SDE
Ярослав Приріз

Проповідь з нагоди святкування 25-ліття Самбірсько-Дрогобицької єпархії у Славському деканаті

28 серпня 2018
Слава Ісусу Христу! Всесвітліші та всечесніші отці. Дорогі у Христі брати і сестри.  Підставою для святкування празника Успення Пресвятої Богородиці є традиція Церкви від апостольських часів, котра засвідчує, що коли Діва Марія закінчила своє земне життя, її тіло й душу Ісус Христос забрав до неба. Свято відображує радісну впевненістю в тому, що після воскресіння Ісуса, смерть немає остаточної влади над людиною. Слов'янська назва: «Успення» — тобто «Сон» вказує на  пробудження і славу, котрі слідують після нього.  Богомати лише заснула, щоб в ту ж мить прокинутися до вічного блаженного життя і з нетлінним тілом вселитися в небесне нетлінне житло. Її Успення стало переходом до вічного буття. Життя майбутнього віку, якого ми ще тільки очікуємо, а для Богородиці вже є справжнім вічним життям, на високому ступені слави. З дня Успення сповнилося пророцтво псалмоcпівця Давида про майбутню Царицю: «Стала цариця праворуч тебе, в ризи позолочені одягнена, приукрашена» (Пс. 44,10).  З цього славетного дня свого Успіння світлоносна Діва стає Матір'ю всього людства і Царицею Небесною. І з усією очевидністю стала відкриватися Божому люду її материнська турбота, піклування і заступництво. Стоячи перед престолом Божим, Вона заступається за нас. Значення Богоматері в нашому спасінні настільки велике і могутнє, що ми у наших богослужіннях часто звертаємося до Неї словами: «Пресвятая Богородице, спаси нас». Із вдячності за цю постійну опіку і заступництво Божий люд возвеличуємо Її у день  свята такими словами кондака: “В молитвах невсипущу Богородицю і в заступництвах незамінне уповання, гріб і умертвіння не втримали: бо як Матір життя до життя переставив Той, хто вселився в утробу приснодівственну”. Заступництво Богоматері, стала, мабуть, однією з основних причин безмежної любові до Неї християн усього світу.  Вже на самих початках християнства в Україні, Київська Церква Володимирового хрещення виявила себе як Церква під покровом Пресвятої Богородиці. Відразу після хрещення Русі-України Святий Володимир Великий збудував у Києві першу муровану церкву Успення Пресвятої Богородиці і на її будову та утримання призначив десятину своїх прибутків, тому ця церква називалась ще й Десятинною. Князь Ярослав Мудрий, розгромивши в 1036 році войовничі орди печенігів в подяку за перемогу збудував у столиці Собор Святої Софії (Премудрості Божої), а над Золотими воротами - храм Благовіщення Пресвятої Богородиці. У тому храмі через рік князь Ярослав віддав увесь український народ під Покров Божої Матері. Пресвяту Богородицю завжди любив і з особливою набожністю вшановував наш український люд. Саме в таку пору, після жнив, ішли тисячі прочан до відпустових Богородичних місць, бо Вона є таємними вратами до Божого Царства, які від¬криваються навіть тоді, коли, здавалось би, немає виходу.  Богородиця переставляється до неба, а що ж Вона залишає нам? Хочу сьогодні пригадати, одну тільки заповідь і один чудовий приклад. Заповідь це ті слова, які вона сказала слугам в Кані Галилейській: «Що б не сказав Христос - то робіть». І слуги виконали; і води обмивання стали добрим вином. Цю заповідь Вона залишає кожному з нас. Вслухаймося в слово Христове і не будьмо лише слухачами, але виконуймо його, і тоді все земне стане вічним, перетвореним і прославленим... Про Богородицю говориться в Євангелії, що кожне слово про Христа і, звичайно, кожне слово Христове Вона складала в своє серце як скарб, як найдорожче, що у Неї було так маємо поступати і ми. Богородиця після свого Успення залишає нам і приклад. Пресвята Діва пройшла шлях земного життя від природного народження до Успення, зростала на ньому смиренням, покорою, хресним материнським подвигом і всецілим відданням себе Божій волі. Вона йшла шляхом відмови від земних уподобань, від земних благ і задоволень, шляхом простоти, убогості, добровільних поневірянь, принесених в жертву вірі і Богові. Глядімо і наслідуймо цей її земний шлях у нашому житті. Також сьогодні у вашому деканаті ми урочисто святкуємо 25-ліття створення Самбірсько-Дрогобицької єпархії Української Греко-Католицької Церкви. На тлі історії ці 25 років – досить невеликий проміжок часу, але для нашої молодої єпархії – це подія, бо на початку 90-их рр.. ХХ ст.. ми відроджувались, на землі з понад тисячолітньою християнською традицією, але знищеною тоталітарним радянським режимом. Наша земля скроплена кров’ю, намолена і вистраждана, вона дихає свободою визвольних змагань, неопалима купана Божого промислу, українська галилея. Правдоподібно саме тому Господь обрав її на благовіщення нашої свободи, на воскресіння Церкви і Української держави.  Тому Ювілейний рік – добра нагода подякувати Богові за ті незліченні благодаті, які ми від Нього отримали, а також скласти дяку всім, хто впродовж цього періоду підтримував і надалі підтримує наші зусилля в розбудові церковного життя. Ми дякуємо Богові за кожного вірного, бо всі – священнослужителі, богопосвячені особи, миряни – є найбільшим Божим даром для нашої єпархії. Усе, що за благодаттю Божою нам вдалося здійснити, стало можливим завдяки щиро віруючим людям в Україні та світі, які люблять Церкву як свою матір, піклуються про її зростання, дбають про розвиток, сприяють розбудові.  Також сподіваюсь, що цей ювілейний рік допоможе нам краще усвідомити, що таке Церква. Це не якесь абстрактне поняття, а жива реальність, причетність до якої має переживати кожен християнин – у Вселенській Церкві, у власній помісній Українській Греко-Католицькій Церкві, у єпархії, як місцевій Церкві, та в парафіяльній громаді. Ми вдячні Богові за ті великі діла, які Він за цей період нам вчинив, а також за тих Своїх помічників, які Він нам посилав, бо завдяки їм нам вдалося підняти Церкву з попелища і розвинути її до нового рівня. У цей ювілейний рік, споглядаючи на наших ісповідників віри, особливо близьким стає для нас повчання св. апостола Павла: «Пам'ятайте про наставників ваших, які звіщали вам Слово Боже і, дивлячись уважно на кінець їхнього життя, наслідуйте їхню віру» (Євр. 13, 7). + Ярослав 28 серпня 2018 року Божого,смт. Славське Проповідь з нагоди  святкування 25-ліття Самбірсько-Дрогобицької єпархії у Славському деканаті.   Слава Ісусу Христу! Всесвітліші та всечесніші отці. Дорогі у Христі брати і сестри.   Підставою для святкування празника Успення Пресвятої Богородиці є традиція Церкви від апостольських часів, котра засвідчує, що коли Діва Марія закінчила своє земне життя, її тіло й душу Ісус Христос забрав до неба. Свято відображує радісну впевненістю в тому, що після воскресіння Ісуса, смерть немає остаточної влади над людиною. Слов'янська назва: «Успення» — тобто «Сон» вказує на  пробудження і славу, котрі слідують після нього. Богомати лише заснула, щоб в ту ж мить прокинутися до вічного блаженного життя і з нетлінним тілом вселитися в небесне нетлінне житло. Її Успення стало переходом до вічного буття. Життя майбутнього віку, якого ми ще тільки очікуємо, а для Богородиці вже є справжнім вічним життям, на високому ступені слави. З дня Успення сповнилося пророцтво псалмоcпівця Давида про майбутню Царицю: «Стала цариця праворуч тебе, в ризи позолочені одягнена, приукрашена» (Пс. 44,10). З цього славетного дня свого Успіння світлоносна Діва стає Матір'ю всього людства і Царицею Небесною. І з усією очевидністю стала відкриватися Божому люду її материнська турбота, піклування і заступництво. Стоячи перед престолом Божим, Вона заступається за нас. Значення Богоматері в нашому спасінні настільки велике і могутнє, що ми у наших богослужіннях часто звертаємося до Неї словами: «Пресвятая Богородице, спаси нас». Із вдячності за цю постійну опіку і заступництво Божий люд возвеличуємо Її у день  свята такими словами кондака: “В молитвах невсипущу Богородицю і в заступництвах незамінне уповання, гріб і умертвіння не втримали: бо як Матір життя до життя переставив Той, хто вселився в утробу приснодівственну”. Заступництво Богоматері, стала, мабуть, однією з основних причин безмежної любові до Неї християн усього світу.   Вже на самих початках християнства в Україні, Київська Церква Володимирового хрещення виявила себе як Церква під покровом Пресвятої Богородиці. Відразу після хрещення Русі-України Святий Володимир Великий збудував у Києві першу муровану церкву Успення Пресвятої Богородиці і на її будову та утримання призначив десятину своїх прибутків, тому ця церква називалась ще й Десятинною. Князь Ярослав Мудрий, розгромивши в 1036 році войовничі орди печенігів в подяку за перемогу збудував у столиці Собор Святої Софії (Премудрості Божої), а над Золотими воротами - храм Благовіщення Пресвятої Богородиці. У тому храмі через рік князь Ярослав віддав увесь український народ під Покров Божої Матері.   Пресвяту Богородицю завжди любив і з особливою набожністю вшановував наш український люд. Саме в таку пору, після жнив, ішли тисячі прочан до відпустових Богородичних місць, бо Вона є таємними вратами до Божого Царства, які від­криваються навіть тоді, коли, здавалось би, немає виходу. Богородиця переставляється до неба, а що ж Вона залишає нам? Хочу сьогодні пригадати, одну тільки заповідь і один чудовий приклад. Заповідь це ті слова, які вона сказала слугам в Кані Галилейській: «Що б не сказав Христос - то робіть». І слуги виконали; і води обмивання стали добрим вином. Цю заповідь Вона залишає кожному з нас. Вслухаймося в слово Христове і не будьмо лише слухачами, але виконуймо його, і тоді все земне стане вічним, перетвореним і прославленим... Про Богородицю говориться в Євангелії, що кожне слово про Христа і, звичайно, кожне слово Христове Вона складала в своє серце як скарб, як найдорожче, що у Неї було так маємо поступати і ми. Богородиця після свого Успення залишає нам і приклад. Пресвята Діва пройшла шлях земного життя від природного народження до Успення, зростала на ньому смиренням, покорою, хресним материнським подвигом і всецілим відданням себе Божій волі. Вона йшла шляхом відмови від земних уподобань, від земних благ і задоволень, шляхом простоти, убогості, добровільних поневірянь, принесених в жертву вірі і Богові. Глядімо і наслідуймо цей її земний шлях у нашому житті. Також сьогодні у вашому деканаті ми урочисто святкуємо 25-ліття створення Самбірсько-Дрогобицької єпархії Української Греко-Католицької Церкви. На тлі історії ці 25 років – досить невеликий проміжок часу, але для нашої молодої єпархії – це подія, бо на початку 90-их рр.. ХХ ст.. ми відроджувались, на землі з понад тисячолітньою християнською традицією, але знищеною тоталітарним радянським режимом. Наша земля скроплена кров’ю, намолена і вистраждана, вона дихає свободою визвольних змагань, неопалима купана Божого промислу, українська галилея. Правдоподібно саме тому Господь обрав її на благовіщення нашої свободи, на воскресіння Церкви і Української держави. Тому Ювілейний рік – добра нагода подякувати Богові за ті незліченні благодаті, які ми від Нього отримали, а також скласти дяку всім, хто впродовж цього періоду підтримував і надалі підтримує наші зусилля в розбудові церковного життя. Ми дякуємо Богові за кожного вірного, бо всі – священнослужителі, богопосвячені особи, миряни – є найбільшим Божим даром для нашої єпархії. Усе, що за благодаттю Божою нам вдалося здійснити, стало можливим завдяки щиро віруючим людям в Україні та світі, які люблять Церкву як свою матір, піклуються про її зростання, дбають про розвиток, сприяють розбудові. Також сподіваюсь, що цей ювілейний рік допоможе нам краще усвідомити, що таке Церква. Це не якесь абстрактне поняття, а жива реальність, причетність до якої має переживати кожен християнин – у Вселенській Церкві, у власній помісній Українській Греко-Католицькій Церкві, у єпархії, як місцевій Церкві, та в парафіяльній громаді. Ми вдячні Богові за ті великі діла, які Він за цей період нам вчинив, а також за тих Своїх помічників, які Він нам посилав, бо завдяки їм нам вдалося підняти Церкву з попелища і розвинути її до нового рівня. У цей ювілейний рік, споглядаючи на наших ісповідників віри, особливо близьким стає для нас повчання св. апостола Павла: «Пам'ятайте про наставників ваших, які звіщали вам Слово Боже і, дивлячись уважно на кінець їхнього життя, наслідуйте їхню віру» (Євр. 13, 7).     Детальніше...

Проповідь з нагоди святкування 25-ліття Самбірсько-Дрогобицької єпархії в Судововишнянському деканаті

20 серпня 2018
Слава Ісусу Христу! Всесвітліші та Всечесніші отці. Дорогі у Христі брати і сестри. Сьогодні ми урочисто святкуємо літургійний спомин Преображення Господнього – реальної події з життя Господа нашого Ісуса Христа, про яку нам розповідає Євангеліє. У земному житті нашого Господа зближався час Його страстей і голгофської смерті, а разом з тим і час випробовування віри Його учнів — майбутніх апостолів. Учні щиро вірили, що Ісус є обіцяний Месія, про Якого писали Мойсей і пророки. Однак Євангельські події вказують, та й самі апостоли пізніше признаються, що ця віра затьмарювалася в їх розумі від тих неправдивих поглядів на Месію, які ширили в єврейському народі книжники і фарисеї. Загально прийнятою була думка, що Месія, прийшовши на землю, згуртує весь єврейський народ, переможе його ворогів, завоює цілий світ і дасть своєму вибраному народові можливість насолоджуватись невимовним щастям на землі. Під впливом таких упереджень були також апостоли, і тому вони ніяк не могли погодитись з тим, що їх учитель, такий могутній і славний, може бути зневажений, скатований і розп'ятий. Через це Христос скріплював віру своїх учнів беззаперечним доказом свого Божества. Необхідно було явити учнями Свою славу — ту славу, яку Він мав в Небесного Отця перед сотворенням світу, яка належала Йому як Синові Божому, одноістотному з Отцем і Святим Духом. Цю безмірну славу Сина Божого ми виразно добачаємо впродовж всього земного життя Ісуса Христа. Також і у сьогоднішньому євангельському читанні про неї дізнаємось: «…узяв Ісус Петра, Якова та Йоана, його брата, повів їх окремо на високу гору і переобразився перед ними: обличчя його засяяло, наче сонце, а одежа побіліла, наче світло. І ось з'явилися їм Мойсей та Ілля і з ним розмовляли…» (Мт. 17, 1-8). Улюблені у Христі, преображення Господнє належить до одних з найбільш знаменних подій в земному житті Ісуса Христа. Своє Божество Ісус приховував під виглядом тіла, затаював свою славу перед людським оком, а на горі Тавор Господь являється апостолам - ким справді був - тобто Богом. Тому й пише Євангелист Іван: «І ми славу Його бачили, - славу Єдинородного від Отця, повного благодаті та істини» (Ів. 1.14). Цим прославленням Ісус хотів зазначити, що хто слідуватиме за ним на Голготу, то йому на кінці важкої дороги розкриється незрівнянне щастя - з терпіння зрине спасіння. Тож завдання людини - стреміти до звершенного переображення свого життя, щоби з хмарних земних низин завітати до світлих, небесних вершин, тобто до місця всякого добра – Божого Царства . Із сьогоднішнього Євангелія також бачимо, що саме під час молитви здійснюється оце Таворське чудо, Христос осяяний славою Божества. Тому і для нас щоденна щира молитва приватна, чи спільнотна у Божому храмі, повинні стати джерелом благодаті та духовного очищення. І це є нагода кожному із нас почути в глибині душі постійний та люблячий голос Небесного Отця: „Ти є син (дочка) мій улюблений, котрого я вподобав!” Отже добра сердечна молитва робить нас дітьми Божими, захоронює від байдужості та духовного очерствіння. Для прикладу погляньмо на плоди фруктових дерев, які ми приносимо для освячення на свято Преображення. Зовсім недавно вони були маленьким та непридатним до споживання, але під дією сонця та вологи вони дозріли та стали приємним на смак. Під дією усердної молитви і ми стаємо іншими, наповнюємо своє життя Божими чеснотами. Не забуваймо також і про ті життєдайні середники нашого преображення, котрими є Святі Тайни, а зокрема Сповідь та Причастя. Кожна Свята Літургія – це та Таворська вершина, на якій ми можемо зріти сяйво Божого Царства. Приступаючи до Господньої трапези, кожен стає причасником життя Божого, сповнюється радістю від участі в Божій славі та власного внутрішнього преображення. На горі Тавор Небесний Отець свідчить про Ісуса Христа : «Це - мій улюблений Син, що я його вподобав: його слухайте!». Словами «Його слухайте!» Бог Отець посилає Ісуса Христа людству як єдиного і остаточного Вчителя. З повеління: «Його слухайте!» випромінює повнота Божественної влади, але також повнота любові Бога до людини. Бо послух Ісусові є для нас не тільки обов’язком, який випливає з буття християнина, але також ласкою, привілеєм, даром. Він є Дорогою, йдучи за Ним, не заблукаємо. Він є Правдою, слухаючи Його, осягнемо правдиве визволення (пор. Йо 8, 32). Він є Любов’ю, а отже, прагне виключно нашого добра, коли скеровує до нас своє слово. Він є Життям, слухаючи Його слово, маємо доступ до вічного життя, бо слово Його — «Дух і життя» (пор. Йо 6, 63). У сьогоднішньому Євангелії також читаємо, що ставши свідками Таворського чуда учні впали обличчям до землі й вельми злякались. Тоді Ісус підійшов, доторкнувся до них і каже: «Устаньте, не страхайтеся!» (Мт 17, 7). Дотик Бога усуває із людського серця збентеження і страх, та вливає до нього силу і відвагу. Божий дотик позбавляє людське життя стагнації, інертності і пасивності. Як часто чути ці слова в Святому Письмі: «Устань!». Господь каже до Мойсея на Синай пустині: «Устань вийди поперед людей … Ось я стану перед тобою там на скелі, на Хориві, і коли вдариш ти по скелі, вода зрине з неї, і люди питимуть (Пор. Вих. 17. 5-7). «Устань та їж, бо далека тобі дорога», — сказав Божий Ангел Іллі. «Вийди з печери і встань на горі перед Господом» — закликав вже сам Господь до пророка (пор. 1 Цар. 19, 7. 11). Пророк Єзекиїл згадує своє пережиття зустрічі з Богом: «Рука Господня була там на мені і він сказав мені: «Встань, вийди на рівнину, і Я там говоритиму з тобою» (3, 22). «Встань, іди в Ніневію, оте велике місто, і проповідуй проти нього» — наказує Господь пророкові Йоні (1,2). «Встань, візьми Дитятко і Його матір, і втікай в Єгипет», — каже Ангел св. Йосифові (Мт 2, 13). «Встану і піду до мого батька», — вигукуй блудний син в хвилині прозріння (Лк 15, 18). «Встань і йди в Дамаск», — чує Савло, коли від Божого світла повалився до долу і осліп (Дії 22, 10). Кожного разу, коли відбувається щось важливе і вирішальне, людина мусить встати, піднестися, віддалитись від буденності, від гріха. Завдяки прямій поставі людина може розмовляти з Богом віч-на-віч, як Мойсей на горі Синай. Вона виражає надзвичайну гідність покликання людини — бути партнером Бога, продовжувати Його діло сотворення і переображення створіння. Постава стояння на ногах є водночас поставою слухання і готовності сповняти волю Божу. Дорогі у Христі! В цьому році наша Самбірсько-Дрогобицька єпархія - місцева Церква, Народ Божий, що проживає в нашому мальовничому прикарпатському краю, святкує 25 років від заснування. Історія нашої єпархії - це історія правдивих християн і щирих українців, які прийняли дар Христової віри від своїх предків, засвідчили вірність Христові та Його Вселенській Церкві ціною свідчення власного життя і мучеництва та нині продовжують жити своєю вірою і передавати її своїм дітям та внукам як найцінніший спадок та найбільший скарб. Народна мудрість каже: «Хто знає своє минуле, той має майбутність». Хоч і відносно молода, Самбірсько-Дрогобицька єпархія не постала на пустому місці, а є спадкоємицею однієї з найдавніших єпископських катедр України – Перемишльсько-Самбірсько-Сяноцької. Датою заснування вважається перша половина ХІІІ ст., однак її витоки сягають часів ще перед Свято-Володимировим Хрещенням Русі-України. Історія християнства на теренах Самбірсько-Дрогобицької єпархії сягає традиції святих рівноапостольних Кирила й Методія, просвітителів слов’янських. У Никонівському літописі міститься згадка про існування окремої Самбірської єпархії, церковна традиція про існування якої знаходить підтвердження у грамоті 1422 року. Історичні джерела зберегли імена трьох самбірських єпископів: Авраама (1254 р.), Євфимія (1271 р.) і Антонія (1295 р.). Тому цілком правдоподібно, що в XIII ст. існувало Самбірське єпископство, яке на початку XV ст. було прилучене до Перемишльського, про існування якого ще у 1220 р. уперше згадує Новгородський літопис. Після ІІ Світової Війни славна Перемишльська Єпархія фактично припинила своє легальне існування. Її територія була поділена між Польщею і Радянським Союзом. Лише з крахом комуністичного режиму на цих землях з древньою християнською традицією вдалося відновити повноцінне церковне життя: в Польщі – через відновлення Перемишльсько-Варшавської Архиєпархії; в Україні – через створення нової Самбірсько-Дрогобицької єпархії, 12 липня 1993 р.Б.. Ювілейний рік це – добра нагода подякувати Богові за ті незліченні благодаті, які ми від Нього отримали, а також скласти дяку всім, хто впродовж цього періоду підтримував і надалі підтримує наші зусилля в розбудові церковного життя. Ми дякуємо Богові за кожного вірного, бо всі – священнослужителі, богопосвячені особи, миряни – є найбільшим Божим даром для нашої єпархії. Усе, що за благодаттю Божою нам вдалося здійснити, стало можливим завдяки щиро віруючим людям в Україні та світі, які люблять Церкву як свою матір, піклуються про її зростання, дбають про розвиток, сприяють розбудові. Хотілося б, щоб цей ювілейний рік став нагодою для кращого пізнання нашої церковної традиції, спонукою для поглиблення віри, дбайливого передавання її прийдешнім поколінням та мужнього її свідчення у світі, у якому, на жаль, зустрічаємо нові загрозливі тенденції, які, якщо на них належним чином не реагувати, можуть привести до чергової морально-духовної катастрофи – не меншою від тієї, яку світ пережив у ХХ ст. у вигляді комуністичного і нацистського режимів. Також сподіваюсь, що цей ювілейний рік допоможе нам краще усвідомити, що таке Церква. Це не якесь абстрактне поняття, а жива реальність, причетність до якої має переживати кожен християнин – у Вселенській Церкві, у власній помісній Українській Греко-Католицькій Церкві, у єпархії, як місцевій Церкві, та в парафіяльній громаді. Нехай святині нашої єпархії, будуть тим постійним місцем нашого особистого преображення, місцем нашої постійної зустрічі з Богом. Кожна Божественна Літургія є «горою преображення», де ми можемо відчувати близькість Господа. Незадовго ми зійдемо з цієї нашої «гори» молитви й застанови і підемо, щоб продовжити нашу місію у світі. Нехай на цій дорозі нас супроводжує Марія-Одигітрія, «Путеводительниця», яка провадить наш народ і цілу Церкву назустріч Господеві. Стараймося щоби разом з плодами, що ми їх сьогодні принесли до храму на освячення ми також віддавали Господеві гідні плоди нашого побожного життя. Нехай вони будуть покладені в скарбницях Небесного Царства. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 19 серпня 2018 року Божогом. Судова Вишня Детальніше...

Проповідь з нагоди святкування 25-ліття Самбірсько-Дрогобицької Єпархії в Дублянському деканаті

06 серпня 2018
Слава Ісусу Христу! Всесвітліші і всечесніші отці, улюблені в Христі брати і сестри! Подія, про яку розповідає сьогоднішнє Євангеліє, сталася після Преображення Ісуса Христа на горі. Ісус повертається з гори і зустрічається з проблемою, з якою не змогли впоратись Його учні. Апостоли не змогли уздоровити хворого юнака, бо злий дух володів ним і, як розповів його батько, часто кидав його у вогонь і часто у воду. І ось остання надія на Ісуса, на Бога, на Його силу. Він сходить з гори, щоб вислухати благання людини. Батько стає на коліна перед Господом і розповідає Йому всю свою драму. Ісус слухає всі ці обставини, які представляє батько, бачить розчарованих своїх учнів, нещасного і навіженого сина, людей, які зібралися, і звертається до них, промовляючи дивні слова: «Роде невірний та розбещений, … доки мені з вами бути? Приведіть мені його сюди» (пор. Мт. 17,17). Привести до Христа людину, це перше, що кожний з нас може зробити, коли перед нами хвороба, розгубленість, безпорадність. Ми так часто намагаємося допомогти ближнім у потребі, але цілісність людини може бути відновлена тільки самим Богом. І тому ми повинні пам’ятати, що послані в цей світ для того, щоб кожного потребуючого приводити до Христа, приносити їх у своїх молитвах, стати настільки прозорими, настільки непомітними, щоб люди самі ввійшли у спілкування із Господом. І тоді стається диво Божої благодаті. Друге питання було поставлене учнями: чому ми не змогли його зцілити? Апостоли прийшли до Христа, намагаючись зрозуміти, в чому полягала їхня помилка. Господь каже їм про малу віру. Перемогти зло може лише той, хто вірить у Бога. Бо віра – це єднання людини з Творцем. Вірою людина поєднується духом, душею і тілом із Богом, найвищим добром. І лише тоді, коли вона є в Ньому і з Ним, може перемогти зло у собі і навколо себе. Для віруючої людини немає нічого неможливого, бо у своїх думках, вчинках і бажаннях вона вміщає Бога і Його силу. І навіть тоді, коли в якійсь боротьбі людська сила не здатна чогось змінити, через віруючу особу проявляється вся сила божественної благодаті. Тому Ісус Христос каже, що у боротьбі зі злом можна вистояти лише в молитві й пості. Чому? Бо молитва і піст змінюють молільника і посника. Віруюча людина, яка чуває у молитві й пості, очищається, просвітлюється і єднається з Тим, до кого взиває в молитві. Вона сповнюється Богом, і через неї Господь може творити неможливі для людини діла. Ось чому каже Христос: «Якби ви мали таку віру, як гірчичне зерно, ви сказали б горі: перенесися звідси сюди – і вона б вас послухала. Бо немає нічого неможливого в того, хто вірує». Щоб бути здатним мати велику віру до Бога, треба пройти шляхом молитви й посту. Особливим місцем, де ми зустрічаємося з Богом, є молитва. Це - місце наших особистих стосунків з Богом. Тут ми змінюємося. Молитва – це те місце, де людина наповнюється тим, чим наповнює нас Господь а саме: любов’ю, миром, радістю, прощенням та іншим чеснотами. У молитві людина черпає для себе те, чого потребує від Господа. А піст – це обмеження себе в тому, що не дозволяє нам бути з Богом, що відвертає від Господа, що перериває наші стосунки з Ним. Тому Господь каже, що цей рід бісів виганяється молитвою і постом. Це значить, що маємо обмежувати себе в певних речах, що віддаляють нас від Господа. Молитва і піст – необхідні умови для того, щоби навчатися у школі Божої сили і премудрості та щодня зростати у вірі. Молитвою і постом ростемо у духовному житті та у святості. Для того, щоб ніколи не потрапити в залежність від диявола, мусимо бути залежними від Бога. І це бачимо дуже гарно на прикладі апостолів. Вони, залишившись без Христа самі, й не змогли вигнати злого духа. Можливо десь в тім моменті вони не відчули себе залежними від Бога. Як каже Христос, їм забракло молитви. Він дав їм силу і владу над злими духами, але щоб її зберегти, потрібно було молитися. Потрібна молитва і в нашому житті. Бог може нам дати будь-який дар, будь-який талант. Якщо ж ми не будемо близько спілкуватися з Богом, через молитву і Святі Тайни, цей дар зблідне, ослабне а може і втратиться. Люди завжди обмежені у своїх можливостях. Всемогутніх людей немає і апостоли це зрозуміли із часом. Кілька невдач та криз – дали зрозуміти, що всякий добрий досконалий дар є від Бога. Про це говорить апостол Яків: «Всяке добре даяння й усякий досконалий дар згори сходить від Отця світла, в якого нема ані зміни, ані тіні переміни» (Як 1:17). І апостол Павло характеризуючи своє служіння стверджує подібно: «Благодаттю Божою я є те, що є, а благодать Його в мені не була марна; бож я працював більше всіх їх, та не я, але благодать Божа, що зо мною» (1Кор 15:10). Це і нам, християнам, слід пам’ятати завжди, особливо у хвилинах наших піднесень через успіхи. Остерігаймось самозахопленості, адже гордим Бог противиться. Коли Господь забере свою благословляючу руку, тоді і ми будемо засоромлені невдачею. Щось подібного сталось із апостолами. Тому продовжуємо перебувати в молитві й пості, щоб остаточно перемогти зло у нас самих і навколо нас. Віримо, що, поєднані з нашим Господом, будемо переможцями добра над злом, Божої сили над людською гріховністю та невірністю. Дорогі у Христі!В цьому році наша Самбірсько-Дрогобицька єпархія - місцева Церква, Народ Божий, що проживає в нашому мальовничому прикарпатському краю, святкує 25 років від заснування. Історія нашої єпархії - це історія правдивих християн і щирих українців, які прийняли дар Христової віри від своїх предків, засвідчили вірність Христові та Його Вселенській Церкві ціною свідчення власного життя і мучеництва та нині продовжують жити своєю вірою і передавати її своїм дітям та внукам як найцінніший спадок та найбільший скарб.Самбірсько-Дрогобицька єпархія Української Греко-Католицької Церкви – досить молодий церковний організм, бо на початку 90-их рр.. ХХ ст.. ми поставали, на землі з тисячолітньою християнською традицією, але знищеною тоталітарним радянським режимом. Ця земля скроплена кров’ю, намолена і вистраждана. Тепер про жахливі сторінки нашої історії ХХ ст. нам нагадують наші мученики за віру – блаженні архиєреї Йосафат Коциловський та Григорій Лакота, преподобні священномученики Северин Бараник, Яким Сеньківський та Віталій Байрак; безліч наших вірних, які загинули на рідній землі або на засланнях в Сибірі чи Казахстані. Після Львівського псевдособору 1946 р., який організував радянським окупаційним режимом, наша Церква змушена була піти у підпілля. Наприкінці 80-их – на поч. 90-хх років ХХ ст. після десятиліть переслідувань наша Церква була досить слабка організаційно. Миряни і підпільні священики винесли її на своїх рамена, до них приєдналися духовенство і віряни, що до того були змушені відвідувати свої храми, захоплені московським православ’ям… Так у 1993 р. у нових історично-географічних умовах тут, на теренах 6 адміністративних районів Львівської області, стало можливим створити нову церковну структуру – Самбірсько-Дрогобицьку єпархію. Вона поставала з руїн, відновилися старі і побудувалися нові храми. Євангельська благовість зазвучала у повернутих і новозбудованих храмах, у військових частинах, навчальних закладах, лікарнях, сиротинцях, в'язницях тощо.Наша рідна Церква глибоко ввійшла в нашу історію, ментальність, традиції, культуру, тісно сплелася з усіма проявами нашого життя – родинного, громадського і національного, ставши душею народу. Ця Церква захоронила наш народ від духовної загибелі під час довголітнього поневолення і жахливих переслідувань. Те, що ми сьогодні збереглися як окремий народ, що не заломились, не розпливлись в чужому морю – за все це завдячуємо в першу чергу Українській Греко-Католицькій Церкві. Молімося, щоб Господь Бог щедро благословляв наш народ, нашу землю і нашу Церкву, щоб тут, де спочиває його божественне ім’я, кожна молитва була вислухана, кожен біль був сприйнятий як жертва, приємна Богові, щоб жоден із нас не відійшов з того Божого храму з порожнім серцем, щоб ми, поєднані з Богом тут, у Церкві, нашим духом, душею і тілом були переможцями поза межами цього храму на дорогах нашого життя. На Божественній Літургії, в якій Христос приходить до нас, як Він тоді прийшов до цього батька і народу, принесімо до Нього всі наші немочі, труднощі, розкриймо перед Ним усі закутки нашого життя, даймо можливість проникнути Святому Духові у всю глибину нашого серця. Скажімо Йому: багато добрих речей ми хочемо, але не можемо, багато речей не подобаються нам у нашому особистому житті, у нашому суспільстві, у сучасному світі, ніхто не може допомогти нам крім Тебе, Господи. Будьмо певні, що тоді сила Божа проявиться у наших немочах і слабкостях… Нехай Всемилостивий Господь дасть сьогодні усім нам відчути, що Він є з нами, що Він є нашою надією на завтра, адже каже нам Давид псалмопівець: «Не надійтеся на князів і синів людських, в них немає спасіння». Тільки у Христі є фундамент нашої певності у завтрашньому дні та вічному спасінні. Амінь. + Ярослав 5 серпня 2018 року Божогос. Корналовичі Детальніше...

Проповідь з нагоди святкування 25-ліття Самбірсько-Дрогобицької єпархії в Хирівському деканаті

06 серпня 2018
Слава Ісусу Христу! Всесвітліші і всечесніші отці, улюблені в Христі брати і сестри! В цьому році наша Самбірсько-Дрогобицька єпархія - місцева Церква, Народ Божий, що проживає в нашому мальовничому прикарпатському краю, святкує 25 років від заснування. Церква – це народ Божий, але це не просто людська громада; це – боголюдська спільнота, насамперед це є таїнство Воскреслого Господа. Її днем народження є празник П’ятидесятниці, який ми недавно святкували. Святий Дух, який за обітницею Сина, сходить від Отця на апостолів, творить із згромадження людей Церкву та дає «силу велику», щоб благовістити Євангеліє Христа по всьому світу. З часів П’ятидесятниці Церква Христова поширилася з Єрусалиму і Палестини по всіх континентах. Зародилося безліч місцевих Церков, які є осердям оновлення Божого люду окремої культури, народу і місцевості. Свідки Христового Воскресіння в певний момент історії принесли євангельську благовість й на нашу українську землю. Ми пам’ятаємо легендарну проповідь апостола Андрія Первозванного, мученицьку смерть святого Папи Климента в Криму, місію святих рівноапостольних Кирила і Методія та діяльність Київських князів Аскольда, Дира і святої рівноапостольної княгині Ольги. Найбільшу ж роль у проповіді Воскреслого Христа серед нашого народу ми завдячуємо Святому Володимиру Великому і цього року відзначаємо 1030 річницю Хрещення ним Руси-України. Святий Дух, який за обітницею Сина, сходить від Отця на апостолів, творить та скріплює нашу єпархію як місцеву Церкву. Він також сповнює її «силою великою», щоб благовістити Євангеліє Христа Господа. Наша Самбірсько-Дрогобицька єпархія, належить до церковного тіла Української Греко-Католицької Церкви як Помісної Церкви, найбільшої з усіх 22 Східних Католицьких Церков, які входять до вселенського католицького сопричастя під проводом наступника Св. Ап. Петра, Папи Римського. Таким чином вона належить до Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви, яку ісповідуємо у Символі Віри. Наша рідна Церква так глибоко ввійшла в нашу історію, ментальність, традиції, культуру, так тісно сплелася з усіма проявами нашого життя – родинного, громадського і національного, що стала неначе душею народу. Ця Церква захоронила наш народ від духовної загибелі під час довголітнього поневолення і жахливих переслідувань. Те, що ми сьогодні збереглися як окремий народ, що не заломились, не розпливлись в чужому морю – за все це завдячуємо в першу чергу Українській Греко-Католицькій Церкві. Сьогодні, з нагоди ювілейного святкування у вашому деканаті Свята Церква молитовно звертає нашу увагу на старозавітні часи, в період близько трьох тисяч років тому, коли майже весь світ перебував у поганстві, коли панувало ідолопоклонство. Віру в Істинного Бога зберігали ізраїльтяни, але і цей народ дуже часто зрікався своєї віри і впадав у гріхи відступства. Господь, бачачи духовний занепад людства, посилає у світ пророків, котрі прикладом свого життя і своєю проповіддю навертали людей до Справжнього Бога і готували їх до приходу Месії. Одним з таких пророків – сильних духом і вірою – був Ілля, пам’ять якого ми сьогодні вшановуємо. Стародавнє передання свідчить, що Божий пророк Ілля народився у Галаадській країні, яка знаходилася на східному березі ріки Йордан, у левітській священичій сім’ї. Саме народження пророка Іллі уже свідчило про те, що це дитя буде особливим і Слово Боже буде виходити з його уст. Адже при народженні Іллі батько його побачив дивне видіння: мужі в сліпучо-білій одежі (ангели) сповивали дитя вогнем! Святий пророк Ілля належить до числа найбільш прославлених Богом мужів благочестя старозавітної Церкви. Його служіння в Ізраїлі відбувалося в дев’ятому столітті до Різдва Христового. За часів розповсюдження крайнього зла в Ізраїлі за царя Ахава повстав пророк Ілля як вогонь, і слово його горіло як світильник (пор. Сир. 48, 1). Пророк мужньо і з великою ревністю протистоїть культу Ваала, початок поширенню якого було покладено незабаром після смерті царя Соломона, коли його царство поділялося на Ізраїль та Юдею. Царі Ізраїлю, що боялися втратити владу, прагнули відірвати свій народ від Єрусалимського храму. Таке відокремлення вело до забуття ізраїльтянами Єдиного Бога і заміні Його поганськими божками. Вже перший з ізраїльських царів Єровоам побудував в Дані та Бет-Елі два капища, де народ покланявся божкові в образі золотого тельця. Обурені Левіти залишили межі Ізраїльського царства, і цар "поставив священиків з народу, що не були з Левітських синів" (3 Цар. 12, 31; 2 Пар. 11, 14). Цим в Ізраїлю знищили Богом покликане священство, і захисниками істинних понять про Бога залишилися тільки пророки … В часах, коли жив пророк Ілля, ізраїльський народ переживав занепад віри, намагаючись поєднувати віру в Єдиного Бога з культом ідола Ваала, якого сусідні народи вшановували як покровителя родючості. Щоб викрити облудність такого наставлення, пророк збирає народ на горі Кармель і ставить перед необхідністю зробити вибір: «Коли Господь є Бог, ходіть за ним; коли ж це Ваал – ходіть за ним», – читаємо у Книзі Царів. Але він не залишає люд напризволяще в такій відповідальній хвилині. Щоб знайти істину, він пропонує, щоб жерці Ваала приготували жертву, і щоб молилися за те, щоб зійшов вогонь і її спалив. Пророки Ваала починають танцювати, викрикувати, калічити свої тіла. Вони покликаються на самих себе і на свої здібності, щоб змусити свого божка дати їм відповідь. Таким чином, об’являється облудна дійсність ідола: людина його уявляє як щось, чим вона володіє, чим можна покерувати власними силами (…), замість того, щоб відкривати людське серце на Істинного Бога, на визволяючі стосунки з Ним, що дозволяють вийти з тісного простору власного егоїзму до виміру любові та взаємного дару, поклоніння ідолові закриває людину в виключному та безнадійному шуканні себе самої.   Іншою є поведінка пророка Іллі. Він закликає народ наблизитися, вчиняючи його учасником своєї молитви. Далі він споруджує вівтар, взявши 12 каменів, як символ 12-ти поколінь Ізраїля, щоб пригадати народові Божі діла щодо нього. Той народ, який, здавалося, забув про своє походження та привілейовані стосунки з Господом, тепер є, немовби, покликаним по-імені. Ілля просить, щоб об’явилася Господня істина, і щоб Господь втрутився, щоб навернути Свій народ, щоб він пізнав, Ким насправді є його Бог та зробив остаточний вибір. Ілля, своїм заступництвом, просить у Бога те, що Сам Бог прагне зробити, об’явитися у повноті Свого милосердя, вірним своїй дійсності буття Господом життя, Який прощає, навертає, перемінює. Згадана біблійна подія закінчилася тим, що з неба зійшов вогонь, який спалив жертву Іллі, що було знаком прийняття цієї жертви Богом. Народ вже не має сумнівів, бо «Боже милосердя вийшло назустріч його слабкості». Ця подія, по-перше, ще раз пригадує нам про першу заповідь: поклонятися єдиному Богу, а по-друге, навчає, що першочерговим завданням молитви є навернення. Там, де зникає Бог, людина потрапляє в рабство ідолопоклонства, як це нам у наш час показали тоталітарні режими, або те, як різні форми нігілізму вчиняють людину залежною від ідеологій. Натомість, справжнє поклоніння Богові означає віддати себе Йому та Його провидінню. Очевидно, Божий вогонь, вогонь любові який перемінює, очищає, але не руйнує, а радше, творить істину про наше життя, наново створює наше серце. Дорогі браття і сестри! І в наш час людство поступово відходить від віри в істинного Бога, як за часів пророка Іллі, і як наслідок цього – від істини, що її об’явив нам Господь. Християнське віровчення спотворене численними псевдо християнськими конфесіями. Тому хотілося б, щоб цей ювілейний рік став нагодою для кращого пізнання нашої церковної традиції, спонукою для поглиблення віри, дбайливого передавання її прийдешнім поколінням та мужнього її свідчення у світі, у якому і ми, на жаль, зустрічаємо нові загрозливі тенденції, які, якщо на них належним чином не реагувати, можуть привести до чергової морально-духовної катастрофи – не меншої від тієї, яку світ пережив у ХХ ст. у вигляді комуністичного і нацистського режимів. Також ми сподіваємось, що ці ініціативи, які ми проводимо з нагоди ювілейного року, допоможуть нам краще усвідомити, що таке Церква. Це не якесь абстрактне поняття, а жива реальність, причетність до якої має переживати кожен християнин – у Вселенській Церкві, у власній помісній Українській Греко-Католицькій Церкві, у єпархії, як місцевій Церкві, та в парафіяльній громаді. Тому ми вдячні Богові за ті великі діла, які Він за цей період нам вчинив, а також за тих Своїх помічників, яких Він нам посилав, бо завдяки їм нам вдалося підняти Церкву з попелища і розвинути її до нового рівня служіння і прослави Бога. Візьмімо близько до свого серця життя святого й великого пророка Іллі, та просімо у нього правдивого духа ревності і мужності у служінні Богові та ближнім. Святий славний пророче Іллє, моли Бога за нас! + Ярослав м. Хирів2 серпня 2018 року Божого Детальніше...

Проповідь з нагоди святкування 25-ліття Самбірсько-Дрогобицької Єпархії в Підбузькому деканаті

10 липня 2018
Слава Ісусу Христу! Всесвітліші і всечесніші отці, улюблені в Христі брати і сестри! В цьому році наша Самбірсько-Дрогобицька єпархія - місцева Церква, Народ Божий, що проживає в нашому мальовничому прикарпатському краю, святкує 25 років від заснування. Церква – це народ Божий, але це не просто людська громада; це – боголюдська спільнота, насамперед це є таїнство Воскреслого Господа. Її днем народження є празник П’ятидесятниці, який ми недавно святкували. Святий Дух, який за обітницею Сина, сходить від Отця на апостолів, творить із згромадження людей Церкву та дає «силу велику», щоб благовістити Євангеліє Христа по всьому світу. З часів П’ятидесятниці Церква Христова поширилася з Єрусалиму і Палестини по всіх континентах. Зародилося безліч місцевих Церков, які є осердям оновлення Божого люду окремої культури, народу і місцевості. Свідки Христового Воскресіння в певний момент історії принесли євангельську благовість й на нашу українську землю. Ми пам’ятаємо легендарну проповідь апостола Андрія Первозванного, мученицьку смерть святого Папи Климента в Криму, місію святих рівноапостольних Кирила і Методія та діяльність Київських князів Аскольда, Дира і княгині Ольги. Найбільшу ж роль у проповіді Воскреслого Христа серед нашого народу ми завдячуємо Святому Володимиру Великому і цього року відзначаємо 1030 річницю Хрещення ним Руси-України. Святий Дух, який за обітницею Сина, сходить від Отця на апостолів, творить та скріплює нашу єпархію як місцеву Церкву. Він також сповнює її «силою великою», щоб благовістити Євангеліє Христа Господа. Наша Самбірсько-Дрогобицька єпархія, належить до церковного тіла Української Греко-Католицької Церкви як Помісної Церкви, найбільшої з усіх 22 Східних Католицьких Церков, які входять до вселенського католицького сопричастя під проводом наступника Св. Ап. Петра, папи Римського. Таким чином вона належить до Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви, яку ісповідуємо у Символі Віри. Наша рідна Церква так глибоко ввійшла в нашу історію, ментальність, традиції, культуру, так тісно сплелася з усіма проявами нашого життя – родинного, громадського і національного, що стала неначе душею народу. Ця Церква захоронила наш народ від духовної загибелі під час довголітнього поневолення і жахливих переслідувань. Те, що ми сьогодні збереглися як окремий народ, що не заломилися, не розплилися в чужому морю – за все це завдячуємо в першу чергу УГКЦ. У сьогоднішньому Євангелії від Матея ми довідуємося про оздоровлення Ісусом розслабленого у місті Капернаумі. А євангелист Марко доповнює цей епізод ще іншими цікавими деталями. Він розповідає, що розслабленого несли четверо осіб, котрі для того, щоб врятувати свого товариша проявили надзвичайну второпність. Отож, щоб внести хворого до вщерть наповненого дому, де навчав Христос, вони розкривають стелю і через неї опускають його до стіп Спасителя, як останньої їхньої надії (пор. Мк 2,4).             Хоч ми не знаємо про цих осіб, хто вони були, чи друзі чи просто знайомі, однак бачимо те, як високо Ісус оцінив їхню віру, через що навіть прощає гріхи розслабленому, називає його лагідно сином, оздоровлюючи його як духовно, так і фізично. З того явно бачимо, яку велику силу має віра і молитва «посередників» перед Господом, тобто тих, які просять за когось. Ми не можемо змінити чи навернути друзів та близьких, якщо вони закриті у своїх упередженнях, засліпленні своїми болями, зневірені та розчаровані. Проте наша молитва та свідоцтво нашого життя,якщо ми наполегливі,приведуть їх до Христа, і Він вчинить з ними по нашій вірі. Євангеліє прямо не говорить, які гріхи вчинив розслаблений, однак ми щиро подивляємо співчуття цих чотирьох осіб, які несли його, майже мертвого, на ношах до Ісуса. Можливо вони, пройшовши вже довгий шлях, залишили свої сім’ї, щоденні турботи тільки для того, щоб помогти своєму ближньому у його горі. Як дуже і ми сьогодні потребуємо такого духу спільноти, солідарності, братерства у наших парафіях, у наших церквах, у нашому суспільстві, у нашій державі, яка переживає підступні і жорстокі напади північного агресора. Отого духу, котрий би допоміг відродити нашу Церкву, історію, культуру, традиції та високо підніс би духовність нашого народу, зокрема, - відчуття відповідальності усіх християн, як духовенства, так і мирян за свою Церкву та одні за одних. Нам ще так багато треба вчитися від цієї правдивої спільноти первісної Церкви, про котру читаємо в Діяннях апостольських, що «громада вірних мала одне серце і одну душу» (пор. Ді. 4.32). Вражаючим фактом є, що зцілення стає можливим завдяки вірі друзів розслабленого. Віра є джерелом чудес, сопричастям з Богом, скарбницею благ. Віра є сміливістю супроти неможливого, вона уводить нас у сопричастя з Богом, для Якого нема нічого неможливого (пор. Лк 1, 37). Незважаючи на те, чи приймає людина, чи ні той факт, що вона сотворена Богом, Бог має до неї батьківські відчуття, називає її «сином» чи «дочкою». Батьківська любов Бога є водночас джерелом прощення. «Твої гріхи відпускаються», - каже Ісус. Бог віддаляє від нас наші упадки, про які ми постійно згадуємо, віддаляє від нас усе негативне що ми зробили і що носимо у собі коли каємось. Прийняти прощення є найвеличнішою людською дією, яка робить нас тими, ким ми є, – улюбленими дітьми Божими. Однак, той, кому прощено, той має прощати. А хто не прощає, той ще не прийняв прощення (Мт 6, 12; 18, 35) і не знає Господа (Єр 31, 34). Гріх руйнує відносини людини з Богом, які можуть, проте, бути відновлені у прощенні. Кожен з нас носить у собі свої «розслабленості». Деколи розслабленість паралізує нас так, що не можемо ходити. Деколи ми пориваємося вийти зі стану розслабленості, відчайдушно намагаємося встати з ложа гріха, прагнемо відчувати себе живими. І тоді Ісус з Назарету, бачивши нашу віру чи віру тих, хто просить за нас, віддаляє від нас нашу розслабленість, наш гріх. А деколи ми зовсім не бачимо своєї розслабленості і, звісно, не намагаємося від неї звільнитися, або навпаки, добре бачимо і розуміємо розслабленість свого духа, але не готові почути: «Встань і ходи!». Нам здається, що це занадто складно, що це не для нас, адже і так, у розслабленому стані, можемо існувати. Христос каже кожному з нас: «Прощаються тобі твої гріхи. Встань і ходи!». Але не кожен з нас це чує. Чує лише той, хто вважає себе грішником і розслабленим. Не чує той, хто вважає себе праведним і здоровим… Тому покликання Церкви – нести світові визволення через свідоцтво прощення і нового життя, яке з нього розпочинається.Ніколи не забуваймо, що Церква – це місце зустрічі з Богом, де ми пізнаємо Його превелику любов до нас, а також вчимося і самі виявляти любов та сприйняття інших. Спільна молитва має бути для всіх нас надзвичайно важливою. Пам’ятаючи слова Христа, котрий сказав, що там, де двоє, або троє зібрані в Його ім’я, там Він посеред них, ми не можемо собі позволити злегковажити спільною Літургією в Церкві, особливо в неділі та свята. Також життєдайними є для нас святі Тайни Сповіді та Євхаристії. Людина не може сама собі вибачити. Не має значення, наскільки часто вона каже собі, що її гріхи не є серйозні, все одно вони будуть її переслідувати. Деякі слова мусять вийти на поверхню, якщо вона хоче знайти мир у серці. Ці слова, які Господь Ісус сказав паралітикові: “Сину, твої гріхи прощені”, вони можуть прозвучати і до нас, якщо ми покаємося і визнаємо наші гріхи перед Ісусом. Завдяки прощенню Божому ми також можемо піднятися з паралізованого шлюбу, паралізованих відносин з ближніми і піти в нове життя миру і здоров’я. Пам’ятаймо, що мета життя кожної людини полягає у з’єднанні з Христом. Тільки така зустріч несе у собі силу відродження наших душ, воскресіння любові до Бога, самих себе і до наших ближніх. У Христі ми дійсно свобідні, правдиво щасливі. Тоді ми і справді навчимося не іти сліпо за примарними ідеалами цього світу, що так часто полонюють людські серця через різні середники впливу, різного роду узалежнення. Стараймося відверто відкидати все, що є недобре у суспільстві. Відважно відмовляймося від всього, що принижує гідність та покликання людської особи. Неухильно дотримуймося християнських принципів: навіть, якщо багато ідуть на компроміси зі злом, ми маємо цінувати життя, будувати своє щастя на Божій основі, приготовляти собі, своїм рідним та ближнім життя вічне, а для того нам потрібно бути собою, слухати голосу Господа. Ось чому, любі брати і сестри, наука про розслабленого у Капернаумі звернена сьогодні до кожного з нас – щоб здоровий глузд життя постав над культом гріха та смерті, а це можливо через Боже чудо в кожному серці, у глибині кожної душі. Особливо тоді, коли щодня старатимемося зустріти Христа, навертаючись на правдиву дорогу Божих заповідей та християнських чеснот, тоді зможемо бути правдивою підпорою в будуванні справжньої Церкви, тобто правдивої спільноти віруючих людей у Христі Господі. Нехай допомагає нам у цьому Господь, а Благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде зо всіма вами! Амінь! + Ярослав 8 липня 2018 року Божогосмт. Східниця Детальніше...

Слово з нагоди святкування 25-ліття Самбірсько-Дрогобицької єпархії в м. Рудки

02 липня 2018
Слава Ісусу Христу! Всесвітліші і всечесніші отці, улюблені в Христі брати і сестри! В цьому році наша Церква – Народ Божий, що проживає в нашому мальовничому карпатському краї, святкує 25 років від заснування Самбірсько-Дрогобицька Єпархія. Святий Дух, який за обітницею Сина, сходить від Отця на апостолів, творить та скріплює нашу єпархію як місцеву Церкву. Він також сповнює її «силою великою», щоб благовістити Євангеліє Христа Господа. Церква насамперед є таїнством Воскреслого Господа і празник П’ятидесятниці який ми недавно святкували є днем народження Церкви. Святий Дух, який за обітницею Сина, сходить від Отця на апостолів творить з цієї спільноти Церкву та дає «силу велику», щоб благовістити Євангеліє Христа по всьому світу. З тих пір вона поширилася з Єрусалиму і Палестини по всіх континентах. Зародилося безліч місцевих Церков, які є осердям оновлення Божого люду - окремої культури, народу і місцевості. Христовій благовісті завдячуємо і ми свідкам Христового Воскресіння, які в певний момент історії прийшли й на нашу українську землю. Ми пам’ятаємо легендарну проповідь апостола Андрія Первозванного, мученицьку смерть святого Папи Климента в Криму, місію святих рівноапостольних Кирила і Методія та діяльність Київських князів Аскольда, Дира і княгині Ольги. Найбільшу ж роль у проповіді Воскреслого Христа серед нашого народу ми завдячуємо Святому Володимиру Великому і цього року відзначаємо 1030 річницю Хрещення ним Руси-України. Наша Самбірсько-Дрогобицька єпархія, яка цього року відзначає свій скромний ювілей, належить до церковного тіла Української Греко-Католицької Церкви як Помісної Церкви, найбільшої з усіх 22 Східних Католицьких Церков, які входять до вселенського католицького сопричастя під проводом наступника Св. Ап. Петра, папи Римського. Таким чином вона належить до Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви, яку ісповідуємо у Символі Віри. Сьогодні у своїй подячній молитві ми прибули до цілющого джерела нашої Церкви у Самбірсько-Дрогобицькій єпархії – до Рудківської Богоматері. Це паломницьке місце є одним із тих численних місць, де її материнський омофор особливо відчутно торкається кожного з нас, нашої Церкви і загалом усього багатостраждального українського народу. Боже Слово, яке ми чуємо сьогодні у п’яту неділю по Зісланні Святого Духа, об’являє нам Ісуса Христа, Який повертає гідність людині. Євангелист Матей розповідає нам про подію, що відбулася з протилежного боку Галилейського моря, у Гадаринському краю, цю території переважно заселювали поганам, включаючи багато єврейського населення. Присутність свиней, ще чіткіше підкреслює поганський характер регіону, оскільки євреї свиней не тримали. Відтак, через ці географічні вказівки, Матей наголошує на місії Ісуса Христа до поган, котра вповні розвинеться після Його воскресіння (пор. Мт 28:19–20). Ключем до розуміння сьогоднішньої Євангельської події є слова святого Григорія Нісського: «Де є присутнім Бог, там усе віднаходить свою гідність». Щоразу, коли людина потрапляє в руки зла, вона втрачає гідність. Але Бог є джерелом гідності людини. Він Той, Хто дає цю гідність. І щоразу, коли людина потрапляє в руки злого або коли догоджає своїм найнижчим пристрастям, вона потрапляє в рабство гріха, втрачає подобу Божу в собі. Якщо людина дає себе в руки ненависті, то її поведінка стає не людською. І саме Господь Бог є Той, Хто в людини не забирає її гідність і свободу, а навпаки – дає, оберігає і є її джерелом. Застановімося у світлі цього Євангельського читання на Божій присутності. Ісус Христос приходить до нас, як Він тоді прийшов до цього Гадаринського краю. Так і сьогодні, в тій хвилині, в тій Службі Божій, у Святих Тайнах, Він приходить до кожного з нас. І та Божа присутність справді зможе змінити все те, чим ми живемо, чим поневолені, якщо поставимо Ісуса Христа у центрі свого життя. Якщо Він стане в центрі нашого життя, то ми станемо вільні від зла, ненависті, вільні від того, що нас поневолює. Але ми мусимо Його впустити в наше особисте життя, в нашу землю, наше серце, наші думки, у наше життя. Сьогодні ми, на відміну від гадаринців, просимо нашого Господа: не хочемо, щоб Ти покинув наш край, перебувай серед нас, визволи нас від війни, чвар і поділів, виведи нас із гробів, у які нас знову ворог хоче замкнути. Дай нам свободу сповідувати Тебе як єдиного істинного Бога й бути лише Твоїм єдиним, неподільним Божим людом, єдиною нацією, єдиним українським народом. + Ярослав м. Рудки1 липня 2018 року Божого Детальніше...

Проповідь владики Ярослава в Неділю Всіх Святих Українського Народу (2018)

25 червня 2018
Неділя Всіх Святих Українського Народу Слава Ісусу Христу! Всесвітліші і всечесні отці, улюблені в Христі брати і сестри! У четверту неділю після Зіслання Святого Духа Українська Греко-Католицька Церква відзначає празник Всіх Святих Українського Народу. Це свято постало рішенням Синоду єпископів нашої Церкви, який таким чином закликає нас вшанувати праведних синів і дочок українського народу, які просіяли святістю на наших землях. Невипадково ми святкуємо його невдовзі після дня П’ятидесятниці, адже саме завдяки Зісланню Святого Духа ми маємо плоди діяльності Його благодаті серед українських християн. Коли ми у цей день говоримо про «всіх святих», то маємо на увазі не лише офіційно проголошених Церквою святих через особливий процес канонізації, не тільки тих преподобних, мучеників, святителів, ісповідників, безсрібників, чудотворців, яких бачимо на іконах і до яких молимося під час богослужінь. До всіх святих українського народу належать і незліченна кількість невідомих святих наших братів і сестер у Христі, які добре сповнили шлях свого християнського вдосконалення: гідно несли свій монаший подвиг, були зразковими священиками, взірцево виконували своє мирянське покликання. Це ті тисячі людей, які жили поруч з нами та у важких економічних і політичних обставинах не втрачали  людського обличчя, не ішли на компроміс зі своїм сумлінням, протиставилися багатьом спокусам, віддали життя своє за ближніх, виявивши найбільший прояв любові. Це та незліченна кількість християн, які сумлінно сповняють Божі й церковні заповіді, Христові блаженства, не уявляють свого життя без Святих Таїнств Церкви... Багато є святих, яких життя та подвиги Церква поки що не встигла дослідити, а тому вони не є проголошені чи канонізовані. Молімося сьогодні, щоб Господь і їх прославив славою святих і вони стали відомі цілому світу. Серед таких – мученики й ісповідники ХХ ст., яких знаємо, що було їх багато серед нашого народу, але які, на жаль, поки-що не проголошені святими чи блаженними. З-поміж них – два великі мужі нашої Церкви – Праведний Митрополит Андрей (Шептицький) та Слуга Божий Патріарх Йосиф (Сліпий). Молімося за їх прославу і якнайшвидшу беатифікацію та канонізацію. Святі української землі, пам’ять яких сьогодні світло згадуємо, в свій час і в різних обставинах взяли на себе солодке ярмо Христове (пор. Мт. 11,29-30) і гідно виконували заповіді любові до Бога і до ближнього. Часи в які вони жили були нелегкі, можливо в багатьох випадках набагато важчі ніж ті, в яких живемо ми. Проте наші українські святі не складали рук перед труднощами, а «боролися доброю борнею, скінчили біг - віру зберегли» (пор. ІІ Тим. 4,7), своїм життям, словом і прикладом просвічуючи світ і роблячи його кращим. Слуга Божий Митрополит Андрей (Шептицький) так вказав нам шлях святості через сповнення Євангелії: "Причиною наших невдач і усіх язв нашого церковного й національного життя є те, що християнство, вчення Євангелія замало відносимо до себе і замало передаємо його як святість душі... Євангеліє це дорога до неба, це життя без плями, без закидів, без пороків, це життя чисте, невинне, святе, в якому смертна людина зривається до того, щоб суперничати з небесними ангелами. Життя по Євангелію це надприродне життя Божої благодаті, це життя Божої любові й жертви для Бога, або одним словом: це життя, в якому людина шукає і змагає до святості" (Андрей Шептицький, Про виховання). Прислухаймося до слів цього Христового праведника і великого сина українського народу! Дорогі у Христі, ми зобов'язані не тільки почитати святих і до них звертатися у наших молитвах, але й наслідувати їхнє життя і святість. Свято всіх святих українського народу має дві найважливіші цілі. По-перше, ним наша Церква подає до наслідування своїм синам і дочкам практичні приклади, як треба жити згідно християнських засад, щоб осягнути вінок святості. Кожна людина серед усяких обставин може бути святою й зобов'язана прагнути святості, адже до цього кличе нас Бог: «Святими ви мусите бути, бо я - святий, Господь, Бог ваш», - читаємо у Святому Письмі (пор. Лев.19,2; 11,44; 20,7; І Пт.1,16). До всіх нас каже Господь наш Ісус Христос: "Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий" (пор. Мт.5,48). І святий апостол Павло пригадує нам про обов'язок святості: "Це ж саме воля Божа — святість ваша" (І Сол.4,3). Якщо шляхом духовного вдосконалення пройшли наші брати й сестри по крові, які жили посеред нас, говорили та думали подібними з нами словами, носили подібні імена, то й ми з Вами здатні повторити їх християнських подвиг та стати святими. По-друге, ми маємо добру нагоду просити у цих наших святих молитовної допомоги та заступництва, щоб ми могли пройти цим шляхом святості, щоб віра в Триєдиного Бога єднала все наше суспільство, щоб весь наш український народ єдиним серцем і єдиним устами прославляв Христа Господа на Богом благословенній українській землі…. Також сьогодні у вашому деканаті ми урочисто святкуємо 25-ліття створення Самбірсько-Дрогобицької єпархії Української Греко-Католицької Церкви. На тлі історії ці 25 років – досить невеликий проміжок часу, але для нашої молодої єпархії – це подія, бо на початку 90-их рр.. ХХ ст.. ми відроджувались, на землі з понад тисячолітньою християнською традицією, але знищеною тоталітарним радянським режимом. Тому є благородно подякувати тим, завдяки кому за цих чверть століття було відновлено Христову Церкву на наших землях.  Церква насамперед є таїнством Воскреслого Господа і празник П’ятидесятниці який ми недавно святкували є днем народження Церкви. Святий Дух, який за обітницею Сина, сходить від Отця на апостолів творить з цієї спільноти Церкву та дає «силу велику», щоб благовістити Євангеліє Христа по всьому світу. З тих пір вона поширилася з Єрусалиму і Палестини по всіх континентах. Зародилося безліч місцевих Церков, які є осердям оновлення Божого люду - окремої культури, народу і місцевості. Завдячуємо і ми свідкам Христового Воскресіння, які в певний момент історії прийшли й на нашу українську землю. Ми пам’ятаємо легендарну проповідь апостола Андрія Первозванного, мученицьку смерть святого Папи Климента в Криму, місію святих рівноапостольних Кирила і Методія та діяльність Київських князів Аскольда, Дира і княгині Ольги. Найбільшу ж роль у проповіді Воскреслого Христа серед нашого народу ми завдячуємо Святому Володимиру Великому і цього року відзначаємо 1030 річницю Хрещення ним Руси-України. Наша Самбірсько-Дрогобицька єпархія, яка цього року відзначає свій маленький ювілей, належить до церковного тіла Української Греко-Католицької Церкви як Помісної Церкви, найбільшої з усіх 22 Східних Католицьких Церков, які входять до вселенського католицького сопричастя під проводом наступника Св. Ап. Петра, папи Римського. Таким чином вона належить до Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви, яку ісповідуємо у Символі Віри. Дорогі у Христі, молімося до наших українських святих і наслідуймо їх духовний подвиг. Нехай їх молитви перед Божим престолом та приклад чеснотливого життя освітлюють і освячують наш життєвий шлях. Прямуймо до святості, живучи згідно Божих і церковних заповідей, щоденне сповнюючи Божу волю, будучи вірними обов'язкам свого стану. Ми віримо, що це стане запорукою відродження нашого суспільства, наших родин, кожного зокрема. Це запорука не тільки земного благополуччя, а насамперед шлях до щасливої вічності, на який нам вказують і до якого закликають святі нашої української землі. Детальніше...

Проповідь з нагоди прощі у Грушові (2018)

15 травня 2018
Христос Воскрес! Всесвітліші і всечесніші отці, дорога наша молоде, улюблені в Христі брати і сестри, дорогі молільники! З великою радістю у серці вітаю всіх вас, що так чисельно прибули до цього чудотворного місця на прощу. Грушів, до якого сьогодні звідусіль прямували побожні прочани, відомий у цілому світі як місце чудесного об’явлення Матері Божої. Кожен із нас приніс сюди свій маленький дар любові та вдячності, щоб подарувати його нашій небесній Матері. Цьогорічна проща особлива тим, що ми звершуємо її у 25-річчя створення Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ. Минулого року ми відзначали 30-ліття чудесних подій у Грушові, під час яких своєю появою Пресвята Богородиця допомогла нам перебороти рабський страх, який довгі роки сіяла безбожна комуністична система. Тоді вона розбудила у наших серцях найглибші духовні почуття та тугу за Богом. Так що події у Грушові мають прямий зв’язок з виходом з підпілля та відродженням нашої Церкви у кінці 80-их – на початку 90-их рр. ХХ ст., завдяки яким у 1993 р. Б. була проголошена і постала Самбірсько-Дрогобицька Єпархія. Тому і по сьогоднішній день ми переживаємо об’явлення Богородиці у Грушові як Благовіщення нашої церковної і національної свободи. Тут ми знову відчули, що ми - християнський самобутній народ, який має свою богоносну культуру та правдиву Христову віру, яку завжди старалися знищити вороги правди. В Грушові ми сповнилися сили стати на захист своїх понівечених духовних скарбів. У цьому чудотворному місці Господь, за молитвами своєї Пречистої Матері, зціляв наші забруднені гріхом душі, повертав утрачений дар віри, подавав надію оновлення та відродження. Відтоді ми вчилися бути інакшими людьми, адже кожного із нас у свій спосіб доторкнулася Божа благодать. В євангельському читанні сьогоднішньої неділі євангелист Йоан оповідає нам про зцілення сліпородженого. Цьому багатостраждальному чоловікові, який просив милостиню у Єрусалимському храмі, Господь відкрив не тільки його тілесні очі, але і дарував духовне прозріння. Жебракуючи він, очікував хоч трохи милосердя і співчуття від людей, а отримав найбільшу милість та любов від самого Бога. Отримав, бо повірив. Його шлях до віри не був легким: його допитували, над ним насміхалися, йому погрожували, примушували відректися від Ісуса, в кінці навіть вигнали геть, але віра цього чоловіка допомогла йому здолати всі перешкоди, пізнати Христа і поклонитися йому - своєму Cпасителеві і Богу. Як дуже подібною є ця євангельська історія до подій з нашого недавнього минулого. Як часто такі самі труднощі на дорозі віри і нашого християнського життя переживаємо ми навіть і тепер в часі відносної релігійної свободи! Неодноразово опиняємося в такій ситуації, коли свою віру, свої християнські переконання і принципи потрібно захищати перед новітніми ідеологіями секуляризму, агностицизму, гендеру, лібералізму тощо. Христос приходить на цей світ, щоб відкрити наші очі, просвітити кожну людину, звільнивши від темряви гордості, облуди та зла. Ми прагнемо цього божественного просвіщення та очищення наших почуттів, щоб побачити Христа – сонце Правди, що всім життя просвітлює. Побачити Господа так, як побачив Його сліпороджений, якого знайшов Господь у храмі. Адже він саме і для цього прийшов, щоб шукати і знайти те, що загинуло (пор. Мт. 18, 11). Наше життя – це радісне, хоч і нелегке, паломництво у напрям Світла і Правди, в якому наші особисті зусилля є випереджені і підтримані Божою благодаттю. То ж Євангеліє закликає нас сьогодні, не боячись труднощів, відкинення, навіть переслідувань, відважно іти за Христом, стаючи свідками Його Правди, яка просвітлює кожну людину. Бо ж кожна Євангельська розповідь, чи слово, яке промовив Ісус залишається живим і діяльним, Боже слово промовляло і змінювало людські серця в усі віки, ту саму силу воно має і сьогодні. Воно може зціляти недуги, давати прозріння та духовну силу для тих, хто вірує в Ісуса і визнає його Божим Сином. Тож Христос і сьогодні продовжує направляє людей до джерела цілющої води, більше необхідної народові, яка оздоровлює душу, а саме: до святої Тайни Сповіді. І тут значення має те, щоб через щире покаяння звернутися до Бога, який радо прощає вчинений гріх. Сліпий не бачив від народження і це не стало трудністю для Христа, щоб привернути йому зір. Бог не має труднощів прощати нам гріхи, це люди мають упередження й страх, навіяний злим духом, щоб каятися і прибігати з довірою до Господа. Це людина, яка привикла до беззаконня, а згодом має трудність покинути темноту, пута гріха, щоб одягнутися у Боже світло, яким є Христос. Євангельський незрячий чоловік також духовно зростав, бо спочатку назвав Ісуса чоловіком, потім пророком, а вкінці, зустрівшись із Христом у храмі визнав його Господом – і поклонився Йому (Ів 9,38). Сьогодні також святкуємо День Матері, тому хочу скористатися цією чудовою нагодою, щоб привітати всіх українських матерів, особливо тих, що тут присутні. Всім вам складаю мої найщиріші побажання щедрих Божих ласк, доброго здоров’я і многих літ життя. Молю нашу небесну Матір – Пресвяту Богородицю, щоб вона взяла всіх наших матерів під свій материнський покров та випросила для них у Бога благословення та щастя для всіх наших родин. Сьогодні тут у Грошові перед нами дуже виразно постає правда про те, що кожен із нас має не тільки земну матір, яка дала нам життя, свою материнську любов, яка навчила нас рідної мови та молитви, але маємо ми також Матір на небі, яка пригортає кожну людину до свого серця, яка знає всі наші турботи, труднощі, немочі. Вона є нашою помічницею і заступницею, що завжди благає свого Сина про Його милосердя для нас грішних. Це чудотворне місце та свята ікона є свідченням того якою великою є любов Матері Божої до нашого стражденного народу. Тож сьогодні, ми з глибини душі дякуємо Богові за наших двох матерів. Приносячи цю Євхаристійну Жертву молимося з пречистою пре благословенною славною Владичицею нашою і Богородицею і Приснодівою Марією за всіх і за все: за наш народ, Церкву, Україну, за наших матерів, за наших воїнів. Нехай світло Божої правди прожене всяку темряву, щоби очима віри могли ми споглядати славні Божі діла в нашій історії і сьогоденні. Благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога Отця та причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 13 травня 2018 року Божогос. Грушів Детальніше...

Проповідь на Божественній Літургії з нагоди святкування 25-літнього Ювілею Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ у Дрогобицькому деканаті

11 квітня 2018
Христос Воскрес! Дорогі у Христі! Дозвольте привітати Вас у цей другий день Великодніх свят, у Світлий понеділок, коли ми продовжуємо святкувати Христову Пасху. Дух Воскреслого Христа перебуває серед нас, і це сповнює нас невимовної радості. Пасха – центральна подія в історії спасіння, звідки ми черпаємо наснаги і для нашого особистого шляху духовного вдосконалення, і для місії великої Христової спільноти, яку ми називаємо Церквою. Бо пише апостол Павло у своєму листі до Коринтян: «А коли Христос не воскрес, то марна проповідь наша, то марна й віра ваша …» (1 Кор. 15, 15.). Всі ми, християни, є свідками воскреслого Христа – Його Воскресінням надихаємося, Його Воскресіння проповідуємо. Тому слова «Христос воскрес!», які ми традиційно промовляємо у великодній час, є не просто християнським привітанням, а нашою проповіддю, яку ми несемо у світ - і до тих, хто далекий від Христа, бо ніколи не чув про нього, і до тих, хто знав Його, але чомусь відпав від Його спасительного стада, і до наших ближніх, скріплюючи їх на дусі в нелегких хвилинах – бо для всіх Воскрес Христос і кожному прагне подарувати плоди свого Воскресіння. Вчора ми на Божественній Літургії розпочали, а сьогодні продовжуємо читати новий цикл читання Апостола – Діяння апостольські. Їх Автором є св. Лука, який також написав одне з чотирьох Євангелій. Таким чином його розповідь ніби поділена на дві частини. У першій, Євангелії, він розповідає про життя Ісуса Христа і про його відкупительне діло, а у другій – про життя і діяльність ранньохристиянської спільноти Христових Учнів – Церкви як Тіла Христового. Таким чином Церква після воскресіння і вознесіння Христа на небо продовжує на землі Його спасительну місію, долучаючи людей до дарованого Ним відкуплення. Церква – це не просто якась архітектурна споруда чи адміністративна структура, а, насамперед, жива спільнота Христових послідовників, яка актуалізується навколо Його євхаристійної трапези. Ми всі творимо Церкву, коли збираємось навколо Божого Престолу у храмі. Ми належимо до Христової Церкви, коли перебуваємо разом зі спадкоємцями Христових апостолів, найближчих свідків Його Воскресіння. Наслідниками Спільноти Дванадцятьох є Єпископи на чолі з наслідником Апостола Петра – папою Римським. Це йому Христо доручив провадити корабель Церкви бурхливим морем людської історії, з’явившись після Свого Воскресіння і звертаючись до Нього: «Паси мої ягнята! Паси мої вівці» (пор. Йо.21, 15-17). Наслідник Апостола Петра є видимим знаком єдності Христової Церкви. Якщо перебуваємо з ним, то перебуваємо у кораблі Христової Церкви і нам не страшні бурхливі хвилі цього світу. З сьогоднішнього апостольського читання дізнаємося, що особливу роль у Церкві апостол Петро продовжує виконувати одразу ж після Христового Воскресіння і Вознесіння. Саме він очолює вибори нового апостола на заміну Юди, який став нерозкаяним зрадником і загинув, долучивши до інших своїх проступків ще й страшний гріх самогубства. На св. апостолі Петрі спочиває особливе Христове благовоління, який каже: «О Симоне, Симоне! Ось Сатана наставав, щоб просіяти вас, як пшеницю, та я молився за тебе, щоб віра твоя не послабла, а ти колись, навернувшись, утверджуй своїх братів» (Лк 22,31-32). Петро провадив Христове стадо і скріплював християн у вірі тоді, продовжує він це робити і сьогодні. З сьогоднішнього читання Діянь апостольських для нас цікавими є такі слова апостола Петра: «Треба, отже, щоб із цих мужів, що були в нашім товаристві за ввесь той час, коли Господь Ісус жив з нами, почавши від хрищення Йоана аж до дня, коли він від нас вознісся, - щоб один з них був разом з нами свідком його воскресіння» (Ді 1,21-22)». Таким чином новий апостол Матій, а також всі наступники апостолів – єпископи - з часів цієї першохристиянської спільноти і аж по сьогодні є «свідками Христового воскресіння». Стоячи у цьому величному храмі Воскресіння ГНІХ, 5-річчя освячення якого ми сьогодні святкуємо, також і ми виконуємо це велике покликання – свідчити про Воскресіння Христове. Це і є найважливішою місію єпископа, яку він звершує у своїй єпархії, яку називаємо місцевою Церквою. З цим свідченням Христові слуги прямують крізь століття аж до краю землі, наражаючись на нерозуміння, насмішки, обмови, переслідування і мучеництво. Ще апостол Павло так вказував на глибинну причину свого арешту, який завершився його мученицькою смертю: «За воскресіння мертвих стою на суді сьогодні перед вами!» (пор. Ді 24,21). Ще зовсім недавно й багато вірних нашої Церкви склали це свідчення ціною власного життя, свободи чи добробуту під час переслідувань безбожним радянським режимом. Проте УГКЦ встояла, бо збудована на Петровій скелі, а тому ворота пекельні її не подолають (пор. Мт.16,18). Цей храм Воскресіння ГНІХ символізує воскресіння нашої Церкви у Дрогобичі на поч. 90-их рр. Свідчити про Христове воскресіння не означає лише розповідати про нього як про давноминулу подію, хоча й це є дуже корисним, бо впродовж історії не бракувало тих, які марно намагалися поставити під сумнів оце свідчення апостолів – починаючи від перших століть Христової ери і дотепер. Свідчити про це значить проповідувати його як подію, яка безпосередньо торкається кожного з нас, відкриваючи перспективи нового життя у Господі, бо «Благословен Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, що у своїм великім милосерді відродив нас до живої надії через воскресіння Ісуса Христа з мертвих» (пор. І Пт 1,3). Свідчити про Христове воскресіння означає дарувати непохитну і перевірену досвідом надію на перемогу добра і правди над злом і брехнею у нашому земному житті. Свідчити про це значить відкривати людині перспективи її власного воскресіння у Господі. Саме це сповнює нас справжньою радістю. Свято Пасхи і є таким величним та торжественним, бо торкається долі кожного з нас. Дорогі у Христі! Сьогоднішнє читання з Діянь апостольських розповідає нам про маленьку спільноту Христових учнів. Євангелист Лука розповідає у Діяннях, що тоді Церква нараховувала якихось 120 Христових послідовників. З тих пір вона поширилася з Єрусалиму і Палестини по всіх континентах. Зародилося безліч місцевих Церков, які є осердям оновлення Божого люду якоїсь окремої культури, народу і місцевості. Завдячуємо ми цьому численним свідкам Христового Воскресіння, які в певний момент історії прийшли й на нашу українську землю. Ми пам’ятаємо легендарну проповідь апостола Андрія Первозванного, мученицьку смерть святого Папи Климента в Криму, місію святих рівноапостольних Кирила і Методія та діяльність Київських князів Аскольда, Дира і княгині Ольги. Найбільшу ж роль у проповіді Воскреслого Христа серед нашого народу ми завдячуємо Святому Володимиру Великому і цього року відзначаємо вже 1030 річницю Хрещення ним Руси-України. Наша Самбірсько-Дрогобицька єпархія, яка цього року відзначає свій маленький ювілей, належить до церковного тіла Української Греко-Католицької Церкви – Помісної Церкви, найбільшої з усіх 22 Східних Католицьких Церков, які входять до вселенського католицького сопричастя під проводом наступника Св. Ап. Петра, папи Римського. 25 років – досить невеликий відлік часу на тлі історії світу, але для нас він дуже важливий, адже в історії спасіння людини кожна мить має свою вагу. За цей період нам вдалося здійснити чимало, щоб проповідь Воскреслого Христа з катакомб, де з огляду через переслідування комуністичним режимом перебувала наша Церква, зазвучала у численних повернутих і новозбудованих (як оцей величний храм Воскресіння ГНІХ) храмах, у військових частинах, навчальних закладах, лікарнях, сиротинцях, в'язницях... За ці 25 років зроблено чимало, адже на теренах 6 адміністративних районів Львівської області (Дрогобицький, Мостиський, Самбірський, Сколівський, Старосамбірський, Турківський), на яких простягається Самбірсько-Дрогобицька єпархія, ми маємо 230 парафій із 420 громадами, поділених на 20 деканатів, в яких душпастирюють понад 280 священнослужителів. Ми вдячні Богові за ті великі діла, які Він за цей період нам вчинив, а також за тих Своїх помічників, які Він нам посилав, бо завдяки їм нам вдалося підняти Церкву з попелища і розвинути її до нового рівня. У цьому році споминаємо п’яті роковини переставлення першого правлячого архиєрея нашої єпархії – владики Юліяна. Його геройське свідчення віри в часи переслідувань, надзвичайна пастирська ревність, коли наша Церква поставала з попелища катакомб, велика любов до Бога і свого народу стали тими наріжними каменями, які Боже Провидіння поклало у фундаменти новоствореної єпархії, запевняючи їй динамічний зріст і розвиток. У цей ювілейний рік, споглядаючи на постать блаженної пам’яті владики Юліяна та інших ісповідників віри, приймімо до серця навчання св. апостола Павла, який закликає: «Пам'ятайте про наставників ваших, які звіщали вам Слово Боже і, дивлячись уважно на кінець їхнього життя, наслідуйте їхню віру» (Євр. 13, 7). Тому я сьогодні хочу подякувати за усі труди на благо нашої місцевої Церкви усім мирянам, монашеству і духовенству Дрогобицького деканату, в якому ми сьогодні маємо ці ювілейні святкування. Саме завдяки Вам з двох храмів з кількома священиками (до п’ять осіб) на початку 90-их років ХХ ст. ми розрослися у Дрогобичі до 18 храмів з майже 40-ма священнослужителями. І це не суха статистика – за цим стоїть інтенсивне духовне життя на наших парафіях, які є справжнім місцем зустрічі людини з Живим Воскреслим Господом. Хочу усім нам побажати не зупинятися на досягнутому, а продовжувати наполегливо душпастирювати, бо, будьмо певні, навіть у нашому місті ще багато є тих, хто потребують зустріти нас - свідків Христового Воскресіння, щоб стати живими членами церковного Тіла Христового. Ми вдячні Богові, бо за ці 25 років – виросло ціле нове покоління вірних нашої Церкви, які вже це роблять і продовжуватимуть цю місію у майбутньому. Ще раз щиро вітаю всіх з цими трьома урочистостями, які так промислительно випали на нинішній день – з Христовою Пасхою, з деканальними святкуваннями 25-ліття Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ і відзначенням 5-річчя посвячення храму Воскресіння ГНІХ у Дрогобичі. Нехай Господь благословить вас усіх і допомагає нам звершувати велику місію свідчення Христового Воскресіння і так розбудовувати Його Святу Церкву. На цьому шляху робімо усе, щоб відновити єдність Київської Церкви Володимирового Хрещення, абиукраїнський народ, об’єднаний у вірі і любові, зростав у святості і славив Бога єдиним серцем і єдиними устами. Нехай супроводжує нас у цій подорожі «благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа». Амінь. + Ярослав храм Воскресіння ГНІХ, 9 квітня 2018 роко Божого, Світлий Понеділок Детальніше...

Великоднє послання владики Ярослава (2018)

03 квітня 2018
«Cмерті празнуємо умертвіння, аду зруйнування, іншого життя вічного начало…». Тропар 7 пісні канону Пасхи Всесвітліші та всечесніші отці, Преподобні ченці та черниці, Дорогі В Христі брати і сестри! Христос Воскрес! Звершивши великопісну мандрівку, ми нині з трепетом святкуємо велике торжество Христового Воскресіння – події з історії спасіння, яка є перемогою правди, добра і життя над темними силами брехні, ненависті та смерті. Сталося незбагненне для людського розуму таїнство: після трьох днів «воскрес Ісус із гробу, як і провістив, подав нам життя вічне і велику милість». Христова перемога над смертю є запевненням воскресіння людини, а також запорукою наших перемог над темними силами зла, що нам загрожують. Бо Христос воскрес із мертвих і показав безсилля гріха. Воскресіння Христове – настільки важлива подія, що св. апостол Павло визначає ним істинність усього християнського віровчення: «Коли Христос не воскрес, то марна проповідь наша, то марна й віра ваша» (1 Кор. 15, 14). Воскресіння дало новий напрямок життю людини, зробило наше земне життя осмисленим і цілеспрямованим. Тому Церква – Мати закликає нас не просто згадувати Пасху як чергову історичну подію, а духовно пережити її як реальність, яка стосується нашої сутності. Своїм воскресінням із мертвих Христос утверджує в нас віру в майбутнє блаженне життя та дає силу вже тепер жити новим життям у Святому Дусі, що Його Він нам дарує у Святому Хрещенні. Святий Іван Золотоустий у своєму Огласительному слові, усвідомлюючи цей невимовний дар божественного життя, джерелом якого є Воскреслий Христос, закликає до святкування всіх: тих, хто постив, і тих, хто не постив; тих, хто вчинив великий духовний подвиг, і тих, хто тільки розпочинає свій шлях у Христі. Отож радіймо і веселімся, бо «Христос воскрес – радість вічна» (Тропар 1 пісні канону Пасхи). Христова Пасха не тільки відкриває перспективи нашого майбутнього, – вона має бути рівно ж наснагою до теперішнього. Хто вірить у Воскресіння, той не боїться смерті, а хто не боїться смерті, той духовно непохитний і свобідний. Тому Воскресіння Господнє – це свято не одного дня, а всього життя! Христос торжествує щоразу, коли ми перемагаємо зло і несемо любов нашим ближнім. Пасха Господня покликана стати поштовхом для нашого особистого воскресіння, тобто для зміни способу поведінки, поглиблення духовного життя через живу і діяльну віру у воскреслого Христа та виконання Божих заповідей. Перемога Сина Божого над смертю і силами зла зміцнює нас на цій духовній дорозі. Пам’ятаймо, що наша християнська віра без діл залишатиметься мертвою (пор. Як. 2, 20). Тому нам слід докласти зусиль, щоб дозволити Богові змінити нас, знищити в нас гріх і пристрасть, адже ніщо нечисте не увійде в Царство Небесне (пор. Одкр. 21, 27). Маємо преобразити також наш навколишній світ добротою, сіючи в ньому любов і милосердя через допомогу ближнім, щоб наприкінці віків почути від Христа: «Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили» (Мт. 25, 40). Нехай Христова Пасха зробить нас вразливими до людської біди, смутку і недолі, щоб, допомагаючи іншим, ми дали їм відчути і пізнати присутнього в нас воскреслого Спасителя. Нині Церква закликає нас розділити радість Воскресіння Господнього, а ще зовсім недавно, під час Страсного тижня, ми співстраждали з Христом, який зазнав людської зради й невдячності та розп’яття на хресті. У Воскресінні Христовому ми, віруючі люди, черпаємо тверду надію, що після Страсної п’ятниці наших земних страждань і випробувань обов’язково настане світлий великодній ранок нового преображеного життя. Що більше, світло Христового Воскресіння вже тепер освічує наші терпіння, надаючи їм новий сенс і спасенне значення. Відблиск цього пасхального світла ми бачимо всюди, де люди переживають страждання і випробування в єдності з Христом розп’ятим і воскреслим, а найважливішим мотивом їхніх дій та рішень є любов. Воістину, кожне страждання, кожна жертва, принесена з Христом і задля Христа, веде до воскресіння і до нового життя в Господі! У цій надії ми линемо думками і молитвою до всіх людей у нашій Батьківщині, кого безпосередньо зачепило лихо воєнних дій, спричинених російською агресією проти України: до родин загиблих, до поранених, до біженців і переселенців, до наших воїнів-захисників на Сході України та в інших місцях їхнього перебування – із ними всіма прагнемо сьогодні розділити нашу пасхальну радість і надію. У світлі Христової Пасхи ми кріпимося переконанням, що зло, насильство і неправда не мають життєвої сили і тому раніше чи пізніше проминають, а добро, любов і правда – неодмінно перемагають. Дорогі в Христі! Дві тисячі вісімнадцятий рік є ювілейним для Самбірсько-Дрогобицької єпархії, адже виповнюється 25 років від її заснування. Історія нашої єпархії підтверджує пасхальну істину. Як впокорення і розп’яття Христа, а потім привалений до Його гробу камінь і поставлена сторожа не змогли завадити Господньому воскресінню, так безбожному комуністичному режимові в минулому столітті не вдалося знищити зерна Христової віри, яке проросло на українських землях завдяки Свято-Володимировому Хрещенню 1030 років тому. На початку 90-х років минулого століття наша Церква воскресла з катакомб, ще активніше розвиваючи своє служіння серед Божого люду в Україні і на поселеннях, зокрема й у нашій єпархії, створеній у 1993 році. Уже 25 років душпастирі Самбірсько-Дрогобицької єпархії відроджують рукотворні храми та храми людських душ і голосять благовість воскреслого Христа навіть там, де колись її неможливо було почути: у військових частинах, навчальних закладах, лікарнях, сиротинцях, в'язницях… Вдивляючись у прийдешнє, ми наполегливо працюємо над втіленням синодальної програми «Святість об’єднаного Божого люду», долаючи виклики новітніх загроз для нашого особистого, родинного і національного буття. Передусім мусимо чувати над сімейними цінностями, яким загрожує новітня ідеологія так званого гендеру, як рівно ж усіма способами оберігати святість і гідність людського життя, починаючи від зачаття і до природної смерті. Як улюблені діти Божі, вірні учні Христові, спільнота віруючих у воскреслого Спасителя людей, продовжуймо невпинно прямувати шляхом, відкритим нам через Христову Пасху, – шляхом часом вузьким і тернистим, але надійним, бо ним світло, що засяяло нам у Воскресінні нашого Спасителя, провадить нас до спасіння. Дорогі в Христі! Вітаю Вас зі святом Христової Пасхи і зичу Вам великих милостей та щедрот воскреслого Спасителя, духовної радості, миру і блаженства! Нехай невечірнє світло Господньої Пасхи просвічує Ваше життя та допомагає долати всі труднощі й перешкоди. Нехай воскреслий Христос оберігає всіх нас у єдності й любові та принесе в наші серця мир, радість і надію, щоб жодна скорбота і тривога не затьмарили нашої пасхальної радості! Хай вона зігріває і тих, хто віддалився від Бога, хто ще не пізнав правдивого сенсу свого земного життя і покликання. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! ХРИСТОС ВОСКРЕС! ВОІСТИНУ ВОСКРЕС! + Ярослав (Приріз), Єпископ Самбірсько-Дрогобицький Дано в Дрогобичі, при Катедральному соборі Пресвятої Трійці, у Хрестопоклонну неділю, 11 березня 2018 року Божого Детальніше...
<< Початок < Попередня 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 Наступна > Кінець >>
Сторінка 1 з 10
^ Догори