Проповідь на двадцять другу неділю після Зіслання Святого Духа (2026)
02 листопада 2026
Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри!
У сьогоднішнішньому євангельському читанні ми чуємо притчу про багача й убогого Лазаря. Апостол і євангелист Лука представляє нам два протилежні способи життя, дві різні основи для надії на майбутнє. Багатий чоловік одягався так, як найбільші вельможі того часу, мав всього вдосталь та почувався самовистарчальним. Його матеріальні блага додавали йому впевненості у завтрашній день. А під воротами багача лежав нещасний бідний чоловік на ім'я Лазар, який був цілковитою протилежністю до цього вельможі. Люди уникали його і лише одинокі собаки жаліли його і лизали йому рани. Він не міг надіятися ні на самого себе, ні навіть на якусь допомогу від людей, а найбільше, чого бажав би собі, так це насититися тим, що падало зі столу в багача.
Однак незважаючи на всі контрасти життя, і багач, і Лазар мають у цій притчі щось спільне: вони обоє мусіли померти. Божа ж справедливість після їх смерті розставила все на свої місця. Саме смерть розбиває ідеологію суспільного поділу людей на категорії. Вона виявляє найпотаємніші думки їхніх сердець та виставляє на показ саму основу їхнього життя. І що ж ми бачимо? Той, хто покладався на багатство, минуще та дочасне, потрапляє в безодню пекла, а той, хто незважаючи на трясовину нещастя, хвороби та людську зневагу, знайшов Божу руку, перейшов у терпеливості житейське море та переставився на лоно Авраама. Смерть відкрила обом двері вічності, перевела їх туди, куди кожен прямував ціле своє життя згідно своїх вчинків. Цікавою деталлю притчі є те, що ми не знаємо як звався багач, проте вбогий носить дуже символічне ім'я. Слово «Лазар», по-єврейськи «Ель Ацар», означає «Бог допомагає».
Основні теми сьогоднішньої притчі можна сформулювати наступним чином. По-перше, ті, хто уповають на Бога, покладають в основу свого життя Його Слово, дороговкази – Божі заповіді, а тому після смерті успадкують блаженне життя. По-друге, такі нерозкаяні грішники, як євангельський багач, наражаються на вічні кари. По-третє, через Авраама, Мойсея, пророків а сьогодні – єдину святу соборну і апостольську Церкву, Бог відкриває Себе та Свою волю, тому ті, хто це ігнорує, не може скаржитися на свою посмертну участь, бо таким чином противиться Богу. Багач надто пізно звернув свою увагу на Лазаря, надто пізно виявив нездоланну безодню, надто пізно подумав про братів, надто пізно прислухався до Закону і пророків.
Сьогоднішня притча делікатно пригадує нам те, що Ісус досить промовисто говорив «побожним» людям свого часу – біля нас є хворі, каліки, вбогі, заблукані грішники та безліч інших категорій людей, котрим через нас Господь хоче подарувати любов, надію та віру… Деякі люди часів Христа закидали Йому надмірну увагу до грішників, упосліджених, затаврованих, убогих, невчених. За свідченням євангелиста Луки, крім убогих Марії та Йосифа, стареньких Симеона й Анни, убогих пастушків та Східних мудреців – могутні цього світу відразу не приймають незбагненного плану Бога. Християнська любов кличе нас відкритися перш за все на потреби найубогіших, бо «Христос був посланий Отцем, щоб «нести Добру Новину бідним, звіщати полоненим визволення, сліпим прозріння...» (пор. Лк.4,18), «шукати і спасти те, що загинуло» (Лк.19,10). Впродовж століть християнська любов спонукає багатьох Христових учнів до милостині. Тому Церква, за словами Отців ІІ Ватиканського Собору, огортає любов’ю всіх терплячих через людську слабість, а навіть більше того, в убогих і терплячих бачить образ свого убогого і терплячого Спасителя, а тому старається їм допомогти в недолі і несучи послугу, через них намагається служити Христові (пор. Lumen gentium, 8).
Слід звернути увагу на те, що між Старим та Новим Заповітом відбувається певний розвиток в мисленні і оцінці убогості. В Старому Заповіті часто спостерігаємо загальне переконання, що багатство є краще від бідності і є слушною нагородою, призначеною для людини праведної і богобоязливої: «Щасливий чоловік, що Господа боїться, що в його заповідях вельми милується. [...] Достаток і багатство буде в його домі» (Пс.112,1.3). Вбогість трактується як покарання для людини, яка відкидає мудрі повчання (пор. Прип.13,18). З іншої сторони, убогий є об’єктом особливої уваги, як жертва первинної несправедливості. Відомими є гнівні висловлювання пророків, спрямовані проти приниження (гноблення, експлуатації) убогих. Наприклад, пророк Амос виокремлює приниження убогих посеред головних звинувачень, звернених в сторону Ізраїлю: «Вони праведника продають за гроші й бідного за пару капців; що топчуть голови вбогих у земний порох» (Ам.2,6-7). Такий зв'язок між убогістю і несправедливістю підкреслюється також у пророка Ісаї: «Горе тим, що несправедливі видають закони, що пишуть приписи жорстокі, щоб відправляти вбогих без правосуддя, щоб позбавляти права бідних у моїм народі, щоб з удовиць користь тягнути та сиріт обдирати» (пор. Іс.10.1-2). А святий апостол Яків навчає: «Хіба не вбогих цього світу Бог вибрав як багатих вірою і як наслідників Царства, що його він обіцяв тим, які його люблять?» (пор. Як. 2, 5). Убогість у Святому Письмі є представлена як чеснота, яка не тільки покращує долю убогого, але стається духовною дорогою, завдяки якій людина може знайти справжнє багатство, тобто невичерпний скарб на небі (пор. Лк.12,32-34).
Так сьогоднішнє Євангеліє благовістує нам, що із перспективи вічності відбувається докорінна переоцінка ієрархії цінностей. Святий Іван Золотоустий зауважує, що Лазар – це образ нашого Господа Ісуса Христа. Бо ж Він ототожнив себе із останньою зневаженою людиною: «Істинно кажу вам: те, чого ви не зробили одному з Моїх братів найменших – Мені також ви того не зробили» (Мт. 25, 45). Христос узяв на себе природу кожної людини всіх часів і народів. Ми часом називаємо тих, хто не має достатку, жодної підтримки і надії, людьми вбогими, тому що Бог єдиний, хто чує їхній крик. Водночас, маємо пам’ятати, що матеріальна убогість ніколи не є метою самою в собі, але є способом наслідування Христа.
«Мають Мойсея і пророків; нехай їх слухають», – каже у притчі Авраам (пор. Лк.16, 29). Господь Бог щодня промовляє до нас різними способами: чи то через вбогих лазарів, чи через Євангелії і Божі заповіді. У своєму Об'явленні Він дав нам все, що ми потребуємо для спасіння. Його Слово голоситься сьогодні по цілому світі, Його сила і ласка спливає на нас через Святі Тайни. Божі заповіді не є якимось авторитарним наказом, який лише обмежує нашу волю. Вони є життям, тою дорогою, якою ми можемо вийти «на лоно Авраама». Але ми здебільшого шукаємо собі якоїсь іншої, легшої дороги до Небесного царства. Чекаємо на якісь незвичайні Божі упімнення і об'явлення, вимагаємо якогось чуда. Неначе той багач думаємо, що коли б дійсно хтось з мертвих наших родичів чи знайомих прийшов до нас з того світу і про все розказав, ну тоді би між нами не було тих, що сумніваються, і всі грішники одразу ж покаялися. Але був прийшов Той, хто по трьох днях воскресив вже одного Лазаря з мертвих і Сам на третій день встав з гробу, але ті, що тоді не слухали голосу закону і пророків, так не повірили і до сьогодні. Реакція недовіри до Ісуса та Його воскресіння також пояснюється словами Авраам з притчі: «Навіть коли хто воскресне з мертвих, не повірять» (пор. Лк.16, 31). Якщо ми слухаємо голосу Божого, живемо Його Словом і Таїнствами які Господь залишив нам ради нашого спасіння, то будьмо певні, що успадкуємо життя вічне. Той, хто гідно бере участь у Божественній Літургії, може вже відчути те, про що писав апостол Павло: "Те, що око не бачило й вухо не чуло, що чоловікові на думку не спало – те приготував Господь тим, які його люблять" (1 Кор.2,9).
Дорогі в Христі! Також і сьогодні коли Україна бореться за свою цілісність і соборність проти агресора московії, Господь покладає на нас, особливу місію бути голосом українського народу який страждає, молитись і боротися згідно свого покликання. Україна стоїть Божою силою саме тому, що молиться наш народ і солідарні з нами народи світу, та уповає на Господню поміч. Бог дав право нашому народові на існування та життя, і цього права ніхто не може від нас забрати. Коли ракети і бомби московії падають на голови наших співвітчизників вони щоразу ранять також і Бога. Його рани можна побачити в наших поранених військових, у жінок, дітей на мирних літніх людях які переживають окупацію агресора. Нехай Господь, за молитвами Пречистої Богородиці, святих і праведних яких видала наша земля, наблизить справедливий мир для нашої Батьківщини, дарує нам натхнення для ревного служіння у Його Церкві, щоб славилося пресвяте Його ім’я в нашому народі. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде зо всіма вами! Амінь
+ Ярослав
02 листопада 2026 року Божого,
м. Дрогобич
Детальніше...
Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі браття і сестри!
Часто гортаючи сторінки нашого минулого, ми бачимо постаті, чиє життя було безперервним служінням Богові та ближньому. Таким світильником для нашої землі був, є і залишається отець Михайло Зубрицький – ревний душпастир, видатний історик, етнограф і справжній батько для своєї пастви. Він не лише дбав про спасення людських душ, але й фіксував живу історію, традиції та побут нашого народу, рятуючи від забуття наше коріння.
Проте пам'ять – це не просто данина минулому, це живий зв'язок поколінь. І сьогодні, на цієї святої Літургії, ми підносимо особливу подячну молитву за тих людей, через яких Господь продовжує діяти в нашому сьогоденні. Сьогодні ми хочемо висловити найглибшу вдячність і повагу нашим дослідникам, науковцям та громадським діячам, які присвятили свій час, сили, наукові пошуки та таланти збереженню й увіковічненню пам’яті отця Михайла Зубрицького.
Праця науковця й дослідника часто є тихою та непомітною для загалу, адже вона вимагає справжньої жертовності, безмежної терпеливости і великої
любові. Сидячи над архівами, збираючи по крихтах історичні доробки, видаючи книги та організовуючи пам’ятні заходи, ви, дорогі дослідники, робите велику Божу справу – повертаєте нашому народові його пророків та вчителів і допомагаєте нам пізнати самих себе. Видимим і величним продовженням цієї важливої місії збереження пам'яті став складний архітектурно-скульптурний проєкт пам'ятника з амфітеатром на честь о. Михайла Зубрицького, який ми сьогодні освячуємо.
Дорогі у Христі! Сьогоднішнє євангельське читання переносить нас до Капернауму та благовістує нам про віру римського сотника (пор. Лк. 7, 1-10). У ньому звучать два протилежні судження про одну людину. Юдейські старшини кажуть Ісусові: «Він достойний» (Лк. 7, 4). А сам сотник передає через друзів: «Господи, не трудися, бо я недостойний» (Лк. 7, 6). Між цими двома словами пролягає таємниця справжньої величі. Достойним перед Богом і людьми стає той, хто з любові будує для свого народу, а з покори довіряє все силі Божого слова. Такою була віра сотника, і такою була віра о. Михайла Зубрицького. Такої віри Господь шукає і в нас із вами.
Зауважмо особливість, яку подає саме євангелист Лука: сотник не бачився з Ісусом. «Почувши про Ісуса» (Лк. 7, 3), він посилає до Нього спершу старших, а потім друзів. Його віра народжується зі слухання, як і навчає апостол: «Віра із слухання, а слухання через слово Христове» (Рим. 10, 17). Вона сягає Христа, не бачивши Його. Про таких Господь сказав: «Щасливі ті, які, не бачивши, а увірували!» (Йо. 20, 29). А Ісус без вагання «пішов з ними» (Лк. 7, 6) до дому чужинця, бо Бог завжди першим виходить назустріч людині. Звернімо увагу й на те, хто просить за сотника. Заступниками стають старші того народу, який він полюбив. Любов, вкладена в людей, повертається молитвою заступництва цих людей.
Погляньмо тепер на любов, яка будує. Євангелист зауважує, що хворий слуга «був дорогий для нього» (Лк. 7, 2). Чужинець і військовий начальник вболіває за невільника, якого тодішній світ вважав лише власністю. А старші свідчать про нього: «Любить бо народ наш і збудував нам синагогу» (Лк. 7, 5). Грецьке слово «синагога» означає «зібрання». Сотник полюбив чужий для себе народ і збудував йому дім, де той збирався довкола Божого слова. Його любов не залишилася почуттям, а стала ділом.
Отець Михайло полюбив свій народ, упосліджений на власній землі, і збудував для нього «храм» в найширшому значенні. У часи, коли селянина мало хто вважав гідним уваги історії, він зробив предметом науки саме життя бойківського села: родину й звичаї, господарство й пісню, імена й молитву. Його вважають одним із перших дослідників, які системно вивчали життя українського селянства, а Мшанець завдяки йому став одним із найдослідженіших сіл Центрально-Східної Європи. Він залишив понад 300 праць, видав сотні давніх документів, записував пісні, легенди й приказки, а 1913 року передав до музею у Львові чимало предметів бойківського побуту. Іван Франко, його ровесник і гімназійний товариш, 170-ліття якого ми нещодавно вшановували в Нагуєвичах, високо цінував точність і чесність його досліджень. А історик Франк Сисин назвав о. Михайла «Нестором українського села».
Якщо «Слово стало тілом, і оселилося між нами» (Йо. 1, 14), то немає нічого надто малого для Божої уваги: ні сільської хати, ні колискової пісні, ні важкої праці на гірському полі. Священник, який із любов’ю описує буденне життя парафіян, шанує те місце, де Бог захотів перебувати з людьми. Недарма святий Іриней Ліонський навчав, що «Слава Божа – це жива людина». Водночас наука була для о. Михайла служінням правді. Христос сказав: «Спізнаєте правду, і правда визволить вас» (Йо. 8, 32). Народ, який знає правду про себе, вже не дасть себе поневолити ні чужою мовою, ні чужою історією.
Отець Михайло збирав народ і довкола спільної справи. У 1892 року відкрив у Мшанці читальню «Просвіти», засновував читальні й у сусідніх селах, а навчання грамоти поєднував із катехизацією. Заснував кооперативну крамницю й позичкову касу, щоб визволити людей від лихварів, скликав віча, обстоював рідну мову і гідність парафіян перед урядниками й поміщиками. Від школи він вимагав, щоб вона виховувала в селянських дітях не покору перед панами, а гідність і вміння самостійно здобувати хліб.
Недарма про нього кажуть, що в одній парафії він робив те, що митрополит Андрей Шептицький запроваджував у всій Церкві. Бо найдостойніше зібрання, яке творить священник, – це Євхаристійна Літургія. Христос був розп’ятий, як пише євангелист, за те, «щоб зібрати в одне розкидані діти Божі» (Йо. 11, 52). Отець Михайло, як добрий пастир, який щонеділі збирав людей довкола Божого престолу, умів збирати їх і до спільної праці та відповідальності за власну долю.
Друге, на що вказує Євангеліє, – смирення. Чоловік, якого інші називають достойним, каже про себе: «Я недостойний, щоб ти зайшов під мою крівлю… але скажи лиш слово, й одужає слуга мій» (Лк. 7, 6-7). Старші синагоги міркують мовою заслуги: він достойний, бо збудував нам синагогу. Сотник говорить мовою благодаті: я недостойний, але скажи слово. І Христос хвалить не заслуги, а віру. Добрі діла важливі, та Божого дару не купують навіть найкращими ділами. Святий Августин зауважує, що, «назвавши себе недостойним, сотник став достойним, щоб Христос увійшов не в стіни його дому, а в його серце». Так сотник розкриває й таємницю своєї віри: «Бо й я чоловік, що стою під владою» (Лк. 7, 8). Він визнає, що Ісусовому слову коряться недуга і смерть, як воїни коряться наказові воєначальника. Для поганина це вже сповідання Божої влади Христа. Хто сам слухняний, той розуміє силу слова, за яким стоїть влада. Так і священник: коли він промовляє слова розрішення гріхів чи освячення Дарів, вони діють не його власною силою, а силою Христа, Який його послав.
І Господь дивується. Лука підкреслює, що Ісус, обернувшись, говорить це до народу, який ішов за Ним: «Навіть в Ізраїлі я не знайшов такої віри» (Лк. 7, 9). Чужинця Він ставить у приклад тим, хто вважав себе ближчим до Бога. Господь знаходить велику віру там, де її не шукали: не в столицях, а на околицях.
Таку віру Господь знайшов і в гірському Мшанці. Шлях о. Михайла не був легким. Той, хто все життя боровся з москвофільством, 1914 року був заарештований австрійською владою за безпідставним звинуваченням саме в москвофільстві й пройшов через концтабір Талергоф. Так здійснилося слово Господа: «Переслідували мене – переслідуватимуть і вас» (Йо. 15, 20). Згодом у с. Берегах Долішніх, де служив від 1916 року, він з радістю зустрів народження Західноукраїнської Народної Республіки і став свідком перших кроків відновленої української влади. Невдовзі вдруге зазнав ув’язнення, тяжко захворів і 8 квітня 1919 року відійшов до Господа. Але, як сказано про праведного Авеля, він «хоч і мертвий, далі промовляє» (Євр. 11, 4). Промовляє і о. Михайло через тих, кого виховав: його син Володимир став педагогом і послом до польського сейму, де обстоював права українців, а згодом пройшов радянський табір. Христове слово в Капернаумі подолало відстань простору й оздоровило слугу. Слово, яке о. Михайло проповідував і записував у Мшанці, долає відстань часу: через століття воно й далі будує нас як народ.
Ця євангельська історія є надзвичайно співзвучною з події, задля якого ми сьогодні зібралися на цю Божественну Літургію. Гортаючи сторінки історії нашої Церкви та народу, ми бачимо, що Господь у кожну епоху посилає нам людей, які, подібно до капернаумського сотника, мають у серці цю двічі благословенну силу: щиру любов до свого народу і глибоку віру в Бога.
Таким ревним душпастирем і будівничим нашого духовного та культурного дому був отець Михайло Зубрицький. Його життя – це приклад віри, яка не ховалася в стінах храму, а діяла через любов до ближнього. Як сотник дбав про добробут громади та будував синагогу, так отець Михайло присвятив себе служінню простій парафії Прикарпаття. Він був для людей не лише священником, а й порадником, вчителем, захисником прав та провідником до світла науки. Будучи видатним істориком та етнографом, він по-крупицях збирав пам'ять про наш побут, мову та звичаї, показуючи, що кожен християнин має любити свою земну Батьківщину, пізнавати та берегти її спадщину.
Але віра і праця – це те, що потребує продовження в наступних поколіннях. Як сотник привернув увагу Христа своєю небайдужістю, так і сьогодні небайдужість сучасних людей зворушує наші серця. Сьогодні ми дякуємо Творцеві за дар життя і служіння отця Михайла Зубрицького і дякуємо за кожного з вас – дослідників і будівничих його пам'яті. Нехай Господь, Який здивувався вірі сотника, погляне Своїм милостивим оком на ваші наукові та громадські труди. Нехай дарує вам міцне здоров'я, невичерпне натхнення, мир вашим родинам і Своє щедре благословення сторицею за кожну хвилину, присвячену цій благородній справі.
Сьогоднішнє Євангеліє завершується словами про те, що посланці, повернувшись додому, «знайшли слугу здоровим» (Лк. 7, 10). За прикладом сотника з Капернаума, звернімося і ми до нашого Спасителя з молитвою: «Господи Ісусе, ми недостойні Твоїх пребагатих милостей, але промов лише одне цілюще слово – і нехай одужає наша закривавлена земля, загояться рани наших воїнів, повернуться додому полонені, знайдуть розраду знедолені, а наш багатостраждальний народ дочекається перемоги Божої справедливості та тривалого миру». Нехай приклад отця Михайла Зубрицького надихає кожного з нас щодня трудитися для Божої слави та добра рідної України. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога й Отця та причастя Святого Духа нехай будуть з усіма вами. Амінь.
+ Ярослав
31 жовтня 2026 року Божого,с. Мшанець
Детальніше...
Проповідь на двадцять першу неділю після Зіслання Святого Духа (2026)
26 жовтня 2026
Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри!
У сьогоднішньому Євангелії Ісус Христос розповідає нам притчу про сіяча, а пізніше на прохання учнів пояснює її значення. Зерном, яке сіяч сіє на своєму полі, є слово Боже. Тому значення цієї притчі для духовного життя християнина у великій мірі залежить від того, що ми розуміємо під цим Словом. Слово Боже - це передусім звернення Бога, люблячого Батька, до людини – свого творіння. У притчі Христос порівнює Слово Боже до зерна, яке сіється, а ґрунт означає внутрішню диспозицію людей. Таким чином, зростання Царства Божого залежить, згідно з Ісусом, також і від нас, бо вільна людська воля, несе відповідальність за це зростання. Зерно можуть потоптати люди, видзьобати птиці, заглушити терня. Цей образ Слова – Зерна відкриває нам кенозис – сходження самого Бога, Який з любові до людини у Воплоченні стає вразливим аж до смерті і то хресної. Також у притчі нас вражає до певної міри щедрість Сіяча – він не жаліє зерна, а сіє всюди. Бог не нав’язує нам своє слово, Він нам його пропонує. Тому Господь знову і знову виходить сіяти своє Слово широко, вдосталь і щедро для кожної людини яка покликана Богом до життя вічного.
Перші рядки Євангелії св. Йоана Богослова розкривають нам нову правду про Бога, називаючи Його Словом – Словом, Яке було на початку і з Якого все постало (пор. Йо.1, 1-5). Зі Священного Писання знаємо, що Бог своїм Словом сотворив світ (пор. Пс. 32,6), Він підтримує цей світ Словом (пор. Євр. 1, 3) і, врешті, судитиме в кінці часів світ Своїм Словом (пор. Йо.12,48). Слово Боже – «живе та діяльне, гостріше від усякого меча двосічного", воно проходить аж до розділу душі й духа, суглобів та костяного мозку, і розрізняє чуття та думки серця (пор. Євр. 4,12). Воно є "силою Божою на спасіння кожному, хто вірує» (Рим. 1,16). Це – "слово життя" (Флп. 2,16), і "слово примирення" (2 Кор. 5,19), як твердить апостол Павло. А пророк Ісая говорить: «Як дощ і сніг сходить з неба і не повертається туди, але напуває землю, щоб вона родила й ростила та давала насіння тому, хто її обсіває, і хліб тому, хто їсть, отак і моє слово, що виходить у мене з уст, не повертається до мене порожнім, але чинить те, що я хочу, довершує те, за чим я його вислав» (Іс. 55,10 – 11).
Це означає, що Слово Боже є дієвим: Господь сказав і створилось. Це Слово здатне давати життя і його утримувати. Христос є присутній у Слові Отця. Він сам особисто промовляє до людини в різний спосіб: через слухання Слова Божого, читання, внутрішнє натхнення, споглядання, висновки із різних обставин життя тощо. Слово Боже приходить до людини не тільки в храмі чи на особистій молитві, але всюди, де перебуває людина. Звернімо увагу на те, як ми слухаємо? Як слухаємо ми Слово самого Господа? Як слухаємо ми один одного? Як слухаємо ми голос нашої совісті? В нашому житті слухання має дуже важливе значення. Вміння слухати – це велике мистецтво, через слухання ми отримуємо мудрість і знання. У біблійній мові «слухати» означає більше, аніж просто чути, а навіть більше, ніж розуміти. Воно включає цілковите відання особи: від почути до розуміти і від розуміти до жити. Слухати – означає чути, сприймати і виконувати волю Небесного Отця.
Ісус у Господній молитві закликає всіх молитися: «Нехай прийде Царство Твоє» (пор. Мт. 6,11; Лк 11,2). Притча про сіяча голосить, що Царство Боже стає реальністю вже у вченні Ісуса, і одночасно вказує на безмежну кількість плодів, які складають велике благо Царства, що об'являться при кінці часів. Не всі зерна дадуть плід. Це залежить від того, якою буде відповідь на запрошення, як буде прийняте зерно Слова Божого.
Під час кожної Божественної Літургії, перед читанням Слова Божого, ми чуємо заклик священнослужителя до вірних: «Будьмо уважні». Цей заклик спонукає вірних стати причасниками Божого Слова, щоб бути готовими до прийняття зерна, яке Господь щедро сіє. Заклик «Будьмо уважні» чуємо як перед читанням Апостола, так і перед читанням Євангелія. Важливо запитати себе, чи дійсно я уважно вслухаюся у Слово, яке промовляє до мене Господь.
Притча пояснює нам, що Слово Боже, яке приходить до людини, має багато перешкод в людині, поки вона відважиться жити правдиво по-християнському або, іншими словами, так, щоб це Слово приносило добрий плід життя. Люди часто легковажать собі Слово Божим, приглушуючи сумління, кидаються у вир грішного життя, щоб шукати задоволення у тимчасових примарних насолодах. Ісус пояснює учням і нам, що диявол дуже піклується про те, щоб Слово Господнє зробити неплідним у нашому житті. Окрім того, також заглушують Слово непостійність людини у своїх переконаннях, спокуси, клопоти, багатства, життєві розкоші, аби тільки воно не принесло жодного плоду в нашому житті.
Наш слух є недосконалий, ґрунт нашого серця – неплідний, повний колючок і каміння, які треба усунути, твердої землі, яку треба зорати. Слово вимагає слухання, уваги, воно вимагає закритися від світських перешкод і спокус диявола. Щоб чути Слово Боже, треба мати внутрішнє вухо, яке налаштоване на Божий голос. «Вівці мої голосу мого слухаються, – каже Ісус, – і я їх знаю: вони за мною слідують» (пор. Йо. 10, 27). Святий Павло каже, що віра народжується від слухання Божого Слова (пор. Рим 10,17). Отож, є дуже важливо зрозуміти, що наше слухання може народити віру. Бо як ми можемо повірити комусь, якщо не чули про нього нічого, якщо нам ніхто не дав навіть натяку, що щось подібне взагалі існує? Ісус постійно наголошував: «Слухайте…», постійно проповідував, навчав, пояснював, а тих хто Його слухав називав: «Блаженні ті, що слухають…».
Словами сьогоднішньої притчі Господь також хоче нам сказати, наскільки важливим є ґрунт, тобто людське серце, у сприйманні Слова Божого. Людей, які чують та виконують слово, Ісус називає щасливими: «Блаженні ті, що слухають Боже слово і його зберігають» (Лк. 11, 28). Зростати в статусі учня Ісуса (тобто бути християнином) означає дозволити слову пускати корінь вглиб нашого серця, щоб відтак могти встояти в час випробувань та спокус, яких не бракує кожного дня і кожної години. Плід завжди приноситься у терпінні (пор. Лк. 8, 15). Неможливо принести добрий плід віри, не бажаючи нести у своєму житті труднощі та випробовування. Якщо людина уникає всілякого страждання, не готова пожертвувати чимось своїм заради іншого, вона не зможе приносити плоди добра.
Дорогі у Христі брати і сестри. Сьогодні у вашій парафії ми також звертаємо наш погляд на того, хто власним життям і мученицькою смертю засвідчив перемогу життя над смертю – до святого великомученика Димитрія Мироточця. Його постать – це символ віри, мужності й вірності Христові, що сяють світлом на тлі темряви переслідувань. У ньому ми бачимо образ людини, яка не боїться зла, бо знає, що Христос уже переміг світ (пор. Йо. 16, 33).
Святий Димитрій жив наприкінці ІІІ століття у Солуні. Народжений у християнській родині, він змалку пізнав силу молитви і вірність Богові. Його здібності та мудрість привели його до високого становища – імператор призначив його проконсулом, правителем провінції. Але, замість того щоб скоритися владі, яка вимагала від нього зректися Христа й поклонитися ідолам, Димитрій відкрито сповідував свою віру. Серед страху й насильства він залишився вірним Євангелію, проповідуючи любов і спасіння.
За це його кинули до в’язниці. Там він молився, підбадьорював інших і благословив свого учня Нестора на двобій із язичницьким велетнем Лієм. Святий Димитрій, після спільної молитви, поблагословив Нестора і сказав йому пророчим духом, що Лія він поборе, а потім постраждає за Христа. Нестор переміг, але за це Димитрія стратили – проколовши списами.
Християни поховали його тіло, і невдовзі над гробом почали ставатися чуда – від мощів святого витікало запашне і цілюще миро. Тому Церква назвала його Мироточцем. Це миро стало знаком того, що навіть смерть не може спинити дію Божої благодаті, що віра праведника продовжує жити, зміцнюючи тих, хто вірить. Мучеництво святого Димитрія – це свідчення істинної перемоги: його мечем була віра, а щитом – любов. Він не боронив себе, а залишився вірним Христові аж до смерті.
Сьогодні приклад святого Димитрія стукає до наших зболених сердець. Ми також стоїмо перед обличчям зла, яке хоче залякати, зламати, знищити все, що справжнє. Наш народ переживає власну Голготу – у війні, в стражданнях, у крові, що проливається за правду, свободу і державну цілісність. І ми бачимо серед нас тих, хто, подібно до святого Димитрія, не відступає – воїнів, медиків, капеланів, волонтерів, людей, які не шукають слави, але день у день свідчать, що любов, сильнішу за страх. У кожному з них воскресає дух мученика: вони не бояться смерті, бо вірять у Життя.
Як у давнину імператор Максиміан прагнув викорінити віру Христову, так і сьогодні ворог намагається знищити душу нашого народу, відібрати надію, стерти пам’ять, підмінити правду. Але, як колись у Солуні, де віра святого Димитрія не згасла під ударами імперії, так і в Україні жевріє вогонь Божої сили і правди.
Святий великомученик Димитрій стає для нас живим свідком. Його життя – це виклик нашому страху, його вірність – відповідь на наш біль. І поки ми тримаємось за цю віру, що Христос – Господь життя, смерть не матиме останнього слова. І сьогодні, коли наш народ проходить крізь своє випробування, коли кращі сини України стоять на полі бою, а багато людських сердець зранені війною, постать святого Димитрія нагадує нам: Бог не покидає тих, хто стоїть у правді.
Сьогодні ми молимось в Божому храмі, після роздумів про Боже Слово та подвигу святого великомученика Дмитрія, наше серце природно звертається до самого осердя віри – до Господа. Храм – це простір, у якому Божа вічність входить у наш час. Тут Бог не лише слухає, але й промовляє; не лише вислуховує наші молитви, а й перемінює нас.
Сьогодні, святкуючи оновлення вашого храму, маємо добру нагоду подякувати Богові за всі ті незліченні благодаті, які ми від Нього отримали. Це також час подяки всім, хто впродовж цих років підтримував і продовжує підтримувати зусилля громади у розбудові церковного життя. Усе, що за благодаттю Божою вам вдалося здійснити, стало можливим завдяки щиро віруючим людям, які люблять Церкву як свою матір, піклуються про її зростання й дбають про духовний розвиток спільноти.
Поки ми зберігаємо цей храм живим нашою активною участю у богослужіннях, поки підносимо руки до Бога у молитві, доти стоятиме Україна і світло Христове не згасне серед темряви війни у нашому народі. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.
+ Ярослав
25 жовтня 2026 року Божого,с. Коритища
Детальніше... Проповідь на двадцяту неділю після Зіслання Святого Духа (2026)
18 жовтня 2026
Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри!
Сьогоднішнє євангельське читання відкриває перед нами глибоку й зворушливу подію - воскресіння сина вдови з Наїна, описане євангелистом Лукою (пор. Лк. 7, 11–16). Ісус Христос, входячи до невеликого міста, зустрічає похоронну процесію: несли померлого юнака, єдиного сина вдови, а за ним ішов натовп людей. Це була процесія скорботи, плачу й безнадії. Назустріч їй ішла інша процесія – процесія життя: Ісус Христос зі Своїми учнями та народом, який слухав Його слово.
Щоб глибше зрозуміти цю подію, варто звернути увагу на її контекст. Наїн - невелике містечко, де життя йшло спокійно й буденно. Але того дня воно огорнулося жалобою. Вдова, яка вже поховала чоловіка, тепер втратила свого єдиного сина. У тодішньому світі це означало не лише особисту трагедію, а й повну безвихідь: у жінки не залишалося ні підтримки, ні впевненості в майбутньому. Син був для матері опорою та гарантією захисту. Тому разом із тілом юнака вона немов ховала власну надію.
Євангелист Лука зазначає: «Побачивши її, Господь зглянувся над нею» (Лк. 7, 13). Це слово - «зглянувся» - виражає глибоке співчуття, що лине із самого серця. Христос не просто бачить скорботу, а й Сам переживає її. Він не проходить повз, як священник чи левіт у притчі про милосердного самарянина (пор. Лк. 10, 25–37), а зупиняється, бо Його любов не може бути байдужою. І каже вдові: «Не плач!» (Лк. 7, 13).
На перший погляд, ці слова можуть видатися незвичними: як можна казати «не плач» матері, яка втратила дитину? Але Христос не забороняє сліз, а обіцяє втіху. У Старому Завіті Бог не раз закликає не плакати. Через пророка Єремію Він звертається до Свого народу: «Так говорить Господь: Годі тобі вже ридати та голосити, хай очі твої сліз не проливають! Є бо нагорода за біль твій, - слово Господнє, - вони повернуться з ворожої країни. Є ще надія для потомства твого, - слово Господнє, - діти твої повернуться у свої границі» (Єр. 31, 16–17). Через пророка Ісаю Господь також промовляє: «Я веселитися буду Єрусалимом, я радуватимусь моїм народом. Не буде чути більш у ньому ридання голосного, ні крику» (пор. Іс. 65, 19). Кожного разу ці слова звучать як запевнення: «Я зніму твій біль, Я зміню твою скорботу на радість». Так само і тут: Христос не відкидає плачу, а бере його на Себе.
Сльози вдови - це образ плачу всього людства. Ми оплакуємо гріх, втрати й смерть, але Христос каже кожному, хто терпить і страждає: «Не плач!» - бо Він Сам пролив сльози разом із нами. І тут Його милосердя переходить у дію. Ісус торкається нош, на яких лежить померлий. Згідно зі старозавітним законом, дотик до померлого спричиняв ритуальну нечистоту, і кожен, хто торкався мертвого тіла чи гробу, вважався нечистим і не міг брати участі в молитовній спільноті, доки не виконає приписаного обряду очищення. Але Христос, Святий і Безгрішний, не боїться доторкнутися до того, що нечисте, бо Його дотик очищає, а Його святість перемагає смерть. Торкнувшись нош, Він перетворює смерть на життя.
«Юначе, кажу тобі, встань!» (Лк. 7, 14), - промовляє Христос. І померлий чує. Адже це слово нагадує те, яким Творець сказав: «Нехай буде світло!» (Бут. 1, 3). Слово Боже діяльне: воно творить життя. Юнак устає і починає говорити, а Ісус віддає його матері - повертає їй не просто сина, а й надію та майбутнє. Народ, побачивши це, охоплюється благоговінням і вигукує: «Великий пророк устав між нами!» та «Бог навідався до народу свого!» (Лк. 7, 16).
Слова Спасителя «Не плач!» - це не лише звернення до вдови з Наїна, а й послання кожному з нас. Бог не далекий від нашого болю. Він - Еммануїл, тобто «З нами Бог» (пор. Іс. 7, 14). У цій події ми бачимо образ Христа як Доброго Пастиря, Який шукає загублену овечку (пор. Лк. 15, 4) і знаходить вдову в її самотності та горі. «Не плач!» - це заклик до справжньої надії, адже в Наїні втіха приходить від Господа не лише через слова, а й через дію: дотик, слово та воскресіння.
Дорогі у Христі! Для нас, християн, подія в Наїні - це не просто історичний спогад про чудо, яке сталося дві тисячі років тому. Це реальність, яка оживає в кожній Божественній Літургії. Кожен із нас, приходячи до храму, часто несе в собі власну «процесію»: розчарування, страх, гріх, духовне омертвіння, біль утрати чи самотності. Але в літургійному просторі храму ми зустрічаємо Христа, Який іде нам назустріч у Своєму слові та у Святих Таїнствах. Коли під час Літургії проголошується Святе Євангеліє, це Сам Христос звертається до нашого серця. Його слово має ту саму владу, що й біля воріт Наїна. Воно здатне воскресити зневірену душу, підняти її з ложа духовного паралічу. Так Христос зцілює нас у Таїнствах Покаяння та Євхаристії, повертає до Церкви, родини й повноцінного життя в любові.
Кожна наша щира сповідь - це дотик Бога до ложа нашої гріховності. Кожне причащання Святих Христових Таїн, кожна щира молитва - це наша особиста зустріч із Господом. Це мить, коли наше затьмарене життя зустрічається зі своїм справжнім Життям, а наша омертвіла совість переживає духовне воскресіння.
У Таїнстві Євхаристії ми не просто згадуємо Христа - ми приймаємо Його Животворче Тіло. Той самий Божественний дотик, який підняв юнака з одра смерті, тепер проникає в наше єство, спалюючи терня гріхів і даруючи нам завдаток безсмертя. Як навчає святий Кирило Олександрійський, Тіло Христа є животворчим, бо воно з’єднане із самим Життям - зі Словом Божим. Тому, приймаючи Святе Причастя, ми єднаємося з Переможцем смерті.
Святе Письмо розповідає, що Ісус, побачивши жінку, «зглянувся над нею» (пор. Лк. 7, 13). Богословський зміст цього милосердя надзвичайно глибокий. Христос діє не тому, що Його про це попросили: вдова була настільки розчавлена горем, що навіть не просила про чудо. Спаситель Своїм Божественним єством відгукується на людське страждання. Бог бачить причину сліз: Він бачить не лише зовнішній плач, а й розбите серце.
Сьогодні, коли ми читаємо про вдову з Наїна, перед нашими очима постає інша картина - картина нашої рідної землі. Сьогодні Україна - це та сама вдова, яка вдягнулася в чорні шати жалоби й щодня ховає своїх найкращих синів і доньок. Наші міста стали місцями плачу, де життя стикається зі смертю. Ми щодня чуємо про нові втрати, про поранених і полонених. І серце кричить: «Господи, де Ти?» Але саме там Христос промовляє: «Не плач!» - не тому, що біль ілюзорний, а тому, що Бог поруч.
Господь іде процесією життя серед нашого народу - у волонтерах, капеланах і військових, які захищають життя. Він торкається наших ран, нашого болю та наших руїн, щоб дати надію. «Не плач!» - каже Він матерям і дружинам полонених, дітям, які залишилися сиротами. Адже воскресіння сина вдови - це знак того, що смерть не є останнім словом. Тож і на нашій українській Голготі неодмінно засяє світло Його Воскресіння. У цій нашій боротьбі за життя Господь хоче через наш народ об’явити Свою силу всьому людству, викрити й засудити зло, яке чинить агресор - московський режим.
Війна, яку ми переживаємо, приносить не лише фізичні руйнування інфраструктури й будинків. Її страшні наслідки можуть сягати й людської душі: посіяти в ній безнадію, цілковитий розпач і духовну смерть. Духовна смерть настає тоді, коли людина перестає сподіватися на Бога, коли її серце кам’яніє від ненависті, коли опускаються руки й зникає сенс жити та боротися. Сьогодні Христос підходить до кожного з нас, торкається наших зранених і втомлених сердець та промовляє те саме слово: «Встань!»
Встаньмо й не дозвольмо жодній темряві зовнішніх обставин загасити світло віри в нашій душі. Духовне воскресіння - це здатність продовжувати любити, молитися, допомагати ближньому, підтримувати наших воїнів і вірити в перемогу Божої правди навіть тоді, коли здається, що сили зла перемагають. Як навчають святі отці: «Тримай свій розум холодним, серце гарячим і не впадай у відчай». Навіть бачачи жахи навколо, ми маємо триматися за милосердну руку Христа, Який веде нас крізь темряву.
Бог навідався до Свого народу. Він не залишив нас. Він присутній у кожному окопі, де молиться воїн, у кожній лікарняній палаті, де лікар бореться за життя, у кожній оселі, де мати плаче за своєю дитиною. Його милосердя підтримує нас над прірвою, Його сила веде нас крізь випробування, а Його любов дає нам упевненість, що навіть після найстрашнішої Голготи засяє світло Воскресіння.
Він і сьогодні поспішає до нас. Він приходить до нас у цій Божественній Літургії. Він торкається нас Своїм животворчим словом Євангелія і запрошує всіх приступити до Святого Причастя, у якому хоче торкнутися нас Своїм Таїнственним Тілом і Животворчою Кров’ю, щоб наше життя перетворилося на дорогу надії на воскресіння.
Дорогі брати і сестри! Молімося під час цієї Божественної Літургії, щоб Господь навідався до Свого народу. Нехай Боже милосердя буде силою України, єднає нас із Богом і дарує нам внутрішню силу, мужність та витривалість у боротьбі з ворогом. Нехай Господь допоможе нам сьогодні разом із мешканцями міста Наїна сказати: «Справді, Бог навідався до народу свого!» (пор. Лк. 7, 16). Нехай Він буде з кожним із нас і з нашим воїнством, дасть нам силу вистояти проти московського агресора - на прославу Його святого імені.
А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.
+ Ярослав
18 жовтня 2026 року Божого,м. Дрогобич
Детальніше... Проповідь з нагоди свята преподобної Параскеви Тернавської та 140-ліття храму (2026)
14 жовтня 2026
Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри!
Сьогодні для вашої парафіяльної громади особливий день. Ми вшановуємо вашу небесну покровительку — преподобну Параскеву Тернавську — і водночас дякуємо Богові за 140 років освячення вашого храму. Це не просто дата в історії парафії. Це нагода озирнутися на шлях багатьох поколінь ваших односельчан, які приходили сюди зі своїми радощами й смутками, тут приймали святі Тайни, молилися за своїх рідних, просили в Бога сили у випробуваннях і дякували Йому за отримані ласки. Звідси проводжали в останню дорогу тих, хто завершував свою земну мандрівку, довіряючи їх Божому милосердю.
Змінювалися покоління, історичні обставини, держави й суспільні порядки, але цей храм продовжував бути місцем зустрічі людини з Богом. І сьогодні він залишається домом молитви, віри та надії, а завтра служитиме тим, хто прийде сюди після нас. Тож закономірно, що саме в такий день ми чуємо євангельські слова Ісуса Христа про дім, збудований на скелі. Адже головне запитання полягає не лише в тому, скільки років стоїть храм, а й у тому, на чому ми будуємо власне життя, наші родини та нашу християнську громаду.
Господь розповідає про двох людей, які збудували собі доми. Зовні ті доми, мабуть, мало чим відрізнялися. Обидва мали стіни й дах, обидва здавалися придатними для життя. Але прийшла повінь, ріка вдарила в них, і тоді виявилося, що між ними є принципова різниця: один був збудований на міцній основі, інший — без надійного фундаменту.
Христос пояснює, що означає будувати на скелі. Він запитує: «Чому ви мене зве́те: Господи, Господи, а не робите, що я говорю?» (Лк. 6, 46). А далі каже, що той, хто приходить до Нього, слухає Його слова й виконує їх, подібний до людини, яка, будуючи дім, викопала глибоко й поклала підвалину на камінь.
Зауважмо: Ісус не говорить, що достатньо лише слухати Його слова. Не каже, що вистачить називати Його Господом. Він наголошує на необхідності жити відповідно до Його науки. Адже назвати Ісуса Господом означає не просто вимовити побожне слово. Це означає визнати Його тим, кому належить провідне місце в нашому житті. Господом, якому ми довіряємо свої рішення, від якого вчимося розрізняти добро і зло, чиє слово стає мірилом наших учинків.
Христос хоче бути не просто гостем у нашому домі, а його Господарем. Не лише тим, до кого ми звертаємося у хвилини небезпеки, а тим, із ким радимося щодня; не лише тим, кому молимося в храмі, а тим, чиє Євангеліє намагаємося втілювати вдома, на роботі, у стосунках із ближніми.
Дорогі брати і сестри, уже п’ятий рік повномасштабної війни наша земля переживає страшні випробування. Війна, наче бурхлива ріка, вдаряє по наших домівках, родинах і серцях. Ми запитуємо себе, чи встоїть наш дім, чи вистоїть наша Україна, чи збережемо ми віру, надію та здатність любити. Ми переживаємо втрати, тривоги, розлуки, виснаження і невизначеність. І саме тепер євангельський образ двох будинків набуває для нас особливого значення. Адже буря показує те, чого не завжди видно в часи спокою. Вона виявляє, на чому насправді тримається наше життя.
Апостол Павло, згадуючи духовну скелю, яка супроводжувала ізраїльський народ у пустелі, пише: «Скеля ж був Христос» (1 Кор. 10, 4). Сам Христос став для нас тією Скелею, яка витримала найстрашнішу повінь — зраду, несправедливий осуд, глум, самотність і смерть. На Страсну п’ятницю на Нього обрушилося все зло людського світу, але Він залишився вірним Отцеві, ставши, за словами апостола Павла, «слухняним аж до смерти, смерти ж — хресної» (Флп. 2, 8). А третього дня воскрес, перемігши смерть. Те, чого Христос навчає нас, Він Сам здійснив першим. Він не лише проголосив Божу волю, а й виконав її до кінця. Тому будувати на Христі означає довіряти Тому, хто Сам пройшов крізь страждання, не відступив від любові й відкрив нам дорогу до воскресіння.
Але тут важливо зрозуміти ще одну річ. Христос не обіцяє, що людина, яка вірить у Бога, буде звільнена від усіх життєвих випробувань. Злива приходить на обидва будинки. І віруюча людина так само переживає хвороби, втрати, повітряні тривоги, біль розлуки й несправедливість війни. Віра — це не магічний захист від усього лихого. Вона не усуває бурі, але дає нам основу, яка допомагає вистояти серед неї.
Подивімося, як війна виявляє різні фундаменти людського життя. Ми бачимо, як страх, егоїзм, жага наживи, корупція та внутрішні чвари руйнують суспільство саме тоді, коли воно потребує найбільшої єдності. Але водночас ми бачимо й інше: наших воїнів, які захищають Батьківщину; волонтерів, які віддають свій час і сили; людей, які діляться останнім із тими, хто опинився в біді; тих, хто підтримує самотніх, допомагає пораненим, молиться за полонених і не втрачає здатності співчувати.
Звідки вони черпають сили? Не завжди можуть пояснити це словами, але їхнє життя свідчить: людина здатна вистояти тоді, коли має щось глибше за власний комфорт, матеріальне благополуччя чи надію лише на людські можливості. Коли має внутрішню опору, яка не зникає навіть тоді, коли зовнішні обставини стають нестерпними.
Саме про таку опору говорить сьогодні Христос. Він закликає нас викопати глибоко й закласти фундамент на скелі. Що ж означає це «викопати глибоко» в наших теперішніх обставинах?
Передусім — знайти час для Божого слова серед щоденного інформаційного шуму. Ми постійно стежимо за новинами, намагаємося зрозуміти, що відбувається, чого очікувати завтра. І це природно, адже доля нашої країни й наших близьких небайдужа нам. Але коли новини повністю заволодівають нашою увагою, страх і тривога можуть витіснити з серця довіру до Бога. Тому нам потрібно знову й знову відкривати Святе Письмо, прислухатися до Євангелія, дозволяти Божому слову повертати нам духовну рівновагу й нагадувати, що зло не має останнього слова.
Будувати на Христі означає єднатися з Ним у молитві та Євхаристії, приймати Його дар у святих Тайнах і вчитися жити Його життям. Бо християнство — це не тільки наші переконання і не тільки добрі наміри. Це живі стосунки з Господом, які поступово змінюють нас самих і через нас — світ навколо.
І саме тут ми можемо побачити зв’язок між сьогоднішнім Євангелієм і життям вашої небесної покровительки — преподобної Параскеви Тернавської. Її життєвий шлях показує, що справжній фундамент віри закладається не на очах у людей, не заради визнання чи похвали, а в тихому, щоденному послухові Богові. Почувши євангельський заклик іти за Христом, Параскева присвятила Йому своє життя, обравши молитву, піст, зречення від земних благ і служіння Богові. Вона залишила звичне життя, роздала своє майно потребуючим, відвідала святі місця й багато років провела в молитві та духовному подвизі.
Її шлях не був легким і не приніс їй земної слави. Після років подвижницького життя вона повернулася на батьківщину й померла там, залишившись невідомою для людей. Її поховали, і з часом про її могилу забули. Проте Бог, який бачить приховане в людському серці, у дивовижний спосіб відкрив святість Своєї слугині. Її мощі були знайдені й прославлені, а згодом перенесені до Тернова, від назви якого походить її поширене найменування — Тернавська. Відтоді вірні різних народів звертаються до неї з молитвою, просячи її заступництва перед Господом.
Преподобна Параскева будувала своє життя на Христі тоді, коли цього ніхто не бачив і не міг оцінити. Вона не шукала людської слави, бо її скарбом був сам Господь. І Бог явив, що життя, збудоване на Ньому, не зникає безслідно, навіть якщо світ про нього забуває.
Її приклад промовляє і до нас. Адже не завжди ми можемо побачити плоди власної віри. Не завжди знаємо, чи оцінять наші зусилля діти, чи зрозуміють нас ближні, чи матиме успіх справа, якій присвячуємо сили. Але християнин покликаний бути вірним не тому, що завжди бачить результат, а тому, що довіряє Богові.
Скільки такої непомітної вірності було в історії вашої парафії! Скільки людей упродовж 140 років молилися в цьому храмі, дбали про нього, передавали дітям віру, підтримували одне одного у важкі часи! Можливо, ми не знаємо імен усіх тих, хто закладав його підвалини, хто збирав кошти на його спорудження, хто відновлював його після випробувань, хто приходив сюди зі сльозами й надією. Але Бог знає кожного з них.
Сьогоднішнє святкування — це не тільки подяка за минуле. Це також запитання до нас самих: який фундамент ми залишимо тим, хто прийде після нас? Чи передамо наступним поколінням лише будівлю, чи також живу віру? Чи навчимо дітей знати молитви, чи допоможемо їм зрозуміти, що молитва — це зустріч із Богом? Чи привчимо їх до церковних звичаїв, чи покажемо власним прикладом, що Євангеліє потрібно втілювати в щоденному житті?
Бо храм може стояти багато століть, але його духовне життя продовжується через людей, які в ньому моляться і поза його стінами живуть за Христовими заповідями. Справжня спадщина християнської громади — це не лише стіни, ікони чи церковне начиння. Це віра, яка передається від серця до серця; любов, яка стає конкретним учинком; надія, яка не згасає навіть у найтемніші часи.
Дорогі у Христі! Ми не знаємо, які випробування ще чекають на нашу країну, наші родини й кожного з нас. Але знаємо, на Кому можемо будувати своє життя. Христос не обіцяв нам дороги без хрестів, проте Він Сам пройшов дорогою хреста до воскресіння і запрошує нас іти за Ним. Тому не біймося праці над фундаментом власної душі. Будуймо на Христі через молитву, покаяння, участь у святих Тайнах і конкретні діла милосердя. Не дозволяймо страхові позбавити нас надії, а болю — здатності любити. Тримаймося Господа, Його Євангелія та Його Церкви. І тоді, навіть якщо життєві води битимуть у наш дім, навіть якщо зовнішні обставини змінюватимуться, а земні опори хитатимуться, ми матимемо основу, яку не зможе зруйнувати жодна буря. Бо наша остаточна надія — не в людській силі, не в матеріальних статках і не в мінливих обставинах, а в Ісусі Христі, розп’ятому й воскреслому, нашому Господі та Спасителі.
Тож сьогодні, святкуючи 140-річчя вашого храму й вшановуючи преподобну Параскеву Тернавську, подякуймо Богові за всіх, хто передав нам віру, і попросімо благодаті залишатися вірними Христові в наш час. Нехай цей храм і надалі буде місцем зустрічі з Богом, школою молитви, оселею братньої любові й джерелом надії для багатьох поколінь.
Преподобна мати наша Параскево, заступайся перед Господом за цю парафію, наші родини й усю Україну; випроси Божої опіки для наших воїнів, зцілення для поранених, визволення для полонених і розради для тих, хто оплакує загиблих або чекає повернення своїх рідних. Молися за справедливий мир на нашій землі та за Божу мудрість і силу для всіх, від кого залежить його утвердження. Нехай цей храм і надалі буде для багатьох поколінь домом, збудованим на Скелі – Христі, місцем молитви, надії та віри, яку батьки передаватимуть своїм дітям. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь.
+ Ярослав
14 жовтня 2026 року Божого,с. Вільшаник
Детальніше... Слово на відкритті VI науково-практичної конференції «Сучасні досягнення дитячої неврології та реабілітології»
09 жовтня 2026
Слава Ісусу Христу!
Вельмишановна родино блаженної пам’яті професора Козявкіна, пані Яніно, п. Наталю і п. Ольго. Дорогі учасники міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої світлій пам'яті Героя України, академіка Національної академії медичних наук України Володимира Козявкіна!
Щиро вітаю кожного з вас, хто з любов'ю, професіоналізмом і жертовністю присвятив життя медицині, а особливо служінню дітям. Щодня ваші руки стають інструментами допомоги, милосердя і надії. Для християнина в цьому є глибокий символізм: Господь, Джерело життя і зцілення, часто діє у світі саме через людські руки, через знання, терпеливість і любов тих, хто служить ближньому. Тому медицина — це значно більше, ніж професія. Це служіння людині, її життю та гідності. У надзвичайно важкі для України часи це служіння набуло особливої ваги.
Російська воєнна агресія залишає глибокі рани не лише на тілі нашої землі, а й у людських серцях. Найболючіше те, що ці рани торкаються дітей, які мали б зростати в безпеці, любові та мирі. Особливий біль викликають цілеспрямовані удари по дитячих лікарнях і пологових будинках. Увесь світ здригнувся, коли російська ракета влучила в київську дитячу лікарню «Охматдит».
Євангеліє говорить: «Пустіть дітей приходити до Мене і не бороніть їм, бо таких є Царство Боже» (Мк. 10, 14). Це не лише заклик приймати дітей у спільноту Божого Царства, а й нагадування про особливу відповідальність за найменших і найбільш беззахисних. І саме ви, попри небезпеку, виснаження, тривоги й втрати, продовжуєте лікувати, реабілітувати, підтримувати та повертати дітям можливість рухатися, навчатися, мріяти. Особливо дякую тим, хто робить це під повітряні тривоги й обстріли. Ваша вірність лікарській присязі та любов до ближнього — це не просто професійна чеснота, а форма служіння.
Хотів би підкреслити те особливе значення, яке має діяльність Міжнародної реабілітаційної клініки Козявкіна, відомої далеко за межами України унікальною системою реабілітації та допомогою тисячам пацієнтів. Сьогодні ми з пошаною згадуємо професора Володимира Козявкіна — лікаря, академіка, науковця, новатора, який своєю працею показав, як багато може зробити медицина, коли наука поєднується з наполегливістю, відповідальністю та глибокою повагою до людини.
Реабілітація допомагає долати фізичні обмеження, повертати втрачені функції, робити перші кроки. Але людина — це не лише тіло. Християнська традиція говорить про неї як про єдність тіла, душі й духу. Зі світлої пам’яті академіком Володимиром Козявкіном кілька років тому ми розмовляли про потребу створення у цій клініці духовного простору, де міг би бути присутнім священнослужитель, який би допомагав пацієнтам лікувати не лише тіло, а й душу і дух. Медперсонал з його допомогою тут міг би відновлювати свої духовні сили і шукати поради в Бога, коли не знаходить людських відповідей на медичні виклики. Тоді через різні виклики професору Володимиру не вдалося реалізувати цей задум, але мені приємно, що продовжувачі його справи, зокрема п. Яніна, п. Наталія та п. Ольга, облаштували тут каплицю, яку ми вчора урочисто освятили. Сподіваюсь, що спільними зусиллями нам вдасться втілити й наступні етапи задуманого.
Біблія вчить нас, що людина створена «на образ і подобу Божу» (Бут. 1, 26–27). Тому гідність людини не залежить ні від її фізичних можливостей, чи від діагнозу, ні від здатності бути самостійною. Життя є даром, але водночас і покликанням; коли лікар допомагає подолати біль чи навчитися нового способу взаємодії зі світом, він допомагає людині повніше реалізувати цей Божий дар. У цьому медицина і християнська етика зустрічаються: в шануванні людської особи та служінні життю.
Євангеліє показує Христа як Того, хто бачить страждання і не проходить повз. Він торкається хворих, підводить тих, хто не міг ходити, повертає зір незрячим та лікує різні недуги. Але в кожній із цих історій Він бачить не просто хворобу, а людину. Це важливий урок і для сучасної медицини: за діагнозом — стоїть особистість, за медичною картою — чиєсь життя, за фізичним обмеженням — людина зі своєю гідністю, мріями, родиною та майбутнім.
Особливо це стосується педіатрії та дитячої реабілітації. Дитина часто ще не може сама сформулювати свій біль, страхи чи потреби, тому поряд із компетентністю тут потрібні уважність, терпеливість і людяність. До того ж лікар лікує не лише дитину: він допомагає батькам не втратити надію. Хвороба дитини стає випробуванням для всієї родини, і лікар, медична сестра, реабілітолог стають для батьків не просто фахівцями, а людьми, які своїм ставленням допомагають пройти цей шлях. Тут особливо промовисті слова апостола Павла: «Носіть тягарі один одного, і так виконаєте закон Христа» (Гал. 6, 2). Можливо, це і є одним із найглибших християнських вимірів медицини — допомогти людині нести те, що вона сама понести не може.
Водночас християнство не дає простих відповідей про страждання, особливо невинної дитини. Це залишається однією з найскладніших таємниць людського життя, і я не хочу тут пропонувати легких чи складних богословських пояснень. Вважаю за необхідне лише нагадати: Христос Сам входить у людський біль. Він плаче біля гробу Лазаря, переживає страх і смертельну тугу в Гетсиманському саду, приймає на Себе хрест. Тому християнська відповідь на страждання — це не байдужість і не примирення зі злом, а присутність, співчуття, боротьба за життя і надія.
У християнській традиції Христа називають Небесним Лікарем душ і тіл. Цей образ близький медицині, бо нагадує, що справжнє зцілення стосується всієї людини. Церква здавна шанувала лікарське служіння. Ми знаємо про лікаря євангелиста Луку святих безсрібників Косму і Дам'яна, великомученика Пантелеймона, преподобного Агапіта Печерського й інших, хто поєднував знання медицини з милосердям і жертовністю. Їхній приклад показує, що професійна компетентність і християнська духовність не суперечать, а доповнюють одна одну.
Нехай приклад професора Козявкіна нагадує нам, що великі зміни в медицині починаються з віри в людину яка сотворена Богом, наполегливості, наукового пошуку і готовності служити. Нехай ця конференція стане не лише нагодою вшанувати його пам'ять, а й простором для нових ідей, професійного діалогу та міжнародної співпраці. Бажаю всім вам щирої й плідної співпраці, яка долає кордони, перетворює зустрічі на міцні партнерства і втілюється в найцінніше — врятовані та змінені на краще життя тисяч маленьких пацієнтів. Тож дозвольте підсумувати це своє привітання короткою молитвою.
Всемилостивий Господи, Джерело життя і мудрості!
Благослови наших лікарів, медичних працівників, науковців і реабілітологів у їхньому нелегкому та жертовному служінні.
Дай їм мудрості, коли вони ухвалюють складні рішення, терпеливости, коли шлях до одужання довгий, сили, коли приходить втома, і людяності, щоб за кожним діагнозом вони завжди бачили живу людину.
Через їхні руки даруй зцілення хворим, поверни силу пораненим, зміцни немічних, підтримай тих, хто втрачає надію.
Утіш тих, хто плаче, і дай усім нам сили не переставати боротися за життя.
Простягни Свою Всемогутню Десницю над нашої стражденною Україною, захисти її дітей і даруй нашому народові справедливий та тривалий мир. Амінь.
Слава Ісусу Христу!Слава Україні!
+ Ярослав
09 жовтня 2026 року Божого,м. Трускавець
Детальніше...
Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри!
Сьогоднішнє євангельське читання подає нам розповідь євангелиста Луки про покликання Ісусом Христом перших учнів: Петра, Якова та Івана – синів Заведеєвих (пор. Лк 5, 1-11). Подія відбувається на березі Генезаретського озера або як ще його називали – Галилейського моря. Тут ми зустрічаємо людей, які приходять до Ісуса, та рибалок, які, закінчивши свою працю, полоскали сіті. Ми довідуємося, що рибалки цілу ніч трудилися, однак нічого не впіймали. Неважко здогадатися, який у них був тоді настрій. Напевне, вони не хотіли в той момент бути у центрі уваги і не сподівалися, що серед усіх людей Господь звернеться саме до них. Ісус Христос звертає свій погляд на Симона Петра саме тоді, коли той пережив невдачу і розчарування, та розпочинає з ним діалог. Людська психіка влаштована так, що коли ми переживаємо якусь невдачу чи неуспіх, то бажаємо, щоб про це ніхто не знав, але в таких моментах Бог готовий підтримати нас, розрадити, покликати до чогось більшого.
Симон вже трішки знав Ісуса, він чув Його науку в синагозі в Капернаумі, бачив, як Ісус вигнав там нечистого духа (пор. Лк.4,33-36). Після того Ісус був в домі Симона і оздоровив його тещу, а народ, який бачив ці чуда, приносив до дому Симона недужих, й Ісус оздоровляв їх (пор. Лк.4,38-41). Вже тоді Петро побачив, що це не просто наставник, учитель, а Божий Помазаник – Месія. Можливо, це стало причиною того, що він, незважаючи на втому від праці, уважно слухає благовість Господа. У певному моменті Ісусу входить у човен Петра і просить його відплисти від берега, щоб проповідувати. Так човен Петра перетворюється на амвон, з якого Христос проповідує слово Євангелія (пор. Лк. 5, 3). Ісус покликає учнів не на березі, а у човні, який стає місцем досвіду спасіння (пор. Лк. 8,22-25). Човен часто виступає амвоном для Ісуса в його повчальній діяльності (пор. Мр. 4,1; М.т 13,1). Описуючи покликання учнів саме у човні, посеред озера, євангелист Лука бажає оживити всі ці образи і вказати на зв'язок покликання з ризиком, якого можна уникнути з Божою допомогою та необхідністю перебувати в навчанні, віднайшовши душевний спокій. Закликаючи людину до особливої форми служіння, Бог входить в її стан і заохочує відважитися, довіритись Його слову.
У Священному Писанні бачимо, як серед грона Христових учнів чітко виділяється роль апостола Петра. Саме його човен Учитель вибирає як амвон для навчання народу, що залишається на березі. Цей човен пливе по широкому морі цього світу так, що, коли світ погибає, він зберігає неушкодженими всіх, хто на ньому. Образ цього спасіння бачимо вже в Старому Завіті – ковчег Ноя за потопу зберіг тих, хто повірив Богові, Який промовляв через Ноя. Так і Петрова Церква збереже неушкодженими всіх, хто довіряє її Керманичу – Господу. І як після потопу голуб приніс до Ноєвого ковчега знак миру (пор. Бут. 7,5 – 8,19), так і після суду – другого приходу нашого Господа, Христос принесе Петровій Церкві радість вічного миру і блаженства.
Саме до апостола Петра Ісус звертає свої два заклики: «відплисти від берега» (дослівно: «віддалитись від землі» - пор. Лк. 5,3) і «відплисти на глибоку воду – поступити во глибінь» (пор. Лк. 5,4). Обидва заклики можуть бути витлумачені на двох рівнях – як в їх прямому розумінні певної фізичної активності, так і на духовному рівні – поступове віддалення від земного, ризик і усамітнення з Богом. Петро, не вагаючись, виконує цей «фізичний аспект» Ісусових вказівок, своєю готовністю забезпечуючи собі й майбутню реалізацію духовного виміру цього заклику у Божому провидінні.
У певний момент Господь каже Симону Петру закинути сіті. Той спочатку вагається, кажучи, що вже робив це і нічого не впіймав. Проте, коли все ж таки після слів Христових „поступити во глибінь” (Лк.5, 4), він закинув їх, та вловив дуже багато риби, так, що їх човен її не вміщав і потрібною стала допомога інших.
Для Симона Петра розпочати ловитву у невідповідний для цього час було великим викликом. Всі його знають як рибалку, він знавець своєї справи, йому відомо, коли можна впіймати рибу, а коли – ні. Тому всі з подивом споглядали на цей діалог, а Ісус нічого не обіцяв, тільки запрошував. Сіті були вже почищені, нема ніякого сенсу закидати їх знову. Однак Петро переступає через себе, свій досвід, професіоналізм, можна сказати впокорюється: «Наставнику, всю ніч ми трудились й нічого не піймали, але на твоє слово закину сіті» (Лк.5,5). І Бог робить чудо, показує могутність і силу свого Слова. Так буває і в нашому житті: ми все прораховуємо, плануємо, знаємо, як чинити правильно, але часто результат наших старань є мізерним. Досить часто ми безуспішно над чимось трудимось, нам нічого не вдається, ми стривожені, неспокійні. У такі моменти варто замислитись, чи наше заняття благословенне Богом. І навпаки, коли починаємо свою працю згідно Божого слова і поклику, то, незважаючи на зовнішні негаразди, несприятливі обставини, її результат перевищить наші найбільші очікування. Тільки з Богом можемо мати повноту життя. Він єдиний може надати сенсу тим щоденним справам, над якими трудимося. Поки людина думає, що вона є паном природи і господарем свого життя, Господь не вмішується в людське життя, не допомагає і не благословляє. Коли людина зрозуміє свою слабкість і відчує потребу допомоги Божої – тоді Господь посилає її свою милість.
Учні за наказом Христа закинули сіті і зловили багато рибин, так що аж рвалися сіті і були заповнені два човни. Крім цього випадку, Євангеліє розповідає нам про ловитву після Христового воскресіння; євангелист Іван розповідає, що тоді було зловлено чітку кількість – 153 рибини (пор. Ів. 21,3-11). Роздумуючи над цими євангельськими подіями, святий Августин робить висновок, що у цих двох риболовлях зображена Церква Христова: у першому – теперішня Церква, а у другому – Церква після воскресіння мертвих – Прославлена. Зараз вона приймає багатьох – і добрих, і злих; після ж воскресіння мертвих вона міститиме тільки добрих, в точно визначеній кількості.
Коли Петро побачив це чудо, то багато усвідомив. Він припав перед Ісусом і визнав, що є немічною, слабкою людиною, але завдяки Христу сподобився такого дару. У цьому моменті він щиро відкривається перед Богом: «Іди від мене, Господи, бо я грішна людина» (Лк.5,8). Христос, бачачи це, відразу кличе його до чогось більшого: «Не бійся! Віднині людей будеш ловити» (Лк.5,10). Петро ще не знав, що це означає, але повірив і пішов за Господом, а Той приготував йому величну місію – бути Скалою, на якій Він збудує свою Церкву і пекельні врата її не подолають. І Симон Петро пішов за Христом, був найпершим і найбільшим його учнем, був Главою собору апостолів, але не тому, що Христос наловив йому багато риби. Він пішов за Господом, бо разом з ним заплив на глибину після слухання Слова Божого і прийняв Живе Боже Слово до своєї душі.
Дорогі брати і сестри! Кожна громада, яка пережила оновлення храму, має свою «ніч праці»: роки збирання коштів, різні труднощі, клопоти, втому, а часом і сумнів, чи вдасться довести справу до завершення, особливо в час війни. Сьогодні наша громада, подібно до Петра, віддає свій човен Христові. Саме в цьому контексті особливо промовисто звучать слова апостола Павла: «Хто щедро сіє, той щедро й жатиме… бо Бог любить того, хто з радістю дає» (2 Кор. 9, 6-11). Ці слова можуть стати природною основою для подяки всім, хто жертвував, працював і підтримував відновлення святині…
Петровий човен був невеликим внеском, але Христос наповнив його набагато більше, ніж міг очікувати сам рибалка. Улов виявився таким великим, що Петро змушений був покликати на допомогу рибалок з іншого човна. Так само і цей храм оновлювала не одна людина: за ним стоїть праця всієї громади. Проте історія Петра не завершується тим, що Христос увійшов у його човен. Після науки звучить заклик: «Відчаль на глибінь». Так і освячення оновленого храму не є завершенням шляху. Після праці рук Господь кличе до праці серця і до нового етапу життя громади.
Петро після чудесного улову не залишився милуватися тим, що Господь зробив для нього. Він і його друзі «залишили все і пішли за Ним». Тобто вирішальним став не сам улов, а те, до чого цей досвід їх привів – іти за Господом.
Так і парафіяльна спільнота не повинна зупинятися на тому, що храм став красивішим і впорядкованими. Освячена святиня покликана стати місцем, звідки починається оновлене християнське життя. Христос говорить Петрові: «Віднині людей будеш ловити». У цьому можна побачити місію і для сучасної парафії: збирати дітей і молодь, повертати тих, хто відійшов від церковного життя, приймати тих, кого війна привела з інших місць, і допомагати кожній людині зустріти тут Христа.
Тож довіряймо Богові наше життя, нехай сьогоднішнє Боже слово – Добра новина, буде потіхою і розрадою для всіх нас. А ми продовжуємо молитися до нашого Спасителя, за наше воїнство, за справедливий мир. І віримо, що той, хто довіряє Божому провидінню, хто намагається жити в Божій любові і захищає у ній свій народ і свою Батьківщину є непереможний. Ми молимося сьогодні за справедливий мир в Україні, за наших захисників, волонтерів, за людей доброї волі які солідарні з нами в протистоянні агресору, щоб Божа любов усіх нас кріпила, щоб наша довіра та надія до Бога не маліла. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь!
+ Ярослав
04 жовтня 2026 року Божого,с. Ластівка
Детальніше...
Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри!
Сьогоднішнє Євангеліє розповідає нам про зустріч Ісуса Христа з жінкою-ханаанейкою, яка прийшла до Нього зі своїм великим болем і проханням про зцілення (Мт. 15, 21-28). Христос іде в околиці Тиру та Сидону – за межі землі Ізраїлю, на територію, де жили погани. Євангелист показує цю подію не випадково. Спаситель виходить назустріч людині, яка не належить до вибраного народу, але звертається до Нього з довірою.
Тир і Сидон були великими фінікійськими містами на узбережжі Середземного моря. У біблійній історії вони пов’язані з язичницьким світом і народами, які мали непрості відносини з Ізраїлем. Сидон був батьківщиною Єзавелі (пор. 1 Цар. 16, 31), а її історія стала пересторогою щодо ідолопоклонства та відступлення від Бога. Тому сам факт, що Ісус іде в ці околиці, має глибокий зміст. Він виходить за межі звичного для юдеїв середовища і вже цим показує, що Божий задум спасіння охоплює не лише Ізраїль. Пізніше ця істина буде виражена Воскреслим Христом апостолам: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа» (Мт. 28, 19).
У цій події бачимо своєрідний рух назустріч. Христос виходить із території Ізраїлю, а жінка залишає свою землю і йде до Нього (пор. Мт. 15, 21-22). Євангелист ніби показує нам образ людської дороги до Бога. Господь першим виходить назустріч людині, але й людина покликана зробити свій крок – залишити те, що віддаляє її від Нього, і відкрити серце для Божої присутності. Христос приходить до людини не лише тоді, коли вона вже все зрозуміла і виправила. Він зустрічає її саме в дорозі. Ханаанейка звертається до Ісуса: «Змилуйся надо мною, Господи, Сину Давида» (Мт. 15, 22). Вона називає Його Господом і Сином Давида, визнаючи в Ньому Того, від кого очікує допомоги. Для неї Христос уже не просто людина, про яку вона чула. Вона приходить до Нього як до Господа, тому її слова звучать як молитва: «Господи, допоможи мені».
Причиною її приходу був біль за доньку: «Біс мучить мою дочку страшенно» (Мт. 15, 22). Вона приходить до Ісуса не заради себе, а заради своєї дитини. Материнська любов не дозволяє їй залишитися бездіяльною. Уже в цьому бачимо важливий урок: справжня любов відкриває серце до іншого і спонукає не залишатися байдужими до чужого болю.
Але далі в Євангелії ми чуємо, що Ісус мовчить: «Він же не озвався до неї і словом» (Мт. 15, 23). Це мовчання може здатися дивним, особливо тому, що перед нами людина, яка просить про допомогу в тяжкій ситуації. Однак Христос не є байдужим до її страждання. Ця зустріч стає випробуванням, у якому відкривається глибина її довіри і водночас змінюється ставлення учнів до людини, яку вони вважали чужою. У житті також бувають моменти, коли ми молимося, але не бачимо швидкої відповіді. Тоді особливо важливо не ототожнювати мовчання Бога з Його відсутністю. «Звірся на Господа всім твоїм серцем, не покладайся на власний розум» (Прип. 3, 5).
Учні реагують на жінку інакше: «Відпусти її, бо вона кричить за нами» (Мт. 15, 23). Вони хочуть, щоб ця ситуація просто закінчилася. Але Христос через неї вчить самих учнів бачити ширше. Те, що почалося як зустріч із чужинкою, стає для них уроком про Божу милість, відкриту для всіх народів. Бог не дозволяє людині замкнутися лише у власному колі. Євангеліє постійно розширює наше серце і вчить бачити в іншому не чужого, а людину, створену Богом.
Потім Господь звертається до жінки, починає з нею розмову. Вона Його благає про зцілення доньки. А Христос каже: «Не личить брати хліб у дітей і кидати щенятам» (Мт. 15, 26). Так Христос торкається ментальних кордонів, які вже були у свідомості ізраїльтян, у тогочасному протиставленні між Ізраїлем і язичницькими народами. Ісус говорить про першість Ізраїлю в історії спасіння, але жінка не відходить. Вона відповідає: «Так, Господи! Але й щенята їдять кришки, що падають зо столу в панів їхніх» (Мт. 15, 27). Вона приймає своє становище, але не відмовляється від надії. Саме після цього Христос говорить: «О жінко, велика твоя віра! Хай тобі буде, як бажаєш» (Мт. 15, 28), і її дочка тієї ж миті одужує.
Христос ставить цю жінку в приклад не через її походження, становище чи зовнішні заслуги, а через її цілковите уповання на Нього. У цій події вже видно те, що згодом стане очевидним для всієї Церкви: спасіння у Христі відкривається всім народам. Ізраїль має особливе місце в історії спасіння, бо саме з нього походить Месія, але в Христі Божий заклик виходить далеко за межі одного народу. Апостол Павло пізніше скаже: «Нема юдея ані грека… бо всі ви одно у Христі Ісусі» (Гал. 3, 28). Ханаанейка стає одним із ранніх образів цієї універсальності Євангелія. Христос приходить до людини і запрошує її увійти у спільноту Божого народу.
Дорогі юнаки та дівчата, сьогодні ми зібрались у цьому храмі щоб святкувати день юних сердець, наша Церква постановила відзначати День підлітка щороку 17 вересня в день пам’яті святих мучениць Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії. Час юності та молодості – це час пошуку Істини, пошуку свого місця в житті, час набуття власного досвіду. Ви є серед нас, у цьому храмі, і цей день є доброю нагодою сказати вам згідно сьогоднішнього Євангелія: Христос говорить і до вас. Можливо, ви ще не маєте відповідей на всі запитання про життя, майбутнє, професію, стосунки чи покликання. Це природно. Але вже сьогодні ви можете почати відповідати на найважливіше питання: ким для мене є Ісус Христос? Чи Він лише частина родинної традиції, чи Господь, до Якого я можу прийти зі своїм страхом, сумнівом, радістю і болем? Віра батьків може стати для вас доброю основою, але з часом кожен повинен особисто пізнати Бога. У якийсь момент кожна молода людина має сама сказати: «Господи, я хочу Тебе пізнати».
Юна молодість – це час, коли хлопці і дівчати особливо гостро шукають відповідь на питання: «Хто я?» На це питання впливають родина, друзі, школа, культура, соціальні мережі, музика, реклама і безліч думок довкола. Молода людина може почати оцінювати себе чужими очима: наскільки добре виглядає, чи достатньо успішна, скільки має підписників, чи приймають її інші. Але ці критерії постійно змінюються і не дають остаточної відповіді. Християнська відповідь починається зі Святого Письма: «І сотворив Бог людину на Свій образ; на Божий образ сотворив її» (Бут. 1, 27). Це означає, що ваша гідність має основу в самому Богові. Ви не стаєте цінним тому, що вас хтось похвалив. Ви вже маєте гідність, бо створені Богом.
Тому дуже важливо, щоб ви не будували свою особистість лише на чужому схваленні. Соціальні мережі можуть давати відчуття, що всі навколо красиві, успішні, щасливі, мають друзів, подорожують і вже знають, чого хочуть від життя. А ви дивитеся на це і думаєте, що відстаєте у цьому світі. Але соціальна мережа показує лише частину чужого життя. Порівнюючи себе з картинкою, людина легко починає знецінювати себе. Христос дивиться глибше. Він бачить ваше серце, ваші дари, рани, прагнення і навіть те, що ми самі ще не розуміємо.
Не менш важливим є питання свободи. Молодь часто хоче бути вільною, і це природне прагнення. Але зловживання свободою може легко перетворитись на залежність, коли стає важко керувати власними бажаннями. Це може стосуватися телефону, ігор, соціальних мереж, бездумного споживання інформації, тощо. Можна сказати: «Я сам вирішую», але водночас не мати сили зупинитися. Христос же говорить: «Кожен, хто чинить гріх – гріха невольник! » (Йо. 8, 34). А далі обіцяє: «Тож коли Син вас визволить, то справді станете вільні» (Йо. 8, 36). Християнська зрілість полягає і в тому, щоб учитися керувати собою, своїми бажаннями, словами, емоціями та часом.
Саме тому молодій людині потрібно берегти свій час. Час, який Господь дає вам зараз, не можна повернути. Можна сказати: «Помолюся завтра. Прочитаю Святе Письмо пізніше. Прийду до храму, коли матиму більше часу. Розберуся з вірою, коли стану дорослим». Але життя складається з тих самих «завтра», які одного дня стають минулим. Апостол Павло закликає: «Тож, уважайте пильно, як маєте поводитися, – не як немудрі, а як мудрі, використовуючи час, бо дні лихі» (Еф. 5, 15-16). Тому варто подивитися на свій звичайний день і чесно запитати: на що йдуть мої години? Скільки часу забирає телефон? Скільки – навчання, спорт, друзі, відпочинок? А скільки я залишаю для Бога, родини, живого спілкування, читання? Не все, що займає наш час, є поганим. Проблема виникає тоді, коли другорядне поступово витісняє головне.
Те, чому ми щодня віддаємо свій час, поступово формує нас. Тому молитву потрібно вчитися вписувати у звичайний ритм життя. Ханаанейка сказала лише: «Господи, допоможи мені!» (Мт. 15, 25), але в цих словах було все її серце. Так може початися і наша особиста молитва. Не лише тоді, коли щось потрібно отримати, але й для подяки, покаяння, мовчання і перебування з Богом.
Юність та молодість – це також час дружби, пошук глибоких взаємин довіри, формування характеру і важливих рішень. У цей період особливо сильним є бажання бути прийнятим. Через це людина іноді робить те, чого сама не хоче, лише щоб не залишитися осторонь. Хтось приєднується до насмішки над слабшим, хтось поширює чуже фото чи листування, хтось мовчить, коли друга принижують, а хтось погоджується на речі, які суперечать його совісті. Але справжня дружба не вимагає зради власних переконань. Апостол Павло попереджає: «Лихі розмови псують добрі звичаї» (1 Кор. 15, 33). Вибір друзів має значення, тому що середовище, у якому ми живемо, поступово впливає на наші думки і вчинки. Водночас важливо самому бути доброю людиною для інших – не зраджувати довіри, не використовувати слабкість іншого для приниження, тощо.
Дорогі юнаки та дівчата, не бійтеся приносити Христові свої справжні проблеми. Можете говорити Йому про страх перед майбутнім, про конфлікти, самотність, розчарування, навчання, невпевненість у собі, помилки, гріхи чи залежності. Перед Богом не потрібно вдавати, що все добре. Ханаанейка прийшла до Христа зі своїм болем і не приховала його. Так само і ви можете говорити Господеві правду про себе. Але водночас не залишайтеся самі зі своїми труднощами. Молодість – це також час, коли Господь поступово відкриває людині її покликання. Перед вами багато можливостей, і тому іноді важко зрозуміти, яку дорогу обрати. Але ваше життя не випадкове. Бог створив кожного з нас на Свій образ і подобу (пор. Бут. 1, 26-27) і наділив дарами, які можуть послужити іншим.
Дорогі у Христі! Сьогоднішнє Євангеліє починається з жінки, яка виходить назустріч Христові зі своїм болем, а завершується зціленням і похвалою Господа: «Велика твоя віра». У цьому образі є дорога, яку Господь пропонує і нам. Він кличе кожного вийти зі свого замкненого світу і довірити Йому власне життя. Особливо це стосується вас, дорога наша молоде. Пам’ятайте, що ви створені Богом, на Його образ і подобу (пор. Бут. 1, 26–27). Вашу гідність не визначають популярність, зовнішність, оцінки, матеріальні статки чи думка інших людей. Не відкладайте Бога на майбутнє, бо зустріч із Ним відбувається сьогодні.
І сьогодні, дивлячись на приклад ханаанейки, молімося за нашу молодь, за їхню віру, гідність, безпеку, покликання та вибір майбутнього. Молімося за Україну, за наших захисників, поранених, полонених, за родини, які переживають втрати, і за справедливий мир. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь!
+ Ярослав
27 вересня 2026 року Божого,м. Борислав
Детальніше...
Проповідь на Неділю після Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього (2026)
21 вересня 2026
Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри!
Сьогодні, у Неділю після Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього, перед нашими очима у храмі на тетраподі є виставлений хрест, як животворяще древо, на якому Син Божий віддав себе за життя світу. Те, що колись було знаком найганебнішої смерті, страху та людської жорстокості, через Ісуса Христа стало знаменом спасіння, любові та перемоги над смертю. Тому Церква в ці дні немовби затримує наш погляд на Хресті, щоб ми не проминули головного таїнства християнської віри. Апостол Павло говорить: «Ми проповідуємо Христа розп’ятого» (пор. 1 Кор. 1, 23), бо саме на Хресті відкривається міра Божої любові до людини. І сьогодні через Євангеліє від Марка до нас лунає заклик Божественного Учителя: «Коли хтось хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за мною» (Мр. 8, 34). Ці слова є серцевиною християнського життя, через які Господь показує нам дорогу учнівства: свобідно прийняти Божу волю, прийняти свій хрест і щодня вчитися жити за Його прикладом.
Звернімо увагу на перші слова Спасителя у сьогоднішній євангельській благовісті: «Коли хтось хоче…». У них відкривається велика таємниця людської свободи. Бог нікого не примушує любити Його і не поневолює своєю силою. Він кличе, стукає у двері нашого серця, проте залишає за нами свободу відповіді. Саме тому в Об’явленні читаємо: «От, стою при дверях і стукаю: як хто почує голос мій і відчинить двері, увійду до нього і вечерятиму з ним і він зо мною» (Од. 3, 20). Ми можемо сказати «так» або залишитися осторонь. Тому християнське життя не зводиться до звички, чи зовнішньої приналежності до Церкви. Воно починається там, де ми свобідно відкриваємо своє серце Христові. І цей перший крок починається зі слів: «Хай зречеться себе самого».
Що означає зректися себе в світі, який щодня говорить нам зовсім протилежне? Нас заохочують ставити власне «я» в центр життя, будь-якою ціною відстоювати свої бажання, комфорт, престиж та особисту вигоду. Людина легко може непомітно для себе зробити власне бажання найвищим критерієм добра і правди. Проте Євангеліє відкриває іншу дорогу. Зректися себе не означає зненавидіти себе, зневажити свою особистість, відмовитися від дарів, якими Бог нас наділив, чи дозволити комусь принижувати нашу гідність. Навпаки, це означає визволитися від панування егоїзму і поставити Бога в центр свого життя.
Сам Христос у ніч перед своїми страстями молився: «Отче, коли ти хочеш, віддали від мене цю чашу, тільки хай не моя, а твоя буде воля!» (Лк. 22, 42). Ось що означає зречення себе: не втратити себе, а довіритися Богові. Це здатність подивитися на ближнього не як на засіб для досягнення власних цілей, а як на брата чи сестру, створених за Божим образом. Це готовність віддати час, сили, увагу, пробачити образу, поступитися там, де це служить любові. Зрікаючись егоїзму, ми стаємо по-справжньому свобідні, бо перестаємо бути рабом власних пристрастей і вчимося любити так, як любить Христос.
Далі Спаситель закликає «взяти на себе свій хрест» (Мр. 8, 34). Дуже часто ми сприймаємо ці слова з острахом, ніби Господь спеціально посилає людині страждання, щоб перевірити, наскільки міцною є її віра. Однак Бог не є джерелом зла у світі і не насолоджується людським болем. Священне Писання говорить нам, що « …через одного чоловіка ввійшов у світ гріх, і з гріхом смерть» (Рим. 5, 12). Ми живемо у світі, де існують хвороби, несправедливість, насильство і смерть. Христос прийшов не поглибити наш біль, а ввійти в нього, взяти його на себе і перемогти смерть своїм Воскресінням. Тому, коли Господь каже «взяти свій хрест», Він не закликає нас шукати штучних страждань чи самостійно створювати собі труднощі. Наш хрест – це та реальність життя, у якій ми опинилися і яку маємо прожити з вірою, любов’ю та довірою до Бога. Частину обставин ми можемо змінити, і тоді маємо відповідально діяти; інші речі не можемо усунути власними силами, і тоді вчимося проходити їх разом із Христом.
Для когось хрестом є виснажлива щоденна праця заради забезпечення родини, відповідальність за дітей, турбота про батьків або самотність, яку ніхто не бачить. Для іншого це тривала хвороба, яка відбирає фізичні сили, змушує змінити звичний спосіб життя і щодня вчитися терпеливості. Але навіть тут християнська віра не каже людині пасивно миритися зі стражданням: ми молимося, шукаємо лікування, приймаємо допомогу, підтримуємо одне одного і робимо все можливе, щоб зло не перемагало.
Сьогодні для всього нашого народу важким хрестом є страшна війна. Це хрест матерів, які здригаються від кожного телефонного дзвінка; хрест дружин, які чекають своїх чоловіків; хрест дітей, які ростуть серед тривог і втрат; непомірний хрест наших воїнів, які щодня ризикують життям, захищаючи інших. Це хрест тих, хто втратив рідних, домівку, здоров’я, спокій, мирне життя.
Коли ми беремо свій хрест, ми не залишаємося з ним наодинці. Син Божий воплотився і став людиною, щоб увійти в нашу історію, взяти на Себе наш людський тягар і пройти через смерть до життя (пор. Мт. 8, 17). На Голготі Христос проходить через біль, самотність, зраду, приниження і смерть. Тому наш хрест, яким би важким він не був, можемо нести у сопричасті з хрестом нашого Господа. Апостол Петро говорить про Христа: «він сам у своїм тілі виніс наші гріхи на дерево, щоб ми, вмерши для гріхів, жили для справедливости» (1 Пт. 2, 24). Коли людина проходить через випробування і не відвертається від Бога, її страждання може стати місцем глибшої зустрічі з Ним, очищення серця, жертовної любові та надії. Коли ми плачемо, Христос не залишається байдужим до наших сліз. Над могилою Лазаря Він Сам «заплакав» (пор. Йо. 11, 35). Коли ми падаємо від безсилля, Господь піднімає нас своєю благодаттю і нагадує, що останнє слово належить не смерті, а Воскресінню.
Третій вимір цього євангельського заклику – «йти слідом за Ним». Іти за Христом означає поступово уподібнювати своє життя до Божого життя. Апостол Павло каже: «Будьте моїми послідовниками, як і я – Христа» (1 Кор. 11, 1). Християнин іде за Христом не лише в храмі, під час молитви чи богослужіння, але і в родині, на роботі, у суспільстві, у ставленні до тих, хто його кривдить або не погоджується з ним. Наслідувати Христа – означає жити логікою любові та служіння. Спаситель сам говорить: «Син Чоловічий прийшов не для того, щоб йому служили, але – послужити й дати життя своє на викуп за багатьох» (Мт. 20, 28). Тому йти за Ним означає щодня вчитися прощати, коли хочеться відповісти образою; допомагати, коли легше пройти повз; говорити правду, коли зручніше промовчати; підтримати слабшого в потребі. У цьому виявляється християнська зрілість. Через дію Божої благодаті людина поступово стає подібною до Христа, а за словами апостола Петра, ми покликані «стати учасниками Божої природи» (2 Пт. 1, 4). Це і є глибокий зміст духовного життя: щоб Христос дедалі більше жив у нас, а наше життя ставало відображенням Його любові.
Далі в Євангелії ми чуємо: «Бо яка користь людині здобути світ увесь, а занапастити свою душу?» (Мр. 8, 36). Господь ставить перед нами питання про справжній порядок цінностей. Ми живемо серед постійного прагнення до успіху, статусу, достатку та впливу. Самі по собі праця, професійне зростання, матеріальна забезпеченість чи суспільне визнання не є злом. Навпаки, ми покликані відповідально розпоряджатися дарами, які отримали від Бога. Але жодне земне досягнення не може стати заміною Бога і не може дати людині остаточної безпеки. Можна накопичити великі статки, досягти високого становища, отримати визнання інших людей, але водночас втратити вміння дякувати, любити, співчувати й молитися. Христос питає нас про душу, бо саме вона визначає напрямок нашого життя і нашу відкритість до Творця.
Через свою хресну жертву і славне Воскресіння Господь творить нове людство, відкриваючи шлях до нового життя. Кожен із нас у Таїнстві Хрещення входить у Христову смерть і Воскресіння, щоб жити для Бога. Апостол Павло навчає: «Коли ми з ним померли, то разом з ним будемо й жити» (2 Тим. 2, 11). Тому християнське життя – це постійне оновлення людини Божою благодаттю. Апостол закликає нас «одягнутись у нову людину, створену на подобу Божу, у справедливості й у святості правди» (Еф. 4, 24). У цій дорозі немає миттєвої досконалості. Ми падаємо і встаємо, помиляємося і каємося, втомлюємося і знову отримуємо сили. Навіть коли хрест здається занадто важким, Господь не відходить від людини. Він бачить її слабкість, знає її боротьбу і кличе повернутися до Нього. Особливо ми переживаємо цю Божу близькість у Таїнстві Покаяння, де Господь відкриває нам дорогу до свого милосердя. Наша надія полягає в тому, що Божа благодать сильніша за нашу слабкість.
Дорогі у Христі, сьогодні для вашої парафії є ще одна особлива подія. Ми зібралися тут, щоб освятити дзвіницю, нові церковні дзвони та парафіяльний дім. Від давніх часів дзвони були важливою частиною літургійного життя християнської громади. Їхній голос скликає народ Божий на молитву і нагадує, що Церква має своє життя, яке виходить поза межі щоденної метушні. Як Христос у Євангелії кличе нас «узяти свій хрест» і «йти за Ним», так і ці дзвони будуть кликати вас залишати земні турботи й піднімати серце до Бога. Коли ці дзвони лунатимуть біля вашого храму, нехай вони спонукають вас пригадати Того, хто кличе. Дзвін кликатиме вас до храму на Святу Літургію, де Церква слухає Боже слово, приносить Безкровну Жертву і приймає Христа у Пресвятій Євхаристії. Він нагадуватиме про молитву в радості й у скорботі, про необхідність примирення з Богом і ближнім, про те, що людське життя має свою мету і свій вічний вимір. Нехай він лунає у дні хрестин і вінчань, у святкові дні та в моменти скорботи, коли спільнота молитиметься за своїх померлих і з надією на воскресіння проводжатиме їх у вічність.
Нехай же цей дзвін стане для вашого села знаком єдності, молитви і миру. Просімо у Господа, щоб кожен його звук нагадував вам про Божу присутність і спонукав звертати серце до Нього. Молімося, щоб ваша спільнота залишалася місцем, де вчаться прощати, підтримувати одне одного, берегти сім’ю, виховувати дітей у вірі та разом проходити випробування. Сьогодні ми молимося також за наших воїнів, за поранених і полонених, за тих, хто втратив рідних і домівку, за всіх, хто сьогодні живе серед небезпеки й тривоги. І просимо Господа, щоб церковні дзвони по всій нашій землі могли сповістити про справедливий мир, припинення кровопролиття та про великий день нашої перемоги. Нехай їхній голос кличе нас до Христа, бо тільки в Ньому наша надія має свою непохитну основу. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай завжди перебуває з усіма вами. Амінь.
+ Ярослав
20 вересня 2026 року Божого,с. Золотковичі
Детальніше...
Проповідь на неділю перед Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього (2026)
14 вересня 2026
Слава Ісусу Христу.Дорогі у Христі брати і сестри.
Сьогоднішня неділя дарує нам особливу радість. З одного боку, ми молитовно готуємося до великого свята Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста, споглядаючи велич Пасхального Таїнства – Господній Хрест, через який прийшло спасіння. Водночас для вашої парафіяльної спільноти сьогоднішній день є по-справжньому історичним, адже сьогодні ми зібралися, щоб освятити новозбудований храм, цього богослужбового комплексу.
Ці дві події природно поєднуються між собою. Адже там, де споруджується місце молитви, де люди збираються на богослужіння і приходять до Бога, там особливе місце займає Хрест Христовий – знак нашої віри, спасіння і Божої присутності серед Його народу. Відтепер цей храм покликаний стати для вас місцем живої зустрічі з Господом, молитви та єдності. Тут хрест Христовий буде нагадувати кожному, що шлях до Бога проходить через довіру і відкритість серця до Його любові.
Саме про таку зустріч людини з Богом розповідає нам сьогоднішнє Євангеліє. Ми стаємо свідками нічної розмови Ісуса Христа з Никодимом, одним із визначних фарисеїв та вчителів Ізраїля. Святий євангелист Іван Богослов навмисно підкреслює, що Никодим приходить до Спасителя саме вночі. Ця ніч є не лише вказівкою на час доби чи бажанням приховати свій візит від сторонніх очей. У біблійній традиції ніч часто постає символом людського нерозуміння, духовного пошуку, того сутінку душі, в якому перебувало все людство до пришестя істинного Світла у світ. Никодим мав знання закону, він мав статус, але його серце шукало чогось більшого, шукало справжньої зустрічі з Богом. Христос, бачачи цю спрагу, відкриває цьому вчителю абсолютно нову перспективу духовного життя. Він пояснює, що для того, аби увійти в Боже Царство, недостатньо просто виконувати приписи чи володіти людською мудрістю; потрібно «народитися з висоти», «з води і Духа». Господь свідчить про Себе як про Сина Чоловічого, що зійшов з неба (див. Йо. 3, 13), аби подолати прірву між небом і землею, між людиною і Богом.
І для того, щоб пояснити Никодимові, яким саме чином вічне життя буде дароване і як відбудеться спасіння людства, Господь звертається до дуже яскравого образу із Старого Завіту, добре знайомого кожному ізраїльтянинові. Він нагадує йому драматичну подію з історії мандрівки вибраного народу пустелею до Обіцяної землі. Коли люди почали нарікати на Бога, сумніватися в Його опіці і втратили довіру до Нього, їх почали жалити отруйні змії. Ця отрута швидко розповсюджувалася, і смерть сіяла великий страх у таборі. Тоді Мойсей, за Божим велінням, зробив мідяного змія і підніс його високо на жердині (пор. Чис. 21, 4-9). Кожен, хто був вжалений, але знаходив у собі сили з вірою і послухом подивитися на цього мідяного змія, зцілювався і залишався живим.
Це був парадоксальний, незбагненний для людської логіки порятунок: людям пропонувалося подивитися на саме зображення того, що несло їм біль і смерть. Але через Божу обітницю і їхню довіру цей погляд ставав джерелом життя. Христос бере цей старозавітний прообраз і безпосередньо застосовує його до Себе і Своєї майбутньої жертви, кажучи Никодимові: «Так як Мойсей змія підняв у пустині, – так треба Синові Чоловічому бути піднесеним» (Йо. 3, 14). Хрест Господній, який в очах тогочасного світу був знаряддям найганебнішої кари, страшного болю, відкинення і приниження, у незбагненному Божому задумі стає місцем найвищого піднесення і слави. На Хресті Син Божий не зазнає поразки перед силами зла, а навпаки, звершує Свій остаточний тріумф над гріхом і смертю, перемагаючи їх Своєю безмежною любов'ю.
Дорогі молільники! Хрест Христовий не є просто якоюсь прикрасою, історичним символом чи лише своєрідним знаком нашої релігійної приналежності, який ми носимо на грудях. Це діючий знак нашого спасіння, знаряддя Божої благодаті. Подібно до ізраїльтян у пустелі, сучасне людство глибоко вражене отрутою гріха. Ця невидима отрута руйнує наше внутрішнє життя, наші стосунки, приносить біль, розпач, війни і смерть у наш світ. І справжній рятунок приходить лише тоді, коли ми зважуємося крізь свій біль підняти очі на Розп’ятого Спасителя. Цей погляд не може бути простою цікавістю чи байдужим спогляданням. Це має бути погляд, який щиро визнає власну гріховність, усвідомлює свою людську неміч і водночас з дитячою простотою повністю довіряється Тому, Хто добровільно взяв на Себе наші немочі і поніс наші хвороби. Вершиною цього Божественного об’явлення є слова Христа, які Церква часто називає «Євангелієм у мініатюрі», адже вони вміщують усю неосяжну Божу любов в одному короткому реченні: «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним» (Йо. 3, 16). Бог не чекає, поки ми станемо ідеальними чи досконалими, Він не вимагає від нас неможливого перед тим, як виявити Свою милість. Він іде першим. Він просто віддає найцінніше, що має, – Свого Єдинородного Сина, щоб ми мали змогу жити, і жити вічно.
Ця безмежна, самовіддана Божа любов не є абстрактною ідеєю чи якоюсь філософською концепцією. Вона має властивість ставати відчутною і реально присутньою у конкретному часі та просторі. Для вашої громади таким особливим місцем, де ця любов стає видимою, є ця богослужбова каплиця. Апостол Петро у своєму посланні, звертаючись до перших християн, дає нам прекрасний образ кажучи: «А й самі віддайтеся, мов живе каміння, щоб з нього збудувати духовний дім» (1 Пт. 2, 5). Справжнім храмом Божим, Його найдорожчою і найвеличнішою святинею не є рукотворні стіни, якими б красивими вони не були. Справжнім храмом є сама ваша парафіяльна спільнота, кожна людина, яка тут стоїть, кожна родина цього села. Ви всі дуже різні: з різними характерами, життєвим досвідом, радощами і труднощами, але Христова любов міцно з’єднує вас в одне ціле. Стіни цієї каплиці, її фундамент і весь цей богослужбовий комплекс – це лише матеріальний, видимий знак тієї великої і невидимої духовної реальності вашої єдності з Богом і між собою. Ви є тими живим камінням, з яких Господь щодня будує Свою Церкву.
Апостол Павло доповнює цю думку, наголошуючи, що всі ми «більше не чужинці і не приходні, а співгромадяни святих і домашні Божі, побудовані на підвалині апостолів і пророків, де наріжним каменем – сам Ісус Христос.» (Еф. 2, 19-20). Саме Христос тримає на Собі всю будівлю нашого життя і нашої віри. Відтепер село Хлопчиці має цей конкретний, відчутний знак присутності цього Наріжного Каменя. У Святому Письмі ми читаємо одну дуже вражаючу і глибоко символічну деталь: у саму мить смерті Ісуса на Хресті, коли Він віддав Свого Духа Отцеві, завіса єрусалимського храму роздерлася надвоє зверху донизу (пор. Мт. 27, 51). Ця завіса століттями відділяла Святе Святих, місце особливої, недоступної Божої присутності, від грішних людей. Її розірвання означає, що через хресну жертву Сина Божого доступ до Отця відкрито назавжди в Ісусі Христі. Бог вийшов зі Святая Святих назустріч людству. Кожна нова богослужбова каплиця, кожен новий храм на землі продовжує цю відкритість.
Отже, ця новозбудована каплиця стає тим священним простором, куди ви, як спільнота, зможете приходити з усім, що маєте на серці: зі своїми найбільшими радощами і найглибшими болями. Як колись ізраїльтяни в пустелі підводили свої очі на мідяного змія, щоб отримати зцілення від смертельних укусів, так само і ми приходимо до храму, щоб спрямовувати свій погляд на Розп’ятого й Воскреслого Христа. Тут, перед Його святим образом, ми знаходимо порятунок від отрути щоденних гріхів, від розчарувань, зневіри, втоми чи життєвих тривог. Тут, дивлячись на Його Хрест, ми черпатимете силу жити достойно, любити щиро, прощати та йти далі своїм життєвим шляхом, твердо знаючи, що ми ніколи не залишимось самі, що милосердний Господь завжди поруч з нами у кожній миті нашого життя.
Божа любов, одного разу об’явлена на Хресті, продовжує діяти і виливатися на нас сьогодні через Святі Тайни Церкви. Коли ми роздумуємо над тим, що Синові Чоловічому треба бути піднесеним, ми розуміємо, що це таємниче піднесення триває і сьогодні на наших церковних престолах під час кожної Божественної Літургії. Тут, у цій каплиці, безкровна хресна жертва буде приноситися за спасіння всього світу і за потреби віруючого Божого люду вашої парафії. Тут звичайний хліб і вино силою Святого Духа ставатимуть Тілом і Кров’ю Того, Хто віддав Себе за нас. І кожне святе Причастя буде тим цілющим поглядом на Розп’ятого, тією найтіснішою зустріччю, яка дарує те саме вічне життя, про яке говорив Христос Никодимові. Сучасний світ навколо нас часто намагається втекти від хреста, шукаючи легких шляхів, ілюзорного комфорту без жодних зусиль, любові без жертви. Але Євангеліє неустанно нагадує нам, що справжня любов завжди є жертовною. І саме такої любові вчить нас Хрест Господній.
Нехай ця богослужбова каплиця завжди височіє як видимий знак вашої віри та жертовної відповіді на Божу любов. Зведення цього прекрасного богослужбового комплексу стало можливим завдяки невтомній праці і самопожертві багатьох людей, чиї серця чутливо відгукнулися на поклик Святого Духа. Сьогодні хочу скласти щиру подяку о. Йосифу (Бабію), який тут ревно душпастирює всі ці роки, кожному з вас, хто долучився до цієї великої справи. Ми з глибокою вдячністю згадуємо фундаторів, які з вірою заклали основу цієї святині, талановитих майстрів, чиї невтомні руки дбайливо зводили ці стіни, оздоблюючи їх для Божої слави. Ми дякуємо всім, які не жаліли своїх статків, щоб віддати Богові найкраще. Ваша спільна праця перетворила матеріальні речі на простір святості. Цей храм є вашим щирим дарунком Богові, але водночас він є великим Божим дарунком для вас, бо віднині Господь має тут своє особливе, освячене місце, щоб бути ще ближче до кожного із нас.
Проте моїм найбільшим побажанням для вас є те, щоб ця велична споруда ніколи не залишилася лише естетичною прикрасою вашого села. Хай вона стане справжнім серцем вашої громади, улюбленим місцем щирої розмови з Небесним Отцем. Нехай двері цієї святині завжди будуть гостинно відкритими для тих, хто шукає духовної розради, покаяння у Святій Тайні Сповіді та небесної поживи у Тайні Євхаристії. Спрямовуйте, як той старозавітний народ у пустелі, свій спраглий і втомлений погляд на Ісуса, піднесеного на Хресті. Хай кожен, хто відтепер переступить поріг цього храму, неодмінно відчує дотик Божої благодаті і зустріне Його безмежну любов.
У цей знаменний день ми підносимо наші спільні молитви за всю вашу парафію, просячи у милосердного Господа миру, єдності, міцного здоров'я та радості для кожної вашої домівки. Сьогодні ми також єднаємося з болем, тривогами і великою надією всього нашого українського народу, благаючи, щоб Животворящий Хрест Господній став для нас непохитним знаменом перемоги світла над темрявою, правди над неправдою, життя над смертю. Нехай Господь береже наших мужніх захисників, які ціною власного життя боронять рідну землю від ворога, і нехай в цьому храмі повсякчас лине молитва за їхнє життя, за перемогу і справедливий мир. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.
+ Ярослав
13 вересня 2026 року Божого,с. Хлопчиці
Детальніше...
Слово на відкритті VI науково-практичної конференції «Сучасні досягнення дитячої неврології та реабілітології»
09 жовтня 2026
Проповідь на Неділю після Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього (2026)
21 вересня 2026
Проповідь на неділю перед Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього (2026)
14 вересня 2026
Проповідь на свято Різдва Пресвятої Богородиці (2026)
09 вересня 2026
Слово з нагоди 170-ліття від дня народження Івана Франка
27 серпня 2026
Проповідь на Успіння Пресвятої Богородиці (2026)
15 серпня 2026
Проповідь на десяту неділю після Зіслання Святого Духа
09 серпня 2026
Проповідь на п’яту неділю після Зіслання Святого Духа. Ікони Матері Божої Неустанної помочі (2026)
06 липня 2026
Слово на єпархіальному з’їзді молоді (2026)
21 червня 2026
Проповідь на свято Найсолодшого Господа і Спаса Нашого Ісуса Христа – Людинолюбця (2026)
19 червня 2026
Проповідь на Зіслання Святого Духа (2026)
01 червня 2026
Проповідь у неділю Сліпородженого (2026)
18 травня 2026
Проповідь на неділю Самарянки (2026)
10 травня 2026
Проповідь на неділею Розслабленого (2026)
04 травня 2026
Проповідь на неділю Мироносиць (2026)
26 квітня 2026
Слово на свято Великомученика Юрія Побідоносця (2026)
23 квітня 2026
Проповідь на Томину неділю (2026)
19 квітня 2026
Проповідь у Світлий Вівторок (2026)
14 квітня 2026
Проповідь у Світлий Понеділок (2026)
13 квітня 2026
Проповідь на Страсний четвер (2026)
10 квітня 2026
Великоднє послання владики Ярослава (2026)
09 квітня 2026
Проповідь на Квітну неділю (2026)
05 квітня 2026
Проповідь у Хрестопоклонну неділю (2026)
15 березня 2026
Проповідь на другу неділю Великого посту (2026)
08 березня 2026
Проповідь у Першу неділю посту – Неділю православ’я (2026)
01 березня 2026
Проповідь з нагоди четвертої річниці війни (2026)
24 лютого 2026
Проповідь у Неділю Сиропусну (2026)
22 лютого 2026
Неділя м’ясопусна (2026)
15 лютого 2026
Проповідь на неділю про Блудного сина (2026)
08 лютого 2026
Проповідь на неділю митаря і фарисея (2026)
01 лютого 2026
Проповідь на неділю перед Богоявленням (2026)
04 січня 2026
Проповідь на неділю після Різдва Христового (2025)
28 грудня 2025
Слово на Собор Пресвятої Богородиці (2025)
26 грудня 2025
Проповідь у неділю перед Різдвом Христовим (2025)
21 грудня 2025
Різдвяне послання владики Ярослава (2025)
19 грудня 2025
Проповідь на неділю святих Праотців (2025)
14 грудня 2025
Проповідь на свято Введення в храм Пресвятої Богородиці (2025)
21 листопада 2025
Проповідь з нагоди Собору святого Архистратига Михаїла та інших безтілесних сил (2025)
09 листопада 2025
Слово з нагоди 85-ліття Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка
30 жовтня 2025
Проповідь на Неділю після Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього (2025)
21 вересня 2025
Проповідь на свято Різдва Пресвятої Богородиці (2025)
08 вересня 2025
Проповідь на неділю перед Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього (2025)
07 вересня 2025
Слово до освітян з нагоди Ювілейного року Надії (2025)
30 серпня 2025
Слово з нагоди ювілейної прощі родин СДЄ (2025)
16 серпня 2025
Проповідь під час прощі на Українській Кальварії (2025)
11 серпня 2025
Слово на Всеукраїнський з’їзд молоді УМХ (2025)
24 липня 2025
Проповідь на Зіслання Святого Духа (2025)
09 червня 2025
Проповідь на Вознесіння Господнє (2025)
29 травня 2025
Неділя Сліпонародженого (2025)
25 травня 2025
Проповідь з нагоди дияконських свячень (2025)
17 травня 2025
Проповідь на неділю Розслабленого (2025)
11 травня 2025
Проповідь на неділю Мироносиць (2025)
06 травня 2025
Проповідь на Томину неділю (2025)
28 квітня 2025
Проповідь у Світлий Вівторок (2025)
23 квітня 2025
Проповідь у Світлий Понеділок (2025)
23 квітня 2025
Проповідь на Страсний четвер (2025)
22 квітня 2025
Великоднє послання владики Ярослава (2025)
16 квітня 2025
Проповідь у четверту неділя Великого посту (2025)
30 березня 2025
Благовіщення Пресвятої Владичиці нашої Богородиці (2025)
29 березня 2025
Проповідь у Хрестопоклонну неділю (2025)
23 березня 2025
Проповідь у Неділю Сиропусну (2025)
04 березня 2025
Проповідь на неділю митаря і фарисея (2025)
12 лютого 2025
Проповідь на свято трьох святителів – Василія Великого, Григорія Богослова та Йоана Золотоустого (2025)
01 лютого 2025
Проповідь на неділю після Богоявленням (2025)
14 січня 2025
Проповідь на неділю перед Богоявленням (2025)
05 січня 2025
Проповідь на відкриття Ювілейного 2025 року Божого
29 грудня 2024
Проповідь на Собор Пресвятої Богородиці (2024)
27 грудня 2024
Проповідь у неділю перед Різдвом Христовим (2024)
23 грудня 2024
Різдвяне послання владики Ярослава (2024)
18 грудня 2024
Проповідь на двадцять п’яту неділю після Зіслання Святого Духа – неділя Праотців (2024)
17 грудня 2024
Проповідь на двадцять другу неділю після Зіслання Святого Духа
25 листопада 2024
Слово у свято Введення в храм Пресвятої Богородиці (2024)
23 листопада 2024
Про святкування Ювілейного року
19 листопада 2024
Проповідь на двадцяту неділю після Зіслання Святого Духа (2024)
10 листопада 2024
Проповідь на восьму неділю після Зіслання Святого Духа
19 серпня 2024
Проповідь у день пам’яті святого пророка Іллі (2024)
21 липня 2024
Проповідь у свято св. Володимира Великого (2024)
16 липня 2024
Неділя Сліпонародженого (2024)
10 червня 2024
Проповідь на Неділю мироносиць (2024)
20 травня 2024
Проповідь на Томину неділю (2024)
15 травня 2024
Проповідь у Світлий Вівторок (2024)
08 травня 2024
Проповідь у Світлий Понеділок (2024)
08 травня 2024
Великоднє послання владики Ярослав (2024)
03 травня 2024
Проповідь у свято Входу Господнього в Єрусалим [2024]
30 квітня 2024
Проповідь на п’яту неділю Великого Посту (2024)
22 квітня 2024
Проповідь у Першу неділю посту – Неділю православ’я (2024)
26 березня 2024
Проповідь у Неділю Сиропусну (2024)
20 березня 2024
Проповідь у м'ясопусну неділю (2024)
12 березня 2024
Проповідь на Собор Йоана Хрестителя (2024)
08 січня 2024
Проповідь на неділю після Різдва Христового (2023)
01 січня 2024
Проповідь на Собор Пресвятої Богородиці (2023)
27 грудня 2023
Різдвяне послання владики Ярослава (2023)
18 грудня 2023
Архистратиг Михаїл і Собор усіх небесних сил безплотних (2023)
09 листопада 2023
Проповідь з нагоди свята Успення Пресвятої Богородиці (2023)
07 вересня 2023
Проповідь під час прощі на Українській Кальварії (2023)
15 серпня 2023
Проповідь на Різдво Йоана Хрестителя (2023)
12 липня 2023
Проповідь на Зіслання Святого Духа (2023)
04 червня 2023
Проповідь на Вознесіння ГНІХ (2023)
25 травня 2023
Проповідь на неділею Розслабленого (2023)
10 травня 2023
Проповідь на свято Великомученика Юрія Побідоносця
09 травня 2023
Проповідь на неділю Мироносиць (2023)
02 травня 2023
Проповідь на Томину неділю (2023)
23 квітня 2023
Проповідь у Світлий Вівторок (2023)
23 квітня 2023
Проповідь у Світлий Понеділок (2023)
17 квітня 2023
Великоднє послання владики Ярослава (2023)
14 квітня 2023
Проповідь на п’яту неділю Великого Посту (2023)
05 квітня 2023
Проповідь у четверту неділя Великого посту (2023)
27 березня 2023
Проповідь у Хрестопоклонну неділю (2023)
21 березня 2023
Проповідь у другу неділю посту (2023)
14 березня 2023
Проповідь у Першу неділю посту – Неділю православ’я (2023)
07 березня 2023
Проповідь у Неділю Сиропусну (2023)
28 лютого 2023
Проповідь у М'ясопусну неділю (2023)
19 лютого 2023
Проповідь на неділю про Блудного сина (2023)
13 лютого 2023
Проповідь на неділю після Богоявленням (2023)
23 січня 2023
Проповідь на Богоявлення (2023)
19 січня 2023
Проповідь у неділю перед Різдвом Христовим (2022)
02 січня 2023
Різдвяне послання Владики Ярослава (2023)
29 грудня 2022
Проповідь на Неділю після Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього (2022)
05 жовтня 2022
Проповідь з нагоди свята Різдва Пресвятої Богородиці (2022)
23 вересня 2022
Проповідь під час прощі на Українській Кальварії (2022)
15 серпня 2022
Проповідь на Неділю Всіх святих (2022)
21 червня 2022
Проповідь на Зіслання Святого Духа (2022)
13 червня 2022
Проповідь на Вознесіння Господнє (2022)
03 червня 2022
Проповідь на Томину неділю (2022)
01 травня 2022
Великоднє послання владики Ярослава (2022)
21 квітня 2022
Проповідь на Квітну неділю (2022)
17 квітня 2022
Благовіщення Пресвятої Владичиці нашої Богородиці (2022)
08 квітня 2022
Проповідь у четверту неділя Великого посту (2022)
04 квітня 2022
Проповідь у Хрестопоклонну неділю (2022)
28 березня 2022
Проповідь в 2-у неділю Великого посту (2022)
21 березня 2022
Проповідь в 1-шу неділю Великого посту (2022)
13 березня 2022
Проповідь в День молитви за мир в Україні (2022)
03 березня 2022
Розпорядження щодо поведінки духовенства в теперішній ситуації військового вторгнення Росії в Україну
24 лютого 2022
Проповідь на неділю про Блудного сина (2022)
20 лютого 2022
Проповідь з нагоди 295-ліття з дня об’явлення та 25-ліття обрітення Самбірської чудотворної ікони Пресвятої Богородиці (2022)
15 лютого 2022
Проповідь на неділю митаря і фарисея (2022)
14 лютого 2022
Різдвяне послання владики Ярослава (2022)
02 січня 2022
Розпорядження в справі діяльності рухів та груп на території Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ
29 грудня 2021
Проповідь на Неділю після Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього (2021)
04 жовтня 2021
Проповідь під час прощі на Українській Кальварії (2021)
10 серпня 2021
Проповідь з нагоди освячення храму святого апостола і євангелиста Йоана Богослова (2021)
23 травня 2021
Проповідь на неділю Мироносиць (2021)
16 травня 2021
Великоднє послання владики Ярослава (2021)
30 квітня 2021
Проповідь на Квітну неділю (2021)
25 квітня 2021
Проповідь на неділю про Блудного сина (2021)
28 лютого 2021
Різдвяне послання владики Ярослава (2021)
03 січня 2021
Проповідь на двадцять четверту неділю після Зіслання Святого Духа
23 листопада 2020
Слово на відкритті VII-ї сесії Єпархіального Собору
04 листопада 2020
Проповідь на Вознесіння ГНІХ (2020)
28 травня 2020
Проповідь в Неділю Сліпонародженого (2020)
25 травня 2020
Проповідь на Неділю Самарянки (2020)
17 травня 2020
Проповідь на неділю Розслабленого (2020)
10 травня 2020
Проповідь на неділю Мироносиць (2020)
04 травня 2020
Проповідь на Томину неділю (2020)
26 квітня 2020
Проповідь у Великий четвер (2020)
17 квітня 2020
Великоднє послання владики Ярослава (2020)
14 квітня 2020
Звернення владики Ярослава до духовенства, монашества і вірних Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ
30 березня 2020
Проповідь у Хрестопоклонну неділю
23 березня 2020
Проповідь у Першу неділю посту - Неділю православ’я
08 березня 2020
Слово на відкритті науково-практичної конференції «Шоста Академічна школа з педіатрії»
04 березня 2020
Проповідь у Неділю Сиропусну
02 березня 2020
Проповідь у М’ясопусну неділю
23 лютого 2020
Проповідь у Неділю про Блудного сина
16 лютого 2020
Проповідь у Неділю перед Різдвом (2020)
05 січня 2020
Проповідь на 28-му неділю після Зіслання Святого Духа
30 грудня 2019
Різдвяне послання владики Ярослава (2020)
29 грудня 2019
Проповідь на двадцяту неділю після Зіслання Святого Духа
04 листопада 2019
Проповідь з нагоди свята Різдва Пресвятої Богородиці (2019)
23 вересня 2019
Слово з нагоди Дня Незалежності (2019)
25 серпня 2019
Слово у 9-у неділю після П'ятидесятниці (2019)
18 серпня 2019
Слово у 8-му неділю після П'ятидесятниці (2019)
11 серпня 2019
Проповідь в день Cв. Пророка Іллі (2019)
03 серпня 2019
Проповідь з нагоди тридцятої річниці виходу УГКЦ з катакомб (с.Биличі, Неділя всіх святих, 23.06.2019 р. Б.)
25 червня 2019
Проповідь з нагоди парафіяльного празника та 10-ліття храму в с. Долинівка, Тухольківського деканату (2019)
17 червня 2019
Слово з нагоди 15 років від заснування Всецерковного реабілітаційноого центру «Назарет»
10 червня 2019
Великоднє послання владики Ярослава (2019)
25 квітня 2019
Слово на відкритті науково-практичної конференції «Четверта Академічна школа з педіатрії»
14 березня 2019
Неділя 31-ша по Зісланні Святого Духа (2019)
04 лютого 2019
Проповідь у свято Собору св. Івана Хрестителя (2019)
21 січня 2019
Різдвяне послання владики Ярослава (2019)
24 грудня 2018
Проповідь з нагоди святкування 25-ліття Самбірсько-Дрогобицької єпархії в Трускавецькому деканаті
04 листопада 2018
Проповідь з нагоди святкування 25-ліття Самбірсько-Дрогобицької єпархії в Лішнянському деканаті
30 жовтня 2018
Проповідь з нагоди святкування 25-ліття Самбірсько-Дрогобицької єпархії в Старосамбірському деканаті
22 жовтня 2018
Проповідь у свято Покрова Пресвятої Богородиці (2018)
17 жовтня 2018
Проповідь на неділю після Воздвиження
02 жовтня 2018
Проповідь з нагоди святкування 25-ліття Самбірсько-Дрогобицької єпархії у Сколівському деканаті
25 вересня 2018
Проповідь з нагоди святкування 25-ліття Самбірсько-Дрогобицької єпархії у Славському деканаті
28 серпня 2018
Проповідь з нагоди святкування 25-ліття Самбірсько-Дрогобицької єпархії в Судововишнянському деканаті
20 серпня 2018
Проповідь з нагоди святкування 25-ліття Самбірсько-Дрогобицької Єпархії в Дублянському деканаті
06 серпня 2018
Проповідь з нагоди святкування 25-ліття Самбірсько-Дрогобицької єпархії в Хирівському деканаті
06 серпня 2018
Проповідь з нагоди святкування 25-ліття Самбірсько-Дрогобицької Єпархії в Підбузькому деканаті
10 липня 2018
Проповідь з нагоди прощі у Грушові (2018)
15 травня 2018
Великоднє послання владики Ярослава (2018)
03 квітня 2018
Різдвяне послання владики Ярослава (2018)
01 січня 2018
Проповідь з нагоди 15-ліття академічного капелянського служіння в Дрогобицькому Педагогічному Університеті ім. Івана Франка
13 жовтня 2017
Великоднє послання владики Ярослава (2017)
05 квітня 2017
Різдвяне послання владики Ярослава (2017)
01 січня 2017
Проповідь на Архиєрейській Божественній Літургії з нагоди 20-річчя Дрогобицької духовної семінарії
15 жовтня 2016
Місія Дрогобицької духовної семінарії
15 жовтня 2016
Пасхальне послання владики Ярослава (2016)
24 квітня 2016
Проповідь на першу неділю Великого Посту (2016)
21 березня 2016
Слово владики Ярослава в Неділю перед Різдвом (2016)
04 січня 2016
Різдвяне послання владики Ярослава (2016)
25 грудня 2015
Проповідь на свято св. Володимира Великого
28 липня 2015
Вступне слово на академії в Старому Самборі присвяченій Митрополиту Андрею (Шептицькому)
22 червня 2015
Слово на святкуванні Днів Європи у м. Дрогобичі
05 червня 2015
Слово у Світлий понеділок (2015)
15 квітня 2015
Пасхальне послання владики Ярослава (2015)
07 квітня 2015
Вступне слово на відкритті заходів з нагоди 200-тої річниці від дня народження о. Михайла Вербицького
06 березня 2015
Різдвяне послання владики Ярослава (2015)
29 грудня 2014
Післясоборове пастирське послання Преосвященного Владики Ярослава до духовенства, монашества та мирян Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ
25 листопада 2014
Пастирське звернення до вірних Самбірсько–Дрогобицької єпархії з нагоди 25-річниці легалізації УГКЦ
04 листопада 2014
Слово з нагоди відкриття Року пам'яті митрополита Андрея Шептицького
04 листопада 2014
Вітальне слово з нагоди відкриття Собору Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом»
16 жовтня 2014
Проповідь з нагоди Преображення Господнього
20 серпня 2014
Великоднє послання владики Ярослава (Приріза)
15 квітня 2014
З приводу геройської смерті блаженної пам'яті
22 лютого 2014
Пастирське звернення Преосвященного владики Ярослава з приводу суттєвого загострення суспільно-політичної ситуації
23 січня 2014
Проповідь в Навечір'я Різдва Христового (2014)
06 січня 2014
Різдвяне послання владики Ярослава (2014)
23 грудня 2013
Звернення щодо подій на "Євромайдані"
06 грудня 2013
Проповідь на Божественній літургії з нагоди освячення каплиці у монастирі Сестер-Служебниць
03 листопада 2013
Проповідь на свято Покрови Пресвятої Богородиці
16 жовтня 2013
Проповідь на свято св. Володимира Великого
29 липня 2013
Проповідь на Неділю всіх святих українського народу
23 липня 2013
Слово з нагоди освячення єпархіального центру «Карітас»
28 червня 2013
Подячне слово на Архиєрейській Літургії з нагоди 20-ліття Самбірсько-Дрогобицької єпархії
24 червня 2013
Владика Ярослав в інтерв’ю газеті «Експрес»: «Якщо людина глибоко пізнала Бога, то вона готова розділити цей досвід з іншими»
22 червня 2013
Слово на похороні Владики Юліяна в Уневі
05 березня 2013
Слово владики Ярослава на Богоявлення Господнє
20 січня 2013
Різдвяне послання владики Ярослава (Приріза), єпископа Самбірсько-Дрогобицького [аудіо]
26 грудня 2012
Звернення владики Ярослава (Приріза), Єпископа Самбірсько-Дрогобицького, щодо підтримки благочинної акції «Різдвяна свічка»
05 грудня 2012
Слово на відкритті науково-практичної конференції «Роль Університету та Церкви у вихованні сучасної молоді»
25 жовтня 2012
Проповідь владики Ярослава з нагоди 625-річниці м. Борислава
03 вересня 2012
Привітальне слово владики Ярослава з нагоди вручення дипломів випускникам Дрогобицької духовної семінарії
16 червня 2012
Звернення до молоді Преосвященного владики Ярослава, єпископа Самбірсько-Дрогобицького
08 травня 2012
Великоднє послання "Воскрес Ісус із гробу"
05 квітня 2012
Слово владики Ярослава (Приріза) у Сиропусну неділю
27 лютого 2012
Різдвяне послання владики Ярослава (Приріза)
24 грудня 2011
Подячне слово владики Ярослава (Приріза) під час його інтронізації на престіл Самбірсько-Дрогобицької єпархії
24 грудня 2011
Інтерв'ю з владикою Ярославом (Прирізом) напередодні його інтронізації для часопису "Наш Собор"
24 грудня 2011
Інтерв'ю з владикою Ярославом (Прирізом) напередодні інтронізації для часопису "Слово"
23 грудня 2011
Передмова до монографії про о. Маркіяна Шашкевича
05 листопада 2011
Проповідь на Різдво Івана Хрестителя
08 липня 2011
Проповідь з нагоди освячення храму блаж. Миколая Чарнецького у с. Ваньовичі на Самбірщині
05 липня 2011
Проповідь в урочищі Саліна у 70-ту річницю трагедії
28 червня 2011
Проповідь в Неділю Всіх святих під час прощі у Биличах
20 червня 2011
Проповідь під час завершення навчального року 2010/11 у Дрогобицькі духовній семінарії
18 червня 2011
Проповідь в неділю Святих Отців І Нікейського Собору
06 червня 2011
Звернення до учасників конференції «Перспективи розвитку української ікони в ХХІ столітті. Богослов’я і пошук образу»
31 травня 2011
Привітальне слово на європейському фестивалю хорів «Культура і духовність – багатство Європи» в Трускавці
30 травня 2011
Привітальне слово владики Ярослава до Блаженнішого Любомира під час святкування 75-літнього ювілею владики Юліяна
09 травня 2011
Привітальне слово владики Ярослава до Блаженнішого Святослава під час святкування 75-літнього ювілею владики Юліяна
09 травня 2011
Слово на завершення Хресної дороги у м.Самборі
15 квітня 2011
Слово на початок Хресної дороги у м.Самборі
15 квітня 2011
Владика Ярослав (Приріз). Привітальне слово до учасників єпархіальної конференції монашества
06 квітня 2011
Владика Ярослав (Приріз): "Сьогодні важливо є відроджувати історичну пам'ять, відбудовувати храми, але найважливішим є відновити людину"
29 листопада 2010
"Христос входить у Єрусалим, а це - символ нашого серця," - проповідь владики Ярослава на свято Входу Господнього у Єрусалим
29 березня 2010
Проповідь на празник Входу Господнього у Єрусалим
29 березня 2010
Проповідь у Другу неділю Великого Посту
01 березня 2010
Проповідь у Першу неділю Великого Посту
20 лютого 2010
Спогади про владику Івана Хому
02 лютого 2010
Митрополит Андрей Шептицький – душпастир свого народу
30 жовтня 2009
Слово з нагоди 50-літнього ювілею українського Екзархату в Німеччині (м. Мюнхен, Німеччина)
20 вересня 2009
Слово владики Ярослава (Приріза) до учасників наукової конференції з нагоди 85-ої річниці з дня заснування УБНТ
16 грудня 2008
Представлення Документа Собору монашества УГКЦ «Ідентичність монашества в покликанні і служінні»
20 вересня 2008
Слово на урочистій академії з нагоди ювілеї 200-ліття кафедрального храму Пресвятої Трійці м. Дрогобича
16 червня 2008
Слово на конференції у м. Трускавець, присвяченій 150-річчю від Дня народження І. Франка
24 травня 2008
Владика Ярослав Приріз дав інтерв'ю Ватиканському радіо
11 лютого 2008
Привітальне слово владики Ярослава (Приріза) під час відкриття навчального року у Дрогобицькій Духовній Семінарії
03 вересня 2007
Проповідь владики Ярослава (Приріза) на празник Успення Пресвятої Богородиці у м. Самборі
28 серпня 2007
Богословський вимір душпастирства молоді (доповідь на IV Сесії Патріаршого Собору УГКЦ «Молодь у Церкві ІІІ Тисячоліття»)
15 серпня 2007
Проповідь владики Ярослава (Приріза) під час загальноєпархіяльної прощі до с. Зарваниця
07 липня 2007
Привітальне слово владики Ярослава (Приріза) з нагоди зустрічі Патріарха УГКЦ із жертводавцями Патріаршого Собору
14 квітня 2007
Подячне слово владики після хіротонії
29 квітня 2006
«Сповнити Божу волю – це мета мого життя» (інтерв’ю для часопису "Слово" напередодні єпископської хіротонії)
05 квітня 2006
