SDE
Ярослав Приріз

Подячне слово владики Ярослава (Приріза) під час його інтронізації на престіл Самбірсько-Дрогобицької єпархії

24 грудня 2011
Ваша Святосте Патріарше Святославе, Високопреосвященні і Преосвященні Владики, всесвітліші і преподобні Отці, преподобні сестри, вельмишановні представники влади області, районів і міст, дорогі у Христі брати і сестри! Слава Ісусу Христу! Дякую сьогодні Всевишньому Богові за дар Його любові, за покликання до життя, до віри і служіння. Прагну також подякувати і всім тим, кого Господь поставив на моїй дорозі життя і через кого виявляв мені Свою любов і Свою ласку. Дякую Священному Синодові на чолі з Його Святістю Патріархом Святославом за виявлене мені довір'я бути учасником єпископського грона УГКЦ. Ваша Святосте, Дорогий наш Патріарше Святославе! Христос доручив свою Пресвяту Матір Апостолові Йоанові; Той самий Христос доручив і Вам нашу Матір Церкву. Ваше слово і Ваше життя перебувають в гармонії, і в цій гармонії проявляється Ваша мудрість, второпність і далекоглядність як Глави і Пастиря. Тому й народ так очікує Вашого прибуття – і в Україні, і на поселеннях. Це є свідченням того, що в проводі нашої Церкви існує спадкоємність – новий Предстоятель Церкви продовжує та розвиває те, що заклали великі його попередники Митрополит Андрей, Патріархи Йосиф, Мирослав Іван та смиренний Любомир... Для вас, Блаженнійший, ми вимолюємо Божих ласк, щоб Святий Дух через Ваше служіння явив нашій Церкві, Україні й цілому світові ще більше «величних Божих діл» (Ді. 2, 11). Щиро дякую Владиці Юліянові за довгі роки його Архиєрейського служіння у Самбірсько – Дрогобицькій єпархії. Своїм архипастирським служінням владика поєднав покоління вірних нашої Церкви часів переслідування і часів відродження. Скільки вклав він – здебільшого непомітно для нас – своїх молитов, своєї праці, своїх жертв і терпінь, щоб наша Церква і, зокрема Самбірсько-Дрогобицька єпархія, поручена його святительській опіці, успішно сповняли Христову місію освячення і спасіння серед рідного українського народу. Дорогий Владико, нині благодаримо Бога за Ваше життя і служіння. Дозвольте від себе особисто та всіх вірних нашої єпархії – духовенства, монашества і мирян – висловити Вам нашу велику вдячність і глибоку повагу. Засилаю подяку і всім Преосвященним владикам, котрі запросили мене до свого товариства – бути гребцем у човні Церкви, керманичем якої є Христос. Усвідомлюю, що це велика відповідальність, а тому прошу вашої підтримки, щоб міг сповнити Божу Волю, гідно послужити нашій Церкві й таким чином виправдати вашу довіру. Усвідомлюючи свою людську неміч, цілковито віддаюся у Божі руки, з довір'ям промовляючи: „Ось іду, щоби сповнити Твою волю, Боже" ( Євр. 10,9). Сьогодні також складаю щиросердечну подяку всьому нашому духовенству та нашим братам і сестрам у монашестві, які ревно й жертовно служать Богові та Церкві в нашій єпархії. Ваше свідчення і ваша жертва є дорогоцінним скарбом, на якому росте і розвивається наша Церква. Нехай сьогодні і по всі дні вашого життя Господь наповнює вас своєю божественною любов'ю, кріпить своїм Тілом та Кров'ю, говорить з вашої душі Словом життя вічного. Христос у сьогоднішньому Євангелії називає щасливими тих своїх співробітників, які невсипущі, підперезані, із засвіченим світильником... Ми не знаємо, коли наш Господь прийде у славі, тому чуваймо над скарбом нашої віри і служіння, порученого нам Церквою (Лк.12, 35-40). Вітаю Вас, дорогі брати і сестри, як священний Божий Люд моєї землі, як парості Христового виноградника. Я щиро вдячний за вашу любов до рідної Церкви. Вороги різними способами намагалися її знищити, але вона вистояла завдяки вашому подвигу й вірності Христові як Главі Церкви, яка є Його тілом (Еф.1, 22-23). За словами Апостола Павла, «не перестаю дякувати Богові за вас і згадувати вас у своїх молитвах, щоб Бог Господа нашого Ісуса Христа, Отець слави, дав вам духа мудрости та об'явлення, щоб його добре спізнати» (Еф.1, 16-17). Господь і нині посилає нам своє пастирське слово підтримки та заохоти: «Не бійся, маленьке стадо, бо вашому Отцеві вподобалось дати вам Царство Боже...» (Лк.12, 32-40). Небесний Отець знає наші справжні потреби, тому дарує кожному у Христі своє небесне Царство, впроваджує нас до життя вічного, джерелом та передсмаком якого є Пресвята Євхаристія. Хочу подякувати за присутність на цій молитві також представникам влади. Дуже сподіваюся на нашу плідну співпрацю задля добра всіх людей рідного прикарпатського краю. Будь-яка влада – це насамперед служіння і жертва. Нехай Господь дарує вам мудрість і силу, щоб сповняти своє служіння самовіддано і чесно, пам'ятаючи слова Христа: «Як хтось хотів би у вас бути великий, нехай буде вам слуга» (Мт. 20, 26). Обіймаю в душі тебе, дорога молоде, і закликаю, щоб ти якнайцінніше використала отой молодечий вік, пам'ятаючи, що він швидко минає. Майбутнє Церкви й України великою мірою залежить від вас і від тієї відповідальності, яку ви зумієте взяти на себе. Характер і зміст опіки, яку сьогодні наша Церква прагне нести своїм дітям, подібний до тієї делікатної чуйності, з якою воскреслий Христос супроводжував своїх учнів, побачивши їхнє розпорошення та зневіру після свого розп'яття, - а потім повернув їх з дороги до Емаусу назад до сіонської світлиці в Єрусалимі, зібрав їх для того, щоб одягнути силою з висоти – оновити їх Святим Духом. Дорогі брати і сестри, хочу запросити всіх вас у мандрівку з Господом, щоб разом іти шляхом, який веде до справжнього щастя. Цей шлях нам вказує Його свята Церква, «...яка має за собою патріархів, пророків, апостолів, проповідників, мучеників, ісповідників, посників; живе передання Володимирового Хрещення, подвиги Антонія і Теодосія Печерських, змагання Йосифа Рутського і жертву Йосафата Кунцевича ». У цій мандрівці віри скріплюймося навчанням Андрея Шептицького, стражданням Йосифа Сліпого, терпеливістю Мирослава Любачівського, смиренням Блаженнішого Любомира, енергійністю Патріарха Святослава. Нехай нашим прикладом стане святість і вірність всіх тих, хто страждав у новітніх катакомбах, імена яких нам відомі або невідомі. Наша мета – це відновлення єдності Церкви Володимирового Хрещення, щоб український народ, об'єднаний у вірі і любові, зростав у святості і славив Бога єдиним серцем і єдиними устами. На завершення хочу сердечно подякувати всім Вам, любим у вірі братам і сестрам, які прибули сьогодні на цю євхаристійну молитву, щоб разом зі мною молити Господа про щедрі Божі ласки для нашого народу і його святої Церкви; дякую хористам і всім, хто спричинився до організації та проведення сьогоднішнього торжества. Уповаючи на Господа, запевняю всіх вас: буду звершувати своє архиєрейське служіння так, щоб бути гідним наслідником тієї спадщини, яку передали нам мученики й ісповідники нашої Церкви. Нехай їхні святі молитви мене у цій постанові скріплюють і навчають. Вірю, що молитвами мучеників та ісповідників Української землі й усієї рідної Церкви Господь не покине мене, а в Своєму незбагненному милосерді поблагословить на служіння, щоб на Господньому народові об'явилася Його мудрість, сила і слава. Амінь. http://sde.org.ua/administrator/index.php Детальніше...

Інтерв'ю з владикою Ярославом (Прирізом) напередодні інтронізації для часопису "Слово"

23 грудня 2011
Пропонуємо вашій увазі інтерв'ю з владикою Ярославом (Прирізом), який 24 грудня 2011 року Божого зійде на престіл Самбірсько-Дрогобицької єпархії. У ньому майбутній єпарх Самбірсько-Дрогобицький ділиться своїми пастирськими планами, а саме, на чому планує зосередити свою увагу після сходження на престіл. У розмові з головним редактором семінарійного часопису "Слово" Романом Андрійовським владика Ярослав розповідає про важливість єпархіальної семінарії у вихованні майбутніх священиків. Також архиєрей ділиться сподіваннями, які покладає на християнську молодь. Детальніше...

Передмова до монографії про о. Маркіяна Шашкевича

05 листопада 2011
Передмова владики Ярослава (Приріза) до нового видання "Русалки Дністрової" та монографії професора Михайла Шалати, викладача Дрогобицького педуніверситету. Прожив небагато, здійснив чимало. Так коротко можна окреслити особу о. Маркіяна Шашкевича. Він належав до того невеликого грона української інтелігенції, яке розбудило український народ зі сну і приготувало нас до державності наприкінці ХХ століття.  Навіть у радянські часи ідеологи від культури, говорячи про духовну спадщину Галицького краю, не могли оминути цієї постаті, що зійшла ясною зорею на небосхилі українського буття, пролила чисте світло правди на рідну минувшину, засвітилася надією на майбуття, але, як розуміємо, передчасно згасла, перед тим запаливши інші зорі. Водночас працівники культури у той період старалися не згадувати про те, що Маркіян Шашкевич був греко-католицьким священиком. Воно й не дивно, адже постать цього просвітителя була зручною і прийнятною для системи лише тоді, коли потрібно було пафосно засудити його «класових ворогів» – австрійську владу як гнобительку галицьких, закарпатських чи, скажімо, буковинських українців. Та вже Шашкевич як справжній патріот своєї землі і оборонець прав рідного народу не вписувався у стереотипи панівної ідеології, що упродовж тривалого часу вбивала в українцях право бути самими собою.  «Чого не вдіяли збройні повстання, щоб скинути невільницькі пута, чого не вдіяли політичні суспільні й діячі, те осягнув перший Подвижник нашого Відродження Маркіян Шашкевич», – ці слова з проповіді Патріарха Йосипа Сліпого, яку він виголосив на могилі письменника з нагоди століття його смерті спонукують, нас глибше пізнати спадщину цього справді великого учителя і будителя української нації, відчути себе відповідальними за її долю і майбутнє. У складних умовах безпросвітнього життя українців у 30-х pp. ХІХ ст., зумовленого браком власної державності і перебуванням під чужою владою, в умовах асиміляторської політики щодо українців, Маркіян Шашкевич зумів організувати навколо себе подвижників. Саме він став натхненником, організатором і лідером невеликого гуртка українських богословів, об’єднаного довкруги «Руської Трійці» – Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича та Якова Головацького. Так почалася нелегка ідейна праця над просвіченням власного народу, боротьба проти вживання інтелігенцією та духовенством чужої мови вдома, на службі, в публічних виступах. «Русалка Дністрова», ця невелика збірка народною мовою, випереджуючи на три роки появу Шевченкового «Кобзаря», виконала своє завдання: спричинилася до пожвавлення українського духовного і культурного життя в Галичині, до відродження на західноукраїнських землях письменства рідною мовою. Українська народна мова залунала не тільки в літературі, але і в приватному вжитку. Тому праця Маркіяна Шашкевича була переломною в історії галицьких українців. Він започаткував просвіту українського народу, і це принесло свої плоди. За його почином українська мова дісталася до школи, церкви й письменства.  На жаль, сьогодні в Україні широкий загал громадськості мало ознайомлений із заслугами багатьох великих постатей нашої історії, а зокрема з о. Маркіяном Шашкевичем. Тим часом заслуги цього сина українського народу і його духовного провідника важко переоцінити. Багато різних почуттів та роздумів виникає при спробі заглибитися у творчу спадщину цього великого поета Галицької землі та апостола нашого національного пробудження. Саме він, як вірний і люблячий син українського народу, своїм словом та невтомною жертовною працею на ниві рідної словесності започаткував нову добу її славного розвитку, виразно усвідомивши свою духовну і суспільну місію.  Наступні слова одного з його сучасників, Михайла Козановича, допомагають зрозуміти, яке велике враження робили ідеї Маркіяна: «Безсмертний Маркіяне! Ти зажег вогонь в моїй груди, котрий лише гробова персть загасити зможе». А громадський діяч ХІХ століття і автор багатьох наукових творів, співзасновник Народної Ради і Товариства «Просвіта» о. Омелян Огоновський так висловлюється про нього: «Він-бо явився в Галицькій Русі, неначе той ясний луч сходячого сонця, що після темної ночі прошив на хвилиночку чорні хмари, та й озирнувшись любо по світі від зловіщих мрак, знову був закритий ... Молодого того поета післало Провидіння в мир відтворити двері в святині просвіти русько-народної, двері, зачинені через кількасот літ, – от кликнув він посеред земляків, щоби пробудились із сну вікового і полюбили правду і волю ... І дійсно відтоді культ Шашкевича станув при культі Шевченка в Галицькій Русі-Україні».  Історія показує, що український народ занепадав, бо його шляхта, інтелігенція покидали власну віру та мову і приймали чужі мови й віри. Це відступництво ставало трагедією: нехтування рідною мовою означало зраду свого народу, а відкинення рідної Церкви ставало початком служби на користь чужим народам. Маркіян не пішов цим шляхом, що на початку ХІХ століття вже здавався звичним, легким і второваним. Заслугою цього греко-католицького священика є те, що він із любов’ю й довірою звернувся до свого народу тоді, коли на нього вищі верстви споглядали з погордою й зневагою. Саме тому Шашкевич увійшов в історію як «Пробудитель Галицької України», закликаючи власний народ: Відкинь той камінь, що ти серце тисне! Дозволь – в той сумний тин Най свободоньки сонічко заблисне: Ти не неволі син!. Запитаймо себе, що було причиною успіху починів о. Маркіяна? Я переконаний, що фахівці з літератури, мовознавці, вивчаючи усе, що написав Шашкевич, дадуть належну оцінку залишеній ним спадщині. Історики, уміючи робити критичний аналіз подій у просторі і часі, змалюють цю постать крізь призму бачення як його сучасників, так і духовних нащадків, які втішаються отриманим від нього духовним скарбом. Біографи в деталях проілюструють непересічність обставин, за яких зростав, формувався як особистість і творив цей великий українець. Я ж, як душ пастир, маю на меті сьогодні подивитися на Маркіяна Шашкевича з позиції богословського розуміння його післанництва, оцінити його як послушне знаряддя в руках Господніх, як постать, у якій віддзеркалюється світло Божої любові. Уважно вивчивши обставини його життя і діяльності, можемо зробити висновок, що Маркіян Шашкевич був проникнутий глибокою релігійною свідомістю, яка народилася з великої любові до Бога й щирого бажання працювати для свого народу. Він просто захотів жити життям свого народу – життям віри, Церкви і мови. Шашкевич пише: «Письменство народу є відображенням його життя, його способу мислення, його душі». А душа українського народу вже упродовж багатьох століть християнська; її осередком є Христос, Церква, віра. Маркіян глибоко пережив і відчув це на власному досвіді. Зростаючи серед простого народу, навчаючись серед інтелігенції, душпастирюючи, він зауважив, що все життя народу зосереджувалося при храмах. Душею народу були рідна Церква, рідна віра і рідна мова. Віра Шашкевича – це жива віра народу, серед якого він жив. Вона кріпила його серед труднощів, нерозуміння з боку близьких, бідності, страждань і хвороби; вона спонукала його до дії на захист і підтримку рідного народу. Можемо багато навчитись від прив’язання Шашкевича до своєї християнської віри, яке він виразив такими словами: «Вирвеш ми очі і душу ми вирвеш…, а не видреш любови і віри не видреш, бо руске ми серце та й і віра руська» («Псалми Русланові»). І сам він так жив, а як душпастир, радив батькам щодо навчання дітей: «Навчи Бога знати... дай му розум ясний, – тоді твій синок повік буде щасний».  «Віра, коли діл не має, мертва сама в собі», – читаємо у Святому Письмі (Як., 2:17). Саме глибока християнська віра Маркіяна Шашкевича породила плоди його жертвенної діяльності на користь його ближніх. «Віра серця мого, як Бескид, твердо постановилась на любові», – сказав він, переспівуючи біблійні псалми («Псалми Русланові»).  З великої любові до Бога зродилася у Шашкевича також і ніжна любов до свого народу. «Його апостольський дух, його священича ревність вказували йому, що душпастир мусить трапити до сердець вірних; а щоби трапити до сердець своєю проповіддю, треба до людей промовляти їх бесідою. Гадка покірненька, без шуму, без претензії, однак сталася підставою нашого народного відродження», – такими словами промовляв на могилі о. Маркіяна Митрополит Андрей (Шептицький), нагадуючи про обов’язки і завдання духовенства (5 листопада 1911 року). І так, за Словом Апостола, «віра співдіяла з його ділами, і його віра удосконалилася ділами» (Як., 2:22).  Маркіян Шашкевич вийшов з українського народу, жив життям свого народу і жив задля свого народу. Було це в непростих умовах ХІХ ст., коли його народ був залежним політично, коли рідне слово призабували, коли широкі верстви співвітчизників цього поета і письменника були охоплені полонізацією, а українській мові відводилася роль провінційної. Стався цілковитий культурний і класовий занепад українського суспільства, що складалося тоді з двох станів, іменованих згірдливо «хлоп і поп», – інтелігенція і панівні верстви у своїй більшості покинули його. Згубної практики відречення від рідної мови не вдалося уникнути навіть представникам духовенства. Українське селянство, терплячи важкий гніт, розмовляло своєю рідною мовою, а духовенство користувалось іноземними мовами – в основному польською, а згодом також німецькою та французькою.   У ті часи занепаду, зневіри та збайдужіння отець Маркіян Шашкевич разом із однодумцями, попри надскладні умови для їхньої діяльності і творчості, внесли чи не найвагомішу лепту у відродження народної літератури в Галичині. За висловом Наталі Кобринської, він першим «ударив палицею Мойсея у зледенілу скалу народних почуттів. І бризнув струмінь живого слова і живої народної літератури». Поміж поневолених і несвідомих тоді українців він кинув сильне патріотичне гасло на захист і на віднову рідної української (або як тоді називали – «руської») мови, бо знав, що вона є тим таємним ключем, який відчиняє скарби народної душі. Крізь століття голосним дзвоном продовжує звучати його заклик, і навіть сьогодні, в умовах незалежної України ХХІ ст., як це не дивно, залишається актуальним не тільки серед українців діаспори, але й в окремих регіонах України: Руська мати нас родила, Руська мати нас повила, Руська мати нас любила: Чому ж мова єй не мила? Чом ся нев встидати маєм? Чом чужую полюбляєм? Як відомо, у середині ІХ століття рівноапостольні брати солунські Кирило і Методій відважилися на вирішальний крок. Вони переклали на старослов’янську мову церковні книги – вибрані місця з Євангелія, Псалтир, Апостольські послання. На запрошення князя Ростислава переселилися до Моравії, аби проповідувати християнство, на що мали благословення Папи Адріана ІІ. За запровадження слов’янської мови в богослуженні були звинувачені у єресі. Буквально кажучи, стали жертвою інтриг німецьких феодалів та духовенства. Але саме завдяки Кирилові та Методію слов’яни почули Боже Слово рідними мовами. Це сталося одинадцятьма століттями раніше від ІІ Ватиканського собору, постановами якого була впроваджена літургія національними мовами у богослужбовій практиці західного католицького світу. Святих рівноапостольних Кирила і Методія блаженний Папа Іван Павло ІІ проголосив покровителями Європи. Повертаючись до світлої постаті Маркіяна Шашкевича, слід нагадати, що за іронією долі «Русалку Дністровую» заборонила цензура. Та цензура, у якій на чільних місцях були й представники духовенства. Понад десять років тривала заборона альманаху, проте частина тиражу все ж дійшла до читачів і поступово робила все більший вплив на свідомість як інтелігенції, так і простого люду.  Життя отця Маркіяна було повне терпінь і поневірянь. Його задуми і почини залишалися незрозумілими для багатьох його сучасників. Довелося поборювати труднощі не тільки з боку чужих, а деколи й своїх, що вважали власну мову некультурною чи навіть непристойною. Треба було виступити проти української інтелігенції, яка вважала, що писати книжки треба латинською, німецькою, польською мовами. Необхідно було переконувати навіть українське священство, що вдома розмовляло чужою мовою, і навіть проповіді в церкві виголошувало нерідною мовою. Але «все можу в тому, хто мене укріпляє» (пор.: Фил., 4: 13), – напевне, саме ці біблійні слова підтримували Шашкевича на дусі. Можна сказати, що він на власному досвіді пережив сказане у «Псалмах Русланових»: «Цуратися тобов будут люде, і станут тя судити сусіди… а свояки твої виречутся тебе і вержут на тя соромом, і неславляти тя станут далеко і широко, бо не вгодив єсь їх лихій воли. Але ти не журись і не вдавай ся в розпуку, бо хто яко Бог».  Тільки духовно вільна людина може так високо піднятися над труднощами, над нерозумінням, наклепами чи простою байдужістю і не впасти під болючими ударами долі. Отець Маркіян зумів вистояти, і наприкінці свого короткого, але дуже інтенсивного життя міг цілком виправдано повторити за Апостолом: «Я боровся доброю борнею, скінчив біг – віру зберіг» (ІІ Тим., 4:7).  Маркіян Шашкевич помер 7 червня 1843 року. Тіло його поховали на парафії у Новосілках Ліських. А вже у 1893 році, коли відзначали 25-річний ювілей діяльності Матірного Товариства «Просвіта» та 50-ліття смерті Маркіяна Шашкевича, було вирішено спровадити тлінні останки поета до Львова. Мотивація була слушна: щоб могила Шашкевича більше нагадувала українцям дороге для них ім’я і великі заслуги священика-письменника у справі «народного відродження». Проводирі «Просвіти» разом зі створеними спеціально комітетами 31 жовтня – 1 листопада перевезли тіло Маркіяна Шашкевича до Львова. У перепохованні взяли участь тисячі людей зі Львова і з провінції. Похоронну відправу у церкві Параскеви-П’ятниці очолив митрополит Сильвестр Сембратович. Звідти домовину з тілом супроводжували на Личаківський цвинтар. У тогочасному щоденнику «Діло» про цю видатну подію писалося: «То Русини проводжали свого Сина, то діти, внуки і правнуки відпроваджували давно переставше битися серце батька, що научив їх всіх любити понижену «хлопську» бесіду, що впровадив їх під сільську стріху і велів пригорнути до себе «меншого незрячого брата». Величавий був се тріумф! Се-бо в’їздив у мури престольного города Галицької землі витязь мисли і духа, побідник злорадних мільйонів темряви, вістун кращої долі, Керманич, а у його боку десятки тисяч апостолів і учеників – ціла Русь-Україна» .   Глава УГКЦ, Патріарх Святослав (Шевчук), з нагоди 200-літнього ювілею о. Маркіяна Шашкевича пише: «Сьогодні, в річницю смерті отця Шашкевича, ми хочемо подякувати Господу Богу за те, що дав нам цього праведника духа, який так ревно і жертовно служив народові і Церкві. Наполегливо закликаємо духовенство та всіх наших вірних наслідувати його приклад у молитві, праці та жертовності для рідного народу». За своє коротке життя Маркіян Шашкевич не побачив сходів свого засіву, але в кінцевому результаті його праця увінчалася успіхом. Щедрий урожай засіяних ним ідей та поетичного слова збирають його вдячні нащадки, які повсякчасно відчувають потребу Маркіянової духовної присутності, адже його заклики захищати й плекати рідну мову, берегти й примножувати свою духовну і культурну спадщину, прагнути єдності та її утверджувати є постійно актуальними. І ми, і майбутні покоління, якщо хочемо, щоб душа українського народу дихала вільно і свобідно, маємо, як заповів нам о. Маркіян, свято берегти рідну віру, Церкву, мову.  Перед нами ще багато праці, щоби сплатити борги перед цим «чоловіком, від Бога посланим». Нове видання «Русалки Дністрової» та монографія авторитетного шашкевичезнавця, професора Михайла Шалати, доповнена і заново переосмислена, є вагомим внеском у справу дослідження творчості о. Маркіяна Шашкевича. Цей дослідник ніби вплітає власну квітку у вінок пам’яті великому українському патріоту, що його з вдячністю складає Незалежна Україна з нагоди 200-річного ювілею від його народження. Не маю сумнівів, що читачі дуже високо оцінять цю ґрунтовну монографію і полюблять її. У свій час її із захопленням привітали Олесь Гончар та інші українські патріоти, для яких о. Шашкевич завжди був символом національного відродження і гідності. Читаючи цю книгу, легко зауважуємо, з якою великою любов’ю і старанням вона написана, як вміло та яскраво автор представив перед читачем постать  великого Будителя та його багатогранну діяльність. Літератор і науковець Михайло Шалата немовби увійшов у добу Шашкевича, відчув його глибокі почуття віри, любові до свого народу та постарався  увиразнити його світлий образ.  Від о. Маркіяна  маємо чого навчитись і що перейняти. Його творчість, завдяки таким подвижникам української науки, як професор Михайло Шалата, знаходить стежку до українського серця та виходить на світові обрії.  На фасаді катедрального храму Пресвятої Трійці в місті Дрогобичі привертає увагу пам’ятна таблиця із написом:  «Будителю Галицької землі у 100-і роковини від дня народження – з любов`ю і вдячністю. Дрогобицька земля».  На 200-літній ювілей  о. Маркіяна Шашкевича дрогобицька земля працею професора Михайла Шалати складає йому новий, значно більший дар, аніж  пам’ятна таблиця, – пам'ять і визнання, які закарбовані не на камені, а в живому творчому книжному слові.  Дух і справа  о. Маркіяна житимуть у віках і його зоря не згасне!  Владика Ярослав (Приріз) Детальніше...

Проповідь на Різдво Івана Хрестителя

08 липня 2011
Слава Ісусу Христу! Високопреосвященний Владико Йоане, Преосвященні Владики, всесвітліші та всечесніші отці, преподобні сестри, вельмишановні гості, дорогі у Христі брати і сестри! З великою радістю та вдячністю Богові, зібралися ми сьогодні у цьому катедральному храмі, щоб соборно святкувати Різдво Йоана Хрестителя Господнього Предтечі. Цьому святому праведнику Церква присвятила декілька днів у літургічному році. Ми святкуємо його народження, смерть, віднайдення чесної глави, ми споминаємо Предтечу у вівторок кожного тижня. Запитаймо себе, чим цей святий заслужив на таку увагу, що ми святкуємо його пам'ять так велично і часто, як нікого з інших святих. Адже святкуємо літургійно тільки три Різдва у церковному році – Христа, Богородиці і Йоана Хрестителя. Та й сам Ісус каже, що «між народженими від жінки не було більшого, ніж Йоан» (Мт.11,11; пор.Лк.7,28). З Святого Євангелія ми дізнаємося, що вже саме Народження Предтечі Господнього було незвичайним і супроводжувалося чудесами. Святий Пророк народжується за провіщенням архангела від стареньких батьків: Захарії і Єлисавети. Народжується Предтеча, і священик Захарія звільняється від німоти, якою був покараний за невіру. Народжується Предтеча, і радіє Єлисавета, яка позбавляється безпліддя. На важливість особи Йоана Хрестителя вказує і його ім'я. Для єврейського народу ім'я мало велике значення, бо виражало суть особи, визначало її життєвий шлях. Тому вибір імені був надзвичайно відповідальною справою. У випадку Йоана Хрестителя факт надання імені є особливо важливим. У Святому Письмі читаємо, що при обрізанні чудесним способом народженому немовляти дали ім'я Йоан, що означає «Бог милосердний» (Лука 1,63). Звання «Предтеча» походить від слов'янського слова «Попередник», тобто: «Той, хто йде попереду або прокладає шлях». Цікаво, що оповідь про нього, яку ми почули у сьогоднішньому євангельському читанні, Євангелист Лука описує на самому початку свого Євангелія. Це – ніби пролог, вступ, до головної частини – розповіді про Христа і його спасительну діяльність. Таким чином, дивовижним приходом у світ Йоана Хрестителя проголошується, що наблизився час благодаті, зичливості, божественної любові, оскільки своєю проповіддю він мав приготувати народ до наближення царства благодаті. Погляньмо на особу цього старозавітного праведника. Проповідуючи покаяння, він не звертав уваги людей на себе самого. Свою роль Йоан визначив чітко і цілком смиренно: «Вони спитали його: «Що ж - Ілля ти?» - «Ні», мовив він. «Пророк ти?» - «Ні», відказав він. Тоді вони йому: «То хто ж ти такий - щоб відповісти тим, які нас вислали, що сам про себе кажеш?» Промовив: «Я - голос вопіющого в пустині: Вирівняйте путь Господню, - як ото пророк Ісая сказав» (Ів. 1, 21-23). Йоан постійно показує на Ісуса, на Агнця, а сам все далі йде в Його тінь, щоб все більше і більше простору робити для Того, Чиє пришестя він проповідував. Йоан - це велика людина. Він зумів пізнати Сина Божого, і при цьому сам смиренно відійшов, щоб дати простір Сину Бога Живого: «Йому треба рости, мені ж маліти » (Ів. 3, 30). Заслуговує на увагу і спосіб життя Йоана Хрестителя. Ангел, звіщаючи Захарії новину про народження сина, говорить про його подвижницьке життя: „Він буде великий у Господа, ні вина, ні п'янкого напою не питиме, і наповниться Духом Святим ще з утроби своєї матері" (Лк.1,15). З цих слів видно, що Йоан Хреститель – святець. У чому ж полягає його святість? З приведеної цитати бачимо, що вона складається з двох елементів: з однієї сторони, з подвижницького і покаянного життя, а з другої - з діяльності в людині Духа Святого. Тільки свята людина здатна творити справжні чудеса – приводити людей до Бога, тому ангел й каже про Йоана: „Багато синів із Ізраїля він наверне до їхнього Господа Бога" (Лк.1, 16). «Покайтесь, бо наблизилося Небесне Царство... Принесіть же плід, гідний покаяння» (Мф. 3, 2-8), - так волав до народу святий Пророк, Предтеча й Хреститель Господній Йоан, готуючи світ до приходу Спасителя світу. Стоячи на межі двох Завітів, він ніби не бачив нічого, крім двох речей - людських гріхів, в яких потопав світ, і Агнця Божого, Котрий бере на Себе гріхи світу. Покаяння і віра в Христа Спасителя - це дві необхідні умови досягнення Царства Небесного. Сльози покаяння - це благодатний дощ, який омиває всяку нечисть душевну, і робить душу здатною прийняти Божественну благодать. Старозавітній заклик Предтечі до покаяння, заклик до виправлення, очищення від гріхів дійсний і для нас, що живемо у Новому Завіті, після Приходу Сина Божого. Святий Йоан Предтеча і нині волає до нас, як колись закликав до ізраїльського народу: «Покайтесь, бо наблизилося Небесне Царство... Принесіть же плід, гідний покаяння» (Мф. 3, 2-8). Тож молімо Предтечу Господнього, щоб він і в нас, як колись в народі юдейському, приготував шлях Спасителеві. Очистьмо свої душі від гріхів, бо таке благовоління Боже. Всі ми будь-якого стану чи рівня покликані до повноти християнського життя і до досконалості в любові. Саме тому кожен з нас може і повинен бути у цьому світі Господнім посланцем і свідком Слова. Свідчити Христа є завданням кожного віруючого, і у цьому значенні Йоан Хреститель є ідеальним прикладом до наслідування. Також Йоан Хреститель є взірцем, як саме слід проповідувати Христа і правду – жертовною і цілковитою самопосвятою. Адже він був покликаний до своєї місії ще з материнського лона, а завершив її мученичою смертю. Наслідуймо смиренну поведінку Йоана Хрестителя, тоді ціле наше життя буде спрямованим на те, щоб давати можливість зростати у собі і у світі Господеві, а самому, маліти. В цьому нехай допоможе нам Господь молитвами Пречистої Владичиці нашої Богородиці, святого Предтечі і Хрестителя Господнього Йоана і всіх святих, що стоять біля престолу Божого і невпинно моляться за душі наші. Дорогі в Христі браття і сестри! Сьогодні мені дуже приємно побувати на теренах славної Перемишльської єпархії. Ця єпархія є однією з найдавніших у нашій Церкві. Вона – своєрідний предтеча християнства в Україні. Адже, як вважають дослідники, на цих землях християнство існувало задовго до Володимирового Хрещення. Тому я не насмілююсь сказати, що Ви перебуваєте поза межами матірної території УГКЦ, котру чомусь обмежують лише Україною. Я радий, бо як єпископ-коад'ютор Самбірсько-Дрогобицької єпархії стою у катедрі, котра була предтечею моєї єпархії, адже в силу відомих історичних обставин Перемишльська Єпархія опинилася поза межами України, а на частині її території було утворено дві єпархії Самбірсько-Дрогобицьку, а також Стрийську. Ще я радий вітати сьогодні всіх Вас, вірних нашої Церкви у Польщі. Хочу подякувати Вам за те, що за ці 65 років, котрі минули від того часу як ми з вами проживаємо в різних державах, Ви зберегли свою віру, свою Церкву, свій обряд, свою мову, свою культуру... Це добре свідчення того, що справа наших прадідів, котрі жили на території славної Перемишльської єпархії, була Богом благословенною і зерно християнської проповіді і народного просвічення, котре вони сіяли на цих землях, не тільки проросло, але й виросло сильним, а тому успішно протистоїть різноманітним асиміляційним процесам. Я сьогодні звертаюсь до Вас: у Ваших руках майбутнє нашої Церкви у Польщі, виховуйте своїх дітей і внуків так, як поступали наші предки, а навіть ще краще. Це буде найкращим даром, котрий ми передамо своїм нащадкам! Також хочу привітати усіх тих, хто носить славне ім'я Іван. Бажаю Вам, щоб ви були гідними наслідниками Йоана Предтечі і Христителя Господнього. Особливо мені приємно вітати господаря цієї катедри – Високопреосвященного митрополита Йоана, котрий гідно носить ім'я цього великого праведника. Знаю, що він як один з найавторитетніших єпископів нашої Церкви успішно сповнює свою місію – вказувати людям на Христа і приводити їх до спасіння. Думаю, що всім нам, в тому числі й мені, молодому єпископу, є багато чого повчитися з його служіння. Думаю, що, як засвідчує саме ім'я Йоан, наш митрополит – справжнє «Боже милосердя» для нашої Церкви в Польщі. Нехай благословення Боже, заступництво Пресвятої Богородиці, молитви святих Пратулинських мучеників, блаженних владик Йосафата Коцоловського і Григорія Локоти, о. Омеляна Ковча та всіх ісповідників нашої святої віри знаменують прославу нашої Церкви на цій Богом благословенній землі. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. Слава Ісусу Христу! 7 липня 2011 р. Б.Перемишльська єпархіяКатедральний храм Детальніше...

Проповідь з нагоди освячення храму блаж. Миколая Чарнецького у с. Ваньовичі на Самбірщині

05 липня 2011
В ім'я Отця і Сина і Святого Духа. Слава Ісусу Христу! Всесвітліші та всечесніші отці!Дорогі у Христі брати та сестри! Сердечно вітаю всіх вас тут зібраних з прекрасної нагоди - посвячення храму у вашій парафії. Адже тепер Ви маєте святиню, котра має стати справжньою скарбницею віри для всіх парафіян. Святе Євангеліє дуже виразно нам промовляє: „Де скарб ваш, та буде й серце ваше". Я бачу, що ви чимало потрудилися у цьому храмі, так багато старалися разом із своїм отцем, щоб храм возсіяв, як велична святиня і окраса вашої парафії. Однак також сподіваюся, що всі ви добре розумієте, що дім Божий, це найперше місце в якому кожен християнин повинен віднайти свою дорогу до святості, це справжнє місце зустрічі з Богом, в якому ми освячуємо свої духовні нерукотворні храми, якими є наші душі. Перша неділя після П'ятидесятниці була присвячена вшануванню всіх святих. І це показувало нам, що на цій дорозі до святості ми не самі. Ми маємо могутніх взірців у праведності, які своїм прикладом і життям вказують як треба любити Бога, свою Церкву і свій народ. А сьогоднішній празник є для нас ще приємнішим, адже ми маємо нагоду подякувати Богові за те, що в Його Небесній славі, є і ті, котрі жили посеред нас, ходили нашими вулицями, служили в наших храмах, скріплювали нас та наші родини прикладом свого ревного служіння. Ми дякуємо їм, нашим українським братам і сестрам, отим справжнім свідкам вірності своїй Церкві та народу, котрі своєю мученицькою жертвою відкрили нам перспективу нашого Воскресіння: нашого відродження, можливість розвитку Церкви та незалежної Батьківщини. Саме 27-го червня минула 10 річниця відтоді, як Святіший Отець блаженний Іван Павло ІІ під час Архиєрейської Святої Літургії проголосив 28 нових українських блаженних. З приємністю згадуємо про оцю подію особливо тому, що серед числа проголошених мучеників був і блаженний священномученик Миколай Чернецький. Сьогодні направду радію з усіма вами, що отой справжній святий герой духу та подвигу, стає також і могутнім заступником вашої парохії. Адже його життя – це взірець постійної і живої віри. Тієї віри, котра розвивалася в ньому ще в ранньому дитинстві в колі багатодітної селянської родини, в дуже лагідній та побожній атмосфері. Це мабуть наука для кожної нашої родини, що угодники Божі народжуються у святих родинах. Для наших дітей та молоді життя Миколая Чарнецького також є дуже повчальне. Адже із самого дитинства він відзначався глибокою побожністю, шляхетним характером, що заохочувало товаришів до наслідування. Його друг по навчанню о. Атаназій Тимків ось як згадував про спільні студентські роки: "Миколай Чарнецький передовсім відзначався побожністю: багато молився, часто ходив до св. Сповіді і св. Причастя. Багато читав релігійних книжок. Я ніколи не бачив його розгніваного - завжди був лагідний в словах та поведінці. Тож недивно, що ми, товариші, його шанували і любили..." Всі, хто знав його і як священика, і як єпископа одностайно свідчать, що ціле своє життя він виявляв глибоку покору й святість, тож не дивно, що відразу після його смерті багато людей звертаються до Кир Миколая у своїх молитвах та отримують поміч за його заступництвом. Блаженний священномученик Миколай Чарнецький, одержав від Господа Бога особливу місію – стати мучеником за віру. Земна мандрівка Праведника повна випробувань, терпіння, самопожертви, покори і щирої молитви за тих, які його зневажали. Владика зазнав жахливих знущань, нічних допитів, перетерпів побої, заслання. Незважаючи на тяжкі страждання, Владика завжди мав тепле слово розради для співв'язнів, знав ім'я кожного, духовно підтримував кожного. У 1956 р., як безнадійно хворого, Владику Миколая відіслали до Львова. Промислом Божим Владика видужав і ще майже три роки ніс тяжкий хрест єпископа катакомбної Церкви, був добрим пастирем і ревним молільником. За своє мучеництво одержав великий дар Божої благодаті – Святість. Ще за земного життя був добрим батьком для оточуючих, а при відході до вічності став нашим заступником біля Престолу Всевишнього. Господь обдарував його даром зцілення, тому люди на протязі десятиліть йдуть до його гробу за порятунком у своїх немочах і скорботах. І ми сьогодні надіємося, що і цей храм посвячений на честь великого Сина Української землі блаженного священномученика Миколая Чарнецького буде місцем могутнього заступництва за всіх парафіян, за кожну нашу родину, за кожну християнську душу, котра радо спішитиме до храму Божого у неділі та свята, через тайни Сповіді та Причастя отримуватиме потрібні від Бога ласки. Будемо молитися за його заступництво щоби в своєму житті ми також намагалися жити життям у любові до Бога та посвяті ближнім. Щоби храми, які ми зводимо, старалися найперше прикрашати християнськими чеснотами: віри, надії і любові. Будьмо і ми такими блаженними, а згідно Нагірної проповіді Христа - це означає бути лагідним, тихим, чистим серцем, миротворцем, спрагненим правди і бути готовим навіть на жертву за віру, Церкву і народ. Можливо від нас сьогодні не вимагається такого свідоцтва мучеництва, як показали нам блаженні священномученики, проте і ми покликані жити: молитися, вчитися, працювати, докладати щоденно всіх зусиль, щоби бути вірними у всьому Богові. Тож молімось до наших блаженних священннгомучеників на чолі із єпископом терплячої Церкви Миколаєм Чернецьким, та й до всіх святих української землі, відомих та невідомих, до тих, що постраждали за своїх братів, за свій нарід, щоб випросили у Бога і для нас дар мудрості і розуміння, мужності та витривалості, дар щирої любові та вірності Богові та рідній землі, щоб і як вони, ми любили свій нарід, свою Церкву. Нехай наші блаженні будуть нам добрим дороговказом до неба і до святості й молять Бога за нас грішних. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога і Отця, і Причастя Святого Духа буде з усіма вами. Амінь c. Ваньовичі3 липня 2011 р. Б. Детальніше...

Проповідь в урочищі Саліна у 70-ту річницю трагедії

28 червня 2011
Слава Ісусу Христу! Преосвященний Владико, всесвітліші та всечесніші отці, представники обласної та районної влади, почесні консули іноземних країн. 70 років тому, 22 червня 1941 р.Б., почався черговий етап ІІ Світової Війни. Смертельне зіткнення двох людиноненависницьких ідеологій – фашизму та комунізму – почалося саме на наших теренах; в цій війні загинули дуже багато наших братів і сестер, наших предків, тому для України цей день по-особливому сумний і трагічний. Цей день є для нас днем смутку над українською землею, що просякла кров'ю невинно убієнних. Cьогодні, віддаючи шану усім полеглим у Салінських шахтах, ми ще раз задумуємося над тим, звідки ж береться така непоборна сила, незнищима снага українського народу? Ми маємо сьогодні чергову нагоду задуматися над тим, як цей нарід, котрий століттями нищений, мордований і знівечений не зламався, не впав, не згинув, але навіть по найбільших своїх упадках знову піднімався, вписуючи у свою історію золоті сторінки справжньої посвяти, жертви й безприкладного геройства. Це місце є святе для усіх нас. Воно оповите мовчанкою і тишею багатьох невинно убієних, проте сьогодні, як ніколи, є промовистим для усіх живих. Саліна для усіх нас – це справжня кафедра мудрості. Звідси найкращі сини і дочки нашого народу вчать нас життя. Адже їхній приклад - це реальне сповнення євангельських слів, що „немає більшої любові від тої, коли хто життя своє покладе за друзів своїх". Тут приходитимуть нові покоління й вони пам'ятатимуть, що тут полягли ті, що вміли жертвувати всім, що мали, - молодість, надії і саме життя за волю Батьківщини, за добробут майбутніх поколінь, за вірність найвищим ідеалам. „Блаженні померлі, - каже Святе Письмо, - що в Господі вмирають, бо діла їхні слідують за ними". Стараймося, щоб пам'ять про них виховувала нові покоління. І звідси наука, що ті, що віддають своє життя насправді цінують його найбільше. Бо їхня жертва не стає марною, а пам'ять про них живе вічно. Сьогодні ми дякувати Богові за дар життя тих, хто пожертвував його заради нас. Молімося за тих, хто посіяв тут свою кров як насіння для відродження нашої Церкви та народу, за тих хто подав нам достойний приклад вірності Богові і найвеличнішим ідеалам. Цей могутній соньм святих мучеників нашого народу, які заступаються за нас перед престолом Всевишнього, рівно ж зобов'язує також і нас: щиро та впевнено складати свідоцтво нашої віри та життя там, де Бог нас посилає. Їхнє свідоцтво спонукує нас змінити обличчя майбутнього світу на більш християнське, більш людяне. Сьогодні хотів би подякувати усім, кому дорога пам'ять полеглих у Саліні, хто докладає багато зусиль для увіковічення героїв своєї землі. Нехай приклад тих багатьох знаних і незнаних салінських мучеників та всіх святих українського народу, допоможе усім нам щоденно в любові до Господа та Батьківщини відповідати на заклик Божественної Літургії: „Самі себе, один одного і все життя наше Христу Богові віддаймо!" Детальніше...

Проповідь в Неділю Всіх святих під час прощі у Биличах

20 червня 2011
Слава Ісусу Христу! Преосвященніший Владико, всесвітліші і всечесніші отці, представники місцевої й районної влади, дорогі прочани, улюблені в Христі брати і сестри! Перш за все, дозвольте мені виразити свою радість та привітати всіх вас, що прибули до цього чудотворного місця – Биличі, щоб поклонитися і прославити нашу Небесну матір – Пресвяту Богородицю. Кожен із нас приніс до Неї якесь своє особливе прохання і надію, але всі ми маємо для Богоматері один спільний дар – нашу любов і вдячність за її заступництво і покров над нашим народом. В цьому році виповнюється 20 річниця відродження Української держави. Із сьогоднішньої перспективи можемо назвати, що відпустові місця у Грушеві і Биличах стались Благовіщеням української свободи, про яку мріяли і боролися сини і дочки нашого народу. З волі Божої це сталось, а події Пресвятої Богородиці ніби передвістили ці переміни, свідками й учасниками яких були більшість з нас. Тому ми ведені благодаттю Святого Духа, зібралися тут в Биличах, на чудотворному місці, освяченому Пресвятою Богородицею, щоб подякувати, прославити та звеличити Матір Господа нашого Ісуса Христа. Бог не забуває нічого з того, що ми Йому даруємо. Він збирає кожний біль нашого серця й душі, кожну нашу покуту та зодягає у світло кожен жест любові. Потім, у визначений час, Він з'єднає все і з цього цінного матеріалу стане вінець, який подасть нам перед Своїм троном. Тому жертвуймо наш душевний і фізичний біль, спрагу, втому, у цій прощі для єдності Церкви. Молімося за посередництвом Богородиці, щоб Вона допомогла нашому народові вийти з духовної, політичної та економічної кризи. Молімось, щоб припинилась ненависть, конфлікти й непорозуміння між людьми, кожен з нас має подбати про власне перемінення в Ісусі Христі. Приклад Марії допоможе нам. Вона є новим зразком людства, новою Євою. Богородиця жила в єдності з Богом, довіряючи йому Свої плани. Вона всім серцем полюбила Божий дар, яким для Неї став Ісус. Коли людина пізнає Бога, вона відкриває гідність Божого Сина та нову гідність усіх людей, яких Він відкупив. Пізнавши гідність Божої дитини, така людина стає спроможною любити себе та інших, бути відкритою на діалог та допомогу. Така людина стає миротворцем, бо вже не сприймає інших людей як потенційних ворогів, але як братів і сестер у Христі Господі. Сьогодні в першу неділю по Зісланні Святого Духа, яку ми іменуємо Неділею Всіх Святих. Христова Церква звертає наш духовний зір вже на самі плоди Діяння Святого Духа, тобто на святих і праведних Божих угодників, що возсіяли у Божій славі завдяки своєму праведному житті у співдіянні з Святим Духом. Церква урочисто святкує пам'ять всіх святих ще й для того, щоб надихнути нас уподібнюватися їм у вірі і благочесті, щоб їхній спосіб життя робити своїм, наслідувати їхні думки і почуття, їхню непохитну стійкість у виконанні Божих Заповідей, їхній постійний подвиг в очищенні власної душі через покаяння, молитовні труди та невтомну працю. Почитання святих також показує нам, що Церква живе, і що вона є завжди актуальною, постійно зростає у святості своїх вірних, це доказ також того, що Бог діє у цьому світі, що Він запрошує цей світ до себе, Він прагне освячення і спасіння наших душ. Євангельське читання, котре ми сьогодні почули, звертає нашу увагу на дві думки, котрі є важливими в отому процесі святості. Найперше Христос заохочує всіх нас стати Його живими та діяльними свідками у світі. Кожен християнин зобов'язаний вирізнятися у щоденному житті своєю боголюбивою поставою, вірністю християнським чеснотам та моральним засадам, не соромлячись того перед людьми: «Хто визнає мене перед людьми, того і я визнаю перед Отцем моїм Небесним». Адже ж нам так дуже зараз потрібні оці правдиві свідки Христові, котрі б незалежно від свого суспільного становища, чи то в простій родині звичайного робітника, чи в у високих владних структурах, зуміли завжди ставити вище Боже, ніж своє, не боялися визнавати свою приналежність до життя Божого, до життя у вірі, надії та любові. Святі, котрих ми сьогодні почитаємо, сяяли побожним життям не тільки своїм сучасникам, але й промовляють до майбутніх поколінь. Це ті, що все своє життя занурили у чисте джерело Любові до Бога та до Правди. Вони стали справжніми добродіями людства, адже ми так часто, може інколи і не знаючи про це, крокуємо дорогами, прокладеними їхньою жертовністю, їхньою добротою і їхньою людяністю. Правдою є також те, що ця дорога є інколи важка та терниста, адже часто вимагає від нас зречення своїх інтересів та амбіцій задля інтересів вищих, ця дорога – це хресна дорога жертви та свідоцтва у мучеництві. І цю наступну важливу думку також відкриває перед нами сьогоднішнє євангеліє: «Хто не бере свого хреста і не йде слідом за мною, той мене недостойний». Дорогі брати та сестри, і ми сьогодні покликані докладати щоденно всіх зусиль, щоби бути вірними у всьому Богові. Адже ж маємо так багато взірців та прикладів в тому соньмі святих, про яких ми повинні нині не тільки згадати, але і повчитися від них. Тим більше, що у цій небесній родині святих ми бачимо святих усілякого звання і стану, всякого віку і статі. Є серед них такі, що спасалися у тяжких подвигах апостольства, мучеництва чи пустинного життя, але є й такі, котрі угодили Богові живучи у світі сімейним життям, займаючись сумлінно щоденними обов'язками. Ми благодаримо Всевишнього за те, що в Його Небесній славі, є і ті, котрі жили посеред нас, ходили нашими вулицями, служили в наших храмах, скріплювали нас та свої родини прикладом свого ревного служіння. Ми дякуємо їм, нашим українським братам і сестрам, отим тисячам відомим і невідомим справжнім свідкам вірності своїй Церкві та народу, котрі своєю мученицькою жертвою відкрили нам перспективу нашого Воскресіння: нашого відродження, можливість розвитку Церкви та незалежної Батьківщини. Саме про них блаженний папа Іван Павло ІІ тому десять років назад, підносячи частину з них до гідності блаженних, сказав: «Підтримані Божою благодаттю, вони до кінця перейшли переможним шляхом. Це шлях, який переходить через прощення й примирення; шлях, що веде до Світлої Пасхи після жертви на Голготі...» З приємністю згадуємо про оцю подію десятилітньої давності особливо тому, що зовсім недавно відбулася беатифікація папи Івана Павла ІІ. Так Церква зробила перший крок до проголошення його святим. Цей справді святий муж, котрого кожен з нас добре пам'ятає, був справді совістю світу. В ці дні сповнюється 10 років, відтоді як наш народ мав змогу радісно вітати його під час паломництва до святинь нашої землі у Києві і Львові. Напевне не в останню чергу завдяки молитвам і сміливим проповідям цього папи світ визволився з-під омани комуністичної атеїстичної ідеології. На жаль, вороги не можуть простити цьому святцю його великого служіння на користь Церкви і людству, а тому й після смерті всілякими способами зневажають його пам'ять. Молімось до Господа, щоб Він заступництвом бл. папи Йоана Павла ІІ дарував нам Божу мудрість і вміння розрізняти євангельське зерно правди від полови брехні і підступу. Сьогодні тут на чудотворному місці, у славних Биличах, ми особливим чином споминаємо і почитаємо Богородицю і Приснодіву Марію. Вона – найбільша і найперша між святими. Тому на Божественній літургії ми молимось до неї, називаючи Її Пресвятою, Пречистою, Преблагословенною... Стоячи на цьому святому місці прослави Богоматері, що постає на Її честь, заохочую всіх Вас дорогі прочани, вимолювати у Неї того, чого ми найбільше потребуємо у нашому житті. Але найперше благаймо, щоб вона супроводжувала нас дорогою святості, на яку кожен з нас ступив у Святому Хрещенні. Молімось, щоб вона дала нам сили крокувати по цьому шляху. Молімось, щоб вона допомогла нам повернутись на цю дорогу, якщо ми зійшли з неї. Материнській опіці Пречистої Діви віддаю кожного з Вас тут присутніх, щоб ви могли з вірою пройти цей шлях земного паломництва, готові виконати все, чого буде очікувати від нас Господь. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. Детальніше...

Проповідь під час завершення навчального року 2010/11 у Дрогобицькі духовній семінарії

18 червня 2011
Слава Ісусу Христу! Дорогий отче Ректоре, дорогі викладачі, улюблені в Христі брати і сестри, дорогі браття семінаристи, випускники Дрогобицької духовної семінарії! Наш Господь Ісус Христос у Євангелії закликає нас до вдячності Богові за отримані від Нього дари. Отож йдучи за заповіддю Христа, ми сьогодні зібрались довкола Євхаристійної трапези, щоб подякувати Творцеві за час навчання у духовній семінарії наших випускників. Цим нашим благодаренням Богові є літургійна молитва, від якої ми, славлячи Бога, освячуємось через прийняття Пречистих Його Тайн. Дякуючи Богові, ми пригадуємо також собі самим, що Він є джерелом благ у нашому житті. Людське життя складається з певних логічних етапів, серед яких навчання займає визначне місце. Це час, коли ми з особливими стараннями та допомогою досвідчених осіб здобуваємо і розвиваємо у собі якості та навики, від яких у майбутньому залежатиме успішність нашого служіння іншим. Приготування до священства відбувається у духовній семінарії. Тут через участь в літургійній молитві та навчанні покликаний готується до гідного прийняття тайни священства. Нам добре відома притча Ісуса про покликаних на царський бенкет. У ній Господь зазначає, що не кожен покликаний до Царства Божого зможе увійти до нього. Слова, якими Христос завершує притчу: «Багато покликаних, але мало вибраних», – безпосередньо стосуються тих, хто готується до тайни священства. У таємничий спосіб та у сприятливий час кожного з вас Господь Своєю благодаттю покликав до навчання у семінарії. Цей поклик Божий – це дар Всевишнього, даний у ваші руки. Через невтомну духовну працю покликаний засвідчує Богові перед обличчям Церкви, що він гідний отримати дар «вибраності» і почути голос народу Божого: «Аксіос» - «Достойний». Тому, дорогі семінаристи, бажаю звернути вашу увагу на те, що бути покликаним до священства ще не означає бути обраним до священства. Добрий священик – це муж молитви, нею живиться його дух, вона пробуджує його до подвижництва. Перші паростки молитовного життя мають завиднітись у житті кандидата до священства ще до прийняття цього святого таїнства. Отож за напутнє батьківське слово прошу вас взяти слова апостола Павла, які він сказав своєму учневі Тимотею, «перш за все благаю вас чинити молитви» (1 Тим. 2, 1). Дотримуйтесь усталеного молитовного правила та беріть активну участь в церковному житті при своїй парафії. Люди завжди будуть потребувати Бога, навіть в епоху, коли у світі панує технологія і глобалізація: Бога, Який відкрив Себе нам в Ісусі Христі і єднає нас у Вселенській Церкві, щоб ми з Ним і через Нього навчалися правдивого життя, щоб ми зберігали й утілювали критерії справжньої людяності. Коли людина більше не відчуває Бога, життя стає пустим, все стає недостатнім. Людина тоді починає шукати порятунку в алкоголізмі або насильстві, і ця небезпека все більше загрожує сьогоднішній молоді. Бог живе. Він створив кожного з нас і тому знає всіх нас. Він настільки великий, що в Нього вистачає часу на наші маленькі справи: «А вам ж все волосся на голові пораховано» (Мт 10, 30). Бог живе й потребує людей, які будуть жити для Нього й будуть нести Його іншим. Святий Єфрем Сирієць, оспівуючи велич священства, вказує на чесноти, якими має бути увінчаний той, хто готується до цього таїнства: «Будь палким ревнителем як ціломудрений Йосиф, чистим як Ісус, гостинним як Авраам, відкритим до знедолених як Йов, сповненим любові як Давид, лагідним як Мойсей; заблуканому допоможи віднайти шлях, слабкого укріпи, впалого підійми, немічного захисти». Можливо, ці побажання святого Єфрема видадуться вам складними до здійснення. Дійсно, осягнути їх вдається не швидко. Проте цей заклик святого вказує на керунок, в якому має рухатись духовна внутрішня праця майбутнього священика. Змагаючи до цих чеснот, ви ставатимете «Христові за духом» (Рим. 8, 1). Дорогі браття, сьогодні ви – випускники Дрогобицької духовної семінарії. Тут впродовж шести років ви пізнавали глибини Божої Премудрості. За ці роки навчання вона стала для вас alma mater – матір'ю-вихователькою. Ви, ж як добрі її сини, завжди у молитві та з пошаною згадуйте про роки проведені у батьківському домі. Не забувайте своїх вчителів і наставників, які так багато зробили для того, щоб ви могли стали добрими і святими священиками та отримали все те, що є необхідне для успішного пастирського служіння. Завершення навчання у семінарії – це, з одного боку, свідчення певної зрілості того, хто готується до священства. Про це, зокрема, засвідчує диплом, який кожен з вас отримає. З іншого боку, відтепер та частина відповідальності за ваш духовний зріст у Христі, яка дотепер лежала на сумлінні ваших духовних наставників, передається вам. Отож закликаю вас з уважністю та з острахом Божим продовжувати готуватись до таїнства священства. До вас, дорогі семінаристи випускники, Господь сьогодні звертається такими словами: „Підведіть очі ваші та погляньте на ниви, - вони вже для жнив доспіли. Вже і жнець бере свою нагороду, плоди збирає для життя вічного" (Ів. 4, 35-36). Цей заклик Господній спонукує з радістю прийняти на себе подвиг священства і продовжувати робити все можливе, щоб воно стало угодним Богові та спасительним для людей. Не забувайте, що пастирський хрест є надзвичайно важкий і нести його потрібно до кінця. Наставляючи пресвітерів в Церквах Іконії й Антіохії, апостол Павло повчав: „Через багато страждань нам треба ввійти в Царство Боже" (Ді. 14, 22). Ці слова є підтвердженням того, що священство – це неустанна, цілопальна жертва. Світ потребує добрих священиків, пастирів – сьогодні, завтра і завжди, до кінця віків. Тож благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. Детальніше...

Проповідь в неділю Святих Отців І Нікейського Собору

06 червня 2011
5.06.2011 року БожогоПрокатедральний храм Покрова Пр. БогородиціНеділя Св. Отців І Нікейського Собору Слава Ісусу Христу!Всесвітліші і всечесні отці, улюблені в Христі брати і сестри! Сьогодні я радий бути серед вас у цей святий Господній день, щоб разом з Вами подякувати Богові за величні діла, які Господь явив серед нашого народу. Ми також зібрались, що благодарити Бога в 20-ту річницю посвячення наріжного каменя вашого храму, який, надіємось, в цьому році буде посвячений. З цієї нагоди хочу пригадати слова св. Августина, Отця Церкви: "Ти створив нас для Себе Господи, і неспокійне наше серце, поки не спочине в Тобі...". Ця відвічна туга людини за своїм Творцем виростала у будівництво храмів. Людина шукала близькості з Богом. Почитання Бога, Його культ – завжди пов'язані з призначеним на це особливого місця. У Старому Завіті Яків мав видіння, що був близько Бога, відчув і пережив цю близькість, тому на тому місці поставив жертовник. Бачимо тут перші спонуки до побудови храму. Згодом Соломон збудував величний храм і Господь оселився в ньому. У Старому Завіті був тільки один храм. У Новому ж Завіті на молитву у храм збирається кожна християнська спільнота. Чому ж ми будуємо храми? Щойно у євангельському читанні ми почули і прийняли до своїх сердець слова молитви Ісуса. Це Його «священича» молитва заступництва за людський рід, з якою Він не перестає звертатися до Отця від часу свого вознесення. Сьогодні тут серед нас зібраних на Євхаристію також невидимим чином присутній Христос, як і обіцяв: «Де двоє або троє зібрані в моє ім'я, там я серед них» (Мт. 18, 20). І тому наша молитва отримує особливу силу, бо з нами у Святому Дусі до Небесного Отця молиться Христос. Ось чому так важливою є спільнотна молитва. Ось чому християни збираються разом. Ось чому ми готуємо для нашого молитовного зібрання особливе приміщення – Божий храм. Ми будуємо його величним, надаємо йому гарної форми, прикрашаємо його найкращими витворами мистецтва – все це тому, що він є не тільки можливістю нашої зустрічі між собою, а ще й місцем нашої зустрічі з Господом, Котрий серед нас перебуває. Сьогодні ми як християнська громада славного міста Самбора святкуємо 20 річницю посвячення наріжного каменя найбільшого храму нашої Самбірсько-Дрогобицької Єпархії, і він постає як символ відродження нашої Церкви. Це святкування випало на неділю, яку ми називаємо Неділею Святих Отців І Нікейського Собору. Таким чином сьогодні ми, літургійно споминаючи цих великих мужів Церкви, молитовно єднаємося з ними. Саме ці святі Отці захистили правдиву віру від лжевчителів, зберегли її і передали нам у спадщину через Символ Віри. Дорогі у Христі! За цю віру страждали мільйони мучеників у всі часи. Сьогоднішнє свято пригадує нам про обов'язок берегти її, відважно свідчити Божу правду у сучасному світі, бо й сьогодні залишаються актуальними слова, що ми чули в читанні апостола: «Я знаю, що по моїм відході ввійдуть поміж вас вовки хижі, які не щадитимуть стада» (Ді.44, 29). Нехай це наше молитовне зібрання сьогодні скріпить нашу віру, щоб світ пізнав правдивого Бога, в Якому ми живемо і спасаємось, – Господа і Спаса нашого Ісуса Христа. Маємо зробити живою нашу християнську віру, котру ми прийняли від прабатьків, і збагативши її власним щирим християнським життям, служінням Богові і ближнім, передати її як скарб прийдешнім поколінням. Навчімося відваги від перших християн, щоби і ми були добрими християнами всюди, де Бог нас кожного дня посилає, чи то вдома, чи на місцях нашої праці. У четвер ми відсвяткували свято Вознесіння. Після того як учні Христові розстались із своїм Учителем на Оливній горі, вони пішли молитися в закритій горниці, очікуючи дарування Святого Духа. В Апостольських діяннях про це читаємо: „Тоді вони повернулися в Єрусалим, з гори, що зветься Оливною ...і всі вони пильно і однодушно перебували на молитві разом з Марією, Матір'ю Ісуса, та з його братами (Ді.1, 12-14). Отож наша подячна молитва відбувається у той час, коли Церква молитовно готується прийняти дар Святого Духа, якого Господь наш Ісус Христос обіцяв зіслати на учнів після свого вознесення на небо. Разом із Церквою про дар Святого Духа молиться Марія, яка впродовж всього свого життя, від першої його хвилини досвідчувала дію Святого Духа. Своєю молитвою вона випрошує у Сина дар П'ятидесятниці для Церкви. Прихід Святого Духа – це відповідь на терпеливу молитву Церкви разом з Матір'ю Ісуса. Діва Марія, яка колись з апостолами молилася про дар Святого Духа для Церкви, молиться про Його прихід також сьогодні, разом з нами. Ваш храм присвячений Пресвятій Богородиці. Таким чином ви можете радіти, бо ви, парафіяни храму Покрови, маєте особливу Заступницю і ваша молитва, котра лунатиме у цьому храмі як у сіонській горниці, матиме особливу силу. Образ Церкви, яка молиться разом з Марією підкреслює першість і виняткове значення молитви. Першість молитви – це євангельський закон, якого навчилися і який зберігали також Христові апостоли і саме тому після Його вознесення, вони не почали відразу діяти, проповідувати, а пішли молитися. Молитва Церкви в сіонській горниці має кілька особливостей, що вказують на те, якою повинна бути справжня молитва. Перша властивість цієї молитви полягає утому, що вона є однодушною. Ця умова залишається актуальною завжди, а особливо у наш час роз'єднання і ворожнечі. Апостольська Церква була міцною та успішною у проповіді Євангелія тому, що мала Духа єдності, однодушності. Перед викликами сучасного світу ми повинні зробити все, що від нас залежить для того, щоб усунути з наших родин, з наших парафіяльних спільнот, з Церкви поділи, ворожнечу і непорозуміння. Христос перед своїми страстями благає Небесного Отця про дар єдності для своєї Церкви „Щоби всі було одно, як Ти, Отче, в мені, а я в Тобі, щоб і вони були в нас об'єднані (Ів. 17, 21). Зуміймо цей дар віднайти і не втратити, бо саме він є запорукою нашої здатності прийняти Святого Духа і Ним жити. Ми бачили, що молитва апостольської спільноти, об'єднаної довкола Марії була пильною і тривалою. Це аж ніяк не був хвилевий душевний порив, але терпеливе, молитовне очікування, яке потребувало самовіддачі і мужності в подоланні різноманітних перешкод. Цією молитвою були охоплені не тільки їхні серця, але і воля. Тут маємо перед собою приклад настійливої молитви, якої нелегко навчитися. Як часто ми розчаровуємося, зневірюємося, коли не отримуємо відразу того, про що просимо у своїх молитвах? Іншою трудністю є також те, що ми не завжди знаємо про що просити, деколи бажаємо для себе того, що не є корисним для нашого спасіння і вічності. І ще на одну властивість молитви я б бажав звернути вашу увагу. А саме: молитися слід з Марією, адже вона Мати Церкви. Присутність Пресвятої Богородиці, її голос, її молитва очищують, освячують, приносять Святого Духа. Просімо Марію, щоби була разом з нами, щоб навчила нас молитися, щоб прийняла наші молитви і донесла їх Синові своєму і Богові нашому, щоб Він спас задля неї душі наші. Нехай ця наша молитва до Богородиці і з Богородицею допоможе нам достойно приготуватися до празника Святої П'ятидесятниці та стати причасниками благодатних дарів Пресвятого Духа. Бажаю всім вам повернутися з цього святого місця духовно оновленими, збагаченими відчуттям материнської любові Пресвятої Діви Марії, до якої лине щира молитва із наших сердець – Радуйся, кивоте, Святим Духом позолочений. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. Детальніше...

Звернення до учасників конференції «Перспективи розвитку української ікони в ХХІ столітті. Богослов’я і пошук образу»

31 травня 2011
Христос Воскрес! Всесвітліші і всечесніші отці, члени УБНТ, улюблені в Христі брати і сестри! Я радий сьогодні вітати всіх Вас, у Самбірсько-Дрогобицькій Єпархії, як учасників наукової конференції про український іконопис. Ця тематика, що є об'єктом ваших досліджень є надзвичайно важлива та в сучасних українських реаліях потребує поглибленої уваги. В зв'язку з цим мені хотілося б наголосити на двох аспектах. По-перше, думаю, що ви як фахівці у сфері іконопису добре знаєте, що ікона – це не просто мистецький твір. Це не просто атрибут нашої історії і культури. Це навіть не просто предмет культу. Не треба забувати, що це важлива богословська реальність. Церква присвятила іконопочитанню окремий Вселенський Собор, а присутні тут богослови, думаю, погодяться зі мною у тому, що небагато богословських питань піднімалось на Вселенських Соборах. Цей факт вказує на те, що ікона для Церкви – надзвичайно важлива. Через неї; через особу, котра на ній зображена; через сюжет, який вона осмислює; через фарби і техніку, котрі вона вживає, – ми віруючим оком споглядаємо Лик Христа, Сина Божого і Відкупителя людського роду. Більше того, в іконі ми не тільки споглядаємо на Христа, але й через неї покланяємось Йому. Тому фахове написання ікони та її успішне вивчення неможливі без серйозної богословської підготовки та глибокого християнського життя. З якою б вірністю іконописним канонам не була б виконана ікона - без віри, без благочестя вона залишиться німою і безплідною. Хотілося б, щоб ми постійно пам'ятали про це: і іконописці, й іконознавці. Хотів би також підкреслити ще одну важливу річ. Знаю, що на цій конференції ви говоритимете не просто про ікону, а про українську ікону. Думаю, що цей ваш намір надзвичайно похвальний. Досить довгий час в силу різних історичних обставин нам не вдавалося приділити достатньої уваги дослідженню феномену української ікони і ще менше – плеканню і розвитку традиції українського іконопису. Якщо погортаємо сторінки іноземних іконописних досліджень, то переважно зустрінемо інформацію тільки про грецьку чи російську ікону. Тому і у світі загалом, і в Українських Церквах Володимирового Хрещення зокрема є великий запит стосовно того, якою є українська ікона; якими є наші іконописні школи; що можна вважати взірцем для наслідування у нашому іконописі, а що не є для нас притаманним, чого слід уникати то що. Розумію, що це нелегкі питання і відповіді на них не будуть однозначними. Я далекий від того, щоб очікувати на те, що на цій Вашій конференції ви їх не те, що вирішите, а навіть охопите. Але я щиро сподіваюсь, що Ваша нинішня зустріч буде вагомим вкладом в процес вивчення феномену українського іконопису, а також ще одним кроком у напрямку популяризації і впровадження в сучасному світі саме традиції українського іконописання. Цим варто займатись не просто з патріотичних мотивів, а й євангелізаційних – до серця народу легше промовити рідною йому мовою; а що може бути ріднішим українцю, ніж українська ікона, котра як і мова, плекалась впродовж багатьох століть багатьма поколіннями його предків. Тому запрошую Вас до натхненної праці і надіюсь на плідні результати вашої конференції. Нехай Господь благословить Вашу роботу. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Детальніше...
<< Початок < Попередня 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 Наступна > Кінець >>
Сторінка 10 з 13
^ Догори