SDE

Інтерв'ю владики Ярослава (Приріза) для газети "Коловорот"

04 січня 2012
Друк E-mail
Фото прес-служби СДЄ
Владика Ярослав (Приріз), єпископ Самбірсько-Дрогобицький
Напередодні різдвяних свят владика Ярослав (Приріз) дав інтерв'ю старосамбірській газеті "Коловорот". Відповідаючи на запитання журналістки Галини Антошик, єпископ поділився спогадами про своє священиче служіння на території Старосамбірщини. Будучи ще молодим священиком, владика Ярослав був покликаний митрополитом Володимиром (Стернюк) душпастирювати для вірних підпільної УГКЦ у прикарпатському краю. "Нелегко тоді було. За мною, молодим священиком, слідкували державні органи, намагалися застрашити", - ділиться спогадами Самбірсько-Дрогобицький єпископ. Окрім того, у розмові архиєрей розповів про жорсткі реалії, в яких УГКЦ виходила з підпілля, постійно зустрічаючи на своєму шляху провокації з боку більшовицької влади.

 

- Ваше Преосвященство, як відомо, 1989 року на Вас була покладена місія відродження УГКЦ, яка до цього часу існувала в умовах підпілля, на теренах Старосамбірщини. Які спогади у вас залишилися з тих часів?

З останніх років перебування нашої УГКЦ в підпіллі найприємніші спогади у мене залишились про Старосамбірщину. Саме туди мене, тоді молодого священика, послала служити Церква через митрополита Володимира (Стернюка). Тоді, в 1988-1991 рр., ще коли Україна була у складі Радянського Союзу, відкрито богослужіння на теренах Старосамбірщини звершувалися тільки у двох місцях: у с. Тернава та с. Стара Сіль. Доводилось служити й в інших місцях, зокрема, у м. Хирові, Добромилі, у селах Пятниця, Сливниця, Старява, Велика Сушиця. Найкраще пам’ятаю с. Тернава, адже там мені довелось служити у храмі ще за декілька років до здобуття Україною незалежності та виходу нашої Церкви з підпілля. Там я замінив дуже відважного і глибоко духовного ієромонаха – мого дорогого співбрата о. Михаїла Волошина.

Нелегко тоді було. За мною, молодим священиком, слідкували державні органи, намагалися застрашити… Пригадую, наприклад, як мене намагалися залякати у Хирові на організованій місцевою тоді ще більшовицькою владою показовій лекції про «шкідливість і злочинність УГКЦ»… Ще й досі мені деколи приходять на гадку з тих чи інших обставин моторошні спогади. Однак сьогодні не хочу про них згадувати, бо з Божою допомогою їх вдалося успішно подолати. Деякі ж особи, котрі за цим стояли, думаю, що покаялися за свої негідні вчинки… Я завжди стараюся молитися за свій народ, і немає значення до яких конфесій вони належать. Тоді це були свідомі політичні інтриги над людьми, проте дуже болить душа коли найсвятішим маніпулюють...  Думаю, що за таких непростих обставин мені додавали сили тисячі вірних греко-католиків, котрі збиралися на підпільні греко-католицькі богослужіння по хатах, по лісах, на могилах мучеників та відпустових місцях. Я відчував велику відповідальність за них. Ця спільна молитва додавала мені надзвичайної сили, радості і миру, в цьому відчувалась Божа присутність і Божа сила. Цей рух свідомого народу в спогадуванні і поклонінні Істині увінчався воскресінням нашої Церкви й Української держави.

- Що Вам вдалося зробити за цей  час, та як місцеві люди ставилися до Вашої справи? А що не вдалося зробити?

Вдалось зробити, вважаю, досить багато, як на той час. Наприклад, ми тоді збирали велику кількість людей під час богослужінь. Це було прекрасною нагодою для проповіді. Ми проводили катехизації сотень дітей і молодих людей. Ми сповідали, причащали, вінчали, хоронили… Подумайте тільки, повторюся, за часів переслідування ми відкрито служили у храмі у с. Тернава, а потім навіть його відремонтували і здійснили розпис храму! Сюди з’їжджалися люди з навколишніх міст і сіл. Потім вони роз’їжджались по домівках і там відновлювали греко-католицькі громади. Згодом під натхненням побаченого й почутого люди відкривали по навколишніх містах і селах власні храми; повертали собі ті, котрі у них були забрані, будували нові. Це було поштовхом до відновлення УГКЦ на Старосамбірщині.

Звичайно, були й труднощі. Більшовицький режим не хотів залишати своєї утопічної ідеології й використовував у боротьбі з греко-католиками найрізноманітніший арсенал. Звучала давно відома більшовицька риторика, що греко-католики – це поляки. Пояснювали, що «католик» походить від слова «кат»… Щоб розколоти наш народ, плямували нашу Церкву і пропонували йти до «своєї», «козацької», «котрій не указ  ні Рим, ні Константинополь …». Мене й досі болить, що наші люди тоді не зуміли розпізнати руку ворога й сліпо йшли за ним на повідку. Тому й не вдалось повністю відродити нашу Церкву на всій Старосамбірщині... Богу дякувати, зараз час потроху розставляє все на свої місця. Сьогодні вже науковці й історики кажуть своє слово, свідчать архівні документи, говорять очевидці. Хочеться тільки, щоб наш народ робив висновки з історії, не повторював помилок минулого, а де це потрібно, щоб ще й виправляв їх.

- За дорученням Архиєпископа Володимира Стернюка Ви стали на цей шлях. Зараз, оглядаючись назад, як би ви оцінили його роль у підпільному житті греко-католицької церкви та у час виходу з підпілля, яке він очолив?

Митрополита Володимира знав я досить добре. Пам’ятаю, що вперше зустрівся з ним ще перед вступом до підпільної семінарії, тобто десь на початку 1983 р. Він тоді бажав особисто порозмовляти з кожним кандидатом до священства. Саме він мене послав на служіння на Старосамбірщину. Ще досі у мене зберігається його спеціальний лист-доручення, написаний його рукою.

Про Митрополита Стернюка вже багато сказано. Нещодавно навіть вийшов фільм про нього. Думаю, що всі погодяться, що це була знакова постать для нашої Церкви в Україні. Він був місцеблюстителем Глави УГКЦ на Україні. На нього як на морального авторитета звертали свій погляд підпільні греко-католицькі єпископи, священики та миряни. Звичайно, державні органи не могли йому цього пробачити. Вони переслідували митрополита, організовували різні провокації, намагались викликати у наших вірних недовіру до нього. Це також вказує на його суттєву роль в житті підпільної УГКЦ: ворог вдаряв пастиря, щоб розбіглися вівці (пор. Мар.14, 27) і, таким чином, визнавав, що пастир справді є небезпечним для державної машини тоталітарної влади.

- Як змінилася громада УГКЦ, кількісно і якісно, з часів, коли Ви тільки стали священиком і до нині, коли Ви вже правлячий архиєрей Самбірсько-Дрогобицької єпархії?

Наша Церква зросла і зміцніла. Якщо на початках нам доводилось служити підпільно у приватних будинках і квартирах, по лісах і полях, то тепер, наприклад, тільки на Старосамбірщині ми маємо три деканати: Добромильський, Хирівський та Старосамбірський,  -  котрі об’єднують понад 40 священиків. Так що ці цифри промовляють самі за себе.

- Які проблеми духовного плану є найпоширенішими загалом у країні та зокрема у очолюваній Вами єпархії? Як їм протидіють священнослужителі?

Питання досить об’ємне і на нього не так легко дати вичерпну відповідь. Відповім досить коротко. Якщо говорити про проблеми, то я б тут назвав зубожіння нашого народу, котре штовхає його до пошуку кращої долі за межами нашої держави. Це є справжнім викликом для душпастирства, адже емігранти на чужині часто відчувають брак належної пастирської опіки. Це відбивається на їхньому духовному здоров’ї: вони часто незахищені державним законом, тому стають жертвами роботодавців. Терплять також і їхні сім’ї, котрі тут залишаються. Без батьківської чи материнської опіки опиняються діти, наражаючись на різні ризики. Звідси – моральна розгнузданість, нехтування авторитетами… Відсутність роботи в наших містах і селах стимулює пияцтво.

Звичайно, що за допомогою тих скромних засобів, що має УГКЦ, ми намагаємося якось вирішувати ці проблеми. Ми створили Пасторально-місійний відділ, котрий дбає про наших вірних закордоном, де немає структур нашої Церкви. Є комісія у справах мігрантів, різні ініціативи з протидії алкоголізму… Для душпастирської праці з молоддю існують єпархіальні молодіжні комісії. Для її кращої опіки маємо капеланську службу серед студентства, організовуємо реколекції, «сарепти», тобто молодіжні табори… Маємо ще ряд інших важливі ініціатив.

- Які труднощі у житті Самбірсько-Дрогобицької єпархії Ви б могли підкреслити?

Я б це назвав радше викликами. Наприклад, велика частина нашої єпархії знаходиться в гірській місцевості. Характерною для наших теренів є конфесійна роздрібненість. Як наслідок, ми маємо багато невеличких парафій, поодиноких громад. Через спровоковані непорозуміння наші вірні змушені були будувати нові храми, притому, що в селі є наші ще довоєнні церкви. Але це ті умови, в які нас поставив Бог, а тому сподіваюсь, що з Його допомогою нам вдасться й надалі звершувати душпастирське служіння та допомагати нашому народові успішно долати ті проблеми й труднощі, котрі він зустрічає на своєму шляху.

- Отець Михайло Николин, Старосамбірський декан УГКЦ, якось в інтерв’ю нашій газеті сказав, що зараз є така тенденція, коли владика стає ближчим до людей. Колись, за словами о. Михайла, єпископ був недосяжний для звичайних людей, закритий десь у себе в резиденції, а сучасні єпископи УГКЦ навпаки – майже увесь час проводять у різноманітних поїздках, візитах до всіх куточків своєї єпархії, парафіяни знають їх, як то кажуть, в обличчя. Чому так відбувається?

Думаю, що цьому про, що Ви кажете, є в тому числі й суто об’єктивне пояснення. Територія нашої Самбірсько-Дрогобицької єпархії є частиною колишньої Перемишльської єпархії, котра й досі існує у Польщі. Колись це були величезні території, котрі зараз поділені між кількома нашими єпархіями. Зрозуміло, що за таких умов, при відсутності сучасного транспорту, телебачення тощо єпископ справді міг здаватися недосяжним для простих людей.

Зараз наша Церква постійно працює над тим, щоб зробити душпастирське служіння якнайефективнішим. Саме тому ми творимо нові церковні структури. До-речі, як Ви знаєте, нещодавно було проголошено три нові митрополії – Львівську, Івано-Франківську та Тернопільську. Все це покликано допомогти церковному проводу краще пізнати потреби місцевих громад і організувати душпастирську опіку.

- Чи очікували Ви під час нещодавнього візиту Блаженнішого Святослава Шевчука до Самбора такої кількості вірян? Які враження від візиту були у самого Глави УГКЦ?

Блаженніший Святослав прибув до Самбора 23 жовтня для посвячення храму Покрови Пресвятої Богородиці, який будувався впродовж 20 років. Відвідини Глави УГКЦ були справді знаковою подією для цього славетного міста. Думаю, що це відчула греко-католицька громада і тому прийшла спільно помолитись зі своїм Предстоятелем. Я дуже радію, що наша Церква тут росте й розвивається. Блаженніший Святослав своїм візитом оцінив вірність місцевого люду своїй Церкві в часи її переслідувань і в часи її віднови. Думаю, що він був зворушений побаченим.

- Часто нині говорять про об’єднання усіх українських традиційних християнських Церков. Яка Ваша власна позиція з цього приводу?

Переконаний, що об’єднання Церков є, без сумніву, необхідним. Українці є народом Свято-Володимирового Хрещення. Ми маємо єдину церковну традицію. На жаль, історичні обставини складалися так, що ворог постійно намагався нас поділити, бо добре знав, що поділеним і розсвареним народом легше керувати. Сьогодні наша Церква постійно наголошує, що нам треба відновити єдність давньої Київської Церкви, яка, прийнявши у 988 р. Хрещення, перебувала в сопричасті і з Римським Апостольським Престолом, і з Константинопольським патріархом (не забувайте, що розкол стався аж у 1054 р., а свідомість цього прийшла на нашу землю набагато пізніше). Глава і Синод єпископів УГКЦ виступають з різними ініціативами в цьому напрямку. Багато вже вдалось зробити: принаймні, після гострих конфліктів кінця 80 – початку 90-их рр.. Церкви спадкоємниці Свято-Володимирового Хрещення зараз можуть спокійно розмовляти. Це вже велике досягнення. Думаю, що якщо ми не підемо на провокації зовнішніх ворогів, то в найближчий час зможемо досягти ще більшого порозуміння.

- Які найближці кроки плануєте робити після інтронізації на посаді правлячого архиєрея Самбірсько-Дрогобицької єпархії?

Зараз наша Церква велику увагу звертає на євангелізацію, тобто на євангельську проповідь і серед тих, хто її ще не чув, і серед т.зв. «номінальних» християн, тобто тих, що були охрещеними, але рідко, або й ніколи не відвідують церкву. У цьому контексті особливої ваги набирає програма розвитку і діяльності нашої Церкви на 10 наступних років під назвою «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом», яку прийняв Патріярший Синод нашої Церкви, що відбувся у вересні 2011 р. Б. в Бразилії. Тому все життя і діяльність нашої єпархії – освіта, катехизація, праця з молоддю, мирянами і т.д. – планую скеровувати саме в цьому напрямку: будувати «живу парафію,  як місце зустрічі із живим Христом», про яку так гарно описав наш Блаженніший у своєму посланні.

Переді мною Преосвященний владика Юліан (Вороновський) зробив досить багато для налагодження душпастирського служіння у Самбірсько-Дрогобицькій єпархії. Я продовжуватиму і розвиватиму те, що започаткував він. Звичайно, що будуть й нові ініціативи.

Якщо говорити конкретніше, то, думаю, нам слід насамперед відштовхуватися від того потенціалу й можливостей, які ми маємо. Ось кілька прикладів. Ми знаходимося в карпатському краї. На наших теренах є прекрасні місця для туризму, оздоровлення… Ми маємо й кілька чудотворних богородичних місць, наприклад: Биличі, Грушів, Самбір й інші. Все це приваблює до нас людей не тільки з України, але й з інших держав. Вважаю це прекрасною нагодою для євангелізації: нам потрібно знайти можливість донести Христа до тих, хто до нас приїжджає. Маємо Духовну семінарію, Катехитичний інститут. Їх треба підтримувати та розвивати. Крім того слід поширювати мережу парафіяльних суботніх та недільних шкіл, створювати загальноосвітні церковні школи. Душпастирство молоді треба провадити не тільки на деканальному та єпархіальному, але й на парафіяльному рівнях. Треба значно посилити працю в сфері академічного, медичного, військового, в’язничного капеланства. Не можна оминати й соціальнї сфери. Оце ті далеко не всі ділянки, на яких думаю зосередити свою увагу. Водночас я відкритий на пропозиції і готовий піти назустріч кожному, хто запропонує цікаві і ефективні методи душпастирства.

- Щиро дякую Вам, владико, за цікаву розмову.

Користуючись нагодою, хочу привітати читачів вашого видання та усіх вірних Старосамбірщини з Різдвом Христовим!

Розмовляла Галина АНТОШИК

Теми: інтерв'ю

Інші публікації за темою
Великий піст

pist

 

^ Догори