SDE
Ярослав Приріз

Привітальне слово владики Ярослава з нагоди 75-літнього ювілею владики Юліяна

09 травня 2011
Дорогий наш Владико Юліане, Щасливий сьогодні для нас день, бо зібрались ми для того, щоби благодарити Бога за дар справжнього Пастиря і Архієрея. Цією Божественною Літургією та нашими молитвами і побажаннями ми відзначаємо 75-літній ювілей Вашого життя і 25-ліття єпископської хіротонії. Своїм архіпастирським служінням Ви поєднали покоління вірних нашої Церкви в час переслідування та в час відновлення. Детальніше...

Слово на завершення Хресної дороги у м.Самборі

15 квітня 2011
Ісус промовив: «Спраглий я!» Бог прагне людини, а людина Його уникає, зводячи стіну поділу (Пор. Еф. 2,14). Прибитий цвяхами на Хресті, Ісус говорить: «Спраглий я!», - і приймає оцет. Жовч і оцет нашої нелюдяної злоби, погорди і невдячності супроти Божої любові і милосердя щодо нас! Дорогі у Христі брати і сестри! Ми з благоговінням зближаємося до визначального таїнства нашої християнської віри – Христової смерті й воскресіння. Церква запрошує нас у любові йти слідом за Христом, який зближається до Голгофи, до Хреста, до своїх страждань та розп’яття. Для того, щоб ми могли бути у цій подорожі поруч із Ним, нам потрібно зберегти у своїх серцях Божий мир, віддалитися від наших проблем, клопотів та звернути свій погляд на Господа, який йде, щоб страждання і смерть прийняти задля нас, заради нашого спасіння. Ці страждання і смерть принесуть радість усьому світові, подарують нам Божу силу і мудрість . Увесь цей час піснеспіви, молитви, повчання, особлива покаянна атмосфера Великого посту, глибокі богословським змістом, готували нас прийняти мудрість Господнього Хреста та мужньо звершувати наш духовний подвиг, скріплювали нас у духовній боротьбі, котрою ми протистоїмо злу, що присутнє в світі, - в кожному з нас і навколо нас. Мудрість Хреста полягає в тому, щоб поглянути злу в обличчя та не шукати його винуватців ані в інших людях, ані в якихось життєвих обставинах. Благодать Божа дає нам сміливість визнати власну відповідальність за присутність зла у світі та свідомо прийняти її. У зв'язку з цим нового значення набуває для нас настійний заклик Ісуса узяти кожному свій "хрест" і слідувати за Ним з покорою та довірою (Мт. 16, 24). Нести хрест – означає йти за Христом і знайти таким чином силу для боротьби з гріхом і зі злом. Хрест дарує нам для цієї боротьби Божу силу і мудрість  ( 1 Кор 1, 24), яка відрізняється від людської мудрості і сили, бо: " Нібито немудре Боже – мудріше від людської мудрості і немічне Боже міцніше від людської сили" (1 Кор 1. 25). Історія, навіть зовсім недавня показує перемогу Хреста, а  не людської розсудливості, що протиставляла себе Хресту. Як важливо нам цією мудрістю Хреста жити, нею послуговуватися особливо тоді, коли виникають спокуси шукати людських рішень та розв’язок, забуваючи, що сила Божа здійснюється в немочі, в упокоренні в самозреченні та упованні. Приближаємося до часу Страсного тижня, часу Христових страждань і смерті, щоб збагнути силу Божої любові. Бо так Бог полюбив світ, що віддав Сина свого Єдинородного. З цієї великої любові й милосердя виникає і вічне питання: Чому добро викликає спротив і ненависть? Чому розпинають Правду? Бо гріх увійшов у світ, а з ним смерть – таку відповідь дає нам св.ап. Павло (див. Рим. 5, 12). Ісус же на хресті умер за наші гріхи, щоби ми стали вільними дітьми Божими і спадкоємцями Його Царства. Його хрест стає джерелом нашого життя. Без нього у світі панували б темрява і зло. Він дарунок милосердя Божого не тільки людині, але і всьому творінню. Приймаючи цю любов,– можемо змінити себе, можемо змінити світ. Через наші богослужбові тексти  Великого посту поступово проходила вся історія людського роду: від дерева в раю до древа хресного, від вигнання з Едему до переможного і радісного входження в нього, від гріхопадіння до відкуплення. У цій молитовній скарбниці знаходимо шлях до таїнства Воскресіння, знаходимо ті слова та образи, за допомогою яких можемо це таїнство звеличити, прославляючи Господа, який приносить на Хресті досконалу Жертву прощення і любові. Пастирю добрий, заколений в жертву, візьми нас на руки Твої і приведи до свого Отця! Нехай кожний з нас як заблуканий грішник знайде, відповідь у Тобі. Слава Тобі, Ісусе, Боже наш, бо Ти перетворюєш наш хрест відчаю на хрест пасхальний, тому спрямовуємо наш погляд у світанок Твого нового дня, відчуваючи радість та сяйво Твого Воскресіння. Амінь. Детальніше...

Слово на початок Хресної дороги у м.Самборі

15 квітня 2011
В ім’я Отця і Сина і Святого Духа! Слава Ісусу Христу! Всесвітліші та всечесніші отці! Дорогі у Христі брати та сестри! Сьогодні ми зібрались на хресну дорогу вулицями древнього м. Самбора. У цей момент особливої ваги та актуальності набирають для нас слова Ісуса Христа: „Коли хтось хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за мною...” (Мат.16,24; пор. Мр.8,34). В цьому й полягає правдива суть нашого християнського життя. Так, можливо слова ці часто  непопулярні і неприйнятні для світу цього, проте Христос ніколи не намагався притягнути до себе людей, обіцяючи їм легке та безтурботне життя. Насправді Господь такими словами робить виклик приспаній в людській душі християнській гідності, пропонуючи іти шляхом, котрий дійсно може привести до справжньої свободи та бажаного щастя. Христос найперше наголошує: „Коли хтось хоче йти за мною, хай зречеться себе самого”. Людина повинна відмовитися від поведінки, основаної на свавіллі та користолюбстві. Адже той, хто живе тільки для себе, усе втратить, але той, хто з любов’ю віддає себе на службі ближнім, хто вміє ділитися всім, що має, - той ще більше здобуде. „Відректися себе” означає подивитися довкола і навчитися бачити не тільки себе зі своїми скорботами та радостями, труднощами та успіхами, але й інших, у яких також свої радості та печалі. Навчитися жити не тільки своїм життям, але також і їхнім життям. Наступний заклик Христа – це „взяти свого хреста”.  Тут хрест – не тільки всі прикрощі, біди чи страждання, з якими ми зустрічаємось в житті. Це також праця, сполучена із самовдосконаленням, праця на благо родини і суспільства, хрест – це щоденний подвиг в ім’я ближнього, в ім’я свого народу. Цей хрест мусимо прийняти добровільно та зі щирістю. Спаситель закликає нас взяти хрест саме свій – тобто обирати спосіб життя і працю за покликанням і мужньо перемагати всі труднощі, котрі стрінуть нас на цьому шляху. Мусимо також молитися, щоби терпеливо зносити свої хрести, щоби Господь, за своєю волею зменшив наші скорботи чи біди наших ближніх, близьких та рідних. І нарешті третій момент, до якого запрошує нас Христос – це „йти слідом за Ним”. Слідувати за Христом – означає наслідувати Його, старатися у всьому уподібнитися до Нього, жити так, як Він жив. Слідувати за Христом – це жити серед людей і разом з людьми, являючи постійно своїм життям образ Божий, на який ми всі сотворені. Це також значить завжди бути готовим відповісти „так” на Божий поклик, навіть якщо приходиться іти хресним шляхом, крізь приниження та наругу. Нехай Господь благословить усіх нас на цей хресний похід. А благодать Господа Нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа буде з усіма вами. Амінь. Детальніше...

Владика Ярослав (Приріз). Привітальне слово до учасників єпархіальної конференції монашества

06 квітня 2011
Слава Ісусу Христу! Преосвященний Владико, Всесвітліші і Високопреподобні отці, Преподобні Сестри Дорогі гості та учасники монашої конференції нашої єпархії. Споглядаючи лик розп’ятого й прославленого Христа і даючи світові свідчення Його любові, монашество УГКЦ радісно приймає настійливий заклик Святішого Отця Йоана Павла ІІ на початку третього тисячоліття відчалити на глибінь: "Поступи во глубину!" (Лк 5:4). Відлуння цих слів спонукало чернецтво УГКЦ зібратися 21-23 липня 2003 року - вперше після доби переслідувань – на Конференцію монашества і, вдивляючись в ікону Преображеного Господа, у світлі сопричастя Пресвятої Тройці звернутися наново до духа засновників  східного монашества, пригадати подвиг наших попередників та у щирому діалозі обговорити актуальний стан цілого монашества нашої Церкви. Ми, священнослужителі, монахи і монахині та миряни УГКЦ, усвідомлюємо, що сильне та віддане чернецтво є опорою Церкви та джерелом відродження суспільства, яке переживає складні випробування. На цьому неодноразово наголошував блаженної пам’яті Святіший Отець Йоан Павло ІІ: «Церква покладається на постійну самопосвяту цієї громади своїх синів і доньок, на їх прагнення до святості, на їх ентузіазм у служінні, щоб плекати й підтримувати стремління до досконалості кожного християнина і збагатити нашу спільну зичливість до ближніх, особливо до тих, які в найбільшій потребі. Так буде засвідчено любов Христову поміж усіма народами» [1]. Для належного виконання Богом даної місії та повного розуміння свого покликання монашество має усвідомити, ким воно є, пізнати своє ім’я, окреслити власну тотожність. Тому Монаший Собор Києво – Галицької митрополії нашої Церкви, на своїй першій сесії (8-11 вересня 2004 року) дав нам нагоду в атмосфері християнського сопричастя та спільної молитви пригадати й висвітлити ідентичність монашества, яка заснована у Пресвятій Тройці, сформована во Христі, проявляється в Церкві через Св. Духа. Це ті традиційні, основні лінії ікони монашої ідентичності, з якої отримуємо відповідь хто ми є.  Сьогодні відкриваємо конференцію монашества нашої єпархії, на тему: «Богопосвячені особи в Церкві і для Церкви». Спільнота Церкви – ікона спільноти Осіб Пресвятої Тройці – є найорганічнішим контекстом існування монаших спільнот і монашества в цілому як спільноти спільнот. У Церкві монашество діє, кажучи словами Христа, подібно до дріжджів у тісті. Це «Божі дріжджі» в «тісті» людської спільноти і середовища творіння. Тому монах, монахиня «за своєю суттю завжди є людиною спільноти. Монашество показує нам, що немає справжнього покликання, якщо воно не народжується в Церкві і для Церкви».[2] У зачинателів монашества завжди було живе відчуття Церкви, яке проявлялося в їх повній участі в церковному житті в усіх його вимірах і в охочому послухові душпастирям. Оскільки монашество є в Церкві животворящим подихом Духа, то «оновлення чернечого життя може означати правдиве процвітання Церкви» [3], чого ми щиро бажаємо. Тепер маємо сприятливий момент, щоб переживати радість монашого життя. Мабуть, ніколи в історії Церкви не було такого живого усвідомлення того, що означає і в чому полягає монаше життя у Божому народі й людстві. Ця ясність спонукує нас до єдности, свідчення, пророцтва. Як монахи і монахині, ми реалізуємо наше покликання настільки, наскільки інтенсивно переживаємо таїнство, сопричастя і місію Церкви. Ми не єдині і не самі; ми – люди, Богом покликані і послані, щоб уприсутнювати і чинити дієвою тайну Пресвятої Тройці в історії, відтворюючи той самий стиль життя, яким жив Ісус, Син Отця, помазаний Духом, аби звіщати убогим Добру Новину. Ми робимо це разом з іншими членами Божого люду, вносячи у цю місію специфіку нашого посвячення. Ми покликані, особливо в нинішній час, бути свідками і пророками надії у суспільній спільноті нашого часу. Чого найбільше сьогодні потребує молодь? Це впевненість у християнській надії, в пасхальному таїнстві Христа. Постать Ісуса поряд з двома учнями, які прямують до Емаусу, – прекрасна ікона нашої діяльності. В ній збережено пам’ять про Боже Слово, про Євхаристію, про Спільноту, про Місію. Дорогі співбраття і сестри в монашестві,  спробуємо відповісти на заклик блаженної пам’яті Папи Йоана Павла ІІ і Патріарха нашої Церкви Любомира „відплисти на глибину”  монашого життя, щоб наповнити глибшою барвою вже накреслені лінії монашої ідентичності. Вітаємо всіх присутніх учасників конференції, понад усе – Високопреподобних Отців і Матерів, через яких Господь послуговується у проводі монаших спільнот нашої єпархії, а через вас - і монаші спільноти. Щиро вітаємо тут присутніх гостей, вітаємо всіх доповідачів і співдоповідачів конференції і дякуємо за вашу згоду долучитися до спільних наших зусиль. ____[1] Йоан Павло II, Комюніке до Пленарної сесії Конґреґації інститутів богопосвяченого життя та апостольських спільнот (21 вересня 2001 р.) // L'Osservatore Romano, 28 вересня 2001 р.[2] Йоан Павло II, Світло Сходу, 13.[3] Йоан Павло II, Світло Сходу, 27. Детальніше...

Владика Ярослав (Приріз): "Сьогодні важливо є відроджувати історичну пам'ять, відбудовувати храми, але найважливішим є відновити людину"

29 листопада 2010
Цьогорічний Синод єпископів УГКЦ, що проходив у Львові-Брюховичах, 2-9 вересня 2010 року Божого, серед іншого, розглядав питання євангелізації. Щодо цієї актуальної на сьогодні теми з кореспондентом Sobor News поділився єпископ-коад’ютор Самбірсько-Дрогобицької єпархії Ярослав Приріз. У розмові владика розкриває значення "євангелізації" у житті УГКЦ. Архиєрей розповідає про стан євангелізаційного служіння на парафіях Самбірсько-Дрогобицької єпархії, а також про те, як це служіння сьогодні потрібно здійснювати і хто це може робити. Детальніше...

"Христос входить у Єрусалим, а це - символ нашого серця," - проповідь владики Ярослава на свято Входу Господнього у Єрусалим

29 березня 2010
28 березня під час Архиєрейської Літургії з нагоди Всесвітнього дня католицької молоді владика Ярослав (Приріз) звернувся до вірних з пастирським словом. Як зазначив архиєрей у проповіді, Вхід Христа у Єрусалим показує нам скромність та простоту Спасителя. "Проте народ зауважує величність Його й ознаки Месії і відповідно радісно вітає," - наголосив владика Ярослав. Пропонуючи вірним духовне відчитання цієї події, архиєрей сказав: "Які наслідки приходу Ісуса Христа у  Єрусалим? – Він проганяє купців з храму, що там торгували. На жаль, буває, що ті продавці можуть бути і в храмі нашої душі. Просімо Ісуса допомогти прогнати з неї отих купців гордості, захланності, нечистоти, заздрості, непоміркованості, гніву і лінивства, що часом знаходять собі місце у храмі нашого серця". Детальніше...

Проповідь на празник Входу Господнього у Єрусалим

29 березня 2010
Дорогі  у Христі брати і сестри!Дорога  молоде!Сьогодні, в неділю, перед Світлим Воскресінням Христовим, Церква святкує подію Його торжественного входу в місто Єрусалим. Євангельська розповідь про неї показує нам велич та славу Спасителя. Адже в пропам’ятну суботу у Витанії чимало людей стали свідками, як Ісус воскресив з мертвих Лазаря, а сьогодні Господь, сповняючи старозавітне пророцтво (Зах.9:9), сідає на ослине жереб’я, показуючи, що Він є тим Месією, на якого чекало все людство, та входить у святе місто Єрусалим.З одного боку, як про це нам оповідають євангелисти, спостерігаємо великий тріумф Спасителя: численний натовп зустрічає Його з великим піднесенням, вітаючи Того, в якому бачить сповнення своїх сподівань та надій на визволення. Але, насправді, в’їзд Христа в Єрусалим не був тріумфальним, а, радше скромним, тому що Христос їхав не в кареті, не на коні, а скромно сидячи на осляті. Ісус сам не бажає величної шани та розголосу, але народ зауважує величність Його й ознаки Месії і відповідно радісно вітає. Тому Христовий приклад має нас навчати скромності й простоти.Христос входить у Єрусалим, а це місто  можемо вважати символом нашого серця. Історично Єрусалим для юдеїв був осередком релігійного життя, духовності. В Єрусалимі був храм, у якому в Святая Святих стояв Кивот Завіту – знак Божої присутності серед свого народу. Кожен християнин є храмом Духа Святого. Апостол Павло каже: «Хіба не знаєте, що ви - храм Божий, і що Дух Божий у вас» (І Кор.3,16). Тому наше серце є тим святилищем «Святая Святих», де перебуває Бог.З біблійної історії знаємо, що Єрусалим є містом протилежностей. Він був  престолом Царя Давида, котрий любив  Господа Бога. Але, Єрусалим теж був  престолом Царя Ірода, який хотів  Ісуса Христа знищити. Так само і людське серце може бути осідком і любові, і ненависті. В Єрусалимі шанували патріархів і пророків (Авраама, Мойсея, Ісаю й Єремію та інших), котрі були Голосом Божим, але там теж Божих посланників каменували. Так само й людське серце може приймати Боже слово з пошаною, але може не приймати або, прийнявши – вбити його у собі. Сьогодні ми споминаємо подію, коли жителі Єрусалиму вітають Христа, кличучи: “Осанна Синові Давида! Благословен той, що йде в ім'я Господнє, осанна на висоті!” (Мт. 21:9). Але за кілька днів ми переживатимемо страждання і смерть Ісуса Христа, коли Єрусалим повстане проти нього і кричатиме: “Розіпни, розіпни його!” (Мр.15:13, Лк.23:21, Йо.19:6).Христос дві тисячі років тому ввійшов у Єрусалим, але Він і сьогодні продовжує приходити до нас. Він приходить до нас під видами Євхаристійного Хліба й Вина, Євангельського Слова, голосу сумління.  Він приходить у Єрусалим нашого серця. Але яким є цей наш Єрусалим? Чи готовий він належним чином зустріти Його? А може він, зустрівши, через декілька днів відкине Його? Тому нам варто приготуватися, щоб достойно зустріти Спасителя. Мешканці Єрусалиму не пожаліли своєї одежі, стелячи її на дорозі, щоб таким чином показати свою пошану до Сина Божого. Це було знаком їх покори і любові до нього. Ми ж постараймося шанувати нашого Господа чистотою свого серця. Тому відкидаймо й осуджуймо у святій тайні Сповіді усякий бруд та гріх і прикрашаймо себе пальмовим віттям – християнськими чеснотами.Покажімо  нашу добру волю і вийдім назустріч Христові. Зустрічаймо Його з такою ж радістю, як це робили ізраїльтяни багато років тому, кличучи: „Осанна! Благословен той, хто йде в ім’я Господнє, ізраїльський цар!” (Йо.12,13). Але будьмо уважні і не поступаймо так, як це зробили вони декілька днів опісля – кричали проти Сина Божого: „Геть! Геть! Розіпни його” (Йо.19:14). Часом і ми в нашому серці є такими ж непослідовними: спочатку ми з радістю вітаємо Христа, а потім, своїми гріхами, розпинаємо Його.Які наслідки приходу Ісуса Христа у  Єрусалим? – Він проганяє купців з храму, що там торгували. На жаль, буває, що ті продавці можуть бути і в храмі нашої душі. Просімо Ісуса допомогти прогнати з неї отих купців гордості, захланності, нечистоти, заздрості, непоміркованості, гніву і лінивства, що часом знаходять собі місце у храмі нашого серця. Ісус Христос навчав: «Ніхто не може двом панам служити: бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або триматиметься одного, а того знехтує. Не можете Богові служити – і мамоні» (Мт.6:24, пор. Лк.16,13). Ми не можемо служити мамоні – світові та його гріхам, але ми покликані служити Богові. Тому один раз вийшовши Йому назустріч і радісно привітавши, більше не зраджуймо Його своєю негідною поведінкою.Дорогі  в Христі брати і сестри, сьогодні в особливий спосіб хочу привітати нашу молодь. Блаженної пам’яті Слуга Божий Папа Іван Павло ІІ з 1985 р.Б. започаткував у Квітну неділю світовий день молоді. Тому, ми сьогодні в особливий спосіб молимось за нашу молодь, бо молодість є часом особливого відкриття власного «я» та складання «життєвих планів», є періодом росту, котрий повинен бути ростом « в мудрості, в роках і в ласці у Бога і у людей» (Лк 2, 52).Молоді  люди часто є сповнені тривог, розчарувань, турбот і страхів, бо не бачать, як зреалізувати себе за існуючих обставин. Часто молодь потрапляє у полон спокус, які неодноразово пропонує «князь цього світу». Історія спасіння, про яку читаємо у Святому Письмі продовжується в історії молоді нашого часу. Головна спокуса, як і колись, полягає в тому, що людині пропонують збудувати справедливе суспільство і осягнути особисту свободу і щастя тільки відкинувши Бога з власного життя. Це та сама стародавня «хитрість змія», яка пропонує жити так, наче Бог не існує. Цю спокусу сьогодні звемо секуляризацією, лібералізмом, індиферентизмом, яка неминуче веде до втрати дару молодості та до глибокої кризи молодої людини. Отож не дивно, що першими жертвами духовної і культурної кризи, яка охопила сучасний світ, стають представники молодого покоління. Спрагла до пізнання чогось нового і полишена на саму себе, молода людина схильна почути і здійснити першу-ліпшу пропозицію і, таким чином, наражається на небезпеку потрапити у пастку.Церква  прагне допомогти молоді, з однієї сторони, зреалізувати свій потенціал, а з іншої – уникнути небезпек. Кожен юнак та дівчина внутрішньо шукає Того, хто відкриє таємницю, як залишитись вічно молодими (див. Йо 3,29; Мт 9,15; Лк 5,34). Спасителем вічної юності, який відновлює у нас подобу до Вічного є Ісус Христос, Воскреслий, Вічний Бог і «Молодий» своєї Церкви. Тому у Христі, дорога молоде, ви зможете знайти відповіді на всі ваші труднощі і запитання, які носите у ваших серцях; бо Господь є великим люблячим і вічно молодим приятелем ваших душ, єдиний, хто знає досконало ваші серця і може вам сказати істину.У ці передпасхальні дні пам'ятаймо, що Христос входив в Єрусалим не лише як всемогутній цар, але і як Первосвященик, для того, щоб принести в жертву Самого Себе. І цю майбутню жертву хресних страждань Спаситель приніс заради нашого спасіння. Стараймось з вдячністю прийняти його Священну Жертву, щоб наша душа не залишилася безплідною смоковницею, але розцвіла християнськими чеснотами як це вербне віття, що ми його сьогодні принесли у храм.Тому  щиро закликаю всіх нас якнайкраще використати цей останній тиждень перед Великоднем, щоби через нашу ревну молитву, участь у Святих Тайнах та богослужіннях Страсного Тижня приготовити свої душі і серця та радісно заспівати величну пісню „Осанна” Воскреслому Христу. А благодать Господа Нашого Ісуса Христа і любов Бога і Отця і Причастя святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь! Детальніше...

Проповідь у Другу неділю Великого Посту

01 березня 2010
Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри!  Сьогодні, у другу неділю Великого посту, Свята Церква пригадує нам чергову подію з життя Ісуса Христа. По дорозі до Капернауму Він зупиняється в одному домі, де зібралось дуже багато людей, і як каже нам євангелист Марко, «проповідує до них словом» (Мр 2, 2). Ревність слухачів, котрі були спраглі Господнього слова, була щедро винагороджена, бо вони з волі Божої стали свідками і очевидцями нового чуда, яке ще більше скріпило їхню віру, надію і любов до Спасителя. Христос відпускає гріхи розслабленого та оздоровляє його, показуючи таким чином, що Він є Тим, Хто спасає людину цілісно – і тілесно, і духовно. Христос-Бог, котрий ходив юдейською землею, і сьогодні приходить до наших міст та сіл, до наших храмів, до наших домівок, щоб промовляти до нас словом своєї спасенної науки і довершувати нові чуда. Він «учора й сьогодні – той самий навіки» (Євр.13,8), і завжди є нашим вічним Учителем, Світлом, Правдою і Життям. Він єдиний всемогутній лікар, що знає всі недуги наших „душ і тілес“. Але свої ласки і дари Він зсилає найперше тим, хто докладає зусиль і старань, щоб їх у Нього отримати. Христос навчає, зціляє і освячує сьогодні у церквах, які завжди ласкаво відчинені для всіх. Потрібно лише ввійти і пізнати безмежну Божу любов. Ту любов, яка потягує за собою, яка робить нас усіх братами і сестрами.Сьогоднішнє Слово Боже показує нам велике Боже милосердя. Розслаблений, про якого розповідає нам євангелист Марко, є образом того, як гріх впливає на людину. Він, опанувавши людину, здатен паралізувати не тільки її розум і волю, а й тіло. Людина стає нездатною до того, до чого вона є сотворена - до ходження, до чинення добрих діл, а гріх чинить людину своїм в’язнем. При зустрічі з Господом, коли ми йдемо до Нього наполегливо, з переконанням, що тільки Він єдиний є спроможний відпустити людський гріх, розірвати окови гріха, тоді стається чудо – і про це чудо ми сьогодні чули. Але щоб це чудо відбулося, потрібно зробити перший крок. Таким першим кроком є визнати гріх. Це сьогодні є непопулярно і нелегко. Людина схильна заперечувати, що вона вчинила чи чинить гріх. Люди перестали боятися гріха. Для декого він став настільки звичним, що сприймають з насмішкою й іронією тих людей, хто намагається його не чинити. Людина боїться забруднення середовища, невиліковних недуг, ядерної війни, але не боїться війни з Богом...Гріх діє на людину як наркоз. Під його впливом вона не здатна чітко розпізнавати границь добра і зла, а тому зло поволі проникає до люд ського серця, роблячи його своїм невільником. Як наслідок, людина втрачає відчуття гріха. Ми напевне чули вирази: «Совість у мене настільки прозора, що вона навіть не простежується», або: „Я не маю викидів сумління, щонайбільше - психологічний дискомфорт”. Зрозуміло, що таким чином ми закриваємо наше серце від Ісуса, від дару Його спасіння, котре пливе з хреста.Ап. Павло каже: «Всі бо згрішили й позбавлені слави Божої» (Рим. 3, 23). А тому, не визнаючи власного гріха, ми є неправдомовними, бо як каже євангелист Йоан: «Коли ми кажемо, що гріха не маємо, то ми самих себе обманюємо, і правди в нас немає» (І Йо.1,8). Визнання власних гріхів – перший крок до спасіння, а тому, якщо ми кажемо, що не маємо гріха, то таким чином самі собі закриваємо дорогу до спасіння... ось чому так важливе визнання власних гріхів. Пізнати гріх - це не тільки признатися в тому, що ми грішні. Пізнати гріх означає усвідомити собі цілу його злобу і нищівну силу для нашого теперішнього і вічного життя. Пізнати гріх – це визнати його як найбільше нещастя і зло для нас і для нашого духовного життя. Тому, коли ми впродовж Великого Посту молимося у Єфремовій молитві: «Господи, дай мені бачити гріхи мої», то це має не тільки спонукати нас осмислити власну гріховність, але пізнати в Божому світлі цілу трагедію нашої неволі, цілу паралізуючу силу гріха - в нас і довкола нас. В часі Св. Літургії ми молимося, щоб Святе причастя було нам на відпущення гріхів і на прощення прогрішень. А підчас освячення чуємо слова Христові «Це моє Тіло, що за вас ламається на відпущення гріхів». Подібно і при освяченні вина. Важливо, щоб ми в тому моменті не чинили Господа «неправдомовним». Для цього потрібно усвідомити собі свої гріхи - від останньої сповіді, від останнього Причастя - і принести та положити у стіп Господа, просячи, аби спалив наші гріхи, відновив у нас Духа свого, і визволив нас з неволі наших пристрастей, страху і невіри в Божу доброту і любов. Коли розслабленого принесли до Ісуса, то перші слова, які він почув від Христа були: «Сину, відпускаються тобі твої гріхи». Ісус сказав ті слова прощення тому, що розслаблений дуже потребував їх почути. У тих словах прощення він так сильно відчув в серці любов Ісуса Христа до нього, що він став на рівні ноги, і розпочав нове життя. Усі ми потребуємо почути слова прощення, бо ми всі грішні. Усі ми потребуємо відчути в серці лікувальне зцілення Ісуса Христа, бо всі ми прогрішились проти Бога, ближніх і себе самих.Боже прощення, якого ми так потребуємо, приходить до нас через Св. Тайну Покаяння. Що властиво потрібно для доброї сповіді? Потрібні дві головні речі: 1) глибокої свідомості того, що ми грішники та 2) довіри у безмежне Боже милосердя. Щоб відчути мир, спокій і зцілення, що приходять до нас через прощення гріхів, мусимо перше щиро признати, що ми бідні, немічні грішники; що ми самолюбством нашим образили Бога й ближнього і тим дуже пошкодили собі. Ми мусимо виизнати, що ми духовно хворі, і потребуємо божественного зцілення.Людина не може сама собі вибачити. Не має значення наскільки часто вона каже собі, що її гріхи не є серйозними, - вони однаково будуть її переслідувати. Придушування людиною гріхів можна порівняти до прикладу зубної пасти зі закритим ковпачком. Коли хтось почне тиснути тюбик із закритим ковпачком, то зубна паста витиснеться деінде, але ніхто не знатиме, де саме. Тюбик дасть тріщину десь збоку. Те саме відбувається з провиною, – нормально, щоб вона вийшла на поверхню. Дуже важливо, щоб людина знайшла в собі відвагу виявити свою провину через сповідь і прощення. Але коли ми придушуємо чи заперечуємо її, ми піддаємо свій розум великому тискові і провина може вийти іншим шляхом. У молодого чоловіка з сьогоднішнього Євангелія вона виявилася в паралічі. Господь сказав паралітикові: «Сину, твої гріхи прощені», і він зцілився духовно та почав ходити тілесно. Завдяки Божому прощенню ми також можемо встати з духовного паралічу і, як наслідок, вирішити проблеми у нашому житті, влаштувати взаємовідносини з ближніми, відновити властиву систему цінностей і ступити в нове життя. Ми також можемо прославляти Бога і говорити: «Я ніколи ще такого не бачив, я духовно зцілився, я й ніколи не мріяв, що щось подібне може трапитися зі мною».Прийди, Господи Ісусе, звільни нас від гріхів, які паралізують наше життя і допоможи нам приходити як справжні ближні до Твоїх страждаючих дітей, щоб їм приносити Твоє зцілення. Амінь. Детальніше...

Проповідь у Першу неділю Великого Посту

20 лютого 2010
Слава Ісусу Христу!Дорогі  в Христі брати  і сестри! Першу неділю посту в нашій східній  християнській традиції ми називаємо  Неділею Православ’я. У цей день ми згадуємо історичну подію перемоги правдивої християнської віри над єрессю іконоборства, котра відбулася на 7 Вселенському Соборі 787 р. та була урочисто потверджена у 842 р. Тоді після довгого та гіркого досвіду іконоборства відбулося прилюдне почитання та вшанування святих ікон Ісуса Христа, Пречистої Діви Марії та святих.Ця  історична подія дуже важлива  й особливо актуальне для нас, греко-католиків. Ще зовсім недавно  в Україні панував безбожний  режим, котрий намагався знищити  нашу Церкву. Але, незважаючи на усі  його старання, ми завдяки вірності своїй християнській традиції та вірі зберегли в чистоті свою віру, благоговійно молились і зберігали той духовний шлях, який нам залишив Христос, Свята Євангелія, Отці Церкви та наші мученики й ісповідники від Володимирового хрещення. Тим то для нас це свято є настільки ж радісним, як і для християн, котрі святкували його у 842 р. після довгих років переслідування через вірність власній церковній традиції іконопочитання.Ікона об’являє нам Бога. Першою іконою, котра з Божої волі з’явилася серед людей, було Воплочене Слово, Ісус Христос, Син Божий, образ слави Предвічного Отця. В Христі Бог об’явив себе найповніше. Це ж сам Ісус сказав до Филипа: «Хто бачив Мене, той бачив Отця». В Ісусі мешкала вся повнота Божества. Божа природа Сина Божого була нерозривно поєднана з Його людською природою. Ісус об’являє в собі Бога, Божий спосіб думання, говоріння і поведінки. Не раз цей образ Божий, котрий об’являвся в Ісусі Христі, був незрозумілим для оточення, дивним, а навіть викликав несприйняття, бо Ісус не жив за законами цього світу. Ісус не брав за взірець цей світ, але говорив і робив те, що бачив і чув у Отця. Ісус об’являв Божий світ у собі, Ісус є іконою Бога, а роль ікони не полягає у тому, щоб відтворювати дочасну дійсність якнайдосконаліше. Ікона є свідком іншого світу - надприродного, Божого. Це в світі дуже часто світські образи і портрети відображають тільки земську дійсність. Вважається, що чим більш докладніше відобразить наприклад пейзаж чи портрет вигляд даного об’єкту чи людини, тим він цінніший. Це ж саме можемо побачити на фотографіях - світ відображається таким, яким він є на землі. Зовсім інакше є з іконою. В той час, як звичайний портрет представляє звичайну людину, ікона представляє людину, з’єдинену з Богом. В іконі домінує не образ земної людини, але образ людини обожненою Божою благодаттю, преображеної і проникнутої Божим діянням. Саме тому на іконі так багато золота, що символізує ласку Божу і надприродній світ Царства Небесного...Першою  іконою на землі було Воплочене Слово  Боже. Дивлячись на Ісуса, люди можуть пізнати Бога. «Хто мене бачив, той бачив Отця», каже Христос Филипові (Йо.14,9). Кожне чудо, здійснене Господом Нашим Ісусом Христом закінчувалося прославою Бога. Навіть у великому приниженні Сина Божого, в моменті Його найбільшого винищення люди пізнавали в Ньому Бога. І розбійник пізнав у Ньому свого Господа, а сотник бувши свідком Його спасенної смерті прославляв Бога, кажучи: "Чоловік цей справді був Син Божий" (Мар.15, 39)...У Книзі Буття (1,27) читаємо: «І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її». Коли кажемо, що людина є сотворена на образ Божий, то тим визнаємо, що людина є покликана до того, аби бути свідком надприроднього світу, щоб об’являти Бога серед світу, щоб об’являти Його всемогутню і люблячу присутність.Але щоб це сталося, щоб ми дійсно стали  іконою Творця нашого, потрібно нам  уподібнитися до нього. Це - сенс цілого духовного життя, це ціль наших зусиль, це наше покликання на землі. Той, хто  досяг такої подібності до Отця, є святим. Саме тому в нашій церковній традиції святих людей ми називаємо „преподобними”, що означає „дуже подібними до Бога”. Знаменним є також і те, що титул цей стосується до монашого образу святості: святих монахів і монахинь називає Церква преподобними. Чому? - Бо вони осягли в своєму житті велику подібність до Бога, сталися правдивою іконою Бога, об’являли супроти світу Бога і Його святий Образ, котрим є сам Ісус Христос. Тому і молимося в тропарі до преподобних: „У тобі отче (мати) вірно збереглося те, що в первообразі...”В чому ж полягає сенс святкування  свята Торжества Православ’я  і перемоги іконопочитання в цю пору літургійного року? Адже на перший погляд воно, здавалося б, немає нічого спільного із покаянним настроєм Великого посту! - Час Великого посту - це час застанови над собою, час пізнання себе, аби відновити в собі образ Божий, спотворений гріхами. Тому задумаймось, чи готові ми сказати разом зі святим апостолом Павлом: „Будьте моїми послідовниками, як і я - Христа” (1Кор.11,1), або „Живу Живу вже не я, а живе Христос у мені” (Гал.2, 20)... Однак це - наша дорога, тільки туди повинні ми стриміти і за це молитись.Що  більше, навіть на Страшному суді, коли станемо перед Господом лицем в лице, станемо перед нашим „первообразом”, тоді виявиться наскільки ми уподібнилися до Нього. Тому Церква каже нам відкликатися до тієї правди, про яку сьогодні згадуємо, і просити у Господа остаточного очищення. „Я образ несказанної Твоєї слави, хоч і ношу язви гріховні. Ущедри своє створіння Владико і очисти своїм благоутробієм, і бажану батьківщину подай мені і вчини мене знову жителем раю”...Напевно, мало з нас хотіли б знищити  посвячену ікону, але всі ми через  наші гріхи спотворюємо і нищимо образ Божий в нас. Це ми робимо щодня. І ця ікона не є створена людськими руками, вона намальована Святим Духом. Це жива ікона, найцінніший образ Божий, на відновлення якого Син Божий не завагався пролити власну кров.Питаймо себе щоденно: наскільки мій спосіб мислення є згідний з тим, що говорить щодня Слово Боже, наскільки мій погляд є поглядом Отця і поглядом Христа, котрий лікує, спомагає і милосердиться, наскільки люди пізнають по мені, що Бог є і що Він є найвищою і найціннішою вартістю в житті дочасному і вічному. Ціллю Великого Посту є допомогти нам побачити жалюгідний стан, в якому перебуває ця внутрішня наша ікона і відновити її через покаяння, сповідь, молитву і євхаристію.Благодаримо Тебе Небесний Отче, що сотворив нас  на власний образ. Проте через  безліч гріхів ми забруднили і заплямували  цей образ. Сьогодні приходимо до Тебе, взиваючи до Твого милосердя. Створи нас знову, очисти нас, віднови у нас красу Твого спасіння. Зроби нас достойною іконою Твого Сина, Ісуса Христа. Амінь. x Детальніше...

Спогади про владику Івана Хому

02 лютого 2010
Слава Ісусу Христу!Всесвітліші і всечесніші отці, представники районної і місцевої влади,дорогі  в Христі брати  і сестри! Чотири роки тому, 3 лютого 2006 р.Б., упокоївся у Бозі великий син хирівської землі владика Іван (Хома). Я мав нагоду бути тоді у м. Римі на його похороні. Пригадую, як наш владика Юліан (Вороновський) назвав тоді покійного владику «чоловіком Божим». І справді, всі, хто знав владику Івана, одноголосно засвідчать справедливість цих слів: він був тихий, мовчазний, спокійний і дуже терпеливий трудівник, непомітний і скромний; він працював з посвятою, не любив конфліктів... Та найважливіше – він любив свою Церкву. Усе своє життя Кир Іван наполегливо працював для неї пером і умом – і все робив із добрим серцем. Мав і я щастя бути особисто знайомим з владикою Йоаном. В 1991 я, тоді ще молодий священик-студент, прибув на навчання до м. Риму. Це був час, коли наша Українська Греко-Католицька Церква щойно вийшла з катакомб. Зустрів я тоді у Вічному місті, у нашому Соборі Святої Софії, сивоголового владику Івана. Вразила мене його любов до молитви, надзвичайна простота і відданість своїй Церкві… Пам’ятаю, як ходили ми разом з владикою по обширній території навколо собору, придбаній для нашої Церкви Блаженнішим Патріархом Йосифом, і він розказував мені про недавню історію нашої Церкви за межами України. А був він її прямим очевидцем і виконавцем волі Патріарха Йосифа. З його благословення владика з невеликим гроном співробітників підготував велику кількість церковної літератури, твори відомих професорів Львівської богословської академії та інших авторів у вільному світі, які пізніше дуже послужили вірним і священнослужителям в Україні. Підготував і видав твори Ісповідника віри Патріарха Йосифа (Сліпого). Його життєвий шлях був символом Хресної дороги всього українського народу в ХХ столітті: «Нічні ув’язнення, таємні судилища, нескінченні допити і підглядання, моральні і фізичні знущання й упокорення, катування, морення голодом; нечестиві слідчі і судді, а перед ними я, безборонний в’язень-каторжник, «німий свідок Церкви», що, знеможений, фізично і психічно вичерпаний, дає свідчення своїй рідній мовчазній і на смерть приреченій Церкві», - пише у своєму заповіті Патріарх Йосиф. Цей в’язень-каторжник став прикладом для багатьох мучеників української землі й великою духовною опорою для своєї пастви у найлютішу добу переслідувань. У неволі він повною мірою усвідомлював незбагненний задум Божого Промислу – «дати живе свідчення нашій Церкві», а визволившись, почав докладати усіх своїх зусиль, щоб далеко поза межами батьківщини «завершувати те, чого не міг довершити як в’язень». У своїх діяннях він також черпав натхнення з віри: «Я вірив, що з руїн повстануть наша Церква і наш Нарід! З усіх сил намагався я шукати виходу з цього майже безвихідного становища, щоб підняти Церкву і Нарід з руїни, щоб їх відродити». Щоб збагнути усю пророчу силу цих заповітних слів, потрібно пам’ятати, що сказані вони були тоді, коли ще тривала «Страсна п’ятниця» на нашій землі.«А тепер вже мене не почуєте, аж у день Суду Божого» - з цими словами відійшов у вічність Слуга Божий Патріарх Йосиф (Сліпий). Його тілесний голос затих, але він і далі промовляє до нас через свої богословські трактати, твори на тему церковної дисципліни, аскези, духовності, через свою посвяту й жертву, терпіння й надію, закликаючи нас наслідувати його приклад і працювати для добра нашої Церкви і народу. Яка особлива вдячність Преосвященноиу владиці Іванові Хомі що Патріарх Ісповідник через видані твори продовжує бути серед нас духом і своїм словом. Владика Іван любив часто повторювати: «Мандрував я з молитвою, і провадив мене Бог..», а стежки його не були легкими. Владика Іван жив, студіював і працював під п’ятьма українськими владиками у нелегкі для нашої Церкви та народу часи, у буремному ХХ ст. Тими владиками були Кир Йосафат (Коциловський) - Перемишльський єпарх, Кир Іван (Бучко) – Архиєпископ і Апостольський візитатор для українців в Європі, а також Блаженніші Йосиф (Сліпий), Мирослав Іван (Любачівський) і Любомир (Гузар). Це були роки змагань за статус помісности УГКЦ на поселеннях та за покращення її становища в Україні. Життя владики Івана склалося так, що він пізнав долю нашої Церкви і на матірних теренах, і поза межами України.Походив Кир Іван зі скромної робітничої міщанської родини. Народився він 27 листопада 1923 р. у місті Хирові. По закінченні початкової школи навчався в гімназіях в Перемишлі та Самборі, в 1942 – 1945 рр. – в Духовній семінарії у Перемишлі. Після закінчення ІІ Світової Війни у 1945 році він тікає з рідної землі, захопленої комуністичною владою, до Риму. Там він проживає в українській Колегії св. Йосафата та навчається в Папському університеті «Урбаніянум».  Ієрейські свячення він отримав з рук Кир Івана (Бучка) 29 червня 1949 р. У 1951 році захистив дисертацію про душпастирську працю єпископа Максиміліяна Рилла (+1793). З молодих літ полюбив владика Іван працю в архіві. Це юнацьке захоплення роботою з документами залишилось у нього впродовж усього життя. Вже як священик покійний працював секретарем і архіваріусом у канцелярії Кир Іван (Бучка), Апостольського візитатора для українців в Європі; викладав історію Церкви в Малій духовній семінарії в Римі. Після виходу на волю Митрополита Йосифа (Сліпого) від лютого 1963 і аж до смерти Патріярха в 1984 році о. Іван працює в нього як секретар і канцлер. 2 квітня 1977 р. Блаженніший Йосиф висвятив його на єпископа. Блаженніший Мирослав Іван (Любачівський) в 1998 році призначив Кир Івана прокуратором УГКЦ при Римському Апостольському Престолі. Крім цього всього, Кир Іван виконує й інші завдання: він довголітній секретар Українського Богословсько-Наукового Товариства і редактор журналу «Богословія», професор історії Церкви в Українському Католицькому Університеті в Римі та його ректор; співзасновник та голова Товариства Св. Софії... Нелегким було життя владики Івана. Його на перший погляд непомітна діяльність, насправді була досить важливою. Всі ці роки були сповнені проблемами, котрі треба було вирішувати, щоб наша Церкви могла існувати і розвиватись, незважаючи на усі намагання недругів погубити її. І при всьому тому була терпелива особа Кир Івана (Хоми). Його активність проявлялася в у молитовному житті, звідки він черпав енергію на свою нелегку життєву дорогу. Саме тому, постать владики Івана є сьогодні прикладом для молоді у здобутті молитвою та наполегливою працею великих життєвих досягнень.  Хирівська земля має гордитися владикою Іваном і сміливо його наслідувати. Приємно, що вона його не забуває. Похвальна ініціатива присвоєння місцевій гімназії його імені збереже пам’ять владики для наступних поколінь. Було б добре, щоб кожен гімназист увібрав у себе найкращі риси владики Івана: любов до Бога і свого народу, любов до науки, наполегливість у роботі, вирозумілість і уважність у спілкуванні та терпеливість у випробуваннях. 3.02.2010 р. Б., м. Хирів + Ярослав (Приріз),єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицької єпархії    Детальніше...
<< Початок < Попередня 11 12 13 Наступна > Кінець >>
Сторінка 11 з 13
^ Догори