Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішнє євангельське читання відкриває перед нами глибоку і зворушливу подію – воскресіння сина вдови з Наїна, описану євангелистом Лукою (пор. Лк. 7, 11–16). Ісус Христос, входячи до невеличкого міста, зустрічає похоронну процесію: несли мертвого юнака, єдиного сина вдови, а за нею йшов натовп людей. Це була процесія скорботи, плачу й безнадії. Назустріч їй ішла інша – процесія життя: Ісус Христос із своїми учнями та народом, який слухав Його слово. Щоб глибше зрозуміти цю подію, варто побачити її контекст. Наїн – це невелике містечко, де життя йшло спокійно й буденно. Але того дня воно огорнулося жалобою. Вдова, яка вже колись поховала чоловіка, тепер втратила свого єдиного сина. У тодішньому світі це означало не лише особисту трагедію, а й повну безвихідь: у жінки не залишалося ні підтримки, ні майбутнього. Син був для матері опорою, гарантією захисту. Тому разом із тілом юнака вона немов ховала власну надію. Євангелист Лука зазначає: «Побачивши її, Господь зглянувся над нею» (Лк. 7,13). Це слово – «зглянувся» – виражає глибоке співстраждання, яке лине із самого серця. Христос не просто бачить скорботу, але переживає її у Собі. Він не проходить повз, як священик чи левіт у притчі про милосердного самарянина (пор. Лк. 10, 25-37), а зупиняється, бо Його любов не може бути байдужою. І каже вдові: «Не плач!» (Лк. 7,13). З першого погляду ці слова можуть видатися незвичними: як можна казати «не плач» матері, що втратила дитину? Але Христос не забороняє сліз, а обіцяє втіху. У Старому Завіті Бог не раз закликає не плакати. «Так говорить Господь: «Годі тобі вже ридати та голосити, хай очі твої сліз не проливають! Є бо нагорода за біль твій, — слово Господнє, — вони повернуться з ворожої країни. Є ще надія для потомства твого, — слово Господнє, — діти твої повернуться у свої границі» (Єр. 31, 16-17), до вибраного народу: «Я веселитися буду Єрусалимом, я радуватимусь моїм народом. Не буде чути більш у ньому ридання голосного, ні крику» (пор. Іс. 65,19). Кожного разу це звучить як запевнення: «Я зніму твій біль, Я зміню твою скорботу на радість». Так само і тут: Христос не відкидає плачу, а бере його на Себе. Сльози вдови – це образ плачу всього людства. Ми оплакуємо гріх, втрати, смерть, але Христос каже кожному: «Не плач!» – бо Він Сам заплакав нашими сльозами. І тут Його милосердя стає дією. Ісус торкається мар, на яких лежить мертвий. За Старозавітнім законом, смерть як протиприродне явище являє собою нечистоту, і кожен, хто торкався мертвого тіла чи гробу, автоматично ставав оскверненим і не міг ні спілкуватися з іншими людьми, ні брати участі у молитовній спільноті до тих пір, доки не виконав приписаного обряду очищення. Але Христос, Святий і Безгрішний, не боїться доторкнутися до того, що нечисте, бо Його дотик очищає, Його святість перемагає смерть. Торкнувшись мар, Він перетворює смерть на життя. «Юначе, кажу тобі, встань!» (Лк. 7, 14) – промовляє Христос. І мертвий чує. Бо це слово – те саме, яким Творець сказав: «Нехай буде світло!» (Бут. 1, 3). Слово Боже творить життя. Юнак встає і починає говорити, а Ісус віддає його матері – не просто тіло, а її надію і майбутнє. Народ, бачачи це, охоплює благоговіння: «Великий пророк устав між нами», і «Бог навідався до народу свого» (Лк. 7,16). Слова Спасителя «Не плач!» – це не лише звернення до вдови з Наїна, але й до кожного з нас. Бог не далекий від нашого болю. Він, Еммануїл, тобто «з нами Бог» (Іс. 7, 14). У цій події ми бачимо ікону Христа як Доброго Пастиря, що шукає загублену вівцю (Лк. 15, 4) і знаходить вдову в її самотності і горі. «Не плач!» – це заклик до справжньої надії, бо у Наїні втіха приходить від Господа не словами, а дією: дотиком, словом і воскресінням. Ця євангельська подія звучить особливо актуально для нас, українців, які переживають страшну рашиську війну. Наш народ – це великий Наїн, що оплакує своїх синів і дочок. Наші міста стали місцями плачу, де життя стикається зі смертю. Ми щодня чуємо про нові втрати, про поранених, про полонених. І серце кричить: «Господи, де Ти?» Але саме там Христос промовляє: «Не плач!» Не тому, що біль ілюзорний, а тому, що Бог поруч. Господь іде процесією життя серед нашого народу – у волонтерах, у капеланах, у військових, які захищають життя. Він торкається наших ран, нашого болю, наших руїн, щоб дати надію. «Не плач!» – каже Він матерям та дружинам полонених, дітям, що залишилися сиротами. Бо воскресіння сина вдови – це знак, що смерть не є останнім словом. Тож і на нашій українській Голготі неодмінно засяє світло Його воскресіння. У цій наші боротьбі за життя, Господь хоче через наш народ об’явити свою силу для всього людства, щоб обнажити і викрити зло агресора московії. Сьогодні Свята Церква також звертає наш погляд на того, хто власним життям і мученицькою смертю засвідчив перемогу життя над смертю – до святого великомученика Димитрія Мироточця. Його постать – це символ віри, мужності й вірності Христові, що сяють світлом на тлі темряви переслідувань. У ньому ми бачимо образ людини, яка не боїться зла, бо знає, що Христос уже переміг світ (пор. Йо. 16, 33). Святий Димитрій жив наприкінці ІІІ століття у Солуні. Народжений у християнській родині, він змалку пізнав силу молитви і вірність Богові. Його здібності та мудрість привели його до високого становища – імператор призначив його проконсулом, правителем провінції. Але, замість того щоб скоритися владі, яка вимагала від нього зректися Христа й поклонитися ідолам, Димитрій відкрито сповідував свою віру. Серед страху й насильства він залишився вірним Євангелію, проповідуючи любов і спасіння. За це його кинули до в’язниці. Там він молився, підбадьорював інших і благословив свого учня Нестора на двобій із язичницьким велетнем Лієм. Святий Димитрій, після спільної молитви, поблагословив Нестора і сказав йому пророчим духом, що Лія він поборе, а потім постраждає за Христа. Нестор переміг, але за це Димитрія стратили – проколовши списами. Християни поховали його тіло, і невдовзі над гробом почали ставатися чуда – від мощів святого витікало запашне і цілюще миро. Тому Церква назвала його Мироточцем. Це миро стало знаком того, що навіть смерть не може спинити дію Божої благодаті, що віра праведника продовжує жити, зміцнюючи тих, хто вірить. Мучеництво святого Димитрія – це свідчення істинної перемоги: його мечем була віра, а щитом – любов. Він не боронив себе, а залишився вірним Христові аж до смерті. Сьогодні приклад святого Димитрія стукає до наших зболених сердець. Ми також стоїмо перед обличчям зла, яке хоче залякати, зламати, знищити все, що справжнє. Наш народ переживає власну Голготу – у війні, в стражданнях, у крові, що проливається за правду, свободу і державну цілісність. І ми бачимо серед нас тих, хто, подібно до святого Димитрія, не відступає – воїнів, медиків, капеланів, волонтерів, людей, які не шукають слави, але день у день свідчать, що любов, сильнішу за страх. У кожному з них воскресає дух мученика: вони не бояться смерті, бо вірять у Життя. Як у давнину імператор Максиміан прагнув викорінити віру Христову, так і сьогодні ворог намагається знищити душу нашого народу, відібрати надію, стерти пам’ять, підмінити правду. Але, як колись у Солуні, де віра святого Димитрія не згасла під ударами імперії, так і в Україні жевріє вогонь Божої сили і правди. Святий великомученик Димитрій стає для нас живим свідком. Його життя – це виклик нашому страху, його вірність – відповідь на наш біль. І поки ми тримаємось за цю віру, що Христос – Господь життя, смерть не матиме останнього слова. І сьогодні, коли наш народ проходить крізь своє випробування, коли кращі сини України стоять на полі бою, а багато храмів зранені війною, постать святого Димитрія нагадує нам: Бог не покидає тих, хто стоїть у правді. Коли ми молимось в Божому храмі, після роздумів про воскресіння сина вдови з Наїна та подвигу святого великомученика Дмитрія, наше серце природно звертається до самого осердя віри – до святині, до цього благословенного місця, де небо торкається землі. Храм – це простір, у якому Божа вічність входить у наш час. Тут Бог не лише слухає, але й промовляє; не лише вислуховує наші молитви, а й перемінює нас. Для нашого українського народу храм завжди був духовною фортецею і джерелом єдності. Довкола нього гуртувалося життя: тут благословляли дітей, молилися за воїнів, тут черпали силу, коли навколо згущувалася темрява. І сьогодні, коли ворог нищить наші міста та святині, ми ще глибше розуміємо: храм – це місце, де кожен може відчути присутність Бога. Саме храм є нашою духовною твердинею, місцем, де народжується відвага і віра. Тут ми черпаємо силу, щоб не впасти у відчай, утверджуємось у надії, щоб вистояти у випробуваннях. Храм – це серце, у якому палає вогонь молитви за воїнів і за справедливий мир. Сьогодні, святкуючи 150-літній ювілей вашого оновленого храму, маємо добру нагоду подякувати Богові за всі ті незліченні благодаті, які ми від Нього отримали. Це також час подяки всім, хто впродовж цих років підтримував і продовжує підтримувати зусилля громади у розбудові церковного життя. Усе, що за благодаттю Божою вам вдалося здійснити, стало можливим завдяки щиро віруючим людям, які люблять Церкву як свою матір, піклуються про її зростання й дбають про духовний розвиток спільноти. Поки ми зберігаємо цей храм живим нашою активною участю у богослужіннях, поки підносимо руки до неба у молитві, доти стоятиме Україна і світло Христове не згасне серед темряви війни у нашому народі. Нехай Господь допоможе нам сьогодні, разом із мешканцями міста Наїн, сказати: «Справді, Бог навідався до народу свого» (пор. Лк. 7, 16) – до кожного з нас, до нашого воїнства, до всієї нашої багатостраждальної України. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 26 жовтня 2025 року Божого,с. Погар Детальніше...

Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішнє євангельське читання подає нам розповідь євангелиста Луки про покликання Ісусом Христом перших учнів: Петра, Якова та Івана – синів Заведеєвих (пор. Лк 5, 1-11). Подія відбувається на березі Генезаретського озера або як ще його називали – Галилейського моря. Тут ми зустрічаємо людей, які приходять до Ісуса, та рибалок, які, закінчивши свою працю, полоскали сіті. Ми довідуємося, що рибалки цілу ніч трудилися, однак нічого не впіймали. Неважко здогадатися, який у них був тоді настрій. Напевне, вони не хотіли в той момент бути у центрі уваги і не сподівалися, що серед усіх людей Господь звернеться саме до них. Ісус Христос звертає свій погляд на Симона Петра саме тоді, коли той пережив невдачу і розчарування, та розпочинає з ним діалог. Людська психіка влаштована так, що коли ми переживаємо якусь невдачу чи неуспіх, то бажаємо, щоб про це ніхто не знав, але в таких моментах Бог готовий підтримати нас, розрадити, покликати до чогось більшого. Симон вже трішки знав Ісуса, він чув Його науку в синагозі в Капернаумі, бачив, як Ісус вигнав там нечистого духа (пор. Лк.4,33-36). Після того Ісус був в домі Симона і оздоровив його тещу, а народ, який бачив ці чуда, приносив до дому Симона недужих, й Ісус оздоровляв їх (пор. Лк.4,38-41). Вже тоді Петро побачив, що це не просто наставник, учитель, а Божий Помазаник – Месія. Можливо, це стало причиною того, що він, незважаючи на втому від праці, уважно слухає благовість Господа. У певному моменті Ісусу входить у човен Петра і просить його відплисти від берега, щоб проповідувати. Так човен Петра перетворюється на амвон, з якого Христос проповідує слово Євангелія (пор. Лк. 5, 3). Ісус покликає учнів не на березі, а у човні, який стає місцем досвіду спасіння (пор. Лк. 8,22-25). Човен часто виступає амвоном для Ісуса в його повчальній діяльності (пор. Мр. 4,1; М.т 13,1). Описуючи покликання учнів саме у човні, посеред озера, євангелист Лука бажає оживити всі ці образи і вказати на зв'язок покликання з ризиком, якого можна уникнути з Божою допомогою та необхідністю перебувати в навчанні,віднайшовши душевний спокій. Закликаючи людину до особливої форми служіння, Бог входить в її стан і заохочує відважитися, довіритись Його слову. У Священному Писанні бачимо, як серед грона Христових учнів чітко виділяється роль апостола Петра. Саме його човен Учитель вибирає як амвон для навчання народу, що залишається на березі. Цей човен пливе по широкому морі цього світу так, що, коли світ погибає, він зберігає неушкодженими всіх, хто на ньому. Образ цього спасіння бачимо вже в Старому Завіті – ковчег Ноя за потопу зберіг тих, хто повірив Богові, Який промовляв через Ноя. Так і Петрова Церква збереже неушкодженими всіх, хто довіряє її Керманичу – Господу. І як після потопу голуб приніс до Ноєвого ковчега знак миру (пор. Бут. 7,5 – 8,19), так і після суду – другого приходу нашого Господа, Христос принесе Петровій Церкві радість вічного миру і блаженства. Саме до апостола Петра Ісус звертає свої два заклики: «відплисти від берега» (дослівно: «віддалитись від землі» - пор. Лк. 5,3) і «відплисти на глибоку воду – поступити во глибінь» (пор. Лк. 5,4). Обидва заклики можуть бути витлумачені на двох рівнях – як в їх прямому розумінні певної фізичної активності, так і на духовному рівні – поступове віддалення від земного, ризик і усамітнення з Богом. Петро, не вагаючись, виконує цей «фізичний аспект» Ісусових вказівок, своєю готовністю забезпечуючи собі й майбутню реалізацію духовного виміру цього заклику у Божому провидінні. У певний момент Господь каже Симону Петру закинути сіті. Той спочатку вагається, кажучи, що вже робив це і нічого не впіймав. Проте, коли все ж таки після слів Христових „поступити во глибінь” (Лк.5, 4), він закинув їх, то вловив дуже багато риби, так, що їх човен її не вміщав і потрібною стала допомога інших.  Для Симона Петра розпочати ловитву у невідповідний для цього час було великим викликом. Всі його знають як рибалку, він знавець своєї справи, йому відомо, коли можна впіймати рибу, а коли – ні. Тому всі з подивом споглядали на цей діалог, а Ісус нічого не обіцяв, тільки запрошував. Сіті були вже почищені, нема ніякого сенсу закидати їх знову. Однак Петро переступає через себе, свій досвід, професіоналізм, можна сказати впокорюється: «Наставнику, всю ніч ми трудились й нічого не піймали, але на твоє слово закину сіті» (Лк.5,5). І Бог робить чудо, показує могутність і силу свого Слова. Так буває і в нашому житті: ми все прораховуємо, плануємо, знаємо, як чинити правильно, але часто результат наших старань є мізерним. Досить часто ми безуспішно над чимось трудимось, нам нічого не вдається, ми стривожені, неспокійні. У такі моменти варто замислитись, чи наше заняття благословенне Богом. І навпаки, коли починаємо свою працю згідно Божого слова і поклику, то, незважаючи на зовнішні негаразди, несприятливі обставини, її результат перевищить наші найбільші очікування. Тільки з Богом можемо мати повноту життя. Він єдиний може надати сенсу тим щоденним справам, над якими трудимося. Поки людина думає, що вона є паном природи і господарем свого життя, Господь не вмішується в людське життя, не допомагає і не благословляє. Коли людина зрозуміє свою слабкість і відчує потребу допомоги Божої – тоді Господь посилає її свою милість. Учні за наказом Христа закинули сіті і зловили багато рибин, так що аж рвалися сіті і були заповнені два човни. Крім цього випадку, Євангеліє розповідає нам про ловитву після Христового воскресіння; євангелист Іван розповідає, що тоді було зловлено чітку кількість – 153 рибини (пор. Ів. 21,3-11). Роздумуючи над цими євангельськими подіями, святий Августин робить висновок, що у цих двох риболовлях зображена Церква Христова: у першому – теперішня Церква, а у другому – Церква після воскресіння мертвих – Прославлена. Зараз вона приймає багатьох – і добрих, і злих; після ж воскресіння мертвих вона міститиме тільки добрих, в точно визначеній кількості. Коли Петро побачив це чудо, то багато усвідомив. Він припав перед Ісусом і визнав, що є немічною, слабкою людиною, але завдяки Христу сподобився такого дару. У цьому моменті він щиро відкривається перед Богом: «Іди від мене, Господи, бо я грішна людина» (Лк.5,8). Христос, бачачи це, відразу кличе його до чогось більшого: «Не бійся! Віднині людей будеш ловити» (Лк.5,10). Петро ще не знав, що це означає, але повірив і пішов за Господом, а Той приготував йому величну місію – бути Скалою, на якій Він збудує свою Церкву і пекельні врата її не подолають. І Симон Петро пішов за Христом, був найпершим і найбільшим його учнем, був Главою собору апостолів, але не тому, що Христос наловив йому багато риби. Він пішов за Господом, бо разом з ним заплив на глибину після слухання Слова Божого і прийняв Живе Боже Слово до своєї душі.  Потреба слухати Господа є актуальною не тільки на порозі вибору роду нашої діяльності, а завжди. Впродовж усього нашого життя всі ми – священнослужителі і миряни – повинні слідувати слову Христа: «Поступи во глибину!» Але, що конкретно означають ці слова? Про яку глибину йде мова? Всім людям потрібна глибина: глибина людськості, глибина правдивої християнської віри, глибина автентичності, глибина отриманого дару покликання. Іншими словами, чим би ми не займалися, над чим не трудилися, повинні робити це відповідально і ґрунтовно.  Дорогі брати і сестри! Сьогодні святкуючи 150 літній ювілейний вашого оновленого храму, це добра нагода подякувати Богові за ті незліченні благодаті, які ми від Нього отримали, а також скласти дяку всім, хто впродовж цього періоду підтримував і надалі підтримує наші зусилля в розбудові церковного життя. Усе, що за благодаттю Божою вам вдалося здійснити, стало можливим завдяки щиро віруючим людям, які люблять Церкву як свою матір, піклуються про її зростання, дбають про розвиток, сприяють розбудові.  Рівно ж хотілося б, щоб ювілей вашого храму став нагодою для кращого пізнання нашої церковної традиції, спонукою для поглиблення віри, дбайливого передавання її прийдешнім поколінням та мужнього її свідчення у світі, у якому, на жаль, зустрічаємо нові загрозливі тенденції, які, якщо на них належним чином не реагувати, можуть привести до чергової морально-духовної катастрофи – не меншою від тієї, яку світ пережив у ХХ ст. у вигляді комуністичного і нацистського режимів. Тож, як колись так і сьогодні основними запитаннями для кожної людини є: як «бути людиною»? Як навчитися мистецтва життя? Яка дорога веде до щастя? Що маю зробити, щоб мати життя вічне? Відповіді на ці запитання ми можемо почути в храмі, бо храм це місце зустрічі людини з Богом. Ісус на початку свого туземного життя говорить: «Я прийшов нести Добру Навину убогим» (Лк. 4,18).  Люди завжди будуть потребувати Бога, навіть в епоху, коли у світі панує науковий прогрес, технологія і глобалізація: Бога, Який відкрив Себе нам в Ісусі Христі і єднає нас у Вселенській Церкві, щоб ми з Ним і через Нього навчалися правдивого життя, щоб ми зберігали й утілювали критерії справжньої людяності.  Тож довіряймо Богові наше життя, нехай сьогоднішнє Боже слово – Добра новина, буде потіхою і розрадою для всіх нас. А ми продовжуємо молитися до нашого Спасителя, за наше воїнство, за справедливий мир. І віримо, що той, хто довіряє Божому провидінню, хто намагається жити в Божій любові і захищає у ній свій народ і свою Батьківщину є непереможний. Ми молимося сьогодні за справедливий мир в Україні, за наших захисників, волонтерів, за людей доброї волі які солідарні з нами в протистоянні агресору, щоб Божа любов усіх нас кріпила, щоб наша довіра та надія до Бога не маліла. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь! + Ярослав 12 жовтня 2025 року Божого,с. Добрівляни Детальніше...

  Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішня євангельська благовість говорить нам, що Христос направився в сторони Тиру та Сидону, Він йде в напрямку до краю, де проживали погани, щоб дати початок проповіді Євангелія всьому світу, а не лише вибраному народу. Тир і Сидон – найбільші торгівельні фінікійські міста, які знаходились на березі Середземного моря. Сидон був батьківщиною Єзавелі (пор. 1 Цар 16, 31), й ми знаємо як її страхітливу діяльність змальовує автор Першої книги Царів. В цих землях й трохи далі на північ жили ханаанеї – древні народи, які колись населяли Обіцяну землю а пізніше були вигнані на північ в Фінікію. Римський історик І ст., Йосиф Флавій пише, що фінікійці завжди ворогували з ізраїльтянами, а найбільше мешканці Тиру. Отже, як бачимо, жінка належала до народу, який був для Ізраїля ворожим. По богословське можемо сказати, що ці міста представляють царство зла, несвободи, не спасіння – це один світ. І бачимо другий світ – світ віри – представлений Ісусом і Його учнями. Також бачимо жінку ханаанейку (євангелист Марко вказує на її походження: сирофінікійка (пор. Мк 7, 24)), яка залишає світ поганства, виходить і йде в напрямку світу віри. І цей світ віри в Ісусі Христі теж немовби розриває минулий ексклюзивізм, тобто певну закритість у собі як наслідок зосередження на боговибраності Ізраїля і виходить назустріч оцьому поганському світу. Не говориться, що Ісус прийшов у котресь з тих міст, говориться тільки, що вийшов з території Ізраїля (пор. Мт. 15, 21). Жінка також вийшла з тих міст (пор. Мт. 15, 22). Отже, вони зустрічаються десь на півдорозі між територією Ізраїля і поганською територією. Обидвоє виходять… Це не просто констатація факту, оцей вихід – це щось більше: Бог, який виходить до людини, на територію її упадку, але й людина повинна вийти зі свого гріховного становища назустріч Богові. Ханаанейка називає Христа Господом і сином Давида. Так звертаються до Ісуса в Євангелії від Матея люди віри: це учні (за винятком Юди. Мт 26, 25 пор з Мт 26,22), сотник, два сліпці. Ісуса Христа часто називали «Сином Давида» (пор. Мт.1,1) і від цього месіанського імені сам Христос ніколи не відмовлявся, хоча воно й неповністю відкривало таємницю Його Особи. Виконуючи обітниці, дані Давидові, Ісус проголошує, що він вищий від Давида: Він його Господь (пор. Мт.22,42-45). Він – Бог, який прийшов пасти і рятувати свій народ. Ханаанейка ще, мабуть, цього до кінця не усвідомлювала, але напевно чула про Ісуса, про чуда, які Він чинив у Галилеї. Вона звертається До Ісуса через страждання дочки. Нещастя дитини стало нещастям матері: «Змилуйся надо мною…», материнська любов спонукала її звернутися до чужоземця; ця любов спонукала її бути наполегливою навіть тоді коли зустріла мочання. Рушійною силою в серці цієї жінки була любов, і немає нічого сильнішого і ближчого до Бога як любов. Чому Ісус на перший погляд виглядає нечутливим? На ці й подібні запитання існують різні біблійні пояснення. Христос не відзивається до ханаанянки не тому, що не хоче їй допомогти, але для того, щоб виявити й укріпити її віру. Вона чула про Нього як про чоловіка, який оздоровляє людей і прийшла до нього як до цілителя. Але Ісус хоче, щоб вона побачила в Ньому щось більше ніж досконалу людину. Він бажає, щоб вона побачила в Ньому Бога. В цьому мовчанні є також наука для учнів, Ісус спонукає учнів переосмислити їхнє ставлення до інших народів. Позаяк євреї негативно ставилися до поган та через їх аморальне життя називали їх псами, то Ісус відповідаючи жінці на повторне благання про допомогу іронічно стверджує те, що відображало спосіб думання учнів: «Не личить брати хліб у дітей і кидати щенятам». Учні просять Ісуса за неї не із співчуття, але щоб жінка отримала те, що благає і залишила їх в спокої. Але Христос її не відсилає, у Нього була інша мета Його мовчання. Часом і нам здається, що просимо, з глибини душі взиваємо, а Бог ніби не чує. Насправді Бог чує, але оця мовчанка Бога має на меті поглибити нашу віру. Ханаанейка не відвертається після Христової відмови, але ще більш наполегливо благає про допомогу і тим самим виявляє свою непохитну віру в те, що Ісус може їй допомогти. Слова Ісуса приводять нас до здивування, але ханаанейку ні. Раввіністична традиція вживала до поган термін «пес». Можливо, і тому цей термін появляється в тексті сьогоднішньої Євангелії, хоча в дуже лагідній формі – «щенята». Євангельський текст залишається записаним в раввіністичній традиції єврейського світу, бо Христос зауважував: «Я посланий лише до загиблих овець дому Iзраїля». Євангелист Марко ці слова передає так : «Дай спершу, щоб діти наїлись; не личить бо взяти хліб у дітей та й кинути щенятам» – наголошує на першочерговості Ізраїля як вибраного народу. У Матея, натомість, є цілковита закритість. Жінка приймає те, що не належить до вибраного народу, кажучи: «Так Господи». Вона готова згодитися тільки на крихти. У розповіді про чудо помноження хлібів говориться, що зібрали кусків дванадцять повних кошів (пор. Йо. 6, 13). Жінка інтуїтивно відчуває, що на бенкеті царства хліба всім буде удосталь. Це знає і Господь, але Він є послушний планам, Небесного Отця, який визначив певний час. Інтуїція жінки підказує, що цей час уже наближається і так виявляється її віра. Сьогоднішнє Євангеліє піднімає також тему вибрання ізраїльського народу і покликання до спасіння всіх людей. Ізраїльський народ – це вибраний Богом народ. В Ісусі Христі цим народом стає Церква, яка складається з багатьох народів. Це питання було особливо актуальне для ранньої Церкви: на яких умовах погани беруть участь у новому народі Божому, зібраному довкола Ісуса. Чи вони повинні для спасіння переймати усі приписи старозавітнього Ізраїля, чи віра в Христа дозволяє переступити цей крок Божої педагогії і відразу брати участь у спасінні Христа Господа? Первісна Церква мала багато труднощів із тими, які хотіли спасіння, бажали спасіння, змагали за спасіння, але за походженням не були ізраїльтянами. Однак вона усвідомлювала, що чудо оздоровлення дочки жінки-ханаанейки є не просто жестом зі сторони Господа, але має й інше, глибше значення, яке торкалося євангельської місійної діяльності Ісуса, що проливала на неї нове світло. У цьому чуді оздоровлення Христос дав взірець всезагальної місії Церкви і Свою відкритість на всі народи. Дорогі брати і сестри, сьогоднішня євангельська розповідь розкриває нам багато аспектів релігійного життя, найважливішим серед яких є віра і спасіння людини. «Без вiри неможливо подобатися Богу» (Євр. 11, 6). Віра – джерело благодатного життя, вірою пізнається істина, віра уздоровлює, вона проганяє страх, вірою ми спасаємося. Віра – це не тільки знання молитов чи катехизму. Віра – це насамперед синівська довіра нашому Небесному Отцеві, надія на Нього, пам’ять про Нього в усіх наших ділах, сумнівах та успіхах, це вірність Йому в моменти скрути та важких випробуваннях. Це настійливість у молитві, як у цієї жінки-ханаанейки. Віра – це милосердя і співчуття до наших ближніх, коли в них ми покликані бачимо Христа. Віра пізнається у ділах, нашим життям ми свідчимо про Того, в Кого ми віруємо. Саме наші вчинки свідчать про те, чи ми можемо іменуватись християнами. Тому-то віру жінки-ханаанейки Христос ставить у приклад навіть для апостолів – «О жiнко, велика твоя вiра! Хай тобi буде, як бажаєш» (Мт.15, 28). Спасіння, яке приносить Христос, призначене для всіх людей, воно пророковане пророком Ісаєю, (пор. Іс. 56, 3-5) й є історичною місією Ісуса Христа. Отож критерій приналежності до Божого люду не знаходяться в площині расовій чи культурній, а знаходиться в площині здатності пізнання Бога і Його спасіння. Таким чином, жінка- ханаанейка стає, взірцем християнина, який молиться Богові з довір’ям і впевненістю, що його віра не підведе, оскільки вона оперта на довіру до великої Божої любові. Таким чином спасіння, є завжди Божим даром, але відкриття на нього є наслідком віри і постійної молитви людини. Євангелія сьогоднішньої неділі показує нам шлях віри, який повинен бути продовженим навіть тоді, коли втрачена надія. Шлях віри повинен долати нездоланні перешкоди, шлях віри відкидає своє вивищення, приймає смирення, шукаючи користі ближньому. Так виплекана віра, що підкріплюється неустанною молитвою, є завжди ефективною і актуальною та приносить спасіння людині. Тож нехай ця євангельська розповідь спонукає нас задуматись над нами самими, над нашою вірою, над нашим молитовним та богослужбовим життям та свідченням. Дорогі молільники! Святкуючи оновленого вашого храму, це добра нагода подякувати Богові за ті незліченні благодаті, які ми від Нього отримали, а також скласти дяку всім, хто впродовж цього періоду підтримував і надалі підтримує наші зусилля в розбудові церковного життя. Усе, що за благодаттю Божою вам вдалося здійснити, стало можливим завдяки щиро віруючим людям, які люблять Церкву як свою матір, піклуються про її зростання, дбають про розвиток, сприяють розбудові. Рівно ж хотілося б, щоб оновлення вашого храму стало нагодою для кращого пізнання нашої церковної традиції, спонукою для поглиблення віри, дбайливого передавання її прийдешнім поколінням та мужнього її свідчення у світі, у якому, на жаль, зустрічаємо нові загрозливі тенденції, які, якщо на них належним чином не реагувати, можуть привести до чергової морально-духовної катастрофи – не меншою від тієї, яку світ пережив у ХХ ст. у вигляді комуністичного і нацистського режимів. Тому сьогодні ми молимось до нашого Спасителя, як ця ханаанейка за наше воїнство, за справедливий мир. Ми бачимо, що ворог нашого народу мобілізує всі свої ресурси: земні, людські, військові, проти нашого народу. Але ми уповаємо не на людські сили, але на Божу поміч, на Божу благодать. І віримо, що той, хто довіряє Божому провидінню, хто намагається жити в Божій любові і захищає у ній свій народ і свою Батьківщину є непереможний. Ми молимося сьогодні за справедливий мир в Україні, за наших захисників, волонтерів, за людей доброї волі які солідарні з нами в протистоянні агресору, щоб Божа любов усіх нас кріпила, щоб наша надія не маліла. А наша віра в перемогу принесла свої плоди. Як каже апостол і євангелист Йоан: «І ось та перемога, яка перемогла світ – віра наша» (пор. 1 Йо. 5, 4-5). А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь!   + Ярослав 05 жовтня 2025 року Божого,с. Хоросниця   Детальніше...

  Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні ми зібралися у цьому величному Соборі, щоб урочисто відсвяткувати його престольний празник – Покров Пресвятої Богородиці. У нашій Церкві є багато празників, присвячених Божій Матері, у яких ми пригадуємо Її особливу участь у Божому задумі спасіння: Її Різдво, Введення до храму, Благовіщення, Її материнську присутність при Різдві Христовому, Її земне завершення у таїнстві Успіння. Але сьогоднішнє торжество відрізняється від інших. Воно не лише веде нас до конкретної події з Її життя, а розкриває Її постійне заступництво за нас перед престолом Всевишнього. Свято Покрову бере свій початок з історичної події, яка сталася на початку X століття в Константинополі, у Влахернському храмі, де зберігалася риза Пресвятої Богородиці. За переданням, святий Андрій Юродивий, разом зі своїм учнем Епіфанієм, під час всенічної молитви у храмі побачив дивовижне видіння. У святині над людьми з'явилася Пресвята Богородиця, супроводжувана ангелами, апостолами, пророками та святими. Вона підійшла до престолу, довго молилася, а потім зняла з голови свій омофор і розпростерла його над присутніми в храмі. Це було знаком захисту і заступництва перед Богом. Після цього видіння вороги відступили, і місто було врятоване. У сьогоднішньому святі ми доторкаємося до глибокої таїнственної реальності Церкви як Тіла Христового, яке складається з двох частин: небесної та земної. Небесна Церква – це спільнота святих і ангелів, усіх тих, хто вже увійшов у славу вічного життя з Богом. Вони не віддалені від нас, а навпаки – постійно моляться за нас і підтримують наше земне паломництво. Земна Церква – це ми, вірні, які ще ведемо духовну боротьбу, прямуючи до небесної батьківщини. Ця єдність особливо виявляється у молитві, коли ми звертаємося до святих, просячи їхнього заступництва перед Богом. Особливе місце біля престолу Сина займає Його Мати – Пресвята Богородиця. Її заступництво не є символом чи абстракцією, але живою реальністю, подібною до омофора, яким Вона у Влахернах покрила вірних. «Діва днесь предстоїть у церкві і з лики святих невидимо за нас молиться Богу» (Кондак свята). Ці слова богослужіння відкривають нам глибоку істину про те, що кожна молитва у храмі не є ізольованою, але вливається у велику небесну Літургію. І в цій небесно-земній єдності Пресвята Владичиця невидимо перебуває серед нас, простягаючи свій животворний Покров і огортаючи всіх материнською любов’ю та опікою. Ця єдність небесного і земного корениться в таїнстві Воплочення, коли Бог став людиною. Святий Андрій Юродивий, будучи юродивим – тобто тим, хто вдавав божевільного заради Христа, щоб уникнути людської слави – став свідком цієї єдності. Це не якась «магія», а прояв Божої любові через посередництво Його Матері. У нашому житті ми часто відчуваємо цю єдність, коли досвідчуємо присутність Діви Марії. Свято Покрову запрошує нас усвідомити, що ми не самотні; ми частина великої спільноти, де Богородиця молиться і заступається за нас. Традиційно на багатьох Богородичних святах читається уривок з Євангелія від Луки про сестер Лазаря з Витанії – Марту і Марію. Цей текст виразно підкреслює ті чесноти, які в унікальний спосіб уособлювала Пречиста Діва. Ісус приходить до них, і Марія сідає біля Його ніг, уважно слухаючи Його слова, тоді як Марта клопочеться численними турботами гостинності. Нарешті Марта скаржиться: «Господи, чи Тобі байдуже, що сестра моя лишила мене саму служити? Скажи їй, щоб мені допомогла» (Лк. 10, 40). Ісус відповідає: «Марто, Марто, ти побиваєшся і клопочешся про багато, одного ж потрібно. Марія вибрала кращу частку, що не відніметься від неї» (Лк. 10, 41-42). У наступній частині, коли жінка з натовпу вигукує: «Щасливе лоно, що Тебе носило, і груди, що Тебе кормили» (Лк. 11, 27), Христос каже: «Справді ж блаженні ті, що слухають Боже Слово і його зберігають» (Лк. 11, 28). Цей євангельський уривок вибраний не випадково для сьогоднішнього свята. Тут підкреслюється головна риса Богородиці: слухання і зберігання Божого Слова. Марія з Витанії, яка сидить біля ніг Ісуса, є образом учениці, що обирає «кращу частку», тобто близькість до Господа через слухання Його слова. Це нагадує нам про Діву Марію, яка від початку свого життя була цілковито відкрита на Божу волю. У Благовіщенні Вона відповіла: «Ось я Господня слугиня: нехай зо мною станеться по твоєму слову» (Лк. 1, 38). Її шлях – від Воплочення до Голготи й Воскресіння – був постійним слуханням і зберіганням Божого слова. А на весіллі в Кані Галилейській Вона звертається до слуг: «Що лиш скаже вам, – робіть» (Ів. 2, 5), показуючи, що слухання Божого слова завжди веде до конкретної дії. У світлі свята Покрова цей уривок відкриває нам Пресвяту Богородицю як Заступницю, яка сама слухає і водночас допомагає нам навчитися слухати. Як Марта занурюється в клопоти, так і ми часто губимося у щоденних турботах, забуваючи про «одне потрібне» – про зустріч з Богом. Богородиця ж, обираючи слухання, стає образом небесної Церкви, де все зосереджене на Господі. Водночас Вона залишається Матір’ю, яка дбає і про наші земні потреби: як у Кані, де першою помітила брак вина, так і сьогодні бачить наші нестатки. Проте Її материнська опіка завжди спрямовує нас до Слова Її Сина. Блаженство, про яке говорить Христос, – це життя, побудоване на слуханні й зберіганні Божого слова. Цей образ слухання відкриває двері до глибшого розуміння Покрову Пресвятої Богородиці у світлі Святого Письма. Уже у книзі Буття звучить перша благовість: «Я покладу ворожнечу між тобою і жінкою, і між твоїм потомством та її потомством. Воно розчавить тобі голову, а ти будеш намагатися вп’ястися йому в п’яту» (Бут. 3, 15). Ця «жінка» є прообразом Діви Марії, яка через Свого Сина приносить перемогу над злом. Після гріхопадіння Бог дарує знак надії – обітницю Марії. Вона постає як Матір надії, яка свідчить: Бог не покидає світ, але дає Заступницю. Іншим образом є Ноїв ковчег (Бут. 6–9). Ковчег став місцем порятунку під час потопу, де Бог зберіг життя серед хаосу. Традиція Церкви бачить у ньому не лише прообраз Церкви, але й покрову Діви Марії. Вона – новий Ковчег Завіту, який носить у собі Христа, Спасителя світу. Як ковчег врятував Ноя і його родину, так і Марія своїм Покровом захищає нас від бурь і небезпек цього життя. Пророки також зображують величний образ Дочки Сіону. Це уособлення Ізраїлю, вибраного народу, який очікує приходу Месії. Пророк Ісая звіщає: «Скажіть доньці Сіонській: Ось іде твій Спаситель. Ось із ним його заплата, перед ним його нагорода» (Іс. 62, 11). У Діві Марії цей образ знаходить повне здійснення: Вона стає Дочкою Сіону, яка приймає Месію і народжує Його світові. Як Заступниця, Вона представляє перед Богом увесь люд, так само як колись Дочка Сіону уособлювала Ізраїль. І саме тому Її називаємо Матір’ю надії: в часи вигнання та страждань Ізраїль знаходив у Дочці Сіону знак прийдешнього визволення. Так і сьогодні Пресвята Богородиця дарує нам надію серед наших власних випробувань. Нарешті, у книзі Одкровення з’являється ще один величний символ: «І знамення велике видно було на небі — жінка, одягнена в сонце, і місяць під стопами її, а на голові її вінець із дванадцяти зірок» (Од. 12, 1). Ця Жінка, яка народжує Сина і долає дракона, є образом Марії, але водночас і Церкви, і всього Божого народу. Вона стоїть у сяйві Божої слави, торжествуючи над силами темряви. Як Заступниця, Вона простягає свій Покров над нами у боротьбі зі злом і дарує надію на остаточну перемогу. Таким чином, старозавітні прообрази та новозавітні видіння відкривають Діву Марію як Ту, що від віків була в Божому задумі – Матір надії, яка провадить людство крізь темряву до світла вічного життя. Переходячи до історії Церкви, бачимо, як розуміння ролі Марії як Заступниці формувалося від самих початків християнства. У часи переслідувань вірні зверталися до Неї як до Матері, пригадуючи слова Ісуса Христа на гологоті: «Ось Матір твоя» (Ів. 19:27). Святий Іван Богослов прийняв Її у свій дім, і цей жест став образом для всієї Церкви. У катакомбах Риму збереглися найдавніші зображення Богородиці з Дитям – знак надії для християн, які жили під загрозою гонінь. Згодом, у V столітті, Ефеський собор (431р.) урочисто проголосив Її Богородицею, наголосивши на Її унікальній участі у таїнстві Воплочення. У Візантії Матір Божу почали шанувати як покровительку імперії: імператори будували храми на Її честь, а саме свято Покрову виросло з тієї традиції. Видіння у Влахернському храмі стало її вершиною – знаменням Її материнського заступництва для всього християнського народу. У нашій історії ця традиція утвердилася з хрещенням Київської Русі. Ярослав Мудрий присвятив Богородиці Софію Київську, де й досі бачимо Її у величному образі Оранти – тієї, що стоїть на молитві з піднятими руками. Вона стала Покровою для князів і народу: літописи згадують Її заступництво у битвах, особливо в часи небезпеки від половців чи татарських навал. Богородичні ікони, що зображали Її у молитві, були символами захисту й надії. Для нашого народу Діва Марія завжди залишалася тією, хто об’єднує у молитві та дарує відчуття Божої близькості навіть у найважчі часи. Особливе місце свято Покрову займає в історії козацтва. Запорізька Січ була віддана під Її опіку: козаки зводили храми на Її честь, вважали Її своєю Заступницею у походах і пов’язували численні перемоги з Її допомогою. Саме тому день Покрову став святом козацького війська. У ХХ столітті до Її заступництва зверталися воїни УПА, борючись за свободу проти тоталітарних режимів. Образи Покрови з козаками чи повстанцями під Її омофором увійшли до української іконографії як свідчення того, що Матір Божа завжди поруч зі своїм народом. У наш час ця спадщина отримала нове продовження. Від 2014 року, а особливо від 2022-го, коли почалося повномасштабне вторгнення, українці знову відчувають Її молитовну присутність. Воїни на фронті, волонтери, сім’ї в укриттях – усі вбачають у Ній Матір і Заступницю. Не бракує свідчень про дивовижні порятунки, які приписують Її опіці: кулі, що не влучають, ракети, що не вибухають. Недарма сьогоднішнє свято стало також Днем захисників України: воно нагадує, що наша боротьба є не тільки земною, але й духовною, і що ми стоїмо під Її покровом. Свято Покрова має й ширший вимір. У світі, який переживає війни, хвороби, потрясіння, екологічні виклики, покров Пресвятої Богородиці нагадує нам про надію, яка не є ілюзією, а впевненістю в Божій присутності. У часи страждання Пресвята Богородиця молитовно предстоїть поруч так само, як стояла під хрестом Її Сина, і підтримує віру та надію. Дорогі брати і сестри, сьогодні, святкуючи Покров Пресвятої Богородиці, довірмо Їй нашу Церкву, наш народ, Україну і весь світ. Хай Її омофор буде над нашими воїнами, над пораненими й полоненими, над усіма, хто страждає. Хай Її заступництво допомагає нам залишатися вірними Слову Ісуса Христа й жити надією, яка веде до перемоги і справедливого миру. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога Отця і єдність Святого Духа нехай перебуває з усіма вами. Амінь.   + Ярослав 01 жовтня 2025 року Божого,м. Самбір     Детальніше...