Слава Ісусу Христу!
Всесвітліші та всечесніші отці!
Преподобні ченці та черниці!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Добігає до завершення 2019 рік Божий, який виявився непростим для українського народу, бо ставив перед нами серйозні виклики. Ми намагалися мужньо на них реагувати, стаючи сильнішими та більш свідомими. Для Української Греко-Католицької Церкви цей рік був знаменний ще й тим, що в ньому ми відзначали 30-ту річницю виходу нашої Церкви з підпілля та її легалізації. Це є нагодою подумки повернутися на останнє десятиліття ХХ ст., коли Бог, багатий милосердям, споглянувши на молитви, жертви та мучеництво своїх вірних синів і дочок, дарував свободу Українській Греко-Католицькій Церкві та самостійність нашому народові – соборну Українську Державу. З цієї нагоди нам важливо знову занести до Господа наші щирі подячні молитви та наново усвідомити важливість нашої християнської віри і рідної Церкви, які становлять невмирущий скарб для кожної людини зокрема й українського народу в цілому.
Наш народ є носієм древньої християнської культури, яку святий папа Іван Павло ІІ під час свого паломництва до України в червні 2001 року назвав культурою богоносною. Наша рідна Греко-Католицька Церква так глибоко ввійшла в українську історію, ментальність, психіку, традиції, культуру, так тісно сплелася з усіма проявами нашого життя – родинного, громадського і національного, що стала неначе душею народу. Наша Церква викликала пробудження національної свідомості українців, стояла на захисті рідної мови як найважливішої ознаки народу, започаткувала національну школу, створила передумови для появи української патріотичної інтелігенції. Вона компенсувала структурну неповноту українського суспільного життя, зокрема відсутність держави. Сміливо можна ствердити, що вся історія Української Греко-Католицької Церкви в її вірному проповідуванні і поширенні Царства Божого посеред нашого народу – це ще й невтомна боротьба за його духовну та національну самобутність. Результат її діяльності – це збереження української духовності, національної ідентичності мільйонами українців на батьківщині та поселеннях.
Сьогодні, коли відзначаємо 30-річчя виходу УГКЦ з підпілля та її легалізації, маємо пам’ятати про цю велику роль нашої Церкви, яку ворожі сили не подолають, бо вона збудована на Петровій скелі (пор. Мт. 16, 18). Наша Церква супроводжувала свій народ у радісні й сумні хвилини, а особливо вболівала за нього під час утисків і жахливих переслідувань. Тому впродовж історії було немало випадків, коли вороги, намагаючись поневолити наш народ, передусім силкувалися умертвити його душу – рідну Церкву.
Одним із таких важких періодів після серії спроб знищення нашої ідентичності московитським імперським режимом в XVIII-ХІХ ст. стала середина ХХ ст., коли цього разу вже безбожний радянський режим намагався знищити нашу Церкву в Галичині і на Закарпатті. Тоді всі греко-католицькі єпископи були ув’язнені, а священнослужителі та миряни були змушувані зрікатися віри своїх предків та Христової заповіді «Щоб усі були одно» (Ів. 17, 21). Церква була насильно загнана в катакомби. Проте ворогові не вдалося знищити її. Через кілька десятиліть, на зорі незалежності нашого народу, вона знову воскресла і почала відроджуватися не лише на західноукраїнських землях, а й у Наддніпрянській Україні, звідки була примусово викорінена ще царським режимом. Наприкінці ХХ ст. Божою силою світло з темряви засяяло й опромінило душі та обличчя тих, хто довіряв Богові й очікував на Його святу відповідь.
Відзначаючи 30-ту річницю легалізації та виходу нашої Церкви з підпілля, подякуймо Господу за Його великі діла та схилімо голову на знак пам’яті про тих, хто вірно вболівав за свою Церкву. Ми дякуємо всемогутньому Богові за те, що в слушний час посилав нашій Церкві її свідомих дітей, які дбали і піклувалися про свою Матір. Ми вдячні, що Господь давав нам мужніх єпископів, безстрашних священників, молитовних ченців і черниць, відважних мирян, котрі з любові до Бога, до своєї Церкви, свого народу та України поклали життя у далеких просторах Сибіру, Казахстану, мерзлих районах Далекого Сходу. Дякуємо Богові за мужність і витривалість у вірі тих, котрі були страчені у в’язничних підземеллях, розп’яті на стінах, замордовані у селах та містах на нашій землі, яку розривали зайди-окупанти. Дякуємо Богові за тисячі мучеників, що не зрадили своєї віри, Церкви та народу, а прийнявши терпіння і смерть, стали насінням, яке зродило щедрий плід нашого теперішнього вільного церковного життя. Ми вдячні Всевишньому за тих священнослужителів, богопосвячених осіб та мирян, які в непрості часи переслідувань таємно плекали у своїх серцях глибоку віру, бездоганне життя та прихильність до своєї Української Греко-Католицької Церкви. Рівно ж не можемо забути й про тих священнослужителів, ченців і черниць та мирян, які, відчитавши знаки часу особливого Божого благовоління до УГКЦ, наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. ХХ ст. підтримали подвиг вірних підпільної Церкви та допомагали їй виходити з катакомб, налагоджуючи церковне життя в умовах свободи.
Дорогі в Христі брати і сестри! Відзначаючи 30-ту річницю виходу нашої Церкви з підпілля та її легалізації, хочу запросити всіх у подальшу мандрівку з Господом. Напрям нашого земного паломництва вказує нам наша Церква-мати, яка має за собою патріархів, пророків, апостолів, проповідників, мучеників, ісповідників та посників. Шлях цей нелегкий, але певний у Господі (пор. Ів.14, 6), ступаючи ним, молімося і робімо все, щоб відновити єдність Київської Церкви Володимирового Хрещення, аби український народ, об’єднаний у вірі та любові, зростав у святості і славив Бога єдиним серцем і єдиними устами.
Дякуючи Богові за постійний супровід у минулому, молимо Його, щоб Він не припиняв опікуватися нами в майбутньому, до якого прямуємо і в якому, спостерігаючи за певними ознаками у теперішньому часі, бачимо нові загрози, які слід долати, і Божі дари, які варто розвивати. Сьогодні Церква вбачає свою місію в тому, щоб бути справжньою духовною провідницею нашого суспільства, сприяти утвердженню гідності людини та боротися з усіма проявами деморалізації і нищення християнських та загальнолюдських цінностей.
Тож як улюблені діти Божі, сини і дочки Української Греко-Католицької Церкви, плекаймо живу віру через активну участь у житті парафіяльної спільноти, щиру молитву і діла любові стосовно наших ближніх. Нехай наші сім'ї і родини стають щораз більше домашньою Церквою, де практикується спільна молитва, читання Слова Божого, передавання скарбу віри і християнських традицій з покоління в покоління. Зробімо все, щоб наша молодь могла розвивати Богом дані таланти і дари на власне освячення та на служіння рідному народові на засадах животворної Христової науки та святості життя. Подбаймо, щоб Христова Благовість звучала в наших школах, університетах, війську і всюди там, де б’ється українське серце, спрагле Бога та Його любові.
Дорогі в Христі! Нехай Господь за молитвами Пречистої Богородиці та за посередництвом наших блаженних мучеників благословить дальший розвиток нашої Церкви. Нехай жертва наших мучеників та ісповідників стане тим плодотворним насінням, яке помножуватиме Божі дари в нашому церковному і національному житті. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами!
+ Ярослав (Приріз),
Єпископ Самбірсько-Дрогобицький
Дано в Дрогобичі,
при Катедральному соборі Пресвятої Трійці,
01 грудня 2019 року Божого
Отцям-душпастирям доручаю зачитати вірним це Звернення
після кожної Божественної Літургії
в неділю 29 грудня 2019 року Божого.
