SDE
Ярослав Приріз

Проповідь з нагоди свята Успення Пресвятої Богородиці (2019)

29 серпня 2019
Всесвітліші та Всечесніші отці! Дорогі у Христі брати та сестри! Слава Ісусу Христу! Ведені любов’ю до Пресвятої Богородиці Марії зібралися ми всі сьогодні тут, у Самборі, біля чудотворної Її ікони, щоб осмислити особу Пресвятої Діви й отримати благодать, так необхідну для нашого духовного життя та щоденної діяльності. Ще кілька днів тому, святкуючи свято Преображення ГНІХ, ми думками линули на гору Тавор, споглядаючи з апостолами славу сяючого Божества нашого Господа, а сьогодні мисленно ступаємо до Гетсиманії - до гробу де було покладене тіло Божої Матері. Успіня Богоматері є таїнственною подією, як і таїнственним було все Її земне життя, про яке не так багато розповідається в Євангелії й апостольських писаннях. Однак із цих скромних відомостей із Священного Писання та Передання, які довідуємося про неї, можемо почерпнути багато чого натхненного й корисного кожен для своєї життєвої ситуації й свого духовного життя. Нещодавно в святі Преображення Господнього ми роздумували над майбутнім преображенням людського життя, яке нам прообразив Христос Спаситель. А сьогодні, в День Успення Пресвятої Богородиці, ми споглядаємо торжественне преображення смерті – з трагічної розлуки в мирне переставлення – сон. Успення – подія, коли Богородиця покидає земне життя, але Церква вчить нас не сумувати в цей день. Не випадково сьогодні завершується Успенський піст. Це – свято радості, адже в Успенні Богородиці з особливою урочистістю проявилася сила Господа нашого Ісуса Христа, Який Своєю смертю і Воскресінням зруйнував жало смерті і з страшної та болісної події зробив її для своїх вірних послідовників мирним переходом до вічності. Наприкінці свого земного життя, коли Господь покликав у вічність свою Матір, Богородиця спокійно переставилася на небо. Старослов’янське слово «успення» добре передає суть цього переставлення – воно було як сон. Святий Іван Дамаскин пояснює нам це таїнство Прослави Пречистої Богородиці кажучи: «Годилося, щоб Той, хто зберіг її Дівицтво при Своїм народженні, зберіг її тіло нетлінним по смерті. Годилося, аби та, що в обіймах своїх носила Творця як Дитя, перебувала в небесних палатах. Годилося, аби Та, яка бачила свого Сина на хресті та серце якої прошив меч болю, що їх вона не зазнала при народженні Ісуса Христа, аби вона оглядала Його, що сидить по правиці Отця». Також про це пророкував і псалмопівець Давид кажучи: «…праворуч тебе стоїть цариця в золоті офірськім» (пор. Пс 45, 10). Однак після свого переходу до небесного життя Мати Божа не покинула нас. Якщо за свого земного життя Вона заступалася за людей перед Своїм Сином, як про це нам розповідає євангельська подія в Кані Галилейській, то після свого успення Пресвята Діва стала ще більш могутньою Заступницею і Покровителькою за людський рід, справді Матір'ю всього християнського світу. Ще на Голготі, «бачивши Ісус Матір і біля Неї учня, що стояв, – а його ж любив Він, – мовить до Матері: «Жінко, ось син твій». А тоді й до учня мовить: «Ось Матір твоя» (пор. Йо 19, 26-27). Марія є Матір’ю учнів Христа, а вони є Її дітьми. Вона знайде своїх дітей серед тих, які будуть розділяти Її безмежну віру і довір’я Богу, серед тих, які будуть тривати у довір'ї до Ісуса Христа Її Сина аж до кінця. Учень присутній під хрестом є уособленням всіх улюблених учнів Ісуса. Марія приймає цей дар загального материнства, і Успення не позбавляє її материнства над кожним віруючим, а лише переходить у стан неустанного молитовного заступництва. У документах ІІ Ватиканського Собору читаємо: «Материнство Марії триває безперервно, починаючи від тієї згоди, що її вона дала в Благовіщенні й яку потвердила без вагання під хрестом, та триватиме аж до вічного удосконалення всіх вибраних. Бо, взята на небо, вона не занехаяла цього спасительного завдання, але його продовжує різнорідним своїм заступництвом у виєднуванні нам дарів вічного спасіння. Своєю материнською любов’ю дбає про братів Сина свого, що знаходяться ще на шляху та в різних небезпеках і журбах, доки не дійдуть до щасливої батьківщини» (Про Церкву, 62). Пречиста Діва Марія справді є Матір’ю Церкви, а відтак є Матір’ю кожного і кожної з нас. Вона ніколи не покидає своїх дітей у скруті, ніколи не відвернеться від них у скорботі. У цей важкий для нашого народу час, сповнений нещасть, негараздів, страждань і скорботи через військові дії, економічні негаразди та політичну загрозливу непевність, нам так потрібна Її допомога. І ми можемо радіти, що перед Божим престолом ми маємо заступницю – Пресвяту Богородицю, нашу Матір, котра невтомно молиться за нас перед лицем Всевишнього. А тут, у Самборі, перед її чудотворною іконою маємо особливе місце, бо тут наше благання буде вислухане, як це ставалося у багатьох випадках впродовж століть, про що свідчать стіни цього древнього храму. Спогадуючи, дорогі браття і сестри, блаженне Успіння Богоматері, ми повинні подбати про те, щоб і себе гідно підготувати до смерті, щоб зустріти її не з острахом, але з радістю. Як досягла настільки блаженної кончини Пресвята Діва? - Чистотою цнотливості, строгістю стриманості, витривалістю в молитві, смиренням і терпінням у важких обставинах, сподіванням та довірою на Божий Промисел. Тому наслідуймо приклад Богоматері, ступаймо шляхом, який веде до життя вічного. Цей шлях – не є легкий, але він – певний. Ним ступати нас закликає Христос: «Входьте вузькими дверима, бо просторі ті двері й розлога та дорога, що веде на погибель, і багато нею ходять. Але тісні ті двері й вузька та дорога, що веде до життя, і мало таких, що її знаходять. Стережіться лжепророків, що приходять до вас в овечій одежі, а всередині – вовки хижі» (Мт.7,13-15). Шлях цей і дорогу накреслює нам наша Мати-Церква. Церква, якою провадять правдиві пастирі, а не лжепророки і вовки в овечій шкірі. Церква, яка побудована на Петрі-скелі, а тому ворота адові її не подолають (пор. Мт.16,18). Цього року ми відзначаємо 30-ліття виходу та легалізації нашої УГКЦ з підпілля – періоду переслідувань і випробувань. Це справді була, скажемо по-євангельському, «вузька дорога»; нелегко було нею ступати. Тодішня безбожна система пропонувала дорогу широку, але вона вела в нікуди. Церква наша вистояла у цьому атеїстичному буревії, бо побудована на Петрі-скелі. Ця Правдива Церква не тільки запевняє нам вірний шлях до спасіння, але й, як показала її тисячолітня історія, є надійним провідником українського народу у його суспільно-політичному житті. Наша рідна Церква так глибоко ввійшла в нашу історію, ментальність, психіку, традиції, культуру, так тісно сплелася з усіма проявами нашого життя – родинного, громадського і національного, що стала неначе душею народу. Ця Церква оберігала наш народ від духовної загибелі під час довголітнього поневолення і жахливих переслідувань. Те, що ми сьогодні збереглися як окрема нація, що не розплилися в чужому морю –  все це завдячуємо головним чином УГКЦ. Наша Церква будила національну свідомість українців, стояла на захисті української мови, народжувала патріотичну інтелігенцію. Вона компенсувала структурну неповноту українського суспільного життя, зокрема відсутність держави. Вся історія Української Греко-Католицької Церкви – це боротьба за національну самобутність і національне та духовне відродження народу. Результат її діяльності – це збереження національної ідентичності й української духовності мільйонами українців на батьківщині та на поселеннях сущих. Сьогодні, коли відзначаємо 30-ліття виходу та легалізації УГКЦ з катакомб, маємо пам’ятати про цю велику роль нашої Церкви, збудованої на Петровій скелі. Це додасть нам впевненості перед лицем нових загроз і викликів, які посилає нам теперішній світ з його новітніми безбожними ідеологіями гендеру, які під благими гаслами ховають свою жахливу антилюдську та смертоносну суть. Як добрі християни ми знаємо, що наша Церква є нашою духовною святинею, місцем Божої присутності, домом молитви, але як свідомі українські громадяни маємо зробити все, щоб вона продовжувала залишатися підґрунтям державності, школою українського патріотизму та національної свідомості. Тому дбаймо, щоб християнська благовість звучала у наших школах, університетах, у війську! Пам’ятаймо вислів св. свмуч. Кипріяна Карфагенського, який говорив: «Не може мати Бога за батька той, хто не має Церкву за матір»! Сьогодні перед чудотворною іконою тут у Самборі молімося до Матері Церкви і Матері нашої – до «в молитвах невсипущої Богородиці і в заступництвах незамінного уповання», щоб Вона допомагала нам там, де ми змушені констатувати людську безсилість. Нехай Господь, за молитвами Пречистої Богородиці благословить подальший розвиток нашої Церви, а ми схиляємо голови перед усіма тими, які твердо вірили і боролися за те, щоб Церква воскресла з руїн та відродилась на українській землі оновленою та укріпленою Божою силою. Нехай Пресвята Богородиця донесе молитви усіх нас до Її Сина а Бога нашого, а відтак відкриє для нас Його вічне милосердне, добре, визволяюче обличчя. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. 28 серпня 2019 року Божого,м. Самбір Детальніше...

Слово з нагоди Дня Незалежності (2019)

25 серпня 2019
Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні ми святкуємо велике національне свято – День Незалежності Української Держави. День, про який мріяли мільйони вірних синів і дочок України. Мріяли гетьмани й національні вожді, мріяли наші борці визвольних змагань, мріяв наш боголюбивий народ. Незалежність України вимолена вірними, оспівана поетами, здобута довготривалою віковою боротьбою і скроплена кров’ю найкращих синів і дочок України. Ми сьогодні схиляємо голови перед тими, хто поклав своє життя на вівтар Батьківщини в боротьбі за її свободу і незалежність, впродовж всіх часів наших визвольних змагань, а особливо під час цієї війни в сучасних умовах яку веде наш народ проти агресора московії. У ці чи не найскладніші часи вільної України, – часи випробувань і новітніх викликів саме на нас Господь поклав відповідальність за збереження й утвердження дару свободи та незалежності нашої держави. Сьогодні ми повинні не лише згадувати своїх славних попередників, а й мати відвагу стати в їхні ряди. Прикладом нам мають слугувати сучасні герої – полеглі воїни Небесної сотні і тисячі наших військовослужбовців, які щомиті жертвують своїм життям і здоров’ям за єдність і кращу долю України. Тому в ці радісні дні святкування Незалежності нашої Української Держави, застановімося над двома важливими моментами, які є конечними задля її щасливого майбутнього. По-перше, ми повинні бути патріотами свого народу і своєї держави, любити їх. Патріотизм - це чеснота, продиктована четвертою Божою Заповіддю: «Шануй батька і матір». Україна є нашою матір'ю. Вона - наша єдина, - бо передала нам кров наших предків, мову, культуру, звичаї. Іншого вибору в нас не має. Бо, як сказав поет Василь Симоненко: «Можна все на світі вибирати сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину». Патріотизм вимагає жертовнності і посвяти для народу, для Батьківщини. «Жертвами і кров'ю поколінь здобувається воля народу», - писав Слуга Божий Митрополит Андрей. По-друге, мусимо пам'ятати, що любов до Батьківщини проявляється не лише у маніфестаціях та високих фразах про патріотизм, але у повсякденній ревній праці, у веденні праведного християнського життя. Для визволення народу з неволі, для збереження і розбудови державності, для покращення добробуту народу потрібні не лише фізичні сили й зброя. Потрібні передусім благословення й поміч Всемогутнього Бога, бо в Його руках спочиває доля кожного народу. Для забезпечення волі і збереження добробуту народу потрібно найперше ревних, побожних громадян, які будуть своїми молитвами і своїм праведним християнським життям, відповідальною працею та своєю щирою молитвою випрошувати у Бога благословення для своєї Батьківщини. Якщо Україна плекатиме таких борців і героїв, то з певністю переможе всі тимчасові труднощі й знайде для себе належне їй місце у світовому співтоваристві. Тож молімося, аби ласкавий Господь захоронив наш нарід від усякого лиха. Небесна поміч була необхідна для проголошення незалежності нашої держави. Вона конечно потрібна і сьогодні, особливо коли всі ми стоїмо перед випробуванням війни агресора. Молімося за перемогу воїнів правди над ордою темряви, молімось за захист та свободу нашої землі, нашого народу, об’єднаймося в обороні нашої соборної Держави. Бог на стороні тих, хто бореться за правду, істину і  справедливість. І саме такою є теперішня боротьба нашого народу. Це боротьба світла проти темряви, любові проти ненависті, правди проти брехні. Дорогі в Христі брати й сестри! У цей святковий День Незалежності нашої Батьківщини прийміть сердечні та щирі вітання. Закликаю всіх вас сьогодні взяти на себе особисту відповідальність за цей дар Незалежності для нашого народу, для неї з посвятою працювати та за неї гаряче молитися.  Хай Господь допомагає нам у цьому! + Ярослав 24 серпня 2019 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Слово у 9-у неділю після П'ятидесятниці (2019)

18 серпня 2019
Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри, у сьогоднішньому Євангелії спостерігаємо дві головні теми, які взаємно переплітаються: перша є свідченням про надприродну діяльність Ісуса Христа, в іншій спостерігаємо труднощі життя у вірі, які властиві Його учням і нам. Старозавітні пророки Мойсей, Ісус Навин, Ілля та Єлисей — всі вони чинили чудеса, пов’язані з розділенням вод, — моря або Йордану. Проте єдиним, про кого священне Писання розповідає як про того Хто ходив по воді, – був Господь наш Ісус Христос. Cьогоднішня ж євангельська благовість свідчить, що по воді йде людина – апостол Петро. Це стає можливим завдяки надзвичайній присутності та благодаті слова Ісуса Христа, який на сумніви та переляк учнів відповідає: «Заспокойтесь, - це Я не страхайтеся!» (пор. Мт 14:27). Після розмноження хлібів Ісус спонукав учнів увійти до човна і переправитись на інший бік моря, тим часом як Він відпускав народ, який наситився хлібом (пор. Мт 14, 22-34). Учні залишили Ісуса на березі, коли відчалили на Його розпорядження, а сам Він пішов на гору молитися на самоті. Коли човен був посеред моря піднявся шторм і учні питали один одного: «Чи Ісус знає про нашу небезпеку: смерть чигає на нас?». «О, якби Ісус був тут!» - часто ці слова були на їхніх устах. Втрата довіри до Бога є найбільшою трудністю в часі тривог – бурі нашого життя. В дні переживань, коли ми обтяжені проблемами і весь світ виглядає похмурим, ми говоримо: «Якби Ісус був тут!». У моменти тривоги, коли ми не знаємо, як жити далі, ми говоримо: «Якби Ісус був тут!». У дні найважчих випробувань, коли ми почуваємось безсилими проти руйнівних обставин нашого життя, ми говоримо: «Якби Ісус був тут!».      Але Господь завжди є біля нас, ближче, аніж ми думаємо. Тієї ночі, коли Ісус молився серед пагорбів, Він також бачив посеред розбурханих хвиль своїх учнів. Христос бачив слабкий човен, який кидало по морю, відчув всю небезпеку тієї бурі, добре знав в якій загрозі знаходяться його друзі – апостоли. І, як говорить Євангелист, о четвертій сторожі ночі Ісус прийшов до них, ступаючи морем (пор. Мт 14, 26). І ми не раз зустрічаємо Христа серед хвиль свого життя – таких же ж бурхливих, як і на Галилейському озері. Одним з найбільших відкриттів у нашому житті є те, як потрясіння, хвороби, різного роду труднощі можуть раптово привести людину до Бога. Коли життя подібне до бурхливого моря, повне труднощів і небезпек Господь є поруч, спостерігаючи за нами і серед цього мороку Він особисто здатний прийти до нас і принести нам мир і спокій. Однак присутність Ісуса в нашому «човні» не означає, що буря не відбудеться. Це дивує багатьох людей, які вірять, що присутність Христа означає майже магічна відсутність критичних становищ, гіркого досвіду, ситуацій, коли ми можемо собі сказати: «Я б ніколи не подумав, що це може трапитись зі мною». Коли Ісус є присутнім біля нас, це не означає, що ми не можемо мати багато викликів, непередбачуваних труднощів. Але Його присутність у «човні», поряд з нами, змінює те, як ми переносимо цю бурю нашого життя – різного роду труднощі.           Коли апостол Петро побачив, що Христос іде по розбурханому морю, сказав: «Господи, коли це Ти, звели, щоб я прийшов до тебе водою». І Христос негайно відповів: «Підійди». Те саме Ісус говорить до нас сьогодні: «Підійди, Ти можеш ходити по розбурханих хвилях свого життя». Якщо тебе, скосить хвороба, ти можеш сказати: «Боже, повели мені пройти по хвилях цієї хвороби до Тебе». Якщо фінансова криза зруйнувала твоє життя, ти можеш сказати: «Боже, повели мені пройти по хвилях цього лиха». Якщо у тебе виникли проблеми у подружньому житті, ти можеш сказати: «Боже, повели мені пройти по розбурханих хвилях мого шлюбу». Ця сама влада, ця сама віра, той самий Христос, який допоміг Петрові пройти по розбурханих хвилях Галилейського моря є поряд з нами сьогодні. Саме Ісус дає нам силу переносити бурі нашого життя та проходити повз розбурхані хвилі до перемоги. Потопаючого у хвилях апостола Петра можемо легко ідентифікувати зі собою. Життєві хвилі випробовування є часто зависокі для нас. Охоплені страхом та тривогою, ми в критичних моментах часто взиваємо: «Боже, спаси мене, я потопаю». Як часто ми, як і Петро, потопаємо у хвилях сумніву, тривоги, страху, нещирості, спокус тощо. Я не знаю, які хвилі та вітри зустрічаються у вашому житті, але сьогоднішнє Євангеліє запевняє нас: за будь-якої бурі та життєвих хвиль Божа присутність залишається незмінною. Сам Христос, який був з потопаючим апостолом Петром, продовжує бути з нами. Його присутність може все поміняти в нашому житті. Застановімось, як Христос відповів на крик апостола Петра про допомогу у небезпеці. Негайно! Коли Ісус подивився на море і побачив своїх учнів у загрозі, Він негайно пішов до них. Коли ж побачив потопаючого Петра, негайно простягнув cвою руку, щоб його врятувати. Це є найважливішим посланням сьогоднішнього Євангелія. Коли наше життя стає подібне до бурхливого моря, повного труднощів та викликів, Господь є поруч з нами і з цього світового мороку саме Він здатний нам допомогти, принести нам мир і спокій у наше життя. Таким чином сьогоднішнє Євангелія свідчить, що Ісус може втихомирити будь-який ураган в нашому житті, подібно, як і розсіяти темряву будь-якої ночі. Може наповнити правдивим змістом наше життя, викинути з нього те, що насправді маловартісне та минуще, а обдарувати власним Життям, що дозволить і нам бути причасними оцього вічного та Божого. Для цього потрібно тільки одного – визнати, що без Бога ми є просто дуже слабкі, лякливі та маловірні, подібно як потопаючий Петро потребуємо Божої допомоги. Потребуємо і ми Його сильної руки, яка б підтримувала нас у нашому християнському свідченні серед ночі цього надто загрозливого секуляризованого світу. Врешті потребуємо, щоб Він завжди був у човні нашого життя та дарував нам мир, надію, радість та любов, якими зможемо ділитися з іншими... Сьогодні в обставинах сучасної війни, яку нав’язала Московія на нашій землі, ми вкотре переживаємо те саме, що й апостоли серед розбурханого Галилейського моря. Сьогодні ми, стоїмо серед бурі нашого українського буття. Як тільки ми будемо шукати у вірі спасаючу руку нашого Господа, одразу ж її знайдемо. Жодна людина, жодні людська сила, жодні міжнародні перемовини і дипломатія не дадуть нам тієї сили, щоб пройти шляхом до правдивої свободи і гідності. Тою дорогою нас перевести може лише Господь. Той мир, який ми сьогодні хочемо випросити у нашого Господа – мир у наш Український човен, походить від Бога, який тут разом у ці хвилини є з нами на цій Божественній молитві. Благаймо Його, щоб благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа була з нашими воїнами, з нашим многострадальним українським народом. Амінь! + Ярослав 18 серпня 2018 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Слово у 8-му неділю після П'ятидесятниці (2019)

11 серпня 2019
Слава Ісусу Христу!   Дорогі у Христі брати і сестри!   Євангельська благовість сьогоднішньої неділі підкреслює надзвичайне Боже милосердя і любов, яка в розповіді євангелиста Матея виливається двома цілющими джерелами: зцілення недужих та помноження хлібів. Ісус щойно втратив Йоана Хрестителя – свого родича і сподвижника, і це очевидно було наочним прикладом, що чекало на самого Христа. Господь відходить на самоту, але Його знаходять люди, і тоді свій особистий смуток Він перемінює у співтерпіння з потребуючими – змилосердився над ними та вигоїв їхніх недужих (пор. Мт 14:14), через вияв свого милосердям Господь подає людям надію і життя.   Це дійство помноження хлібів для п’ять тисяч людей Ісус Христос учинив, згадуючи старозавітну подію, коли Божий народ сорок років подорожував пустелею. Найважливішою наукою, що її дав Господь Бог тоді своєму народові, було те, що успіх мандрівки ізраїльтян, тобто можливість посісти обітовану землю, не залежить від їхньої здатності долати труднощі. Успіх залежить від Бога, Господь є господарем життя, Він дає воду серед пустелі, життя серед смерті, світло серед темряви, надію серед відчаю.   Ламаючи хліб у пустелі та помножуючи його, щоб втамувати голод понад п’яти тисяч осіб, наш Спаситель не тільки пригадує своїм апостолам про небесний хліб – манну, яка колись наситила старозавітний Божий люд у пустелі. Він сповіщає про укладення Нового Заповіту між Богом і всім людством, – Заповіту, що буде запечатаний у Його Крові хресною жертвою. Тож цей помножений хліб є пророчим прообразом Хліба, яким є Христове Тіло, таїнственно присутнє для нас у Святій Євхаристії. Цей Хліб, розподілений на спомин про Його Смерть і Воскресіння, живить і підтримує нас, що є Його Містичним Тілом – Його святою Церквою.   Під час Божественної Літургії священик, розламуючи Таїнственний Хліб - Тіло Христове, каже такі слова: «Роздроблюється і розділюється Агнець Божий, що Його їдять, але ніколи не з’їдають і причасників Він освячує». Це таїнственне ламання Хліба і благодать Слова Божого ми переживаємо на кожній Літургії, адже тоді сам Христос приходить, щоб на святім престолі розламати і поблагословити нам хліб та перетворити його на своє тіло, а вино – на свою кров. І тоді через руки священнослужителів Він хоче накормити нас, щоб ніхто не знеміг у дорозі до мети – життя вічного.   У пустелі учні були готові розпустити людей по селах, щоб вони купили собі поживу. Однак Ісус на це промовив: «Не треба їм відходити: дайте ви їм їсти». Як часто ми чуємо нарікання багатьох людей: чому Бог не зробить щось …, чому Він не нагодує голодних …? Ми, здається забули, що Бог «робить щось» часто через нас, ми є Його знаряддям, членами Його Тіла. Він показує свою працю через нас, саме ми є Його людьми, Його народом, Його Церквою. «Не треба їм відходити, дайте Ви їм їсти». Ми повинні принести все, що ми маємо – наші п’ять хлібів і дві риби - до Христа. Він поблагословить те, що ми принесли і використає, щоб допомогти нашим ближнім у потребі.                Сьогодні Христос говорить нам: Я маю завдання для вас, яке ніхто інший крім вас не зможе виконати. Не обов’язково нам володіти великими талантами, щоб служити Богові. Ми є корисними тим, що маємо. «Є тут один хлопчина: він має п’ять ячмінних хлібів, ще й дві риби; та що це на таку многоту» - каже Симон-Петро (пор. Ів 6:9). Але Ісус відповідає: «Принесіть їх мені сюди». Чудо сталося того дня саме тому, що хлопчина запропонував Христові ту єдину річ, яку він мав. Як могла б розвинутись наша Церква, якби ми запропонували Богові те, чим ми володіємо. Якщо у нас гарний голос, співаймо у церковному хорі; якщо ми можемо навчати нашу молодь, робімо це в домашній церкві, суботній школі та з інших нагод; якщо володіємо певною майстерністю чи ремеслом, допоможімо при будівництві храму… Пошукаймо та подивімось, де ми можемо інвестувати свою людяність та свої таланти.   Чудовою благовістю є те, що Бог потребує нас. Бог, який не потребує нікого, однак зі своєю милістю працює через своє творіння – людину. Ми є важливі для Господа, немає значення, що наше життя може здаватись без сенсу, але очевидно воно є унікальне у цьому світі. Бог працює через кожну людську істоту, реалізовуючи свій план для спасіння світу. Поки ми не виконаємо цю Богом-заплановану місію, щось у цьому світі буде завжди залишатись незавершеним. Це свідчить про те, наскільки кожен з нас є важливим в очах нашого Господа.   Як ми можемо бути добрим знаряддям в руках Божих? Є тільки один спосіб. Ми повинні повністю відкритись для Бога і наших ближніх. Бог не питає про нашу спроможність – тільки про нашу корисність, Він надасть нам можливість. Найбільшим питанням є, чи ми є корисними для Бога? Мойсей віддався на милість Божу, і Бог дав йому здатність творити великі діла в Його ім’я. Так зробили боязкі рибалки-апостоли, блаженні і святі нашої Церкви та багато інших.   Одного дня батько просив свого приятеля–бізнесмена відвезти його сина, хворого на церебральний параліч, до спеціальної школи. Цей бізнесмен погодився, а опісля докоряв собі, що будучи дуже зайнятим, погодився відволіктися на справу, яку б міг зробити будь-хто інший. Як тільки вони від’їхали, хлопчик запитав бізнесмена: «Чи ви є Бог?» «Ні, я не Бог», прозвучала відповідь. «Чи ви працюєте для Бога?» «Ні, я не працюю для Бога, але чому ти ставиш такі запитання», - поцікавився бізнесмен. «Коли я запитав свою маму, хто відвезе мене до школи, - пояснив хлопчик, - вона сказала: «Не знаю, але Бог про це потурбується».   Після тривалої призадуми бізнесмен відповів: «Синочку, я ніколи перед цим не думав про працю для Бога. Відтепер можеш бути впевнений, я працюватиму для Нього у будь-який спосіб».   Дорогі брати і сестри! Сьогоднішня Євангельська благовість переконливо промовляє, що кожен із нас може ділитися з іншими отим хлібом нашої віри, прикладом святого і побожного життя. В сучасному глобалізованому світі, світі новітніх технологій, здається, що не повинно бути жодної нестачі чи голоду. А стається навпаки: навіть багаті країни потрапляють в економічні кризи. Начебто і сьогодні Господь веде людство у пустелю, щоби навчити, що добробут людини не залежить від видимого матеріального статку. Сьогоднішній світ дуже потребує доброго свідчення нашої віри, жертовності у любові. Наша правдива християнська постава може заспокоїти голод сучасної людини, котра так часто його відчуває, шукаючи правди та сенсу свого існування. Тому наша жива віра та приклад діяльної любові є дуже великим здобутком у розбудові Христової Церкви та християнського суспільства. Дозвольмо Богові творити через нас дива, кормити тих, хто є голодний, знаходити загублених, підтримувати пригноблених, повертати надію та мету життя розчарованим. Бо лише тоді, коли людина все те, що має, покладе в руки Бога і попросить у Нього розламати те, що вона має, і поділиться цим із ближніми, в той момент її матеріальний і духовний достаток почне помножуватися.   Для того щоб народилася нова Україна, кожен з нас повинен внести свій посильний внесок, – решта зробить Господь. І коли ми спроможемося на цей крок довіри до Його Слова, то побачимо те, що свого часу досвідчили апостоли – присутність Божого Царства, що надходить у могутності. Бо Ісус не тільки тимчасово наситив п’ять тисяч людей біля Галилейського моря, але як Воскреслий Господь запевняє нас: «Я – хліб життя. Хто приходить до Мене – не голодуватиме; хто в мене вірує – не матиме спраги ніколи» (Йо 6:35). Нехай благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа буде з усіма вами. Амінь! + Ярослав 11 серпня 2019 року Божогом. Дрогобич Детальніше...

Проповідь з нагоди освячення храму Св. Пророка Іллі (2019)

05 серпня 2019
Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри, радію, що ви так чисельно зібралися сьогодні в цьому Божому домі. Цей новозбудований храм, який ми сьогодні освятили є свідченням глибокої віри багатьох людей, виявом щирої любові до Бога тих, хто постійно піклується про красу та велич Господньої святині. Заношу сьогодні подячні молитви за всіх будівничих та жертводавців. Складаючи щиру подяку всім вам, а, зокрема, вашим отцям, які тут душпастирюють, рівно ж хочу заохотити всіх вас, щоб цей храм завжди виконував своє правдиве призначення –  щоб він був місцем вашої зустрічі з Богом. Ваш храм ми посвятили на честь Св. Пророка Іллі. Цей пророк проживав у період близько трьох тисяч років тому, коли світ перебував у поганстві, коли панувало ідолопоклонство. Віру в єдиного істинного Бога зберігали ізраїльтяни, однак і цей народ крок за кроком почав забувати свого Бога, часто зрікався своєї віри і впадав у гріхи відступства. Господь, бачачи духовний занепад людства, посилав у світ пророків, котрі прикладом свого життя і своєю проповіддю навертали людей до Правдивого Бога і готували їх до приходу Месії. Одним з таких пророків – сильним духом і вірою – був Ілля Тесвітянин, ім’я якого означає - міць Господня. Покликаний до пророчого служіння за ізраїльського царя Ахава, пророк Ілля став полум'яним ревнителем щирої віри і благочестя. Завдяки йому народ знову пізнав Правдивого Бога. Життєвий шлях пророка Іллі з одного боку сповнений, унікального досвіду Бога, надзвичайних чудес та поваги серед вірних Богові людей. З іншого боку, – це дорога повного зречення, надзвичайної аскези, великої відваги, постійних небезпек для життя, вигнання, самотності, виснаження та розчарувань. Життя Іллі записане у Святому Письмі для того, щоб дати нам приклад справжнього життя і показати, що з Богом і по-Божому є можливо жити навіть тоді, коли все навколо виглядає найменш сприятливим для цього та що Бог є завжди вірний Своїм людям. За свою полум'яну віру та ревність про Славу Божу пророк Ілля був узятий живим на Небеса у вогненній колісниці. Святий пророк Ілля втішається великим почитанням у побожних людей, в тому числі і в нашому українському народі. Перший храм, збудований у Києві ще за часів князя Ігоря, був присвячений цьому великому пророку. Охрестившись, свята рівноапостольна княгиня Ольга збудувала храм пророка Іллі у себе на батьківщині, в селі Вибути. Від часів Володимирового Хрещення 988 р. у багатьох наших містах і селах, в тому числі і у відомому на весь світ Трускавці, постали храми, посвячені цьому пророку. Дорогі у Христі! Сьогодні ми освятили цей величний храм, але не можемо заспокоїтись, нібито вже осягнули все, чого прагнули. І не тільки тому, що ще немало залишається зробити для облаштування і прикрашення цих стін, щоб вони стали справді гідною оселею для Всевишнього, Який сьогодні особливим чином замешкав тут, в першу чергу – через посвячення Його Престолу. Ми спорудили цей храм рукотворний, щоб він допомагав нам розбудовувати храм нерукотворний. Апостол Павло називає людину «храмом Духа Святого» (пор.1Кор.6, 19). Ці духовні храми людських душ сьогодні потребують бути оновленими, бо у минулому столітті вони були десятиліттями нищені комуністичним режимом, а у ХХІ ст. наражаються на не меншу небезпеку зі сторони невидимого ворога, який підступно намагається вбити в людській душі усе святе, стираючи грань між добром і злом, пропагуючи вседозволеність, споживацтво та гедонізм... У цьому храмі святого пророка Іллі ми подорожуватимемо сторінками Святого Письма, вслухаючись у повчання Христа, який промовлятиме до нас через проповіді та гомілії священнослужителя. Вірю, що через цей храм у цьому місті продовжуватиме звучати голос Іллі, який ревно нагадуватиме про віру в Єдиного Бога, закликатиме до виконання Його заповідей і відвертатиме від поклоніння ідолам цього світу – розпусті, аморальності, алкоголізму, брехні, несправедливості… Також у цьому храмі, як учні в Емаусі (Лк.24, 30-31), пізнаватимемо Христа при ламанні Євхаристійного Хліба, яке здійснюватиметься на щойноосвященому Престолі. Пам’ятаймо про потребу частого і гідного причащання цих Святих Тайн, бо Вони є «ліком безсмертя», який не лише захоронює від смерті, але й дарує вічне життя в Ісусі Христі(пор. Св. Ігнатій Антіохенський, Послання до Ефесян, 20, 2). Цей храм буде для нас тим, чим стала для апостолів і жінок-мироносиць печера Воскресіння, - утвердженням у вірі та спонукою до її проповіді. Зайшовши у гріб, в якому поклали Христа, вони переконались, що Христову Істину нездатні вбити брехня, обман, підступ і зрада. Саме звідси вони побігли сповістити іншим, що Христос переміг смерть. Почуте й пережите у цьому храмі, має спонукати і нас, розповідати про те, що ми тут досвідчили. Виходячи з цього храму, несімо євангельську звістку у наші домівки і виховуймо наших дітей та внуків добрими синами й дочками своєї Церкви та відповідальними громадянами. Поширюймо її у місцях нашого навчання, роботи та дозвілля, щоб розділити радість Христового спасіння з усіма нашими близькими та знайомими. Також переконаний, що у цьому храмі кожен, хто з вірою взиватиме до Господа, зможе отримати духовне оздоровлення. Сьогоднішня євангельська благовість представляє нам два чуда зцілення, які чинить Ісус. Він повертає двом сліпцям зір і німому чоловіку мову. Оздоровлення Ісусом двох сліпців відкриває нам віру, як очі душі - духовний зір, який допомагає нам пізнавати Бога. Сліпці звертаються до Ісуса: «Сину Давидів помилуй нас». Вони не просять про оздоровлення, а про помилування. Це прохання є більшим від якогось конкретного оздоровлення. Воно стосується зцілення, помилування цілої людини. Сліпці розпізнають те, що було приховане для чисельних людей які бачили. Незрячі не бачили чуд, не могли, як всі інші, власними очима бачити те, що відбувалося. Однак внутрішнє світло віри засяяло в їхніх серцях і в цьому світлі розпізнали Христа таким, яким Він є: сином Давида, тобто Месією. Таких людей Ісус пізніше назве щасливими (блаженними): «Щасливі ті, які, не бачивши, увірували!» (Йо 20, 29). У Святому Письмі «бачити», «бути зрячим» означає бути віруючим. Віра – це є особлива властивість людської особи проникати в глибину дійсності, бачити набагато глибше, ніж це можуть зафіксувати лише тілесні очі, і тому віра часто ще називається прозрінням, просвіченням людини. Коментуючи те що сталося, єпископ Іларій з IV століття з міста Пуатьє, каже так: «Вони побачили, тому що вони увірували, а не тому вони увірували, що побачили. Саме через те, що вони очима віри так могли проникнути в глибину цього, що діється, і побачили живого Бога, Який є перед ними, саме тому вони могли прозріти у своєму фізичному та тілесному вимірі». Так діє Господь: за нашою вірою. Наша віра є тим мірилом, яке дозволяє діяти Божій благодаті, вона зціляє людей з розбитим життям, втраченими надіями, перекресленими перспективами, поразками, тощо. Гомподь бере уламки людського життя і змінює їх на щось прекрасне і сповнене змісту, Він дає зцілення та відновлює мету життя. Важливо співдіяти з Божественним лікарем понівечених людських доль, Він завжди нас очікує у Храмі - Домі Отця - Домі свого милосердя.  Дорогі в Христі! Дозвольте мені висловити щиру вдячність усім, хто брав участь у спорудженні храму Св. Пророка Іллі, який ми сьогодні торжественно освятили. Велике спасибі о. Ярославу, о. Василю які тут трудяться як душпастирі всі ці роки… Дякую церковній громаді, яка у нелегкі часи економічної розрухи взялися за благородну справу будівництва Божого храму. Складаю сердечну подяку архітекторам, будівельникам, жертводавцям та усім тим, хто вкладав свої кошти та працю в цю святу будівлю. Нехай цей храм буде місцем нашої постійної зустрічі з Богом. Нехай у цих стінах постійно лунає відгомін заклику славного пророка Іллі до навернення та освячення у частому прийманні Святих Тайн Покаяння та Євхаристії. На цій духовній дорозі нехай нас супроводжує Марія – Одигітрія, Путеводительниця, яка провадить наш народ і цілу Церкву назустріч Господеві. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! + Ярослав 4 серпня 2019 року Божогом. Трускавець Детальніше...

Проповідь в день Cв. Пророка Іллі (2019)

03 серпня 2019
Дорогі в Христі! Сьогодні свята Церква молитовно звертає нашу увагу на особу пророка Іллі. Він проживав у старозавітні часи, у період близько трьох тисяч років тому, коли світ перебував у поганстві, коли панувало ідолопоклонство. Віру в єдиного істинного Бога зберігали ізраїльтяни, однак і цей народ крок за кроком почав забувати свого Бога, Бога, Який дарував йому свободу, Який вивів його з Єгипетської землі, Який дарував йому Обітовану землю, часто зрікався своєї віри і впадав у гріхи відступства. Господь, бачачи духовний занепад людства, посилав у світ пророків, котрі прикладом свого життя і своєю проповіддю навертали людей до Правдивого Бога і готували їх до приходу Месії. Одним з таких пророків – сильним духом і вірою – був Ілля, ім’я якого означає - міць Господня. Стародавнє передання свідчить, що пророк Ілля народився у м. Тесвії Галаадській, на східному березі ріки Йордан, у сім’ї священика, дев’ять століть перед Різдвом Ісуса Христа. Саме народження Іллі свідчило про те, що ця дитина буде особливою і слово Боже буде виходити з її уст. З молодих років Ілля Тесвітянин присвятив своє життя Єдиному Богові, оселився в пустелі та провадив життя у суворому пості й молитві. Покликаний до пророчого служіння за ізраїльського царя Ахава, пророк Ілля став полум'яним ревнителем щирої віри і благочестя. У ті часи ізраїльський народ залишав Єдиного Бога, відпадав від віри своїх батьків і вклонявся поганським ідолам. Особливо підтримувала ідолослужіння дружина царя Ахава – язичниця Єзавель. Поклоніння ідолу Ваалу призвело ізраїльтян до морального занепаду. Бачачи відступство і моральне зубожіння свого народу, пророк Ілля став викривати царя Ахава у безчесті, переконувати його покаятись і навернутись до Істинного Бога. Коли цар не послухав пророка, Ілля оголосив, що в покарання на землі три роки не буде ані дощу, ані роси, а засуха припиниться тільки за його молитвою, що і сталось. Господь, рятуючи пророка від рук цариці Єзавелі, послав його у таємне місце біля потоку Керіт. Воронам Він повелів приносити їжу святому Іллі, вселяючи йому тим самим жалість до стражденного народу. Коли цей потік висох, Господь послав пророка Іллю в Сарепту Сидонську, до бідної вдови, яка страждала разом із дітьми та готувалася зустріти голодну смерть. На прохання пророка вона приготувала йому опріснок із останньої жмені борошна та залишків олії. Тоді, за благословенням пророка Іллі, борошно й олія ніколи більше не закінчувалися в домі вдови протягом усього періоду голоду. По закінченні трьох років посухи Господь послав Іллю до царя Ахава для припинення нещастя. Пророк наказав цареві зібрати на горі Кармель весь Ізраїль та жерців божків Ваала та Ашери. Коли люди зібралися, пророк запропонував спорудити два жертовники: один — від жерців Ваала, інший — від пророка Іллі для служіння Істинному Богові. На який з них спаде вогонь з неба, це буде вказівкою, чий Бог істинний, - сказав пророк Ілля, - і всі повинні будуть вклонитися Йому. Першими приступилися до жертвоприношення жерці Ваала, але, незважаючи на всі їх зусилля, ніякого дива не сталося, і таким чином об’явилася облудна дійсність ідола. Тоді Ілля закликає народ наблизитися, вчиняючи його учасником своєї молитви. Далі він споруджує вівтар, взявши 12 каменів, як символ 12-ти поколінь Ізраїля. Ілля просить, щоб об’явилася Господня істина, і щоб Господь втрутився, щоб навернути Свій народ, щоб він пізнав, Ким насправді є його Бог, та зробив остаточний вибір. Тоді з неба зійшов вогонь, який спалив жертву Іллі. Народ вже не має сумнівів, бо «Боже милосердя вийшло назустріч його слабкості». Ця Старозавітна подія, по-перше, ще раз пригадує нам про першу заповідь: поклонятися єдиному Богу, а по-друге, навчає, що першочерговим завданням молитви є навернення. Там, де зникає Бог, людина потрапляє в рабство ідолопоклонства, як це нам представили тоталітарні режими. Натомість, справжнє поклоніння Богові означає віддати себе Йому та Божому провидінню. Життєвий шлях пророка Іллі з одного боку сповнений, унікального досвіду Бога, надзвичайних чудес та поваги серед вірних Богові людей. З іншого боку, – це дорога повного зречення, надзвичайної аскези, великої відваги, постійних небезпек для життя, вигнання, самотності, виснаження та розчарувань. Його досвід та розуміння Бога і як наслідок саме свідчення Господа в щоденному житті були, «звичайним» життям Божого пророка, яке мало свою особливу ціну. Він був просто одним з тих великих людей, які приготовляли прихід Бога до людей в Христі Ісусі, для того, щоб кожна людина на землі почула слова Христа: «Господній Дух на Мені, бо Він Мене помазав. Послав Мене нести Добру Новину бідним, звіщати полоненим визволення, сліпим прозріння, випустити пригноблених на волю, оповістити рік Господній сприятливий» (Лк 4:18-19). Життя Іллі записане у Святому Письмі для того, щоб дати нам приклад справжнього життя і показати, що з Богом і по-Божому є можливо жити навіть тоді, коли все навколо виглядає найменш сприятливим для цього та що Бог є завжди вірний Своїм людям. За свою полум'яну віру та ревність про Славу Божу пророк Ілля був узятий живим на Небеса у вогненній колісниці. Свідком сходження на небо Іллі став пророк Єлисей. Разом із плащем, який впав з плеча святого пророка Іллі, Єлисей отримав дар пророчого духу. Святий пророк Ілля втішається великим почитанням у побожних людей, в тому числі і в нашому українському народі. Перший храм, збудований у Києві ще за часів князя Ігоря, був присвячений цьому великому пророку. Охрестившись, свята рівноапостольна княгиня Ольга збудувала храм пророка Іллі у себе на батьківщині, в селі Вибути. Від часів Володимирового Хрещення 988 р. у багатьох наших містах і стелах постали храми, посвячені цьому пророку. На іконах святого пророка зображують на палаючий колісниці, яка возноситься на Небо, запряжена чотирма крилатими кіньми. Дорогі браття і сестри! В наш час повторюється старозавітня подія, про яку ми сьогодні згадували. Людство поступово відходить від віри в Істинного Бога, як за часів пророка Іллі, і як наслідок цього – від істини, що її відкрив Бог. Християнське віровчення, на жаль, є спотворене численними псевдохристиянськими конфесіями, в яких від Божественної Істини залишається лише зовнішня оболонка, тобто богословські терміни (слова), позбавлені змісту і суті, не підтверджені життям. Ідеали любові, смирення, лагідності, терпіння, цнотливості, життя для інших – розтоптані. А культи неймовірної гордості, насильства, агресії, збагачення будь-якими засобами, розбещеності плоті, служіння людським пристрастям стали наріжним каменем життя практично в кожній країні. Тому, вшановуючи сьогодні пам’ять великого пророка Іллю, навчімось у нього та в багатьох подвижників та свідків віри нашої Церкви отої живої віри та ревності у сповненні християнських обов’язків. Прохаймо їхнього заступництва, щоб і ми могли бути свідками Правди-Христа у наших родинах, парафіях, в нашому народі. Щоб і ми не були байдужі, коли йдеться про добро нашої Церкви і народу. Щоб понад усе старалися про поширення Христового Духа  чи то у спільноті церковній, чи на місці нашої праці або навчання. Нехай літургійне прохання за добрий стан святих Божих Церков та з’єднання всіх буде молитвою не тільки наших уст, але і щоденним християнським завданням. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! + Ярослав 2 серпня 2019 року Божогос. Жупани, Сколівський р-н Детальніше...

Проповідь з нагоди празника св. Апостолів Петра і Павла (2019)

13 липня 2019
Дорогі брати і сестри! Сьогодні наша Церква торжественно величає пам’ять двох великих благовісників Христової Євангелії – вірних Христових апостолів – палаючого вірою Петра, та славного мудрістю Павла. Звеличуємо їх сьогодні, як Первоверховних, бо вони й справді найбільше потрудилися для слави Божої, для проповіді святої Євангелії. Тому всі ми зібрані сьогодні на їхньому торжестві, щиро бажаємо почерпнути із цієї багатої криниці життя та мудрості, котру наповнили славні учні Христові свідоцтвом своєї віри, любові та апостольської посвяти. Хто ж такі ці посланці Святої Тройці і ловці світу, – як Церква їх возвеличує у богослужбових стихирах, - що одержали від Бога богорозумні крила, пролетіли весь світ, піднеслись до неба і стали підвалинами Церкви, що, обійшовши всю землю, благодаттю Святого Духа збагатили поганський світ? Достойний приклад святості життя та важлива місія, поручена їм Христом, спонукує Святу Церкву почитати їхню пам’ять в один день. Хоча мабуть не один з нас, заглиблюючись в життя та діяння апостольське, зауважить між ними істотну різницю за походженням,  станом, освітою, а навіть за людськими якостями характеру. І в цьому – великий промисел Господній, Котрий цінує та любить кожну людську особу, покликує людину до святості такою, якою вона є, тільки щоб її серце було готове відкритися на Божу волю, відповісти на Його запрошення. Ось чому ці два різні апостоли, хоч, можливо, по-людському деколи слабкі та немічні, однак запалені спільною любов’ю до Христа, натхненні Святим Духом, є подібними між собою в апостольській ревності, в дбайливості за спасіння людських душ. З огляду на їхню живу віру та відважну проповідь Євангелія, через те, що вони віддали своє життя Христові аж до мученицької смерті ми справедливо іменуємо їх підвалинами Христової Церкви. Одного разу Ісус запитав своїх учнів: «За кого мають люди Сина Чоловічого?» Ті відповіли: «Одні за Йоана Хрестителя, інші за Іллю, ще інші за Єремію або одного з пророків». «На вашу ж думку, – до них каже, – хто я?» Озвався Симон Петро і заявляє: «Ти – Христос, Бога живого син». Далі каже Христос до Симона: «Щасливий ти, Симоне, сину Йонин, бо не тіло і кров це тобі відкрили, а Отець мій небесний. Тож і я тобі заявляю, що ти – Петро (скеля), і що я на цій скелі збудую мою Церкву й що пекельні ворота її не подолають» (Мт. 16, 13-18). Саме апостоли, очолювані святим Петром впорядкували Церкву, засновану Христом. Вони отримали  місію поширити цю Церкву по всьому світі, коли Христос сказав їм: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав» (Мт. 28. 19-20). У нашому символі віри ми визнаємо, що віримо у єдину, святу, соборну і апостольську Церкву. Апостольською Церква є тому, що основана на апостолах, бо, як говорить апостол Павло у посланні до Ефесян, побудована «на підвалині апостолів і пророків, де наріжним каменем – сам Ісус Христос» (Еф.2, 20). Святі апостоли Петро та Павло докладали всіх зусиль, щоб поширювати Христову Церкву по всьому світі. На той час це було дуже нелегко. Апостол Павло описує свою працю так: «Куди більше в працях… в тюрмах, під ударами надмірно, у смертельних небезпеках часто … у праці та втомі, в недосипаннях, у голоді та спразі, часто в постах, у холоді й наготі!» (ІІ Кор. 11, 23-27). Вони готові були віддати за Христа все, що мали: «Господи, – сказав Петро до нього, – з тобою я готовий піти й у тюрму, й на смерть» (Лк. 22, 33). Подібно говорить і  апостол Павло: «Таж я готовий не тільки бути зв’язаний, але й життя своє покласти в Єрусалимі за ім’я Господа Ісуса» (Ді. 21,13). Саме це вони і зробили, віддавши своє життя за Христа. Тому, любі брати і сестри, вшановуючи сьогодні пам’ять Верховних апостолів Петра та Павла, навчімося у них та в багатьох подвижників та свідків віри нашої Церкви отої живої віри та ревності у сповненні християнських обов’язків. Просімо їхнього заступництва, щоб і ми могли бути свідками Правди-Христа у наших родинах, парафіях, в нашому народі. Щоб і ми не були байдужі, коли йдеться про добро нашої Церкви і народу. Щоб понад усе старалися про поширення Христового Духа  чи то у спільноті церковній, чи на місці нашої праці або навчання. Нехай літургійне прохання за добрий стан святих Божих Церков та з’єднання всіх буде молитвою не тільки наших уст, але і щоденним християнським завданням. Також сьогодні разом з Вами, дорогі в Христі брати і сестри, з глибини серця хочемо дякувати Богові за сьогоднішній день, за усіх вас. Дякуємо за вашу міцну віру, за вашу любов до Бога та до УГКЦ. Нагодою для цього благодарення є 30-та річниця виходу нашої Церкви з катакомб, завдяки чому ми маємо можливість відкрито звершувати богослужіння, вести душпастирське служіння у різних сферах, вільно проповідувати Слово Боже. Рівно ж сьогодні ми спогадуємо п’ятнадцяті роковини від часу освячення вашого новозбудованого храму. У цьому храмі, ви, подорожуєте сторінками Святого Письма, вслухаючись у повчання Христа, який промовляє до нас через проповіді та гомілії священнослужителя. У ньому пізнаєте Христа при ламанні Євхаристійного Хліба. Пам’ятаймо про потребу частої сповіді для гідного причащання святої Тайни Євхаристії, бо вона є «ліком безсмертя», який не лише захоронює від смерті, але й дарує життя вічне в Христі Ісусі. Ви збудували цей храм рукотворний, щоб він допомагав нам розбудовувати храм нерукотворний. А апостол Павло називає людину «храмом Духа Святого» (пор.1Кор.6, 19). Ці духовні храми людських душ сьогодні потребують бути оновленими, бо у минулому столітті вони були десятиліттями нищенні комуністичним режимом, а у ХХІ ст. наражаються на не меншу небезпеку зі сторони невидимого ворога, який підступно намагається вбити в людській душі усе святе, стираючи грань між добром і злом, пропагуючи вседозволеність, споживацтво, інші пристрасті віку цього... Сьогодні, коли святкуємо п’ятнадцяту річницю освячення вашого храму, хочу наголосити на тому, що він був і залишається духовною святинею, місцем Божої присутності, домом молитви, школою української духовності й національної свідомості. Немає більшої виховної сили, ніж сила Церкви в якій діє сила Божа. То вона, виховує народ та вщеплює в душу людини ті християнські чесноти, які зроблять з неї доброго і мудрого громадянина. Дорогі в Христі! Дозвольте мені сьогодні висловити щиру вдячність усім, хто брав участь у розбудові цього храму. Велике спасибі о. Тарасові, який тут трудився всі ці роки матеріально вдосконалює і духовно розбудовує живу парафію, о. Мар’яну за співпрацю.    Велике спасибі, церковній громаді, яка у нелегкі часи економічної розрухи взялися за благородну справу будівництво Божого храму. Складаю сердечну подяку всім небайдужим, хто вкладав свої духовні та матеріальні зусилля у розбудову Божої святині. Нехай у цих стінах постійно лунає відгомін заклику Верховних Апостолів (на честь яких побудований цей храм) до навернення та оновлення у частому прийманні святих тайн Покаяння та Євхаристії. Щоб у ньому кожна душа знаходила наснагу для очищення та духовного поступу. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! + Ярослав 12 липня 2019 року Божого,м. Турка Детальніше...

Проповідь з нагоди тридцятої річниці виходу УГКЦ з катакомб (с.Биличі, Неділя всіх святих, 23.06.2019 р. Б.)

25 червня 2019
Слава Ісусу Христу! Всесвітліші і всечесніші отці, дорогі прочани, улюблені в Христі брати і сестри! Вітаю всіх Вас тут, у стіп цього чудотворного джерела Божої Матері, до котрого ми сьогодні прибули з ближчих і дальших куточків нашої єпархії, а також із інших міст і сіл України. Сьогодні свята Церква святкує Неділю всіх святих. Ще минулої неділі ми торжественно спогадували і духовно переживали Зіслання Святого Духа на апостолів. Тоді Третя Божа Особа − Дух Святий − своїм зішестям із переляканих рибалок учинив відважних проповідників і свідків Слова Божого, які поширили вістку про воскреслого Ісуса Христа по всій землі. Від Зіслання Святого Духа на апостолів започаткувалася діяльна історія Христової Церкви. Ця Церква не походить із волі людини, із її роздумів, умінь чи організаційних здібностей, бо інакше вона вже давно згасла б, як проминає кожна людська річ. Церква є ділом Божим – Христовим Тілом, оживленим Святим Духом. Святим Духом вона заснована як Церква всіх народів – вселенська, тобто католицька; вона обіймає весь світ, долає всі расові, класові та національні кордони, об’єднує людей у сповідуванні Триєдиного Бога. Сьогодні ми святкуємо Неділю всіх святих, і свята Церква, почитаючи та ставлячи на перше місце після П’ятидесятниці, всіх святих як плоди Святого Духа, нагадує і про наше з Вами покликання прямувати до обожествлення, тобто уподібнюватись до свого Творця. Своїм життям безліч святих і праведників показують, що святість не є недосяжним ідеалом, зарезервованим для групки вибранців, але що вона є покликанням кожного із нас. Тому кожен християнин є покликаний до святості. Свята Церква урочисто святкує пам’ять усіх святих, щоб надихнути нас уподібнюватися до них, щоб наслідувати їхній спосіб життя, засвоювати їхню твердість у виконанні Божих заповідей, їхню ревність в очищенні себе від усякої скверни плоті й духа… Христос зіслав Церкві Святого Духа і Його дари, щоб кожен міг користати з них і приносити щедрі плоди свого покаяння і навернення.Сьогодні також тут, на відпустовому місці в Биличах, з глибини серця дякуємо Богові за сьогоднішній день, за усіх вас дорогі брати і сестри, священнослужителі, монахи і монахині, улюблені молільники. Дякуємо за вашу міцну віру, за вашу любов до Бога та до УГКЦ. Нагодою для цього благодарення є 30-та річниця виходу нашої Церкви з катакомб, завдяки чому ми маємо можливість відкрито звершувати богослужіння, вести душпастирське служіння у різних сферах, вільно проповідувати Слово Боже. Ми дякуємо Богові за тих, хто на своїх плечах виніс із катакомб зранене церковне тіло – за мужніх єпископів, безстрашних священиків, молитовних ченців та черниць, відважних мирян, котрі з любові до Бога, Церкви та України поклали життя у далеких просторах Сибіру та Казахстану. Ми вдячні Господеві за тих, котрі були страчені у в’язницях, замордовані у селах та містах в Україні та поза нею. Дякуємо Богові за тисячі мучеників, що прийняли жорстоку смерть з любові до Нього та Його Святої Церкви. Дякуємо Всевишньому за тих духовних осіб та вірних мирян, котрі плекали у своїх серцях глибоку віру, бездоганне життя та прихильність до своєї, Української Греко-Католицької Церкви. За тих, що вірили, молилися, страждали, хоч були загнані у підпілля, але дочекалися, перемогли Божою силою і світло з темряви засяяло й опромінило душі та лиця тих, хто довіряв Богові й очікував на його святу відповідь. Схилімо сьогодні свої голови на знак вдячності Господу за Його велике милосердя до нас та помолімося за тих, хто поклав своє життя з любові до Бога та ближніх.Сьогодні, коли святкуємо тридцяті роковини виходу нашої Церкви з катакомб, хочу наголосити на тому, що наша свята Церква була і залишається не тільки духовною святинею, місцем Божої присутності, домом молитви, але і школою українського патріотизму та національної свідомості. Вона вчила і вчить любити свій народ, для нього віддано працювати, плекаючи свою духовну та національну гідність. Наша рідна Церква так глибоко ввійшла в нашу історію, ментальність, психіку, традиції, культуру, так тісно сплелася з усіма проявами нашого життя – родинного, громадського і національного, що стала неначе душею народу. Ця Церква захоронила наш народ від духовної загибелі під час довголітнього поневолення і жахливих переслідувань. Те, що ми сьогодні збереглися як окремий народ, що не заломилися, не розпливлися в чужому морю – все це завдячуємо передусім УГКЦ. Аналіз історії нашої Церкви приводить нас до висновків, які надзвичайно важко заперечити чи проігнорувати. Наша Церква викликала пробудження до духовної й національної свідомості українців, стала на захист української мови, як найважливішої національної ознаки, започаткувала національну школу, створила передумови для появи української патріотичної інтелігенції. Можна ствердити, що ціла історія Української Греко-Католицької Церкви, від Святоволодимирового Хрещення і до сьогодні, – це боротьба за духовну й національну самобутність, відродження нашого народу. Результат її діяльності – це збереження української духовності й національної ідентичності мільйонами українців в Україні та на поселеннях сущих.У теперішній ситуації наша Церква намагається заповнити духовну порожнечу спричинену довголітнім пануванням атеїстичної та матеріалістичної ідеології, стати справжнім духовним провідником нашого суспільства. Свою роль вона бачить в утвердженні гідності людини та в боротьбі з усіма проявами деморалізації суспільного життя. Наша Церква не тільки цікавиться різними проявами національно-громадського життя, а й заохочує своїх вірних до активної участі у вирішенні суспільних завдань. Тут варто згадати рішення та ініціативи Синоду єпископів УГКЦ, пастирські звернення та послання Глави нашої Церкви блаженної пам’яті Патріарха Любомира, його святості Патріарха Святослава відносно тих чи інших соціальних проблем. І це не дивно, бо ще митрополит Андрей Шептицький у своєму пастирському посланні «Як будувати рідну хату» зазначав, що Церква завжди відіграватиме важливу роль у будівництві Батьківщини, оскільки немає більшої виховної сили, ніж сила Церкви, в якій діє сила Божа. То вона, на переконання Великого Митрополита, виховує народ та вщеплює у душу людини ті християнські чесноти, які зроблять з неї доброго патріота і мудрого громадянина. Церква, дбаючи про розвиток національного буття українського народу та його добробут, вказує на необхідні для цього умови та повчає нас словами великого Пастиря митрополита Андрея Шептицького, які є надзвичайно актуальними в теперішній ситуації різноманітних політичних протистоянь: «Усі, хто почуваються українцями і хочуть працювати для добра України, нехай забудуть про які-небудь партійні роздори, нехай працюють в єдності і згоді над відбудовою так дуже знищеного нашого економічного, просвітного і культурного життя. Тоді в Бозі надія, що на підвалинах солідарності й усильної праці всіх українців повстане соборна Україна не тільки як велике слово й ідея, але як живий, життєздатний, здоровий, могутній, державний організм, побудований жертвою життя одних, а мурашиною працею, залізними зусиллями і трудами других”.Дорогі в Христі! Сьогодні, стоячи тут, на відпустовому чудотворному місці у Биличах, усильно благаємо Пресвяту Богородицю, щоб Вона скріпила нас у нашій християнській вірі. Ми благаємо у Неї, щоб на нашій українській землі настав мир, бо вже кілька років через війну з російським агресором відчуваємо смуток і біль, загибель і скалічення наших близьких і знайомих. Ми молимо, щоб Мати Божа розрадила вдів, витерла сльозу з очей сиріт, простягнула руку допомоги пораненим, непереможною силою зміцнила наших воїнів і захистила боголюбивий український народ. Бажаю Вам, дорогі у Христі паломники, щоб усі ми повернулися до наших домівок із серцем, оживленим вогнем святої віри, із серцем, повним великого бажання визнавати нашу святу віру не лише словами, але й ділами. Отож, відійдемо з цього відпустового місця і продовжуймо наше земне паломництво дорогою досконалості, дорогою любові і святості. Відходьмо з глибоким переконанням, що Богородиця йде разом з нами, покриваючи нас своїм омофором. Просімо в Неї зростання у любові: до ближніх, до рідної землі і до батьківщини України. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами!   Детальніше...

Проповідь з нагоди парафіяльного празника та 10-ліття храму в с. Долинівка, Тухольківського деканату (2019)

17 червня 2019
Слава Ісусу Христу! Дорогі в Христі брати і сестри! Світлий празник Христової Пасхи завершується великим празником Святої П’ятдесятниці. Разом з Христовим Різдвом і Воскресіння цей празник належить до найбільших празників нашого церковного року. Євреї у давнину щорічно святкували три великі празники: празник Пасхи, празник П’ятдесятниці і празник Кучок. Свою назву празник П’ятдесятниці має від того, що це був 50-тий день після празника Пасхи, а також 50-тий день від початку жнив. Первісно П’ятдесятниця була святом жнив і подяки. Того дня за приписом закону приходили до Єрусалиму юдеї з усіх усюд, навіть з далеких країв, щоб подякувати Богові за земні плоди та зложити з них у Єрусалимському храмі свою жертву. В пізніших часах до празника П’ятдесятниці, як свята жнив, долучився ще й історичний мотив – Синайське Богоявління: річниця надання Божого Закону на горі Синай 50-го дня після виходу Ізраїльського народу з Єгипту. Апостоли й перші християни як празник Пасхи, так і празник П’ятдесятниці перейняли від Старого Завіту й задержали його назву, бо і для них це був 50-ий день після Пасхи, але надали йому цілком іншого змісту і значення. П’ятдесятого дня після Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа свята Церква святкує Зіслання Святого Духа на апостолів. Зіслання Святого Духа це - наче вінець і печать на ділі спасіння людського роду, що його доконав Божий Син. У день П’ятдесятниці сам Святий Дух помазує апостолів на проповідників Христового Благовістя. У цей день починає діяти Христова Церква, а Святий Дух її провадить, просвічує, освячує і зберігає на дорозі правди. Єрусалимський храм був прообразом Христа – справжнього «місця» зустрічі Бога і людини. Таким же «місцем» стала і Церква Христова – спільнота вірних, як пише апостол Павло: «Ми бо храм Бога живого, як сам Бог сказав був: Я поселюся в них, і (посеред них) буду ходити. Буду їхнім Богом, вони ж будуть моїм народом» (2 Кор. 6,16). Місце, де спільнота Церкви «на спомин» Христа (Лк. 22,19) збирається для «ламання хліба» (Ді. 2,42) – служіння Євхаристії, є християнським храмом. Отож Святий Дух оживляє Церкву, вона не походить з волі людини, з роздумів чи вмінь людини чи з її організаційних здібностей, бо якщо би це було так, то вона вже давно б згасла, так само, як проминає кожна людська річ. Церква, натомість, є Христовим Тілом, оживленим Святим Духом. Поширення Божого завіту на всі народи землі, як святий євангелист Лука представляє, перераховуючи відомі на той час народи, означає те, що «від самого початку Церква є вселенською або католицькою, і що її вселенськість не є плодом наступного приєднання різних спільнот. Святий Дух від самого початку створив її як Церкву всіх народів; вона обіймає увесь світ, долає всі расові, класові та національні кордони, об’єднує людей у сповідуванні Триєдиного Бога. Празник П'ятидесятниці запрошує нас до визнання нашої віри у присутність і дію Святого Духа, до того, щоб призивати Його зшестя на нас, на Церкву і на увесь світ. Святий Дух є даром, що Христос випросив і постійно випрошує у Небесного Отця для Своїх друзів. Через Сина Божого, померлого, воскреслого і Того, Який повернувся до Отця, сходить на людство Божий подих - Святий Дух. Тим самим, там, де панували поділи та відчуженість, родиться єдність та порозуміння, розпочинається процес об'єднання поділеного та розсіяного людського роду у нове тіло, тобто Церкву. Єдність є наслідком Божого діяння, вона є «візитною карткою» християнської спільноти продовж усієї її історії. У празник П'ятидесятниці Святий Дух являється як вогонь, що зійшов на Ісусових учнів та дарував їм новий Божий запал. Апостоли, разом з вірними різних спільнот, донесли цей Божий вогонь аж до краю землі, бажаючи відновити лице землі. Наскільки відмінним є цей вогонь від вогню воєн та бомб; як відрізняється вогонь, запалений Христом, від вогню, запаленого диктаторами різних епох, навіть нашого ХХІ століття, що залишають за собою зруйноване життя, спалену землю, біль і горе людства. Божий вогонь є вогнем палаючого куща (Вих. 3, 2), що горить, але не згоряє; є полум'ям, що палає, однак, не руйнує, а навпаки, виявляє найкращі і найправдивіші сторони людини. Усі ми дуже часто відчуваємо потребу чути слова, які Спаситель неодноразово скеровував до своїх учнів: «Не бійтесь!» Так як святий Петро та інші учні, ми повинні дозволити, щоб Його присутність і Його благодать перемінювали наші серця, які постійно піддані людським немочам. Мусимо пам'ятати, що відмовитись від чогось, погубити своє життя за правдивого Бога, Бога любові та життя, є, насправді, здобутком та цілковитим віднайденням себе самого. Хто надіється на Христа, той уже в цьому житті зазнає миру та радості серця, чого не може дати світ. Отож, варто дозволити на те, щоб вогонь Святого Духа доторкнувся до нас, а біль від цього дотику є необхідним для нашого переображення, для нашого спасіння. Вогонь є представленням таїнства хреста, без якого не існує християнства. Празник П'ятидесятниці запрошує нас до визнання нашої віри у присутність і дію Святого Духа, до того, щоб призивати Його зішестя на нас, на Церкву і на увесь світ. Святий Дух є даром, що Христос випросив і постійно випрошує у Небесного Отця для своїх послідовників, є першим та головним даром, який Ісус здобув для нас своїм Воскресінням та Вознесінням на небо. Святий Дух є найбільшим даром Бога людині, а саме найвищим свідченням його любові до нас. Ніколи не забуваймо, що силою Святого Духа Євангелія Ісуса не обмежується простим переліком фактів, але прагне стати «доброю новиною для бідних, звільненням для полонених, прозрінням для сліпих...» (див.: Лк 4,18). Це все особливо виявилося в день П’ятидесятниці, ставши благодаттю і завданням Церкви перед світом, її першочерговою місією. Ми є плодами цієї місії Церкви через діяння Святого Духа. Ми несемо в собі цю печать любові Отця до Ісуса Христа, якою є Святий Дух. Цього року наша Українська Греко-Католицька Церква спогадує 30 роковини виходу з катакомб. Від своїх початків у Володимировому хрещенні вона так глибоко ввійшла в нашу історію, ментальність, традиції, культуру, так тісно сплелася з усіма проявами нашого життя – родинного, громадського і національного, що стала неначе душею народу. Наша Церква захоронила наш народ від духовної загибелі під час довголітнього поневолення і жахливих переслідувань. Те, що ми сьогодні збереглися як окрема нація, що не заломилися, не розплилися під окупацією чужих імперій, - все це завдячуємо в першій мірі УГКЦ. Сьогодні, коли святкуємо 10 річницю посвячення храму у вашому селі, хочу наголосити на тому, що він був і залишається духовною святинею, місцем Божої присутності, домом молитви, школою української національної свідомості. Немає більшої виховної сили, ніж сила Церкви в якій діє сила Божа. То вона, виховує народ та вщеплює в душу людини ті християнські чесноти, які зроблять з неї доброго і мудрого громадянина. Як нам сьогодні потрібна єдність нашої соборної України, як нам потрібно миру і злагоди в нашому народі! Бо саме мир і соборність для нас є ознакою нового українського буття. Дух Святий є духом миру і духом єдності. Нехай Він сьогодні наповнить кожного з нас, обновить у нашому серці радість і силу християнського життя, відкриє нам таємниці нашого буття і покличе нас до християнської досконалості. Бо Він є Той, що всюди присутній і все наповняє. Нехай прийде Дух Святий і вселиться в нас, нехай очистить нас від усякої скверни, нехай спасе душі наші. Нехай Ним буде повне життя кожного з нас. Живімо і рухаємося у Ньому, щоб чути нам голос істини та сповнятись нею, щоб бути утішеними і повними всякого добра. Живімо не духом світу, але у Святому Дусі. Амінь. Детальніше...

Слово з нагоди 15 років від заснування Всецерковного реабілітаційноого центру «Назарет»

10 червня 2019
Слава Ісусу Христу! Дорогі в Христі брати і сестри. Сьогодні у євангельському читанні ми почули слова молитви Ісуса Христа. Це Його «Архиєрейська» молитва заступництва за людський рід, з якою Він не перестає звертатися до Отця. Сьогодні тут серед нас зібраних на Божественній літургії невидимим чином присутній Христос (пор.Мт.18, 20). І тому наша молитва отримує особливу силу, бо з нами у Святому Дусі до Небесного Отця молиться Ісусу Христос. У четвер ми відсвяткували свято Вознесіння. Після того як учні Христові розстались із своїм Учителем на Оливній горі, вони пішли молитися в закритій горниці, очікуючи дарування Святого Духа. І наша подячна молитва відбувається у той час, коли Церква молитовно готується прийняти дар Святого Духа, якого Господь наш Ісус Христос обіцяв зіслати на учнів після свого вознесіння на небо. Разом із Церквою про дар Святого Духа молиться Богородиця, яка впродовж усього свого життя, від першої його хвилини, досвідчувала дію Святого Духа. Своєю молитвою вона випрошує у Сина – нашого Господа дар П’ятидесятниці для Церкви. Прихід Святого Духа – це відповідь на витривалу молитву Церкви разом з Матір’ю Ісуса. Перша властивість цієї молитви полягає втому, що вона є однодушною. Апостольська Церква була міцною та успішною у проповіді Євангелія тому, що мала Духа єдності, однодушності. Перед викликами сучасного світу ми повинні зробити все, що від нас залежить для того, щоб усунути з наших родин, з наших парафіяльних спільнот, з Церкви поділи, ворожнечу і непорозуміння. Христос перед своїми страстями благає Небесного Отця про дар єдності для своєї Церкви, «щоби всі було одно, як Ти, Отче, в мені, а я в Тобі, щоб і вони були в нас об’єднані» (Ів. 17, 21). Зуміймо цей дар віднайти і не втратити, бо саме він є запорукою нашої здатності прийняти Святого Духа і Ним жити. І ще на одну властивість молитви я б бажав звернути вашу ласкаву увагу. А саме: молитися слід з Богоматір’ю, адже Вона Мати Церкви. Присутність Пресвятої Богородиці, Її голос, Її молитви очищують, освячують, приносять Святого Духа. Просімо Богоматір, щоб була разом з нами, щоб навчила нас молитися, щоб прийняла наші молитви та донесла їх Синові своєму і Богові нашому, щоб Він спас задля Неї душі наші. Сьогодні ми також святкуємо Неділю Святих Отців І Нікейського Собору і тим самим єднаємося з тими святими отцями, котрі захистили нам правдиву віру, зберегли її і передали нам у спадщину. Ці Святі Отці у Символі віри соборно окреслили найхарактерніші ознаки Христової Церкви. Спираючись на сповідування віри, від апостольських часів, Христову Церкву Отці називають «єдиною, святою, соборною і апостольською», і ми до неї належимо. Тому сьогоднішнє свято пригадує нам і про наш обов’язок берегти свою віру, відважно свідчити Божу правду у сучасному світі. Маємо зробити живою нашу християнську віру, котру ми прийняли від прабатьків, і, збагативши її своїм щирим християнським життям, служінням Богові і ближнім, передати її як скарб прийдешнім поколінням. Сьогодні ми також відзначаємо знакову дату - 15 років від заснування Всецерковного реабілітаційноого центру «Назарет» для узалежнених осіб. Це – дім милосердя, який, здавалося б недавно, стараннями ентузіастів з Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ, розпочав своє існування, а зараз діє вже як Всецерковний заклад, що відкриває свої двері перед тими, хто потрапив у скрутне становище, переживає важкий етап власного життя. Тут друзі нашого центру отримують звільнення від того, що їх поневолює, робить невільниками. Тут вони мають нагоду через молитву, євангельську добру новину та усвідомлення гідності людського життя, пережити навернення – своє духовне і фізичне зцілення. Бо для людини, благовість християнської віри, зокрема, полягає в тому, що, незважаючи на те, як би низько вона не впала, завжди може розраховувати на Бога, який простягає їй руку допомоги. Господь зціляє людей з розбитим життям, втраченими надіями, перекресленими перспективами, поразками, тощо. Бог бере уламки людського життя і змінює їх на щось прекрасне і сповнене змісту, Він дає зцілення та відновлює мету життя. Важливо співдіяти з Божественним лікарем понівечених людських доль, Він завжди нас очікує... У євангельській притчі про доброго самарянина Ісус зображає три перспективи життя. Перша – грабіжники, які пограбували подорожуючого по дорозі до Єрихону. Друга – старозавітній священик і левіт, котрі пройшли мимо, відмовившись допомогти чоловікові, що лежав при дорозі. Третє – добрий самарянин, що зупинився, глянув і допоміг; підвів пораненого чоловіка, перев’язав йому рани; відвіз його до заїзду, за все заплатив і навіть, пообіцяв повернутись і опікуватись далі. Його наставлення, його любов повинні завжди мати і ми, християни. Коли ми у неділю повертаємось після літургії, то повинні продовжувати служити літургію у буденних ситуаціях нашого життя. Це та літургія, яку служать, коли бачать на дорозі людей у потребі, страждаючих, поранених чи пригнічених… Про це нас навчає Христос у своїй притчі про страшний Суд, кажучи: «Прийдіть, благословенні Отця мого, візьміть у спадщину Царство, що було приготоване вам від створення світу. Бо я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене напоїли; чужинцем був, і ви мене прийняли; нагий, і ви мене одягли; хворий, і ви навідались до мене; у тюрмі був, і ви прийшли до мене. … Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили» (Мт.25,35-36.40). Тому, коли ми допомагаємо потребуючим, ми допомагаємо самому Христові і таким чином збираємо собі скарби на небі, «де ні міль, ані хробацтво не нівечить і де злодії не пробивають стін і не викрадають» (пор. Мт.6,20). Отож у п’ятнадцяту річницю Всецерковного реабілітаційного центру «Назарет» маємо особливу нагоду - поставити себе у життєво необхідну нам Божу присутність. Сьогоднішній ювілей має бути передусім подячними благодаренням і прославою Господа за те, щоб Він і надалі, як Батько, перебував поруч зі своїми людьми... Наш сьогоднішній ювілей має бути часом подяки Богові, Який невидимо зсилає нам життєво необхідну благодать. Ми покликані належно відповісти, віддячити Йому в міру своїх талантів, зусиль та праці. У цей ювілейний день бажаю радості усім членам спільноти «Назарету». Відчуйте у своєму житті Божу присутність і нехай вона внесе новий імпульс у Ваше життя і плани на майбутнє у вашому служінні. Нехай Чоловіколюбний Господь у кожному вашому починанні і ділі дарує через Свого Святого Духа мир, охорону, сприяння і благодатну невидиму допомогу. Зичу всім Вам миру щастя і радості у практикуванні християнських цінностей, нехай буде мила Богові літургія вашого життя, бажаю Божої благодаті, добра, злагоди і сили щоденно свідчити у своєму служінні Бога. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 9 червня 2019 року Божогос. Рихтичі   Детальніше...
<< Початок < Попередня 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 Наступна > Кінець >>
Сторінка 1 з 12
^ Догори