Проповідь на Богоявлення Господа нашого Ісуса Христа (2025)

«Це Син мій любий,що його я вподобав» (Мт. 3,17) Христос Хрещається!Дорогі в Христі брати і сестри! Нещодавно ми з радістю святкували народження Сина Божого, коли у Вифлеємську ніч засяяло світло надії для всього людства, а кілька днів тому ми згадували Його обрізання і найменування, розуміючи, що кожна подія Його земного життя відкриває перед нами нові горизонти Божої любові. Сьогодні ж, у світлі ювілейного року надії, ми дивимося на ці події крізь призму тридцятирічного земного життя Ісуса Христа, що стало утіленням Божого задуму спасіння людства. Ми ще повернемося до дитячих років Ісуса на свято Стрітення, однак зараз залишаємо період Його укритого життя у Вифлеємі, Єгипті та Назареті, щоб ступити на поріг месіанської діяльності Спасителя. У святі Хрещення Господнього ми чуємо голос надії в словах Небесного Отця: «Ти — мій Син любий, тебе я вподобав» (Лк. 3,22). Ці слова підтверджують здійснення старозавітних пророцтв і нагадують про Божу вірність своєму народу. Сьогоднішнє свято Хрещення Господнього стає для нас могутнім джерелом надії, що відкриває перед нами двері Божої любові та спасіння. Ми бачимо Ісуса, який разом із юрбою паломників спускається до берега Йордану, щоби прийняти хрещення від Йоана. Євангелист Макро так описує цю подію: «Тими днями прийшов Ісус із Назарету, що в Галилеї; і був хрищений Йоаном у Йордані. І коли виходив з води, то побачив, як небо розкрилось, і Духа, що як голуб сходив на нього» (Мк. 1, 9-10). Ісус залишає Назарет, де провів роки «укритого життя», і приходить до Йоана, голос якого лунав на берегах Йордану, закликаючи до покаяння. Йоан проповідував «хрещення на відпущення гріхів», готуючи людей до приходу Царства Божого, і говорив: «Слідом за мною іде сильніший від мене, що йому я недостойний, нахилившись, розв'язати ремінця його сандалів. Я вас христив водою, а він христитиме Святим Духом» (Мк. 1, 7-8). Пророцтво Йоана завершує довгий період підготовки, що тривав протягом Старого Завіту. Люди приходили до Предтечі, щоб вислухати його заклик до покаяння. Ісус, розпочинаючи свою місію, приєднується до цього натовпу, бажаючи власним прикладом смирення та послуху виконати волю Отця. Йоан, упізнавши Господа, вагається: «Мені самому треба христитися в тебе, а ти приходиш до мене?» (Мт. 3, 14). Та Ісус наполягав: «Так бо личить нам здійснити всяку правду» (Мт. 3, 15). Приймаючи хрещення, Ісус, вільний від будь-якого гріха, хотів уподібнитись до нас – скривджених і принижених гріхом людей, які потребують очищення… Цей жест стає виразом Його солідарності з людством. У цьому Воплочене Слово Отця виявляє силу спасительного діяння, що веде до нашого спасіння. З цього моменту розпочинається Його публічне служіння, позначене смиренням і готовністю до самопожертви, як про це пророкував Ісая: «Не кричатиме й не підійматиме голосу, і не дасть почути його на вулиці. Надломаної очеретини не доломить, і тліючого ґнота не погасить» (Іс. 42, 2-3). Ця подія, здається, є відповіддю на молитву пророка Ісаї: «Коли б ти був прорвав небо і зійшов» (Іс. 63, 19). У момент хрещення Ісуса небо відкривається, і Святий Дух сходить у вигляді голуба. Це є знаменням, що Бог відповів на пророчий заклик, принісши надію через Свого Сина. «Це Син мій любий, що його я вподобав», – ці урочисті слова звучать під час хрещення Ісуса Христа над Йорданом (Мт. 3, 17). Вони запрошують нас знову пережити момент, коли хрещений Йоаном Ісус виходить з вод річки Йордану і Бог Отець об’являє Його як свого Єдинородного Сина, як Агнця, який бере на себе гріх світу. З неба звучить голос Отця, а Святий Дух у вигляді голуба сходить на Сина Божого. Таким чином у Богоявленні ми переживаємо одну з найбільших і найглибших правд нашої віри – об’явлення таїни Пресвятої Тройці: Бог Отець, початок і джерело життя та святості, який промовляє з небес над Йорданом; Бог Син, Слово Отця, який прийшов у світ, щоб звільнити його від гріха і смерті, приймає хрещення від Йоана Предтечі; Бог Дух Святий, Життя Податель, який своєю силою підтримує життя і діло спасіння, у вигляді голуба витає над Йорданськими водами. Унікальність сьогоднішнього свята полягає у тому, що ця незбагненна для людського розуму Трійця Божественних Осіб об’являється людям на ріці Йордані при Йоановому хрещенні. У Різдві Христовому, яке ми відсвяткували кілька днів тому, у цьому земному світі з’являється Друга Особа Божа – Син Божий. З’являється скромно, при невеликій кількості людей, у яслах, на сіні… Нині ж свята Церква за допомогою богослужінь таїнственно переносить нас із Вифлеєму на ріку Йордан, де об’являється Таїнство Пресвятої Тройці. Об’являється не потаємно, а дуже торжественно й урочисто. Варто згадати і про голуба, який під час хрещення Ісуса в Йордані з'явився як символ Святого Духа. У символіці хрещення голуб асоціюється з водою і, на думку деяких Отців Церкви, нагадує про те, що сталося після потопу, який теж інтерпретується як символ християнського хрещення. У Книзі Буття читаємо, що Ной «випустив голуба з ковчега. І повернувся голуб до нього надвечір зі свіжозірваною оливковою галузкою у дзьобі, тож і довідався Ной, що води з землі відплили» (Бут. 8, 10-11). Таким чином голуб символізує відпущення гріхів, примирення з Богом та оновлення Завіту. Це те, що звершується вповні в Новому Завіті завдяки Ісусу-Спасителю і Святому Духу. Наша літургійна та іконографічна традиція проводить дуже слушну паралель між трьома основними сходженнями Сина Божого – в печеру (вертеп), де Він народився; у води Йордану, де Він хрестився; і до аду, в глибини підземні, куди Він зійшов у своєму воскресінні. Подія сходження Ісуса у води Йордану завершує попередній етап скритого життя Ісуса та започатковує Його публічне служіння, Його проповідь, Його боротьбу, Його шлях до Єрусалиму і Голготи. Вона стає початком нашого визволення від гріха і влади смерті. Над Йорданом Господь являє себе як «Христос», тобто як «помазаний» Богом Отцем через Духа Святого. Його місією є проповідувати убогим добру новину про спасіння (пор. Іс. 61,1-2). Він хрестить людей Святим Духом (Мт.3,11), тобто передає їм «вогонь» життя Божого (Лк.12,49-50). Це вповні звершиться через Його пасхальну таїну смерті і воскресіння, учасниками наслідків якої стають ті, хто приймає Таїнство Хрещення. Наша Церква в дуже урочистий спосіб святкує хрещення Ісуса в Йордані. Сьогоднішнє свято богослужбовою мовою називається «Богоявлінням», що означає одкровення Бога, Ісуса Відкупителя, Сина Божого, а також чудове об’явлення великої таїни Пресвятої Тройці. На згадку про хрещення Ісуса після Божественної Літургії відбувається урочисте освячення води. У роздумах над цією подією богослужбові тексти свята підкреслюють, що воно було необхідне, щоб вода, доторкнувшись до безгрішного тіла Ісуса, ніби набрала благодатної сили. Обряд хрещення Йоана був закликом до покаяння за гріхи, відкривав розум і серце для прийняття таємниці спасіння. Тайна ж Хрещення у християнській традиції не тільки звільняє людину від первородного гріха, але впроваджує нас в божественне життя, тобто робить нас синами Божими в Його Єдинородному Сині і дає дар Духа Святого. Омивання людей в ім'я Пресвятої Трійці – Отця, Сина і Святого Духа – єднає всіх охрещених з Ісусом, запроваджує і приєднує до Христа, зобов'язує відкинути спокуси і свідчити перед світом таємницю безмежної любові, якою Бог нас обдаровує. Дорогі брати і сестри! Сьогодні ми є свідками великого одкровення любові та сили Божої. У святі Богоявлення Господь об’являє себе як люблячий Отець, Який не покидає своїх дітей, але, як Спаситель Животворчий Дух, стає солідарним із кожним із нас у наших випробуваннях, і наповнює надією. Святкуючи ювілейний рік надії, це послання набуває особливого значення. Ми живемо в час великих викликів: у часі війни, у часі боротьби за правду, за свободу і за життя. І саме у ці моменти Господь промовляє до нас: «Не бійтеся, бо Я з вами!» Він приходить у водах Йордану, щоб бути поруч з нами, щоб стати на нашому боці у цій боротьбі. Він – наша сила, наша правда і наша перемога. Нехай сьогоднішнє свято стане для нас нагадуванням про ту величну гідність, якою Бог обдарував кожного з нас. Ми – Його улюблені діти, Його боголюбивий народ, і Він не залишить нас. Це правда, яка має надихати нас долати зневіру і страх, наповнювати наші серця новою надією і рішучістю йти вперед до перемоги.Святий Йоан Золотоустий навчає, що: «…диявол тому насилає на нас думки зневіри, щоб знищити в нас надію на Бога, – цей безпечний якір, цю опору нашого життя, цього провідника в дорозі, що веде до неба …». Запрошую кожного з вас сьогодні відкрити своє серце до цієї надії. Прийдімо до Господа зі своїми болями, ранами, страхами і сумнівами, але також із вірою і сподіванням.Нехай Він наповнить наші серця миром та дарує свободу і справедливий мир Україні. Господь – той, хто може змінити наші сльози на радість, нашу слабкість на силу, а нашу зневіру – на впевненість. Ми знаємо, що Христос, Який у водах Йордану стає солідарним із людством, уже переміг гріх і смерть. Його перемога – це наша перемога, Його життя – це наше життя. І сьогодні, коли ми боремося за мир і свободу, Його слова: «Я з вами по всі дні, аж до кінця віку» (Мт. 28, 20) повинні бути для нас джерелом незламної надії. Нехай всемилостивий Господь наповнить наші серця миром, вірою та рішучістю стояти за правду. Не даймо гріху, страху чи зневірі принижувати нас. Ми – Божі діти, і наша гідність у тому, що ми створені для світла, для правди і для добра. Сьогодні Господь промовляє до кожного з нас: «Ти син мій улюблений, ти дочка моя улюблена, в тобі моє благовоління». Тож нехай благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і Причастя Святого Духа буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 6 січня 2025 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Проповідь на неділю перед Богоявленням (2025)

Христос Рождається!Дорогі у Христі брати і сестри! У період Різдвяних свят ми, зокрема, роздумували про те, що Різдво Христове не повинно залишитися однією з визначних подій давноминулої епохи, а має бути пережите нами: Христос має народитися в нашому серці, щоб Його являти і свідчити кожного дня. Але як можна це звершувати? Відповідь на це запитання дає нам Йоан Хреститель у сьогоднішньому Євангелії. В неділю перед святом Богоявлення Предтеча кличе нас на пустиню. Пустеля – це не лише географічне місце, але й стан душі та сучасного світу, сповненого браку сенсу, незадоволеної спраги та відчуття порожнечі. Проте саме в цій «пустелі» Господь прагне зустрітися з нами. Наше завдання – приготувати Йому дорогу. «Голос вопіющого в пустині: Готуйте Господеві дорогу, вирівняйте стежки Його» (Мк 1, 3). Цей заклик Предтечі наповнений надією: Бог приходить, щоб спасти людину. Господь Ісус прийшов, щоб принести справжнє визволення і надію для всього людства. Він не лише проголошує ювілейний рік, але й втілює його сутність у своєму служінні. Господь Ісус зцілює хворих, відновлює справедливість і проголошує Царство Боже. Під час свого прилюдного служіння Ісус неодноразово підкреслює визвольну силу Своєї місії: «Тож коли Син вас визволить, то справді станете вільні» (Йо. 8, 36). Ця свобода, яку дарує Христос, є основою нашої надії навіть у найважчі часи. Йоан Хреститель, відповідаючи на запитання ізраїльських лідерів, наголошує: «Я – голос вопіющого в пустині…» (Йо. 1, 23). Він свідчить, що є голосом, який указує на вічне Слово – Христа. Святий Августин пояснює цей образ так: «Йоан є голосом. Про Господа ж сказано: “На початку було Слово”. Йоан це голос, який проминає, а Христос є Слово вічне, яке було на початку. Якщо в голосу забрати слово, то що залишиться? Де немає зрозумілого значення, то те, що залишається, є некорисним звучанням. “Голос без слова потрапляє на слух, але не будує серця”».. Покаяння, до якого кличе Йоан, – це не лише внутрішнє очищення, а й конкретні дії. На запитання воїнів, митарів і натовпу: «Що ж нам робити?» (Лк. 3, 10), він відповідає: чиніть справедливість, будьте чесними та діліться з потребуючими (Лк.3,11-14). Ці поради особливо актуальні в ювілейний рік надії, адже дорога до Бога – це шлях милосердя і любові. Ювілейний рік вказує на безмежне Боже милосердя і здатність змінити навіть те, що здається безнадійно втраченим. Старозавітні приписи стосовно його відзначення є повчальними: майбутнє будь-якого народу залежить не тільки від справедливих законів, їх виконання та чесних судів, а й від милосердя, тобто небайдужості, співчуття до ближнього і здатності до взаємного прощення. Закон може бути справедливим, але людина є немічною і недосконалою, що часто призводить до накопичення боргів, провин і боргового рабства. Без справедливості народ не має розвитку, а без милосердя — не має майбутнього. Сьогодні, в умовах нашої «пустелі» – викликів, втрат і невизначеності – ми запрошені не лише шукати сенсу, але й стати свідками надії для світу. Готуючи дорогу Господу, ми творимо простір, де Христос діє через нас, даруючи світу світло й надію. Ювілейний рік надихає до глибшого розуміння нашої місії як християн — бути світлом у світі (пор. Мт. 5, 13), надією для тих, хто впадає у відчай, і джерелом підтримки для тих, хто потребує допомоги. Проповідуючи над Йорданом, Йоан Хреститель показує свою особливу поставу, яка є важливою для нас: «Я не є гідний розв’язати ремінець на сандалях Того, який йде за мною» (Йо. 1, 27). Ці слова Йоан вимовляє з глибоким смиренням. Відомо, що ремінець на сандалях розв’язували слуги пана, але Йоан, усвідомлюючи свою недостойність, каже, що навіть не вартий бути слугою Христовим. Це смирення виявляє глибоке усвідомлення того, що Господь приходить до тих, які глибоко відчувають свою негідність і виявляють її через смирення, покаяння і навернення. Ювілейний 2025 рік надії – особливий час, коли Церква закликає нас до покаянного переосмислення власного життя, повернення до витоків нашої віри, роздумів про те, якими є наші стосунки з Богом і ближніми. Це запрошення до оновлення нашого зв’язку з Господом через поглиблену молитву. Це заохочення до конкретних вчинків любові та милосердя щодо ближніх. Предтеча Христа звіщає об’явлення кульмінаційного моменту в історії спасіння. Бог Отець, Який «багаторазово й багатьма способами говорив колись до батьків наших через пророків» (Євр.1,1), тепер має остаточно сказати своє слово через Сина. У цьому є не тільки сповіщення про Божу справедливість, а й надія, яка оживляє наші серця. Покаяння, до якого закликає Йоан, є не просто зміною поведінки, а початком зустрічі з Божим Сином — початком нової надії, яка може змінити наше життя. Священна історія спасіння, яку ми пізнаємо через Святе Писання та історичні події, демонструє актуальність чесноти надії як передумови для позитивних змін. Від моменту створення світу, незважаючи на різні біди, проблеми та катаклізми, Бог завжди перебуває поруч зі своїм народом, підтримуючи і скеровуючи його стежками свого Провидіння. Надія в Христі (пор. I Тим. 1, 1) — це не лише почуття чи мрія про краще майбутнє. Це жива сила, що спонукає нас до позитивних змін. Заклик до навернення, проголошений Йоаном, актуальний і для нас сьогодні. Це заклик, який охоплює всі аспекти нашого життя: особисте, родинне, суспільне. У ювілейний рік ми повинні приготувати дороги наших сердець і вирівняти стежки, які ведуть до Бога. Це завдання є надзвичайно важливим у сьогоденні, особливо в часи випробувань і труднощів. Бо у Христі Бог прийняв конкретну постать Доброго Пастиря, який був заповіданий пророками, а одночасно стається й Агнцем, який бере гріх світу. Він приходить не лише для того, щоб дати нам надію, а й щоб принести визволення. Коли Ісус приєднався до натовпу, що йшов до Йоана, і прийняв хрещення з його рук, це був акт солідарності з кожною людиною, щоб передати їй, зі своєї сторони, Святого Духа, ту Божу силу, яка чинить нас здібними до визволення з гріхів і співпраці з Божою благодаттю. Це є джерелом надії для нас: що навіть у нашій слабкості Господь дає нам силу змінитися і піти шляхом спасіння. Йоан уділяє хрещення через покаяння, але одночасно сповіщає про прихід Христа, Який буде хрестити «буде вас христити Духом Святим і вогнем» (Лк.3,16). На шляху до Бога не достатньо лише дотримуватися заповідей — необхідно очистити душу від прив’язаності до гріха, пристрастей і жадібності. Щоб пояснити це, Йоан використовує у своїй проповіді дуже промовистий образ. Як вітер відділяє пшеницю від полови, так і благодать Божа очищує нашу душу від злих схильностей і вад, щоб була вона сховищем – клунею для чистої пшениці. Це очищення іноді буває важким і болісним, але саме в ньому ми знаходимо ту надію, яка дає можливість нашій душі зберегти в собі те, що є шляхетне, чесне і чисте. У Ювілейний рік надії ми покликані до цього очищення, до глибокого преображення наших сердець. Це важливий шлях, який має велике значення для кожного з нас. Полову необхідно спалити, щоб залишилась лише пшениця, яка потрібна для приготування хліба. Ось чого навчає Йоан Хреститель над Йорданом. Духовне життя християнина, як співпраця з Ісусом Христом у молитві і святих Тайнах, повинно в кожному з нас зроджувати щораз глибше відчуття Божої всемогутності та благодаті, провадячи до зміцнення віри, надії та любові. Особливо в цей рік надії ми покликані зміцнити нашу надію на Бога, довіряючи Його провидінню. Міцна віра і непохитна надія на Бога пробуджують в нашому серці любов до Нього, що робить нас сильнішими духовно і сміливішими у боротьбі зі спокусами, гріхами та життєвими труднощами. Це єднає нас з Господом і дає нам сили пройти через випробування. Як свідчить апостол Павло: «Я все можу в тому, хто мене скріпляє» (Фп. 4, 13). Коли наша душа позбувається гріха, пристрастей і вад, Бог наближається до нас, і ми можемо відчути Його присутність. Ця близькість виявляється в молитві, бо людина «виявила Богові всі свої прохання молитвою і благанням, і перебуває в подяці» (Фил. 4, 6). Молитва відкриває наші серця для Божої підтримки, зміцнює нас і допомагає нам довіряти Господу. Вона додає нам сил, щоб ми не впадали у відчай, і нагадує про Божу присутність у нашому житті. Очищення душі приносить із собою «мир Божий, що вищий від усякого уявлення…» (Фил. 4, 7). Цей мир і радість, які дарує Бог, є тим, що ми шукаємо і до чого прагнемо в нашому житті. У цей ювілейний рік надії ми особливо запрошені йти дорогою Господньою, яка веде до справжньої радості і внутрішнього миру, адже саме в Бозі ми знаходимо те, чого не можуть дати пристрасті та земні втіхи. Прямуючи стежками світу цього, людина не знайде миру, допоки не зміцниться в надії на Бога. Цей «неспокій» дуже влучно описує святий Августин: «Це ж Ти спонукаєш нас шукати радощів у Твоїх похвалах, бо ж Ти створив нас для Себе, і серце наше не супокійне, доки спочине в Тобі» (Св. Августин, Сповідь, I, 1.) Перебуваючи в такому стані навернення, людське серце може співати разом з пророком Ісаєю: «Ось Бог – моє спасіння! Я уповаю і не боюся, бо Господь моя сила й моя пісня, він – моє спасіння» (Іс. 12, 2). Ці слова відображають стан душі людини, яка живе в Божій благодаті, яка в особливий спосіб відчуває надію, що Бог є нашим спасінням. Однак дорога Господня не завершується лише переживанням внутрішньої радості й спокою. Людина має прагнути поділитися цією благодаттю, надією та радістю з іншими, набираючи води «з джерел спасіння» (Іс. 12, 3). Той, хто живе в Божій благодаті, стає носієм надії для інших, прагне, щоб і вони пізнали Божу близькість. Тому, як каже пророк: «Ликуйте й веселіться, мешканці Сіону! Бо Святий Ізраїля – великий серед вас» (Іс. 12, 6). Це заклик до того, щоб радість спасіння стала спільною, щоб кожен мав можливість пережити цю благодать. Ми не можемо залишатися байдужими до ситуації в Україні, звикаючи до страждань, спричинених війною. Будьмо світлом для тих, хто сьогодні втратив віру, підтримкою для тих, хто потребує розради, і прикладом для дітей і молоді, які дивляться на нас як на свідків Христа. Справжня солідарність полягає в тому, щоб бути готовими підтримати тих, хто поряд, і зробити все можливе, щоб полегшити їхнє становище. За словами апостола Якова, «віра без діл мертва» (2, 26). Через допомогу ближнім ми виявляємо свою християнську сутність. Людина, яка переживає Божу любов, стає вісником і апостолом цієї любові, як каже Священне Писання: «Хваліте Господа, признавайте його ім'я! Розголосіть між народами про його подвиги, нагадуйте, що ім'я його величне» (Іс. 12, 4). Вона прагне поширювати надію і любов Божу серед інших, ділитися світлом і добром, яке сама отримала від Господа. Отже, наше приготування до святкування хрещення Ісуса повинно спонукати нас до глибших роздумів над рівнем нашого духовного життя, особливо у цей ювілейний рік надії. Кожен із нас носить у собі «глас вопіющого в пустині», яким є наше сумління. Особливо відчутним це стає, коли ми стоїмо перед Богом, у всій своїй наготі, відкриваючи Йому наші серця. Той голос сумління говорить нам правду про наше життя і наше відношення до Господа. Тож застановімося, наскільки наша віра провадить нас до тіснішого з’єднання з Богом, спонукає до частішої і більш щирої, витривалої молитви, частішого прийняття Святих Тайн, глибшого духовного очищення. Чи наші труднощі та проблеми, наші рани на душі і на тілі є місцями, в яких ми можемо і повинні зустрічати Ісуса Христа. Адже ж Він сам сказав: «Не здорові потребують Лікаря, але хворі. Я прийшов не праведників кликати, але грішників до покаяння» (пор. Мк. 2, 17). Дорогі у Христі! У нашому глобалізованому та технічно розвиненому світі все більше стає очевидним, що численні досягнення науки, технологій і засобів комунікації не здатні зробити людину по-справжньому щасливою. Попри величезний потік інформації та нескінченний доступ до можливостей, багато людей відчувають глибоку самотність, порожнечу та безцільність у своєму житті. Повсякденні турботи, прагнення до матеріального і кар'єрного зростання, часто не залишають місця для того, що справді важливо — для Бога, для істинної внутрішньої гармонії і миру. Це нагадує нам про людей, які, приходячи до Йоана Хрестителя, шукали глибшого сенсу і надії в пустелі. Вони вирушали на пошуки відповіді на свої душевні потреби, адже, на відміну від сучасного світу, пустеля — це місце тиші і спокою, де можна почути справжній Божий голос. Сьогодні, коли світ буквально захоплений шаленим ритмом життя і постійним шумом, ми, можливо, більше ніж коли-небудь потребуємо цієї тиші — тиші, в якій Господь говорить до нашого серця. Божий голос звучить не в хаосі, а в мирі та спокої нашої душі. Саме в цей ювілейний рік надії ми покликані дійсно зупинитись, послухати і відчути, як Бог приходить до нас, дарує надію і нас перемінює. У цей рік, присвячений надії, ми можемо знову відкрити наші серця для Божої благодаті, яка дає справжню свободу від страхів, тривог і сумнівів. Нехай цей час стане для нас можливістю пережити особливу зустріч з Господом. Коли ми звертаємось до Нього з вірою і надією, ми переконуємося, що Господь завжди з нами, що Його любов не залишає нас. Ювілейний 2025 рік надії — це ще одне нагадування нам про те, що Господь-Еммануїл ніколи не покидає свого народу, що Бог є з нами, і для тих, хто довіряє Йому, немає нічого неможливого. Бажаю, щоб ми свято пережили дні Богоявлення і відчули, що Господь є Той, Хто приходить та визволяє. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 5 січня 2025 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Проповідь на відкриття Ювілейного 2025 року Божого

«Нехай же Бог надії сповнить вас усякою радістю та миром у вірі,щоб ви збагатились у надії, силою Духа Святого»(Рим.15, 13) Христос Рождається!Всечесні отці, дорогі у Христі брати і сестри! У 2025 році, згідно з більш ніж 700-річною традицією Вселенської Церкви, відзначатиметься Ювілейний рік. Папа Франциск присвятив цей Ювілей – чесноті надії, яка, за словами апостола Павла, «не засоромить» (Рим. 5, 5). Таким чином надія є головним посланням майбутнього ювілейного року, який за давньою традицією Папа проголошує кожні 25 років. Хоча ювілейний рік був встановлений для ізраїльського народу, його принципи перейняла Церква, бо вони мають універсальне значення і є актуальними для сучасного суспільства. Тому ювілейний рік слід розглядати як цінну нагоду для поглибленої молитви та відновлення наших стосунків з Богом, з ближніми та з усім створінням. Про встановлення ювілейного року читаємо у старозавітній книзі Левіт (Лев. 25). Це був період звільнення, прощення боргів і відновлення справедливості. Він символізував Божу турботу про свій народ і нагадував про необхідність милосердя та співчуття до ближніх. Ювілейний рік був також часом відпочинку для землі. Це нагадування про те, що вся земля належить Богові, і ми є лише її тимчасовими управителями. Як сказано в Псалмі: «Господня є земля, її повнота, вселенна та її мешканці» (Пс. 24, 1). У Новому Завіті Ісус проголошує сповнення ювілейного року. У Євангелії від Луки розповідається про Його першу прилюдну проповідь у Назареті, де Він виріс. Проповідь починається словами, якими Господь проголошує сповнення Божої обітниці, сповіщеної пророком Ісаю: «Господній Дух на мені, бо він мене помазав. Послав мене нести Добру Новину бідним, звіщати полоненим визволення, сліпим прозріння, випустити пригноблених на волю, оповістити рік Господній сприятливий» (Лк. 4, 18-19). Цими словами Господь Ісус не лише проголошує ювілейний рік, але й втілює його сутність у своєму служінні. Господь звільняє людей від гріха у Пасхальному Таїнстві, зцілює хворих, відновлює справедливість і проголошує Царство Боже. Свобода, яку дарує Христос, є основою нашої надії. Людське серце не знаходить спокою від утисків та образ, доки не наблизиться до Бога. Це те, що сказав Господь: «Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені, і я облегшу вас» (Мт. 11, 28). Господь неначе каже: наблизьтеся до надії, яка є в Мені, і віддаліться від багатьох хибних шляхів, і ви знайдете спочинок від утоми і страху. Надія на Бога підносить серце, тоді як страх його розбиває. Тож Господь вчить, що людина – не споживач дива, а його співтворець, помічник Господній (Пор. 1 Кор. 3, 9). Таким чином, весь ювілейний рік має стати для нас паломництвом і пізнанням Живого Бога: часом поглиблення віри, плекання надії та практикування любові. Надія – це провідна нитка, що пронизує все Священне Писання. Через події у Старому завіті Бог поступово розкривав свій задум спасіння людини, не даючи їй загинути після гріхопадіння. Ця надія, закорінена в Божій вірності та любові, підготувала ґрунт для приходу Месії та повного здійснення Божих обітниць у Новому Завіті, де надія набуває нового, глибшого значення через життя та Пасхальне Таїнство Ісуса Христа. Особливо глибоко тема надії розкривається у посланні апостола Павла до Римлян, в якому він представляє надію як фундаментальну основу нашого спасіння: «Бо ми надією спаслися» (Рим. 8, 25), підкреслюючи, що надія – це невід'ємна складова нашого спасіння. Апостол народів також розкриває джерело нашої надії: «Надія ж не засоромить, бо любов Бога влита в серця наші Святим Духом, що нам даний» (Рим. 5, 5). Ця надія не є плодом людських зусиль чи позитивного мислення, а даром Божої любові, яку ми отримуємо через Святого Духа. Вона ґрунтується на непохитній Божій вірності та Його незмінній любові до нас. Історія України, як і Божого народу в Старому Завіті, сповнена випробувань і боротьби за свободу. Ювілейний рік для нас – це джерело надії на справедливість і мир. Вдивляючись у минуле України, ми можемо знайти багато паралелей з біблійними подіями, які допомагають зрозуміти наше сьогодення і зміцнити нашу надію. Як ізраїльтяни виходили з рабства, так і Україна прагнула звільнення, знаходячи Божу допомогу. Одним із найважчих періодів в історії становлення Ізраїлю був час суддів, які вели народ у важкі часи. В Україні також були культурні, громадські, політичні та духовні лідери, які підтримували національну і духовну ідентичність та боролися за свободу. Протягом багатьох століть українці плекали надію на відновлення державності, подібно як єврейський народ чекав на Месію. Про мету і цінності у цій боротьбі євреям нагадували пророки… А хіба не пророчими в українській історії були слова Тараса Шевченка та праведного митрополита Андрея Шептицького! Згадаймо тут хоча б Тарасове «І на оновленій землі врага не буде, супостата…» та «Колими діждемося Вашингтона з новим і праведним законом? А діждемось-таки колись», а також митрополита Андрея «Як будувати Рідну Хату». У світлі цих паралелей, ювілейний рік нагадує нам про Божу вірність та Його постійну допомогу і захист, провіщені через пророка Ісаю: «Не бійся, бо я з тобою! Не тривожся, бо я – Бог твій! Я додам тобі сили, я тобі допоможу, підтримаю тебе переможною правицею моєю» (Іс. 41, 10). Сьогодні, коли ми стикаємося з агресією та стражданнями, ми повинні черпати силу та надію із цих давніх біблійних та історичних прикладів. Вони нагадують нам, що Бог ніколи не залишає свій народ і що після випробувань завжди приходить відновлення та відродження. У цей ювілейний рік надії ми особливо гостро відчуваємо зв'язок з нашим минулим і його значення для нашого майбутнього. Спадщина Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Митрополита Іларіона, свщм. Йосафата Кунцевича та інших святих і праведних українського народу нагадує нам, що надія – це не просто почуття, а дієва сила, яка спонукає нас до творення, єднання та невпинного руху вперед. Історія Христової Церкви в Україні – це історія воскресіння, відродження та невгасимої надії. Вона нагадує нам, що з надією та єдністю ми здатні подолати будь-які випробування та побудувати краще майбутнє для нашого народу та всього світу. Спираючись на цей досвід, ми можемо бути свідками надії для всіх народів, які прагнуть миру та справедливості. Дорогі брати і сестри! Сьогодні, коли Україна протистоїть російській агресії, Священне Писання та історія нашої Церкви нагадують нам про те, що навіть у важкі часи є надія на перемогу та відродження. Наше відродження після десятиліть переслідувань є могутнім знаком надії для всіх, хто страждає від несправедливості та утисків. У ці дні слова апостола Павла набувають особливого значення: «Ісус Христос, наша надія» (1Тим 1,1). Господь є джерелом, силою і метою нашої надії та основою християнського життя. У сопричасті з Ним ми, християни, отримуємо досвід незмінної любові Бога як впевненості у тому, що ми «улюблені Богом» (1 Сол. 1,4). У цей ювілейний рік надії не зважаючи на втому, підтримуймо одне одного у випробуваннях (пор. Гал. 6, 2). Кожен з нас має відкритися на харитативне служіння воїнам, пораненим та сім’ям, що втратили своїх рідних на війні, або не мають відомостей про своїх рідних. В особливий спосіб заохочую підтримати наших воїнів, які захищають нашу свободу. Всіх вірних нашої єпархії і людей доброї волі закликаю не втомлюватися молитися за наше військо та підтримувати його усіма можливими способами. Наші захисники віддають своє життя та здоров'я заради нас, заради нашого спокою і заради нашого майбутнього. Ми повинні зробити все можливе, щоб підтримати не лише військових, а й їхніх близьких, які переживають за них, чекаючи на їх повернення. У Ювілейний рік надії Церква запрошує кожного з нас зробити своєрідне паломництво до наших ювілейних храмів. Відпустовими святинями у нашій Самбірсько-Дрогобицькій єпархії, у яких можна отримати повні ювілейні відпусти, – є Катедральний собор Пресвятої Трійці в місті Дрогобичі та Прокатедральний собор Покрову Пресвятої Богородиці в місті Самборі. Закликаю всіх вірних Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ взяти діяльну участь у відзначенні ювілейного 2025 року, проживаючи його як час відновлення в живій вірі, зростання в жертовній любові і зміцненні непорушної надії на щедрі Божі благодаті для нашого боголюбивого українського народу, процвітання Української Греко-Католицької Церкви та розвиток Самбірсько-Дрогобицькій єпархії. Улюблені у Господі! Надія у Христі (пор. 1 Тм. 1, 1) – це жива сила, що спонукає нас до змін і до боротьби. Пам’ятаймо, що надія на Бога – це здатність бачити за межами цього світу, бачити далі за рамки болю і смутку, з якими ми стикаємося у сьогодні. Це – впевненість у тому, що Христос воістину воскрес, і з Ним відродиться кожен, хто покладає на Нього усі свої сподівання. У цей ювілейний рік не просто мріймо про краще, а живімо у надії, діймо з любов'ю, підтримуймо тих, хто поруч, і беззастережно довіряймо Богові, з Яким для нас усе можливо! Нехай Господь зміцнить кожного з нас, скріпить наше воїнство, поблагословить наш народ довгоочікуваним справедливим мир та допоможе нам відбудувати наше суспільство на засадах справедливості та братерської любові, за молитвами Пресвятої Богородиці та всіх святих і праведних яких видала українська земля. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 29 грудня 2024 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Проповідь на свято первомученика та архидиякон Стефана (2024)

Христос Рождається! Дорогі у Христі брати і сестри! Упродовж оцих радісних святкових днів Христового Різдва, ми в різний спосіб звеличуємо це Таїнство, яке хоч і сталось вже понад дві тисячі років тому, проте світло Вифлеємської Зорі, яка всьому світу звістила про прихід нашого Спасителя, продовжує сіяти крізь віки, повертаючи нам надію, скріплюючи нашу віру та закликаючи нас свідчити у цьому світі про любов і радість у Христі. І вже віддавна, відколи Світло Христової Істини просвітило й українські землі, наш боголюбивий та працьовитий народ оспівує та величає Світле Різдво Христове в колядках, якими ми взаємно вітаємось в цих днях. Ці колядки – неначе скарбниця народної мудрості віруючих людей, висловлена у віршах пісень про воплочення та народження Божого Сина. Вони звеличують свято, нагадують нам про його зміст, але і повчають нас, закликаючи наші серця вчинити яслами для Божого Дитятка, зігріти Його любов’ю та милосердям до наших ближніх та всіх потребуючих, бо саме через них Господь приходить до нас. У колядках переспівується Євангеліє, вони нам розповідають про вбогу родину, якій не знайшлося місця в заїзді, та про прості ясла, які приймають величного Царя – Творця вселеної. У колядках ми чуємо про Великого та Всемогутнього Бога, який став немічним та беззахисним Дитятком, щоб кожен з нас зміг Його обійняти та зігріти; про Святу Родину, в якій народився Спаситель; чуємо і про мудреців зі Сходу, які слідуючи за зорею і прийшли поклонитись Божому Синові та принесли Йому дари. Таким чином ми споглядаємо як Бог увійшовши через Різдво в людську історію, щоб її змінити і наповнити сенсом, Він і сьогодні входить у наше тривожне життя, щоб преобразити своєю присутністю наше майбутнє. Однак протягом різдвяних свят згадуємо і про сумні, трагічні події. Чуємо про невинно вбитих вифлиємських дітей, що стали жертвами страху та злоби іродової, а їх смерть є пророцтвом про смерть Христову. Сьогодні ж згадуємо про первомученика й архидиякона Стефана, що загинув, бо свідчив про Господа Ісуса, якого відкинули «будівничі» Ізраїля. Але Його мучеництво, як і смерть невинних дітей, у дивний та незбагненний спосіб стають свідченням перемоги Христового Воскресіння над смертю, світла над темрявою, істини – над оманою. Про життя первомученика Стефана нам відомо досить небагато. Святе Письмо, мабуть, виступає єдиним джерелом, з якого можна почерпнути відомості про святого. Священне Писання називає архидиякона Стефана «чоловіком, сповненим віри та Духа Святого» (пор. Ді. 6,5). Архидиякон Стефан не був з числа Христових апостолів, але є першим великим свідком Господа. Зрештою, слово «martire», яке ми перекладаємо як «мученик», етимологічно має значення «свідок», тобто говорить про тих братів і сестер, хто своїм життям показує нам Ісуса Христа, який переміг зло милосердям. Діяння Апостолів говорять нам насамперед про те, що святий Стефан був одним із семи дияконів, яких для єрусалимської громада апостоли настановили для здійснення служіння милосердної любови (пор. Ді. 6.5-6). Це означає, що його перше свідчення було дане не словами, але відбувалося через любов, із якою він служив потребуючим. Стефан не обмежувався несенням допомоги, але тим, кого зустрічав, говорив про Христа, ділився вірою у світлі Божого слова та апостольської науки. Це становить другий вимір його свідчення: прийняти Євангельську благовість і переказувати його красу, розповідати про те, як зустріч з Ісусом перемінює людське життя. І для Стефана це було до такої міри важливим, що він не піддався залякуванню погрозами. Великому божественному успіху його проповіді спротивилась ненависть єврейських законовчителів. Хитрістю, лукавством та неправдивими свідченнями вони змалювали перед суддями фальшивий образ первомученика як зневажника Бога і Його пророка Мойсея. Однак своїм богословським роздумування над стосунками Бога і людини протягом старозавітної історії, святий Стефан демаскує всю духовну верхівку суспільства, привселюдно викриваючи заглушену нею в совісті правду про постійний опір єврейських законовчителів Богові та вбивства ними посланих пророків. Звичайно, такій Христовій переслідуваній правді про людську історію та злодіяння не могло бути місця в свідомості наставників народу. Закриваючи свої вуха, вони відвели Стефана за місто, де жорстоко каменували. Чи в змозі ми збагнути всю внутрішню напругу, страшну внутрішню духовну боротьбу, яку відчув цей мученик під час терпінь, страждань і смерти? Це не миттєва реакція, це – багаторічна праця над собою, правдиве розуміння свого покликання, викристалізувана віра і вірність їй аж до смерти. Завдяки цим божественно людським чеснотам, святий Стефан волів умерти, ніж покинути вчення свого Спасителя. Вороги Бога побили його камінням на смерть, однак він був свідомий, за що і за Кого вмирає – за Христа та Його святе Євангеліє. А Христос не забарився нагородити тих, хто з любов'ю до Нього віддає своє життя! Уже на цьому світі нагородив свого архидиякона, даючи йому чудесне видіння Небесного Царства, до якого мав незабаром відійти. Його мученицька смерть, згідно з Писанням, була переходом у щасливість Царства – перебування з Богом і його святими. Тому, сповнений Духа Святого, святий Стефан закликав, споглядаючи на небо: «Ось бачу відчинене небо і Сина Чоловічого, який стоїть по правиці Бога» (Ді. 7, 56). А свідченням правди, яку проголошував святий мученик диякон, було його лице, що ясніло Божими променями, як колись обличчя Мойсея, про котрого він говорив слухачам. Таким чином, крім милосердної любові та благовіствуванням, найбільшим свідченням святого Стефана було поєднати любов і оголошення Доброї новини. Це тоді коли він свідчить у момент смерті, коли за прикладом Ісуса простив своїх убивць: «Господи, не постав їм цього за гріх»”! (пор. Ді.7.60),  прощення підтвердження любов’ю. Отже, і ми можемо покращити своє свідчення, — через нашу любов до ближніх, через вірність Божому слову та через прощення. Таким чином мучеництво Стефана є посланням до наших днів, щоб і ми, як він, витривали силі Духа до кінця нашого життя. Це є кличем нинішнього свята – бути людьми, сповненими мудрості та сили, бути людьми відданості, людьми, які відважно можуть йти проти течії часу. Задля Бога і спасіння ближніх не соромитися та не боятися давати вірогідне свідчення своєї віри. Варто наголосити, що празник святого первомученика Стефана недаремно поміщений після світлого празника Різдва Христового. Господь і Бог наш у своєму Різдві став людиною, аби віддати своє життя за всіх людей, заради свідчення їм іншого, богоподібного, християнського життя. А святий Степан, ставши першим Христовим мучеником, подібно до Нього, робить Богу те, що Господь зробив для кожного з нас: свідомо й добровільно віддає своє життя за Господа, свідчачи правдивого Бога, Того, який відкрився людям у Христі. Кров первомученика Стефана у Божому всевідаючому Промислі стала насінням для тодішнього юнака-фарисея Савла, якого всі ми знаємо як апостола Павла. Духовно зрісши спочатку від гріха – схвалення цього вбивства – до правдивої віри, він став Христовим учнем й одним з найуспішніших проповідників Євангелія. Таким чином, Церква запрошує сьогодні подібно кожного з нас стати духовними учнями святого Стефана. Церква-Мати подає нам до наслідування приклад того, як є важливо для кожного з нас у кожен момент нашого життя духовно й фізично боротися і терпіти за Христа, щоб Його берегти в нашому серці перед ворогом нашого спасіння, напливом гріховних бажань, лихих задумів та вчинків. Звертаючи увагу на мучеництво святого Стефана, яке було плодом мучеництва всіх старозавітних праведників, святого пророка і Предтечі Йоана Хрестителя, вифлеємських дітей, Самого воплоченого Бога. Так євангельські події пригадують нам про трагічні та сумні сторінки історії спасіння, але також і нашої історії: ми згадуємо про мільйони померлих від голоду в плодючому «Домі Хліба» Європи, тобто в Україні; про тисячі відомих і невідомих свідків Христової Істини в роки переслідування нашої Церкви і народу. Вони стали жертвами того людиноненависницького «Ірода» – радянського більшовизму, що відкидав Бога, намагаючись збудувати своє царство, і тому боявся віри та духу нашого народу, старався знищити не тільки тіло, але й зламати боголюбиву душу... Але саме мучеництво та смерть дітей нашого народу, наших батьків, братів та сестер перемогла це безбожне царство і стало свідченням того, що для тих, хто в Христі, хто в Його любові та істині, уже немає смерті, немає поразки, «бо з нами Бог»!. Дорогі у Христу! І сьогодні наша Батьківщина занурена у полум’я оборонної війни від нападу російського агресора. Московія прагне зламати спротив України через умисне завдання болю цивільному населенню, агресор цілеспрямовано знищує житлові будинки, церкви, школи, лікарні, ув’язнює, депортує і вбиває людей... Однак попри труднощі, які переживаємо у ці дні, ми не зневірюємося, бо відчуваємо Божу опіку та підтримку наших братів і сестер у різних країнах світу. Український народ не тільки захищає власну державу, але й боронить Європу від реваншу російського імперіалізму. Світ міняється через жертовність українців, як про це влучно зазначив відомий американський історик Тімоті Снайдер: «Якби українці не оборонялися, ми б говорили про них зовсім з інших позицій… Але саме українці та їхній спротив дали нам можливість інакше подивитися не лише на Україну, а й на світ, у якому ми живемо». Наші воїни – брати і сестри захищають нас, властиво захищають гідність і свободу людського роду. Колись вивчатимуть на уроках історії про цю безмежну любові до своєї Батьківщини та християнських цінностей, які ми сьогодні відстоюємо найвищою ціною власного життя. Натхнені Священним Писанням, пам’ятаймо, що зло – примарне і тимчасове, а тріумф добра – справжній та всеохоплюючий. Тож через сьогоднішню літургійну молитву дякуймо Творцеві, що дарує такі великі дари своїм дітям, зокрема дар віри, яку заохочує нас Церква розважати та свідчити. Дякуймо, що перебуваємо у правдивій Церкві – божественно-людській спільноті мучеників та ісповідників, яку заснував Ісус Христос, і будьмо вірними її членами та їхніми послідовниками. А первомученик Стефан, разом із сонмом усіх святих української землі, нехай молять милостивого Бога, щоб відпущення гріхів подав душам нашим. Амінь. + Ярослав 27 грудня 2024 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...