Дух Святий, що навчив апостолів говорити іншими чужими мовами, Той і єврейським невинним дітям повелів кликати: Осанна! Благодать Святого Духа нас сьогодні зібрала, і всі ми, взявши Хрест Твій, кличемо: Благословенний, Хто йде в ім'я Господнє! Осанна на висотах! Стихира на Литії   Слава Icyсу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні, у неділю перед Світлим празником Воскресіння Христового, Церква святкує подію торжественного входу Христа в місто Єрусалим. Євангельська розповідь відкриває нам велич і славу нашого Господа. Сьогодні Він, сповняючи старозавітне пророцтво, сідає на ослине жереб’я, засвідчуючи, що є тим Месією, на Якого чекало все людство, і входить у святе місто Єрусалим (пор. Зах. 9, 9). Квітна Неділя, або Славний в’їзд Ісуса в Єрусалим − це один із найрадісніших днів Його земного життя, упродовж якого Він уникав почитання і слави, що належали Йому як Божому Синові, але наприкінці Своєї земної місії, перед самими страстями Христос тріумфально в’їжджає в Єрусалим. Він добровільно наближається до мук і смерти, як Сам запевняє, кажучи: «Я бо кладу моє життя, щоб знову його взяти. Ніхто його в мене не забирає, бо я сам кладу його від себе. Владу бо маю його покласти і владу маю назад його забрати...» (Йо. 10, 17−18). У Витанії чимало людей стали свідками того, як Ісус воскресив із мертвих Лазаря. Чутка про це розійшлася по всій Юдеї та за її межами. І це не дивно, бо якби сьогодні з'явився чоловік, який міг би зцілювати різноманітні недуги, перед якими медицина безсила, то до нього була би прикована неабияка увага. Багато було переможців в історії людства, чимало талановитих лікарів побороли важкі хвороби, численні полководці здолали сильні армії, але «Переможцем смерти» є лише Ісус Христос − Він є, був і буде нашим Спасителем і Господом. Воскресити мертвого, і то вже по декількох днях, − це був надзвичайний доказ, що Чудотворець, Який воскресив Лазаря, має владу над смертю. Чогось подібного дотепер не бачив ніхто. Народ вірив, що це є найбільшим свідченням про Месію. І тому не дивно, що люд, який звідусіль зібрався в Єрусалимі для святкування старозавітної Пасхи, зворушений тим, що сталося, вийшов вітати Чудотворця з Назарета, виголошуючи: «Осанна!», це транслітерація єврейського слова, що означає «Спаси нас Господи, Тебе благаємо!» (пор. Пс. 118, 25), «Благословенний Той, Хто йде в ім'я Господнє …!» Сповнені радости, люди кидали Йому під ноги пальмове віття та стелили одежу. Перед в'їздом у місто Ісус плаче над майбутньою долею Єрусалима: «Якби й ти цього дня зрозуміло те, що веде до миру! Але тепер воно закрите перед твоїми очима» (Лк. 19, 42), а в іншому місці каже: «Єрусалиме, Єрусалиме, я бажав зібрати твоїх дітей, як квочка збирає курчаток, та ти цього не захотів» (Мт. 23, 37). Ісус іде до міста, з якого вже не буде вороття, у ньому вже дзвенять срібняки, як підла заплата за зраду. У цьому місті ранній півень звістить про слабкість Петра і слабкість кожної людини, кожного з нас. Народ у Єрусалимі вітав Христа, але Господь знав, що скоро ці ж люди будуть домагатися Його смерти, а «Осанна!» зміниться на «Розіпни Його, розіпни!» Коли фарисеї вимагали, щоб Він змусив людей, які тріумфально супроводжували Його на шляху до Єрусалима, замовкнути, Ісус відповів: «Коли оці замовчать, кричатиме каміння» (Лк. 19, 40). І це сталося під час Його хресної смерти, коли «земля затряслася, скелі порозпадались; гроби відкрилися, багато тіл святих померлих устали і, вийшовши з гробів по його воскресінні, ввійшли у святе місто й багатьом з'явились» (Мт. 27, 51−53). Коли приглянемося ближче до нашого особистого життя, то зауважимо, що ми також через наші молитви, самопожертви та інші добрі вчинки віддаємо славу Божому Синові. Та іноді наше сумління закидає нам нестійкість, упадки − наше «Розіпни Його, розіпни!» Можливо, історія Єрусалима нічого нас не вчить? Очевидно, що як для юдеїв, так і для нас існує тільки дві можливості − прийняти Христа або Його відкинути. Про це говорить сам Христос: «Хто не зо мною, той проти мене» (Лк. 11, 23). Засадничо ми вибираємо Христа, хоча свідомі своєї слабкости, своїх гріховних упадків, та попри все, Божа любов не перестає закликати нас приходити до Нього, а Він подасть нам ізцілення, облегшить тягар нашої втоми (Мт. 11, 28−30). До Світлого празника Христової Пасхи Церква готує нас сорокаденним Великим постом. Це особливий час для каяття, духовного подвигу та переосмислення життєвих орієнтирів. Упродовж Страсного тижня, який ще перед нами, очищуючись покаянням, співстраждаємо із Христом Розп’ятим, Який перетерпів наругу і хресну смерть, відкупивши нас від гріха і смерти. Також і цього року період духовного приготування до найбільшого християнського свята є дуже скорботним для українського народу. Мільйони наших братів і сестер вражені смертоносним жалом широкомасштабної збройної агресії московії, від якої наш народ потерпає і нині, втрачаючи життя, оселі, рідних і близьких та несучи на собі рани війни. Щодня агресор забирає життя й калічить мирних людей та воїнів, спричинює величезні руйнування… У тих, хто потерпає від жахіть війни, розпізнаваймо страждаючий лик Христа, Який сходить на Голготу. Нехай джерелом утіхи для них стане світло третього дня Христового Воскресіння, що виявлятиметься через конкретні знаки нашої солідарности й людського братерства. Виконуючи нову заповідь любови Бога та ближнього, ми приготовляємо собі достойне місце в Царстві Божому. Морок смерти московії не може знищити нашої пасхальної ходи − ні духовної, ні національної. Світло Христового Воскресіння, яке засяяло майже дві тисячі років тому, продовжує і нині просвітлювати кожну людину, допомагаючи долати пітьму відчаю та безнадії. У ці сумні часи Євангельська Благовість пригадує та запевняє нас у неминучій переміні скорботних сліз Христових учнів, які були свідками Його страждань і смерти, на сльози радости від споглядання тріумфу Його славного Воскресіння: «Оце й ви нині в журбі. Але я вас знову побачу, і зрадіє ваше серце, і ніхто ваших радощів від вас не відбере» (Йо. 16, 21). Свідомість того, що Господь не лише бачить наше страждання, але й несе його на Собі, додає нам наснаги та мужности долати нечувані випробування, з якими зіткнувся наш народ останніх дванадцять років. Нас також надихають слова многостраждального Йова: «Я знаю – Захисник мій живе, і останнім він устане над порохом. Позбавлений навіть шкіри, я встану; і в моїм тілі побачу Бога» (Йова 19, 25−27). І сам Божественний Спаситель благовістує нам обітницю нашого спасіння: «Я є воскресіння і життя. Хто вірує в мене, якщо й помре, оживе» (Йо. 11, 25). Дорогі у Христі! Незабаром великодні дзвони сповістять нам радісну благовість, яка надає глибинного змісту людському життю. Це незбагненне таїнство завжди загріває нас і наповнює непохитною вірою та надією в Божу справедливість. Зелені галузки, які сьогодні тримаємо в руках, промовляють до нас, щоб наше довір’я до Христа було правдивим і щирим, чистим у намірах і тривалим у вчинках, особливо в ці важкі часи війни проти агресора-московита. Шість днів перед Пасхою прийшов Ісус у Витанію, щоб покликати до життя померлого Лазаря і проповідувати воскресіння. Шість днів перед світлим празником празників зібрала нас Свята Церква, щоб і ми, ведені Святим Духом, співали, як єврейські діти: Благословенний Ти, що маєш багато щедрот, помилуй нас у цей важкий час боротьби! Нехай Святий Дух буде плідним у наших серцях і в нашому житті! Нехай ці галузки, які принесемо до своїх домівок, стануть для нас, як для праведного Ноя, символом вічного життя, яке зможемо осягнути через нашу відповідь на Боже покликання, реалізовуючи його згідно з Божою волею у щоденному житті! Щиро закликаю всіх якнайкраще використати цей останній тиждень перед Великоднем, щоб через нашу ревну молитву, участь у Святих Тайнах та богослужіннях Страсного тижня приготувати свої душі і серця та радісно заспівати величну пісню «Осанна!» Воскреслому Христові, Який обезсилив диявола і поборов смерть, Який гряде, щоб зцілити рани українського народу, перемінити смуток на радість, зміцнити наше звитяжне воїнство, щоб воскресла Соборна Українська Держава. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.   + Ярослав 05 квітня 2026 року Божого,м. Дрогобич     Детальніше...

«Хресту Твоєму поклоняємось, Владико,і святеє Воскресіння Твоє славимо» Слава Ісусу Христу!Дорогі в Христі брати і сестри! Триває наша великопосна мандрівка до світлого празника Христового Воскресіння. У третю неділю Великого Посту, яку називаємо Хрестопоклонною, свята Мати Церква пропонує нам споглядати та покланятися живоносному древу Чесного і Животворящого Хреста Господнього, щоб ми скріпилися ним та відважно прямували далі до мети – Христової Пасхи. Сьогодні Животворящий Хрест є для нас нагадуванням, що Бог так полюбив світ, що віддав Сина свого Єдинородного (пор. Йо.3,16-17). Приймаючи цю любов, можемо змінити себе і світ. У Божому Сині ми споглядаємо славу Розп'ятого Господа, яку покликаний зрозуміти, пережити і свідчити своїм життям кожен християнин. Якщо уважно вчитаємось у богослужбові тексти, якими молимось впродовж Великого посту, то зауважимо, що у них поступово проходить вся історія людського роду – від дерева в що раю до древа хресного, від вигнання з Едему до переможного і радісного входження в нього, від гріхопадіння до відкуплення. У цій молитовній скарбниці знаходимо шлях до таїнства хреста, знаходимо ті слова та образи, за допомогою яких можемо це таїнство звеличити, прославляючи Господа, Який приносить на Хресті досконалу Жертву прощення, любові і спасіння. Священне Писання говорить нам, що Господь узяв на себе кожне людське страждання від початку історії і до її завершення. І зміст нашого особистого болю ми можемо віднайти в Його ранах. Тому каже нам апостол Павло: «Коли юдеї вимагають знаків, а греки мудрости шукають, — ми проповідуємо Христа розп’ятого: — ганьбу для юдеїв і глупоту для поган, а для тих, що покликані, — чи юдеїв, чи греків — Христа, Божу могутність і Божу мудрість» (І Кор. 1. 22–24). Про ту силу, яка виходить із ран Христа, пророкував Ісая, кажучи: «Та Він наші недуги взяв на себе, Він ніс на собі наші болі… Він же був поранений за гріхи наші, роздавлений за беззаконня наші. Кара, що нас спасає, була на Ньому, і Його ранами ми вилікувані» (Іс. 53, 5). Тож християни несуть у світ слово про Бога, який не полишив свого творіння, не заховався від зраненої людини, а страждає разом із нею і в ній. Бог знає, що означає людське страждання, не тому, що ми Йому про це розказуємо, а через власний досвід нашого болю у своєму воплоченому Синові Ісусі Христі силою і діянням Святого Духа (пор. Євр. 4, 15). Щоб полегшити нам біль і вказати на дорогу зцілення та визволення, Господь говорить до нас словами апостола Марка: «Хто хоче іти за Мною, нехай зречеться себе самого, візьме на себе свій хрест і йде за Мною» (Мр. 8, 34). Це особисте рішення, яке потрібно прийняти свідомо. Христос не нав’язується — він кличе тих, хто хоче бути учнем. Ці слова, є ніщо інше як правилами християнського життя, трьома кроками які ведуть до неба. Відректися самого себе означає сказати собі «ні», щоб сказати Богові Так! Нести хрест – означає йти за Христом і знайти таким чином силу для боротьби з гріхом і зі злом. Мудрість Хреста полягає в тому, щоб долати зло в собі. Для цього потрібно проаналізувати та переосмислити власні діла, слова і помисли. Благодать Божа дає нам сміливість визнати власну відповідальність за присутність зла у світі та свідомо прийняти її. Мудрість Хреста відрізняється від людської мудрості і сили, бо «нібито немудре Боже – мудріше від людської мудрості і немічне Боже міцніше від людської сили», – каже апостол Павло (пор. І Кор. 1, 25). Як важливо нам цією мудрістю Хреста жити, нею послуговуватися особливо сьогодні, під час війни, пам’ятаючи, що сила Божа здійснюється в упованні на Господа. Таким чином Хрест — не знак поразки, а джерело життя. Ми, українці, знаємо, що таке біль, але він може об’єднувати і зцілювати, коли його приймаємо у Христі. Хрест є не тільки символ і знак любові та милосердя… Це також і вічне питання: чому добро викликає спротив і ненависть? Чому розпинають Правду? Споглядаючи світ навколо нас, зауважуємо страждання, хвороби, війни, смерть. Чому існують ці випробування? – Часто ставимо собі такі питання, коли бачимо на власні очі вмираючих дітей, коли спостерігаємо, як гинуть невинні люди внаслідок агресивних політичних інтриг каїна-московита. Питаємося про сенс страждання, коли відчуваємо в серці біль, спричинений непрощенням собі чи ближньому; коли не можемо визволитися від страхів, неспокою, хвилювання. Питаємось про сенс страждань, коли нас несправедливо оскаржують, обмовляють, коли нас не розуміють, коли оклевечують нас, коли почуваємося відкиненими і нікому не потрібними. Знову і знову ставимо собі оте одне питання: Чому Бог, Милосердний і Добрий Батько, погодився з людським стражданням? Але чи справді Бог погодився зі стражданнями людини? На перших сторінках Біблії, яку у Великому пості ми читаємо під час наших богослужінь, а потім осмислюємо у літургійних текстах, де знаходимо розповідь про те, що Бог сотворив усе дуже добрим (пор. Буття 1), а отже, не міг сотворити страждання. Звертаючись до третього розділу Книги Буття, читаємо про гріх перших прародичів і про нещастя людського роду, які були з цим пов’язані. Таким чином ми мусимо сказати собі дуже виразно, що Бог не створив страждання і смерть. Страждання є злом і як зло походить від гріха. Кожне страждання починається у «раю» людського серця – мого власного серця. Кожен гріх спроваджує страждання не тільки безпосередньо на грішника, але й на все його оточення. Знаємо, що Єва, як тільки піддалась спокусі сатани, відразу ж запропонувала овоч своєї спокуси Адамові. Люди часто «годують» одне одного стражданнями своїх гріхів, страждання є наслідком гріха. Однак, чи Бог погодився на такий стан справ? Чи погодився на те, щоб сотворений Ним світ був спотворений людським гріхом і стражданням? Виразну відповідь знаходимо вже в самому описі упадку перших родичів, коли Бог заповідає остаточну перемогу над сатаною, а отже над самим злом і стражданням (пор. Бут.3,15). Христос поборює наші страждання і терпіння, приймаючи їх на себе на хресті. Страсті Христові, Його Хрест і Його рани є джерелом Божої сили, котра перемагає діяння сатани. Таким чином те, що було найбільшою зброєю сатани – гріх, страждання, смерть – стає місцем особливого досвіду Божої сили і Божого милосердя. А, отже, навіть страждання і смерть не є позбавленими сенсу, коли є сприйняті як спасенний план Бога щодо нас. Тому не кажімо, що Бог посилає на людину страждання. Він не є творцем зла, але його переможцем. Можемо з певністю сказати, що для Бога немає не виліковних недуг, непередбачених обставин, тощо. Історія спасіння Старого Завіту показує нам прообраз виходу зі страждань (пор. Чис. 21, 4-9). Коли вибраний народ, вийшовши з Єгипту, у пустині почав нарікати на Мойсея і на Бога. Карою за цей гріх стали смертоносні змії, від яких люди почали масово вмирати. Тоді Мойсей відважно у молитві до Бога заступається за свій народ. Господь наказує йому зробити мідяного змія і поставити людям перед очі як знак їхнього гріха для того, щоб, дивлячись на нього, людина усвідомила і зрозуміла свій гріх. Особа, яка, розкаявшись, споглядала на мідяного змія, не вмирала. Отці Церкви і дослідники Священного Писання говорять, що цей піднесений мідяний змій у пустелі є прообразом Христового розп’яття хресної жертви Ісуса Христа. Як у Старому Завіті ізраїльтяни споглядали на мідяного змія і залишалися при житті, так кожен, хто з вірою буде споглядати на Розп’ятого Господа, визнаючи свої гріхи, буде жити вічним життям. Адже за словами апостола Петра: «Він сам у своїм тілі виніс наші гріхи на дерево, щоб ми, вмерши для гріхів, жили для справедливости» (1 Пт. 2,24). Розп’ятий на хресті Господь поставив нам перед очі всяку людську злобу і гріх, щоб ми відвернулися від гріха і жили для Бога. На хресті Бог виявляє до нас свою любов і своє милосердя. З любові Він піднявся з гробу і сказав: «Я воскресіння і життя; хто вірує у мене не помре, а матиме життя вічне» (Йо. 11,26). Пресвята Богородиця беручи участь у драмі біля Хреста Ісуса є вся пронизана великим стражданням. Бо ж це не тільки присутність Матері біля Сина, що помирає, але це також і свідчення віри і надії в Того, Хто, здається, «втратив» все. Мати вибрала свідомо слідувати за своїм Сином до моменту найбільшого болю; на відміну від учнів, які розбіглися, Вона йшла на Голготу аж до Розп'яття, щоб виявити свою повну посвяту, свою віру і свою любов. Сьогодні до цього Її страждання приєднується український народ, особливо українські діти, матері, літні люди які гинуть від бомб, розстрілів, в темряві та постійному страху. Цю війну як геноцид каїна – московита, не можна пояснити, бо життя людини святе для нас усіх, і вбивати безборонне невинне людське життя є великим гріхом святотацтва, отже, це не що інше, як дія антихриста і ним опанованих біснуватих слуг. Тому неустанно благаємо Пресвяту Богородицю, щоб прийняла під свою особливу опіку наших хоробрих воїнів, захисників Батьківщини, зберігаючи їх неушкодженими перед усіма ворожими наступами. Молімося за свободу і незалежність, соборність і цілісність нашої Батьківщини, бо молитва має велику силу. Нехай Господь вчинить наш народ непереможним і від всякої ворожої пропаганди та нападу нездоланним та дарує перемогу над супротивниками на землі, на морі і в повітрі. До кінця нашого життя оберігай нас Господи перед вічним засудом, щоб ми, спасенні через Твоїм страсті, смерть і воскресіння, завжди віддавали за все славу, хвалу, подяку і честь Єдиному у Святій Тройці Богові Отцю, і Сину і Святому Духові нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь! + Ярослав 15 березня 2026 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! Ми продовжуємо нашу великопісну мандрівку, прямуючи за Христом, уважно вслухаючись у Його слово та стаючи свідками Його спасительних чудес. Євангельське читання другої неділі Великого посту розповідає нам про оздоровлення розслабленого. Ми спостерігаємо, як Христос дорогою до Капернауму зупиняється в одному домі, де зібралось дуже багато людей. Євангелист Марко додає, що Господь увійшов в переповнений дім і «проповідував до них словом» (Мк. 2,2). Ревність слухачів Господнього Слова була щедро винагороджена, бо вони з волі Божої стали свідками і очевидцями нового чуда, яке ще більше скріпило їхню віру, надію і любов до Спасителя. Будинок, про який розповідає нам Євангеліє, належав Симону Петру (пор. Мк. 1,29; 3,20; 9,33). Святий Марко благовістує нам, як Ісус вперше прийшов в Капернаум і в суботу, після проповідування в синагозі зцілив одержимого (Мк.1,21-26). Увечері того ж дня біля будинку Петра зібрався великий натовп людей, які шукали зцілення Ісусом: «Почали приносити до нього усіх недужих та біснуватих. Усе місто зібралося перед дверима» (Мк. 1,32-33). У сьогоднішньому епізоді подія повторюється; натовп здається ще чисельнішим. Це пояснює і второпність чотирьох чоловіків, які принесли розслабленого: «А що із-за народу не могли донести до нього, розкрили стелю над місцем, де він був, й отвором спустили ліжко, на якому лежав розслаблений» (Мк. 2,4). Дім Симона Петра завдяки присутності Христа стає священним місцем, в якому Ісус «промовляє до них словом» (Мк. 2,2), тобто звіщає добру новину про спасіння, прощає гріхи і зцілює розслабленого. Все це є передчуттям і образом того, якою буде Вселенська Церква під проводом апостола Петра в усіх куточках світу – «вселенським таїнством спасіння», за словами Отців ІІ Ватиканського Собору (Lumen gentium, п. 48), тобто місцем примирення та спасіння, домом втіхи та надії для всіх людей на землі. Чотири друзі несуть розслабленого до Ісуса, одухотворені сильною вірою у Нього, яка полягає у цілковитій впевненості в його чудотворній силі. Із такою вірою вони не зважають на осудження людей, бо те, що вони шукають і що їх веде — це бажання фізичного зцілення для їх друга. Ісус відповідає на їх віру ласкавим зверненням до хворого: «Сину, відпускаються тобі твої гріхи» (Мк. 2,5). Таке дарування прощення в той час, коли очікується зцілення, може спантеличити. Однак це пояснює, чому нераз стаються хвороби. Вони тісно пов’язані з гріхом і є або його прямим наслідком, або нагодою для виходу з нього. Коли принесли розслабленого до Ісуса, то перші слова, які розслаблений почув від Ісуса були: «Сину, відпускаються тобі твої гріхи» (Мк 2,5). Ісус сказав ті слова прощення тому, що розслаблений так дуже потребував їх почути. У тих словах прощення він так сильно відчув в серці любов Ісуса Христа до нього, що став на рівні ноги і розпочав нове життя. Сьогодні Слово Боже показує нам велике Боже милосердя. Гріх загніздився в людині, спаралізував її, учинив нездатною до того, до чого вона є сотворена – до творення добра. Гріх учинив людину своїм в’язнем. А чудо стається, як про це ми сьогодні почули, при зустрічі з Господом, коли прямуємо до Нього наполегливо, зі свідомістю, що тільки Він є спроможний відпустити людський гріх, розірвати окови гріха. Для цього потрібно зробити перший крок – визнати свої гріхи. Не завжди це є легко. Повсюди в світі люди заперечують гріх. Говориться навіть, що найневинніший у світі є сам світ, бо він проголошує, що гріха нема. Про гріх говориться з усмішкою й іронією, люди перестали боятися гріха. Бояться забруднення середовища, бояться невиліковних недуг, бояться ядерної війни, але не бояться гріха як порушення своїх стосунків з Богом, смертельної хвороби, яка їх нищить. На жаль, людина втрачає почуття гріха, вразливість сумління. Гріх діє на неї як наркоз, так що вона не розпізнає межі добра і зла. Так зло поволі проникає в людське серце, роблячи його своїм невільником. Дехто каже: «Маю чисте сумління». Таким варто відповісти: «Чи не тому, що невживане?». Інші ж: «Я не маю викидів сумління, щонайвище – психічний дискомфорт». Такі постави замикають наше серце на Ісуса, на дар Його спасіння. Що більше, не визнаючи гріха, ми чинимо Бога «неправдомовним», за словами Св. Йоана Богослова ( І Йо. 1,10). Не забуваймо, що Ісус дає життя своє на викуп за багатьох (Мт. 20,28). А святий апостол Павло пригадує, що «всі згрішили» і потребують визволення (Рим. 5,12). «Христос помер за наші гріхи» (І Кор. 15, 3) і прагне визволити нас з неволі гріха. Але якщо ми кажемо, що не маємо гріха, то самі собі закриваємо дорогу до спасіння. Пізнати гріх означає усвідомити його злобу і нищівну силу для нашого теперішнього і вічного життя. Усвідомити, що він є найбільшим нещастям і злом. Тому коли впродовж Великого Посту молимося словами Молитви Св. Єфрема Сирійського: «Господи, дай мені бачити гріхи мої», то просимо не тільки зауважити свою гріховність, але пізнати її як трагедію нашої неволі, усвідомити паралізуючу силу гріха в нас і довкола нас. Христос-Господь і сьогодні приходить до наших міст і сіл, до наших храмів, щоб промовляти до нас словом своєї спасенної науки і довершувати нові чуда. Він – наш вічний Учитель, Світло, Правда і Життя, Він той самий вчора, сьогодні й навіки (пор. Євр. 13,8). Він єдиний всемогутній лікар, що знає всі недуги наших «душ і тілес». Але свої ласки і дари Він дає найперше тим, хто докладає своїх зусиль і старань, щоб їх у Нього отримати. Двері Храму – Дому Отця, де навчає, зціляє і освячує Христос, є завжди ласкаво для всіх відчинені. Потрібно лише увійти і пізнати безмежну Божу любов. Ту любов, яка потягує за собою, яка робить нас усіх братами і сестрами. Усі ми потребуємо почути слова прощення, бо ми всі грішники. Усі ми потребуємо духовного зцілення, бо всі ми прогрішили проти Бога, проти ближніх і проти себе. А те Боже прощення, що людське серце так потребує відчути в окремий спосіб, приходить до нас через святу Тайну Сповіді. Що властиво потрібно до доброї сповіді? Глибокої свідомості, що ми грішники, що ми віддалилися від Бога і від людей, що у нас є ще багато самолюбства, різних пороків і гріхів, а також брак довір’я до безмежного Божого милосердя. Свята Церква повчає нас про п’ять умов доброї сповіді: зробити щирий іспит совісті; збудити в собі жаль за гріхи; постановити поправитися; визнати гріхи перед священиком у сповіді; відбути покуту, яку завдав сповідник. Щоб відчути мир, спокій, і зцілення, що приходять до нас через прощення гріхів, мусимо перше щиро признати, що ми немічні грішники, що ми самолюбством нашим образили Бога й ближнього, і тим дуже пошкодили собі. Ми мусимо признати, що ми духовно хворі і потребуємо божественного зцілення. Людина не може сама собі відпустити гріхи. Немає значення наскільки часто вона каже собі, що її гріхи не є серйозні, вони все ж таки продовжать переслідувати її. Слова, які Господь сказав паралітикові: «Сину, відпускаються тобі твої гріхи», мають прозвучати і для нас у цей Великий піст. Тому покаймося і визнаймо наші гріхи перед Ісусом. Завдяки прощенню Божому ми також можемо піднятися з паралізованого шлюбу, думок, пристрастей, паралізованих відносин і піти в нове життя, життя повноти і здоров’я. Дорогі в Христі! Великий піст – це також особлива нагода для нас чинити милосердя для ближнього. Станьмо для наших воїнів, поранених, осіб які постраждали від війни, приятелями згідно сьогоднішнього євангельського читання. Приносьмо їх у наших молитвами до найбільшого Лікаря – Христа, який, як колись в домі Петра, продовжує перебувати у своїй Церкві. Молімося, нехай Боже милосердя буде силою України, нехай воно єднає нас з Богом, дасть нам внутрішню живу, здорову силу вистояти і перемагати разом із Христом. Нехай Боже милосердя зцілить рани України, яких сьогодні нам завдає ворог. Нехай слова: «Кажу тобі: Встань, візьми твоє ліжко і йди до свого дому» (Мр. 2, 11) — будуть словами Божими, які подарують нам перемогу на своїй рідній, українській землі. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 08 березня 2026 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Слава Ісусу Христу!Дорогі в Христі брати і сестри! Сьогодні у першу неділю Великого посту – Церква благовістує нам Слово Боже. Євангельський уривок описує дві зустрічі Ісуса Христа з учнями і їх покликання. Перша зустріч – з Филипом – описана дуже коротко. Христос каже: «Іди за мною», – і той іде. Особливістю цієї зустрічі є те, що Ісус сам знаходить нового учня. Ми не чуємо відповіді Филипа. Не знаходимо опису його досвіду покликання і зустрічі з Ісусом. Але ми дізнаємося, що зустріч з Христом спонукає його поділитися тим досвідом з іншими. Він знаходить свого друга Натанаїла і розповідає йому, як він пережив свою зустріч і впізнав в Ісусі Месію. Його переконання про Ісуса як Месію базується на Священному Писанні: «Ми знайшли того, про кого Мойсей у законі писав і пророки, - Ісуса Йосифового сина, з Назарету» (Йо. 1. 45). Натанаїл здивований походженням Ісуса Христа з Галилеї, з Назарету. Назарет ніде не згаданий у Старому Завіті, тим більше як місто з якого має прийти Месія. Филип не намагається щось йому пояснити, але відразу говорить до Натанаїла подібно як Ісус до перших двох учнів: «Прийди і подивися» (Йо.1,46). Филип не наводить ніяких переконливих аргументів. Християнське свідчення повинно базуватися не так на переконливості аргументів, як на особистій зустрічі з Христом: слід створити людині можливість самій зустрітися з Христом. Натанаїл прислухається до заклику свого товариша Филипа. Але Христос першим його бачить і говорить про чесність Натанаїла: «Ось справжній ізраїльтянин, що нема в ньому лукавства» (Йо. 1. 47). Це – ще одне об’явлення Ісуса. Своєю відповіддю на запитання: «Звідки ти мене знаєш», Ісус показує, що Він як Бог знає серце людини. Це спонукає Натанаїла до сповідування своєї віри: «Учителю, ти - Син Божий, ти - цар Ізраїлів» (Йо. 1. 49). Ось таким є шлях віри учня. Христос бачив Натанаїла під смоковницею. Екзегети бачать у цьому натяк на те, що Натанаїл глибоко вивчав Святе Письмо, бо смоковниця у равіністичній традиції вважалася деревом знання і під нею часто читали та роздумували над Писанням. Також і Натанаїл, мабуть, під смоковницею роздумував над писанням. Почувши ці слова від Христа, він зрозумів, що Той бачить тайни його серця. Його здивувало не так те, що Ісус його бачив, як те, що він знав його думки і його серце. Вивчаючи закон, Натанаїл готувався, щоб зустріти Месію. Натанаїлові, який увірував, Христос обіцяє, що побачить ще більші речі. Якщо спочатку Натанаїлу потрібно було прийти до Ісуса, щоб пізнати більше, то тепер його закликається вірити, щоб знову побачити ще більше. Таким чином віра веде до глибшого пізнання Бога. Отже в Ісусі Христі ми зустрічаємо Бога й людину. Для нас, християн, як і для Филипа з Натанаїлом, Писання провадить до Ісуса, але реальність сповнення є завжди більшою від обітниці. В сьогоднішньому апостольському читанні чуємо, що віра, яка визначає спосіб життя людини, є запорукою сповнення обітниці: «І всі вони, дарма що мали добре засвідчення вірою, не одержали обіцяного, бо Бог зберіг нам щось краще, щоб вони не без нас осягли досконалість» (Євр. 11,39-40). Першу неділю посту в нашій східній християнській традиції ми також називаємо Неділею Православ’я. У цей день ми згадуємо історичну подію перемоги православної (тобто правдивої), християнської віри над єрессю іконоборства, котра відбулася на сьомому Вселенському Соборі 787 р. та була урочисто потверджена у 842 р. Тоді після довгого та гіркого досвіду переслідування послідовників правдивої віри, основаної на апостольському та святоотцівсьеому переданні, відбулося прилюдне почитання і вшанування святих ікон Ісуса Христа, Пречистої Діви Марії та святих. Торжество православ’я особливо актуальне для нас, греко-католиків. Ще зовсім недавно в Україні панував безбожний більшовицький режим, який намагався знищити нашу Церкву через те, що ми перебуваємо в єдності зі Вселенською Католицькою Церквою, що побудована на камені віри Апостолі Петрі. Однак, незважаючи на всі старання комуністичного режиму, ми завдяки вірності своїй християнській традиції та вірі зберегли в чистоті свою віру, благоговійно молилися і йшли тим духовним шляхом, який нам залишив Христос, Святе Євангеліє, Отці Церкви та наші мученики й ісповідники віри від Володимирового хрещення Руси – України. Тому для нас це свято є настільки ж радісним, як і для християн, котрі святкували його у 842 р., після довгих років переслідування за вірність власній церковній традиції іконопочитання. Христова Церква, святкуючи Неділю Православ’я, з однієї сторони підкреслює те, в що ми як християни віримо, а з другої – спрямовує наш погляд до того, до чого ми повинні стриміти. Це – ікона. Ми віримо, що в іконі ми споглядаємо та поклоняємось Христу - Воплочененому Божому Слову; і, споглядаючи та поклоняючись Йому в іконі, ми своїм життям стараємось уподібнитись до Нього. Ці два важливі елементи – правильна віра та духовний подвиг богоуподібнення - і є основою нашого православ’я, православ’я не конфесійного, а догматичного. Кожен християнин є православним, коли він сповідує правдиву віру в Ісуса Христа і своїм життям уподібнюється до Нього. У цьому сенсі і ми, вірні Української Греко-Католицької Церкви, називаємо себе православними християнами. Ми не належимо до конфесійного православ’я, але ми сповідуємо віру, стверджену першими Сімома Вселенськими Соборами, основану на камені віри – Петрі апостолі, торжественно проголошену у Першу Неділю посту – Неділю Православ’я, тому й є православними у вірі а католиками у любові. Ікона об’являє нам Бога. Першою іконою, котра з Божої волі з’явилася серед людей, було Воплочене Слово, Ісус Христос, Син Божий, образ слави Предвічного Отця. В Христі Бог об’явив себе найповніше. Це Сам Ісус сказав до Филипа: «Хто бачив Мене, той бачив Отця» (Йо.14,9). В Христі перебуває вся повнота Божества. Божа природа Сина Божого була нерозривно поєднана з Його людською природою. Ісус об’являє в собі Бога, Божий спосіб думання, мовлення і поведінки. Не раз цей образ Божий, котрий об’являвся в Ісусі Христі, був незрозумілим для оточення, дивним, а навіть викликав несприйняття, бо Христос не жив за законами цього світу. Ісус не брав за взірець цей світ, але говорив і робив те, що бачив і чув у Отця. Він об’являв Божий світ у собі. Він є іконою Бога, а роль ікони не полягає у тому, щоб відтворювати дочасну дійсність, а є свідченням про інший світ - надприродній, Божий. Це світські образи і портрети відображають тільки земську дійсність. Вважається, що чим більш докладніше, наприклад, пейзаж чи портрет відобразить вигляд даного об’єкту чи людини, тим він цінніший. Це ж саме можемо побачити на фотографіях - світ відображається таким, яким він є на землі. Зовсім інакше є з іконою. В той час, як звичайний портрет представляє звичайну людину, ікона представляє людину, яка з’єдинена з Богом. В іконі домінує не образ земної людини, але образ людини обожненою Божою благодаттю, преображеної і проникнутої Божим діянням. Саме тому на іконі так багато золота, що символізує ласку Божу і надприродній світ Царства Небесного. Першою іконою на землі було Воплочене Слово Боже. Дивлячись на Ісуса, люди прославляли Бога. Кожне чудо, здійснене Господом Нашим Ісусом Христом, закінчувалося Його прославою. Навіть у момент найбільшого приниження Сина Божого люди пізнавали в Ньому Бога. Так розбійник пізнав у Ньому свого Господа на хресті, а сотник бувши свідком Його спасенної смерті прославляв Бога, кажучи: «Чоловік цей справді був Син Божий» (Мар.15, 39). У Книзі Буття (1,27) читаємо: «І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її». Коли кажемо, що людина є сотворена на образ Божий, то тим визнаємо, що людина є покликана до того, аби бути свідком надприроднього світу, щоб об’являти Бога серед світу, щоб об’являти Його всемогутню і люблячу присутність. Але щоб це сталося, щоб ми дійсно стали іконою Творця нашого, потрібно нам уподібнитися до нього. Це – сенс цілого духовного життя, це ціль наших зусиль, це наше покликання на землі. Той, хто досяг такої подібності до Отця, Церква проголошує святим. Саме тому в нашій церковній традиції святих людей ми називаємо „преподобними”, що означає «дуже подібними до Бога». Знаменним є також і те, що титул цей стосується до монашого образу святості: святих монахів і монахинь називає Церква преподобними. Чому? - Бо вони осягли в своєму житті велику подібність до Бога, сталися правдивою іконою Бога, об’являли супроти світу Бога і Його святий Образ, котрим є сам Ісус Христос. Тому і молимося в тропарі до преподобних: „У тобі отче (мати) вірно збереглося те, що в первообразі...” В чому ж полягає сенс святкування свята Торжества Православ’я і перемоги іконопочитання в цю пору літургійного року? Адже на перший погляд воно, здавалося б, немає нічого спільного із покаянним настроєм Великого посту! - Час Великого посту - це час застанови над собою, час пізнання себе, аби відновити в собі образ Божий, спотворений гріхами. Тому задумаймось, чи готові ми сказати разом зі святим апостолом Павлом: „Будьте моїми послідовниками, як і я - Христа” (1Кор.11,1), або „Живу вже не я, а живе Христос у мені” (Гал.2, 20)... На Страшному суді, коли станемо перед Господом лицем в лице, перед нашим „первообразом”, тоді виявиться наскільки ми уподібнилися до Нього. Тому Церква каже нам відкликатися до тієї правди, про яку сьогодні згадуємо, і просити у Господа остаточного очищення: «Я образ несказанної Твоєї слави, хоч і ношу язви гріховні. Ущедри своє створіння Владико і очисти своїм благоутробієм, і бажану батьківщину подай мені і вчини мене знову жителем раю» (Стихира на Парастасі). Напевно, мало з нас не наважилися б знищити посвячену ікону, але чи замислюємося ми над тим, що всі ми через наші гріхи спотворюємо і нищимо образ Божий в нас. І це ми робимо щодня! Але ж ця ікона не є створена людськими руками, вона намальована Святим Духом. Це – жива ікона, найцінніший образ Божий, на відновлення якого Син Божий не завагався пролити власну кров. Питаймо себе щоденно: наскільки мій спосіб мислення є згідний з тим, що говорить щодня Слово Боже, наскільки мій погляд є поглядом Отця і поглядом Христа, котрий лікує, спомагає і милосердиться, наскільки люди пізнають по мені, що Бог є і що Він є найвищою і найціннішою вартістю в житті дочасному і вічному. Ціллю Великого Посту є допомогти нам побачити жалюгідний стан, в якому перебуває ця внутрішня наша ікона і відновити її через покаяння, сповідь, молитву і євхаристію. Дорогі у Христі! Молімося сьогодні за справедливий мир в Україні і світі! Молитовно та матеріально підтримуймо українських воїнів, які нас захищають від ворожих нападів! Пам’ятаймо, що Бог є на боці тих, хто бореться за правду, справедливість, добро і мир! Дякуємо всім, хто небайдужий до воскреслої ходи українського народу, яку він відновив у суверенній Українській державі. Нажаль каїн-московит, спричинив нам чергову Голготу, щоб перешкодити нам осягнути мету – вільну, квітучу, соборну Українську державу. В ці надважкі часи війни ми благаємо Пресвяту Богородицю: прийми під свою особливу материнську опіку наших хоробрих воїнів, зберігаючи їх неушкодженими перед усіма ворожими наступами; захисти свободу і незалежність, соборність і цілісність нашої Батьківщини, щоби народ наш, визволений Твоїм заступництвом від воєнного лиха, вдячно прославляв Твоє материнське заступництво. До кінця нашого життя оберігай нас перед вічним засудом, щоб ми, спасенні Твоїм заступництвом і поміччю, віддавали за все славу, хвалу, подяку і честь Єдиному у Святій Тройці Богові Отцю, і Сину і Святому Духові нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь. + Ярослав 01 березня 2026 року Божого,м. Самбір Детальніше...