Слово на відкритті VI науково-практичної конференції «Сучасні досягнення дитячої неврології та реабілітології»

  Слава Ісусу Христу! Вельмишановна родино блаженної пам’яті професора Козявкіна, пані Яніно, п. Наталю і п. Ольго. Дорогі учасники міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої світлій пам'яті Героя України, академіка Національної академії медичних наук України Володимира Козявкіна! Щиро вітаю кожного з вас, хто з любов'ю, професіоналізмом і жертовністю присвятив життя медицині, а особливо служінню дітям. Щодня ваші руки стають інструментами допомоги, милосердя і надії. Для християнина в цьому є глибокий символізм: Господь, Джерело життя і зцілення, часто діє у світі саме через людські руки, через знання, терпеливість і любов тих, хто служить ближньому. Тому медицина — це значно більше, ніж професія. Це служіння людині, її життю та гідності. У надзвичайно важкі для України часи це служіння набуло особливої ваги. Російська воєнна агресія залишає глибокі рани не лише на тілі нашої землі, а й у людських серцях. Найболючіше те, що ці рани торкаються дітей, які мали б зростати в безпеці, любові та мирі. Особливий біль викликають цілеспрямовані удари по дитячих лікарнях і пологових будинках. Увесь світ здригнувся, коли російська ракета влучила в київську дитячу лікарню «Охматдит». Євангеліє говорить: «Пустіть дітей приходити до Мене і не бороніть їм, бо таких є Царство Боже» (Мк. 10, 14). Це не лише заклик приймати дітей у спільноту Божого Царства, а й нагадування про особливу відповідальність за найменших і найбільш беззахисних. І саме ви, попри небезпеку, виснаження, тривоги й втрати, продовжуєте лікувати, реабілітувати, підтримувати та повертати дітям можливість рухатися, навчатися, мріяти. Особливо дякую тим, хто робить це під повітряні тривоги й обстріли. Ваша вірність лікарській присязі та любов до ближнього — це не просто професійна чеснота, а форма служіння. Хотів би підкреслити те особливе значення, яке має діяльність Міжнародної реабілітаційної клініки Козявкіна, відомої далеко за межами України унікальною системою реабілітації та допомогою тисячам пацієнтів. Сьогодні ми з пошаною згадуємо професора Володимира Козявкіна — лікаря, академіка, науковця, новатора, який своєю працею показав, як багато може зробити медицина, коли наука поєднується з наполегливістю, відповідальністю та глибокою повагою до людини. Реабілітація допомагає долати фізичні обмеження, повертати втрачені функції, робити перші кроки. Але людина — це не лише тіло. Християнська традиція говорить про неї як про єдність тіла, душі й духу. Зі світлої пам’яті академіком Володимиром Козявкіном кілька років тому ми розмовляли про потребу створення у цій клініці духовного простору, де міг би бути присутнім священнослужитель, який би допомагав пацієнтам лікувати не лише тіло, а й душу і дух. Медперсонал з його допомогою тут міг би відновлювати свої духовні сили і шукати поради в Бога, коли не знаходить людських відповідей на медичні виклики. Тоді через різні виклики професору Володимиру не вдалося реалізувати цей задум, але мені приємно, що продовжувачі його справи, зокрема п. Яніна, п. Наталія та п. Ольга, облаштували тут каплицю, яку ми вчора урочисто освятили. Сподіваюсь, що спільними зусиллями нам вдасться втілити й наступні етапи задуманого. Біблія вчить нас, що людина створена «на образ і подобу Божу» (Бут. 1, 26–27). Тому гідність людини не залежить ні від її фізичних можливостей, чи від діагнозу, ні від здатності бути самостійною. Життя є даром, але водночас і покликанням; коли лікар допомагає подолати біль чи навчитися нового способу взаємодії зі світом, він допомагає людині повніше реалізувати цей Божий дар. У цьому медицина і християнська етика зустрічаються: в шануванні людської особи та служінні життю. Євангеліє показує Христа як Того, хто бачить страждання і не проходить повз. Він торкається хворих, підводить тих, хто не міг ходити, повертає зір незрячим та лікує різні недуги. Але в кожній із цих історій Він бачить не просто хворобу, а людину. Це важливий урок і для сучасної медицини: за діагнозом — стоїть особистість, за медичною картою — чиєсь життя, за фізичним обмеженням — людина зі своєю гідністю, мріями, родиною та майбутнім. Особливо це стосується педіатрії та дитячої реабілітації. Дитина часто ще не може сама сформулювати свій біль, страхи чи потреби, тому поряд із компетентністю тут потрібні уважність, терпеливість і людяність. До того ж лікар лікує не лише дитину: він допомагає батькам не втратити надію. Хвороба дитини стає випробуванням для всієї родини, і лікар, медична сестра, реабілітолог стають для батьків не просто фахівцями, а людьми, які своїм ставленням допомагають пройти цей шлях. Тут особливо промовисті слова апостола Павла: «Носіть тягарі один одного, і так виконаєте закон Христа» (Гал. 6, 2). Можливо, це і є одним із найглибших християнських вимірів медицини — допомогти людині нести те, що вона сама понести не може. Водночас християнство не дає простих відповідей про страждання, особливо невинної дитини. Це залишається однією з найскладніших таємниць людського життя, і я не хочу тут пропонувати легких чи складних богословських пояснень. Вважаю за необхідне лише нагадати: Христос Сам входить у людський біль. Він плаче біля гробу Лазаря, переживає страх і смертельну тугу в Гетсиманському саду, приймає на Себе хрест. Тому християнська відповідь на страждання — це не байдужість і не примирення зі злом, а присутність, співчуття, боротьба за життя і надія. У християнській традиції Христа називають Небесним Лікарем душ і тіл. Цей образ близький медицині, бо нагадує, що справжнє зцілення стосується всієї людини. Церква здавна шанувала лікарське служіння. Ми знаємо про лікаря євангелиста Луку святих безсрібників Косму і Дам'яна, великомученика Пантелеймона, преподобного Агапіта Печерського й інших, хто поєднував знання медицини з милосердям і жертовністю. Їхній приклад показує, що професійна компетентність і християнська духовність не суперечать, а доповнюють одна одну. Нехай приклад професора Козявкіна нагадує нам, що великі зміни в медицині починаються з віри в людину яка сотворена Богом, наполегливості, наукового пошуку і готовності служити. Нехай ця конференція стане не лише нагодою вшанувати його пам'ять, а й простором для нових ідей, професійного діалогу та міжнародної співпраці. Бажаю всім вам щирої й плідної співпраці, яка долає кордони, перетворює зустрічі на міцні партнерства і втілюється в найцінніше — врятовані та змінені на краще життя тисяч маленьких пацієнтів. Тож дозвольте підсумувати це своє привітання короткою молитвою. Всемилостивий Господи, Джерело життя і мудрості!  Благослови наших лікарів, медичних працівників, науковців і реабілітологів у їхньому нелегкому та жертовному служінні. Дай їм мудрості, коли вони ухвалюють складні рішення, терпеливости, коли шлях до одужання довгий, сили, коли приходить втома, і людяності, щоб за кожним діагнозом вони завжди бачили живу людину. Через їхні руки даруй зцілення хворим, поверни силу пораненим, зміцни немічних, підтримай тих, хто втрачає надію. Утіш тих, хто плаче, і дай усім нам сили не переставати боротися за життя. Простягни Свою Всемогутню Десницю над нашої стражденною Україною, захисти її дітей і даруй нашому народові справедливий та тривалий мир. Амінь. Слава Ісусу Христу!Слава Україні!   + Ярослав 09 жовтня 2026 року Божого,м. Трускавець     Детальніше...

Проповідь на вісімнадцяту неділю після Зісляння Святого Духа (2026)

Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішнє євангельське читання подає нам розповідь євангелиста Луки про покликання Ісусом Христом перших учнів: Петра, Якова та Івана – синів Заведеєвих (пор. Лк 5, 1-11). Подія відбувається на березі Генезаретського озера або як ще його називали – Галилейського моря. Тут ми зустрічаємо людей, які приходять до Ісуса, та рибалок, які, закінчивши свою працю, полоскали сіті. Ми довідуємося, що рибалки цілу ніч трудилися, однак нічого не впіймали. Неважко здогадатися, який у них був тоді настрій. Напевне, вони не хотіли в той момент бути у центрі уваги і не сподівалися, що серед усіх людей Господь звернеться саме до них. Ісус Христос звертає свій погляд на Симона Петра саме тоді, коли той пережив невдачу і розчарування, та розпочинає з ним діалог. Людська психіка влаштована так, що коли ми переживаємо якусь невдачу чи неуспіх, то бажаємо, щоб про це ніхто не знав, але в таких моментах Бог готовий підтримати нас, розрадити, покликати до чогось більшого. Симон вже трішки знав Ісуса, він чув Його науку в синагозі в Капернаумі, бачив, як Ісус вигнав там нечистого духа (пор. Лк.4,33-36). Після того Ісус був в домі Симона і оздоровив його тещу, а народ, який бачив ці чуда, приносив до дому Симона недужих, й Ісус оздоровляв їх (пор. Лк.4,38-41). Вже тоді Петро побачив, що це не просто наставник, учитель, а Божий Помазаник – Месія. Можливо, це стало причиною того, що він, незважаючи на втому від праці, уважно слухає благовість Господа. У певному моменті Ісусу входить у човен Петра і просить його відплисти від берега, щоб проповідувати. Так човен Петра перетворюється на амвон, з якого Христос проповідує слово Євангелія (пор. Лк. 5, 3). Ісус покликає учнів не на березі, а у човні, який стає місцем досвіду спасіння (пор. Лк. 8,22-25). Човен часто виступає амвоном для Ісуса в його повчальній діяльності (пор. Мр. 4,1; М.т 13,1). Описуючи покликання учнів саме у човні, посеред озера, євангелист Лука бажає оживити всі ці образи і вказати на зв'язок покликання з ризиком, якого можна уникнути з Божою допомогою та необхідністю перебувати в навчанні, віднайшовши душевний спокій. Закликаючи людину до особливої форми служіння, Бог входить в її стан і заохочує відважитися, довіритись Його слову. У Священному Писанні бачимо, як серед грона Христових учнів чітко виділяється роль апостола Петра. Саме його човен Учитель вибирає як амвон для навчання народу, що залишається на березі. Цей човен пливе по широкому морі цього світу так, що, коли світ погибає, він зберігає неушкодженими всіх, хто на ньому. Образ цього спасіння бачимо вже в Старому Завіті – ковчег Ноя за потопу зберіг тих, хто повірив Богові, Який промовляв через Ноя. Так і Петрова Церква збереже неушкодженими всіх, хто довіряє її Керманичу – Господу. І як після потопу голуб приніс до Ноєвого ковчега знак миру (пор. Бут. 7,5 – 8,19), так і після суду – другого приходу нашого Господа, Христос принесе Петровій Церкві радість вічного миру і блаженства. Саме до апостола Петра Ісус звертає свої два заклики: «відплисти від берега» (дослівно: «віддалитись від землі» - пор. Лк. 5,3) і «відплисти на глибоку воду – поступити во глибінь» (пор. Лк. 5,4). Обидва заклики можуть бути витлумачені на двох рівнях – як в їх прямому розумінні певної фізичної активності, так і на духовному рівні – поступове віддалення від земного, ризик і усамітнення з Богом. Петро, не вагаючись, виконує цей «фізичний аспект» Ісусових вказівок, своєю готовністю забезпечуючи собі й майбутню реалізацію духовного виміру цього заклику у Божому провидінні. У певний момент Господь каже Симону Петру закинути сіті. Той спочатку вагається, кажучи, що вже робив це і нічого не впіймав. Проте, коли все ж таки після слів Христових „поступити во глибінь” (Лк.5, 4), він закинув їх, та вловив дуже багато риби, так, що їх човен її не вміщав і потрібною стала допомога інших. Для Симона Петра розпочати ловитву у невідповідний для цього час було великим викликом. Всі його знають як рибалку, він знавець своєї справи, йому відомо, коли можна впіймати рибу, а коли – ні. Тому всі з подивом споглядали на цей діалог, а Ісус нічого не обіцяв, тільки запрошував. Сіті були вже почищені, нема ніякого сенсу закидати їх знову. Однак Петро переступає через себе, свій досвід, професіоналізм, можна сказати впокорюється: «Наставнику, всю ніч ми трудились й нічого не піймали, але на твоє слово закину сіті» (Лк.5,5). І Бог робить чудо, показує могутність і силу свого Слова. Так буває і в нашому житті: ми все прораховуємо, плануємо, знаємо, як чинити правильно, але часто результат наших старань є мізерним. Досить часто ми безуспішно над чимось трудимось, нам нічого не вдається, ми стривожені, неспокійні. У такі моменти варто замислитись, чи наше заняття благословенне Богом. І навпаки, коли починаємо свою працю згідно Божого слова і поклику, то, незважаючи на зовнішні негаразди, несприятливі обставини, її результат перевищить наші найбільші очікування. Тільки з Богом можемо мати повноту життя. Він єдиний може надати сенсу тим щоденним справам, над якими трудимося. Поки людина думає, що вона є паном природи і господарем свого життя, Господь не вмішується в людське життя, не допомагає і не благословляє. Коли людина зрозуміє свою слабкість і відчує потребу допомоги Божої – тоді Господь посилає її свою милість. Учні за наказом Христа закинули сіті і зловили багато рибин, так що аж рвалися сіті і були заповнені два човни. Крім цього випадку, Євангеліє розповідає нам про ловитву після Христового воскресіння; євангелист Іван розповідає, що тоді було зловлено чітку кількість – 153 рибини (пор. Ів. 21,3-11). Роздумуючи над цими євангельськими подіями, святий Августин робить висновок, що у цих двох риболовлях зображена Церква Христова: у першому – теперішня Церква, а у другому – Церква після воскресіння мертвих – Прославлена. Зараз вона приймає багатьох – і добрих, і злих; після ж воскресіння мертвих вона міститиме тільки добрих, в точно визначеній кількості. Коли Петро побачив це чудо, то багато усвідомив. Він припав перед Ісусом і визнав, що є немічною, слабкою людиною, але завдяки Христу сподобився такого дару. У цьому моменті він щиро відкривається перед Богом: «Іди від мене, Господи, бо я грішна людина» (Лк.5,8). Христос, бачачи це, відразу кличе його до чогось більшого: «Не бійся! Віднині людей будеш ловити» (Лк.5,10). Петро ще не знав, що це означає, але повірив і пішов за Господом, а Той приготував йому величну місію – бути Скалою, на якій Він збудує свою Церкву і пекельні врата її не подолають. І Симон Петро пішов за Христом, був найпершим і найбільшим його учнем, був Главою собору апостолів, але не тому, що Христос наловив йому багато риби. Він пішов за Господом, бо разом з ним заплив на глибину після слухання Слова Божого і прийняв Живе Боже Слово до своєї душі. Дорогі брати і сестри! Кожна громада, яка пережила оновлення храму, має свою «ніч праці»: роки збирання коштів, різні труднощі, клопоти, втому, а часом і сумнів, чи вдасться довести справу до завершення, особливо в час війни. Сьогодні наша громада, подібно до Петра, віддає свій човен Христові. Саме в цьому контексті особливо промовисто звучать слова апостола Павла: «Хто щедро сіє, той щедро й жатиме… бо Бог любить того, хто з радістю дає» (2 Кор. 9, 6-11). Ці слова можуть стати природною основою для подяки всім, хто жертвував, працював і підтримував відновлення святині… Петровий човен був невеликим внеском, але Христос наповнив його набагато більше, ніж міг очікувати сам рибалка. Улов виявився таким великим, що Петро змушений був покликати на допомогу рибалок з іншого човна. Так само і цей храм оновлювала не одна людина: за ним стоїть праця всієї громади. Проте історія Петра не завершується тим, що Христос увійшов у його човен. Після науки звучить заклик: «Відчаль на глибінь». Так і освячення оновленого храму не є завершенням шляху. Після праці рук Господь кличе до праці серця і до нового етапу життя громади. Петро після чудесного улову не залишився милуватися тим, що Господь зробив для нього. Він і його друзі «залишили все і пішли за Ним». Тобто вирішальним став не сам улов, а те, до чого цей досвід їх привів – іти за Господом. Так і парафіяльна спільнота не повинна зупинятися на тому, що храм став красивішим і впорядкованими. Освячена святиня покликана стати місцем, звідки починається оновлене християнське життя. Христос говорить Петрові: «Віднині людей будеш ловити». У цьому можна побачити місію і для сучасної парафії: збирати дітей і молодь, повертати тих, хто відійшов від церковного життя, приймати тих, кого війна привела з інших місць, і допомагати кожній людині зустріти тут Христа. Тож довіряймо Богові наше життя, нехай сьогоднішнє Боже слово – Добра новина, буде потіхою і розрадою для всіх нас. А ми продовжуємо молитися до нашого Спасителя, за наше воїнство, за справедливий мир. І віримо, що той, хто довіряє Божому провидінню, хто намагається жити в Божій любові і захищає у ній свій народ і свою Батьківщину є непереможний. Ми молимося сьогодні за справедливий мир в Україні, за наших захисників, волонтерів, за людей доброї волі які солідарні з нами в протистоянні агресору, щоб Божа любов усіх нас кріпила, щоб наша довіра та надія до Бога не маліла. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь! + Ярослав 04 жовтня 2026 року Божого,с. Ластівка Детальніше...

Проповідь на сімнадцяту неділю після Зіслання Святого Духа (2026)

Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішнє Євангеліє розповідає нам про зустріч Ісуса Христа з жінкою-ханаанейкою, яка прийшла до Нього зі своїм великим болем і проханням про зцілення (Мт. 15, 21-28). Христос іде в околиці Тиру та Сидону – за межі землі Ізраїлю, на територію, де жили погани. Євангелист показує цю подію не випадково. Спаситель виходить назустріч людині, яка не належить до вибраного народу, але звертається до Нього з довірою. Тир і Сидон були великими фінікійськими містами на узбережжі Середземного моря. У біблійній історії вони пов’язані з язичницьким світом і народами, які мали непрості відносини з Ізраїлем. Сидон був батьківщиною Єзавелі (пор. 1 Цар. 16, 31), а її історія стала пересторогою щодо ідолопоклонства та відступлення від Бога. Тому сам факт, що Ісус іде в ці околиці, має глибокий зміст. Він виходить за межі звичного для юдеїв середовища і вже цим показує, що Божий задум спасіння охоплює не лише Ізраїль. Пізніше ця істина буде виражена Воскреслим Христом апостолам: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа» (Мт. 28, 19). У цій події бачимо своєрідний рух назустріч. Христос виходить із території Ізраїлю, а жінка залишає свою землю і йде до Нього (пор. Мт. 15, 21-22). Євангелист ніби показує нам образ людської дороги до Бога. Господь першим виходить назустріч людині, але й людина покликана зробити свій крок – залишити те, що віддаляє її від Нього, і відкрити серце для Божої присутності. Христос приходить до людини не лише тоді, коли вона вже все зрозуміла і виправила. Він зустрічає її саме в дорозі. Ханаанейка звертається до Ісуса: «Змилуйся надо мною, Господи, Сину Давида» (Мт. 15, 22). Вона називає Його Господом і Сином Давида, визнаючи в Ньому Того, від кого очікує допомоги. Для неї Христос уже не просто людина, про яку вона чула. Вона приходить до Нього як до Господа, тому її слова звучать як молитва: «Господи, допоможи мені». Причиною її приходу був біль за доньку: «Біс мучить мою дочку страшенно» (Мт. 15, 22). Вона приходить до Ісуса не заради себе, а заради своєї дитини. Материнська любов не дозволяє їй залишитися бездіяльною. Уже в цьому бачимо важливий урок: справжня любов відкриває серце до іншого і спонукає не залишатися байдужими до чужого болю. Але далі в Євангелії ми чуємо, що Ісус мовчить: «Він же не озвався до неї і словом» (Мт. 15, 23). Це мовчання може здатися дивним, особливо тому, що перед нами людина, яка просить про допомогу в тяжкій ситуації. Однак Христос не є байдужим до її страждання. Ця зустріч стає випробуванням, у якому відкривається глибина її довіри і водночас змінюється ставлення учнів до людини, яку вони вважали чужою. У житті також бувають моменти, коли ми молимося, але не бачимо швидкої відповіді. Тоді особливо важливо не ототожнювати мовчання Бога з Його відсутністю. «Звірся на Господа всім твоїм серцем, не покладайся на власний розум» (Прип. 3, 5). Учні реагують на жінку інакше: «Відпусти її, бо вона кричить за нами» (Мт. 15, 23). Вони хочуть, щоб ця ситуація просто закінчилася. Але Христос через неї вчить самих учнів бачити ширше. Те, що почалося як зустріч із чужинкою, стає для них уроком про Божу милість, відкриту для всіх народів. Бог не дозволяє людині замкнутися лише у власному колі. Євангеліє постійно розширює наше серце і вчить бачити в іншому не чужого, а людину, створену Богом. Потім Господь звертається до жінки, починає з нею розмову. Вона Його благає про зцілення доньки. А Христос каже: «Не личить брати хліб у дітей і кидати щенятам» (Мт. 15, 26). Так Христос торкається ментальних кордонів, які вже були у свідомості ізраїльтян, у тогочасному протиставленні між Ізраїлем і язичницькими народами. Ісус говорить про першість Ізраїлю в історії спасіння, але жінка не відходить. Вона відповідає: «Так, Господи! Але й щенята їдять кришки, що падають зо столу в панів їхніх» (Мт. 15, 27). Вона приймає своє становище, але не відмовляється від надії. Саме після цього Христос говорить: «О жінко, велика твоя віра! Хай тобі буде, як бажаєш» (Мт. 15, 28), і її дочка тієї ж миті одужує. Христос ставить цю жінку в приклад не через її походження, становище чи зовнішні заслуги, а через її цілковите уповання на Нього. У цій події вже видно те, що згодом стане очевидним для всієї Церкви: спасіння у Христі відкривається всім народам. Ізраїль має особливе місце в історії спасіння, бо саме з нього походить Месія, але в Христі Божий заклик виходить далеко за межі одного народу. Апостол Павло пізніше скаже: «Нема юдея ані грека… бо всі ви одно у Христі Ісусі» (Гал. 3, 28). Ханаанейка стає одним із ранніх образів цієї універсальності Євангелія. Христос приходить до людини і запрошує її увійти у спільноту Божого народу. Дорогі юнаки та дівчата, сьогодні ми зібрались у цьому храмі щоб святкувати день юних сердець, наша Церква постановила відзначати День підлітка щороку 17 вересня в день пам’яті святих мучениць Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії. Час юності та молодості – це час пошуку Істини, пошуку свого місця в житті, час набуття власного досвіду. Ви є серед нас, у цьому храмі, і цей день є доброю нагодою сказати вам згідно сьогоднішнього Євангелія: Христос говорить і до вас. Можливо, ви ще не маєте відповідей на всі запитання про життя, майбутнє, професію, стосунки чи покликання. Це природно. Але вже сьогодні ви можете почати відповідати на найважливіше питання: ким для мене є Ісус Христос? Чи Він лише частина родинної традиції, чи Господь, до Якого я можу прийти зі своїм страхом, сумнівом, радістю і болем? Віра батьків може стати для вас доброю основою, але з часом кожен повинен особисто пізнати Бога. У якийсь момент кожна молода людина має сама сказати: «Господи, я хочу Тебе пізнати». Юна молодість – це час, коли хлопці і дівчати особливо гостро шукають відповідь на питання: «Хто я?» На це питання впливають родина, друзі, школа, культура, соціальні мережі, музика, реклама і безліч думок довкола. Молода людина може почати оцінювати себе чужими очима: наскільки добре виглядає, чи достатньо успішна, скільки має підписників, чи приймають її інші. Але ці критерії постійно змінюються і не дають остаточної відповіді. Християнська відповідь починається зі Святого Письма: «І сотворив Бог людину на Свій образ; на Божий образ сотворив її» (Бут. 1, 27). Це означає, що ваша гідність має основу в самому Богові. Ви не стаєте цінним тому, що вас хтось похвалив. Ви вже маєте гідність, бо створені Богом. Тому дуже важливо, щоб ви не будували свою особистість лише на чужому схваленні. Соціальні мережі можуть давати відчуття, що всі навколо красиві, успішні, щасливі, мають друзів, подорожують і вже знають, чого хочуть від життя. А ви дивитеся на це і думаєте, що відстаєте у цьому світі. Але соціальна мережа показує лише частину чужого життя. Порівнюючи себе з картинкою, людина легко починає знецінювати себе. Христос дивиться глибше. Він бачить ваше серце, ваші дари, рани, прагнення і навіть те, що ми самі ще не розуміємо. Не менш важливим є питання свободи. Молодь часто хоче бути вільною, і це природне прагнення. Але зловживання свободою може легко перетворитись на залежність, коли стає важко керувати власними бажаннями. Це може стосуватися телефону, ігор, соціальних мереж, бездумного споживання інформації, тощо. Можна сказати: «Я сам вирішую», але водночас не мати сили зупинитися. Христос же говорить: «Кожен, хто чинить гріх – гріха невольник! » (Йо. 8, 34). А далі обіцяє: «Тож коли Син вас визволить, то справді станете вільні» (Йо. 8, 36). Християнська зрілість полягає і в тому, щоб учитися керувати собою, своїми бажаннями, словами, емоціями та часом. Саме тому молодій людині потрібно берегти свій час. Час, який Господь дає вам зараз, не можна повернути. Можна сказати: «Помолюся завтра. Прочитаю Святе Письмо пізніше. Прийду до храму, коли матиму більше часу. Розберуся з вірою, коли стану дорослим». Але життя складається з тих самих «завтра», які одного дня стають минулим. Апостол Павло закликає: «Тож, уважайте пильно, як маєте поводитися, – не як немудрі, а як мудрі, використовуючи час, бо дні лихі» (Еф. 5, 15-16). Тому варто подивитися на свій звичайний день і чесно запитати: на що йдуть мої години? Скільки часу забирає телефон? Скільки – навчання, спорт, друзі, відпочинок? А скільки я залишаю для Бога, родини, живого спілкування, читання? Не все, що займає наш час, є поганим. Проблема виникає тоді, коли другорядне поступово витісняє головне. Те, чому ми щодня віддаємо свій час, поступово формує нас. Тому молитву потрібно вчитися вписувати у звичайний ритм життя. Ханаанейка сказала лише: «Господи, допоможи мені!» (Мт. 15, 25), але в цих словах було все її серце. Так може початися і наша особиста молитва. Не лише тоді, коли щось потрібно отримати, але й для подяки, покаяння, мовчання і перебування з Богом. Юність та молодість – це також час дружби, пошук глибоких взаємин довіри, формування характеру і важливих рішень. У цей період особливо сильним є бажання бути прийнятим. Через це людина іноді робить те, чого сама не хоче, лише щоб не залишитися осторонь. Хтось приєднується до насмішки над слабшим, хтось поширює чуже фото чи листування, хтось мовчить, коли друга принижують, а хтось погоджується на речі, які суперечать його совісті. Але справжня дружба не вимагає зради власних переконань. Апостол Павло попереджає: «Лихі розмови псують добрі звичаї» (1 Кор. 15, 33). Вибір друзів має значення, тому що середовище, у якому ми живемо, поступово впливає на наші думки і вчинки. Водночас важливо самому бути доброю людиною для інших – не зраджувати довіри, не використовувати слабкість іншого для приниження, тощо. Дорогі юнаки та дівчата, не бійтеся приносити Христові свої справжні проблеми. Можете говорити Йому про страх перед майбутнім, про конфлікти, самотність, розчарування, навчання, невпевненість у собі, помилки, гріхи чи залежності. Перед Богом не потрібно вдавати, що все добре. Ханаанейка прийшла до Христа зі своїм болем і не приховала його. Так само і ви можете говорити Господеві правду про себе. Але водночас не залишайтеся самі зі своїми труднощами. Молодість – це також час, коли Господь поступово відкриває людині її покликання. Перед вами багато можливостей, і тому іноді важко зрозуміти, яку дорогу обрати. Але ваше життя не випадкове. Бог створив кожного з нас на Свій образ і подобу (пор. Бут. 1, 26-27) і наділив дарами, які можуть послужити іншим. Дорогі у Христі! Сьогоднішнє Євангеліє починається з жінки, яка виходить назустріч Христові зі своїм болем, а завершується зціленням і похвалою Господа: «Велика твоя віра». У цьому образі є дорога, яку Господь пропонує і нам. Він кличе кожного вийти зі свого замкненого світу і довірити Йому власне життя. Особливо це стосується вас, дорога наша молоде. Пам’ятайте, що ви створені Богом, на Його образ і подобу (пор. Бут. 1, 26–27). Вашу гідність не визначають популярність, зовнішність, оцінки, матеріальні статки чи думка інших людей. Не відкладайте Бога на майбутнє, бо зустріч із Ним відбувається сьогодні. І сьогодні, дивлячись на приклад ханаанейки, молімося за нашу молодь, за їхню віру, гідність, безпеку, покликання та вибір майбутнього. Молімося за Україну, за наших захисників, поранених, полонених, за родини, які переживають втрати, і за справедливий мир. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь! + Ярослав 27 вересня 2026 року Божого,м. Борислав Детальніше...

Проповідь на Неділю після Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього (2026)

  Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні, у Неділю після Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього, перед нашими очима у храмі на тетраподі є виставлений хрест, як животворяще древо, на якому Син Божий віддав себе за життя світу. Те, що колись було знаком найганебнішої смерті, страху та людської жорстокості, через Ісуса Христа стало знаменом спасіння, любові та перемоги над смертю. Тому Церква в ці дні немовби затримує наш погляд на Хресті, щоб ми не проминули головного таїнства християнської віри. Апостол Павло говорить: «Ми проповідуємо Христа розп’ятого» (пор. 1 Кор. 1, 23), бо саме на Хресті відкривається міра Божої любові до людини. І сьогодні через Євангеліє від Марка до нас лунає заклик Божественного Учителя: «Коли хтось хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за мною» (Мр. 8, 34). Ці слова є серцевиною християнського життя, через які Господь показує нам дорогу учнівства: свобідно прийняти Божу волю, прийняти свій хрест і щодня вчитися жити за Його прикладом. Звернімо увагу на перші слова Спасителя у сьогоднішній євангельській благовісті: «Коли хтось хоче…». У них відкривається велика таємниця людської свободи. Бог нікого не примушує любити Його і не поневолює своєю силою. Він кличе, стукає у двері нашого серця, проте залишає за нами свободу відповіді. Саме тому в Об’явленні читаємо: «От, стою при дверях і стукаю: як хто почує голос мій і відчинить двері, увійду до нього і вечерятиму з ним і він зо мною» (Од. 3, 20). Ми можемо сказати «так» або залишитися осторонь. Тому християнське життя не зводиться до звички, чи зовнішньої приналежності до Церкви. Воно починається там, де ми свобідно відкриваємо своє серце Христові. І цей перший крок починається зі слів: «Хай зречеться себе самого». Що означає зректися себе в світі, який щодня говорить нам зовсім протилежне? Нас заохочують ставити власне «я» в центр життя, будь-якою ціною відстоювати свої бажання, комфорт, престиж та особисту вигоду. Людина легко може непомітно для себе зробити власне бажання найвищим критерієм добра і правди. Проте Євангеліє відкриває іншу дорогу. Зректися себе не означає зненавидіти себе, зневажити свою особистість, відмовитися від дарів, якими Бог нас наділив, чи дозволити комусь принижувати нашу гідність. Навпаки, це означає визволитися від панування егоїзму і поставити Бога в центр свого життя. Сам Христос у ніч перед своїми страстями молився: «Отче, коли ти хочеш, віддали від мене цю чашу, тільки хай не моя, а твоя буде воля!» (Лк. 22, 42). Ось що означає зречення себе: не втратити себе, а довіритися Богові. Це здатність подивитися на ближнього не як на засіб для досягнення власних цілей, а як на брата чи сестру, створених за Божим образом. Це готовність віддати час, сили, увагу, пробачити образу, поступитися там, де це служить любові. Зрікаючись егоїзму, ми стаємо по-справжньому свобідні, бо перестаємо бути рабом власних пристрастей і вчимося любити так, як любить Христос. Далі Спаситель закликає «взяти на себе свій хрест» (Мр. 8, 34). Дуже часто ми сприймаємо ці слова з острахом, ніби Господь спеціально посилає людині страждання, щоб перевірити, наскільки міцною є її віра. Однак Бог не є джерелом зла у світі і не насолоджується людським болем. Священне Писання говорить нам, що « …через одного чоловіка ввійшов у світ гріх, і з гріхом смерть» (Рим. 5, 12). Ми живемо у світі, де існують хвороби, несправедливість, насильство і смерть. Христос прийшов не поглибити наш біль, а ввійти в нього, взяти його на себе і перемогти смерть своїм Воскресінням. Тому, коли Господь каже «взяти свій хрест», Він не закликає нас шукати штучних страждань чи самостійно створювати собі труднощі. Наш хрест – це та реальність життя, у якій ми опинилися і яку маємо прожити з вірою, любов’ю та довірою до Бога. Частину обставин ми можемо змінити, і тоді маємо відповідально діяти; інші речі не можемо усунути власними силами, і тоді вчимося проходити їх разом із Христом. Для когось хрестом є виснажлива щоденна праця заради забезпечення родини, відповідальність за дітей, турбота про батьків або самотність, яку ніхто не бачить. Для іншого це тривала хвороба, яка відбирає фізичні сили, змушує змінити звичний спосіб життя і щодня вчитися терпеливості. Але навіть тут християнська віра не каже людині пасивно миритися зі стражданням: ми молимося, шукаємо лікування, приймаємо допомогу, підтримуємо одне одного і робимо все можливе, щоб зло не перемагало. Сьогодні для всього нашого народу важким хрестом є страшна війна. Це хрест матерів, які здригаються від кожного телефонного дзвінка; хрест дружин, які чекають своїх чоловіків; хрест дітей, які ростуть серед тривог і втрат; непомірний хрест наших воїнів, які щодня ризикують життям, захищаючи інших. Це хрест тих, хто втратив рідних, домівку, здоров’я, спокій, мирне життя. Коли ми беремо свій хрест, ми не залишаємося з ним наодинці. Син Божий воплотився і став людиною, щоб увійти в нашу історію, взяти на Себе наш людський тягар і пройти через смерть до життя (пор. Мт. 8, 17). На Голготі Христос проходить через біль, самотність, зраду, приниження і смерть. Тому наш хрест, яким би важким він не був, можемо нести у сопричасті з хрестом нашого Господа. Апостол Петро говорить про Христа: «він сам у своїм тілі виніс наші гріхи на дерево, щоб ми, вмерши для гріхів, жили для справедливости» (1 Пт. 2, 24). Коли людина проходить через випробування і не відвертається від Бога, її страждання може стати місцем глибшої зустрічі з Ним, очищення серця, жертовної любові та надії. Коли ми плачемо, Христос не залишається байдужим до наших сліз. Над могилою Лазаря Він Сам «заплакав» (пор. Йо. 11, 35). Коли ми падаємо від безсилля, Господь піднімає нас своєю благодаттю і нагадує, що останнє слово належить не смерті, а Воскресінню. Третій вимір цього євангельського заклику – «йти слідом за Ним». Іти за Христом означає поступово уподібнювати своє життя до Божого життя. Апостол Павло каже: «Будьте моїми послідовниками, як і я – Христа» (1 Кор. 11, 1). Християнин іде за Христом не лише в храмі, під час молитви чи богослужіння, але і в родині, на роботі, у суспільстві, у ставленні до тих, хто його кривдить або не погоджується з ним. Наслідувати Христа – означає жити логікою любові та служіння. Спаситель сам говорить: «Син Чоловічий прийшов не для того, щоб йому служили, але – послужити й дати життя своє на викуп за багатьох» (Мт. 20, 28). Тому йти за Ним означає щодня вчитися прощати, коли хочеться відповісти образою; допомагати, коли легше пройти повз; говорити правду, коли зручніше промовчати; підтримати слабшого в потребі. У цьому виявляється християнська зрілість. Через дію Божої благодаті людина поступово стає подібною до Христа, а за словами апостола Петра, ми покликані «стати учасниками Божої природи» (2 Пт. 1, 4). Це і є глибокий зміст духовного життя: щоб Христос дедалі більше жив у нас, а наше життя ставало відображенням Його любові. Далі в Євангелії ми чуємо: «Бо яка користь людині здобути світ увесь, а занапастити свою душу?» (Мр. 8, 36). Господь ставить перед нами питання про справжній порядок цінностей. Ми живемо серед постійного прагнення до успіху, статусу, достатку та впливу. Самі по собі праця, професійне зростання, матеріальна забезпеченість чи суспільне визнання не є злом. Навпаки, ми покликані відповідально розпоряджатися дарами, які отримали від Бога. Але жодне земне досягнення не може стати заміною Бога і не може дати людині остаточної безпеки. Можна накопичити великі статки, досягти високого становища, отримати визнання інших людей, але водночас втратити вміння дякувати, любити, співчувати й молитися. Христос питає нас про душу, бо саме вона визначає напрямок нашого життя і нашу відкритість до Творця. Через свою хресну жертву і славне Воскресіння Господь творить нове людство, відкриваючи шлях до нового життя. Кожен із нас у Таїнстві Хрещення входить у Христову смерть і Воскресіння, щоб жити для Бога. Апостол Павло навчає: «Коли ми з ним померли, то разом з ним будемо й жити» (2 Тим. 2, 11). Тому християнське життя – це постійне оновлення людини Божою благодаттю. Апостол закликає нас «одягнутись у нову людину, створену на подобу Божу, у справедливості й у святості правди» (Еф. 4, 24). У цій дорозі немає миттєвої досконалості. Ми падаємо і встаємо, помиляємося і каємося, втомлюємося і знову отримуємо сили. Навіть коли хрест здається занадто важким, Господь не відходить від людини. Він бачить її слабкість, знає її боротьбу і кличе повернутися до Нього. Особливо ми переживаємо цю Божу близькість у Таїнстві Покаяння, де Господь відкриває нам дорогу до свого милосердя. Наша надія полягає в тому, що Божа благодать сильніша за нашу слабкість. Дорогі у Христі, сьогодні для вашої парафії є ще одна особлива подія. Ми зібралися тут, щоб освятити дзвіницю, нові церковні дзвони та парафіяльний дім. Від давніх часів дзвони були важливою частиною літургійного життя християнської громади. Їхній голос скликає народ Божий на молитву і нагадує, що Церква має своє життя, яке виходить поза межі щоденної метушні. Як Христос у Євангелії кличе нас «узяти свій хрест» і «йти за Ним», так і ці дзвони будуть кликати вас залишати земні турботи й піднімати серце до Бога. Коли ці дзвони лунатимуть біля вашого храму, нехай вони спонукають вас пригадати Того, хто кличе. Дзвін кликатиме вас до храму на Святу Літургію, де Церква слухає Боже слово, приносить Безкровну Жертву і приймає Христа у Пресвятій Євхаристії. Він нагадуватиме про молитву в радості й у скорботі, про необхідність примирення з Богом і ближнім, про те, що людське життя має свою мету і свій вічний вимір. Нехай він лунає у дні хрестин і вінчань, у святкові дні та в моменти скорботи, коли спільнота молитиметься за своїх померлих і з надією на воскресіння проводжатиме їх у вічність. Нехай же цей дзвін стане для вашого села знаком єдності, молитви і миру. Просімо у Господа, щоб кожен його звук нагадував вам про Божу присутність і спонукав звертати серце до Нього. Молімося, щоб ваша спільнота залишалася місцем, де вчаться прощати, підтримувати одне одного, берегти сім’ю, виховувати дітей у вірі та разом проходити випробування. Сьогодні ми молимося також за наших воїнів, за поранених і полонених, за тих, хто втратив рідних і домівку, за всіх, хто сьогодні живе серед небезпеки й тривоги. І просимо Господа, щоб церковні дзвони по всій нашій землі могли сповістити про справедливий мир, припинення кровопролиття та про великий день нашої перемоги. Нехай їхній голос кличе нас до Христа, бо тільки в Ньому наша надія має свою непохитну основу. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай завжди перебуває з усіма вами. Амінь. + Ярослав 20 вересня 2026 року Божого,с. Золотковичі   Детальніше...