Слава Ісусу Христу!
Всесвітліші і всечесніші отці, представники районної і місцевої влади,
дорогі в Христі брати і сестри!
Чотири роки тому, 3 лютого 2006 р.Б., упокоївся у Бозі великий син хирівської землі владика Іван (Хома). Я мав нагоду бути тоді у м. Римі на його похороні. Пригадую, як наш владика Юліан (Вороновський) назвав тоді покійного владику «чоловіком Божим». І справді, всі, хто знав владику Івана, одноголосно засвідчать справедливість цих слів: він був тихий, мовчазний, спокійний і дуже терпеливий трудівник, непомітний і скромний; він працював з посвятою, не любив конфліктів... Та найважливіше – він любив свою Церкву. Усе своє життя Кир Іван наполегливо працював для неї пером і умом – і все робив із добрим серцем.
Мав і я щастя бути особисто знайомим з владикою Йоаном. В 1991 я, тоді ще молодий священик-студент, прибув на навчання до м. Риму. Це був час, коли наша Українська Греко-Католицька Церква щойно вийшла з катакомб. Зустрів я тоді у Вічному місті, у нашому Соборі Святої Софії, сивоголового владику Івана. Вразила мене його любов до молитви, надзвичайна простота і відданість своїй Церкві… Пам’ятаю, як ходили ми разом з владикою по обширній території навколо собору, придбаній для нашої Церкви Блаженнішим Патріархом Йосифом, і він розказував мені про недавню історію нашої Церкви за межами України. А був він її прямим очевидцем і виконавцем волі Патріарха Йосифа. З його благословення владика з невеликим гроном співробітників підготував велику кількість церковної літератури, твори відомих професорів Львівської богословської академії та інших авторів у вільному світі, які пізніше дуже послужили вірним і священнослужителям в Україні. Підготував і видав твори Ісповідника віри Патріарха Йосифа (Сліпого). Його життєвий шлях був символом Хресної дороги всього українського народу в ХХ столітті: «Нічні ув’язнення, таємні судилища, нескінченні допити і підглядання, моральні і фізичні знущання й упокорення, катування, морення голодом; нечестиві слідчі і судді, а перед ними я, безборонний в’язень-каторжник, «німий свідок Церкви», що, знеможений, фізично і психічно вичерпаний, дає свідчення своїй рідній мовчазній і на смерть приреченій Церкві», - пише у своєму заповіті Патріарх Йосиф. Цей в’язень-каторжник став прикладом для багатьох мучеників української землі й великою духовною опорою для своєї пастви у найлютішу добу переслідувань. У неволі він повною мірою усвідомлював незбагненний задум Божого Промислу – «дати живе свідчення нашій Церкві», а визволившись, почав докладати усіх своїх зусиль, щоб далеко поза межами батьківщини «завершувати те, чого не міг довершити як в’язень». У своїх діяннях він також черпав натхнення з віри: «Я вірив, що з руїн повстануть наша Церква і наш Нарід! З усіх сил намагався я шукати виходу з цього майже безвихідного становища, щоб підняти Церкву і Нарід з руїни, щоб їх відродити». Щоб збагнути усю пророчу силу цих заповітних слів, потрібно пам’ятати, що сказані вони були тоді, коли ще тривала «Страсна п’ятниця» на нашій землі.
«А тепер вже мене не почуєте, аж у день Суду Божого» - з цими словами відійшов у вічність Слуга Божий Патріарх Йосиф (Сліпий). Його тілесний голос затих, але він і далі промовляє до нас через свої богословські трактати, твори на тему церковної дисципліни, аскези, духовності, через свою посвяту й жертву, терпіння й надію, закликаючи нас наслідувати його приклад і працювати для добра нашої Церкви і народу. Яка особлива вдячність Преосвященноиу владиці Іванові Хомі що Патріарх Ісповідник через видані твори продовжує бути серед нас духом і своїм словом.
Владика Іван любив часто повторювати: «Мандрував я з молитвою, і провадив мене Бог..», а стежки його не були легкими. Владика Іван жив, студіював і працював під п’ятьма українськими владиками у нелегкі для нашої Церкви та народу часи, у буремному ХХ ст. Тими владиками були Кир Йосафат (Коциловський) - Перемишльський єпарх, Кир Іван (Бучко) – Архиєпископ і Апостольський візитатор для українців в Європі, а також Блаженніші Йосиф (Сліпий), Мирослав Іван (Любачівський) і Любомир (Гузар). Це були роки змагань за статус помісности УГКЦ на поселеннях та за покращення її становища в Україні. Життя владики Івана склалося так, що він пізнав долю нашої Церкви і на матірних теренах, і поза межами України.
Походив Кир Іван зі скромної робітничої міщанської родини. Народився він 27 листопада 1923 р. у місті Хирові. По закінченні початкової школи навчався в гімназіях в Перемишлі та Самборі, в 1942 – 1945 рр. – в Духовній семінарії у Перемишлі. Після закінчення ІІ Світової Війни у 1945 році він тікає з рідної землі, захопленої комуністичною владою, до Риму. Там він проживає в українській Колегії св. Йосафата та навчається в Папському університеті «Урбаніянум». Ієрейські свячення він отримав з рук Кир Івана (Бучка) 29 червня 1949 р. У 1951 році захистив дисертацію про душпастирську працю єпископа Максиміліяна Рилла (+1793).
З молодих літ полюбив владика Іван працю в архіві. Це юнацьке захоплення роботою з документами залишилось у нього впродовж усього життя. Вже як священик покійний працював секретарем і архіваріусом у канцелярії Кир Іван (Бучка), Апостольського візитатора для українців в Європі; викладав історію Церкви в Малій духовній семінарії в Римі. Після виходу на волю Митрополита Йосифа (Сліпого) від лютого 1963 і аж до смерти Патріярха в 1984 році о. Іван працює в нього як секретар і канцлер. 2 квітня 1977 р. Блаженніший Йосиф висвятив його на єпископа. Блаженніший Мирослав Іван (Любачівський) в 1998 році призначив Кир Івана прокуратором УГКЦ при Римському Апостольському Престолі. Крім цього всього, Кир Іван виконує й інші завдання: він довголітній секретар Українського Богословсько-Наукового Товариства і редактор журналу «Богословія», професор історії Церкви в Українському Католицькому Університеті в Римі та його ректор; співзасновник та голова Товариства Св. Софії...
Нелегким було життя владики Івана. Його на перший погляд непомітна діяльність, насправді була досить важливою. Всі ці роки були сповнені проблемами, котрі треба було вирішувати, щоб наша Церкви могла існувати і розвиватись, незважаючи на усі намагання недругів погубити її. І при всьому тому була терпелива особа Кир Івана (Хоми). Його активність проявлялася в у молитовному житті, звідки він черпав енергію на свою нелегку життєву дорогу. Саме тому, постать владики Івана є сьогодні прикладом для молоді у здобутті молитвою та наполегливою працею великих життєвих досягнень.
Хирівська земля має гордитися владикою Іваном і сміливо його наслідувати. Приємно, що вона його не забуває. Похвальна ініціатива присвоєння місцевій гімназії його імені збереже пам’ять владики для наступних поколінь. Було б добре, щоб кожен гімназист увібрав у себе найкращі риси владики Івана: любов до Бога і свого народу, любов до науки, наполегливість у роботі, вирозумілість і уважність у спілкуванні та терпеливість у випробуваннях.
3.02.2010 р. Б., м. Хирів
+ Ярослав
(Приріз),
єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицької єпархії
