Проповідь у неділю Сліпородженого (2026)

«Я - світло світу. Хто йде за мною, не блукатиме в темряві, а матиме світло життя» (Йо. 8.12) Христос Воскрес!Дорогі в Христі брати і сестри! Сьогодні наша парафія і цілий Дрогобич переживає особливу радість. У цю Неділю Сліпородженого, яка наближає нас до завершення пасхального часу, ми відзначаємо храмовий празник наших небесних покровителів – преподобних священномучеників Северина, Якима і Віталія. А цього року ця радість ще більша, бо у червні сповнюється рівно 25 років відтоді, як святий Папа Іван Павло ІІ під час свого паломництва до України – до нашої святої землі – урочисто проголосив їх Блаженними. І сьогодні Бог посилає нам унікальну сторінку Євангелія — розповідь про те, як Спаситель оздоровив сліпонародженого чоловіка в Єрусалимі. Учні запитали Христа: «Хто згрішив – він чи батьки його?» Вони шукали причину страждання в минулому, у провині, у покаранні. Але Господь відповів їм зовсім інакше: «Ані він не згрішив, ані його батьки – але щоб ділам Божим виявитись на ньому» (пор. Йо. 9, 3). Таким чином Господь переносить наш погляд з минулого – у майбутнє. Зі страждання – до слави. З темряви – до світла. Але євангелист Йоан навчає нас, що тілесна сліпота є лише символом набагато глибшої темряви. Після гріхопадіння наших прародичів кожна людина народжується духовно незрячою: вона вже не бачить Бога як Отця, себе – як улюблене дитя, а ближнього – як брата. Тому Ісус і каже: «Я – світло світу» (Йо. 8, 12). Він прийшов не лише відкрити очі одному чоловікові в Єрусалимі – Він прийшов відкрити очі всьому людству. Ісус помазав очі незрячому глеєм і наказав: «Іди, вмийся в Силоамській купелі» (Йо. 9, 7). Силоам означає «Посланий» – і ця купіль є образом Самого Христа, Посланого від Отця. Для ранньої Церкви ця розповідь була живою іконою Хрещення. Ми всі пройшли через цю купіль. У Таїнстві Хрещення Господь торкнувся наших очей, обмив нас від темряви гріха і дав нам нове народження – з висоти, з води і Духа (пор. Йо. 3, 5). Тому охрещені в давній Церкві називалися просвітленими – бо вони справді отримали нові очі, «очі віри», якими здатні побачити живого Бога серед нас. Не йдеться тут про якісь надзвичайні видіння чи містичні переживання. Йдеться про щось набагато простіше і водночас набагато глибше – про здатність бачити дійсність такою, якою вона є насправді: бачити за видимим – невидиме, за тимчасовим – вічне, за стражданням – промисел Божий, за смертю – воскресіння. Дорогі в Христі! У життєвому подвизі наших преподобних священномучеників Северина, Якима і Віталія ми можемо зауважити, наскільки важливим є мати оці «очі віри» і вміти дивитися ними на те, що є навколо нас. Подумаймо: що бачили їхні сучасники? Бачили безбожну владу, яка нищила все на своєму шляху – Церкву, священиків, свідомих людей, саму пам'ять про Бога. Бачили страх, що заповзав у кожен християнський дім. І в цій темряві – що могли бачити троє священників-монахів у Дрогобичі? Здавалось би, лише безнадію. Але вони бачили інакше. Очима віри – тими самими очима, що були відкриті їм у купелі Хрещення, – вони бачили Христа розп'ятого і воскреслого як живу реальність, не далеку і не абстрактну, а присутню тут і зараз. Вони бачили, що влада, яка погрожує їм катуванням і смертю, – насправді немічна перед лицем вічності. Вони бачили, що кожна людина навколо них – не підданий режиму, а образ Божий, що потребує пастиря. І саме тому вони залишилися на своєму місці, не втекли, не зреклися – продовжували служити, молитися, свідчити. Оці «очі віри» – не дар для обраних. Це дар, отриманий кожним із нас у Хрещенні. Але, як і будь-який дар, він потребує того, щоб ним користувалися – плекали молитвою, живили Святими Тайнами, загартовували щоденним зусиллям іти за Христом. Бо духовні очі, якими ми не дивимося, – поступово закриваються. І тоді ми починаємо бачити лише те, що бачить світ: силу сильних, безнадію страждання, кінцевість смерті. Наші преподобні дрогобицькі священномученики нагадують нам сьогодні: не давай своїм духовним очам закритися. Вони жили й служили у Дрогобичі – ходили вулицями цього міста, зустрічалися з людьми, яких наші батьки і діди знали особисто. Їх пастирське життя обірвалося насильницькою смертю від рук безбожної більшовицької влади. Здавалось би – темрява перемогла. Але саме тут і виявилось диво духовного прозріння. Бо вони бачили те, чого не бачили їхні кати. Вони бачили Христа розп'ятого і воскреслого. Вони бачили, що страждання, освячене Господнім Хрестом, – це не прокляття, а участь у таємниці спасіння. Апостол Павло писав: «Як маємо в нас надмір Христових страждань, так є в нас через Христа і надмір утішення» (пор. 2 Кор. 1, 5). Саме тому вони не зламалися. Праведний Йов, страждаючи, сповідував: «Я знаю – Захисник мій живе» (Йов. 19, 25). Ті самі слова могли промовити і наші мученики – у катівнях, у темряві ув'язнення, на засланнях в Гулагах, в останні хвилини земного життя. Де зараз та безбожна влада, на руках якої були ріки невинної крові? Вона на смітнику історії. А пам'ять про Северина, Якима і Віталія – живе. Увіковічена людьми і прославлена Богом. Двадцять п'ять років тому, 27 червня 2001 року, святий Папа Іван Павло ІІ – сам свідок темних часів, що вистояв перед тоталітаризмом силою віри – ступив на українську землю як прочанин. І тут, на цій землі, що була, за словами незабутнього Патріарха Йосифа Сліпого, «покрита горою трупів і ріками крові», він проголосив наших мучеників Блаженними. Чи ми тоді усвідомили, що для нас означають ці слова? Що наша земля – свята земля. Не лише Єрусалим, не лише Рим чи Фатіма. Свята земля – там, де пролилася кров мучеників. А їх в Україні – незліченна кількість. Їхня свобода у Христі стала даром для нас усіх. Їхня жертва – не дозволяє нам сказати, що ми отримали свободу дешевою ціною. Дорогі у Христі! Незабаром наш народ відзначатиме День Героїв України – день, коли ми вклоняємося всім, хто від часів лицарів Київської Русі, козаків, повстанців і до сьогоднішніх захисників – поклав своє життя за свободу нашого народу. Мученики Северин, Яким і Віталій – це герої особливого роду. Це духовні герої. Бо як воїн захищає тіло народу, так мученик захищає його душу. Вони не взяли зброї в руки – але встояли під тиском, який зламав багатьох сильних. Їхня зброя була зброєю Христовою: молитва, вірність, любов, хрест. «Кров мучеників – насіння християн», – казав Тертуліан ще у ІІ столітті. І це насіння, посіяне кров'ю наших блаженних на дрогобицькій землі, проростає у нас – у цій парафії, яка носить їхнє ім'я, у кожному, хто сьогодні стоїть тут на молитві. Сьогодні, в часі повномасштабної війни, ми знову бачимо героїв – тих, що захищають нашу землю ціною власного життя. І ми повинні молитися за них, підтримувати їх. Але не менш важливо – бачити, що їхній подвиг вкорінений у тій самій традиції жертовної любові, яку показали нам Северин, Яким і Віталій. «Ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Йо. 15, 13) – ці слова Господа стосуються і мучеників-ченців, і воїнів-захисників. Дорогі брати і сестри, сьогоднішнє Євангеліє ставить перед кожним з нас особисте запитання: а чи я бачу очима віри? Чи мої духовні очі відкриті? Христос наближається до кожного з нас так само, як наблизився до того незрячого чоловіка на дорозі до Єрусалима. Він хоче торкнутися наших очей – помазати їх і сказати: «Іди і вмийся». Іди дорогою покаяння, навернення, довіри. Не зупиняйся на місці. Не замикайся в темряві власних страхів, сумнівів і гріхів. Іди вперед – дорогою досконалості. Наші небесні покровителі Северин, Яким і Віталій вже пройшли цю дорогу до кінця. Вони бачать нині Господа лицем до лиця. І вони моляться за нас – за цю парафію, за це місто Дрогобич, за наш народ, за нашу Церкву, за всіх захисників України. Тому сьогодні, у цей святковий день, попросімо їхнього заступництва. Попросімо, щоб вони випросили в Господа для нас те, що отримали самі: очі, що бачать Бога – в радості і в стражданні, у мирі і на війні, у житті і в смерті. Господи Ісусе Христе, Ти – Світло невечірнє. Відкрий очі нашої душі. Дай нам бачити Тебе – у нашій многостраждальній Україні, в обличчях наших ближніх, у хресті наших щоденних труднощів. Зціли нас від духовної сліпоти. Дай нам наслідувати подвиг наших преподобних священномучеників. І дай нам разом з ними і з усіма героями нашого народу – сказати Тобі: «Вірую, Господи!» – і поклонитися Тобі. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.   + Ярослав 17 травня 2026 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Проповідь на неділю Самарянки (2026)

Хто нап’ється води, якої дам йому Я,не матиме спраги повіки (Ів. 4, 14). Христос Воскрес!Дорогі в Христі драти і сестри! Щиро вітаю всіх вас, улюблені в Христі прочани! Ви залишили позаду довгий шлях і тягар життєвих тривог, аби сьогодні молитися на цьому святому місці. Ми зібралися тут, у чудотворній Грушівській святині, у час важких випробувань. Наша рідна земля здригається від болю бомб і ракет, а серця переповнює скорбота й неспокій за рідних, за наших воїнів та за майбутнє всього народу. Проте ми стоїмо тут не в розпачі, а з глибокою вірою, щоб «єдиними устами і єдиним серцем» просити в Господа зцілення наших ран, сили вистояти у боротьбі та перемоги світла над темрявою. Сьогоднішній день поєднує кілька світлих подій. Ми втішаємося радістю п’ятої неділі після Христової Пасхи – Неділею Самарянки; з глибокою вдячністю вшановуємо наших матерів у День Матерів і водночас, як смиренні паломники, стоїмо перед ликом Пресвятої Богородиці, прославленої в Грушівській іконі, шукаючи розради й заступництва. Сьогоднішнє євангельське читання переносить нас під палюче сонце Близького Сходу, до стародавньої криниці патріарха Якова в місті Сихар. Уявімо собі цю сцену: полудень, найспекотніша пора, коли по воду зазвичай ніхто не приходить. Але саме в цей час до криниці наближається жінка. Вона прийшла опівдні не випадково… уникає людей, ховається від їхніх осудливих поглядів і шепоту поза спиною. Її життя розбите, пошматоване гріхом та численними розчаруваннями, адже, як скаже їй згодом Христос: «П’ятьох бо мала єси чоловіків, та й той, що тепер у тебе, – не чоловік він тобі. Правду мовила єси» (Ів. 4, 18). Її серце нагадує пустелю, випалену болем відкинення та марними пошуками любові, де її неможливо знайти. І саме там, у точці її найбільшої самотності й сорому, на неї чекає Ісус Христос. Стомлений дорогою, Спаситель сідає біля криниці й робить крок, який ламає суспільні та релігійні бар'єри того часу. Він, Джерело всякого життя, звертається до цієї відкинутої жінки з проханням: «Дай Мені напитися» (Ів. 4, 7). Це акт неймовірного божественного смирення. Бог дозволяє Собі бути вразливим перед людиною. Він не з'являється з громом і блискавками, не моралізує і не звинувачує. Він просить у неї звичайної води, щоб через цю просту людську зустріч відкрити їй шлях до іншої води – «води живої» (Ів. 4, 10). У цьому діалозі розкривається глибока правда про людську природу. Самарянка спочатку мислить матеріальними категоріями: вона бачить перед собою звичайного юдея, оцінює глибину криниці й дивується, що в Нього немає посудини. Вона зосереджена на воді, яка тамує лише фізичну спрагу. Натомість Христос підносить її погляд у площину вічності. Він говорить про іншу спрагу – глибинну спрагу самого нашого єства, яка не дає нам спокою. Ми часто живемо з цією внутрішньою порожнечею, яку марно намагаємося заповнити кар'єрою, матеріальними благами, владою, стосунками чи швидкоплинними задоволеннями. Проте все це – мов та земна вода, про яку Господь каже: «Кожен, хто оту воду п’є, знову захоче пити» (Ів. 4, 13). Святий Августин описує тугу за Джерелом Життя такими словами: «Ти створив нас для Себе, Господи, і неспокійне наше серце, аж поки не спочине в Тобі» (св. Августин, Сповідь, І, 1). Сьогодні ми покликані усвідомити цю правду: тільки Христос здатен втамувати спрагу нашої душі. Лише Він один є тим джерелом, із якого витікає Жива Вода – благодать Святого Духа. Адже Спаситель обіцяє: «Той же, хто нап’ється води, якої дам йому я, — не матиме спраги повіки» (Ів. 4, 14). Ця вода здатна наповнити нас так, що ми більше ніколи не відчуватимемо тієї руйнівної внутрішньої порожнечі. Ця правда набуває особливо значення сьогодні, коли наш народ проходить крізь горнило війни. Війна до краю загострює всі наші почуття. Перебуваючи «на дні криниці» власного болю, під обстрілами й у підвалах, оплакуючи втрату рідних і близьких, ми як ніколи гостро усвідомлюємо свою людську крихкість. Наша спрага – це і буквальна, фізична спрага наших воїнів у жорстких окопах, і нездоланна спрага за справедливістю, спрага за миром, спрага за тим, щоб побачити живими своїх синів і доньок. І в цьому стані ми вчимося розуміти, що жодні земні інституції чи людські гарантії не здатні дати нам остаточного, істинного миру. Христос, Який у найтяжчих муках на хресті вигукнув: «Спраглий Я!» (Ів. 19, 28), сьогодні стоїть поруч із кожним українцем. Він не просто спостерігає, а розділяє наш біль і стає співпричасником наших страждань. Він бере нашу зранену історію у Свої проколені руки й пропонує нам живу воду Своєї присутності, щоб ми не зламалися, щоб ми вистояли, і щоб наша надія ніколи не змарніла. Знову вдивляючись у постать самарянки, ми бачимо, як відбувається її зцілення. Христос відкриває правду про її життя, та робить це не як суворий суддя, а як милосердний Цілитель, який обережно торкається рани, щоб урятувати душу. Коли людина стає у правді перед світлом Живого Бога, спадають усі маски. І дивовижно: ця жінка не почувається приниженою. Навпаки, приходить глибоке полегшення, адже її найбільша таємниця, той багаторічний сором, з яким вона ховалася від людей, тепер винесений на світло Божої любові – і назавжди втрачає над нею владу. Євангелист Іван підкреслює одну надзвичайно важливу деталь: «Жінка ж покинула свій глечик, побігла в місто...» (Ів. 4, 28). Цей залишений глечик стає символом її минулого: її гріхів, страхів та душевних тягарів. Знайшовши Джерело Живої Води, вона більше не потребує старої, земної посудини. Вона сама стає носієм цієї життєдайної благодаті, справжньою благовісницею для свого народу, закликаючи інших: «Ідіть но і подивіться на чоловіка, що сказав мені все, що я робила. Чи, бува, не Христос він?» (Ів. 4, 29). Але як нам сьогодні навчитися залишати свої «глечики» страху та відчаю? Відповідь знаходимо в особі Пресвятої Богородиці. Свята Церква здавна іменує Діву Марію «Живоносним Джерелом». Вона є тією найдосконалішою і найчистішою посудиною, яка першою прийняла в себе Воду Живу – самого Сина Божого. У день Благовіщення архангел звістив Їй: «Дух Святий зійде на тебе й сила Всевишнього тебе отінить; тому й святе, що народиться, назветься Син Божий» (Лк. 1, 35), так само і Вона стала першим живим храмом. І сьогодні ми з глибоким благоговінням звертаємо до Неї у молитві, благаючи розради. Скільки українських матерів нині повторюють хресний шлях Богородиці! Скільки жінок стоять сьогодні біля хрестів, на яких нещадна війна розпинає їхніх дітей... Їхнє материнство зранене жорстокістю цього світу. Пречиста Діва, чиє серце прошив меч болю, як і передрікав праведний Симеон (пор. Лк. 2, 35), як ніхто інший розуміє ці нестерпні материнські страждання. Вона невидимо стоїть поруч із кожною матір’ю, яка оплакує свого сина, поруч із кожною дружиною, що з тривогою чекає чоловіка з фронту, поруч із кожною дитиною, яка спрагло шукає маминих обіймів. Богородиця є нашою вірною Заступницею, і ми твердо віримо, що Її щира материнська молитва має нездоланну силу перед Престолом Всевишнього. Цей зв'язок між заступництвом Богородиці та нашим земним життям має живе втілення і на нашій рідній землі. Сьогодні ми зібралися у Грушеві, біля нашої святої криниці, яка стала для українського народу правдивим знаком невичерпного Божого милосердя. Понад два століття тому тут, над цілющим джерелом, височіла стара верба, на якій ще в 1806 році з'явилася ікона. Цей образ перетворився на справжній літопис Господньої ласки: на ньому зображено незрячу дитину, чоловіка на милицях і виведено проникливі слова очевидця: «Я бачу джерело чудес». Але ми пам'ятаємо і трагічні сторінки: коли в середині дев'ятнадцятого століття те дерево зрубали, а життєдайну криницю безжально закидали землею, на наш край впала страшна епідемія холери. І лише тоді, коли люди в щирому покаянні розчистили цілюще джерело та звели поруч дерев'яну церковцю, хвороба відступила Та чи не найгучніше голос Грушева пролунав у нашій новітній історії 26 квітня 1987 року – рівно через рік після страшної трагедії Чорнобиля. Тоді, у безпросвітній темряві радянського безбожництва, коли здавалося, що Церква назавжди загнана в підпілля, а народ приречений на духовну німоту, дванадцятирічна дівчинка побачила на балконі храму осяйну постать Пречистої Діви. Звістка про явління Богородиці в Грушеві прорвала стіну страху. До цього невеликого села, нехтуючи небезпекою та долаючи суворі міліцейські кордони, рушили десятки тисяч людей, щоб на власні очі стати свідками Божого чуда. Це було справжнє благовіщення нашої прийдешньої свободи. Мати Божа прийшла сказати своєму знедоленому народу, що він не сирота; що після радіаційного Чорнобиля та духовного національного поневолення більшовизмом неодмінно настане світле воскресіння. Саме тут, біля цієї святої криниці, українці зачерпнули тієї Живої Води віри, яка невдовзі вивела нашу Церкву з катакомб і подарувала нашій державі омріяну відновлену незалежність. Улюблені в Христі брати і сестри! Наше паломництво збігається зі світлим святом Днем Матері. Це чудова нагода знову скласти подяку Пресвятій Діві за Її повсякчасний материнський покров над нашою Церквою та всім українським людом. Припадаючи сьогодні до Небесної Неньки, прославленої в чудотворній Грушівській іконі, ми з глибокою довірою віддаємо своє життя і свою надію в руки всемилостивого Господа. Щиро благаємо Тебе, Царице Небесна, огорни своїм омофором наших мужніх захисників. Збережи їхні життя посеред пекельних боїв, відверни від них усяку ворожу смертоносну зброю. Захисти Своїм святим заступництвом волю, єдність та незалежність нашої виснаженої Батьківщини, щоб наш народ, вирвавшись із тенет війни, міг у мирі прославляти Пресвяту Тройцю. Виблагай для нас ласку пити з джерела Тієї Живої Води, яка дарує вічність. Навчи нас тамувати свою глибинну спрагу лише в Бозі. Допоможи нам стати справжнім живим храмом Святого Духа і поклонятися Небесному Отцю в дусі та правді, несучи це світло у сьогоднішній збурений світ. Вшановуючи нині велич Небесної Матері та Її заступництво, я хочу від усього серця привітати з Днем Матері кожну українську жінку. Благаю Воскреслого Спасителя, аби Він обдарував вас міцним здоров'ям, щедрими благодатями та довгоочікуваним миром. Нехай у ваших душах ніколи не згасає полум'я любові до Творця і до кожної людини. Нехай через вашу щоденну працю і християнський приклад Царство Боже проростає всюди, де б ви не були. Господи Ісусе Христе, невичерпне Джерело вічного життя! Зішли Свого Святого Духа на нашу рідну Україну і віднови обличчя нашої землі. Амінь. + Ярослав 10 травня 2026 року Божого,с. Грушів Детальніше...

Проповідь на неділею Розслабленого (2026)

Христос Воскрес!Дорогі в Христі драти і сестри! Дорогі брати і сестри, у сьогоднішню неділею Розслабеного ми продовжуємо роздумувати над пасхальною таїною – Воскресіння нашого Господа. Євангельське читання сьогоднішньої неділі звертає нашу увагу на саму основу християнської духовості – особу Ісуса Христа, нашого Спасителя. Це той справжній Богочоловік, приходу Якого чекав не тільки хворий при купелі, що з глибини свого зраненого і самотнього серця промовляє: „Немає чоловіка, який би мені поміг...” (Йо.5,7), але і все людство потребує Його спасительного оздоровлення. Адже Ісус прийшов, щоб принести Добру Новину убогим, терплячим та знедоленим проголошуючи своє післаництво такими словами: „Господній дух на мені, бо він мене помазав. Послав мене нести добру новину бідним, звіщати полоненим визволення, випустити пригноблених на волю....” (Лк.4,18). Святе Письмо подає нам приклади того, як Христос сповнює своє післаництво у співчутті та милосерді над тими, хто потребував зцілення чи допомоги. Три євангельські слова, що їх ми часто чуємо в Євангелії, дуже гарно відображають ту повноту Божого світла і любові, з якою Христос приходить у темінь людських скорбот та страждань. Отже ми ще пам’ятаємо сумну атмосферу скорботи та плачу, що наповнила дім померлого Лазаря. Його найближчі оплакують гірку втрату дорогої людини, панує безнадія та сум. І тут Святе Письмо подає ці важливі і спасенні слова: «І тоді прийшов Ісус»... Хвора Теща апостола Петра, гірке досвідчення болю та страждання... І знову чуємо: «Тоді прийшов Ісус». Розгублені апостоли після Воскресіння, серед них апостол Тома, який не знаходить в собі сили, щоб повірити, бо був наповнений гіркими почуттями Страсної П’ятниці, нібито втратили Господа, на якого покладали надії… І далі чуємо: «І тоді прийшов Ісус». Рівно ж і сьогоднішнє Євангеліє оповідає нам про те, що на місце людської недолі, горя та смутку, тяжких людських стогонів та плачу приходить Той, «Хто прийшов шукати і спасти те, що загинуло» (Лк.19,10). Христос звертає свій Божественний погляд на одного чоловіка, про якого здається забули всі. Ось уже впродовж 38 років він тут лежить в надії на те, що колись прийде та хвилина, коли він дочекається чиєїсь допомоги, щоби діткнутися до цілющого джерела. Він терпить нестерпний біль, приниження та несправедливість. Адже тут були і заздрість, і ненависть, і суперечки, і стогін хворих – справді важке та страшне місце. І Господь Ісус прийшов у це місце скорботи, щоб розділити з людьми їхні страждання. Адже шлях Христа – не просто співчувати людям та оздоровляти, Він сам стає одним із них, ступає шляхом приниження та добровільних страждань, і тим самим перевертає встановлений порядок: Він переконує людей не просто робити добро нужденним та терплячим, але бачити у них прихованого Бога, виявити їхню силу, котра також може зцілювати та звільняти. Мати – Церква, бажаючи слідувати за прикладом Христа, розуміє стогін болів та терпінь наших братів та сестер. Сьогоднішній день – неділя Розслабленого – є присвячений хворим. Бо справді є дуже важливим показати світові, що страждаючі не повинні бути відкинуті. Вони можуть нам багато об’явити, адже їхні страждання – це не тільки, як часто думають люди, якась кара за гріхи. Хоч слід признати, що дуже часто своїм неправедним та грішним життям люди самі себе карають різними хворобами та немочами. Про цей зв’язок між здоров’ям людини та неморальним життям дуже ясно вчить нас сьогодні Ісус, Котрий зустрівши оздоровленого вдруге в храмі і дуже чітко промовляє: «Ось ти видужав, - тож не гріши більше, щоб щось гірше тобі не сталося» (Йо.5,14). Отож, людські страждання можуть бути і цінністю для тих, кого вони дотикають, як і для всіх, хто зуміє побачити в них засіб до освячення душі через упокорення, через наслідування терплячого Христа, страждання якого стали спасенними для всього людства. Для багатьох це може стати доброю нагодою щоб більше довіритися Богові, але також, щоб побачити потреби не тільки власні, але і вміти послужити іншим у їхніх немочах. Це дуже гарно змальовує сьогоднішня євангельська оповідь, в якій нас найперше вражає те, що чоловік, який довгі літа страждає, розбитий тілесно і заламаний духовно, проте не знайшов нікого, хто б міг простягнути йому руку допомоги. Сьогодні мусимо визнати, що це стається і в наш час із багатьма людьми, до яких часто і ми залишаємося холодні серцем, не знаходимо помочі для тих, хто страждає хворобами, знаходиться у душевному відчаї, хто шукає і не може знайти свого шляху в житті, і врешті прагне світла – Живого Бога. Дорогі брати і сестри, кожен з нас часто стоїть зі своїми потребами та болями в притворі цілющого джерела. Ми чули про джерело в Єрусалимі, в котре кидалися розпачливі люди, але яке зрідка ставало цілющим, тільки тоді, коли ангел зрушував воду. Ми натомість маємо ті невичерпні та постійні джерела, в яких справді зможемо знайти допомогу. Найперше – це Слово Боже, в якому є все необхідне для духовного життя людини. Наше джерело – це також Свята Чаша – Пресвята Євхаристія, в якій черпаємо поживу життя вічного, це також і наша щоденна молитва, взаємна любов та пошана, гідне християнське життя – це ті джерела, з яких не поодинці, але кожен може користати щоденно. І врешті хочу сьогодні особливо підкреслити те, що всі ми дуже щасливі, адже можемо прибігати також і до того справді невсихаючого джерела помочі та материнської підтримки, котрою є для нас Небесна Мати. У цьому розбурханому морі життя нашою надійною спокійною пристанню, де можемо безпечно пережити шквал негараздів, є наша Пречиста Мати. Вона – стіна, охорона, щит і покров для своїх дітей, а передусім – спокій і домашній затишок дому Бога Отця, приготований для нас – дітей Марії. Тут знайдемо не тільки спокій від війни, хвороби та інших потрясінь, але й спокій власної душі і совісті. Не забуваймо про це джерело миру й якнайчастіше прибігаймо до Богородиці. В щоденному неспокої та турботах знайдімо хвилину, щоб помолитися біля Її ікони. То ж з повною довірою заносімо й ми наші молитви до Божої Матері, бо Вона щедро роздає свої материнські ласки для своїх синів і дочок, яких у Христі Господі прийняла на Голготі і не залишила у своєму Успенні. Дорогі в Христі, таким чином сьогоднішня євангельська благовість описує нам Боже милосердя. Вона показує нам нашого Бога як того, хто спішить до людини, більше того, є джерелом її життя і спасіння. У Церкві Ісусу залишив нам багато середників нашого визволення, користаймо з них щоб лікувати свої рани, ставати прощеними грішниками. Рівно ж, нехай відчуття Божої близькості в найважчих обставинах війни для нас буде силою, надією й ключем нашої перемоги. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога Отця і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь! + Ярослав 03 травня 2026 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Проповідь на неділю Мироносиць (2026)

Христос Воскрес!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні маємо чергову неділю після свята Христової Пасхи, яка розповідає нам про нові обставини, які супроводжували воскресіння нашого Господа. Євангельське читання, яке цього дня пропонує нашій увазі свята Церква, має дві частини. В першій головною дієвою особою є Йосиф, побожний чоловік з Ариматеї. Він не втратив віри і відваги навіть тоді, коли апостоли покинули Ісуса і ховались за зачиненими дверима, через страх перед юдеями та римською владою. В другій частині сьогоднішньої благовісті ми бачимо вже не кінець тижня, яким була п'ятниця страстей, але початок нового тижня, перший день нового сотворіння. В цей день – неділю, перший по суботі – жінки, що раніше лише споглядали на місію, яку виконував Йосиф з Ариматеї і Никодим, стають головними особами у благовісті воскресіння. Саме від гробу, який виявився порожнім, бере початок неймовірна вістка про воскресіння нашого Господа. Перший зв’язок між страстями і воскресінням проходить через жінок, які вирушають до гробу, щоб намастити тіло Ісуса. Це Марія Магдалина, Марія, мати Якова, і Саломія, – ті жінки, які в момент Христового розп’яття «дивились здалека» (Мр. 15,40). Тож в обох випадках свідками були ті самі жінки. Повторюючи їх імена, євангеліст Марко творить своєрідний місток між похованням і воскресінням Ісуса Христа та підкреслює, що одну подію не можна розглядати без іншої. Пригляньмось ближче до першої частини сьогоднішньої благовісті. Йосиф з Ариматеї і Никодим, які поховали Ісуса, були членами синедріону, але одночасно були вони й таємними учнями Христа. Вважається, що вони або не прийшли на засідання синедріону, який допитував Ісуса й обвинуватив Його, або були там, але боялися заступитися за Ісуса. Подумаймо, якою важливою у той момент була б для Ісуса підтримка цих двох осіб! Але Йосиф і Никодим боялися, тому й втекли або промовчали. Лише після смерті Ісуса вони подбали про гріб і саван для Нього як Царя і Господа. Незважаючи на це, на прикладі цих двох людей – Йосифа і Никодима – ми бачимо, як діє Божа сила. Спасительна Христова смерть вплинула на них так, як не могло вплинути Його життя і присутність серед них. Коли Ісус помер на хресті, Йосиф забув свій страх, «прибув і, сміливо ввійшовши до Пилата, попросив тіло Ісуса» (Мр.15,43). Не пройшло й години зі смерті Ісуса, коли збулося Його пророцтво: «Я ж коли від землі буду піднесений, усіх притягну до себе» (Йо.12,32). Сила хреста почала змінювати боягузів на героїв, а нерішучих на мучеників. Хіба у цьому немає послання до теперішніх «таємних учнів» Ісуса? Сила хреста і воскресіння може змінити на свідків та новітніх учеників і святих Церкви Христової навіть таємних учнів і тих, хто сьогодні вагається через глибоке розкаяння. Далі Євангелія оповідає нам: «Як же минула субота, Марія Магдалина, Марія, мати Якова та Саломія купили пахощів, щоб піти і намастити його» (Мр.16,1). У Біблії записано, що слова «Христос воскрес» були вперше промовлені ангелом до мироносиць. Жінки ніколи не покидали Ісуса. Вони були з Ним до кінця під хрестом. Вони дивилися, де поклали Його тіло. Вони першими прийшли до гробу і першими дізналися про воскресіння. Вони першими проголосили цю новину, коли побігли розповісти про благу вістку учням, які тоді все ще боялися, а тому поховалися. Так мироносиці стали першими благовісниками Христового Воскресіння. Під час жахливих подій страждань і смерті Христа, жінки виявилися хоробрішими, ніж Його найближчі учні. Проте ця хоробрість не залежить від статі. Це любов робить людей сміливими! І неважливо кого: чоловіків чи жінок. Ці жінки сильно любили Христа, тому й були сильними. Розкаяна грішниця Марія Магдалина, яку Христос воскресив від могили гріха до нового життя у Бозі, перша проголосила добру вістку воскресіння. До честі жіноцтва завжди треба пам’ятати: вони були найближче до хреста у Велику П’ятницю і першими біля гробу у воскреслий ранок. «Рано-вранці... прийшли вони до гробу, як сходило сонце» (Мр.16, 2). Ранок – це найкращий час для того, щоб зустріти воскреслого Господа у молитві. Наші дні будуть справді благословенними, якщо кожного дня «рано – вранці» ми звертатимемо свої думки до Ісуса переможця смерті. Жінки пішли до гробу на світанку, – Христос є тим правдивим Сонцем, яке має освітлювати наш день з перших його хвилин. День буде зовсім іншим, якщо почати його з Ісусом. Це було «першого дня в тижні», коли вони пішли до гробу і побачили, що він порожній. Перший день тижня – це звичайно неділя – День Господній. Це день Воскресіння нашого Господа, у цей день Він з’явився своїм апостолам. Неділя – перший день тижня – досі залишається днем, коли ми як Мироносиці приходимо до Божого храму з пахощами нашої віри і любові та зустрічаємо живого і воскреслого Христа через Слово Боже і святі Таїнства. Це дуже по особливому виявляється у недільній Утрені, коли після читання Євангелія, яке розповідає про одну з одинадцяти появ Ісуса після Воскресіння, вірні вітають поцілунком воскреслого Христа у Євангелії, яке священнослужитель виставляє на тетраподі. Воскреслий Христос приходить і стає посеред нас. Ми бачимо Його своїми очима і цілуємо своїми устами. У цій єдиній дії Утреня охоплює все значення Дня Господнього – особисто зустріти воскреслого Христа сьогодні у Його слові і Євхаристії. Саме тому, коли ми молимося на недільній Утрені, то промовляємо: «Воскресіння Христове бачивши...». Через нашу особисту зустріч з Ним у Його слові й Євхаристії, ми справді Його бачимо… «Вони купили пахощі, щоб піти і намастити Його» (Мр. 16.1). Той факт, що жінки принесли пахощі, вказує на те, що вони не чекали воскресіння. Коли закотили камінь до гробу, поховали не тільки Христа, але й їхню надію. У жінок була лише одна думка – намастити тіло мертвого Ісуса, дія зроджена відчаєм і неймовірною любов’ю. Мироносиці не йдуть до гробу з порожніми руками. Вони купили пахощі, щоб прийти і намастити Його. Ми також можемо щось принести Христові. Навіть якщо ми заплямовані важкими гріхами, ми можемо принести початок доброї волі у розкаянні, трішки любові, щедрості до інших, нашу слабеньку молитву. Без сумніву, наші бідні дари не відкотять камінь від гробу, бо наш доступ до воскреслого Ісуса і до сили Його Воскресіння залишається дивовижним даром Божественної благодаті, але той факт, що ми не прийшли до гробу з пустими руками, покаже, що наше серце також не є зовсім легковажне. Якими пахощами ми можемо намастити Ісуса? Святі Отці та біблійні мислителі вважають, що немає кращих пахощів ніж покаяння, навернення, відданість, віра, надія і любов… Коли жінки наближались до гробу то говорили між собою: «Хто нам відкотить камінь від входу до гробу?» (Мр.16,3). Євангеліє чітко каже, що камінь був важкий. Багато з нас відчувають, що питання жінок торкається і нас. Бо у багатьох душах Ісус похований як у гробі. Він паралізований, нерухомий. Він закритий важким каменем, каменем гріха, незнання, байдужості, каменем поганих звичок, які накопичувались роками. Можливо, ми хочемо відкотити камінь і досягнути живого Господа, але не маємо сили. «Хто відкотить камінь для нас»? «Але поглянувши, побачили, що камінь був відвалений, – був бо дуже великий» (Мр.16,4). Деякі камені ми можемо відкотити самі. «Відкотіть камінь», – наказав Ісус біля гробу Лазаря. Деякі перепони ми можемо усунути, і ми мусимо це зробити, щоб сталося диво. Але каміння, які для нас надто великі може відкотити лише Господь. Справді ангел Божий спустився з неба, відкотив камінь від входу і сів на нього (Мт. 28,2). Дорогі у Христі, жінки-мироносиці, від яких походить назва сьогоднішньої неділі, йдучи до гробу журились: «Хто нам відкотить камінь від входу до гробу?» (Мр.16,3), ці слова у час війни агресора московії проти України дуже вражають нас. Сьогодні ми в скорботі, як і жінки-мироносиці, і теж питаємо себе: хто нам відкотить камінь війни, насилля, окупації, смерті? Однак ми відчуваємо, що в тій історії про воскресіння Ісуса Христа, саме нам, українцям, як і мироносицям, Христовий посланець – ангел, каже: «Не бійтесь!», чому, бо сила Воскреслого Переможця гріха і смерті присутня між нами, і допоможе нам відвалити камінь смерті окупанта і перемогти зло. Тож просімо у Господа сили, мужності та мудрості нашому воїнству та народові, щоб очистити нашу землю від загарбника. Скріплюймо на силі тих, хто у цих нелегких моментах нашого життя потребує нашої підтримки та допомоги. Нехай у нашій пам’яті постійно залишається образ мироносиць, тож як і вони, зустрічаймо Христа вранці, проводьмо з Ним час у молитві і будьмо певні, що наше життя буде повним миру, любові, надії і пасхальної радості. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 26 квітня 2026 року Божого,м. Борислав Детальніше...