Проповідь на тридцять другу неділю після Зіслання Святого Духа (2026)

«Сьогодні на цей дім зійшло спасіння» (Лк. 19,1-10) Христос Рождається !Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішня євангельська благовість оповідає нам надзвичайну подію, що відбулася в Єрихоні. Це – відоме у Біблії місто. Про нього у книзі Ісуса Навина читаємо: «Єрихон зачинився і замкнувся кріпко перед синами Ізраїля; ніхто не виходив, ані не входив до нього» (ІН. 6,1). Отже, це – замкнене місто, в яке ніхто не входить і з якого ніхто не виходить. Це – справжня фортеця, яку не можна здобути людськими силами. Так само людське серце часто є закритим, неспроможним любити і неспроможним бути любленим і прийняти любов. Знаємо, що Єрихон був завойований Ісусом Навином у чудесний спосіб, з Божою допомогою: на сьомий день після сьомого обходу довкола міста, коли священики засурміли, а весь народ закричав сильним окликом, мури міста впали, а ізраїльтяни з Ісусом Навином увійшли у місто ( ІН. 2,1-14). Подібно до розвідників Ісуса Навина сьогодні Ісус Христос входить у місто Єрихон, знаходить в ньому грішника і напрошується в його дім. Він приходить, щоб спасти Закхея від смерті і зіслати на його дім спасіння. Ось так починається історія Божого милосердя, благовість спасіння Богом, Який іде шукати людину, якою б вона не була і де б вона не заблукала; іде, щоб зустріти її і потрапити до її дому, подарувавши їй спасіння. Людина, яка бажає бачити Бога і прагне життя, продовжує цю історію спасіння в часі. Ісус прямує до Єрусалиму (Лк. 9, 51 – 19, 40), бо час спасіння вже наблизився. Те, що було «неможливе в людей, є можливе в Бога» (Лк. 18, 27), тому зустріч із Закхеєм є здійсненням неможливого. Закхей був не лише митарем (таким яким був Леві – згодом апостол Матей), але «головою над митарями» і був дуже «багатий». Коли Ісус проходив поблизу його дому, Закхей за всяку ціну «бажав бачити Ісуса» (Лк.19,3) і з цією метою виліз на дерево (євангелист говорить про «сикомор»), «щоб подивитися на нього» (Лк. 19, 4). У такий спосіб Ісус побачив Закхея і звернувся до нього зі словами, над якими можна багато роздумувати: «Закхею, притьмом злізай, бо я сьогодні маю бути в твоєму домі» (Лк.19,5). Христос не лише дав зрозуміти, що побачив його (начальника митарів, тобто людину певної посади) на дереві, але, що більше, засвідчив перед іншими, що хоче «затриматися у його домі» (Лк. 19, 5). Це викликало радість у Закхея, і одночасно ремствування серед тих, яким таке спілкування Вчителя з Назарету із «митарями та грішниками», очевидно, не подобалось. Євангельська благовість запрошує нас замислитись над твердженням, що Закхей «бажав бачити Ісуса» (Лк. 19, 3). Ця думка є дуже важливою, і ми повинні її віднести до кожного із нас, до кожної людини. Чи я хочу «побачити Христа»? Чи роблю все, щоб «могти Його побачити»? Ця проблема є актуальною як тоді, коли Ісус проходив містами і селами свого краю, понад дві тисяч років, так і тепер, для кожного із нас особисто. Чи може ми уникаємо зустрічі із Господом? А якщо вже і не проти зустрічі, то десь здалеку. Ми не приближаємось занадто, щоб не попадатися Йому на очі, щоб не побачив забагато, щоб ми не мусіли прийняти тієї правди, яка від Нього походить. Закхею необхідно було зробити зусилля, щоб побачити Ісуса. Людина може змінити те становище, в якому вона опинилася. Бог не хоче нічого робити проти волі людини. Він іде, пропонуючи спасіння, але людина повинна зробити крок назустріч, виявити своє бажання зустрітися з Ним. Постать Закхея є образом кожної людини, яка після гріха намагається сховатися від Бога. Згадаймо хоча б Адама й Єву, які, скуштувавши плід з дерева пізнання добра і зла, коли почули голос Бога, сховалися від Нього серед дерев саду (пор. Бут. 3,8). І з цього моменту Бог не перестає кликати людину, запитуючи: «Де ти?» (Бут 3,9). Людина, виправдовуючись нібито наготою, а насправді намагаючись приховати свій гріх, ховалася серед хащів і дерев, віддаляючись все більше і більше від Господа. Та Господь не покинув людину, а пішов її шукати – знаючи, що її зможе повернути назад у рай тільки тоді, коли вона сама забажає Його побачити. Через свою любов і велике милосердя Бог в Ісусі Христі став людиною, одним із нас, щоб знову повернути нас до Отця. І саме сьогодні серед гілля на дереві Він помічає отого маленького чоловічка, багатого начальника митарів на ім’я Закхей. Кличе його по імені – і Господній радості немає меж, бо нарешті знайшов те, що загубилося і може подарувати своє спасіння тому, що загинуло… І це все – каже Євангеліє – стається сьогодні! Стається тут, стається з нами. У своєму великому милосерді Бог іде шукати нас, загублених у хащах гріха, і знаходить, незважаючи на те, наскільки ми малі добрими вчинками і великі своїми гріхами. Йому не потрібні пояснення, чому ми так далеко відійшли від Нього. Він хоче тільки одного – щоб ми якнайшвидше прийняли Його у свій дім. Це те саме, що впустити світло в хату: як тільки засвітити світло, одразу зникає темрява і дім наповнюється світлом. Закхей не дав себе похитнути або застрашити. Не настрашився, що прийняття Христа у його домі могло б загрожувати його професійній кар’єрі, або ускладнити його діяльність пов’язану із професією начальника митарів. Він прийняв Христа у своєму домі і сказав: «Господи, ось половину майна свого даю вбогим, а коли чимось когось і покривдив, поверну вчетверо» (Лк. 19, 8). В цей момент стає зрозумілим, що не лише Закхей «побачив Христа», але також і Христос проник у його серце і совість; просвітив його аж до глибини людського буття. І ось стається відкриття серця, розкаяння і навернення. Звершується діло спасіння. Сам Ісус це стверджує, мовлячи: «Сьогодні на цей дім зійшло спасіння, бо й він син Авраама. Син бо Чоловічий прийшов шукати і спасти те, що загинуло» (Лк. 19, 9-10). Це одне із найпрекрасніших висловлювань у Євангеліях. Як Ісус відрізняється від більшості з нас! Він завжди намагається побачити в людині добро, незважаючи на те, наскільки воно прикрите злом. Бог нас любить, тому бачить нас по-іншому, ніж люди. Бог бачить нас такими, якими ми можемо бути. Ми бачимо те, що є можливо часто спотворене і перебільшене обмовами, а Бог бачить те, що може бути. Одного дня італійський скульптор Мікеланджело побачив зайву гостру кам’яну брилу необтесаного мармуру, яку викинув будівельник. Він запитав: “Що ви збираєтеся робити з цим мармуром?” Йому відповіли: “Нічого, з ньому вже немає жодної користі”. Мікеланджело сказав: “У ньому є користь, відправте його до моєї майстерні. У цій брилі ув’язнений ангел, я мушу його звільнити”. Так само й інший Великий Скульптор – Ісус. Він побачив Закхея, який був відкинутий людьми як грішник і пожадливий колаборант, нечесний митар. Але Ісус зауважив у Закхеєві більше, ніж його немочі і гріхи. Він побачив Закхея таким, яким той міг бути – людину, якій прощено його гріхи; яка відплатила за свої злочини, повернувши вчетверо тим, кого скривдила; яка присвятила себе допомозі бідним. Ісус побачив Закхея інакшим, не таким, яким той був – грішником, а таким, яким той міг стати – святим. Ось таким є традиційне ставлення Ісуса до грішників. Грішник – це не є справжня людина, яка походить від Божого образу. Щось чуже увійшло в нього, щось чужорідне, щось, що йому не належить, але є причиною його потворних моральних ран і упадків. За цим Ісус завжди бачить справжню особу, яка потребує спасіння. Господь глянув на Симона, рибалку, і побачив Петра – скелю, Першого в любові серед апостолів. Він подивися на переслідувача Савла і побачив Павла апостола – благовісника для поган. Він подивися на Августина любителя розваг і побачив Святого Отця Церкви. Він глянув на Закхея, шахрая і колаборанта, і побачив того, хто кається і допомагає бідним. Він подивився на дванадцятьох апостолів, групку невідомих, і побачив дванадцять осіб своїх послідовників, які змінять світ. Він побачив у всіх цих людях велич, якої ніхто інший не міг побачити, навіть вони самі. Те, що Ісус зробив для Закхея, Він зараз робить з нами. Він дивиться і бачить нас – слабких, розчарованих, грішних людей. Але водночас Він нас бачить як здібних, вірних, прощених грішників, нових людей, якими ми можемо стати, коли віддамо наше життя Йому, так як зробив Закхей. Бо остаточною метою людини є небо, її правдивий дім, де Отець Небесний очікує всіх у милосердній любові. Бог не хоче, щоби хтось загинув; тому понад дві тисячі років послав не землю свого Єдинородного Сина, щоб «шукати і спасти те, що загинуло» (Лк. 19, 10). Він відкупив нас своєю смертю на хресті. Ісус помер і воскрес, щоб бути «первородним між багатьма братами» (Рим. 8, 29). Будьмо відважні! Ісус вже шукає нас, щоб подарувати нам своє милосердя і спасіння. Таким чином сьогоднішнє Євангеліє є для нас словом надії про те, що Господь Бог за нами шукає. Він до нас приходить, щоб нас підтримати, щоб нам показати, що так довго, як ми є з Ним, ми непереможні. Просімо нашого Спасителя, щоб Він зглянувся над нами і нашим народом, щоб був із нами у ці непрості часи війни московії і допоміг нам осягнути ту гідність до якої нас кличе, а яку ворог хоче у нас забрати, щоб допоміг позбутися наших провин, гріхів, дозвольмо Богові нас віднайти і в покаянні наблизитись до Нього, щоб Він сказав сьогодні кожному з нас і народові в цілому: Я хочу бути у твоїм домі, щоб на цей дім зійшло спасіння (пор. Лк. 19, 9-10). А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 25 січня 2026 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Проповідь на тридцять першу неділю по Зісланні Святого Духа (2026)

  «Ісусе, Сину Давидів, змилуйся надо мною!»(Лк. 18, 38) Христос Рождається!Дорогі у Христі брати і сестри! У Старому Завіті час Месії був описаний дуже виразно. Пророк Ісая так висловлюється про нього: «Того дня глухі почують слова книги, очі сліпих прозріють із темряви та пітьми. І бідні дедалі більше у Господі веселитимуться, і вбогі між людьми радітимуть Святим Ізраїля» (Іс. 29,18-19). У вибраному народі віра про цю правду була розголошена так далеко, що єрихонський незрячого, почувши, що недалеко проходить Христос, без найменшого сумніву прохав Його словами: «Ісусе, Сину Давидів, змилуйся надо мною»! Єрихон — це ворота, що ведуть в землю обітовану. Для ізраїльського народу це кінець довгого виходу з рабства до свободи. Проте народ, зокрема і Христові учні, все ще «залишаються» в Єгипті, вони нездатні пройти або навіть зрозуміти шлях Ісуса (пор. Лк.18, 34). Рівно ж Єрихон є неприступною фортецею, в яку ніхто не може увійти або вийти. Бог вчинить так, що вона впаде під звуки труб і крик народу (пор. І.Н. 6). Таким чином Єрихон нагадує серце людини – неприступну фортецю, що не може пізнати Господа. Тепер Ісус «наближається» до Єрихону, після зцілення сліпого він «увійде» в місто і«захопить» його. Так що Закхей вже буде Єрихоном захопленим, Господь увійде в його життя і перемінить його. Господь іде в Єрусалим, там Він увійде в темряву своїх учнів. Це – Великодня ніч, в якій Він виявляє своє милосердя тим, хто взиває Його ім'я. У сьогоднішній євангельській благовісті незрячий чоловік є прототипом просвіченого. Він знає, що не бачить, однак слухає, взиває, заводить розмову з Ісусом, впізнає у ньому Месію і Господа, знає, про що просити, і отримує – підносячи очі до Господа, бачить світло, яке спасає, і йде за Ним. Незрячий чоловік з сьогоднішньої Євангелія був незрячим фізично, однак мав духовний зір – віру в Христа. Він не бачив того, що бачили інші люди: навколишній світ із його зовнішніми ознаками та формами, людський вигляд тощо. Водночас він бачив те, чого інші люди не помічали – оком віри він побачив Бога в Ісусі Христі. Він вмів мислити і сприймати інших дуже глибоко й уважно. У той час, як інші називали і сприймали Спасителя звичайною людиною – Ісусом з Назарету, незрячий назвав його Сином Давида, тобто Месією, і найголовніше – Господом, а після оздоровлення пішов за Ним. Чуда і знаки, які Ісус здійснював для підтвердження свого месіанського посланництва і приходу Царства Божого, тісно пов'язані із закликом до віри. Цей заклик має подвійне значення: віра передує чудові, більш того — є умовою його виконання, в свою чергу: віра являє собою наслідок чуда, ніби породжує його в душі тих, хто чудо досвідчив або став його свідком. Відомо, що віра є відповіддю людини на слово Божого об’явлення. Вона є «знаком» Божої присутності і діяння в житті віруючої людини. На основі євангельської розповіді про зцілення незрячого спробуймо перенести факт сліпоти з площини фізичної в площину духовну. Сліпець отримав оздоровлення своєю наполегливою вірою. Його віра у те, що Господь, Який прийшов у світ та іменується Сином Давидовим, може дарувати йому зір, не була принагідною чи непевною. Інакше він все-таки не взивав би так голосно і так наполегливо, а тим більше замовчав би після людських докорів. Однак незрячий натомість не зважає на людські докори, а ще дужче проявляє свою віру. Він настійливо просить милості в Ісуса Христа. Єрихонський незрячий сидів при дорозі і прохав милостині, але сам Спаситель каже: «Я є дорога, істина і життя!» ( пор. Йо. 14, 6). Хто не знає «дороги» надприродного світла, є духовно сліпим. Хто тільки захоплюється Христом, але Його не знає, не йде за Ним, той є подібний до того, хто в темряві сидить при дорозі і не просить про світло, щоб жити, не благає в Христа уздоровлення. Хто ж пізнає сліпоту свого серця, відчуває брак надприродного світла через свою гріховність, той взиває з глибини своєї душі: "Icyсе, Сину Давидів, змилуйся надо мною"! Дорогою до духовного просвічення, як бачимо з сьогоднішнього Євангелія, є сильна віра. А що ж таке вiра? В чому її сутнiсть? Вiдповiдь на цi запитання дає нам апостол Павло. Вiн говорить, що вiра є впевненістю у здійснення того, чого ми чекаємо; впевненiстю в iснування того, чого ми не бачимо (Євр.11,1). Однак віра не є результатом людських зусиль, людського розуму, а радше, Божим даром: «Щасливий ти, Симоне, сину Йони, бо не тіло і кров це тобі відкрили, але Отець мій небесний» (Мт.16,17). Вона бере свій початок в ініціативі Бога, Який розкриває нам своє єство і запрошує нас розділити з ним Його божественне життя. Віра не тільки дає деяку інформацію про особу Христа, але вона має на увазі особисті стосунки з Ним, пронизуючи всю людину, з її інтелектом, волею та емоціями. Таким чином вiра є природною властивiстю душi, як розум i почуття. Без неї неможливе духовне життя людини. Вона є фундаментом і підставою діяльності Бога в нас. Тому розуміємо апостола Павла, коли говорить: «Без віри неможливо подобатися Богу» (Євр.11,6) і в другому випадку в посланні до Римлян: «Праведник з віри буде жити» (Рм. 1,17; Гал. 3,11). Але віра не є результатом людських зусиль, вона бере свій початок в ініціативі Бога, Який розкриває нам своє єство і запрошує нас розділити з ним Його божественне життя. Віра народжується від слухання Слова Божого. Те Слово Боже входить до нас через слухання–споглядання й оселюється в нашому серці, тоді починається нове життя, починається життя з Богом. Всі ми до кінця нашого життя маємо боротися з дияволом, який нас спокушає і хоче навести нас на старий – грішний спосіб життя. Однак ми маємо Ісуса Христа, тому віруймо в Нього, молимось до Нього, щоб ми витривали на цій дорозі, якою Господь запрошує нас іти, тобто дорогою Хрещення, дорогою доброти і любові, дорогою ділення і служіння, дорогою присутності там, де інші нас потребують. Хто йде за Христом, той осягає мету свого життя, тобто злуку з Отцем. «Ніхто не приходить до Отця, як тільки через мене», – каже Ісус (Йо. 14,6). На цій дорозі до Отця, як ми вже бачили у сьогоднішній благовісті, також дуже важне місце займає молитва. Вона являється основною потребою в житті кожної людини, як в порядку природному, так і надприродному. Щоб молитва в нас проявляла всю свою повноту, то мусимо перебувати в ній безупинно, як у природному стані нашої душі. До цього заохочує нас святий апостол Павло словами: «Моліться безперестанку» (1 Кол. 5,17). У нашій молитві повинні бути чотири дії, про які пише святий Василій Великий: «Спершу восхвали Бога, потім подякуй за добродійства, які Він тобі зробив, далі відкрий Йому свої гріхи і порушення заповідей Його, а на кінець проси в Нього те, що потрібне тобі, головно для спасіння твоєї душі». Щоб молитва мала силу перед Господом, треба наповнити її вірою в безмежність Божої щедрості і в непохитність Його обіцянки. «Будьте в молитві витривалі, – каже апостол Павло, – і чувайте на ній в подяці» (Кол. 4, 2). З найдавніших часів серед християн найбільш відомою з-поміж коротких молитов була т.зв. Ісусова Молитва – «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного!» Про неї сказано у святого Єфрема, св. Івана Золотоустого, у св. Ісаака Сирійця. Чули ми її і в сьогоднішньому Євангелії: єрихонський незрячий благав нею Господа про своє просвічення. «Ісусова Молитва» містить у собі дві складові частини, які є твердою опорою в житті кожної людини: це впевненість у тому, що Христос присутній серед нас, а також свідомість того, що самі по собі ми, слабкі і грішні, повинні просити про Божу допомогу. Духовні отці радять повторювати цю молитву якнайчастіше, аби вона злилась з диханням та з биттям серця. Так вона буде супроводжувати нас при будь-якій нашій діяльності та стане наріжним каменем нашої свідомості. Через молитву Ісус є наче «вимушено зупинений» криком того, хто на Нього чекає, і так Він стоїть перед ним в повноті свого милосердя. Таким чином Боже милосердя, що проходить всюди, є зупинене молитвою – криком убогого, який знаходиться на узбіччі. Господь зупиняється в темряві всіх людей, щоб показати їм любов. Він входить до будинків усіх загублених, щоб їх врятувати. На дорозі Сина Людського, Який видає себе Сам, пасхальна благодать сягає всіх людей пропорційно до їхніх потреб у спасінні. Дорогі брати і сестри, сьогодні євангельська подія вчить нас, що велика віра і щира молитва здатні привернути увагу Бога, Який звернеться і до нас із запитання: «Що бажаєш, щоб я вчинив тобі». Сьогодні коли Україна стоїть перед викликом екзистенційної боротьби з російською агресією у молитві прохаймо нашого Господа: Всемогутній і Вічний Боже, почуй благання наших зболених сердець у час лихоліття війни агресора і тирана московії. Ми вдаємося до Тебе зі сокрушенним серцем, бо знаємо, що наша доля у Твоїх руках. Благаємо Тебе наш Господи, даруй перемогу над силами зла, що повстали проти нас і благослови Україну своїми дарами свободи, справедливого миру, спокою і доброї долі. Поручаємо Тобі увесь наш народ, наших мужніх воїнів захисників, наше теперішнє і майбутнє віддаємо в руки Твого люблячого і милосердного Провидіння навіки віків. Амінь. + Ярослав 18 січня 2026 року Божого,м. Дрогобич  Детальніше...

Проповідь на Богоявлення Господа нашого Ісуса Христа (2026)

«Це Син мій любий, що його я вподобав» (Мт. 3,17) Христос Хрещається!Дорогі в Христі брати і сестри! Сьогодні ми святкуємо одне з найбільших і найдавніших свят нашої віри – Богоявлення Господнє, або Хрещення Христа в Йордані. Це свято, коли небеса розкриваються, коли Бог являє Себе людям у повноті Святої Трійці, коли над водами лунає голос Бога Отця, сходить Святий Дух і ширяє у вигляді голуба, а Божий Син стоїть у водах Йордану. Уявімо собі ту мить. Берег ріки Йордан. Натовп людей, які прийшли до Івана Хрестителя, щоб покаятися і хреститися. І ось серед них з'являється Той, Хто не має в чому каятися. Христос підходить до Івана і просить хрестити Його. Іван, побачивши Христа, вказує на Нього і говорить слова, які стануть основою всієї християнської віри: «Ось Агнець Божий, що бере на Себе гріх світу» (Ів. 1.29). Іван не називає Його царем, не називає Його воїном-визволителем, яким багато хто хотів бачити Месію. Він зве Його Агнцем – беззахисною жертвою, яка віддасть своє життя за інших. Уже тут, на початку служіння Христа, Іван пророчо бачить Голготу. Він розуміє, що хрещення у воді – це лише передвістя іншого хрещення, хрещення на хресті. І коли Христос просить Івана хрестити Його, Іван противиться: «Мені треба хреститися від Тебе, а Ти приходиш до мене?» (Мт. 3.14). Це природна реакція людини, яка усвідомлює власну недостойність перед святістю Бога. Іван розуміє, хто стоїть перед ним. Він знає, що Христос безгрішний, що Йому не потрібне хрещення покаяння. Але Христос відповідає: «Залиш це тепер, бо так нам личить виконати всяку правду» (Мт. 3.15). Яка глибина в цих словах! Христос не потребував хрещення для Себе, але Він прийшов виконати всю правду Божу, ототожнити Себе з грішним людством, стати одним з нас, щоб підняти нас з гріхів, щоб ми стали богоносними, синами і дочками Божими по благодаті. І після того, як Христос вийшов з води, Іван свідчить: «Я бачив Духа, що зійшов, як голуб з неба, і перебував на Ньому» (Ів. 1.32). Іван стає першим свідком Богоявлення, першим, хто публічно оголошує світу: ось Він, Месія, на Якого зійшов Дух Святий! І тоді лунає другий голос – голос Отця з небес, який змінює все. Небеса розкриваються, і всі присутні чують: «Це Син Мій Возлюблений, що Його Я вподобав» (Мт. 3.17). Це перше публічне свідчення Отця про Сина. До цього моменту служіння Христа було прихованим - тридцять років у Назареті, у простій родині. Але тепер Отець відкриває світу істину: це не просто праведна людина, не просто пророк – це Його Син, Його Возлюблений. Святитель Іоан Золотоустий про це так пише: «Отець свідчить з небес не для Сина, бо Син не потребував свідчення, але для нас, щоб ми повірили». Так, Христос знав, хто Він є. Але ми не знали. І Отець промовляє, щоб всі ми, хто стояв тоді на березі Йордану і хто стоїть сьогодні в Христовій Церкві – повірили і пізнали істину про Божого Сина – Ісуса Христа, Єдинородного від Отця, Бога істинного. І є ще третій голос у цій дивовижній симфонії Богоявлення – це мовчазна присутність Самого Христа у воді. Він не промовляє багато слів, але Його присутність у воді говорить голосніше за всі слова. Той, Хто не мав гріха, входить у води покаяння. Той, Хто створив воду, занурюється в неї. Той, Хто є джерелом життя, приймає символ очищення. Чому? Через солідарність. Христос ототожнює Себе з нами, грішниками. Він не стоїть осторонь, говорячи: «Я святий, а ви грішні». Ні! Він входить туди, де ми є, бере на Себе наш стан, щоб підняти нас до Свого стану. Святитель Григорій Богослов каже: «Христос занурюється, щоб піднести із дна упадку людську природу. Він виходить з води і підіймає з собою увесь світ». Яка надія в цих словах! Коли Христос виходить з води, Він виносить з неї не лише Себе, але й усіх нас, всю людську природу, піднімаючи її з глибин гріха до висот святості. І над усім цим – над Христом у воді, над словами Івана, над голосом Отця – з'являється Дух Святий у тілесному вигляді голуба. Чому голуб? По-перше, голуб символізує лагідність і простоту – ознаки нового народу Божого. Христос прийшов не як грізний суддя з вогнем і мечем, а як лагідний пастир, приятель грішників. По-друге, після потопу саме голуб приніс Ною гілку оливи як знак примирення між небом і землею. І тут, на Йордані, Дух у вигляді голуба приносить остаточне примирення між Богом і людством. Вода, яка колись була знаряддям суду (потоп), тепер стає засобом спасіння (хрещення). По-третє, голуб не живе у бруді. Так і Дух Святий не перебуває там, де панує гріх. Але Дух зішов на Христа, бо хоча Христос стояв у водах покаяння, Сам Він був абсолютно чистий. І тут є ще одна глибока паралель. Пригадаймо початок Біблії: «Земля була безвидна й порожня, і темрява була над безоднею, і Дух Божий ширяв над водою» (Бут. 1.2). Тоді, на початку творіння, Дух був над водами хаосу, і почалося нове творіння. Тепер, на Йордані, Дух знову над водою, і починається нове творіння – відродження людства у Христі. Хрещення Христа – це не просто історична подія. Це новий початок для всього людства. Перше створення дало нам природне життя; нове створення в Христі дає нам життя духовне, вічне. Коли Христос увійшов у воду, «вогненна природа Божества освятила всі води світу». З того часу вода стала засобом відродження в таїнстві хрещення. Те, що Христос зробив на Йордані, відкрило нам дорогу до вічного життя через хрещення. Дорогі у Христі, на Йордані ми бачимо найповніше відкриття Святої Трійці в Новому Завіті. Це один з небагатьох моментів, коли всі три Особи Божества явлені одночасно і видимо: Син стоїть у воді, у Своєму людському тілі; Дух Святий зішов у тілесному вигляді голуба; Отець промовляє з небес. Три Особи, але один Бог. Три голоси, але одна воля. Три явлення, але одна любов до людства. Улюблені браття і сестри, дозвольте тепер звернути наш погляд з давнього Йордану на сьогоднішню Україну. Бо те, що сталося тоді, має значення і для нас сьогодні, у цей трагічний і одночасно героїчний час нашої історії. Сьогодні Україна переживає свою Йорданську епоху – час випробувань, коли здається, що води хаосу поглинають все. Війна, руйнування, смерть, біль – це наші води, наш сучасний потоп. Іноді здається, що ці темні води затоплять усе, що нам дороге. Але саме тут, над цими темними водами, нам потрібно почути той самий голос, який пролунав над Йорданом. Отець говорить і сьогодні: «Це Мій возлюблений народ» – Бог не залишив Україну. Навіть коли здається, що небеса мовчать, навіть коли молитви, здається, не досягають неба, Бог там, над водами нашого страждання, і Він каже: «Це Мої діти, і Я їх не покину вони Мої і ніхто їх не вирве з руки моєї, записав тебе Я в себе на долонях» (пор. Іс. 49, 14-18). Дух зійшов – ми бачимо Його присутність у дивовижній єдності і солідарності нашого народу, у жертовності воїнів – звитяг, у невтомній праці волонтерів, у молитвах матерів, у незламності духу людей, які втратили все, але не втратили віри та надії до Бога. Христос присутній – у кожному праведному захиснику нашої землі, у кожному, хто ділиться останнім хлібом з сусідом, у кожному акті милосердя серед жорстокості війни. Христос там, де любов перемагає ненависть, де світло пробивається крізь темряву, де життя опирається смерті. Хто сьогодні наші Івани Хрестителі – голоси пророків, які вказують на присутність Бога серед страждань? Це священики, які служать на передовій, які приносять Євхаристію солдатам у траншеях, які провадять у вічність полеглих героїв. Це волонтери, які несуть світло у темряву, які плетуть маскувальні сітки, збирають допомогу, евакуюють людей з небезпечних зон. Це кожен з вас, хто свідчить своїм життям: «Бог з нами»! Хто не втрачає віри, хто продовжує любити, хто відмовляється дозволити війні зробити з себе чудовисько ненависті. Христос у воді Йордану вже бере на Себе гріхи світу, які винесе на Голготу. Хрещення – це вже шлях до хреста. Так само і з Україною. Наше страждання має сенс не саме по собі – страждання ніколи не є добром само по собі. Але коли в цьому стражданні присутній Христос, коли люди залишаються людьми всупереч бездіяльності навколо, коли кров мучеників за правду і свободу просочує землю – ця земля стає освяченою. Визнаймо, що Бог може використати навіть найтемніші води для нового творіння, так само як Він використав води Йордану для відкриття нової ери спасіння. Іван називає Христа «Агнцем Божим, що бере гріх світу». Сьогодні Україна, як Агнець, бере на себе тягар боротьби не лише за себе, але й за весь вільний світ. Ми боремося проти імперії зла, яка загрожує не лише нам, але й усій європейській цивілізації, усім цінностям людської гідності та свободи. Це не месіанізм, не зарозумілість. Це проста реальність: хтось має стати на шляху зла, хтось має сказати «ні» тиранії, навіть якщо це коштує крові та сліз. І український народ взяв на себе цей тягар – не тому, що хотів, а тому, що не міг інакше, залишаючись собою. Але не лише до України сьогодні звернене слово Богоявлення. Воно звернене до всього світу, який, здається, втратив здатність чути Божий голос. Сучасний світ – це галасливий натовп на березі Йордану. Стільки голосів, стільки шуму, стільки інформації! Але чи чуємо ми той єдиний Голос, який має значення? Чи розрізняємо ми зішестя Духа серед усіх цих «духів часу»? Багато хто не чує голосу Отця через шум інформаційного хаосу – безкінечний потік новин, більшість з яких лише розпалює страх і гнів; духовну глухоту споживацтво, корупцію та ідеологічні бур'яни, які заступають місце Бога в серці людини. Світу потрібні нові Івани Хрестителі – не самопроголошені пророки, не крикуни на вулицях і в соціальних мережах, а справжні свідки, які вказують не на себе, а на Христа, живуть у простоті серця, звільнившись від зайвого, не бояться говорити правду владі, навіть коли це небезпечно. Але найважливіше, брати і сестри, Богоявлення – це особиста розмова Бога з кожним з нас. Дозвольте мені звернутися тепер до серця кожного з нас. Чи не відчуваємо ми іноді те саме, що відчував Іван: «Мені треба хреститися від Тебе, а Ти приходиш до мене»? Чи не здається нам, що ми недостойні Божої любові? Прислухаймось відповідь Христа Іванові, бо ця відповідь адресована і нам: «Залиши це тепер». Бог приходить до тих, хто визнає потребу в Ньому. Христос прийшов не до праведників, а до грішників, не до здорових, а до хворих. Почуття недостойності не є перешкодою для Божої благодаті – воно є саме тим, що робить нас відкритими для неї. Кожна людина переживає свої «води хаосу». Для когось це біль і тривога, які здається затоплюють душу. Для когось – життєва криза: втрата роботи, розлучення, хвороба, смерть близької людини. Для когось – духовна сухість, коли Бог здається далеким і мовчазним. Це наші води. Це наш особистий Йордан, наш особистий потоп, іноді здається, що ці води поглинуть нас. Обітниця Богоявлення така: Дух Святий, як голуб, готовий зійти і на наші води. Він готовий освятити наш хаос, принести мир у наш неспокій, внести порядок у нашу плутанину. Бо і сьогодні, як і дві тисячі років тому, небеса відкриваються. Дух зішов. Отець говорить. Христос присутній у водах нашого життя. Питання не в тому, чи Бог присутній – Він є. Він тут, з нами, в цьому храмі, в нашій країні, в нашому світі, у вашому особистому житті. Питання в тому, чи готові ми почути, побачити, прийняти? Нехай цей день Богоявлення стане для кожного з нас особистою зустріччю з Пресвятою Трійцею над водами нашого життя. Пізнаймо присутність Христа, Який входить у наші води, щоб освятити їх і підняти нас з ними до вічного життя. І нехай це Богоявлення буде не лише святом, яке ми відзначили і забули, але початком нового життя – життя як улюблених дітей Отця, у силі Духа, за прикладом Христа Господа. Амінь. + Ярослав 06 січня 2026 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Проповідь на Навечір’я Богоявлення Господнього (2026)

Христос Рождається!Дорогі в Христі брати і сестри! Стоячи сьогодні на порозі світлого дня Богоявлення, ми молитовно споглядаємо, як Сам Господь наближається до річки Йордан, аби хреститися від Йоана. Тому й Церква велично проголошуємо у наших богослужіннях: «Готуйся, Завулоне, зодягнися у прикраси, Нефталіме, Йордане ріко, зупинися і радісно прийми Владику що йде хреститися. Веселися, Адаме з праматір'ю, і не скривайтесь, як колись у раю, бачивши вас нагими, Христос появився, щоб зодягнути в первісну одежу і обновити все творіння» (тропар передсвяття Богоявління). На Вечірні перед святом Богоявленням ми чуємо читання зі старозавітньої книги Ісуса Навина, де розповідається про перехід вибраного народу до обіцяної землі. Ще за 1250 років до того, як Христос прийшов над Йордан, над цією річкою став багатотисячний натовп Мойсеєвого народу. Вони вже попрощалися зі своїм вождем і пророком, і на чолі їх стояв Мойсеїв наступник – 85-річний Ісус Навин. Обіцяна земля манила. Після сорокарічних мандрів пустелею вона здавалася суцільною щедрою оазою, що тече молоком і медом. Йордан, відділяючи народ Авраама від його землі, виглядав останнім, священним рубежем між випробуваннями пустелею та землею обітованою. Ще однією перешкодою було те, що там мешкали інші племена, які не збиралися поступатися. Жорстокі й сильні народи Ханаану лякали Авраамових нащадків. Господь перетворює перехід через Йордан на чудо. Повновода палестинська річка зупиняється, щойно священники, несучи ковчег завіту, занурили ноги в її воду. Увесь народ перейшов Йордан по сухому дні, як колись Червоне море. На місце страху перед майбутнім, Бог вселяє віру своєму народові, дає відчуття непереможної сили людям, які перебувають під Його опікою. Цей символічний рубіж, тобто Йордан, стає знаком надії, джерелом віри в майбутню перемогу над противником. Євангеліє розповідає нам, що Христос, як предвічний Бог, також наближається до Йорданських берегів. Він гряде, аби зануритися в Йорданські води, які занечищені гріхом та злобою людей, які в них обмиваються. Будучи сам Безгрішним, Христос таким чином бере на себе людський гріх. Своїм сходженням до Йордану Він перетворює його у первинні води життя, здатні очищати і обмивати гріх, оновлювати людину, повертати їй нетління, роблячи її вже не дитиною плоті, але вічного життя, дитиною Царства Божого. Всі ми, беручи участь у богоявленських богослужіннях, маємо нагоду таїнственно разом із Христом зануритися у Йорданські очищувальні води. Як колись вибраний народ на чолі з Ісусом Навином, кожен з нас, хто питиме освячену нині воду, кого торкнуться її краплини, хто окроплюватиме нею свою оселю, також ніби опиняється на священному рубежі. Ми отримуємо шанс покинути життя у неволі гріха й вступити до Обіцяного краю справжньої свободи у Христі. Долаючи Йордан і звільняючи своє життя від ганебних наслідків нашої людської недосконалості, ми можемо очиститись від гріха. Іти за Христом також означає жити за Євангелієм, зробити любов до Бога і ближнього головними засадами нашого життя, невпинно поглиблювати свою віру, практикувати щиру щоденну молитву. Іти за Христом означає бути в єдиній, святій, соборній і апостольській Церкві, яка і є тією Обіцяною землею, початком Небесного Царства на землі. Це значить також обмиватись водою очищальних таїн – Святою Сповідддю та Причастям, які повертають нам гідність дітей Божих та дають силу прямувати життєвою дорогою. Дорогі в Христі! Нехай Господь благословляє усіх нас щасливо і благодатно пережити ці Йорданські свята, щоби ми, споживаючи освячену воду, пам’ятали про ту духовну поживу, яку дарує нам Христос. Просімо Всемилостивого Господа, щоб подав нам силу на кожному місці і в кожній хвилині нашого життя свято і достойно виконувати свої обов’язки гідних дітей Божих. Благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і Причастя Святого Духа буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 05 січня 2026 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...