Слово з нагоди 85-ліття Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка
30 жовтня 2025
Слава Ісусу ХристуВельмишановна п. Ректор, достойні представники влади, високоповажні професоре, викладачі, дорогі студенти!
Сьогодні я прибув до Дрогобицького педуніверситету, щоб від щирого серця привітати увесь ваш колектив з 85-літнім ювілеєм від заснування. Ваш університет відзначає не просто знакову річницю, а славетний шлях розвитку, досягнень і безцінного внеску у вищу освіту України та її майбутнє. Це також чудова нагода не лише згадати численні наукові здобутки, цілу плеяду видатних викладачів і випускників, діячів мистецтва й науки, а й окреслити сміливі плани на майбутнє.
Ваш університет є не просто науково-педагогічною інституцією — він виконує важливу національно-культурну та громадсько-просвітницьку місію. У нинішніх нелегких суспільно-політичних умовах, коли Українська держава утверджується у важкій боротьбі з рашистським агресором, ми покликані особливо зосередити увагу на важливості духовних підвалин в сучасному житті країни. Йдеться про розвиток християнської духовності та виховання нового покоління, здатного нести національно-державотворчу місію нашого народу.
Сьогодні ця спадщина набуває особливої актуальності. У добу, коли штучний інтелект здатен швидко передавати інформацію, як ніколи потрібні ті, хто вміє передавати духовність, мудрість, людяність і знання. У цьому полягає ваша безцінна місія. Бо хто такий педагог, як не той, хто допомагає іншому відкрити в собі людську гідність — Божий образ? Ви стоїте на передовій духовного фронту — не зі зброєю, а зі словом, прикладом, наукою й добром. Тому сьогоднішнє свято — це день вдячності тим, хто творив і творить цю велику справу.
Хочу також згадати про плідну співпрацю, яка вже багато років єднає Самбірсько-Дрогобицьку Єпархію Української Греко-Католицької Церкви з нашим Дрогобицьким педуніверситетом. Ми вдячні за спільні зустрічі і проєкти, що збагачують обидва середовища. Адже Церква й університет мають спільну мету — служити людині, виховувати її, відкривати шлях до повноти життя. Бо освіта без духовності втрачає душу, а віра без знань — глибину. Тому наші інституції мають стояти поруч, підтримуючи одна одну.
Протягом 85 років Дрогобицький університет виховував педагогів, які несли у світ не лише знання, а й дух любові, жертовності та людяності. І сьогодні вам є чим пишатися. За цими роками стоїть праця сотень викладачів, тисяч випускників і безліч учнів, які завдяки вам отримали не лише освіту, а й життєву мудрість і натхнення.
Кожен ювілей — це передусім час подяки. Дякуємо Богові за всіх, хто стояв біля витоків університету, хто розвивав його у складні часи. Дякуємо тим, хто сьогодні з любов’ю творить цей простір науки, взаємоповаги й духовного пошуку. Окрема вдячність тим, чия праця непомітна, але така необхідна — бібліотекарям, працівникам, технічному персоналу.
Та ювілей — це також погляд у майбутнє. Воно залежить від того, наскільки ми зуміємо поєднати традицію з новаторством, духовність із наукою. У час цифрових технологій і штучного інтелекту вчитель має залишатися тим, хто бачить у кожному студенті людину, а не «споживача освітніх послуг». Адже жоден алгоритм не здатен замінити живе слово, теплий погляд і щире серце.
Бажаю, щоб Дрогобицький педуніверситет і надалі був місцем, де молодь навчається не лише професії, а й людяності; де викладач є прикладом не лише компетентності, а й шляхетності; де слово «педагог» звучить шанобливо й свято.
Висловлюю глибоку подяку й шану всьому колективу університету та зичу нових успіхів у плеканні молодої надії нашої держави. Нехай натхнення й жага творчого пошуку будуть вашими вірними супутниками, життя — багатогранним і плідним, а шлях до професійного зростання — успішним.
Переконаний, що ви й надалі зберігатимете та примножуватимете добрі традиції своєї альма-матер, сприятимете розвитку наукової думки й робитимете вагомий внесок у розбудову української вищої школи.
З Божим благословенням сердечно бажаю вам широких і щасливих творчих доріг, оптимізму, віри у здійснення всіх добрих задумів, здоров’я, мирного неба й плідної праці в ім’я розквіту України та її майбутнього.
+ Ярослав
30 жовтня 2025 року Божого,м. Дрогобич
Детальніше...
Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри!
Сьогоднішнє євангельське читання відкриває перед нами глибоку і зворушливу подію – воскресіння сина вдови з Наїна, описану євангелистом Лукою (пор. Лк. 7, 11–16). Ісус Христос, входячи до невеличкого міста, зустрічає похоронну процесію: несли мертвого юнака, єдиного сина вдови, а за нею йшов натовп людей. Це була процесія скорботи, плачу й безнадії. Назустріч їй ішла інша – процесія життя: Ісус Христос із своїми учнями та народом, який слухав Його слово.
Щоб глибше зрозуміти цю подію, варто побачити її контекст. Наїн – це невелике містечко, де життя йшло спокійно й буденно. Але того дня воно огорнулося жалобою. Вдова, яка вже колись поховала чоловіка, тепер втратила свого єдиного сина. У тодішньому світі це означало не лише особисту трагедію, а й повну безвихідь: у жінки не залишалося ні підтримки, ні майбутнього. Син був для матері опорою, гарантією захисту. Тому разом із тілом юнака вона немов ховала власну надію.
Євангелист Лука зазначає: «Побачивши її, Господь зглянувся над нею» (Лк. 7,13). Це слово – «зглянувся» – виражає глибоке співстраждання, яке лине із самого серця. Христос не просто бачить скорботу, але переживає її у Собі. Він не проходить повз, як священик чи левіт у притчі про милосердного самарянина (пор. Лк. 10, 25-37), а зупиняється, бо Його любов не може бути байдужою. І каже вдові: «Не плач!» (Лк. 7,13).
З першого погляду ці слова можуть видатися незвичними: як можна казати «не плач» матері, що втратила дитину? Але Христос не забороняє сліз, а обіцяє втіху. У Старому Завіті Бог не раз закликає не плакати. «Так говорить Господь: «Годі тобі вже ридати та голосити, хай очі твої сліз не проливають! Є бо нагорода за біль твій, — слово Господнє, — вони повернуться з ворожої країни. Є ще надія для потомства твого, — слово Господнє, — діти твої повернуться у свої границі» (Єр. 31, 16-17), до вибраного народу: «Я веселитися буду Єрусалимом, я радуватимусь моїм народом. Не буде чути більш у ньому ридання голосного, ні крику» (пор. Іс. 65,19). Кожного разу це звучить як запевнення: «Я зніму твій біль, Я зміню твою скорботу на радість». Так само і тут: Христос не відкидає плачу, а бере його на Себе.
Сльози вдови – це образ плачу всього людства. Ми оплакуємо гріх, втрати, смерть, але Христос каже кожному: «Не плач!» – бо Він Сам заплакав нашими сльозами. І тут Його милосердя стає дією. Ісус торкається мар, на яких лежить мертвий. За Старозавітнім законом, смерть як протиприродне явище являє собою нечистоту, і кожен, хто торкався мертвого тіла чи гробу, автоматично ставав оскверненим і не міг ні спілкуватися з іншими людьми, ні брати участі у молитовній спільноті до тих пір, доки не виконав приписаного обряду очищення. Але Христос, Святий і Безгрішний, не боїться доторкнутися до того, що нечисте, бо Його дотик очищає, Його святість перемагає смерть. Торкнувшись мар, Він перетворює смерть на життя.
«Юначе, кажу тобі, встань!» (Лк. 7, 14) – промовляє Христос. І мертвий чує. Бо це слово – те саме, яким Творець сказав: «Нехай буде світло!» (Бут. 1, 3). Слово Боже творить життя. Юнак встає і починає говорити, а Ісус віддає його матері – не просто тіло, а її надію і майбутнє. Народ, бачачи це, охоплює благоговіння: «Великий пророк устав між нами», і «Бог навідався до народу свого» (Лк. 7,16).
Слова Спасителя «Не плач!» – це не лише звернення до вдови з Наїна, але й до кожного з нас. Бог не далекий від нашого болю. Він, Еммануїл, тобто «з нами Бог» (Іс. 7, 14). У цій події ми бачимо ікону Христа як Доброго Пастиря, що шукає загублену вівцю (Лк. 15, 4) і знаходить вдову в її самотності і горі. «Не плач!» – це заклик до справжньої надії, бо у Наїні втіха приходить від Господа не словами, а дією: дотиком, словом і воскресінням.
Ця євангельська подія звучить особливо актуально для нас, українців, які переживають страшну рашиську війну. Наш народ – це великий Наїн, що оплакує своїх синів і дочок. Наші міста стали місцями плачу, де життя стикається зі смертю. Ми щодня чуємо про нові втрати, про поранених, про полонених. І серце кричить: «Господи, де Ти?» Але саме там Христос промовляє: «Не плач!» Не тому, що біль ілюзорний, а тому, що Бог поруч.
Господь іде процесією життя серед нашого народу – у волонтерах, у капеланах, у військових, які захищають життя. Він торкається наших ран, нашого болю, наших руїн, щоб дати надію. «Не плач!» – каже Він матерям та дружинам полонених, дітям, що залишилися сиротами. Бо воскресіння сина вдови – це знак, що смерть не є останнім словом. Тож і на нашій українській Голготі неодмінно засяє світло Його воскресіння. У цій наші боротьбі за життя, Господь хоче через наш народ об’явити свою силу для всього людства, щоб обнажити і викрити зло агресора московії.
Сьогодні Свята Церква також звертає наш погляд на того, хто власним життям і мученицькою смертю засвідчив перемогу життя над смертю – до святого великомученика Димитрія Мироточця. Його постать – це символ віри, мужності й вірності Христові, що сяють світлом на тлі темряви переслідувань. У ньому ми бачимо образ людини, яка не боїться зла, бо знає, що Христос уже переміг світ (пор. Йо. 16, 33).
Святий Димитрій жив наприкінці ІІІ століття у Солуні. Народжений у християнській родині, він змалку пізнав силу молитви і вірність Богові. Його здібності та мудрість привели його до високого становища – імператор призначив його проконсулом, правителем провінції. Але, замість того щоб скоритися владі, яка вимагала від нього зректися Христа й поклонитися ідолам, Димитрій відкрито сповідував свою віру. Серед страху й насильства він залишився вірним Євангелію, проповідуючи любов і спасіння.
За це його кинули до в’язниці. Там він молився, підбадьорював інших і благословив свого учня Нестора на двобій із язичницьким велетнем Лієм. Святий Димитрій, після спільної молитви, поблагословив Нестора і сказав йому пророчим духом, що Лія він поборе, а потім постраждає за Христа. Нестор переміг, але за це Димитрія стратили – проколовши списами.
Християни поховали його тіло, і невдовзі над гробом почали ставатися чуда – від мощів святого витікало запашне і цілюще миро. Тому Церква назвала його Мироточцем. Це миро стало знаком того, що навіть смерть не може спинити дію Божої благодаті, що віра праведника продовжує жити, зміцнюючи тих, хто вірить. Мучеництво святого Димитрія – це свідчення істинної перемоги: його мечем була віра, а щитом – любов. Він не боронив себе, а залишився вірним Христові аж до смерті.
Сьогодні приклад святого Димитрія стукає до наших зболених сердець. Ми також стоїмо перед обличчям зла, яке хоче залякати, зламати, знищити все, що справжнє. Наш народ переживає власну Голготу – у війні, в стражданнях, у крові, що проливається за правду, свободу і державну цілісність. І ми бачимо серед нас тих, хто, подібно до святого Димитрія, не відступає – воїнів, медиків, капеланів, волонтерів, людей, які не шукають слави, але день у день свідчать, що любов, сильнішу за страх. У кожному з них воскресає дух мученика: вони не бояться смерті, бо вірять у Життя.
Як у давнину імператор Максиміан прагнув викорінити віру Христову, так і сьогодні ворог намагається знищити душу нашого народу, відібрати надію, стерти пам’ять, підмінити правду. Але, як колись у Солуні, де віра святого Димитрія не згасла під ударами імперії, так і в Україні жевріє вогонь Божої сили і правди.
Святий великомученик Димитрій стає для нас живим свідком. Його життя – це виклик нашому страху, його вірність – відповідь на наш біль. І поки ми тримаємось за цю віру, що Христос – Господь життя, смерть не матиме останнього слова. І сьогодні, коли наш народ проходить крізь своє випробування, коли кращі сини України стоять на полі бою, а багато храмів зранені війною, постать святого Димитрія нагадує нам: Бог не покидає тих, хто стоїть у правді.
Коли ми молимось в Божому храмі, після роздумів про воскресіння сина вдови з Наїна та подвигу святого великомученика Дмитрія, наше серце природно звертається до самого осердя віри – до святині, до цього благословенного місця, де небо торкається землі. Храм – це простір, у якому Божа вічність входить у наш час. Тут Бог не лише слухає, але й промовляє; не лише вислуховує наші молитви, а й перемінює нас.
Для нашого українського народу храм завжди був духовною фортецею і джерелом єдності. Довкола нього гуртувалося життя: тут благословляли дітей, молилися за воїнів, тут черпали силу, коли навколо згущувалася темрява. І сьогодні, коли ворог нищить наші міста та святині, ми ще глибше розуміємо: храм – це місце, де кожен може відчути присутність Бога.
Саме храм є нашою духовною твердинею, місцем, де народжується відвага і віра. Тут ми черпаємо силу, щоб не впасти у відчай, утверджуємось у надії, щоб вистояти у випробуваннях. Храм – це серце, у якому палає вогонь молитви за воїнів і за справедливий мир.
Сьогодні, святкуючи 150-літній ювілей вашого оновленого храму, маємо добру нагоду подякувати Богові за всі ті незліченні благодаті, які ми від Нього отримали. Це також час подяки всім, хто впродовж цих років підтримував і продовжує підтримувати зусилля громади у розбудові церковного життя. Усе, що за благодаттю Божою вам вдалося здійснити, стало можливим завдяки щиро віруючим людям, які люблять Церкву як свою матір, піклуються про її зростання й дбають про духовний розвиток спільноти.
Поки ми зберігаємо цей храм живим нашою активною участю у богослужіннях, поки підносимо руки до неба у молитві, доти стоятиме Україна і світло Христове не згасне серед темряви війни у нашому народі. Нехай Господь допоможе нам сьогодні, разом із мешканцями міста Наїн, сказати: «Справді, Бог навідався до народу свого» (пор. Лк. 7, 16) – до кожного з нас, до нашого воїнства, до всієї нашої багатостраждальної України. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.
+ Ярослав
26 жовтня 2025 року Божого,с. Погар
Детальніше...
Проповідь на вісімнадцяту неділю після Зіслання Святого Духа (2025)
12 жовтня 2025
Слава Ісусу Христу!
Дорогі у Христі брати і сестри!
Сьогоднішнє євангельське читання подає нам розповідь євангелиста Луки про покликання Ісусом Христом перших учнів: Петра, Якова та Івана – синів Заведеєвих (пор. Лк 5, 1-11). Подія відбувається на березі Генезаретського озера або як ще його називали – Галилейського моря. Тут ми зустрічаємо людей, які приходять до Ісуса, та рибалок, які, закінчивши свою працю, полоскали сіті. Ми довідуємося, що рибалки цілу ніч трудилися, однак нічого не впіймали. Неважко здогадатися, який у них був тоді настрій. Напевне, вони не хотіли в той момент бути у центрі уваги і не сподівалися, що серед усіх людей Господь звернеться саме до них. Ісус Христос звертає свій погляд на Симона Петра саме тоді, коли той пережив невдачу і розчарування, та розпочинає з ним діалог. Людська психіка влаштована так, що коли ми переживаємо якусь невдачу чи неуспіх, то бажаємо, щоб про це ніхто не знав, але в таких моментах Бог готовий підтримати нас, розрадити, покликати до чогось більшого.
Симон вже трішки знав Ісуса, він чув Його науку в синагозі в Капернаумі, бачив, як Ісус вигнав там нечистого духа (пор. Лк.4,33-36). Після того Ісус був в домі Симона і оздоровив його тещу, а народ, який бачив ці чуда, приносив до дому Симона недужих, й Ісус оздоровляв їх (пор. Лк.4,38-41). Вже тоді Петро побачив, що це не просто наставник, учитель, а Божий Помазаник – Месія. Можливо, це стало причиною того, що він, незважаючи на втому від праці, уважно слухає благовість Господа. У певному моменті Ісусу входить у човен Петра і просить його відплисти від берега, щоб проповідувати. Так човен Петра перетворюється на амвон, з якого Христос проповідує слово Євангелія (пор. Лк. 5, 3). Ісус покликає учнів не на березі, а у човні, який стає місцем досвіду спасіння (пор. Лк. 8,22-25). Човен часто виступає амвоном для Ісуса в його повчальній діяльності (пор. Мр. 4,1; М.т 13,1). Описуючи покликання учнів саме у човні, посеред озера, євангелист Лука бажає оживити всі ці образи і вказати на зв'язок покликання з ризиком, якого можна уникнути з Божою допомогою та необхідністю перебувати в навчанні,віднайшовши душевний спокій. Закликаючи людину до особливої форми служіння, Бог входить в її стан і заохочує відважитися, довіритись Його слову.
У Священному Писанні бачимо, як серед грона Христових учнів чітко виділяється роль апостола Петра. Саме його човен Учитель вибирає як амвон для навчання народу, що залишається на березі. Цей човен пливе по широкому морі цього світу так, що, коли світ погибає, він зберігає неушкодженими всіх, хто на ньому. Образ цього спасіння бачимо вже в Старому Завіті – ковчег Ноя за потопу зберіг тих, хто повірив Богові, Який промовляв через Ноя. Так і Петрова Церква збереже неушкодженими всіх, хто довіряє її Керманичу – Господу. І як після потопу голуб приніс до Ноєвого ковчега знак миру (пор. Бут. 7,5 – 8,19), так і після суду – другого приходу нашого Господа, Христос принесе Петровій Церкві радість вічного миру і блаженства.
Саме до апостола Петра Ісус звертає свої два заклики: «відплисти від берега» (дослівно: «віддалитись від землі» - пор. Лк. 5,3) і «відплисти на глибоку воду – поступити во глибінь» (пор. Лк. 5,4). Обидва заклики можуть бути витлумачені на двох рівнях – як в їх прямому розумінні певної фізичної активності, так і на духовному рівні – поступове віддалення від земного, ризик і усамітнення з Богом. Петро, не вагаючись, виконує цей «фізичний аспект» Ісусових вказівок, своєю готовністю забезпечуючи собі й майбутню реалізацію духовного виміру цього заклику у Божому провидінні.
У певний момент Господь каже Симону Петру закинути сіті. Той спочатку вагається, кажучи, що вже робив це і нічого не впіймав. Проте, коли все ж таки після слів Христових „поступити во глибінь” (Лк.5, 4), він закинув їх, то вловив дуже багато риби, так, що їх човен її не вміщав і потрібною стала допомога інших.
Для Симона Петра розпочати ловитву у невідповідний для цього час було великим викликом. Всі його знають як рибалку, він знавець своєї справи, йому відомо, коли можна впіймати рибу, а коли – ні. Тому всі з подивом споглядали на цей діалог, а Ісус нічого не обіцяв, тільки запрошував. Сіті були вже почищені, нема ніякого сенсу закидати їх знову. Однак Петро переступає через себе, свій досвід, професіоналізм, можна сказати впокорюється: «Наставнику, всю ніч ми трудились й нічого не піймали, але на твоє слово закину сіті» (Лк.5,5). І Бог робить чудо, показує могутність і силу свого Слова. Так буває і в нашому житті: ми все прораховуємо, плануємо, знаємо, як чинити правильно, але часто результат наших старань є мізерним. Досить часто ми безуспішно над чимось трудимось, нам нічого не вдається, ми стривожені, неспокійні. У такі моменти варто замислитись, чи наше заняття благословенне Богом. І навпаки, коли починаємо свою працю згідно Божого слова і поклику, то, незважаючи на зовнішні негаразди, несприятливі обставини, її результат перевищить наші найбільші очікування. Тільки з Богом можемо мати повноту життя. Він єдиний може надати сенсу тим щоденним справам, над якими трудимося. Поки людина думає, що вона є паном природи і господарем свого життя, Господь не вмішується в людське життя, не допомагає і не благословляє. Коли людина зрозуміє свою слабкість і відчує потребу допомоги Божої – тоді Господь посилає її свою милість.
Учні за наказом Христа закинули сіті і зловили багато рибин, так що аж рвалися сіті і були заповнені два човни. Крім цього випадку, Євангеліє розповідає нам про ловитву після Христового воскресіння; євангелист Іван розповідає, що тоді було зловлено чітку кількість – 153 рибини (пор. Ів. 21,3-11). Роздумуючи над цими євангельськими подіями, святий Августин робить висновок, що у цих двох риболовлях зображена Церква Христова: у першому – теперішня Церква, а у другому – Церква після воскресіння мертвих – Прославлена. Зараз вона приймає багатьох – і добрих, і злих; після ж воскресіння мертвих вона міститиме тільки добрих, в точно визначеній кількості.
Коли Петро побачив це чудо, то багато усвідомив. Він припав перед Ісусом і визнав, що є немічною, слабкою людиною, але завдяки Христу сподобився такого дару. У цьому моменті він щиро відкривається перед Богом: «Іди від мене, Господи, бо я грішна людина» (Лк.5,8). Христос, бачачи це, відразу кличе його до чогось більшого: «Не бійся! Віднині людей будеш ловити» (Лк.5,10). Петро ще не знав, що це означає, але повірив і пішов за Господом, а Той приготував йому величну місію – бути Скалою, на якій Він збудує свою Церкву і пекельні врата її не подолають. І Симон Петро пішов за Христом, був найпершим і найбільшим його учнем, був Главою собору апостолів, але не тому, що Христос наловив йому багато риби. Він пішов за Господом, бо разом з ним заплив на глибину після слухання Слова Божого і прийняв Живе Боже Слово до своєї душі.
Потреба слухати Господа є актуальною не тільки на порозі вибору роду нашої діяльності, а завжди. Впродовж усього нашого життя всі ми – священнослужителі і миряни – повинні слідувати слову Христа: «Поступи во глибину!» Але, що конкретно означають ці слова? Про яку глибину йде мова? Всім людям потрібна глибина: глибина людськості, глибина правдивої християнської віри, глибина автентичності, глибина отриманого дару покликання. Іншими словами, чим би ми не займалися, над чим не трудилися, повинні робити це відповідально і ґрунтовно.
Дорогі брати і сестри! Сьогодні святкуючи 150 літній ювілейний вашого оновленого храму, це добра нагода подякувати Богові за ті незліченні благодаті, які ми від Нього отримали, а також скласти дяку всім, хто впродовж цього періоду підтримував і надалі підтримує наші зусилля в розбудові церковного життя. Усе, що за благодаттю Божою вам вдалося здійснити, стало можливим завдяки щиро віруючим людям, які люблять Церкву як свою матір, піклуються про її зростання, дбають про розвиток, сприяють розбудові.
Рівно ж хотілося б, щоб ювілей вашого храму став нагодою для кращого пізнання нашої церковної традиції, спонукою для поглиблення віри, дбайливого передавання її прийдешнім поколінням та мужнього її свідчення у світі, у якому, на жаль, зустрічаємо нові загрозливі тенденції, які, якщо на них належним чином не реагувати, можуть привести до чергової морально-духовної катастрофи – не меншою від тієї, яку світ пережив у ХХ ст. у вигляді комуністичного і нацистського режимів.
Тож, як колись так і сьогодні основними запитаннями для кожної людини є: як «бути людиною»? Як навчитися мистецтва життя? Яка дорога веде до щастя? Що маю зробити, щоб мати життя вічне? Відповіді на ці запитання ми можемо почути в храмі, бо храм це місце зустрічі людини з Богом. Ісус на початку свого туземного життя говорить: «Я прийшов нести Добру Навину убогим» (Лк. 4,18).
Люди завжди будуть потребувати Бога, навіть в епоху, коли у світі панує науковий прогрес, технологія і глобалізація: Бога, Який відкрив Себе нам в Ісусі Христі і єднає нас у Вселенській Церкві, щоб ми з Ним і через Нього навчалися правдивого життя, щоб ми зберігали й утілювали критерії справжньої людяності.
Тож довіряймо Богові наше життя, нехай сьогоднішнє Боже слово – Добра новина, буде потіхою і розрадою для всіх нас. А ми продовжуємо молитися до нашого Спасителя, за наше воїнство, за справедливий мир. І віримо, що той, хто довіряє Божому провидінню, хто намагається жити в Божій любові і захищає у ній свій народ і свою Батьківщину є непереможний. Ми молимося сьогодні за справедливий мир в Україні, за наших захисників, волонтерів, за людей доброї волі які солідарні з нами в протистоянні агресору, щоб Божа любов усіх нас кріпила, щоб наша довіра та надія до Бога не маліла. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь!
+ Ярослав
12 жовтня 2025 року Божого,с. Добрівляни
Детальніше... Проповідь на сімнадцяту неділю після Зісляння Святого Духа (2025)
05 жовтня 2025
Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри!
Сьогоднішня євангельська благовість говорить нам, що Христос направився в сторони Тиру та Сидону, Він йде в напрямку до краю, де проживали погани, щоб дати початок проповіді Євангелія всьому світу, а не лише вибраному народу.
Тир і Сидон – найбільші торгівельні фінікійські міста, які знаходились на березі Середземного моря. Сидон був батьківщиною Єзавелі (пор. 1 Цар 16, 31), й ми знаємо як її страхітливу діяльність змальовує автор Першої книги Царів. В цих землях й трохи далі на північ жили ханаанеї – древні народи, які колись населяли Обіцяну землю а пізніше були вигнані на північ в Фінікію. Римський історик І ст., Йосиф Флавій пише, що фінікійці завжди ворогували з ізраїльтянами, а найбільше мешканці Тиру. Отже, як бачимо, жінка належала до народу, який був для Ізраїля ворожим.
По богословське можемо сказати, що ці міста представляють царство зла, несвободи, не спасіння – це один світ. І бачимо другий світ – світ віри – представлений Ісусом і Його учнями. Також бачимо жінку ханаанейку (євангелист Марко вказує на її походження: сирофінікійка (пор. Мк 7, 24)), яка залишає світ поганства, виходить і йде в напрямку світу віри. І цей світ віри в Ісусі Христі теж немовби розриває минулий ексклюзивізм, тобто певну закритість у собі як наслідок зосередження на боговибраності Ізраїля і виходить назустріч оцьому поганському світу. Не говориться, що Ісус прийшов у котресь з тих міст, говориться тільки, що вийшов з території Ізраїля (пор. Мт. 15, 21). Жінка також вийшла з тих міст (пор. Мт. 15, 22). Отже, вони зустрічаються десь на півдорозі між територією Ізраїля і поганською територією. Обидвоє виходять… Це не просто констатація факту, оцей вихід – це щось більше: Бог, який виходить до людини, на територію її упадку, але й людина повинна вийти зі свого гріховного становища назустріч Богові.
Ханаанейка називає Христа Господом і сином Давида. Так звертаються до Ісуса в Євангелії від Матея люди віри: це учні (за винятком Юди. Мт 26, 25 пор з Мт 26,22), сотник, два сліпці. Ісуса Христа часто називали «Сином Давида» (пор. Мт.1,1) і від цього месіанського імені сам Христос ніколи не відмовлявся, хоча воно й неповністю відкривало таємницю Його Особи. Виконуючи обітниці, дані Давидові, Ісус проголошує, що він вищий від Давида: Він його Господь (пор. Мт.22,42-45). Він – Бог, який прийшов пасти і рятувати свій народ. Ханаанейка ще, мабуть, цього до кінця не усвідомлювала, але напевно чула про Ісуса, про чуда, які Він чинив у Галилеї.
Вона звертається До Ісуса через страждання дочки. Нещастя дитини стало нещастям матері: «Змилуйся надо мною…», материнська любов спонукала її звернутися до чужоземця; ця любов спонукала її бути наполегливою навіть тоді коли зустріла мочання. Рушійною силою в серці цієї жінки була любов, і немає нічого сильнішого і ближчого до Бога як любов.
Чому Ісус на перший погляд виглядає нечутливим? На ці й подібні запитання існують різні біблійні пояснення. Христос не відзивається до ханаанянки не тому, що не хоче їй допомогти, але для того, щоб виявити й укріпити її віру. Вона чула про Нього як про чоловіка, який оздоровляє людей і прийшла до нього як до цілителя. Але Ісус хоче, щоб вона побачила в Ньому щось більше ніж досконалу людину. Він бажає, щоб вона побачила в Ньому Бога.
В цьому мовчанні є також наука для учнів, Ісус спонукає учнів переосмислити їхнє ставлення до інших народів. Позаяк євреї негативно ставилися до поган та через їх аморальне життя називали їх псами, то Ісус відповідаючи жінці на повторне благання про допомогу іронічно стверджує те, що відображало спосіб думання учнів: «Не личить брати хліб у дітей і кидати щенятам». Учні просять Ісуса за неї не із співчуття, але щоб жінка отримала те, що благає і залишила їх в спокої. Але Христос її не відсилає, у Нього була інша мета Його мовчання. Часом і нам здається, що просимо, з глибини душі взиваємо, а Бог ніби не чує. Насправді Бог чує, але оця мовчанка Бога має на меті поглибити нашу віру.
Ханаанейка не відвертається після Христової відмови, але ще більш наполегливо благає про допомогу і тим самим виявляє свою непохитну віру в те, що Ісус може їй допомогти. Слова Ісуса приводять нас до здивування, але ханаанейку ні. Раввіністична традиція вживала до поган термін «пес». Можливо, і тому цей термін появляється в тексті сьогоднішньої Євангелії, хоча в дуже лагідній формі – «щенята». Євангельський текст залишається записаним в раввіністичній традиції єврейського світу, бо Христос зауважував: «Я посланий лише до загиблих овець дому Iзраїля». Євангелист Марко ці слова передає так : «Дай спершу, щоб діти наїлись; не личить бо взяти хліб у дітей та й кинути щенятам» – наголошує на першочерговості Ізраїля як вибраного народу. У Матея, натомість, є цілковита закритість. Жінка приймає те, що не належить до вибраного народу, кажучи: «Так Господи». Вона готова згодитися тільки на крихти. У розповіді про чудо помноження хлібів говориться, що зібрали кусків дванадцять повних кошів (пор. Йо. 6, 13). Жінка інтуїтивно відчуває, що на бенкеті царства хліба всім буде удосталь. Це знає і Господь, але Він є послушний планам, Небесного Отця, який визначив певний час. Інтуїція жінки підказує, що цей час уже наближається і так виявляється її віра.
Сьогоднішнє Євангеліє піднімає також тему вибрання ізраїльського народу і покликання до спасіння всіх людей. Ізраїльський народ – це вибраний Богом народ. В Ісусі Христі цим народом стає Церква, яка складається з багатьох народів. Це питання було особливо актуальне для ранньої Церкви: на яких умовах погани беруть участь у новому народі Божому, зібраному довкола Ісуса. Чи вони повинні для спасіння переймати усі приписи старозавітнього Ізраїля, чи віра в Христа дозволяє переступити цей крок Божої педагогії і відразу брати участь у спасінні Христа Господа?
Первісна Церква мала багато труднощів із тими, які хотіли спасіння, бажали спасіння, змагали за спасіння, але за походженням не були ізраїльтянами. Однак вона усвідомлювала, що чудо оздоровлення дочки жінки-ханаанейки є не просто жестом зі сторони Господа, але має й інше, глибше значення, яке торкалося євангельської місійної діяльності Ісуса, що проливала на неї нове світло. У цьому чуді оздоровлення Христос дав взірець всезагальної місії Церкви і Свою відкритість на всі народи.
Дорогі брати і сестри, сьогоднішня євангельська розповідь розкриває нам багато аспектів релігійного життя, найважливішим серед яких є віра і спасіння людини. «Без вiри неможливо подобатися Богу» (Євр. 11, 6). Віра – джерело благодатного життя, вірою пізнається істина, віра уздоровлює, вона проганяє страх, вірою ми спасаємося. Віра – це не тільки знання молитов чи катехизму. Віра – це насамперед синівська довіра нашому Небесному Отцеві, надія на Нього, пам’ять про Нього в усіх наших ділах, сумнівах та успіхах, це вірність Йому в моменти скрути та важких випробуваннях. Це настійливість у молитві, як у цієї жінки-ханаанейки. Віра – це милосердя і співчуття до наших ближніх, коли в них ми покликані бачимо Христа. Віра пізнається у ділах, нашим життям ми свідчимо про Того, в Кого ми віруємо. Саме наші вчинки свідчать про те, чи ми можемо іменуватись християнами. Тому-то віру жінки-ханаанейки Христос ставить у приклад навіть для апостолів – «О жiнко, велика твоя вiра! Хай тобi буде, як бажаєш» (Мт.15, 28).
Спасіння, яке приносить Христос, призначене для всіх людей, воно пророковане пророком Ісаєю, (пор. Іс. 56, 3-5) й є історичною місією Ісуса Христа. Отож критерій приналежності до Божого люду не знаходяться в площині расовій чи культурній, а знаходиться в площині здатності пізнання Бога і Його спасіння. Таким чином, жінка- ханаанейка стає, взірцем християнина, який молиться Богові з довір’ям і впевненістю, що його віра не підведе, оскільки вона оперта на довіру до великої Божої любові. Таким чином спасіння, є завжди Божим даром, але відкриття на нього є наслідком віри і постійної молитви людини.
Євангелія сьогоднішньої неділі показує нам шлях віри, який повинен бути продовженим навіть тоді, коли втрачена надія. Шлях віри повинен долати нездоланні перешкоди, шлях віри відкидає своє вивищення, приймає смирення, шукаючи користі ближньому. Так виплекана віра, що підкріплюється неустанною молитвою, є завжди ефективною і актуальною та приносить спасіння людині. Тож нехай ця євангельська розповідь спонукає нас задуматись над нами самими, над нашою вірою, над нашим молитовним та богослужбовим життям та свідченням.
Дорогі молільники! Святкуючи оновленого вашого храму, це добра нагода подякувати Богові за ті незліченні благодаті, які ми від Нього отримали, а також скласти дяку всім, хто впродовж цього періоду підтримував і надалі підтримує наші зусилля в розбудові церковного життя. Усе, що за благодаттю Божою вам вдалося здійснити, стало можливим завдяки щиро віруючим людям, які люблять Церкву як свою матір, піклуються про її зростання, дбають про розвиток, сприяють розбудові.
Рівно ж хотілося б, щоб оновлення вашого храму стало нагодою для кращого пізнання нашої церковної традиції, спонукою для поглиблення віри, дбайливого передавання її прийдешнім поколінням та мужнього її свідчення у світі, у якому, на жаль, зустрічаємо нові загрозливі тенденції, які, якщо на них належним чином не реагувати, можуть привести до чергової морально-духовної катастрофи – не меншою від тієї, яку світ пережив у ХХ ст. у вигляді комуністичного і нацистського режимів.
Тому сьогодні ми молимось до нашого Спасителя, як ця ханаанейка за наше воїнство, за справедливий мир. Ми бачимо, що ворог нашого народу мобілізує всі свої ресурси: земні, людські, військові, проти нашого народу. Але ми уповаємо не на людські сили, але на Божу поміч, на Божу благодать. І віримо, що той, хто довіряє Божому провидінню, хто намагається жити в Божій любові і захищає у ній свій народ і свою Батьківщину є непереможний. Ми молимося сьогодні за справедливий мир в Україні, за наших захисників, волонтерів, за людей доброї волі які солідарні з нами в протистоянні агресору, щоб Божа любов усіх нас кріпила, щоб наша надія не маліла. А наша віра в перемогу принесла свої плоди. Як каже апостол і євангелист Йоан: «І ось та перемога, яка перемогла світ – віра наша» (пор. 1 Йо. 5, 4-5). А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь!
+ Ярослав
05 жовтня 2025 року Божого,с. Хоросниця
Детальніше... Проповідь з нагоди свята Покрову Пресвятої Богородиці (2025)
01 жовтня 2025
Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри!
Сьогодні ми зібралися у цьому величному Соборі, щоб урочисто відсвяткувати його престольний празник – Покров Пресвятої Богородиці. У нашій Церкві є багато празників, присвячених Божій Матері, у яких ми пригадуємо Її особливу участь у Божому задумі спасіння: Її Різдво, Введення до храму, Благовіщення, Її материнську присутність при Різдві Христовому, Її земне завершення у таїнстві Успіння. Але сьогоднішнє торжество відрізняється від інших. Воно не лише веде нас до конкретної події з Її життя, а розкриває Її постійне заступництво за нас перед престолом Всевишнього.
Свято Покрову бере свій початок з історичної події, яка сталася на початку X століття в Константинополі, у Влахернському храмі, де зберігалася риза Пресвятої Богородиці. За переданням, святий Андрій Юродивий, разом зі своїм учнем Епіфанієм, під час всенічної молитви у храмі побачив дивовижне видіння. У святині над людьми з'явилася Пресвята Богородиця, супроводжувана ангелами, апостолами, пророками та святими. Вона підійшла до престолу, довго молилася, а потім зняла з голови свій омофор і розпростерла його над присутніми в храмі. Це було знаком захисту і заступництва перед Богом. Після цього видіння вороги відступили, і місто було врятоване.
У сьогоднішньому святі ми доторкаємося до глибокої таїнственної реальності Церкви як Тіла Христового, яке складається з двох частин: небесної та земної. Небесна Церква – це спільнота святих і ангелів, усіх тих, хто вже увійшов у славу вічного життя з Богом. Вони не віддалені від нас, а навпаки – постійно моляться за нас і підтримують наше земне паломництво. Земна Церква – це ми, вірні, які ще ведемо духовну боротьбу, прямуючи до небесної батьківщини.
Ця єдність особливо виявляється у молитві, коли ми звертаємося до святих, просячи їхнього заступництва перед Богом. Особливе місце біля престолу Сина займає Його Мати – Пресвята Богородиця. Її заступництво не є символом чи абстракцією, але живою реальністю, подібною до омофора, яким Вона у Влахернах покрила вірних. «Діва днесь предстоїть у церкві і з лики святих невидимо за нас молиться Богу» (Кондак свята). Ці слова богослужіння відкривають нам глибоку істину про те, що кожна молитва у храмі не є ізольованою, але вливається у велику небесну Літургію. І в цій небесно-земній єдності Пресвята Владичиця невидимо перебуває серед нас, простягаючи свій животворний Покров і огортаючи всіх материнською любов’ю та опікою.
Ця єдність небесного і земного корениться в таїнстві Воплочення, коли Бог став людиною. Святий Андрій Юродивий, будучи юродивим – тобто тим, хто вдавав божевільного заради Христа, щоб уникнути людської слави – став свідком цієї єдності. Це не якась «магія», а прояв Божої любові через посередництво Його Матері. У нашому житті ми часто відчуваємо цю єдність, коли досвідчуємо присутність Діви Марії. Свято Покрову запрошує нас усвідомити, що ми не самотні; ми частина великої спільноти, де Богородиця молиться і заступається за нас.
Традиційно на багатьох Богородичних святах читається уривок з Євангелія від Луки про сестер Лазаря з Витанії – Марту і Марію. Цей текст виразно підкреслює ті чесноти, які в унікальний спосіб уособлювала Пречиста Діва. Ісус приходить до них, і Марія сідає біля Його ніг, уважно слухаючи Його слова, тоді як Марта клопочеться численними турботами гостинності. Нарешті Марта скаржиться: «Господи, чи Тобі байдуже, що сестра моя лишила мене саму служити? Скажи їй, щоб мені допомогла» (Лк. 10, 40). Ісус відповідає: «Марто, Марто, ти побиваєшся і клопочешся про багато, одного ж потрібно. Марія вибрала кращу частку, що не відніметься від неї» (Лк. 10, 41-42). У наступній частині, коли жінка з натовпу вигукує: «Щасливе лоно, що Тебе носило, і груди, що Тебе кормили» (Лк. 11, 27), Христос каже: «Справді ж блаженні ті, що слухають Боже Слово і його зберігають» (Лк. 11, 28).
Цей євангельський уривок вибраний не випадково для сьогоднішнього свята. Тут підкреслюється головна риса Богородиці: слухання і зберігання Божого Слова. Марія з Витанії, яка сидить біля ніг Ісуса, є образом учениці, що обирає «кращу частку», тобто близькість до Господа через слухання Його слова. Це нагадує нам про Діву Марію, яка від початку свого життя була цілковито відкрита на Божу волю. У Благовіщенні Вона відповіла: «Ось я Господня слугиня: нехай зо мною станеться по твоєму слову» (Лк. 1, 38). Її шлях – від Воплочення до Голготи й Воскресіння – був постійним слуханням і зберіганням Божого слова. А на весіллі в Кані Галилейській Вона звертається до слуг: «Що лиш скаже вам, – робіть» (Ів. 2, 5), показуючи, що слухання Божого слова завжди веде до конкретної дії.
У світлі свята Покрова цей уривок відкриває нам Пресвяту Богородицю як Заступницю, яка сама слухає і водночас допомагає нам навчитися слухати. Як Марта занурюється в клопоти, так і ми часто губимося у щоденних турботах, забуваючи про «одне потрібне» – про зустріч з Богом. Богородиця ж, обираючи слухання, стає образом небесної Церкви, де все зосереджене на Господі. Водночас Вона залишається Матір’ю, яка дбає і про наші земні потреби: як у Кані, де першою помітила брак вина, так і сьогодні бачить наші нестатки. Проте Її материнська опіка завжди спрямовує нас до Слова Її Сина. Блаженство, про яке говорить Христос, – це життя, побудоване на слуханні й зберіганні Божого слова.
Цей образ слухання відкриває двері до глибшого розуміння Покрову Пресвятої Богородиці у світлі Святого Письма. Уже у книзі Буття звучить перша благовість: «Я покладу ворожнечу між тобою і жінкою, і між твоїм потомством та її потомством. Воно розчавить тобі голову, а ти будеш намагатися вп’ястися йому в п’яту» (Бут. 3, 15). Ця «жінка» є прообразом Діви Марії, яка через Свого Сина приносить перемогу над злом. Після гріхопадіння Бог дарує знак надії – обітницю Марії. Вона постає як Матір надії, яка свідчить: Бог не покидає світ, але дає Заступницю.
Іншим образом є Ноїв ковчег (Бут. 6–9). Ковчег став місцем порятунку під час потопу, де Бог зберіг життя серед хаосу. Традиція Церкви бачить у ньому не лише прообраз Церкви, але й покрову Діви Марії. Вона – новий Ковчег Завіту, який носить у собі Христа, Спасителя світу. Як ковчег врятував Ноя і його родину, так і Марія своїм Покровом захищає нас від бурь і небезпек цього життя.
Пророки також зображують величний образ Дочки Сіону. Це уособлення Ізраїлю, вибраного народу, який очікує приходу Месії. Пророк Ісая звіщає: «Скажіть доньці Сіонській: Ось іде твій Спаситель. Ось із ним його заплата, перед ним його нагорода» (Іс. 62, 11). У Діві Марії цей образ знаходить повне здійснення: Вона стає Дочкою Сіону, яка приймає Месію і народжує Його світові. Як Заступниця, Вона представляє перед Богом увесь люд, так само як колись Дочка Сіону уособлювала Ізраїль. І саме тому Її називаємо Матір’ю надії: в часи вигнання та страждань Ізраїль знаходив у Дочці Сіону знак прийдешнього визволення. Так і сьогодні Пресвята Богородиця дарує нам надію серед наших власних випробувань.
Нарешті, у книзі Одкровення з’являється ще один величний символ: «І знамення велике видно було на небі — жінка, одягнена в сонце, і місяць під стопами її, а на голові її вінець із дванадцяти зірок» (Од. 12, 1). Ця Жінка, яка народжує Сина і долає дракона, є образом Марії, але водночас і Церкви, і всього Божого народу. Вона стоїть у сяйві Божої слави, торжествуючи над силами темряви. Як Заступниця, Вона простягає свій Покров над нами у боротьбі зі злом і дарує надію на остаточну перемогу.
Таким чином, старозавітні прообрази та новозавітні видіння відкривають Діву Марію як Ту, що від віків була в Божому задумі – Матір надії, яка провадить людство крізь темряву до світла вічного життя.
Переходячи до історії Церкви, бачимо, як розуміння ролі Марії як Заступниці формувалося від самих початків християнства. У часи переслідувань вірні зверталися до Неї як до Матері, пригадуючи слова Ісуса Христа на гологоті: «Ось Матір твоя» (Ів. 19:27). Святий Іван Богослов прийняв Її у свій дім, і цей жест став образом для всієї Церкви. У катакомбах Риму збереглися найдавніші зображення Богородиці з Дитям – знак надії для християн, які жили під загрозою гонінь. Згодом, у V столітті, Ефеський собор (431р.) урочисто проголосив Її Богородицею, наголосивши на Її унікальній участі у таїнстві Воплочення. У Візантії Матір Божу почали шанувати як покровительку імперії: імператори будували храми на Її честь, а саме свято Покрову виросло з тієї традиції. Видіння у Влахернському храмі стало її вершиною – знаменням Її материнського заступництва для всього християнського народу.
У нашій історії ця традиція утвердилася з хрещенням Київської Русі. Ярослав Мудрий присвятив Богородиці Софію Київську, де й досі бачимо Її у величному образі Оранти – тієї, що стоїть на молитві з піднятими руками. Вона стала Покровою для князів і народу: літописи згадують Її заступництво у битвах, особливо в часи небезпеки від половців чи татарських навал. Богородичні ікони, що зображали Її у молитві, були символами захисту й надії. Для нашого народу Діва Марія завжди залишалася тією, хто об’єднує у молитві та дарує відчуття Божої близькості навіть у найважчі часи.
Особливе місце свято Покрову займає в історії козацтва. Запорізька Січ була віддана під Її опіку: козаки зводили храми на Її честь, вважали Її своєю Заступницею у походах і пов’язували численні перемоги з Її допомогою. Саме тому день Покрову став святом козацького війська. У ХХ столітті до Її заступництва зверталися воїни УПА, борючись за свободу проти тоталітарних режимів. Образи Покрови з козаками чи повстанцями під Її омофором увійшли до української іконографії як свідчення того, що Матір Божа завжди поруч зі своїм народом.
У наш час ця спадщина отримала нове продовження. Від 2014 року, а особливо від 2022-го, коли почалося повномасштабне вторгнення, українці знову відчувають Її молитовну присутність. Воїни на фронті, волонтери, сім’ї в укриттях – усі вбачають у Ній Матір і Заступницю. Не бракує свідчень про дивовижні порятунки, які приписують Її опіці: кулі, що не влучають, ракети, що не вибухають. Недарма сьогоднішнє свято стало також Днем захисників України: воно нагадує, що наша боротьба є не тільки земною, але й духовною, і що ми стоїмо під Її покровом.
Свято Покрова має й ширший вимір. У світі, який переживає війни, хвороби, потрясіння, екологічні виклики, покров Пресвятої Богородиці нагадує нам про надію, яка не є ілюзією, а впевненістю в Божій присутності. У часи страждання Пресвята Богородиця молитовно предстоїть поруч так само, як стояла під хрестом Її Сина, і підтримує віру та надію.
Дорогі брати і сестри, сьогодні, святкуючи Покров Пресвятої Богородиці, довірмо Їй нашу Церкву, наш народ, Україну і весь світ. Хай Її омофор буде над нашими воїнами, над пораненими й полоненими, над усіма, хто страждає. Хай Її заступництво допомагає нам залишатися вірними Слову Ісуса Христа й жити надією, яка веде до перемоги і справедливого миру. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога Отця і єдність Святого Духа нехай перебуває з усіма вами. Амінь.
+ Ярослав
01 жовтня 2025 року Божого,м. Самбір
Детальніше... Проповідь на Неділю після Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього (2025)
21 вересня 2025
Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри!
Сьогодні, у неділю після Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього, Церква подає до нашої уваги уривок з Євангелія від Марка. У ньому євангеліст передає нам слова нашого Господа: «Хто хоче йти за Мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе свій хрест і йде слідом за Мною». Тут ми бачимо тематику наслідування Христа, яка виразно присутня у новозавітних текстах Священного Писання.
Наприклад, у апостола народів Павла знаходимо цей заклик, коли він говорить: «Будьте моїми наслідувачами, як і я — Христа» (1 Кор. 11,1). А в іншому місці: «І ви почали наслідувати нас і Господа, прийнявши слово серед численних утисків із радістю Святого Духа» (1 Сол. 1,6).
Однак найважливішим є те, що ціле життя і діяння Христа, увінчане хресною жертвою з любові за людство, залишається взірцем і ідеалом. Воно закликає не лише до пізнання, але передусім до наслідування. Христос промовляє до апостолів у світлиці після того, як умив їм ноги: «Приклад дав Я вам, щоб і ви так чинили, як це Я вам учинив» (Йо. 13,15). Ці слова стосуються не лише миття ніг, а й цілого життя Христа.
Кожний із учнів приймає виклик іти слідом за Сином Людським, який «прийшов не для того, щоб Йому служили, але — щоб служити й дати життя Своє як викуп за багатьох» (Мт. 20,28). Саме в світлі цього життя, тієї любові, тієї вбогості і тієї жертви наслідування Христа стає вимогою для всіх Його учнів і послідовників. Воно є основою євангельського, християнського етосу.
Наскільки важливі для нас сьогодні слова Христа: «Хто хоче йти за Мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе свій хрест і йде слідом за Мною»? Особливо для людей ХХІ століття, від яких ми часто чуємо нарікання про постійні проблеми і не завжди сприймаємо їх так, як заповідав нам Христос.
Він говорить нам, щоб ми взяли свій хрест на себе — не чужий, не Його хрест, а свій! Дорога за Ісусом Христом — єдиний шлях життя і спасіння; усі інші — людські. Люди багато дізналися, багато здобули, подолали, проникли в далекі та важкодоступні місця, спускалися на дно моря і піднімалися в космос, розщепили атом, але це не зробило людське життя щасливішим, радіснішим, мирнішим.
Ось чому Господь говорить нам: «Яка користь людині, коли вона здобуде увесь світ, а душу свою занапастить?» (пор. Мк. 8,36). Подумаймо про це: чого б людина не досягла, якщо її душа водночас духовно не зростає в досконалості, не стає благороднішою, не просвітлюється — все буде марно. Матеріальний добробут не може зробити людей кращими та щасливішими. Лише оживотворюючись Божою правдою, просвітлюючись Його благодаттю, вона буде щасливою. Ісус Христос нас запевнив: «Пізнайте правду, і правда зробить вас вільними!» (Йо. 8,32).
Христос промовляє до кожного з нас: «Коли хтось хоче йти за Мною, хай зречеться себе самого». Господь не каже, що йти за Ним означає безболісно і безтурботно жити, але стверджує необхідність зречення від себе та несення свого хреста, щоб мати право називатися Його послідовниками.
Це означає, що людина повинна зректися передусім усього, що пов'язане з гріхом, користолюбством та життям тільки для себе. Адже той, хто живе тільки для себе, усе втратить, але той, хто з любов'ю віддає себе на служіння ближнім, хто вміє ділитися всім, що має, той ще більше здобуде.
«Зректися себе» означає подивитися довкола і навчитися бачити не тільки себе зі своїми скорботами та радощами, труднощами та успіхами, але й інших, які також мають свої радощі та печалі. Навчитися жити не тільки своїм життям, але також і життям ближніх.
Наступний заклик Христа — це «взяти свій хрест». Тут хрест — це не тільки всі прикрощі, біди чи страждання, що трапляються нам у житті. Це також праця, яка вдосконалює людину, праця на благо родини, Церкви, суспільства, бо хрест — це щоденний подвиг в ім'я Бога, ближнього, в ім'я свого народу.
Цей хрест мусимо прийняти добровільно та зі щирістю. Спаситель закликає нас взяти хрест саме свій — тобто обирати спосіб життя і працю за покликанням і мужньо перемагати всі труднощі, які зустрінуть нас на цьому шляху. Звичайно, ми мусимо також молитися, щоб терпеливо нести свої хрести і щоб Господь за Своїм милосердям полегшив наші скорботи чи зменшив страждання наших ближніх, близьких і рідних.
І нарешті третій момент, до якого запрошує нас Христос — це «йти слідом за Ним». Слідувати за Христом означає наслідувати Його, старатися у всьому уподібнитися до Нього, жити так, як Він жив. Слідувати за Христом — це жити серед людей і разом з людьми, являючи постійно своїм життям образ Божий. Це також означає завжди бути готовим відповісти «так» на Божий поклик, навіть якщо доводиться йти хресним шляхом крізь приниження та наругу.
Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні ми святкуємо престольний празник вашого храму — святих мучениць Софії, чиє ім’я означає «премудрість», та її трьох дочок: Віри, Надії і Любові. Це свято — взірець величі материнського серця та світлої дитячої вірності Христу. Історія цієї святої родини, що жила у II столітті, має в собі невичерпну глибину. Вона стає дзеркалом наших власних страждань і випробувань. Їхній приклад сяє як незгасне світло в темряві, як надія серед розрухи й відчаю.
Коли імператор Адріан наказав цим святим мученицям відректися Ісуса Христа і принести жертву поганським божкам, ці юні дівчата без вагань відмовилися. В їхніх серцях горів вогонь Христової любові, який не змогли загасити ніякі тортури. Їх били, катували, спокушали обіцянками земного щастя, та вони залишалися непохитними. А свята мати Софія, стоячи поруч і споглядаючи страждання своїх дітей, не просила їх відмовитися від віри заради порятунку життя. Навпаки, вона підбадьорювала їх іти дорогою за Христом до кінця. Її серце розривалося від болю, як і кожне материнське серце, та водночас вона знала: є цінність, вища за земне існування, — це вірність Богові.
Їхня смерть була не поразкою, а перемогою. Бо навіть уся міць Римської імперії не змогла здолати їхньої віри. Імена цих юних дівчат і їхньої матері назавжди залишилися взірцем святості в пам’яті Церкви, тоді як ім’я їхнього гонителя, опанованого злом, загубилося в тіні історії. Це ще раз підтверджує істину Христових слів: «Бо хто захоче спасти свою душу, той її погубить; а хто погубить свою душу задля мене, той її врятує» (Лк. 9, 24).
Сьогодні ця історія звучить для нас особливо близько й болісно. В Україні ми щодня бачимо нові сторінки мучеництва. Наш народ проходить через страшні випробування війни. Ми бачимо матерів, що віддають своїх синів на фронт; батьків, які ридають над могилами дітей, убитих ракетами й бомбами; дитячі очі, повні болю через втрату дому, батька чи матері.
У Святому Письмі ми чуємо про плач Рахилі: «У Рамі чути голосіння, лемент, гірке ридання: Рахиль плаче за дітьми своїми, розважитись не хоче, бо їх уже немає» (Єр. 31, 15). Цей плач сьогодні лунає в Україні, де матері ридають за своїми дітьми. Він зливається з плачем матері Софії за доньками, із скорботою Пресвятої Богородиці під хрестом Її Сина. І водночас, як до Рахилі, до нас звернене слово Господа: «Годі тобі вже ридати та голосити, хай очі твої сліз не проливають! Є бо нагорода за біль твій… є ще надія для потомства твого» (Єр. 31, 16–17). Так ми чуємо обітницю Господньої надії.
Свята мати Софія не прагнула зберегти життя дочкам за будь-яку ціну, бо знала, що життя без Бога втрачає сенс. Так само й сучасні українські матері, які щодня переживають тривогу за своїх дітей або несуть тягар непоправної втрати, повторюють подвиг святої Софії. Вони залишаються вірними, не зрікаються правди, а своїм болем і своєю вірністю свідчать про вищі цінності, які перемагають страх і смерть.
Дорогі у Христі! Чесноти, якими жили ці святі юні дівчата, є відповіддю на наш біль. Що може врятувати людину серед війни? Лише віра— що Господь із нами в цих страшних випробуваннях. Лише надія — що темрява не вічна і ранок воскресіння обов’язково настане. Лише любов — яка не дозволяє нашому серцю озлобитися і уподібнитися до ворога. Сьогодні ці три чесноти стають дороговказом для України. Віра підтримує нас, коли зло виявляється безжальним і жорстоким. Надія дарує силу для майбутнього, а любов не дозволяє нашому суспільству розсипатися: вона єднає, надихає на служіння, допомагає рятувати дітей, біженців, лікувати поранених та постраждалих від війни.
Однак щоб плекати віру, надію і любов, нам необхідна Божа мудрість — Софія, яка була силою й підтримкою для юних дочок і матері. І сьогодні ця мудрість має жити серед нас, бо Україна покликана бути свідком не лише болю і страждання, але й свідком віри і надії. Світ дивиться на нас і питає: «Звідки у цього народу така незламність?» І наша відповідь має бути одна: від Бога.
Дорогі брати і сестри. В час, коли наша земля обагрена кров'ю мучеників за віру і свободу, коли українські матері повторюють подвиг святої Софії, ми повинні усвідомити: наше покликання — бути свідками Христової істини. Не випадково Провидіння послало нам такі випробування. Через них ми маємо очиститися, зміцнитися у вірі та показати світові, що є сила, яка сильніша за смерть — це сила Христової любові і воскресіння. Тому сьогодні, у це святкове престольне торжество, звернімося до святих мучениць з молитвою: нехай їхнє заступництво допоможе нам залишатися непохитними у вірі, незламними в надії і палкими в любові. Нехай їхній приклад надихає нас на щоденне несення свого хреста з довірою до Бога, терпеливістю і мужністю.
У це свято молімося за наших матерів, які втратили своїх дітей, щоб Господь дав їм сили вистояти. Молімося за наших дітей, які живуть у непростий час війни. Просімо надії для нашого воїнства та всього нашого народу, щоб ми не зламалися під тягарем війни. І благаймо любові — тієї євангельської любові, яка перемагає все, бо «любов ніколи не переминає» (пор. 1 Кор. 13, 8). Нехай з заступництвом святих мучениць Софії, Віри, Надії і Любові, Боже благословення перебуває з нашим многостраждальним народом. Нехай їхні святі молитви донесуть до престолу Всевишнього наші прохання про справедливий мир, перемогу істини над брехнею, добра над злом. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога Отця, і єдність Святого Духа нехай перебуває з усіма вами! Амінь!
+ Ярослав
21 вересня 2025 року Божого,м. Дрогобич
Детальніше... Проповідь на свято Різдва Пресвятої Богородиці (2025)
08 вересня 2025
Різдво Твоє Богородице Діво, радість звістило всій вселенній, бо з Тебе засяяло сонце правди, Христос Бог наш, що зняв прокляття, подав благословення, знищив смерть і дарував нам життя вічне. (Тропар свята)
Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри!
Сьогодні наші серця наповнюються особливою радістю, бо ми святкуємо Різдво Пресвятої Богородиці – день, коли у світ прийшла та, яка стане Матір'ю нашого Спасителя. Це свято нагадує нам про дивний Божий план спасіння, який почав здійснюватися ще до того, як Архангел Гавриїл приніс Марії благовісну звістку.
Коли ми говоримо про життя та служіння Господа нашого Ісуса Христа, Пресвятої Богородиці, апостолів, а також про життя ранньої Церкви, ми спираємося насамперед на Святе Писання – книги, написані під натхненням Святого Духа, які Церква приймає як канонічні, тобто як правило віри. Зокрема, про Пресвяту Богородицю ми найбільше знаємо з Євангелія від Луки, в якому про неї так багато розповідається, а також із Євангелія від Івана.
Однак є події в житті Пресвятої Богородиці, про які ми знаємо не з канонічних книг, а з апокрифів – текстів, які відображають давню церковну традицію, хоча й доповнені народними деталями. Ці писання зберігають здорове ядро Передання Церкви, проте не є святими книгами у повному розумінні, тому не є канонічними для нас.
Саме тому, коли ми святкуємо події, згадані в Євангелії, ми читаємо відповідні уривки – як на Стрітення чи Благовіщення. Але коли святкуємо події, відомі з Передання, тоді читаємо уривок про Марту і Марію. Кожного разу Євангеліє читається для того, щоб нас чогось навчити, щось роз'яснити, наситити нас Словом Життя. І на Богородичні свята, які прямо не згадуються в канонічних текстах, читається саме цей уривок, де йдеться не про Діву Марію, а про сестру Лазаря.
Чому ж читається саме цей уривок про Марту і Марію? Тому що він відкриває нам духовну сутність Пресвятої Богородиці, показує нам, ким Вона є у своїй найглибшій основі. Пригадаємо цю євангельську сцену: Марта і Марія, сестри Лазаря, жили у Витанії – невеличкому містечку, яке було місцем перепочинку для прочан на шляху до Єрусалиму. Це було місце для відпочинку простих людей, адже багаті могли зупинятися в самому Єрусалимі. У Витанії бідніші прочани знаходили допомогу та лікування, якщо поранилися в дорозі.
Ісус любив часто зупинятися в домі Лазаря, і його радо приймали там. Але цього разу відвідини були особливими, бо Господь йшов до Єрусалиму на свої страсті. Так багато ще треба було сказати, так багато ще треба було навчити своїх учнів. Марта, як завжди, хотіла прийняти Ісуса якнайкраще і клопоталася про все – це також був прояв її щирої любові до Господа. Але Марія відчувала, що цей момент особливий, тому сіла «у ногах Ісуса» і уважно слухала Його слова.
«Сидіти у ногах» – це технічний вираз, що означає навчатися. Так викладали книжники: вони сиділи на узвишші, а учні розташовувалися у їхніх ногах. Марія стала ученицею, і це могло обурити багатьох, бо вона немовби «перетнула всі межі». У ті часи жінка не мала бути помітною, мала йти за своїм чоловіком, займатися домашніми справами. Але бути учнем і навчатися – це вважалося чоловічою справою. Можливо, це також обурило Марту, яка не встигала все приготувати і потребувала допомоги. Вона звернулася не до Марії, а безпосередньо до Ісуса: «Скажи їй, щоб мені допомогла». І Господь, не засуджуючи жодної з сестер, м'яко відповідає: «Марто, Марто! Ти клопочешся і турбуєшся про багато, але одного потрібно. Марія вибрала кращу частку, яка не відніметься від неї».
Чому цей уривок читається на Богородичні свята? Тому що Пресвята Богородиця поєднала в собі служіння і слухання. Вона була першою ученицею Христа, яка зберігала Слово у серці своєму. Вона подає нам приклад справжньої учениці – вміти, слухати, і служити. Все починається з того, щоб зрозуміти час Божий, розпізнати момент, коли потрібно зупинитися і почути голос Ісуса, зрозуміти, що Він очікує від нас. У цьому Пресвята Богородиця дає нам найдосконаліший приклад.
Сьогоднішнє свято – нагода роздумати про дивне життя Тієї, яка стала Матір'ю Божого Сина, Відкупителя всього світу. Ісус звертає нашу увагу на те, що Марія була насамперед ученицею – тією, яка слухала і зберігала Слово Боже у своєму серці. Святий Августин влучно зауважує: «Марія перше, ніж стати Матір'ю, стала ученицею» (Проповідь 25. Про слова Господа). Коли ми дивимося на її життя, то бачимо риси найдосконалішої учениці. Насамперед, Марія була покликана, обрана. Учень Ісуса не сам обирає собі Вчителя. Ісус є Тим, Хто обирає апостолів, обирає своїх учнів, Хто кличе і сьогодні кожного з нас, щоб сиділи у Його ногах, щоб слухали Слово, щоб зберігали це Слово у своїх душах. Марія була тією, хто найдосконаліше слухала Боже Слово.
Першу духовну лекцію Ісус дав своїй Матері, коли мав дванадцять років у Єрусалимській святині. Коли Марія з Йосифом шукали Його, Він сказав: «Хіба ви не знали, що Мені потрібно бути в тому, що належить Моєму Отцеві?» Євангелист Лука пише, що Марія це слово взяла глибоко до серця і постійно над ним роздумувала.
Марія є найкращою ученицею також тому, що виявляє глибоку покору. Це означає, що вона готова не свою думку й не свою волю ставити на перше місце, а волю Божу, навіть коли не все зрозуміло людським розумом. Марія є живою іконою найдосконалішої учениці – вона є втіленням євангельських блаженств. Вона є вільною від прив'язаності до тимчасового, а тому повністю покладається на Господа. Вона приймає обставини свого життя, приймає те, що приносить їй доля. Не нарікає та не скаржиться, а бачить, як Господь провадить її в складних обставинах, оберігає родину.
Для нас Марія – це найдосконаліша учениця, перша учениця Ісуса. Вона показує нам, що всі обставини нашого життя, якими б важкими вони не здавалися, коли ми дивимося на них очима віри, коли більше довіряємо Слову Божому та Його обітницям, аніж труднощам, які зустрічаємо, тоді завжди отримуємо допомогу від Господа. Пресвята Богородиця на власному досвіді пізнала, що Господь завжди виходить назустріч тим, хто довіряє Йому, що Він завжди є поруч, щоб допомогти у найскладніші хвилини життя.
Дорогі у Христі, наша рідна Церква так глибоко ввійшла в нашу історію, ментальність, традиції, культуру, так тісно сплелася з усіма проявами нашого життя – родинного, громадського і національного, що стала неначе душею народу. Ця Церква захоронила наш народ від духовної загибелі під час довголітнього поневолення і жахливих переслідувань. Те, що ми сьогодні збереглися як окремий народ, що не заломалися, не розплилися в чужому морю все це завдячуємо в першій мірі УГКЦ.
Сьогодні, коли святкуємо 130 річницю храму у вашому місці, хочу наголосити на тому, що він був і залишається духовною святинею, місцем Божої присутності, домом молитви, школою духовності та української національної свідомості.
Немає більшої виховної сили, ніж сила Церкви в якій діє сила Божа. То вона, виховує народ та вщеплює у душу людини ті християнські чесноти, які зроблять з неї доброго і мудрого громадянина.
Святкуючи Різдво Пресвятої Богородиці, молімося до Бога через Її материнське заступництво, щоб і ми, подібно до Неї, змогли зрозуміти те «одне, що потрібно», вибрати ту частку, «яка ніколи не відніметься від нас». Нехай приклад Пресвятої Богородиці надихає нас бути справжніми учнями Христа – такими, що вміють і слухати Боже Слово, і служити ближнім з любов'ю. Нехай Її материнські молитви допоможуть нам зростати у вірі, надії та любові, щоб і наше життя стало справжньою відповіддю на Божий заклик.
У це величне свято Різдва Пресвятої Богородиці ми з благанням звертаємося до Пресвятої Богоматері й у повній довірі до Божого Милосердя покладаємо всю нашу надію на Її Сина, а нашого Господа Ісуса Христа. Благаємо Тебе, Царице неба і землі: прийми під Свою особливу материнську опіку наших хоробрих воїнів, захисників Батьківщини, зберігаючи їх неушкодженими перед усіма ворожими наступами; захисти Своїм Покровом свободу й незалежність, соборність і цілісність нашої Батьківщини, щоб народ наш, визволений Твоїм заступництвом від воєнного лиха, вдячно прославляв Бога у Святій Тройці Єдиного. Молімся і борімся за нашу Україну, бо вона також наша Мати. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь!
+ Ярослав
08 вересня 2025 року Божого,м. Сколе
Сьогодні наші серця наповнюються особливою радістю, бо ми святкуємо Різдво Пресвятої Богородиці – день, коли у світ прийшла та, яка стане Матір'ю нашого Спасителя. Це свято нагадує нам про дивний Божий план спасіння, який почав здійснюватися ще до того, як Архангел Гавриїл приніс Марії благовісну звістку.
Коли ми говоримо про життя та служіння Господа нашого Ісуса Христа, Пресвятої Богородиці, апостолів, а також про життя ранньої Церкви, ми спираємося насамперед на Святе Писання – книги, написані під натхненням Святого Духа, які Церква приймає як канонічні, тобто як правило віри. Зокрема, про Пресвяту Богородицю ми найбільше знаємо з Євангелія від Луки, в якому про неї так багато розповідається, а також із Євангелія від Івана.
Однак є події в житті Пресвятої Богородиці, про які ми знаємо не з канонічних книг, а з апокрифів – текстів, які відображають давню церковну традицію, хоча й доповнені народними деталями. Ці писання зберігають здорове ядро Передання Церкви, проте не є святими книгами у повному розумінні, тому не є канонічними для нас.
Саме тому, коли ми святкуємо події, згадані в Євангелії, ми читаємо відповідні уривки – як на Стрітення чи Благовіщення. Але коли святкуємо події, відомі з Передання, тоді читаємо уривок про Марту і Марію. Кожного разу Євангеліє читається для того, щоб нас чогось навчити, щось роз'яснити, наситити нас Словом Життя. І на Богородичні свята, які прямо не згадуються в канонічних текстах, читається саме цей уривок, де йдеться не про Діву Марію, а про сестру Лазаря.
Чому ж читається саме цей уривок про Марту і Марію? Тому що він відкриває нам духовну сутність Пресвятої Богородиці, показує нам, ким Вона є у своїй найглибшій основі. Пригадаємо цю євангельську сцену: Марта і Марія, сестри Лазаря, жили у Витанії – невеличкому містечку, яке було місцем перепочинку для прочан на шляху до Єрусалиму. Це було місце для відпочинку простих людей, адже багаті могли зупинятися в самому Єрусалимі. У Витанії бідніші прочани знаходили допомогу та лікування, якщо поранилися в дорозі.
Ісус любив часто зупинятися в домі Лазаря, і його радо приймали там. Але цього разу відвідини були особливими, бо Господь йшов до Єрусалиму на свої страсті. Так багато ще треба було сказати, так багато ще треба було навчити своїх учнів. Марта, як завжди, хотіла прийняти Ісуса якнайкраще і клопоталася про все – це також був прояв її щирої любові до Господа. Але Марія відчувала, що цей момент особливий, тому сіла «у ногах Ісуса» і уважно слухала Його слова.
«Сидіти у ногах» – це технічний вираз, що означає навчатися. Так викладали книжники: вони сиділи на узвишші, а учні розташовувалися у їхніх ногах. Марія стала ученицею, і це могло обурити багатьох, бо вона немовби «перетнула всі межі». У ті часи жінка не мала бути помітною, мала йти за своїм чоловіком, займатися домашніми справами. Але бути учнем і навчатися – це вважалося чоловічою справою. Можливо, це також обурило Марту, яка не встигала все приготувати і потребувала допомоги. Вона звернулася не до Марії, а безпосередньо до Ісуса: «Скажи їй, щоб мені допомогла». І Господь, не засуджуючи жодної з сестер, м'яко відповідає: «Марто, Марто! Ти клопочешся і турбуєшся про багато, але одного потрібно. Марія вибрала кращу частку, яка не відніметься від неї».
Чому цей уривок читається на Богородичні свята? Тому що Пресвята Богородиця поєднала в собі служіння і слухання. Вона була першою ученицею Христа, яка зберігала Слово у серці своєму. Вона подає нам приклад справжньої учениці – вміти, слухати, і служити. Все починається з того, щоб зрозуміти час Божий, розпізнати момент, коли потрібно зупинитися і почути голос Ісуса, зрозуміти, що Він очікує від нас. У цьому Пресвята Богородиця дає нам найдосконаліший приклад.
Сьогоднішнє свято – нагода роздумати про дивне життя Тієї, яка стала Матір'ю Божого Сина, Відкупителя всього світу. Ісус звертає нашу увагу на те, що Марія була насамперед ученицею – тією, яка слухала і зберігала Слово Боже у своєму серці. Святий Августин влучно зауважує: «Марія перше, ніж стати Матір'ю, стала ученицею» (Проповідь 25. Про слова Господа). Коли ми дивимося на її життя, то бачимо риси найдосконалішої учениці. Насамперед, Марія була покликана, обрана. Учень Ісуса не сам обирає собі Вчителя. Ісус є Тим, Хто обирає апостолів, обирає своїх учнів, Хто кличе і сьогодні кожного з нас, щоб сиділи у Його ногах, щоб слухали Слово, щоб зберігали це Слово у своїх душах. Марія була тією, хто найдосконаліше слухала Боже Слово.
Першу духовну лекцію Ісус дав своїй Матері, коли мав дванадцять років у Єрусалимській святині. Коли Марія з Йосифом шукали Його, Він сказав: «Хіба ви не знали, що Мені потрібно бути в тому, що належить Моєму Отцеві?» Євангелист Лука пише, що Марія це слово взяла глибоко до серця і постійно над ним роздумувала.
Марія є найкращою ученицею також тому, що виявляє глибоку покору. Це означає, що вона готова не свою думку й не свою волю ставити на перше місце, а волю Божу, навіть коли не все зрозуміло людським розумом. Марія є живою іконою найдосконалішої учениці – вона є втіленням євангельських блаженств. Вона є вільною від прив'язаності до тимчасового, а тому повністю покладається на Господа. Вона приймає обставини свого життя, приймає те, що приносить їй доля. Не нарікає та не скаржиться, а бачить, як Господь провадить її в складних обставинах, оберігає родину.
Для нас Марія – це найдосконаліша учениця, перша учениця Ісуса. Вона показує нам, що всі обставини нашого життя, якими б важкими вони не здавалися, коли ми дивимося на них очима віри, коли більше довіряємо Слову Божому та Його обітницям, аніж труднощам, які зустрічаємо, тоді завжди отримуємо допомогу від Господа. Пресвята Богородиця на власному досвіді пізнала, що Господь завжди виходить назустріч тим, хто довіряє Йому, що Він завжди є поруч, щоб допомогти у найскладніші хвилини життя.
Дорогі у Христі, наша рідна Церква так глибоко ввійшла в нашу історію, ментальність, традиції, культуру, так тісно сплелася з усіма проявами нашого життя – родинного, громадського і національного, що стала неначе душею народу. Ця Церква захоронила наш народ від духовної загибелі під час довголітнього поневолення і жахливих переслідувань. Те, що ми сьогодні збереглися як окремий народ, що не заломалися, не розплилися в чужому морю все це завдячуємо в першій мірі УГКЦ.
Сьогодні, коли святкуємо 130 річницю храму у вашому місці, хочу наголосити на тому, що він був і залишається духовною святинею, місцем Божої присутності, домом молитви, школою духовності та української національної свідомості.
Немає більшої виховної сили, ніж сила Церкви в якій діє сила Божа. То вона, виховує народ та вщеплює у душу людини ті християнські чесноти, які зроблять з неї доброго і мудрого громадянина.
Святкуючи Різдво Пресвятої Богородиці, молімося до Бога через Її материнське заступництво, щоб і ми, подібно до Неї, змогли зрозуміти те «одне, що потрібно», вибрати ту частку, «яка ніколи не відніметься від нас». Нехай приклад Пресвятої Богородиці надихає нас бути справжніми учнями Христа – такими, що вміють і слухати Боже Слово, і служити ближнім з любов'ю. Нехай Її материнські молитви допоможуть нам зростати у вірі, надії та любові, щоб і наше життя стало справжньою відповіддю на Божий заклик.
У це величне свято Різдва Пресвятої Богородиці ми з благанням звертаємося до Пресвятої Богоматері й у повній довірі до Божого Милосердя покладаємо всю нашу надію на Її Сина, а нашого Господа Ісуса Христа. Благаємо Тебе, Царице неба і землі: прийми під Свою особливу материнську опіку наших хоробрих воїнів, захисників Батьківщини, зберігаючи їх неушкодженими перед усіма ворожими наступами; захисти Своїм Покровом свободу й незалежність, соборність і цілісність нашої Батьківщини, щоб народ наш, визволений Твоїм заступництвом від воєнного лиха, вдячно прославляв Бога у Святій Тройці Єдиного. Молімся і борімся за нашу Україну, бо вона також наша Мати. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь!
Детальніше...
Проповідь на неділю перед Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього (2025)
07 вересня 2025
Слава Ісусу Христу.Дорогі у Христі брати і сестри.
Сьогоднішньою неділею свята Церква приготовляє нас до святкування празника Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста, а після свята неділя називатиметься Неділею після Воздвиження, і знову Церква ставитиме нам перед очі Животворящий Господній Хреста. Такий порядок церковних богослужінь має своє глибоке значення. Бо Господній Хрест становить центральне таїнство християнської віри. Через хрест Бог прагне показати нам найбільшу свою любов.
Сьогоднішнє Євангеліє – весь Новий Завіт у скороченні, суть усього Євангелія. Це свого роду ісповідь віри ранньої Церкви про Особу Ісуса Христа і Його діло спасіння. Євангелист Йоан цими перлами благовісті впроваджує нас у таємницю Господнього Хреста і відкриває глибину Божої любові й милосердя до людства.
Ця євангельська новина сказана в контексті розмови нашого Господа з Никодимом, законовчителем Ізраїля, який вночі таємно приходив до Ісуса, щоб послухати Його науки. Никодим, бачачи знаки, які чинив Ісус, зрозумів, що їх може чинити той, хто є від Бога. Христос навчає, що для того, щоб увійти в Царство Боже, людина повинна народитися з висоти (пор. Йо.3.13). Тобто, тільки Ісус Христос, Син Божий, який став Сином Чоловічим може об’явити волю і задум Небесного Отця про спасіння людини (пор. Йо.1.18)
У цій розмові з Никодимом Ісус згадує про одну подію зі Старого Завіту (пор. Чис. 21, 4-9). Коли народ, вийшовши з Єгипту, й у пустині почав нарікати на Мойсея і на Бога. В той момент їх почали жалити змії, так що люди почали масово вмирати. Мойсей у молитві заступається за народ і Господь наказує йому зробити мідяного змія – і поставити людям перед очі як знак їхнього гріха, для того, щоб дивлячись на нього, людина усвідомила і зрозуміла свій гріх. Тоді особа яка розкаяно споглядала на мідяного змія не вмирала. Цю подію зі Старого Завіту Христос відносить до себе. Так треба Синові Чоловічому бути піднесеним… (пор. Йо.3,14). Таким чином євангелист Йоан передає нам слово Ісуса Христа про хрест. Пізніше Ісус скаже учням: «Я ж, коли від землі буду піднесений, усіх притягну до себе» ( Йо. 12,32).
Цей піднесений мідяний змій є прообразом хресної жертви Ісуса Христа. Так як у Старому Завіті ізраїльтяни споглядали на мідяного змія і залишалися при житті, так кожний, хто з вірою буде споглядати на розп’ятого Господа, визнаючи свої гріхи буде жити вічним життям. Адже за словами апостола Петра: «Він сам у своїм тілі виніс наші гріхи на дерево, щоб ми, вмерши для гріхів, жили для справедливости» (1 Пт. 2,24). Розп’ятий на хресті Господь поставив нам перед очі всяку злобу нашого гріха, щоб ми відвернулися від гріха і жили для Бога.
Наше спасіння приходить через Господній Хрест і заради цього Бог став – Людиною. Немає спасіння в ідеях, у добрій волі, в бажанні бути хорошими... Єдине спасіння у розп'ятого Ісуса Христа, бо тільки Він, зміг прийняти всю отруту і злобу гріха, і зцілити нас. Хто не буде дивитися на Розп’ятого Господа так, як євреї в пустелі дивилися на мідяного змія, хто очима віри не побачить у ньому жертву Сина Чоловічого, той наражає себе на втрату вічного спасіння…
Дорогі у Христі! Сьогодні у вашій парафії ми урочистістю, відзначаємо свято Різдва Пресвятої Богородиці. У нашій літургійній традиції цим святом розпочинається новий літургійний рік, а Успінням Богородиці завершується річне коло дванадцяти свят у році. Це свято нагадує нам про дивний Божий план спасіння, який почав здійснюватися ще до того, як Архангел Гавриїл приніс Марії благовісну звістку.
Сьогоднішній празнику свідчить про те, що прихід Діви Марії у світ – це радість не тільки для праведних Йоакима та Анни, які довго й терпеливо очікували благословення Божого, але всієї вселеної, богослужіння пояснюючи причину цієї радости словами: “бо з Тебе засяяло Сонце правди, Христос Бог наш”. Тому сьогодні всі ми радіємо, що у світ прийшла Пречиста Діва, Яка, як співає наша Церква, “вводить Христа у вселенну”.
Нині радіє небо і земля, бо з народженням Марії започаткувалося відкуплення людського роду, Вона-бо принесла нам порятунок, життя та вічне щастя, бо Вона стане Богородицею, Кивотом Нового Завіту, Матір’ю Христа Спасителя, Який знищив смерть і дарував нам життя вічне. З благословенним Різдвом Пресвятої Богородиці з’явилося на землі найпрекрасніше сотворіння, архитвір Божої всемогутности, Цариця ангелів – народилася Діва, єдина захищена від первородного гріха, Яка стане “чеснішою від херувимів”. Народилася Та, Яка вмістить у Собі Невмістимого Бога, Вона буде одночасно і Дівою, і Богородицею, Яку “ублажатимуть усі роди”, бо через хресну смерть Свого Божественного Сина стане й нашою Матір’ю.
Пречиста Діва є єдиною, в чиїй долі знаходимо відповіді на багато питань, які ставить нам життя. Це не просто якісь побожні теорії, але дуже конкретні свідчення, які у життєвих випробуваннях дарують нам спокій та силу їх гідно подолати. Жодні терпіння ніколи не були для Богородиці причиною відчаю. Навпаки, послушно та терпеливо сповняючи Божу волю, вона особливо у стражданнях під хрестом, відкрила для нас правдиве розуміння змісту життя, та ціну справжньої радості з співучасті у сповнення спасительного Божого задуму, її свідчення запевнює, що в цьому житті терпіння відкривають людину на отримання допомоги з неба, на втіху від Бога, на розуміння волі Божої, і в кінці ведуть до закуштування іншої радості, ніж яку дає світ — радості, яку дарує Бог.
Любі брати і сестри, у сьогоднішній свято хотів би звернутися до всіх Вас із заохотою до постійної прослави Матері Божої і Матері всього людства, так і до того, щоб у своєму житті ми намагалися ревно черпати із багатства чеснот Її боговгодного життя. Пресвята Богородиця подивляє нас Своїми духовними скарбами, гідними наслідування. Чесноти Богородиці та благодать Святого Духа ставлять Її вище за всіх, не тільки святих і праведних людей, але навіть небесних сил. Її віра та всеціле віддання Божій волі, терпеливе й мужнє перенесення всіх життєвих труднощів, материнська турбота, а головне – безумовне смирення та покора – це ті чесноти, які наповнюють все життя Пресвятої Діви Марії. Тому стараймося у своєму житті йти за тією світлою зорею − нашою Небесною Матірʼю.
Як колись, так і сьогодні основними запитаннями для кoжнoго з нас є: як “бути людиною”? як навчитися мистeцтвa життя? якa дoрoгa вeдe дo щaстя? що маю зробити, щоб мати життя вічне? Відповіді на них можемо почути у храмі, бо храм − це місце зустрічі людини з Богом.
Сьогодні ми освятили цей новий храм у вашому місті. Але не можемо заспокоїтись, нібито вже осягнули все, чого прагнули. Ви побудували цей храм рукотворний, щоб він допомагав нам розбудовувати храм нерукотворний. У цьому храмі Різдва Пресвятої Богородиці, ми, подорожуватимемо сторінками Святого Письма, вслухаючись у повчання Христа, який промовлятиме до нас через проповіді та гомілії священнослужителя. Уважно вслухаймося в Боже Слово в кожну неділю і свято, бо воно, каже апостол, є «корисним, щоб навчати, докоряти, направляти, виховувати у справедливості, щоб Божий чоловік був досконалий, до всякого доброго діла готовий» (ІІ Тим. 3, 16–17).
Тому спрямуймо свій погляд до Ісуса, піднесеного на хресті. Ми є Тілом Христа в нашому народі який сьогодні переживає агресію московії, і ми покликані бути поглядом на Ісуса всіх тих людей які борються з рашизмом, які страждають, поневолені, невинних дітей війни, бути їхнім поглядом зверненим до Господа, Який прославився на хресті, воскрес, вознісся на небо і кличе за собою всіх людей. Це один з аспектів покликання всіх нас, що творимо Церкву Христову як Його Тіло. Переживаймо це покликання у правді нашого розмоленого серця, у ревній і жертовній праці на благо захисту нашої Батьківщини та майбутнього блага нашого народу. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.
+ Ярослав
07 вересня 2025 року Божого,м. Мостиська
Детальніше...
Слава Ісусу Христу!Дорогі брати і сестри!
У цей благословенний день ми зібралися на спільну прощу в Ювілейному році, присвяченому чесноті надії, щоб у молитві і слуханні Божого Слова розпочати новий навчальний рік. Ювілей завжди є особливим часом Божої благодаті. Традиція святкування Ювілейних років, започаткована Папою Боніфацієм VIII ще у 1300 році і триває вже понад сім століть. Це час, коли Церква закликає нас озирнутися на пройдений шлях, подякувати за ті щедрі дари, які ми отримали від Господа, і водночас відкритися на нові горизонти.
Сьогоднішнє Слово Боже, яке ми чули від євангелиста Матея (Мт. 19, 13-26), складається з двох подій. Спершу бачимо, як до Ісуса приводять дітей, і Він приймає їх, благословляє та ставить за приклад: «бо таких є Царство Небесне» (Мт. 19, 14). А відтак Євангеліє змальовує зустріч Ісуса з юнаком, який запитує: «Учителю! Що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне?» (Мт. 19, 16). Ці два євангельські епізоди поставлені поруч не випадково. Вони відкривають нам дві перспективи: простоту дитячої довіри та серйозність пошуку молодої людини. Саме ці виміри заслуговують особливої уваги, хто покликаний служити у сфері освіти. Бо педагоги щодня зустрічають дітей і молодь, допомагаючи їм зростати, виховувати і ставати на шлях зрілості.
Отож, до Ісуса приводять дітей, аби Він поклав на них руки і помолився. Та учні з благих намірів починають перешкоджати, щоб дати трохи спокою Ісусові (пор. Мт. 19,13). Такий захисний спосіб довкола Ісуса не відповідає Його бажанням. Ісус з одного боку критикує дії учнів, а з іншого – закликає до переосмислення постаті дитини.
У старозавітному Ізраїлі дитина юридично не визначалася окремою особою, а вважалася власністю родини, передусім - батька. Позаяк діти ще не знали Закону, то вважалися людьми виключеними із соціального життя. Вони не належали до активної і живої частини народу Божого. Та реакція Спасителя повністю руйнує їхню логіку. Він зупиняє їх і промовляє: «Пустіть дітей! Не бороніть їм приходити до мене, бо таких є Царство Небесне» (Мт. 19, 14).
У цих словах Божественний Учитель відкриває глибоку правду: саме в дитячій поставі розкривається щось суттєве про Небесне Царство. Не книжники зі своєю вченістю, не заможні зі своїми статками, не досвідчені дорослі, а діти – зі своєю простотою і довірою – стають образом тих, хто здатний увійти в Боже Царство. Це перевертає людське мислення. Дитина не прагне влади, не тримає в руках важелів контролю, не вважає себе самодостатньою. Вона відкриває руки, щоб прийняти дар, просить про те, що їй потрібно, і з радістю відповідає любов’ю на любов. У цьому – ключ до розуміння Божого Царства. Ми не спасаємо себе самі. Участь у ньому – це дар. Для того, щоб здобути Царство Небесне, необхідно уподібнитися дітям – у невинності, простоті серця, смиренні та живому усвідомленні нашої цілковитої залежності від Бога.
Для вас, дорогі освітяни, ці слова мають особливу силу. Щодня ви зустрічаєте дитячий погляд – часом допитливий, іноді розгублений, інколи навіть бунтівливий, але завжди спраглий. У кожній дитині прихована жива потреба довіритися тому, хто поведе її далі. Коли дитина дивиться на вчителя чи вихователя, вона шукає не лише знання, а й опору, прикладу й упевненості.
Але водночас нам, дорослим, важливо не втратити здатності вчитися від дітей. Бо, захоплені турботами, ми часто втрачаємо простоту. Ми зводимо захисні мури, прагнемо контролювати все довкола, тримаємося за власні досягнення й боїмося бути вразливими. А дитина вчить іншого: приймати день як дар, радіти малому, довіряти тому, хто поруч. Саме тому Ісус ставить дитину в центр, бо в її відкритості криється справжня мудрість – та мудрість, яку об’являє Отець. Недаремно Христос одного разу промовив: «Прославляю тебе, Отче, Господи неба й землі, що ти затаїв це від мудрих та розумних і що відкрив немовлятам» (Мт. 11, 25).
У Євангелії від Матея одразу після сцени з дітьми перед нами відкривається інший образ – зустріч Ісуса з молодим юнаком. Цей контраст не випадковий. Спершу ми бачимо дітей, які простосердечно йдуть до Христа, а потім – юнака, що вже переступив межу дитячої довіри та вступив у світ дорослих пошуків. Він приходить до Ісуса з питанням, яке торкається самого сенсу життя. «Учителю! Що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне?» (Мт. 19, 16). У його запитанні ми впізнаємо багатьох молодих людей, які шукають відповіді: для чого я живу, якою дорогою йти до щастя, що зробити, аби не змарнувати життя?
Ісус відповідає поступово. Спершу Він вказує на дотримання Божих Заповідей (пор. Мт. 19, 18-19). Це – основа морального життя, міцний фундамент, без якого не можливо збудувати нічого надійного. Юнак відповідає: «Все це я зберіг ізмалку. Чого мені ще бракує?» (Мт. 19, 20). І тут розкривається його щирість: перед нами не легковажний бунтівник, а серйозний і старанний хлопець, який дотримується закону, але відчуває, що цього замало. Саме це відчуття і приводить його до Ісуса. Він розуміє, що за межами правил є щось більше, чого прагне його душа. Тоді Христос промовляє: «Якщо хочеш бути досконалим, піди, продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за Мною» (Мт. 19, 21).
У цю мить перед юнаком розгортається справжня драма. Він чує відповідь, але не може її прийняти. Євангелист зауважує: «І відійшов юнак засмучений, бо мав великі маєтки» (Мт. 19, 22). Його печаль не від браку знання, а від того, що він знає правду, але не наважується зробити наступний крок. Прив’язаність до багатства, яке він вважав гарантією свого життя, виявилася сильнішою за прагнення досконалості.
Ця сцена вражає ще й тим, що вона залишається відкритою. Євангеліє не розповідає нам, що сталося з юнаком далі. Можливо, він так і залишився при своїх статках і печалі. А, можливо, після довгих роздумів таки наважився піти за Христом. Кінець не озвучений, бо ця історія стає питанням до кожного з нас: як ми реагуємо, коли Ісус ставить перед нами виклик, що перевищує наші сили? Чи відходимо сумні, чи довіряємо Йому і йдемо за Господом?
Побачивши відхід юнака, Ісус обернувся до учнів і сказав: «Трудно багатому ввійти в Небесне Царство» (Мт. 19, 23). Це викликало подив, адже багатство вважалося знаком Божого благословення. Але Христос відкриває інший вимір: Божого Царства не здобути грошима чи привілеями. Коли ж учні запитали: «Хто ж тоді може спастися?», Він відповів: «У людей це неможливо, Богові ж – усе можливо» (Мт. 19, 25-26).
У цих словах звучить велика надія. Шлях досконалості, запропонований Христом, перевищує людські сили. Ми самі не завжди здатні зректися усього чи зробити радикальний крок. Але Бог може те, чого ми не можемо. І ця істина важлива не лише для молоді, але й для кожного, хто її супроводжує.
Коли ставимо поруч дві євангельські сцени – дітей, яких приводять до Ісуса, і молодого юнака, що сам приходить із запитанням, – перед нами відкривається глибока правда про життя. У дітях відкривається беззастережна довіра, відкритість і простота. Юнак же представляє світ вибору, відповідальності, прив’язаностей і випробувань. Ісус приймає обох. Напруження між дитячою простотою і юнацьким запалом проходить кожна людина.
Для освітян ця напруга особливо близька. Ваше покликання – виховати молодь, яка вміє брати на себе відповідальність. Це вимагає поєднання простоти й мудрості. Простоти, щоб пам’ятати, що джерело виховання завжди в Божій благодаті. І мудрості – щоб відповідати на непрості запитання молоді, яка не задовольняється поверховими словами.
Часто ми бачимо, як дитина, що колись довіряла безмежно, у підлітковому віці починає сумніватися й віддалятися. Це боляче, але природно: дорослішання завжди проходить через пошук власного шляху. Завдання педагога – бути поруч, щоб допомогти пройти цей шлях до зрілої довіри, де свобода поєднується з любов’ю і відповідальністю.
Сьогодні ви, дорогі освітяни, живете і працюєте у світі, що змінюється з небаченою швидкістю. Технології, інформаційні потоки, нові форми комунікації – усе це щодня впливає на дітей і молодь. Учитель більше не є єдиним джерелом знань, бо учні мають смартфон, інтернет, доступ до безлічі думок і даних. З одного боку, це відкриває великі можливості, з іншого – створює небезпеку розгубленості, поверховості й втрати справжніх цінностей.
У цьому контексті ваша роль стає ще відповідальнішою. Сучасна школа чи університет – це не лише місце навчання, а простір формування особистості. Діти й молодь часто приносять із собою досвід сімейних труднощів, поранень, невпевненості. І тоді ви стаєте не тільки викладачами предмета, але й свідками людяності, здатними вислухати, підтримати, подати приклад. У центрі – не навчальний план, а жива людина, яка потребує супроводу. Це служіння непомітне, позбавлене гучних аплодисментів, але його плід вимірюється у серцях тих, хто виріс під вашою опікою і згодом поніс у світ зерна, засіяні вами.
Бути вчителем сьогодні – означає жити в цьому напруженні й не втрачати надії. Бо хоч завдання інколи здається непосильним, Христос запевняє: «Неможливе для людини – можливе для Бога» (пор. Мт. 19, 26). Саме з цієї перспективи звучать пророчі слова патріарха Йосифа Сліпого у його «Заповіті». Він бачив у науці не просто освітній процес, а силу, здатну піднести і відродити цілий народ. «Наука – це один із наріжних каменів-стовпів відродження та сили народу, а богословська наука – це євангельський заповіт Христа: «Ідіть і навчайте всі народи...» (Мт. 28, 19). Наука є «остоєю для Церкви в нашім народі», вона через її навчальні та виховні установи є «виховницею народу», бо через неї «одиниця стає тим багатіша, чим сильніше опановує її ідея, що обнімає небо і землю, час і вічність, історію і сучасність, серце і ум» (Заповіт, с. 6).
Дорогі освітяни, брати і сестри! Кожен із вас щодня стоїть перед дітьми й молодими людьми, які потребують вашої присутності, вашого слова і терпеливості. У наш час це завдання набуло особливої ваги. Серед учнів сьогодні є діти й підлітки, змушені залишити свої домівки через війну, розв’язану московією. Є й ті, чиї батьки боронять Україну на фронті або віддали за неї життя. В їхніх очах можна побачити біль і тривогу, їхня довіра ще вразливіша, ніж будь-коли. Вони запитують не тільки про математику, історію чи літературу, а шукають сенсу життя, опори і надії.
Цінність вашого покликання полягає не лише у знаннях, які ви передаєте, а у світлі, яке ви запалюєте в їхніх серцях. Коли дитина втрачає батька на війні, вона особливо потребує тих, хто зможе стати для неї свідком надії. Коли юнак чи дівчина носять у серці страх за батька чи брата, який захищає країну, вони чекають слова підтримки. Ви, дорогі освітяни, є тими, хто в умовах війни виконує потрійне завдання: навчати, виховувати, але й також зцілювати. Сьогодні наш народ є зранений. Ісус Христос, який благословив дітей, сьогодні благословляє і вас, щоб у ваших руках і словах діти та учні досвідчували любов небесного Отця. Ювілейний рік, у який ми переживаємо цю прощу, є нагодою побачити, що ваша праця – це служіння Богові й народові, це будування майбутнього навіть тоді, коли теперішнє сповнене болю.
Сьогодні хочу особисто подякувати вам за вашу працю і ваше служіння. За те, що ви залишаєтеся поруч із дітьми й молоддю навіть тоді, коли вам самим важко. Дякую вам за те, що сієте слово. Нехай ця проща стане для вас запевненням, що Церква молиться за вас, що Бог довіряє вам одне з найцінніших завдань – виховувати тих, хто завтра буде творити життя нашої країни.
Дорогі освітяни, у своїй щоденній місії ви неминуче зустрічаєте труднощі, які людськими силами часто неможливо подолати. Саме тут нам на допомогу приходять слова Спасителя: «У людей це неможливо, Богові – все можливо» (Мт. 19, 26). Тому дозвольте Господеві діяти у вас і через вас – і тоді ваша праця стане джерелом світла і надії, яке не згасить жодна темрява. Дорогі педагоги, пам’ятайте, що ви потрібні нашому народові, нашій державі. Церква сьогодні, як і століття тому, стоїть поруч із вами, маючи велике бажання вас підтримувати, бо праця й покликання педагога – це велике будівництво майбутнього України. На вас, дорогі педагоги: вихователі, вчителі та викладачі покладена велика відповідальність і сподівання – виховати майбутнє нашого народу. Тож нехай благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа буде з усіма вами. Амінь.
+ Ярослав
06 вересня 2025 року Божого,м. Дрогобич
Детальніше...
Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри!
Сьогоднішнє Євангеліє представляє нам розмову Ісуса Христа із багатим юнаком. Він запитав Ісуса: «Учителю добрий! Що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне?» (Мт. 19, 16). Христос сказав йому дотримуватися заповідей. Тоді юнак відповів: «Все це я зберіг ізмалку. Чого мені ще бракує?» (Мт. 19, 20). Ісус вказав на те, що йому справді бракує: «Якщо хочеш бути досконалим, піди, продай, що маєш, дай бідним і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за мною» (Мт. 19, 21). Потім ми читаємо сумні слова: «Почувши це слово, юнак відійшов смутний, мав бо велике майно» (пор. Мт. 19, 22). Правда в тому, що не юнак володів великим багатством, а багатство володіло ним. Він був опанований власними статками. Вони були в його житті на першому місці. Вони були його справжнім божком – ідолом. Ось чому Ісус просив його роздати майно бідним. Він не міг успадкувати вічне життя, поки Бог не стане першим в його житті, поки він не захоче звільнитися від свого рабства.
Юнак із сьогоднішньої благовісті почув поклик Ісуса: «Ходи за мною» (Мт. 19, 20), але відійшов смутний, бо «мав велике багатство» (Мт. 19, 22). Ці слова ілюструють сказане в Нагірній проповіді Ісусом: «Бо де твій скарб, там буде і твоє серце» (Мт. 6, 21), а також: «Ніхто не може двом панам служити: бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або триматиметься одного, а того знехтує. Не можете Богові служити – і мамоні» ( пор. Мт. 6, 24). Смуток цього юнака спонукає нас замислитися. Часто і ми піддаємося спокусі думати, що матеріальні блага здатні зробити нас щасливими. Однак бачимо: для євангельського юнака саме вони стали перешкодою для прийняття Христового поклику. Він не зумів сказати «так» Богові й «ні» собі самому, «так» істині й «ні» себелюбству та втечі.
Тож сьогоднішня благовість містить важливе повчання для кожного з нас. Вона торкається проблем і фундаментальних питань, які ніколи не втрачають актуальності. Людина завжди шукає відповіді: який сенс мого життя, яким шляхом мені йти, яка справжня шкала цінностей? «Що маю робити, щоб осягнути життя вічне?» – ці питання виникають у думках, совісті й серці кожної людини. Але щоб відповісти на такі питання, слід передусім вірити у саме існування вічного життя. Бо слово «вічність» невіддільне від слова «Бог», адже лише Бог є вічним.
Бути учнем Ісуса означає жити любов’ю, бо важливі не тільки наші зовнішні вчинки, але й внутрішня мотивація. Важливо розуміти, що вічне життя – це невимовний дар Бога для всіх людей. Бог є більшим за усі наші слабкості й немочі. Він єдиний може зробити те, що є неможливим для людей. Він – Бог великих несподіванок, Бог, Який кличе нас до простоти серця, відважної довіри й справжньої свободи, щоб ми могли приймати Його незліченні дари. Адже сам наш Господь сказав: «Коли ви робите все, що я вам заповідаю, то ви – друзі мої» (Йо. 15, 14). Правдива любов завжди вимагає зусилля, особистої участі у виконанні Божої волі, вірності та посвяти. Так і наші воїни-звитяжці, з любові до своєї Батьківщини, захищаючи її від орди московії, стають справжніми героями.
Сьогодні наша Церква також з особливою урочистістю відзначає свято Положення Чесного Пояса Пресвятої Богородиці у славному Влахернському храмі у Константинополі. У ці криваві дні нечуваних воєнних випробувань, коли над нашою благословенною землею лунають вибухи й розноситься ворожий залізний гуркіт, це свято набирає для нас, дітей страждальної України, особливо глибокого та пронизливого змісту. Воно нагадує нам про незмінну, всеохопну материнську турботу Пречистої Діви Марії над людським родом і про безмірну силу Її всесильного заступництва перед Престолом Небесного Царя.
Про початки цього свята розповідає нам давнє церковне передання. Коли святий апостол Тома, названий Близнюком, запізнився на погребіння Богоматері й зі сльозами та розбитим серцем благав відкрити Її гробницю, то не знайшов там тлінного Її пречистого тіла. Бо Непорочна Богоматір була вознесена на небеса у Божественну славу з пречистим тілом і душею. Натомість апостол отримав від Самої Цариці Небесної безцінний дар – Її святий пояс, що сяяв небесним світлом. Він став незмінним знаком та непохитною запорукою Її вічної присутності серед вірних – немов золота канва, що єднає землю з небом.
Спершу ця неоціненна святиня перебувала у святому граді Єрусалимі, а згодом, за імператора Аркадія, була урочисто перенесена з великими почестями та молитовними процесіями до величного Константинополя. Там, у Влахернському храмі, Чесний Пояс Пресвятої Богородиці став невичерпним джерелом численних чудес і зцілень, мов жива ріка Божої благодаті, що огортає тих, хто прибігає під Її покров.
У Святому Письмі пояс є символом готовності до служіння та пильності духу: «Стійте, підперезавши стегна ваші істиною» (Еф. 6,14). Так і Діва Марія завжди з покорою й радістю виконувала святу волю Всевишнього, навчаючи того ж і нас. Про Її близькість і захист свідчить також святий Герман Константинопольський: «Ти, о Матір, близька до всіх і захищаєш усіх, і хоча наші очі не можуть бачити Тебе, ми все одно знаємо, о найсвятіша, що Ти живеш серед нас і присутня в нашому житті найрізноманітнішими способами» (Слово на Успіння).
У літургійних текстах цього дня чесний пояс називається «кивотом освячення», «священною огородою», «криницею зцілень», «славою і похвалою». Кожен із цих образів розкриває різні виміри присутності Богоматері. У Старому Завіті ковчег завіту був видимим знаком Божої присутності серед Ізраїля, джерелом захисту і сили. У Новому Завіті Пресвята Діва стає живим ковчегом, бо носила в собі Самого Бога. І навіть після завершення свого земного шляху вона залишає нам «дар прецінний» і «невід’ємне багатство», що вказує на Її постійну близькість. Пояс, який торкався «Богоотроковиці, прецінний по благодаті», сьогодні огортає всю Церкву й нагадує нам, що Божа Мати поруч із нами.
Особливо спільнотний вимір заступництва Богоматері прославляється у літургійних стихирах свята: «Наче вінцем пресвітлим, Всепречистая Богородице, поясом твоїм святим Церква Божа огорнулася». Цей образ говорить про весь Божий народ. Як пояс збирає воєдино одяг, так молитви Пресвятої Богородиці об’єднують спільноту, не дозволяючи їй розпастися. У часи тяжких випробувань, особливо з початком російської агресії, саме Її заступництво допомагає нашому народові вистояти, не зламатися під тягарем страждань і не втратити єдності. Коли звертаємося до Неї в молитвах, ми просимо, щоб Вона огорнула і перепоясала наш «багатостраждальний народ», зцілила поділи, втішила зранені серця і зміцнила у випробуваннях.
Коли війна загрожує самому існуванню України, чесний пояс Владичиці стає знаком того, що вона перепоясує нас силою з висот, покриває своєю любов’ю і не дозволяє ворогові перемогти нас. Особливо промовистим є літургійний образ міста, укріпленого поясом Богородиці: «Подала єси градові твоєму пояс твій, Преславна, як преміцну огороду». Як колись Константинополь знаходив захист під покровом Богородиці, так і сьогодні Україна перебуває під Її особливим заступництвом. Вона чує кожну молитву матері за сина-захисника, кожне благання про мир, кожен зойк болю і тихий подих надії.
Пресвята Богородиця є Матір’ю надії, яка не дозволяє нам впасти у відчай. Як любляча земна мати залишає своїм дітям пам’ять про себе, так і Богородиця передала нам свій чесний пояс і ризу, щоб ми завжди пам’ятали про Її близькість і знали, що Пречиста невтомно молиться за нас. Хто живе під Її покровом, той знаходить у Ній силу й відвагу, непохитну надію і світло серед темряви.
Дорогі у Христу! Сьогодні ми освятили цей оновлений храм. Але не можемо зупинитися, думаючи, що вже осягнули все, чого прагнули. Ви відновили цей храм рукотворний, аби він допомагав нам розбудовувати храм нерукотворний. Апостол Павло називає людину «храмом Духа Святого» (пор. 1Кор. 6, 19). І саме ці духовні храми людських душ сьогодні потребують оновлення: у минулому столітті вони були десятиліттями нищенні комуністичним режимом, а у ХХІ ст. вони наражаються на не менш небезпечного ворога – невидимого, але підступного, що намагається вбити в душі все святе, стерти межу між добром і злом, поширюючи дух вседозволеності, споживацтва та гедонізму.
У цьому храмі святих Богоотців Якима й Анни ми вирушатимемо у духовну подорож сторінками Святого Письма, вслухаючись у слова Христа, який промовлятиме до нас через проповіді та гомілії священнослужителя. Уважно слухаймо Боже Слово в кожну неділю й свято, бо воно, каже апостол, є «корисним, щоб навчати, докоряти, направляти, виховувати у справедливості, щоб Божий чоловік був досконалий, до всякого доброго діла готовий» (ІІ Тим. 3, 16–17).
У цьому храмі ми, подібно до учнів в Емаусі (Лк. 24, 30–31), пізнаватимемо Христа при ламанні Євхаристійного Хліба, яке звершуватиметься на щойно освяченому Престолі. Пам’ятаймо про потребу частого й гідного причастя Святих Тайн, бо вони є «ліком безсмертя», що не лише оберігає від смерті, а й дарує життя вічне у Христі Ісусі.
Цей храм має стати для нас тим, чим стала печера Воскресіння для апостолів і жінок-мироносиць — утвердженням у вірі та спонукою до її проповіді. Зайшовши до гробу, де було покладене тіло Христа, вони переконалися: Христову Істину неможливо знищити ані брехнею, ані обманом, ані підступом чи зрадою. Саме звідти вони поспішили сповістити світові: Христос переміг смерть! Так і ми: почуте й пережите у цьому храмі має спонукати нас ділитися цим досвідом з іншими. Виходячи з цього святого місця, несімо євангельську звістку у свої домівки, виховуймо дітей і внуків добрими синами й дочками Церкви та відповідальними громадянами своєї держави. Поширюймо її у місцях навчання, праці й відпочинку, щоб ділитися радістю Христового спасіння з усіма ближніми.
Нехай молитвами Пресвятої Богородиці Господь зміцнить нашу віру, укріпить надію, наповнить любов’ю наші серця й дарує Україні справедливий мир і перемогу над силами зла. Нехай Господь пошле зцілення пораненим, розраду скорботним, повернення полоненим, а всьому нашому народові – свободу і відновлення. Нехай Чесний Пояс Пресвятої Діви буде для нас символом духовної сили й непохитної впевненості в Її заступництві. А Її небесний покров нехай завжди оберігає наш народ і веде його до перемоги! Пречиста Діво, Мати Божа, спаси нас! Чесним Поясом огорни Україну, захисти від ворога-агресора і даруй нам перемогу і справедливий мир! А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.
+ Ярослав
31 серпня 2025 року Божого,с. Станиля
Детальніше...
More...
Проповідь на Зіслання Святого Духа (2026)
01 червня 2026
Проповідь у неділю Сліпородженого (2026)
18 травня 2026
Проповідь на неділю Самарянки (2026)
10 травня 2026
Проповідь на неділею Розслабленого (2026)
04 травня 2026
Проповідь на неділю Мироносиць (2026)
26 квітня 2026
Слово на свято Великомученика Юрія Побідоносця (2026)
23 квітня 2026
Проповідь на Томину неділю (2026)
19 квітня 2026
Проповідь у Світлий Вівторок (2026)
14 квітня 2026
Проповідь у Світлий Понеділок (2026)
13 квітня 2026
Проповідь на Страсний четвер (2026)
10 квітня 2026
Великоднє послання владики Ярослава (2026)
09 квітня 2026
Проповідь на Квітну неділю (2026)
05 квітня 2026
Проповідь у Хрестопоклонну неділю (2026)
15 березня 2026
Проповідь на другу неділю Великого посту (2026)
08 березня 2026
Проповідь у Першу неділю посту – Неділю православ’я (2026)
01 березня 2026
Проповідь з нагоди четвертої річниці війни (2026)
24 лютого 2026
Проповідь у Неділю Сиропусну (2026)
22 лютого 2026
Неділя м’ясопусна (2026)
15 лютого 2026
Проповідь на неділю про Блудного сина (2026)
08 лютого 2026
Проповідь на неділю митаря і фарисея (2026)
01 лютого 2026
Проповідь на неділю перед Богоявленням (2026)
04 січня 2026
Проповідь на неділю після Різдва Христового (2025)
28 грудня 2025
Слово на Собор Пресвятої Богородиці (2025)
26 грудня 2025
Проповідь у неділю перед Різдвом Христовим (2025)
21 грудня 2025
Різдвяне послання владики Ярослава (2025)
19 грудня 2025
Проповідь на неділю святих Праотців (2025)
14 грудня 2025
Проповідь на свято Введення в храм Пресвятої Богородиці (2025)
21 листопада 2025
Проповідь з нагоди Собору святого Архистратига Михаїла та інших безтілесних сил (2025)
09 листопада 2025
Слово з нагоди 85-ліття Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка
30 жовтня 2025
Проповідь на Неділю після Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього (2025)
21 вересня 2025
Проповідь на свято Різдва Пресвятої Богородиці (2025)
08 вересня 2025
Проповідь на неділю перед Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього (2025)
07 вересня 2025
Слово до освітян з нагоди Ювілейного року Надії (2025)
30 серпня 2025
Слово з нагоди ювілейної прощі родин СДЄ (2025)
16 серпня 2025
Проповідь під час прощі на Українській Кальварії (2025)
11 серпня 2025
Слово на Всеукраїнський з’їзд молоді УМХ (2025)
24 липня 2025
Проповідь на Зіслання Святого Духа (2025)
09 червня 2025
Проповідь на Вознесіння Господнє (2025)
29 травня 2025
Неділя Сліпонародженого (2025)
25 травня 2025
Проповідь з нагоди дияконських свячень (2025)
17 травня 2025
Проповідь на неділю Розслабленого (2025)
11 травня 2025
Проповідь на неділю Мироносиць (2025)
06 травня 2025
Проповідь на Томину неділю (2025)
28 квітня 2025
Проповідь у Світлий Вівторок (2025)
23 квітня 2025
Проповідь у Світлий Понеділок (2025)
23 квітня 2025
Проповідь на Страсний четвер (2025)
22 квітня 2025
Великоднє послання владики Ярослава (2025)
16 квітня 2025
Проповідь у четверту неділя Великого посту (2025)
30 березня 2025
Благовіщення Пресвятої Владичиці нашої Богородиці (2025)
29 березня 2025
Проповідь у Хрестопоклонну неділю (2025)
23 березня 2025
Проповідь у Неділю Сиропусну (2025)
04 березня 2025
Проповідь на неділю митаря і фарисея (2025)
12 лютого 2025
Проповідь на свято трьох святителів – Василія Великого, Григорія Богослова та Йоана Золотоустого (2025)
01 лютого 2025
Проповідь на неділю після Богоявленням (2025)
14 січня 2025
Проповідь на неділю перед Богоявленням (2025)
05 січня 2025
Проповідь на відкриття Ювілейного 2025 року Божого
29 грудня 2024
Проповідь на Собор Пресвятої Богородиці (2024)
27 грудня 2024
Проповідь у неділю перед Різдвом Христовим (2024)
23 грудня 2024
Різдвяне послання владики Ярослава (2024)
18 грудня 2024
Проповідь на двадцять п’яту неділю після Зіслання Святого Духа – неділя Праотців (2024)
17 грудня 2024
Проповідь на двадцять другу неділю після Зіслання Святого Духа
25 листопада 2024
Слово у свято Введення в храм Пресвятої Богородиці (2024)
23 листопада 2024
Про святкування Ювілейного року
19 листопада 2024
Проповідь на двадцяту неділю після Зіслання Святого Духа (2024)
10 листопада 2024
Проповідь на восьму неділю після Зіслання Святого Духа
19 серпня 2024
Проповідь у день пам’яті святого пророка Іллі (2024)
21 липня 2024
Проповідь у свято св. Володимира Великого (2024)
16 липня 2024
Неділя Сліпонародженого (2024)
10 червня 2024
Проповідь на Неділю мироносиць (2024)
20 травня 2024
Проповідь на Томину неділю (2024)
15 травня 2024
Проповідь у Світлий Вівторок (2024)
08 травня 2024
Проповідь у Світлий Понеділок (2024)
08 травня 2024
Великоднє послання владики Ярослав (2024)
03 травня 2024
Проповідь у свято Входу Господнього в Єрусалим [2024]
30 квітня 2024
Проповідь на п’яту неділю Великого Посту (2024)
22 квітня 2024
Проповідь у Першу неділю посту – Неділю православ’я (2024)
26 березня 2024
Проповідь у Неділю Сиропусну (2024)
20 березня 2024
Проповідь у м'ясопусну неділю (2024)
12 березня 2024
Проповідь на Собор Йоана Хрестителя (2024)
08 січня 2024
Проповідь на неділю після Різдва Христового (2023)
01 січня 2024
Проповідь на Собор Пресвятої Богородиці (2023)
27 грудня 2023
Різдвяне послання владики Ярослава (2023)
18 грудня 2023
Архистратиг Михаїл і Собор усіх небесних сил безплотних (2023)
09 листопада 2023
Проповідь з нагоди свята Успення Пресвятої Богородиці (2023)
07 вересня 2023
Проповідь під час прощі на Українській Кальварії (2023)
15 серпня 2023
Проповідь на Різдво Йоана Хрестителя (2023)
12 липня 2023
Проповідь на Зіслання Святого Духа (2023)
04 червня 2023
Проповідь на Вознесіння ГНІХ (2023)
25 травня 2023
Проповідь на неділею Розслабленого (2023)
10 травня 2023
Проповідь на свято Великомученика Юрія Побідоносця
09 травня 2023
Проповідь на неділю Мироносиць (2023)
02 травня 2023
Проповідь на Томину неділю (2023)
23 квітня 2023
Проповідь у Світлий Вівторок (2023)
23 квітня 2023
Проповідь у Світлий Понеділок (2023)
17 квітня 2023
Великоднє послання владики Ярослава (2023)
14 квітня 2023
Проповідь на п’яту неділю Великого Посту (2023)
05 квітня 2023
Проповідь у четверту неділя Великого посту (2023)
27 березня 2023
Проповідь у Хрестопоклонну неділю (2023)
21 березня 2023
Проповідь у другу неділю посту (2023)
14 березня 2023
Проповідь у Першу неділю посту – Неділю православ’я (2023)
07 березня 2023
Проповідь у Неділю Сиропусну (2023)
28 лютого 2023
Проповідь у М'ясопусну неділю (2023)
19 лютого 2023
Проповідь на неділю про Блудного сина (2023)
13 лютого 2023
Проповідь на неділю після Богоявленням (2023)
23 січня 2023
Проповідь на Богоявлення (2023)
19 січня 2023
Проповідь у неділю перед Різдвом Христовим (2022)
02 січня 2023
Різдвяне послання Владики Ярослава (2023)
29 грудня 2022
Проповідь на Неділю після Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього (2022)
05 жовтня 2022
Проповідь з нагоди свята Різдва Пресвятої Богородиці (2022)
23 вересня 2022
Проповідь під час прощі на Українській Кальварії (2022)
15 серпня 2022
Проповідь на Неділю Всіх святих (2022)
21 червня 2022
Проповідь на Зіслання Святого Духа (2022)
13 червня 2022
Проповідь на Вознесіння Господнє (2022)
03 червня 2022
Проповідь на Томину неділю (2022)
01 травня 2022
Великоднє послання владики Ярослава (2022)
21 квітня 2022
Проповідь на Квітну неділю (2022)
17 квітня 2022
Благовіщення Пресвятої Владичиці нашої Богородиці (2022)
08 квітня 2022
Проповідь у четверту неділя Великого посту (2022)
04 квітня 2022
Проповідь у Хрестопоклонну неділю (2022)
28 березня 2022
Проповідь в 2-у неділю Великого посту (2022)
21 березня 2022
Проповідь в 1-шу неділю Великого посту (2022)
13 березня 2022
Проповідь в День молитви за мир в Україні (2022)
03 березня 2022
Розпорядження щодо поведінки духовенства в теперішній ситуації військового вторгнення Росії в Україну
24 лютого 2022
Проповідь на неділю про Блудного сина (2022)
20 лютого 2022
Проповідь з нагоди 295-ліття з дня об’явлення та 25-ліття обрітення Самбірської чудотворної ікони Пресвятої Богородиці (2022)
15 лютого 2022
Проповідь на неділю митаря і фарисея (2022)
14 лютого 2022
Різдвяне послання владики Ярослава (2022)
02 січня 2022
Розпорядження в справі діяльності рухів та груп на території Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ
29 грудня 2021
Проповідь на Неділю після Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього (2021)
04 жовтня 2021
Проповідь під час прощі на Українській Кальварії (2021)
10 серпня 2021
Проповідь з нагоди освячення храму святого апостола і євангелиста Йоана Богослова (2021)
23 травня 2021
Проповідь на неділю Мироносиць (2021)
16 травня 2021
Великоднє послання владики Ярослава (2021)
30 квітня 2021
Проповідь на Квітну неділю (2021)
25 квітня 2021
Проповідь на неділю про Блудного сина (2021)
28 лютого 2021
Різдвяне послання владики Ярослава (2021)
03 січня 2021
Проповідь на двадцять четверту неділю після Зіслання Святого Духа
23 листопада 2020
Слово на відкритті VII-ї сесії Єпархіального Собору
04 листопада 2020
Проповідь на Вознесіння ГНІХ (2020)
28 травня 2020
Проповідь в Неділю Сліпонародженого (2020)
25 травня 2020
Проповідь на Неділю Самарянки (2020)
17 травня 2020
Проповідь на неділю Розслабленого (2020)
10 травня 2020
Проповідь на неділю Мироносиць (2020)
04 травня 2020
Проповідь на Томину неділю (2020)
26 квітня 2020
Проповідь у Великий четвер (2020)
17 квітня 2020
Великоднє послання владики Ярослава (2020)
14 квітня 2020
Звернення владики Ярослава до духовенства, монашества і вірних Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ
30 березня 2020
Проповідь у Хрестопоклонну неділю
23 березня 2020
Проповідь у Першу неділю посту - Неділю православ’я
08 березня 2020
Слово на відкритті науково-практичної конференції «Шоста Академічна школа з педіатрії»
04 березня 2020
Проповідь у Неділю Сиропусну
02 березня 2020
Проповідь у М’ясопусну неділю
23 лютого 2020
Проповідь у Неділю про Блудного сина
16 лютого 2020
Проповідь у Неділю перед Різдвом (2020)
05 січня 2020
Проповідь на 28-му неділю після Зіслання Святого Духа
30 грудня 2019
Різдвяне послання владики Ярослава (2020)
29 грудня 2019
Проповідь на двадцяту неділю після Зіслання Святого Духа
04 листопада 2019
Проповідь з нагоди свята Різдва Пресвятої Богородиці (2019)
23 вересня 2019
Слово з нагоди Дня Незалежності (2019)
25 серпня 2019
Слово у 9-у неділю після П'ятидесятниці (2019)
18 серпня 2019
Слово у 8-му неділю після П'ятидесятниці (2019)
11 серпня 2019
Проповідь в день Cв. Пророка Іллі (2019)
03 серпня 2019
Проповідь з нагоди тридцятої річниці виходу УГКЦ з катакомб (с.Биличі, Неділя всіх святих, 23.06.2019 р. Б.)
25 червня 2019
Проповідь з нагоди парафіяльного празника та 10-ліття храму в с. Долинівка, Тухольківського деканату (2019)
17 червня 2019
Слово з нагоди 15 років від заснування Всецерковного реабілітаційноого центру «Назарет»
10 червня 2019
Великоднє послання владики Ярослава (2019)
25 квітня 2019
Слово на відкритті науково-практичної конференції «Четверта Академічна школа з педіатрії»
14 березня 2019
Неділя 31-ша по Зісланні Святого Духа (2019)
04 лютого 2019
Проповідь у свято Собору св. Івана Хрестителя (2019)
21 січня 2019
Різдвяне послання владики Ярослава (2019)
24 грудня 2018
Проповідь з нагоди святкування 25-ліття Самбірсько-Дрогобицької єпархії в Трускавецькому деканаті
04 листопада 2018
Проповідь з нагоди святкування 25-ліття Самбірсько-Дрогобицької єпархії в Лішнянському деканаті
30 жовтня 2018
Проповідь з нагоди святкування 25-ліття Самбірсько-Дрогобицької єпархії в Старосамбірському деканаті
22 жовтня 2018
Проповідь у свято Покрова Пресвятої Богородиці (2018)
17 жовтня 2018
Проповідь на неділю після Воздвиження
02 жовтня 2018
Проповідь з нагоди святкування 25-ліття Самбірсько-Дрогобицької єпархії у Сколівському деканаті
25 вересня 2018
Проповідь з нагоди святкування 25-ліття Самбірсько-Дрогобицької єпархії у Славському деканаті
28 серпня 2018
Проповідь з нагоди святкування 25-ліття Самбірсько-Дрогобицької єпархії в Судововишнянському деканаті
20 серпня 2018
Проповідь з нагоди святкування 25-ліття Самбірсько-Дрогобицької Єпархії в Дублянському деканаті
06 серпня 2018
Проповідь з нагоди святкування 25-ліття Самбірсько-Дрогобицької єпархії в Хирівському деканаті
06 серпня 2018
Проповідь з нагоди святкування 25-ліття Самбірсько-Дрогобицької Єпархії в Підбузькому деканаті
10 липня 2018
Проповідь з нагоди прощі у Грушові (2018)
15 травня 2018
Великоднє послання владики Ярослава (2018)
03 квітня 2018
Різдвяне послання владики Ярослава (2018)
01 січня 2018
Проповідь з нагоди 15-ліття академічного капелянського служіння в Дрогобицькому Педагогічному Університеті ім. Івана Франка
13 жовтня 2017
Великоднє послання владики Ярослава (2017)
05 квітня 2017
Різдвяне послання владики Ярослава (2017)
01 січня 2017
Проповідь на Архиєрейській Божественній Літургії з нагоди 20-річчя Дрогобицької духовної семінарії
15 жовтня 2016
Місія Дрогобицької духовної семінарії
15 жовтня 2016
Пасхальне послання владики Ярослава (2016)
24 квітня 2016
Проповідь на першу неділю Великого Посту (2016)
21 березня 2016
Слово владики Ярослава в Неділю перед Різдвом (2016)
04 січня 2016
Різдвяне послання владики Ярослава (2016)
25 грудня 2015
Проповідь на свято св. Володимира Великого
28 липня 2015
Вступне слово на академії в Старому Самборі присвяченій Митрополиту Андрею (Шептицькому)
22 червня 2015
Слово на святкуванні Днів Європи у м. Дрогобичі
05 червня 2015
Слово у Світлий понеділок (2015)
15 квітня 2015
Пасхальне послання владики Ярослава (2015)
07 квітня 2015
Вступне слово на відкритті заходів з нагоди 200-тої річниці від дня народження о. Михайла Вербицького
06 березня 2015
Різдвяне послання владики Ярослава (2015)
29 грудня 2014
Післясоборове пастирське послання Преосвященного Владики Ярослава до духовенства, монашества та мирян Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ
25 листопада 2014
Пастирське звернення до вірних Самбірсько–Дрогобицької єпархії з нагоди 25-річниці легалізації УГКЦ
04 листопада 2014
Слово з нагоди відкриття Року пам'яті митрополита Андрея Шептицького
04 листопада 2014
Вітальне слово з нагоди відкриття Собору Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом»
16 жовтня 2014
Проповідь з нагоди Преображення Господнього
20 серпня 2014
Великоднє послання владики Ярослава (Приріза)
15 квітня 2014
З приводу геройської смерті блаженної пам'яті
22 лютого 2014
Пастирське звернення Преосвященного владики Ярослава з приводу суттєвого загострення суспільно-політичної ситуації
23 січня 2014
Проповідь в Навечір'я Різдва Христового (2014)
06 січня 2014
Різдвяне послання владики Ярослава (2014)
23 грудня 2013
Звернення щодо подій на "Євромайдані"
06 грудня 2013
Проповідь на Божественній літургії з нагоди освячення каплиці у монастирі Сестер-Служебниць
03 листопада 2013
Проповідь на свято Покрови Пресвятої Богородиці
16 жовтня 2013
Проповідь на свято св. Володимира Великого
29 липня 2013
Проповідь на Неділю всіх святих українського народу
23 липня 2013
Слово з нагоди освячення єпархіального центру «Карітас»
28 червня 2013
Подячне слово на Архиєрейській Літургії з нагоди 20-ліття Самбірсько-Дрогобицької єпархії
24 червня 2013
Владика Ярослав в інтерв’ю газеті «Експрес»: «Якщо людина глибоко пізнала Бога, то вона готова розділити цей досвід з іншими»
22 червня 2013
Слово на похороні Владики Юліяна в Уневі
05 березня 2013
Слово владики Ярослава на Богоявлення Господнє
20 січня 2013
Різдвяне послання владики Ярослава (Приріза), єпископа Самбірсько-Дрогобицького [аудіо]
26 грудня 2012
Звернення владики Ярослава (Приріза), Єпископа Самбірсько-Дрогобицького, щодо підтримки благочинної акції «Різдвяна свічка»
05 грудня 2012
Слово на відкритті науково-практичної конференції «Роль Університету та Церкви у вихованні сучасної молоді»
25 жовтня 2012
Проповідь владики Ярослава з нагоди 625-річниці м. Борислава
03 вересня 2012
Привітальне слово владики Ярослава з нагоди вручення дипломів випускникам Дрогобицької духовної семінарії
16 червня 2012
Звернення до молоді Преосвященного владики Ярослава, єпископа Самбірсько-Дрогобицького
08 травня 2012
Великоднє послання "Воскрес Ісус із гробу"
05 квітня 2012
Слово владики Ярослава (Приріза) у Сиропусну неділю
27 лютого 2012
Різдвяне послання владики Ярослава (Приріза)
24 грудня 2011
Подячне слово владики Ярослава (Приріза) під час його інтронізації на престіл Самбірсько-Дрогобицької єпархії
24 грудня 2011
Інтерв'ю з владикою Ярославом (Прирізом) напередодні його інтронізації для часопису "Наш Собор"
24 грудня 2011
Інтерв'ю з владикою Ярославом (Прирізом) напередодні інтронізації для часопису "Слово"
23 грудня 2011
Передмова до монографії про о. Маркіяна Шашкевича
05 листопада 2011
Проповідь на Різдво Івана Хрестителя
08 липня 2011
Проповідь з нагоди освячення храму блаж. Миколая Чарнецького у с. Ваньовичі на Самбірщині
05 липня 2011
Проповідь в урочищі Саліна у 70-ту річницю трагедії
28 червня 2011
Проповідь в Неділю Всіх святих під час прощі у Биличах
20 червня 2011
Проповідь під час завершення навчального року 2010/11 у Дрогобицькі духовній семінарії
18 червня 2011
Проповідь в неділю Святих Отців І Нікейського Собору
06 червня 2011
Звернення до учасників конференції «Перспективи розвитку української ікони в ХХІ столітті. Богослов’я і пошук образу»
31 травня 2011
Привітальне слово на європейському фестивалю хорів «Культура і духовність – багатство Європи» в Трускавці
30 травня 2011
Привітальне слово владики Ярослава до Блаженнішого Любомира під час святкування 75-літнього ювілею владики Юліяна
09 травня 2011
Привітальне слово владики Ярослава до Блаженнішого Святослава під час святкування 75-літнього ювілею владики Юліяна
09 травня 2011
Слово на завершення Хресної дороги у м.Самборі
15 квітня 2011
Слово на початок Хресної дороги у м.Самборі
15 квітня 2011
Владика Ярослав (Приріз). Привітальне слово до учасників єпархіальної конференції монашества
06 квітня 2011
Владика Ярослав (Приріз): "Сьогодні важливо є відроджувати історичну пам'ять, відбудовувати храми, але найважливішим є відновити людину"
29 листопада 2010
"Христос входить у Єрусалим, а це - символ нашого серця," - проповідь владики Ярослава на свято Входу Господнього у Єрусалим
29 березня 2010
Проповідь на празник Входу Господнього у Єрусалим
29 березня 2010
Проповідь у Другу неділю Великого Посту
01 березня 2010
Проповідь у Першу неділю Великого Посту
20 лютого 2010
Спогади про владику Івана Хому
02 лютого 2010
Митрополит Андрей Шептицький – душпастир свого народу
30 жовтня 2009
Слово з нагоди 50-літнього ювілею українського Екзархату в Німеччині (м. Мюнхен, Німеччина)
20 вересня 2009
Слово владики Ярослава (Приріза) до учасників наукової конференції з нагоди 85-ої річниці з дня заснування УБНТ
16 грудня 2008
Представлення Документа Собору монашества УГКЦ «Ідентичність монашества в покликанні і служінні»
20 вересня 2008
Слово на урочистій академії з нагоди ювілеї 200-ліття кафедрального храму Пресвятої Трійці м. Дрогобича
16 червня 2008
Слово на конференції у м. Трускавець, присвяченій 150-річчю від Дня народження І. Франка
24 травня 2008
Владика Ярослав Приріз дав інтерв'ю Ватиканському радіо
11 лютого 2008
Привітальне слово владики Ярослава (Приріза) під час відкриття навчального року у Дрогобицькій Духовній Семінарії
03 вересня 2007
Проповідь владики Ярослава (Приріза) на празник Успення Пресвятої Богородиці у м. Самборі
28 серпня 2007
Богословський вимір душпастирства молоді (доповідь на IV Сесії Патріаршого Собору УГКЦ «Молодь у Церкві ІІІ Тисячоліття»)
15 серпня 2007
Проповідь владики Ярослава (Приріза) під час загальноєпархіяльної прощі до с. Зарваниця
07 липня 2007
Привітальне слово владики Ярослава (Приріза) з нагоди зустрічі Патріарха УГКЦ із жертводавцями Патріаршого Собору
14 квітня 2007
Подячне слово владики після хіротонії
29 квітня 2006
«Сповнити Божу волю – це мета мого життя» (інтерв’ю для часопису "Слово" напередодні єпископської хіротонії)
05 квітня 2006
