Слава Ісусу Христу!
Всесвітліші та всечесніші отці.
Дорогі у Христі брати і сестри.
Сьогоднішньою неділею свята Церква приготовляє нас до святкування празника Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста; в четвер святкуватимемо сам празник, наступна неділя називатиметься Неділею після Воздвиження. Таким чином у ці дні Церква ставить нам перед очі Животворящий Господній Хрест. Цей порядок церковних богослужінь має своє глибоке значення, бо Господній Хрест становить центральне таїнство християнської віри: Небесний Отець через хресну смерть свого Єдинородного Сина прагне показати нам найбільшу свою любов і милосердя.
Сьогоднішнє євангельське читання – весь Новий Завіт у скороченні, суть усього Євангелія. Це свого роду ісповідь віри ранньої Церкви про Особу Ісуса Христа і Його діло спасіння. Цими перлами євангельської благовісті апостол Йоан впроваджує нас у таємницю Господнього Хреста і відкриває глибину Божої любові. Ця євангельський уривок слід розглядати в контексті розмови нашого Господа з Никодимом, законовчителем Ізраїля, який вночі таємно приходив до Ісуса Христа, щоб послухати Його науки. Никодим, бачачи знаки, які чинив Ісус, зрозумів, що їх може чинити тільки той, хто є від Бога. Христос навчає, що для того, аби увійти в Царство Боже, людина повинна народитися з висоти. Після того як Никодим буквально сприйняв ці слова, Христос, вияснюючи, промовив: «Ніхто не ввійшов у небо, крім того, хто зійшов з неба: Син Чоловічий!» (Йо.3,13). Він і є тим Словом, яке було з Богом споконвіку: «Ніхто й ніколи Бога не бачив. Єдинородний Син, що в Отцевому лоні, - той об'явив» (Йо.1, 18). Тобто тільки Ісус Христос, Син Божий, який став Сином Чоловічим, може об’явити волю і задум Небесного Отця про спасіння людини.
У цій розмові з Никодимом Ісус згадує про одну подію зі Старого Завіту (пор. Чис. 21, 4-9). Коли народ, вийшовши з Єгипту, у пустині почав нарікати на Мойсея і на Бога, їх почали жалити змії, так що люди почали масово вмирати. Мойсей у молитві заступається за народ, і Господь наказує йому зробити мідяного змія і поставити людям перед очі як знак їхнього гріха для того, щоб дивлячись на нього, людина усвідомила і зрозуміла свій гріх. Особа, яка, розкаявшись, споглядала на мідяного змія, не вмирала. Цю подію зі Старого Завіту Христос відносить до себе: «Так треба Синові Чоловічому бути піднесеним…» (Йо.3,14). Так євангелист Йоан передає нам слово Христа про хрест. Тут немає самого слова «хрест», але є слово «піднесення». Пізніше Ісус скаже учням: «Я ж, коли від землі буду піднесений, усіх притягну до себе» (пор. Йо 12,32).
Отці Церкви і дослідники Священного Писання говорять, що цей піднесений мідяний змій у пустелі є прообразом хресної жертви Ісуса Христа. Так як у Старому Завіті ізраїльтяни споглядали на мідяного змія і залишалися при житті, так кожний, хто з вірою буде споглядати на розп’ятого Господа, визнаючи свої гріхи буде жити вічним життям. Адже за словами апостола Петра: «Він сам у своїм тілі виніс наші гріхи на дерево, щоб ми, вмерши для гріхів, жили для справедливости» (1 Пт 2,24). Розп’ятий на хресті Господь поставив нам перед очі всяку людську злобу і гріх, щоб ми відвернулися від гріха і жили для Бога.
За словами святого апостола Павла, Ісус став жертвою задля наших гріхів. Христос взяв на Себе всі гріхи людства, щоб всі ми, зранені ними, піднесли свій погляд на Розп’ятого Господа. Спасіння приходить лише через Господній Хрест і заради цього Бог став людиною. Немає спасіння в ідеях, ідеологіях, у добрій волі, в бажанні бути хорошими... Єдине спасіння у розіп'ятому Ісусі Христі, бо тільки Він, зміг прийняти всю отруту і злобу гріха та зцілити нас.
Але, що для нас означає Господній Хрест? – Це знак християн, християнський символ. Ми назнаменовуємо себе хресним знамення, але не завжди робимо це як слід достойно, часто неуважно, нам не вистачає віри в Розп'ятого Господа. Ми носимо хрест як знак приналежності до християнства, це добре, але не можна зводити його лише до символу, немов би значок улюбленої команди. Це – пам'ять про Того, Хто задля нас став жертвою за гріх. Хрест – це діючий знак спасіння. Хто не буде дивитися на Розп’ятого Господа так, як євреї в пустелі дивилися на мідного змія, хто очима віри не побачить у ньому жертву Сина Чоловічого, той наражає себе на втрату вічного спасіння…
На хресті Бог виявляє до нас свою любов і своє милосердя. З любові Він піднявся з гробу і сказав: «Я воскресіння і життя; хто вірує у мене не помре, а матиме життя вічне» (Йо. 11,26). Уся велика Божа любов підсумована у цьому чудовому сьогоднішньому євангельському стиху: «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним» (Йо.3,16). Бог виявив свою любов до нас тим, що у своєму Сині уподібнився до нас: «Бог, - пославши свого Сина в тілі, схожім на гріховне тіло, ради гріха, осудив гріх у тілі» (Рм.8,3). Його любов як дар спасіння є скерована до усього людства. Бог завжди шукає людину, Він на нас чекає, хоче нам товаришувати в дорозі до вічності, але Він це робить лише за однієї умови: якщо ми на це погодимось…
Дорогі у Христі! Цю Божу любов до людини ми відкриваємо у Церкві, де Бог продовжує нам служити ділами свого відкуплення. І в цьому році наша Самбірсько-Дрогобицька єпархія - місцева Церква, Народ Божий, що проживає в нашому мальовничому прикарпатському краю, - святкує 25 років від заснування. Історія нашої єпархії - це історія правдивих християн і щирих українців, які прийняли дар Христової віри від своїх предків, засвідчили вірність Христові та Його Вселенській Церкві ціною свідчення власного життя і мучеництва та нині продовжують жити своєю вірою і передавати її своїм дітям та внукам як найцінніший спадок та найбільший скарб.
Народна мудрість каже: «Хто знає своє минуле, той має майбутність». Хоч і відносно молода, Самбірсько-Дрогобицька єпархія не постала на пустому місці, а є спадкоємицею однієї з найдавніших єпископських катедр України – Перемишльсько-Самбірсько-Сяноцької. Датою заснування вважається перша половина ХІІІ ст., однак її витоки сягають часів ще перед Свято-Володимировим Хрещенням Русі-України. Історія християнства на теренах Самбірсько-Дрогобицької єпархії сягає традиції святих рівноапостольних Кирила й Методія, просвітителів слов’янських. У Никонівському літописі міститься згадка про існування окремої Самбірської єпархії, церковна традиція про існування якої знаходить підтвердження у грамоті 1422 року. Історичні джерела зберегли імена трьох самбірських єпископів: Авраама (1254 р.), Євфимія (1271 р.) і Антонія (1295 р.). Тому цілком правдоподібно, що в XIII ст. існувало Самбірське єпископство, яке на початку XV ст. було прилучене до Перемишльського, про існування якого ще у 1220 р. уперше згадує Новгородський літопис. Після ІІ Світової Війни славна Перемишльська Єпархія фактично припинила своє легальне існування. Її територія була поділена між Польщею і Радянським Союзом. Лише з крахом комуністичного режиму на цих землях з древньою християнською традицією вдалося відновити повноцінне церковне життя: в Польщі – через відновлення Перемишльсько-Варшавської Архиєпархії; в Україні – через створення нової Самбірсько-Дрогобицької єпархії, 12 липня 1993 р.Б..
Ювілейний рік це – добра нагода подякувати Богові за ті незліченні благодаті, які ми від Нього отримали, а також скласти дяку всім, хто впродовж цього періоду підтримував і надалі підтримує наші зусилля в розбудові церковного життя. Ми дякуємо Богові за кожного вірного, бо всі – священнослужителі, богопосвячені особи, миряни – є найбільшим Божим даром для нашої єпархії. Усе, що за благодаттю Божою нам вдалося здійснити, стало можливим завдяки щиро віруючим людям в Україні та світі, які люблять Церкву як свою матір, піклуються про її зростання, дбають про розвиток, сприяють розбудові.
Хотілося б, щоб цей ювілейний рік став нагодою для кращого пізнання нашої церковної традиції, спонукою для поглиблення віри, дбайливого передавання її прийдешнім поколінням та мужнього її свідчення у світі, у якому, на жаль, зустрічаємо нові загрозливі тенденції, які, якщо на них належним чином не реагувати, можуть привести до чергової морально-духовної катастрофи – не меншою від тієї, яку світ пережив у ХХ ст. у вигляді комуністичного і нацистського режимів.
Також сподіваюсь, що цей ювілейний рік допоможе нам краще усвідомити, що таке Церква. Це не якесь абстрактне поняття, а жива реальність, причетність до якої має переживати кожен християнин – у Вселенській Церкві, у власній помісній Українській Греко-Католицькій Церкві, у єпархії, як місцевій Церкві, та в парафіяльній громаді.
Нехай Господь щедро благословить кожного, а благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде зо всіма вами! Амінь.
+ Ярослав
м. Сколе
23 вересня 2018 року Божого
