SDE
Ярослав Приріз

Проповідь на Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці св. Анною (2025)

10 грудня 2025
Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішнє свято Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці святою Анною являє собою один із найбільш виняткових і глибоких моментів в історії спасіння, який нагадує нам, про випереджаючу й всепереможну Божу любов. У цьому святі ми пригадуємо дві великі істини нашої віри: реальність первородного гріха і велич переможної Христової благодаті, яка найвищим чином об’явилася в особі Пресвятої Богородиці, непорочно зачатої святою Анною. Саме в Пречистій Діві ми бачимо, що Божий задум – сильніший за людську слабкість, а Господня благодать є завжди на крок попереду наслідків гріха. Її Непорочне Зачаття – не ізольований привілей, а необхідна умова для Воплочення Слова Божого, що підкреслює абсолютну святість Того, Хто мав народитися. Бог у Своїй вічній любові вибрав людину – і вибрав її у Своєму Синові «перед заснуванням світу» (Еф. 1,4). Цей вибір не випадковий жест, а предвічний задум любові, у якому людина покликана стати учасником Божого життя (theosis), жити в Його світлі й правді, наповнена обожествляючою благодаттю. Проте людина відповіла на цей дар своїм «ні». У книзі Буття читаємо про цей акт гордині, коли людина прийняла спокусу диявола: бути богом без Бога; самостійно визначати добро і зло. Це був рух від теоцентричності до егоцентричності. У цьому «ні» народилася перша відчуженість та дистанція між людиною і Творцем, що проявилася у страху, у звинуваченні і в небажанні стати у правді перед Господом (пор. Бут. 3, 10-12). Людина, хоч і втрачає через гріхопадіння істинне пізнання Бога, все ж не перестає шукати Того, Хто є началом усього буття. Саме про такий пошук апостол Павло говорить мешканцям Афін: «Мужі-атеняни… Я знайшов жертовник, на якому було написано: Невідомому богові. Те, отже, чому ви, не відаючи його, покланяєтесь, те я вам звіщаю» (Ді. 17, 22-23). Перший симптом гріха – небажання поглянути на себе, на своє серце, на свої провини – залишається суттю гріха і сьогодні. Гріх розриває внутрішню гармонію, віддаляє нас від Бога і закриває очі на правду. Але Господь не залишає людину в її падінні. Він першим робить крок назустріч, промовляючи те вічне й сповнене любові питання: «Адаме, де ти?» (Бут. 3, 9). Це запрошення до примирення й покаяння. Бог терпеливо долає дистанцію, створену нашим гріхом, очікуючи нашої відповіді. Крім цього, гріх прародичів піднімає питання зла. Якщо Бог, Який є абсолютним Добром, створив усе добрим – то звідки походить зло? Перші сторінки Священного Писання (Бут. 1-3) пояснюють: зло народжується зі зловживання свободою та вибором сотвореної істоти упалих ангелів, а опісля людини. Проте у Своєму всемогутньому милосерді Бог не дозволяє злу мати останнє слово. Уже в раю лунає велика обітниця спасіння – Протоєвангеліє: «Я покладу ворожнечу між тобою і жінкою, і між твоїм потомством та її потомством. Воно розчавить тобі голову, а ти будеш намагатися ввіп’ястися йому в п’яту» (Бут. 3, 15). Це слово – джерело незламної надії, яке вказує, що через Потомство Жінки – Христа Спасителя – відбудеться остаточна перемога над злом, дияволом і смертю. Церковна традиція завжди бачила в цій Жінці Пресвяту Богородицю – нову Єву, яка своїм послухом відновила те, що втратила перша Єва своїм непослухом, і стане матір’ю всіх відкуплених Божим Сином. З огляду на місію Богоматеринства вона була захороненою від загальної спадщини людського роду — первородного гріха, та ним породженого зла. В цьому є суть Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці: таємниці Божої благодаті, яка огортає її від першої миті буття. Щоб Син Божий міг прийняти людську природу для нашого спасіння, Отець готує для Нього Матір – ту, яка мала бути неторкнутою тінню гріха. Апостол Павло нагадує, що Бог вибрав нас «бути святими й непорочними перед Ним у любові» (Еф. 1,4). У Діві Марії цей задум здійснився унікальним чином. Непорочне Зачаття як догмат Католицької Церкви, урочисто проголошений папою Пієм IX у 1854 році буллою Ineffabilis Deus, означає, що Пресвята Діва Марія від першої хвилини Свого зачаття була збережена від усякої плями первородного гріха, єдиною благодаттю й привілеєм Всемогутнього Бога, задля заслуг Ісуса Христа, Спасителя людського роду. Цей дар, ця Божа благодать, якої удостоїлася Богородиця у самому своєму зачатті, був даний для Неї з огляду на Її покликання, на Її особливу місію в цьому світі. Вона мала стати Матір’ю Сина Божого, і тому Господь Бог від сотворення світу передбачив і зберіг для Неї цю особливу благодать, прихильність, ласку. Часами цей Божий дар, який Вона отримала, називають «привілеєм», мовляв, Вона отримала щось таке особливе, неповторне, унікальне з-поміж усіх людей на світі. Ця ласка Божа, яку Вона отримала, є справді особливою і неповторною: «Ти — єдина з людського роду від гріха первородного не була очищена, але наперед захоронена», — молимося ми в наших літургійних текстах. Вітання архангела Гавреїла: «Радуйся, Благодатна, Господь з Тобою!» (Лк. 1,28) відкриває правду, що благодать випередила Її народження і зробила Її Всесвятою. Благодать – не просто дар, а участь у Божому житті, світло, яке відкриває людське серце для того, щоб прийняти і вмістити Бога. Народження Марії, дане праведним Йоакиму та Анні після довгих років віри й терпеливості, стає моментом, коли Господь готує «Храм» для Свого Сина. Їхня тиха, але незламна надія, попри бездітність, що тому часі родина вважалася не благодатною, перетворюється на місце Божого дива. Коли Марія відповідає: «Ось я слугиня Господня, нехай мені станеться по твоєму слову» (Лк. 1,38), Вона явить досконалу свободу – свободу від гордині, від страху, від замкненості на собі. Її «так» стає протилежністю до «ні» першої Єви й відкриває шлях нашому спасінню. Непорочно Зачата, Вона є образом Церкви і прообразом кожного віруючого: тим, ким ми покликані стати через діяння Христової благодаті – святими й непорочними. Марія доводить, що людська природа, торкнута Богом, може бути відновлена й освячена у своїй повноті. Сьогоднішнє свято утверджує нас у цій істині, яка є основою нашої віри: Божа благодать завжди випереджає темряву і завжди її перемагає. У часи, коли світ здригається від тривог, глибокого страждання і жорстокої війни, покликання Діви Марії нагадує, що навіть тінь первородного гріха, цей спадок людської недосконалості, не здатна зруйнувати досконалий Божий задум любові та спасіння. Її Непорочне Зачаття – це перший, сяючий промінь, що провіщає остаточну перемогу Христа і Його благовісті. Саме тому це свято лунає так особливо і так близько у наш непростий час. Коли війна руйнує домівки, коли сім’ї живуть у вимушених переїздах і розлуках, коли економічна скрута тисне на плечі нашого народу, Непорочно Зачата постає перед нами як Заступниця, що розуміє наш біль. Вона, що знала біль і страх втечі до Єгипту, близька до кожної матері, яка сьогодні рятує своїх дітей від небезпеки; Вона, чию душу, як пророчив старець Симеон, пронизав меч, глибоко розуміє тих, хто оплакує втрати своїх полеглих героїв. Її непорочність не є віддаленою досконалістю – навпаки, вона є яскравим свідченням того, що зло, у його найрізноманітніших проявах, не має і не матиме останнього слова. Церква не випадково проголосила цей догмат у 1854 році, коли Європа жила в тривогах і революціях. Папа Пій IX утвердив догмат Непорочного Зачаття як знак надії, як орієнтир того, що Божа дія не припиняється навіть посеред найбільшого історичного хаосу. І сьогодні, коли технології підміняють справжню реальність, а холодна байдужість роз’їдає людські серця, ця істина лунає ще виразніше. Первородний гріх проявляється не лише у великому гніві чи жадобі влади, а й у тихій, нищівній байдужості до страждання ближнього. Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішнє свято нагадує нам про наше особисте покликання до обожествлення – до теозису. Через Таїнство Хрещення ми були очищені від первородного гріха, через Таїнство Покаяння – піднесені з наших щоденних гріхів, а через Євхаристію – єднаємося з нашим Спасителем Христом. Пресвята Богородиця супроводжує нас у цьому постійному духовному русі. Вона, що вмістила незбагненного Бога у Своєму лоні, навчає нас вміщати Його у серці – у прощенні тих, хто нас образив, у щоденному служінні ближньому, у витривалій молитві за нашу перемогу і справедливий мир. Кожен воїн світла і добра, волонтер, медик, капелан – це люди, які промовляють Богу своє щоденне «Так» і несуть світло любові та жертовності туди, де воно здається абсолютно неможливим. Тому сьогоднішнє свято всім нам пригадує, що маємо в собі безцінний, нетлінний скарб – Божий образ, який нам необхідно пильно охороняти від зіпсуття через гріх. Воно нас також вчить, що Бог постійно провадить нас, і навіть тоді, коли нам є найважче, Він нас не забуває і не полишає. Довіра до Бога і витривалість у збереженні праведності врешті-решт спричинить те, що Бог навідається до нашого життя, повністю перемінить його і відновить у нас усе святе, чисте і непорочне. Заради цієї великої мети варто жити і заради цього варто змагатися цілим своїм життям. Тож нехай благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 09 грудня 2025 року Божого,м. Борислав Детальніше...

Проповідь у день святого Миколая Мирлікійського, Чудотворця (2025)

07 грудня 2025
  Слава Ісусу Христу.Дорогі у Христі брати і сестри. Посеред великого числа святих в мозаїці свят церковного року християни з особливою увагою вшановують святого Миколая Мирлікійського, Чудотворця. Цьому Божому угоднику Церква у богослужіннях віддає особливу прославу 6 грудня та 9 травня, а також кожного четверга тижня, оспівуючи його велику любов до Бога та ближніх, називаючи його правилом віри, взірцем лагідності та великим заступником вірних. Із життя святого Миколая знаємо, що він народився близько 270 року Божого в місті Патарі, в Лікії, південно – західній області Малої Азії (сьогодні територія Туреччини). Юний Миколай, будучи даром у відповідь на невтомні молитви своїх благочестивих батьків Теофана та Нонни, які пообіцяли Богу посвятити свою дитину Йому на служіння, виховувався в особливих духовних обставинах. Його віруючі батьки зуміли передати сину свою глибоку любов до Бога та людей. Вони прищеплювали йому всі християнські чесноти, оберігаючи його душу від руйнівного впливу цього світу. Це допомогло йому вже в юнацькому віці стати досить зрілою духовною людиною. Про це красномовно свідчить його житіє, в якому говориться: «Будучи юнаком, він виявляв схильність до строгого стримування та усамітненого життя, віддалявся від світських забав та розваг, часто відвідував храми Божі і з любов’ю вивчав Святе Письмо під керівництвом свого родича Миколая, єпископа Патарського». Тому про юного св. Миколая справедливо стверджується: «Служачи Господу, юнак горів духом, а досвідченістю у питаннях віри був подібний духовному старцю, чим викликав подив та глибоку повагу вірних». Родина святого Миколая була досить заможною, проте багатства не стали перепоною для живої віри, правдивої побожності та доброго християнського виховання. Саме тому молодого юнака, який після смерті своїх батьків успадкував великий маєток, не манили матеріальні блага. Він радо ділився ними із потребуючими. Ціле своє життя святий Миколай відзначався євангельськими чеснотами сильної віри, гарячої любові до Бога та ближніх, особливо милосердям до вбогих, хворих, немічних та опущених. Недарма його ще за життя називали батьком сиріт, вдів і бідних. В образі святого Миколая бачимо правдиву поставу справжньої милостині: він не чекав, щоб вбогі приходили до нього, прохаючи про допомогу, а сам шукав їх з метою допомогти. Робив він це часто таємно, визначаючись великою скромністю, пам’ятаючи повчання Христа: «Ти ж, коли даєш милостиню, нехай твоя ліва рука не знає, що робить права: щоб твоя милостиня була таємна, і Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі» (пор. Мт. 6, 3-4). Часто на іконах святого Миколая зображають зі святим Євангелієм в руках, і це невипадково. Життя та служіння цього Божого угодника стали живим свідченням сповнення євангельських блаженств, котрі є суттю всієї Христової Благовісті, до яких впроваджує нас сьогоднішнє євангельське читання. Тому в тропарі празника св. Миколая співаємо: «Христове Євангеліє, преподобний, сповнивши, положив ти душу за людей твоїх...”. З життєпису святого угодника Миколая бачимо, що любов та милосердя до ближнього – це не прояв якоїсь слабкості та дріб’язкових сентиментів, а постава зрілої та відважної людини. Відомо, що святий Миколай був ревним захисником Божої правди, коли державою ширилося єретичне вчення Арія, який спотворив віру Церкви в божество Христа. Відомо, що він як архієрей брав участь у І Вселенському Соборі в Нікеї в 325 році, де рішуче виступав проти аріанства. Переставився св. Миколай близько 345 року. Господь після смерті прославив його мощі даром творення чудес, і Церква величає його великим чудотворцем. Чудесні прояви його заступництва стали причиною поширення ще більшої слави про нього. Святого Миколая вшановують християни по всьому світі з особливою повагою. Наприклад, у Франції та Німеччині є понад дві тисячі, а в Англії близько чотирьохсот храмів, названих на честь святого Миколая. В Україні храми з його іменем споруджували майже від самих початків запровадження християнства. Одним із перших храмів, побудованих рівноапостольною княгинею Ольгою у Києві, був саме Свято-Миколаївський храм. Його спорудили над могилою князя Аскольда, першого київського князя – християнина, якого у хрещенні назвали Миколаєм. У другій половині ХІ століття під загрозою нападу мусульман, які захопили Малу Азію, італійські купці, вважаючи святого Миколая великим покровителем й опікуном мореплавців, викрали мощі святого і перенесли їх у 1087 році до міста Барі на півдні Італії. З цим історичним фактом пов’язане свято, яке майже від часу його установлення існувало в нашій українській Церкві. Таким чином святий Миколай служив і служить символом єднання східних і західних християн. Святкові богослужіння вдало розкривають суть служіння св. Миколая. На Утрені цього свята співаємо такі слова: «Зійшовшись, звеличаймо: хворі – лікаря; ті, що в бідах – рятівника; грішні – заступника; бідні – скарб, терплячі – потішителя, подорожні – супутника, плаваючі – керівника, і всіх всюди радо випереджаючого». А тропар празника звіщає нам, що св. Миколай є правилом віри і образом лагідності, тобто він є зразком правдивої, а не примарної віри у Христа, а також зразком правдивої, а не вдаваної лагідності. Святитель став правилом віри, бо не нехтував постановами чи заповідями, що випливають із віри, а практикував віру в повсякденному житті. Також цей Божий угодник був образом лагідності, бо не дозволяв собі залишатися байдужим до людського горя. Образ святого Миколая – це живий приклад для наслідування. Це – взірець того, як належить поступати нам у нашому повсякденні. Часто і ми мусимо оглянутися довкола, щоб побачити тих, хто потребує помочі та розради у життєвих труднощах. Довкола нас так багато людей, зранених розпачем невдач і сповнених болем відкинення та самотності. Християнин покликаний до дару променіти любов’ю до кожного потребуючого, допомагаючи йому відродити в собі гідність людини за образом і подобою Божою. Доброчинність чи милостиня – це не одноразова допомога чи якась звичка, а велика чеснота, стан душі, порив чистого серця, яке в кожній людині вміє побачити образ Христа. Лише глибоко воцерковлену, практикуючу у вірі людину можемо назвати милостивим доброчинцем. Духом сьогоднішнього свята повинні бути перейняті всі ми – християни, ті, хто покликаний до побудови суспільного ладу, в якому має домінувати не авторитарні сили та корупція, а справедливість і солідарність з тими, хто потребує оборони та захисту. Стараймося, щоб і наші парафії ставали щораз більше спільнотами осіб, сповнених правдивою християнською любов’ю та взаємопорозумінням, а не анонімною та ізольованою групкою людей. Нам ще так багато слід попрацювати, щоб у нас якнайбільше було таких родин, в яких плекалися б правдиві християнські чесноти любові до Бога та ближніх, звідки б також виростали нові угодники Божі. Свято Миколая, що є особливо радісним для дітей, відкриває перед ними важливу правду, що кожна людина – Божа дитина, котра постійно одержує від свого Небесного Отця чимало благ - як небесних, так і земних. Тому ми молимося на Божественній Літургії під час заамвонної молитви: «Бо всяке добре даяння і всякий звершений дар з висоти є, сходячи від Тебе, Отця світла». Особа, котра є відкрита на такий «дар з висоти», вміє ділитися ним з іншими. Така людина не зневірюється, не знеохочується, але молиться, працює та надіється на Божу поміч, завжди є на стороні правди та справедливості. І таких людей ми потребуємо у всіх ділянках нашого суспільного життя: чи то церковного та громадського, чи культурно–мистецького тощо. Дорогі брати і сестри! Сьогодні святкуючи 370 літній ювілейний вашого оновленого храму, це добра нагода подякувати Богові за ті незліченні благодаті, які ми від Нього отримали, а також скласти дяку всім, хто впродовж цього періоду підтримував і надалі підтримує наші зусилля в розбудові церковного життя. Скільки всього цей храм пережив за ці років! Різні зайди приходили і відходили, але храм залишається, щоразу постаючи після руйнувань. Це майже чотири століття благовісті доброї новини Євангелія про Божу любов до нас. Рівно ж хотілося б, щоб ювілей вашого храму став нагодою для кращого пізнання нашої церковної традиції, спонукою для поглиблення віри, дбайливого передавання її прийдешнім поколінням та мужнього її свідчення у світі, у якому, на жаль, зустрічаємо нові загрозливі тенденції, які, якщо на них належним чином не реагувати, можуть привести до чергової морально-духовної катастрофи – не меншою від тієї, яку світ пережив у ХХ ст. у вигляді комуністичного і нацистського режимів. Люди завжди будуть потребувати Бога, навіть в епоху, коли у світі панує науковий прогрес, технологія і глобалізація: Бога, Який відкрив Себе нам в Ісусі Христі і єднає нас у Вселенській Церкві, щоб ми з Ним і через Нього навчалися правдивого життя, щоб ми зберігали й утілювали критерії справжньої людяності. Улюблені молільники, ваші предки обрали своїм покровителем святого Миколая, ім’я якого означає «переможець народу». Цей святий сьогодні каже нам, що саме сила Божої любові приносить перемогу Божому народові. В ці непрості часи з вірою і надією поручаймося заступництву угодника Божого Миколая Чудотворця, щоби Господь не переставав прихиляти милість до нашого народу, зміцнюючи нас в істинній вірі, захищаючи перед всякою ворожою силою. Бо ми бачимо, що ворог нашого народу мобілізую всі свої ресурси: земні, людські, військові, завдаючи нам надзвичайного болю. Але ми уповаємо не на людські сили, але на Божу поміч, на Божу благодать. І віримо, що той, хто довіряє Божому провидінню, хто намагається жити і живе в Божій любові, є непереможений. Нехай Господь за молитвами угодника Божого, святого отця Миколая, береже нашу батьківщину Україну. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.   + Ярослав 06 грудня 2025 року Божого,с. Дмитровичі     Детальніше...

Проповідь на двадцять четверту неділю після Зіслання Святого Духа (2025)

23 листопада 2025
Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! У сьогоднішньому євангельському читанні Христова Церква пропонує нашій ласкавій увазі надзвичайну благовість – зустріч потребуючої людини з Богом. Євангелист Лука поміщає розповідь про оздоровлення кровоточивої жінки всередині розповіді про воскресіння дочки Яіра. Ісус Христос іде до дому Яіра, старшого синагоги, серед натовпу людей, коли до нього наближається безнадійно хвора жінка. Дочка Яіра померла, вона втрачена для життя. Кровоточива жінка також в певному сенсі втрачена для життя. Вона живе в ізоляції, бо як ритуально нечиста не може спілкуватись з іншими людьми. Це – її суспільна смерть. Вона на власному досвіді переконалася, що безнадійно хвора. Адже зверталась до лікарів, але безуспішно: її стан тільки погіршувався. Хворіла вона 12 років – біблійне число повноти. Таким чином з тих небагатьох слів, якими євангелист Лука описує жінку, ми дізнаємось, що це була жінка, безнадійно втрачена для життя з людьми. І в цих ситуаціях (з кровоточивою і дочкою Яіра) бачимо, що на допомогу людському безсиллю, покинутості і смерті приходить Божа сила. Вона спрямована до людей, перебуває серед них, готова їм допомогти. Христос зі своєю Божественною Силою перебуває на землі, і Його сила відкрита на служіння людству. Святий євангелист Марко підкреслює цю думку словами, що Господь був серед народу: «до Нього зібралось багато народу» (Мк.5,21), «за Ним натовп великий ішов, і тиснувсь до Нього» (Мк.5,24), «І відказали Йому Його учні: Ти бачиш, що тисне на Тебе народ» (5,31). Божественна сила – надзвичайна. Її помічають одразу ж, до неї горнуться. Але, як побачимо далі, на жаль, не всі користають з неї. Божа сила – пріоритет у нашому житті, який маємо постійно шукати. Ми повинні серед шуму і гамору сьогоднішнього секуляризованого світу переповненому ненавистю, війнами, природними катаклізмами, знайти те, що нам найбільше потрібно, – Господа; незважаючи на всі перешкоди і зневаги, «протиснутись» і «доторкнутись» до Нього, як це зробила кровоточива. Як важливо тут підкреслити, в якій ситуації відбувається це зцілення. Багато людей були коло Ісуса. Напевне, серед них не один був хворий і не один потребував чогось, не один Його торкався, але оздоровилась тільки одна жінка. Чому так сталося? Всі, хто зібрався навколо Ісуса Христа, зробили це не просто так. Для них Він був надзвичайний, а тому притягував. Можливо, для декого Він був просто цікавий, але цього замало. Мало хто з цих людей був переконаний, що Христос може вчинити щось надзвичайне для нього; мало хто бачив у ньому Божественну силу, яка може ввійти і змінити його життя; мало хто вірив в це. Однак те, що вирізняло кровоточиву жінку й Яіра, була віра – і віра незвичайна. Також не знаємо (євангелист нам про це не розповідає) того, що, можливо серед тих, що тіснилися навколо Христа, були такі, які вірили, що Господь може їх зцілити. Проте зовнішній дотик і поверховість віра не забезпечували Божественної допомоги. Жінка виявила виняткову силу віри. Ця віра була особливою, бо походила з власного довгого досвіду, переконання, що не можна «надіятись на князів, на синів людських, бо в них нема спасіння». Тут віра поглинула цілу людину. Жінка в цю мить уся була охоплена вірою, і полум’я віри, яким вона була охоплена, спасло її від «суспільної смерті». Віра її настільки сильна, що Церква ставить цю жінку нам за приклад, коли у Великому Каноні Андрея Критського молиться: «Наслідуй кровоточиву, нещасна душе, припади, візьмись за ризи Христові, щоб визволитись тобі від ран і почути від Нього: "Віра твоя спасла тебе"». Але й сьогодні, дві тисячі років опісля, Божа сила відкрита і доступна. Вона – у Церкві і таїнствах. Кругом них «тиснеться багато людей», але не кожний зцілюється. Чому? Може, тому, що не кожен має достатню віру, яка, дозрівши хоча б до зерна гірчиці, може переносити гори. Один із аспектів цієї віри розкриває нам сьогоднішнє Євангеліє. Ця віра повинна бути остаточною і безапеляційною, як і віра кровоточивої, котра, наближаючись до Христа, твердо знала, що їй не допоможе жодна людина. Так і в кожних наших зусиллях, якщо ми очікуємо на Боже чудо, то повинні очікувати тільки на Божу силу, а не сприймати її як один із засобів для досягнення бажаного. Божественна Сила – не сліпа стихія, що механічно пронизує всякого, хто зовні з нею стикається. Ось чому багато торкались Христа, але мало оздоровлювались. Це – як слово, що його чують усі, але сприймають і розуміють тільки ті, хто знає мову, якою воно сказане. Потрібно володіти „мовою” богоспілкування, щоб отримати допомогу Божу. Її ми вчимось у молитві. Це володіння здобувається важкими зусиллями, невдачами, розчаруваннями, тощо. Шлях невдач – шлях жінки перед її особистою зустріччю з Христом. Можливо, й у молитві ми просимо чогось і не отримуємо. Не треба розчаровуватись, бо рано чи пізно, коли ми будемо готовими, відбудеться й наша спасительна зустріч з Богом. Також євангелист Лука згадує нам про ще одну важливу подію, як Яір, старший синагоги, прийшов до Ісуса з великою вірою, що Він зможе уздоровити його вмираючої дочку. Як часто випробовується наша віра? Так сталось і з Яіром! Його віра випробовувалась перешкодою. Він прийшов до Ісуса і просив Його прийти до нього додому, щоб вилікувати вмираючу дочку. Ісус пішов з ним, але тоді дещо трапилось. Якась хвора жінка підійшла і доторкнулась до Ісуса. Господь зупинився, щоб зцілити її. Але цієї маленької перешкоди було достатньо, щоб пройшов час і маленька дівчинка померла. Тепер Яір міг перестати просити Ісуса про допомогу. Він прийшов першим до Ісуса. Дорогою Ісус зупинився зцілити жінку, цієї зупинки було достатньо, щоб спізнитись і щоб померла дочка. Коли посланці прийшли сповістити про смерть, Яір міг сказати: «Померла? Моя маленька, а ми були уже майже вдома, коли ця жінка зупинила Його по дорозі; і тоді вона цілком видужала, зцілилась тієї ж миті. Вона – здорова, а моя донька – мертва; ця жінка прожила більшу частину свого життя; а моя дочка, у дванадцять років, лише починала жити. Інші мають рай на землі, а наше домашнє вогнище опустіло». Однак, як бачимо, ця перешкода принесла ще більше благословення для Яіра. А саме тоді Ісус сказав: «Не бійся! Тільки віруй». Ця перешкода була на славу Божу так само, як і для кожного з нас, коли ми у потребі. Завдяки цій перешкоді для Яіра сталося ще більше чудо; він бачив, як рука Божа підвела померлу – саме так у його дім прийшло спасіння. Іноді, коли ми відчуваємо, що відповідь від Бога затримується, прочитаймо цей уривок Євангелії і дізнаємося, що звичайно трапляється, коли відповіді тимчасово затримуються. Це все заради ще більшої слави Божої. Господь не раз випробовує нас, чи ми вміємо довіряти Йому. Він сподівається, що ми знаємо Його милосердя. Він бариться, щоб ми навчилися від Яіра, Марії та Марти, сестер Лазаря, що коли у нас є велика віра, ми побачимо славу Божу – не тільки на небесах, але і тут, на землі! Євангелист Марко згадує про ще одну важливу річ, на якій я сьогодні хотів би також зупинитись. У його розповіді читаємо: «І в ту мить Ісус відчув у Собі, що вийшла з Нього сила» (Мк. 5,30). Для нас це є свідченням, чого «коштує» Ісусові зцілення людей. Вершиною Його спасительної діяльності у світі було віддання цілого Себе на хресті. Але це також і універсальний закон життя: ми ніколи не зможемо зробити що-небудь важливе або велике, якщо не готові вкласти в нього якусь частину свого "я" – частину свого життя, частину своєї душі. Музикант не може домогтися досконалості виконання, якщо лише безпомилково і технічно виконує партитуру. Актор також не буде великим, якщо щоразу як гарний автомат із правильною інтонацією вимовляє свою роль і повторює жести. Цього повчає нас сьогоднішня євангельська розповідь, що будь-яке добре діло, яке ми чинимо, – синергійне. Воно – плід Божої допомоги і наших зусиль. Всі ми віримо, що Господь благословить наші діла, як Він це вже чинив упродовж нашої історії. Але навіть безплідні зусилля не можна вважати марними. Вони корисні, бо, звершуючи їх, людина навчається, здобуває дорогоцінний досвід. Коли ми чогось просимо у Бога і не отримуємо, то необов’язково тому, що Він нам цього не благословить. Можливо, ми просто ще не готові отримати Його дару. Це повинно спонукати нас до більш наполегливої праці з відвагою, які мала кровоточива і старший синагоги Яір. Дорогі брати і сестри! Сьогодні святкуючи десятилітній ювілейний вашого храму, це добра нагода подякувати Богові за ті незліченні благодаті, які ми від Нього отримали, а також скласти дяку всім, хто впродовж цього періоду підтримував і надалі підтримує наші зусилля в розбудові церковного життя. Усе, що за благодаттю Божою вам вдалося здійснити, стало можливим завдяки щиро віруючим людям, які люблять Церкву як свою матір, піклуються про її зростання, дбають про розвиток, сприяють розбудові. Рівно ж хотілося б, щоб ювілей вашого храму став нагодою для кращого пізнання нашої церковної традиції, спонукою для поглиблення віри, дбайливого передавання її прийдешнім поколінням та мужнього її свідчення у світі, у якому, на жаль, зустрічаємо нові загрозливі тенденції, які, якщо на них належним чином не реагувати, можуть привести до чергової морально-духовної катастрофи – не меншою від тієї, яку світ пережив у ХХ ст. у вигляді комуністичного і нацистського режимів. Вже більш ніж десять років ми живемо в умовах війни, з них понад три роки триває повномасштабне вторгнення московії в Україну. По наших містах лунає зловісний гуркіт вибухів і тривожний звук сирен. Наші міста безжалісно обстрілюють гради ракет які несуть біль, смерть, голод, спрагу і холод. Сьогодні Господь говорить і нам: «Не бійся! Тільки віруй». З Ісусом ніхто не є безнадійним і немає нічого неможливого. «Тільки віруй», що Бог завжди поруч з тобою. «Тільки віруй», що немає нічого занадто важкого для Господа. «Тільки віруй», що Його воскресіння є гарантією воскресіння кожного віруючого народу. «Тільки віруй», що те, що здається для кожного з нас кінцем, є тільки початком для Бога. Тож молімося за наших захисників, за волонтерів, за всіх хто солідарний з нами, хто боронить нашу країну від рашизму, щоб Божа любов усіх нас кріпила, щоб наша надія не маліла, а наша віра в перемогу принесла свої плоди. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 23 листопада 2025 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Проповідь на свято Введення в храм Пресвятої Богородиці (2025)

21 листопада 2025
Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Свята Церква з нагоди світлого празника Введення в храм Пресвятої Богородиці в сьогоднішньому богослужінні радісно співає: "Днесь в храмі Божім ясна Діва являється й Христа всім звіщає". Зі святого Передання дізнаємося, що літні батьки Йоаким і Анна виконали свою обітницю, дану Богові, і віддали до храму в Єрусалимі свою єдину донечку Марію. Там її зустрів первосвященик Захарія і, виконуючи веління Боже, увів її у Святая Святих, місце, куди раз на рік міг входити лише первосвященик. Це діється тому, що в храм входить Та, Яка повинна стати джерелом радості і спасіння для всього людства – стати Кивотом, що носитиме у собі Сина Божого. У Святому Письмі нічого не сказано про введення у храм маленької Марії, але про це нам розповідає апокрифічне Протоєвангеліє Якова. Сам же ж факт жертвування батьками своєї довгоочікуваної доньки – Пречистої Діви Марії Богові – має свої паралелі у Старому Завіті. Так у першій книзі Самуїла знаходимо історію про Анну та Елкана, її чоловіка, у котрих народився випрошений у Господа син, коли вони також були на схилі віку. І ось що зробила мати зі своїм малим хлоп'ятком: «А коли відлучила, взяла його з собою в дорогу разом із бичком трилітнім... й привела його в дім Господній... мати привела хлопця до Елі і сказала: "...Про це хлоп'ятко я молилась, і Господь дав мені те, що я просила в нього. За те ж я й віддаю його Господові: по ввесь свій вік буде відданий Господеві!" І зоставила його там Господові» (пор. 1 Сам 1, 24-27). Ці приклади зі Святого Письма і зі Святого Передання є для нас свідченням того, що кого Господь кличе до ближчого співжиття зі собою, від того вимагає більшої любові; любов же вимірюється величиною жертви; а величина жертви вимірюється величиною терпеливості та самозречення. Декому Господь об'являє про їх покликання зазда¬легідь, як це було у житті пророка Самуїла, коли його влас¬на мати обітувала його на божественне служіння, кажучи: "Господи сил, коли ти зглянешся над горем рабині твоєї та й згадаєш мене й не забудеш рабині твоєї, й даси рабині твоїй хлоп'ятко, я віддам його Господові на увесь його вік, і бритва не доторкнеться його голови" (І Сам. 1, 11). Подібно було і з жит¬тям Йоана Христителя, про покликання якого оголосив ангел Господній, кажучи: "Не бійся, Захаріє, бо твоя молитва вислухана; жінка твоя Єлизавета породить тобі сина і ти даси йому ім'я Іван. Він буде тобі радість і веселість, і багато радітимуть з його народження, бо він буде великий в очах Господніх; не питиме він вина, ні напою п'янкого, і сповниться духом святим вже з лона матері своєї і багато синів Ізраїля наверне до Господа, їхнього Бога сам він ітиме перед Ним з духом та силою Іллі, щоб навернути серця батьків до дітей і неслухняних до мудрості праведних, щоб приготувати Господові народ достойний" (Лк. 1, 13-17). Сам же Захарія прорік про Івана: «А ти, дитино, пророк всевишнього назвешся, бо перед Господом будеш ходити, щоб приготувати йому дорогу, дати його народові знання спасіння через відпущення гріхів їх» (Лк. 1, 76-77). Серед людей найбільше і найвеличніше покликання припало на Пречисту Діву Марію — вона мала стати Матір'ю самого Бога, Царицею всього сотво¬реного Богом буття. З входженням у храм Богом обраної Отроковиці настав час, коли людство знову може наблизитися до Бога як до Свого Небесного Отця, бо Син Божий – стає Сином Діви, і благодать благовістить примирення з Богом, і вхід на небо відкривається всім, хто бажає спасіння. Але не один раз Вона була введена у святеє святих. Вона була прийнята Богом для перебування з Ним на віки: бо через Неї відкрилися Небесні Обителі і був дарований світу Спаситель. Пречиста Діва послужила великому таїнству, таїнству втілення Сина Божого, але Її служіння не припинилося цим. Вона досі продовжує служити і Богові, і людям як Заступниця і Молитвениця перед Богом за гріхи людства, як покров від бід і заслужених покарань, як Утішителька скорботних і засмучених потіха. Господь дарував Її своїй Церкві хоронителькою і заступницею всіх, хто з любов’ю до Неї прибігатиме. Всі свята, які святкує Церква Христова, поруч зі згадкою про певну історичну подію міститься глибоко таємничий зміст. І навіть тоді, коли історичні обставини абсолютно зрозумілі, свято завжди несе у собі внутрішнє наповнення. Свято Введення в храм Пресвятої Богородиці, окрім історичних подій, несе в собі щось більш глибинне та величне про Богоматір, аніж звістку про Її звичайне тілесне входження у Святеє святих. Нині Преблагословенна Діва Марія також входить у глибини молитовного спілкування з Богом. Та, Яка приготована Творцем стати Вмістилищем Невмістимого, вступає у глибини молитви, благоговіння, любові, чистоти і споглядання. Богом обрана Отроковиця готується до того, аби в майбутньому через Духа Святого стати Матір’ю Живого Бога. Старозавітний Божий храм приймає в себе нове життя – Ту, в Якій духовно народиться і проросте Новий, спасительний Завіт людства з Богом. Старозавітний Божий храм прийняв в себе священний ковчег Нового Завіту, одушевлений храм Спасів, багатоцінний чертог і Діву – священний скарб слави Божої. У житті Приснодіви Марії храм Божий був невід’ємною частиною великого приготування до Богоматеринства. У храмі Марія перебувала в спілкуванні з Ангелами. В цьому храмі дитина Марія вчиться Божих чеснот, щоб вирости в Божій ласці до великого достоїнства Божої Матері і Матері всіх християн. Отже, Марія приходить в той Старозавітній храм, як місце присутності і життя Бога, щоби через своє чисте та святе життя і самій стати храмом живим, з Якої прийде у світ Спаситель. Глибокою таємницею покрите земне життя Пресвятої Богородиці від дитинства аж до того часу, коли була вознесена на небо. Сокровенним було й Її життя в Єрусалимському храмі. «Якби хто запитав мене, – говорив блаженний Ієроним, – як проводила час юності Пресвята Діва, я відповів би: те відоме тільки Самому Богові й архангелу Гавриїлу, невідступному Її хоронителеві». Храм — одне з фундаментальних релігійних понять: домівка Бога серед людей. У Старому Завіті храм є місцем, обраним самим Богом, місцем благодаті, де під час посвячення з'являлася слава Ягве у вигляді хмари, яка наповнює Святиню (див. 1 Цар. 8, 10-11). Єрусалимський храм був прообразом Христа – справжнього «місця» зустрічі Бога і людини. Таким же «місцем» стала і Церква Христова – спільнота вірних: «Ми бо храм Бога живого, як сам Бог сказав був: Я поселюся в них, і (посеред них) буду ходити. Буду їхнім Богом, вони ж будуть моїм народом» (2 Кор. 6,16). Місце, де спільнота Церкви «на спомин» Христа (Лк. 22,19) збирається для «ламання хліба» (Ді. 2,42) – служіння Євхаристії, є християнським храмом. Також можемо сказати, що християнське життя, християнське зростання – це ніщо інше як безперервний вхід у Божественні таїнства. Ми крок за кроком покликані заглиблюватися в таїнство Божого життя. Сьогоднішнє свято Введенням у храм Богородиці вказує нам на цю єдину, правдиву роль Божого храму у нашому житті. Як і Пречиста Діва Марія, ми повинні віднайти і для себе тут своє покликання і ціль в житті, приносити в жертву свою молитву і любов. Як і для Богородиці, Божий храм повинен стати тою правдивою школою життя для всіх нас, особливо для нашої молоді та дітей. Саме тут Господь кличе усіх, щоб ми Його пізнавали, любили і виростали в цьому пізнанні та любові. Тут кожна дитина має усвідомити, до чого вона покликана згідно з Божою волею – те, що вона посвячена Богові ще в момент першого її входу в храм, підчас тайни хрещення, і має бути вірна своєму Сотворителеві до кінця свого життя. Дорогі у Христі! Сьогодні, святкуючи величне свято Введення у храм Пресвятої Богородиці і роздумуючи над цією подією, ми маємо нагоду подивитися не тільки цей окремий етап Її життя, але й на ціле Її життя, на те, як у своєму житті вона використала Божі дари. Нехай це свято також буде для нас нагодою приглянутися і до свого життя. Просімо Пречисту Діву Марію, щоб Вона покриває своїм омофором наше воїнство, нашу країну та наш народ. Нехай за Її молитовним заступництво Господь, наблизить перемогу та справедливий довгоочікуваний мир на нашій землі, допоможе нам відбудувати наше суспільство на засадах справедливості та братерської любови. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 21 листопада 2025 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Проповідь на двадцять третю неділю після Зіслання Святого Духа (2025)

16 листопада 2025
Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! У сьогоднішній Євангельській благовісті ми чуємо про подію екзорцизму – вигнання злих духів, яке чинить Ісус Христос. Це – один з багатьох екзорцизмів згаданих у Євангеліях. Ісус звільняє одержимих людей, щоб показати свою владу над нечистими духами. Вони знають, хто такий Ісус Христос, ще здалека визнають Його Сином Божим: «Що мені й тобі, Ісусе, сину Бога Всевишнього? Благаю тебе, не муч мене!» (Лк. 8,28 ). Однак випадок, про який чуємо сьогодні, є особливий тим, що відбувається він у Герасин краю, що навпроти Галилеї. Це територія по той бік Йордану. Це одне з міст Десятимістя, або по грецьки Декаполісу, яке населяли здебільшого погани. Однак Христос іде туди, щоб і цей народ, який як писав пророк Ісая, що сидів у темряві і тіні смерті, побачив світло велике. (пор. Іс. 9,1). Першим Ісус зустрічає біснуватого чоловіка. Про нього євангелист зазначає, що він від давнього часу не носив одежі і мешкав не в хаті, а в гробах, тобто місцях, які пов’язуються із померлими; так вказується на становище цього чоловіка — він перебуває у просторі смерті. Людина, опанована гріхом, перебуває у просторі смерті – так євангелист описує стан людини, яка вступила у спілку зі злим духом. Цей союз (людина–диявол) докорінно різниться від союзу, що його хотів мати Бог із людиною. Бог бажає спілкування з людиною, щоб вона могла, відповідаючи на Його голос, уподібнюватися до Творця (пор. Бут. 1, 26). І коли людина відвертається від Господа, то Він старається привернути увагу людини, для її ж добра, але робить це, не примушуючи людини. Бог надав людині вільний вибір. Диявол же підступом обману привернув увагу людини до себе (пор. Бут. 3,1–7) і відтоді старається не випускати людини з-під своєї влади. Навіть коли б їй хотіли перешкодити рухатися дорогами диявола, то він нищить перешкоди і гонить людину дорогами, на яких нема джерел води живої. Однак сьогоднішнє Боже Слово, показує нам Ісуса Христа, який повертає гідність людині. Євангелист Лука розповідає нам, що чоловік, який виходить назустріч Ісусові в Герасинському краї, був опанований демонами. Коли Ісус спитав його: «Як тобі на ім’я?», - він відповів: «Легіон». Злий дух виявляє свою лукаву сутність. Він намагається приховати своє власне ім’я за загальним – «легіон», тобто подає назву великої групи, бо він є батько брехні. З іншого боку, з цього можемо зрозуміти, яким був стан тієї людини, адже римський легіон налічував 5-6 тисяч вояків. Ісус Христос перемагає цілий легіон злої сили лише одним своїм словом. Таким чином Ісус відкрито дає нам зрозуміти, що його місією є звільнити людину від зла, перш за все від гріха, від зла духовного. В Євангеліях Ісус багаторазово повторює, що саме на цьому полягає його місія і місія апостолів. Читаємо в євангелиста Луки: «Я бачив сатану, що, наче блискавка, падав з неба. Ось я даю вам владу наступати на зміїв, скорпіонів і на всю ворожу силу – й ніщо вам не пошкодить» (Лк.10,18-19). Згідно з євангелистом Марком, Ісус, покликавши дванадцятьох учнів, посилає їх «із проповіддю; і дав їм владу виганяти бісів» (Мк.3,14-15). А сімдесят два учні після повернення з першого свого післанництва у світ свідчать: «Господи, навіть і біси коряться нам з-за твого імени» (Лк.10,17). В такий спосіб Син Чоловічий об’являє свою владу над гріхом і винуватцем гріха. Ім’я «Ісус», перед яким схиляються навіть злі духи, означає «Спаситель». Однак ця спасительна сила виявиться в повноті через жертву на хресті. Хрест принесе повну перемогу над дияволом і гріхом, бо саме таким був задум Отця, щоб Його Єдинородний Син, ставши людиною, переміг гріх. В цьому парадоксі «слабкості» виявляється Божа сила, яку справедливо можна назвати «Силою Хреста». Гріх має так багато різних імен: гордість, захланність, нечистота, заздрість, неуміркованість, гнів, лінивство, жадоба влади, помсти, наркотичної та алкогольної залежності, тощо. Багато гріхів у житті людини стається тоді, коли вона забуває про присутність Бога в щоденному житті, Його любов і заповіді. Сатана часто заманює увагу людини підступами, неправдою, різними пристрастями, земними речами, щоб представити зло під виглядом добра, зосередити увагу на потребах дочасних і таким чином відвернути людину від Бога, спасіння її душі, від мети життя. Ісус звільнив людину, яку опанував диявол. І ми також у хрещенні отримали звільнення від гріха, від смерті, від диявола. Саме задля цього перед хрещенням священик читає молитви екзорцизму. Ми здобули імунітет, але мусимо бути пильними, тому просимо Отця: «Не введи нас у спокусу, але ізбав нас від лукавого». Спокусник продовжує застосовувати свою тактику – обман, яким викликає недовіру, вселяє у серце людини страх (пор. Бут. 3). Однак ми, відроджені до свободи через Христа, маємо Святого Духа, Духа Істини, Який наповнює нас і вчить розпізнавати те, що керує нашим серцем. Іноді нас атакує «легіон», і тоді ми перебуваємо в сум’ятті. Тоді ми вже не знаємо, що робимо – пелена заступає наш погляд, бо гріх діє як наркоз. Ми стаємо рабами страху і дозволяємо спокусникові обманювати нас. Наше серце вже не слухає голосу Отця. Ми ховаємося від Нього, страх заступає нам Його обличчя. Якщо ж ми з Господом, то в нашому серці панує мир і довіра – почуття, які непомильно засвідчують єдність із Богом. Проте, що трапилось після того, як люди побачили, що Ісус зробив для цього Герасинського біснуватого? Чоловіка, якого вони вважали безнадійним, зцілив Ісус. Вони це бачили на власні очі. Тоді він “сидів при ногах Ісуса, зодягнений та при умі”. Ніхто й не знає, скільки часу минуло відтоді, як він зараз вперше відчув спокій у душі. Він більше не той обідраний, розтріпаний, роздвоєний, жахливий чоловік. Його непотрібно було більше в’язати “кайданами та ланцюгами”, які він звичайно розривав і “торощив”. Тепер він спокійний, більше не викрикує тих жахливих звуків, від яких мороз іде по спині. Він більше не набиває собі синців, не б’є себе палками і камінням. Демони відійшли, нарешті він став спокійним і мирним, Ісус зцілив його. Все-таки, сталася несподіванка, парадокс, річ, яку ніхто не очікував. Здавалося б, що мешканці краю сприймуть все те, що сталось, з радістю, що вони попросять Ісуса залишитись з ними і ще більше проявляти свою дивовижну силу. Ось вони, стоять перед лицем Сина Божого. Вони могли б отримати воду життя, варто було б лише попросити! Вони могли б отримати хліб життя, варто було б лише взяти! Проте, невірні, вони просять Ісуса піти: “Тоді все населення Геразинської округи почало його просити, щоб відійшов від них” (пор. Лука 8, 37). Чому? Чому вони попросили Його відійти? Причина у тому, що Ісус зцілив те диявольське. Але, зробивши це, вони втратили дещо зі свого дочасного. Демони увійшли у стадо свиней, яке тоді “кинулося ... з кручі в озеро та й потонуло”. Комусь було завдано матеріальних невигод. Вони більше такого не хотіли. Ісус порушив їхній спосіб життя, їхню систему цінностей. Свині були важливіші за людей! Отже, Господь залишає людині вільний вибір, Він не змушує прийняти запропоноване визволення! Але не лише вони просили Ісуса піти. Існує безліч людей, які хочуть сумніватись, хочуть вірити, що Бога немає, хочуть триматись осторонь від Нього, тому що вони не хочуть, щоб Христос увійшов у їхнє життя. Легше відлучити Ісуса зі свого життя і про це так говорить сучасний секуляризований світ! Дорогі в Христі. Агресор московії мобілізую всі свої ресурси: земні, людські, військові проти нашої країни, однак виявися безсилим, бо народ України який сказав «ні» рабству і колонізації. Сьогодні Україна стоїть Божою силою, бо наш народ молиться і бориться, та уповає на Господню поміч. Бог дав право нашому народові на існування та життя, і цього права ніхто не може від нас забрати. Тому просімо під час нашого богослужіння, аби Дух Святий Утішитель і Життя Податель повернув нам усвідомлення правдивої свободи. Бо Ісус у Пасхальному таїнстві є тим живим середовищем, в якому ми відроджуємося, в Ньому ми вже не загублені, а віднайдені. Рівно ж кожному з нас, що творимо Церкву – Тіло розп’ятого й воскреслого Господа, дано отримати звільнення і бути посланими «розказати все те, що Бог зробив» нам (див. Лк. 8, 39). Розповідати слід не про себе, а про Нього, нашого Спасителя, нашу «Добру Новину» (Мт. 11, 5), яку Отець подарував для всіх. Нехай Господь щедро благословить кожного, хто трудиться над прославою Його Імені та вимолює і виборює вільну Україну. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде зо всіма вами! Амінь. + Ярослав 16 листопада 2025 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Проповідь на двадцять другу неділю після Зіслання Святого Духа (2025)

10 листопада 2025
Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішнє Слово Боже благовістує нам притчу про багача й убогого Лазаря. Апостол Лука представляє нам дві абсолютно протилежні життєві траєкторії. З одного боку – чоловік, ім'я якого Євангеліє не зберегло, бо його ідентичність була цілковито поглинута його майном, пишним одягом, його щоденними бенкетами та безтурботною самодостатністю. Цей вельможа жив у полоні ілюзії, що матеріальні статки можуть бути непорушною основою його життя, гарантією спокійного завтрашнього дня. З іншого боку, біля воріт цього ж багача, лежав нещасний, «увесь у струпах» чоловік на ім’я Лазар, по-єврейськи «Ель Ацар», означає «Бог допомагає». У цьому імені вже міститься ключ до розуміння всієї євангельської розповіді, адже цей убогий не міг покластися ні на людську допомогу, ні на власні сили, його єдиною і справжньою надією було непохитне уповання на Господа. Їхнє життя було суцільним контрастом, проте була одна річ, яка зрівняла їх, одна подія, яка прийшла неминуче і розірвала ідеологію суспільного поділу на категорії – це смерть. Перед цією великою межею земне багатство, звання і слава стають порохом. Саме момент переходу у вічність виявляє найпотаємніші думки серця і те, на чому насправді ґрунтувалося життя. І тут Божа справедливість розставила все на свої місця. Той, хто будував своє життя на тлінному, минущому багатстві, той, хто в усьому покладався лише на себе, потрапив у безодню вічних страждань, «терплячи тяжкі муки» (Лк. 16, 23). А той, хто, незважаючи на зневаги, нещастя і хвороби, покладав свою надію на Господа, був перенесений ангелами «на лоно Авраама» (Лк. 16, 22). Головний гріх того заможного чоловіка полягав не стільки в його багатстві, скільки в духовній сліпоті. Після смерті він просить батька Авраама, щоб Лазар послужив йому, а потім просить послати Лазаря до братів, щоб вони уникли його помилок. Але відповідь, яку він почув від Авраама, була недвозначною: «Мають Мойсея і пророків; нехай їх слухають» (Лк. 16, 29). І далі: «Як вони не слухають Мойсея і пророків, хоча б і хто воскрес з мертвих, не повірять» (Лк. 16, 30). Це означає, що Божа воля була і є відкритою для нас постійно. Бог промовляє до нас через Писання, Таїнства, через голос нашого сумління і, що найважливіше, через «знедолених лазарів». До нас звертається Божий заклик відкритися на потреби тих, хто є найбільш нужденним, бо місія самого Христа полягала в тому, щоб «нести Добру Новину бідним, звіщати полоненим визволення, сліпим прозріння, випустити пригноблених на волю» (Лк. 4, 18). Це не просто заклик до благодійності, а вимога християнської любові, бо у страждаючому ближньому ми бачимо образ Бога, і через допомогу їм ми служимо Самому Христу (пор. Мт. 25, 40). Дорогі у Христі, сьогодні у вашому храмі ми також урочисто святкуємо свято архистратига Михаїла і всіх безплотних небесних сил. Це добра нагода спрямувати свій духовний погляд на невидимий ангельський світ. Насамперед, наш Символ віри навчає, що Бог є Творцем усього видимого і невидимого. До невидимого світу, світу небесного, належать безтілесні істоти – ангели. Вони були створені Богом раніше за землю, і як перші творіння, були створені світлими, адже сам Господь є Світлом. Їхнє існування не було спричинене Божою потребою, адже Всевишній не відчуває нестатку, але виключно Його безмежною любов’ю та благістю. Ангели були створені розумними і, що найважливіше, наділені свобідною волею, цим найвищим даром Божої любові. Свобода вибору означає можливість вирішити: чи служити Богові і виконувати Його волю, чи відвернутися від Нього. На жаль, не всі ангели залишилися вірними Богові. Частина ангельського воїнства, очолена тим, хто був найбільш світлоносним – Люцифером, збунтувалася проти Бога. Це був свідомий, остаточний і гордовитий вибір на користь власного «я» замість беззастережного служіння Творцеві. Цей бунт перетворився на війну на небі, про яку згадується у Книзі Одкровення: «І настала війна на небі: Михаїл і ангели його воювали проти дракона, і дракон воював та й ангели його… і повержено дракона великого, змія стародавнього, званого дияволом і сатаною… повержено на землю» (Одкр. 12, 7-9). І в цей вирішальний момент архангел Михаїл, ім’я котрого означає «Хто, як Бог», будучи вірним Богові, став на боротьбу і Божою силою переміг невірних ангелів, що стали злими духами. Сам Господь наш Ісус Христос пізніше підтвердив цю подію, сказавши своїм учням: «Я бачив сатану, що, наче блискавка, падав з неба» (Лк. 10,18). Це падіння було реальністю, яка передувала Його земному служінню і стало причиною зла, яке ми бачимо сьогодні навколо нас. Звісно, не всі ангели впали. Ті, що зберегли вірність, складають безмежний ангельський хор, який, безнастанно перебуває перед Богом, прославляючи Його, але водночас служачи і нам. Слово «ангел» означає «посланець» або «вістун», і протягом усієї історії спасіння Бог посилав їх, аби показати Свою волю до людини. Вони є нашими помічниками і заступниками. Український народ від початків свого християнства завжди шукав заступництва архистратига Михаїла, про що свідчать численні храми, споруджені на його честь, і те, що його образ був присутній на багатьох гербах, а наша столиця і досі має його своїм покровителем. Він є небесним заступником нашого війська. Під час Божественної Літургії ми віримо, що нам співслужать ангельські чини, які разом з нами прославляють Божу доброту. Крім того, кожен християнин отримує свого ангела-хоронителя у Тайні Хрещення – світлого помічника, який перебуває поруч упродовж усього земного життя, допомагаючи нам у духовній боротьбі та наставляючи на праведний шлях до небесної батьківщини. Отож, сьогоднішє свято нагадує нам, що наша боротьба є боротьбою не лише проти тіла і крові, а «проти начальств, проти властей, проти правителів цього світу темряви» (Еф. 6, 12), – як навчає апостол Павло. Впалі ангели постійно намагаються нашкодити людині, спокушаючи її до гріха, щоб відвернути від Бога. Їхня стратегія підступна: спочатку вони приховують потворність зла, представляючи його як привабливе задоволення чи легкий шлях, а коли гріх вчинено, вони сіють у душі відчай і зневіру, щоб людина втратила надію на навернення. Тому кожен із нас покликаний протистояти злу, стаючи на захист правди і справедливості. Гріх багача, його сліпота і жорстокосердя, є прямою ознакою того, що він піддався впливу впалих ангелів. Сатана прагне відвернути людину від Бога, і що може бути ефективнішим відверненням, ніж повне занурення у власне самозадоволення, у культ матеріальної самодостатності, що блокує будь-яке милосердя? Багач дозволив тлінному і дочасному стати основою свого життя, і це стало його особистим бунтом проти Божого порядку. Він проігнорував Слово, яке закликало його до справедливості, і проявив гординю, яка є коренем зла, що скинуло Люцифера з небес. Його нерозкаяна гріховність і байдужість до Лазаря біля власних воріт – це не просто соціальний проступок, а свідоме протистояння Божій волі. Натомість, убогість може стати чеснотою, духовною дорогою до справжнього, невичерпного скарбу на небі, але лише тоді, коли вона наповнена упованням на Бога, як у випадку з Лазарем. Матеріальна убогість сама по собі не є метою, але вона може стати способом наслідування Христа, який, будучи багатим, став заради нас убогим. Це шлях, обраний апостолами і всіма святими, яких ми вшановуємо як переможців. Вони розуміли, що правдиве багатство – це віра і любов, а не майно, яке перетворюється на прах. Сьогодні перед нами стоїть важливе завдання. В умовах, коли наша рідна земля, Україна, бореться за свою цілісність, соборність та саме право на існування проти агресора, ми бачимо наочне проявлення цієї космічної боротьби добра і зла. Господь покладає на нас особливу місію: бути голосом стражденного народу, молитися і боротися кожен згідно свого покликання. Війна – це кривава рана, нанесена злом, і ці рани ми бачимо в очах наших поранених воїнів, у жінок, дітей і літніх людях, які переживають окупацію і страждання. Коли ракети і бомби падають на голови наших співвітчизників, вони ранять також і Бога, і ці Його рани видимі в наших співвітчизниках. Наша молитва, наше уповання на Господню поміч є тією силою, якою стоїть наша держава. Вираження небесної боротьби знаходить своє втілення у святинях, присвячених нашому небесному воїну, зокрема в унікальній церкві святого архистратига Михаїла в селі Ісаї, яка є пам’яткою національного значення, перлиною українського дерев’яного будівництва на Бойківщині, збудованою в далекому 1663 році теслею Іллею Пантелеймоном. Цей тризрубний, триверхий храм, що зберіг свій первісний вигляд, є видимим свідченням нашої глибокої, неперервної історії та непохитної віри. Архітектура цього храму є справжнім богослов’ям. Її центральний об’єм, квадратний у плані, переходить у високий восьмерик, а потім через залом – у менший восьмерик, який увінчаний восьмигранною банею. Кожен цей рівень, що здіймається до неба, символізує наш духовний шлях, сходження від земного до небесного. Складність конструкції вказує на багатогранність церковного життя та про те, що кожен елемент у храмі має своє призначення і значення. Ця старовинна перлина Бойківщини є архітектурним вираженням усієї нашої віри. Навіть сьогодні її триверхий, тризрубний силует, що несе на собі відбиток форм, співзвучних із церквою Святого Юра в Дрогобичі, свідчить про глибоке коріння української духовності. Кожен елемент храму говорить про нашу богословську спадщину. Стінопис Василя Чайки перетворив внутрішній простір на живу розповідь: він показує нам небесне воїнство, очолене архистратигом Михаїлом, що закликає до боротьби з силами зла, і одночасно виставляє на огляд сцену Притчі про багача та Лазаря, щоб постійно нагадувати про смертельну небезпеку духовної сліпоти. Цей храм є видимим свідченням нашого права на існування і вираженням нашої незламної віри, яка робить його гідним вічного збереження і визнання у Списку світової спадщини ЮНЕСКО. Він є духовним компасом, що завжди вказує на справжні, неминущі цінності. Нехай Господь, за молитвами Пречистої Діви Марії, архистратига Михаїла і всіх безтілесних небесних сил, які безнастанно служать Йому, наділить нас мудрістю, щоб ми слухали Боже Слово і жили ним. Нехай Господь дарує нам милосердя, щоб ми бачили Його в наших ближніх, особливо в убогих і стражденних, і щоб наше служіння було справжнім «квіттям чеснот» перед Ним. Нехай Отець Небесний пошле допомогу нашому воїнству і дарує перемогу добра над злом. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 09 листопада 2025 року Божого, с. Ісаї Детальніше...

Проповідь з нагоди Собору святого Архистратига Михаїла та інших безтілесних сил (2025)

09 листопада 2025
  Ось я посилаю ангела мого перед тобою, щоб стеріг тебе в дорозі і привів тебе до того місця, що я приготував.Вих.23, 20 Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! «Прийдіть, отже, христолюбиві вірні, на це свято та, взявши квіття чеснот, з чистими думками й добрим сумлінням пошануймо ангельський хор, що безнастанно перебуває перед Богом», – такими словами стихира Вечірні закликає нас святкувати нинішнє свято – архистратига Михаїла і всіх безплотних небесних сил. У ньому ми вшановуємо ангелів і архангелів, які прославляють Бога і служать Йому, а також є помічниками людей. Від початків християнства на нашій землі український народ шукав заступництва архистратига Михаїла і чесних безплотних небесних сил. Про це свідчать численні храми, споруджені на їхню честь. Ікону архистратига Михаїла зображали на багатьох гербах. Наша столиця і багато українських міст мають його як покровителя. Архангел Михаїл є союзником українського війська. В наших щоденних молитвах ми взиваємо: «Святі ангели й архангели, моліть Бога за нас». Нинішнє свято – добра нагода спрямувати свій духовний погляд на невидимий ангельський світ. Слово «ангел» з грецької означає «посланець, вістун». Бог у різних моментах історії спасіння послуговується ангелами, щоб принести свою вістку до людини, об’явити їй свою волю. Ангели стоять перед обличчям Божим і безнастанно прославляють Бога, але вони також сповіщають Божу волю людині, відкривають Божий задум про спасіння тоді, коли Господь їх посилає. Бог є Творцем неба і землі, всього видимого і невидимого. Так ми сповідуємо у Символі віри. Видиме творіння – це світ земний, а невидиме – світ небесний, до якого належать ангели. Коли Бог закладав підвалини землі, то ангели уже прославляли Творця. Це означає, що ангели були створені раніше, ніж земля. Створений був, насамперед, невидимий світ, про який сказано, що це «небо». Ангели є першими Божими творіннями й у своїй природі були створені світлими. Бог є Світлом. І це світло ангели отримували від Бога. Бог не створив ангелів з необхідності, бо Він не відчував нестатку. Він створив ангелів виключно зі Своєї любові і благості та для того, щоби вони як творіння розумні розділяли Боже блаженство. Ангели – це Божі творіння, безплотні, тобто не мають тіла як люди, але мають розум і свобідну волю, як і кожна людська особа. А мати свобідну волю – означає мати можливість вибору: служити Богові і сповняти Його волю чи ні. Тому, на жаль, не всі ангели залишилися вірними Богові. Про це написано у Книзі Одкровення: «І настала війна на небі: Михаїл і ангели його воювали проти дракона, і дракон воював та й ангели його… і повержено дракона великого, змія стародавнього, званого дияволом і сатаною… повержено на землю» (Одкр. 12, 7-9). Частина ангелів на чолі зі світлоносним ангелом (Люцифером) збунтувалася проти Бога, але архангел Михаїл, ім’я котрого означає «Хто, як Бог», будучи вірним Богові, став на боротьбу і Божою силою переміг невірних ангелів, що стали злими духами. У цьому імені «Хто як Бог» немає якогось риторичного чи філософського запитання, це – клич, заклик до боротьби із злими силами. В євангельському читанні сьогоднішнього свята про цю подію розповідає Христос: «Я бачив сатану, що, наче блискавка, падав з неба» (Лк. 10,18). Ці слова наш Господь говорить до тих 72-ох учнів, яких Він посилав на проповідь у міста, в які сам мав прийти. Учні, повернувшись, раділи, що біси, оці впалі ангели, коряться їм силою Христового імені, проте Христос їм говорить, що правдивою причиною їхньої радості має бути те, що їхні імена записані на небі. Сьогоднішнє свято дає нам відповідь на питання, чому у світі так багато зла? Бунт проти Бога цих ангелів був свідомий, а вибір їх остаточний. Вони були скинені з неба і тепер намагаються шкодити людині, щоб відвернути її від Бога, спокусити до гріха. Спокушаючи людину, диявол завжди приховує потворність гріха, зло намагається представити як щось приємне для людини. А коли людина вчинить гріх, то намагається посіяти у ній відчай і зневіру, щоб вона перебувала у гріху і не наверталася до Бога. Щодня ми ведемо боротьбу зі злом, яке має корінь у злобі тих впалих ангелів. Усі ми під проводом архистратига Михаїла і всіх безплотних небесних сил покликані протистояти злу. Як архистратиг Михаїл маємо стати на захисті правди, добра, справедливості. Ми покликані до боротьби з гріхом, який є причиною всякого зла як в особистому, так і суспільному вимірі. У тижневому колі богослужінь кожен понеділок присвячений почитанню і молитві до ангелів. «Небесних воїнств архистратиги, молимо вас завжди ми, недостойні, щоб ви вашими молитвами огородили нас, покровом крил духовної вашої слави…», - співаємо у наших богослужбових текстах. За боротьбу ангелів зі злом називаємо їх небесним воїнством. У нашій земній боротьбі зі злом ми потребуємо повсякчасної допомоги небесних сил. «Нам бо треба боротися не проти тіла й крови, а проти начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви, проти духів злоби в піднебесних просторах», – навчає апостол Павло (Еф.6,12). Добрих ангелів є надзвичайно багато: «Я бачив, і чув голос ангелів багатьох навколо престолу… і було… їх – множини множин і тисячі тисяч», - читаємо у Книзі Одкровення (пор.Одкр. 5, 11). Про це говорить й Ісус Христос в Оливному городі, коли Його зрадив Юда, а апостол Петро вихопив меч і відтяв слузі первосвященника вухо: «Чи гадаєш, що я не міг би просити Отця мого і він зараз же не дав би мені більш як дванадцять легіонів ангелів?» (Мт. 26,53). Під час Божественної Літургії нам також співслужать ангели. На Малому вході з Євангелієм священник молиться: «Вчини із входом нашим, щоб був входом святих ангелів, які співслужать з нами і разом з нами славословлять твою доброту». На Великому вході ми молимося: «Ми херувимів тайно являючи…», а далі: «Щоб і царя всіх ми прийняли, що його в славі невидимо супроводять ангельські чини». На Літургії ж Напередосвячених дарів у Великому пості молимося: «Нині сили небесні з нами невидимо служать…». Перед самим освяченням чесних Дарів вустами священника дякуємо Господеві за цю службу, яку Він з рук наших зволив прийняти: «…хоч і стоять перед тобою тисячі архангелів, десятки тисяч ангелів, херувими і серафими…». Крім служіння Богові, ангели також радо служать людям. Ми віримо, що кожна людина має свого ангела хоронителя, котрий опікується нею, допомагає в духовній боротьбі, наставляє на праведний шлях. Господь Ісус Христос говорить: «Глядіть, щоб ви ніким з оцих малих не гордували: кажу бо вам, що ангели їхні на небі повсякчас бачать обличчя мого Небесного Отця» (пор. Мт. 18, 10). Тому нинішнє свято – особлива нагода для молитви до нашого ангела-хоронителя, який повсякчасно чуває над нами. У Святій Тайні Хрещення, яку ми отримали, священнослужитель промовляє молитви екзорцизму, тобто вигнання злого духа, який може скриватися у серці людини, а також просить Бога дати їй ангела світлого, який би охороняв від усяких ворожих диявольських підступів. Так християнин отримує ангела-хоронителя, який перебуває поруч з нами упродовж усього земного життя, допомагаючи у мандрівці до небесної батьківщини. Сьогоднішнє свято також навчає, що кожен з нас повинен бути добрим ангелом для своїх ближніх, посланцем Божого милосердя, вісником та виконавцем Його волі. Воно пригадує нам, що тут, на землі, ми є воїнством небесним, покликаним до утвердження Божого Царства, до захисту істини та справедливості, вбогих та переслідуваних, до боротьби зі злом. Святкуючи 25 – літній ювілей вашого храму та його оновлення, маємо добру нагоду подякувати Богові за всі ті незліченні благодаті, які ми від Нього отримали. Це також час подяки всім, хто впродовж цих років підтримував і продовжує підтримувати зусилля громади у розбудові церковного життя. Усе, що за благодаттю Божою вам вдалося здійснити, стало можливим завдяки щиро віруючим людям, які люблять Церкву як свою матір, піклуються про її зростання й дбають про духовний розвиток спільноти. Поки ми зберігаємо храм живим нашою активною участю у богослужіннях, поки підносимо руки до неба у молитві, доти стоятиме Україна і світло Христове не згасне серед темряви війни у нашому народі. Сьогодні ж у молитвах просімо Господа, щоб Він за заступництвом архистратига Михаїла і безтілесних сил послав допомогу українському воїнству, яке захищає наш народ від російської збройної агресії, даючи перемогу добра над злом, світла над темрявою, свободи над рабством. Нехай святий Михаїл буде і для нас постійним прикладом та могутнім захисником, щоб ми успішно протистояли всяким злим підступам та спокусам. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 08 листопада 2025 року Божого,с. Зоротовичі   Детальніше...

Проповідь на двадцять першу неділю після Зіслання Святого Духа (2025)

03 листопада 2025
Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! У сьогоднішньому Євангелії Ісус Христос розповідає нам притчу про сіяча, а пізніше на прохання учнів пояснює її значення. Зерном, яке сіяч сіє на своєму полі, є слово Боже. Тому значення цієї притчі для духовного життя християнина у великій мірі залежить від того, що ми розуміємо під цим Словом. Слово Боже - це передусім звернення Бога, люблячого Батька, до людини – свого творіння. У притчі Христос порівнює Слово Боже до зерна, яке сіється, а грунт означає внутрішню диспозицію людей. Таким чином, зростання Царства Божого залежить, згідно з Ісусом, також і від нас, бо вільна людська воля, несе відповідальність за це зростання. Зерно можуть потоптати люди, видзьобати птиці, заглушити терня. Цей образ Слова – Зерна відкриває нам кенозис – сходження самого Бога, Який з любові до людини у Воплоченні стає вразливим аж до смерті і то хресної. Також у притчі нас вражає до певної міри щедрість Сіяча – він не жаліє зерна, а сіє всюди. Бог не нав’язує нам своє слово, Він нам його пропонує. Тому Господь знову і знову виходить сіяти своє Слово широко, вдосталь і щедро для кожної людини яка покликана Богом до життя вічного. Перші рядки Євангелії св. Йоана Богослова розкривають нам нову правду про Бога, називаючи Його Словом – Словом, Яке було на початку і з Якого все постало (пор. Йо.1, 1-5). Зі Священного Писання знаємо, що Бог своїм Словом сотворив світ (пор. Пс. 32,6), Він підтримує цей світ Словом (пор. Євр. 1, 3) і, врешті, судитиме в кінці часів світ Своїм Словом (пор. Йо.12,48). Слово Боже – «живе та діяльне, гостріше від усякого меча двосічного", воно проходить аж до розділу душі й духа, суглобів та костяного мозку, і розрізняє чуття та думки серця (пор. Євр 4,12). Воно є "силою Божою на спасіння кожному, хто вірує» (Рим 1,16). Це – "слово життя" (Флп 2,16), "слово примирення" (2 Кор 5,19), як твердить апостол Павло. А пророк Ісая говорить: «Як дощ і сніг сходить з неба і не повертається туди, але напуває землю, щоб вона родила й ростила та давала насіння тому, хто її обсіває, і хліб тому, хто їсть, отак і моє слово, що виходить у мене з уст, не повертається до мене порожнім, але чинить те, що я хочу, довершує те, за чим я його вислав» (Іс. 55,10 – 11). Це означає, що Слово Боже є дієвим: Господь сказав і створилось. Це Слово здатне давати життя і його утримувати. Христос є присутній у Слові Отця. Він сам особисто промовляє до людини в різний спосіб: через слухання Слова Божого, читання, внутрішнє натхнення, споглядання, висновки із різних обставин життя тощо. Слово Боже приходить до людини не тільки в храмі чи на особистій молитві, але всюди, де перебуває людина. Звернімо увагу на те, як ми слухаємо? Як слухаємо ми Слово самого Господа? Як слухаємо ми один одного? Як слухаємо ми голос нашої совісті? В нашому житті слухання має дуже важливе значення. Вміння слухати – це велике мистецтво, через слухання ми отримуємо мудрість і знання. У біблійній мові «слухати» означає більше, аніж просто чути, а навіть більше, ніж розуміти. Воно включає цілковите відання особи: від почути до розуміти і від розуміти до жити. Слухати – означає чути, сприймати і виконувати волю Небесного Отця. Ісус у Господній молитві закликає всіх молитися: «Нехай прийде Царство Твоє» (пор. Мт. 6,11; Лк 11,2). Притча про сіяча голосить, що Царство Боже стає реальністю вже у вченні Ісуса, і одночасно вказує на безмежну кількість плодів, які складають велике благо Царства, що об'являться при кінці часів. Не всі зерна дадуть плід. Це залежить від того, якою буде відповідь на запрошення, як буде прийняте зерно Слова Божого. Під час кожної Божественної Літургії, перед читанням Слова Божого, ми чуємо заклик священнослужителя до вірних: «Будьмо уважні». Цей заклик спонукає вірних стати причасниками Божого Слова, щоб бути готовими до прийняття зерна, яке Господь щедро сіє. Заклик «Будьмо уважні» чуємо як перед читанням Апостола, так і перед читанням Євангелія. Важливо запитати себе, чи дійсно я уважно вслухаюся у Слово, яке промовляє до мене Господь. Притча пояснює нам, що Слово Боже, яке приходить до людини, має багато перешкод в людині, поки вона відважиться жити правдиво по-християнському або, іншими словами, так, щоб це Слово приносило добрий плід життя. Люди часто легковажать собі Слово Божим, приглушуючи сумління, кидаються у вир грішного життя, щоб шукати задоволення у тимчасових примарних насолодах. Ісус пояснює учням і нам, що диявол дуже піклується про те, щоб Слово Господнє зробити неплідним у нашому житті. Окрім того, також заглушують Слово непостійність людини у своїх переконаннях, спокуси, клопоти, багатства, життєві розкоші, аби тільки воно не принесло жодного плоду в нашому житті. Наш слух є недосконалий, грунт нашого серця – неплідний, повний колючок і каміння, які треба усунути, твердої землі, яку треба зорати. Слово вимагає слухання, уваги, воно вимагає закритися від світських перешкод і спокус диявола. Щоб чути Слово Боже, треба мати внутрішнє вухо, яке налаштоване на Божий голос. «Вівці мої голосу мого слухаються, – каже Ісус, – і я їх знаю: вони за мною слідують» (пор. Йо. 10, 27). Святий Павло каже, що віра народжується від слухання Божого Слова (пор. Рим 10,17). Отож, є дуже важливо зрозуміти, що наше слухання може народити віру. Бо як ми можемо повірити комусь, якщо не чули про нього нічого, якщо нам ніхто не дав навіть натяку, що щось подібне взагалі існує? Ісус постійно наголошував: «Слухайте…», постійно проповідував, навчав, пояснював, а тих хтось Його слухав називав: «Блаженні ті, що слухають…». Словами сьогоднішньої притчі Господь також хоче нам сказати, наскільки важливим є ґрунт, тобто людське серце, у сприйманні Слова Божого. Людей, які чують та виконують слово, Ісус називає щасливими: «Блаженні ті, що слухають Боже слово і його зберігають» (Лк. 11, 28). Зростати в статусі учня Ісуса (тобто бути християнином) означає дозволити слову пускати корінь вглиб нашого серця, щоб відтак могти встояти в час випробувань та спокус, яких не бракує кожного дня і кожної години. Плід завжди приноситься у терпінні (пор. Лк. 8, 15). Неможливо принести добрий плід віри, не бажаючи нести у своєму житті страждання. Якщо людина уникає всілякого страждання, не готова пожертвувати чимось своїм заради іншого, вона не зможе приносити плоди добра. У притчі про сівача, Ісус, згадує про різних людей, які Його слухають, але з різних причин не дають плодів, залишаються такими, якими були і перед тим. Їх життя не змінюється. До кого ми належимо? Ми слухаємо Христа? Якщо слухаємо, тоді як ми це робимо, що потім стається з нами? Погляньмо на наше життя і пригадаємо скільки ми примножили добра, що було засіяне в нас? Скільки ми передали іншим Божої науки, понад усе добрими ділами? Сіяч сіє зерном, що було зібране. А якщо був не врожай, то чи тоді він зможе засіяти багато? Значить якість землі і умови впливають на урожайність, бо зерно завжди є добрим. І якщо в цьому світі є мало добра, то це може бути через те, що мало було зібрано раніше? Саме тому християни мають якісно помножувати доброту, щоб вона проростала і давала плоди. А зібрані плоди, щоб знову були посіяні. Коли хтось зробив нам добро, стараймося помножувати його в кілька раз і прикликати Боже благословення на свою сівбу, щоб і вона була плодовита. У притчі про сіяча ми бачимо, насамперед, Бога, в якого віримо і сповідуємо: Господь є той, що приходить. Він не закривається у самому собі, у своєму вічному небесному щасті. Він виходить до людини, бо ми чуємо про те, що сіяч вийшов сіяти. Він є тим Словом Божим, Словом Отця, скерованим до нас. Сьогодні так багато слів сіються у наші серця, так багато пустомовства зараз є у світі. Ми живемо у цьому світі, який так багато говорить, кричить, пише, і ми часом навіть не можемо зрозуміти, де серед тих слів є Слово життя? Дорогі у Христі! Ісус є Добрий Пастир, і ми ніколи не повинні уявляти, що ми є поза досягненням Його слуху, Його уваги. Господь прихиляє своє вухо до нашого найслабшого прохання про допомогу і поспішає на поміч, як каже псалмоспівець: «Бо прихилив до мене вухо своє, тому взиватиму до нього всі дні мої» (Пс. 116,2). Cьогодні коли переживаємо важкий час війни агресора московії, уповаймо на Божу поміч, на Божу благодать, і вірмо, що той, хто тримається міцно Бога, Його Слова, хто намагається жити в Божій любові чинячи добро, для своїх ближніх, своєї Батьківщини захищаючи її, є непереможений. Тож молімося за наших захисників, за волонтерів, за всіх хто солідарний з нами, хто боронить нашу країну від рашизму, щоб Божа любов усіх нас кріпила, щоб наша надія не маліла, а наша віра в перемогу принесла свої плоди. Бо як каже святий Йоан Богослов: «І ось та перемога, яка перемогла світ: віра наша» (пор. 1Йо. 5,4). Нехай Господь за молитвами Пресвятої Богородиці дарує нам цю перемогу. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 02 листопада 2025 року Божого,с. Смеречка Детальніше...

Слово з нагоди 85-ліття Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка

30 жовтня 2025
  Слава Ісусу ХристуВельмишановна п. Ректор, достойні представники влади, високоповажні професоре, викладачі, дорогі студенти! Сьогодні я прибув до Дрогобицького педуніверситету, щоб від щирого серця привітати увесь ваш колектив з 85-літнім ювілеєм від заснування. Ваш університет відзначає не просто знакову річницю, а славетний шлях розвитку, досягнень і безцінного внеску у вищу освіту України та її майбутнє. Це також чудова нагода не лише згадати численні наукові здобутки, цілу плеяду видатних викладачів і випускників, діячів мистецтва й науки, а й окреслити сміливі плани на майбутнє. Ваш університет є не просто науково-педагогічною інституцією — він виконує важливу національно-культурну та громадсько-просвітницьку місію. У нинішніх нелегких суспільно-політичних умовах, коли Українська держава утверджується у важкій боротьбі з рашистським агресором, ми покликані особливо зосередити увагу на важливості духовних підвалин в сучасному житті країни. Йдеться про розвиток християнської духовності та виховання нового покоління, здатного нести національно-державотворчу місію нашого народу. Сьогодні ця спадщина набуває особливої актуальності. У добу, коли штучний інтелект здатен швидко передавати інформацію, як ніколи потрібні ті, хто вміє передавати духовність, мудрість, людяність і знання. У цьому полягає ваша безцінна місія. Бо хто такий педагог, як не той, хто допомагає іншому відкрити в собі людську гідність — Божий образ? Ви стоїте на передовій духовного фронту — не зі зброєю, а зі словом, прикладом, наукою й добром. Тому сьогоднішнє свято — це день вдячності тим, хто творив і творить цю велику справу. Хочу також згадати про плідну співпрацю, яка вже багато років єднає Самбірсько-Дрогобицьку Єпархію Української Греко-Католицької Церкви з нашим Дрогобицьким педуніверситетом. Ми вдячні за спільні зустрічі і проєкти, що збагачують обидва середовища. Адже Церква й університет мають спільну мету — служити людині, виховувати її, відкривати шлях до повноти життя. Бо освіта без духовності втрачає душу, а віра без знань — глибину. Тому наші інституції мають стояти поруч, підтримуючи одна одну. Протягом 85 років Дрогобицький університет виховував педагогів, які несли у світ не лише знання, а й дух любові, жертовності та людяності. І сьогодні вам є чим пишатися. За цими роками стоїть праця сотень викладачів, тисяч випускників і безліч учнів, які завдяки вам отримали не лише освіту, а й життєву мудрість і натхнення. Кожен ювілей — це передусім час подяки. Дякуємо Богові за всіх, хто стояв біля витоків університету, хто розвивав його у складні часи. Дякуємо тим, хто сьогодні з любов’ю творить цей простір науки, взаємоповаги й духовного пошуку. Окрема вдячність тим, чия праця непомітна, але така необхідна — бібліотекарям, працівникам, технічному персоналу. Та ювілей — це також погляд у майбутнє. Воно залежить від того, наскільки ми зуміємо поєднати традицію з новаторством, духовність із наукою. У час цифрових технологій і штучного інтелекту вчитель має залишатися тим, хто бачить у кожному студенті людину, а не «споживача освітніх послуг». Адже жоден алгоритм не здатен замінити живе слово, теплий погляд і щире серце. Бажаю, щоб Дрогобицький педуніверситет і надалі був місцем, де молодь навчається не лише професії, а й людяності; де викладач є прикладом не лише компетентності, а й шляхетності; де слово «педагог» звучить шанобливо й свято. Висловлюю глибоку подяку й шану всьому колективу університету та зичу нових успіхів у плеканні молодої надії нашої держави. Нехай натхнення й жага творчого пошуку будуть вашими вірними супутниками, життя — багатогранним і плідним, а шлях до професійного зростання — успішним. Переконаний, що ви й надалі зберігатимете та примножуватимете добрі традиції своєї альма-матер, сприятимете розвитку наукової думки й робитимете вагомий внесок у розбудову української вищої школи. З Божим благословенням сердечно бажаю вам широких і щасливих творчих доріг, оптимізму, віри у здійснення всіх добрих задумів, здоров’я, мирного неба й плідної праці в ім’я розквіту України та її майбутнього.   + Ярослав 30 жовтня 2025 року Божого,м. Дрогобич     Детальніше...

Проповідь на двадцяту неділю після Зіслання Святого Духа (2025)

26 жовтня 2025
Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішнє євангельське читання відкриває перед нами глибоку і зворушливу подію – воскресіння сина вдови з Наїна, описану євангелистом Лукою (пор. Лк. 7, 11–16). Ісус Христос, входячи до невеличкого міста, зустрічає похоронну процесію: несли мертвого юнака, єдиного сина вдови, а за нею йшов натовп людей. Це була процесія скорботи, плачу й безнадії. Назустріч їй ішла інша – процесія життя: Ісус Христос із своїми учнями та народом, який слухав Його слово. Щоб глибше зрозуміти цю подію, варто побачити її контекст. Наїн – це невелике містечко, де життя йшло спокійно й буденно. Але того дня воно огорнулося жалобою. Вдова, яка вже колись поховала чоловіка, тепер втратила свого єдиного сина. У тодішньому світі це означало не лише особисту трагедію, а й повну безвихідь: у жінки не залишалося ні підтримки, ні майбутнього. Син був для матері опорою, гарантією захисту. Тому разом із тілом юнака вона немов ховала власну надію. Євангелист Лука зазначає: «Побачивши її, Господь зглянувся над нею» (Лк. 7,13). Це слово – «зглянувся» – виражає глибоке співстраждання, яке лине із самого серця. Христос не просто бачить скорботу, але переживає її у Собі. Він не проходить повз, як священик чи левіт у притчі про милосердного самарянина (пор. Лк. 10, 25-37), а зупиняється, бо Його любов не може бути байдужою. І каже вдові: «Не плач!» (Лк. 7,13). З першого погляду ці слова можуть видатися незвичними: як можна казати «не плач» матері, що втратила дитину? Але Христос не забороняє сліз, а обіцяє втіху. У Старому Завіті Бог не раз закликає не плакати. «Так говорить Господь: «Годі тобі вже ридати та голосити, хай очі твої сліз не проливають! Є бо нагорода за біль твій, — слово Господнє, — вони повернуться з ворожої країни. Є ще надія для потомства твого, — слово Господнє, — діти твої повернуться у свої границі» (Єр. 31, 16-17), до вибраного народу: «Я веселитися буду Єрусалимом, я радуватимусь моїм народом. Не буде чути більш у ньому ридання голосного, ні крику» (пор. Іс. 65,19). Кожного разу це звучить як запевнення: «Я зніму твій біль, Я зміню твою скорботу на радість». Так само і тут: Христос не відкидає плачу, а бере його на Себе. Сльози вдови – це образ плачу всього людства. Ми оплакуємо гріх, втрати, смерть, але Христос каже кожному: «Не плач!» – бо Він Сам заплакав нашими сльозами. І тут Його милосердя стає дією. Ісус торкається мар, на яких лежить мертвий. За Старозавітнім законом, смерть як протиприродне явище являє собою нечистоту, і кожен, хто торкався мертвого тіла чи гробу, автоматично ставав оскверненим і не міг ні спілкуватися з іншими людьми, ні брати участі у молитовній спільноті до тих пір, доки не виконав приписаного обряду очищення. Але Христос, Святий і Безгрішний, не боїться доторкнутися до того, що нечисте, бо Його дотик очищає, Його святість перемагає смерть. Торкнувшись мар, Він перетворює смерть на життя. «Юначе, кажу тобі, встань!» (Лк. 7, 14) – промовляє Христос. І мертвий чує. Бо це слово – те саме, яким Творець сказав: «Нехай буде світло!» (Бут. 1, 3). Слово Боже творить життя. Юнак встає і починає говорити, а Ісус віддає його матері – не просто тіло, а її надію і майбутнє. Народ, бачачи це, охоплює благоговіння: «Великий пророк устав між нами», і «Бог навідався до народу свого» (Лк. 7,16). Слова Спасителя «Не плач!» – це не лише звернення до вдови з Наїна, але й до кожного з нас. Бог не далекий від нашого болю. Він, Еммануїл, тобто «з нами Бог» (Іс. 7, 14). У цій події ми бачимо ікону Христа як Доброго Пастиря, що шукає загублену вівцю (Лк. 15, 4) і знаходить вдову в її самотності і горі. «Не плач!» – це заклик до справжньої надії, бо у Наїні втіха приходить від Господа не словами, а дією: дотиком, словом і воскресінням. Ця євангельська подія звучить особливо актуально для нас, українців, які переживають страшну рашиську війну. Наш народ – це великий Наїн, що оплакує своїх синів і дочок. Наші міста стали місцями плачу, де життя стикається зі смертю. Ми щодня чуємо про нові втрати, про поранених, про полонених. І серце кричить: «Господи, де Ти?» Але саме там Христос промовляє: «Не плач!» Не тому, що біль ілюзорний, а тому, що Бог поруч. Господь іде процесією життя серед нашого народу – у волонтерах, у капеланах, у військових, які захищають життя. Він торкається наших ран, нашого болю, наших руїн, щоб дати надію. «Не плач!» – каже Він матерям та дружинам полонених, дітям, що залишилися сиротами. Бо воскресіння сина вдови – це знак, що смерть не є останнім словом. Тож і на нашій українській Голготі неодмінно засяє світло Його воскресіння. У цій наші боротьбі за життя, Господь хоче через наш народ об’явити свою силу для всього людства, щоб обнажити і викрити зло агресора московії. Сьогодні Свята Церква також звертає наш погляд на того, хто власним життям і мученицькою смертю засвідчив перемогу життя над смертю – до святого великомученика Димитрія Мироточця. Його постать – це символ віри, мужності й вірності Христові, що сяють світлом на тлі темряви переслідувань. У ньому ми бачимо образ людини, яка не боїться зла, бо знає, що Христос уже переміг світ (пор. Йо. 16, 33). Святий Димитрій жив наприкінці ІІІ століття у Солуні. Народжений у християнській родині, він змалку пізнав силу молитви і вірність Богові. Його здібності та мудрість привели його до високого становища – імператор призначив його проконсулом, правителем провінції. Але, замість того щоб скоритися владі, яка вимагала від нього зректися Христа й поклонитися ідолам, Димитрій відкрито сповідував свою віру. Серед страху й насильства він залишився вірним Євангелію, проповідуючи любов і спасіння. За це його кинули до в’язниці. Там він молився, підбадьорював інших і благословив свого учня Нестора на двобій із язичницьким велетнем Лієм. Святий Димитрій, після спільної молитви, поблагословив Нестора і сказав йому пророчим духом, що Лія він поборе, а потім постраждає за Христа. Нестор переміг, але за це Димитрія стратили – проколовши списами. Християни поховали його тіло, і невдовзі над гробом почали ставатися чуда – від мощів святого витікало запашне і цілюще миро. Тому Церква назвала його Мироточцем. Це миро стало знаком того, що навіть смерть не може спинити дію Божої благодаті, що віра праведника продовжує жити, зміцнюючи тих, хто вірить. Мучеництво святого Димитрія – це свідчення істинної перемоги: його мечем була віра, а щитом – любов. Він не боронив себе, а залишився вірним Христові аж до смерті. Сьогодні приклад святого Димитрія стукає до наших зболених сердець. Ми також стоїмо перед обличчям зла, яке хоче залякати, зламати, знищити все, що справжнє. Наш народ переживає власну Голготу – у війні, в стражданнях, у крові, що проливається за правду, свободу і державну цілісність. І ми бачимо серед нас тих, хто, подібно до святого Димитрія, не відступає – воїнів, медиків, капеланів, волонтерів, людей, які не шукають слави, але день у день свідчать, що любов, сильнішу за страх. У кожному з них воскресає дух мученика: вони не бояться смерті, бо вірять у Життя. Як у давнину імператор Максиміан прагнув викорінити віру Христову, так і сьогодні ворог намагається знищити душу нашого народу, відібрати надію, стерти пам’ять, підмінити правду. Але, як колись у Солуні, де віра святого Димитрія не згасла під ударами імперії, так і в Україні жевріє вогонь Божої сили і правди. Святий великомученик Димитрій стає для нас живим свідком. Його життя – це виклик нашому страху, його вірність – відповідь на наш біль. І поки ми тримаємось за цю віру, що Христос – Господь життя, смерть не матиме останнього слова. І сьогодні, коли наш народ проходить крізь своє випробування, коли кращі сини України стоять на полі бою, а багато храмів зранені війною, постать святого Димитрія нагадує нам: Бог не покидає тих, хто стоїть у правді. Коли ми молимось в Божому храмі, після роздумів про воскресіння сина вдови з Наїна та подвигу святого великомученика Дмитрія, наше серце природно звертається до самого осердя віри – до святині, до цього благословенного місця, де небо торкається землі. Храм – це простір, у якому Божа вічність входить у наш час. Тут Бог не лише слухає, але й промовляє; не лише вислуховує наші молитви, а й перемінює нас. Для нашого українського народу храм завжди був духовною фортецею і джерелом єдності. Довкола нього гуртувалося життя: тут благословляли дітей, молилися за воїнів, тут черпали силу, коли навколо згущувалася темрява. І сьогодні, коли ворог нищить наші міста та святині, ми ще глибше розуміємо: храм – це місце, де кожен може відчути присутність Бога. Саме храм є нашою духовною твердинею, місцем, де народжується відвага і віра. Тут ми черпаємо силу, щоб не впасти у відчай, утверджуємось у надії, щоб вистояти у випробуваннях. Храм – це серце, у якому палає вогонь молитви за воїнів і за справедливий мир. Сьогодні, святкуючи 150-літній ювілей вашого оновленого храму, маємо добру нагоду подякувати Богові за всі ті незліченні благодаті, які ми від Нього отримали. Це також час подяки всім, хто впродовж цих років підтримував і продовжує підтримувати зусилля громади у розбудові церковного життя. Усе, що за благодаттю Божою вам вдалося здійснити, стало можливим завдяки щиро віруючим людям, які люблять Церкву як свою матір, піклуються про її зростання й дбають про духовний розвиток спільноти. Поки ми зберігаємо цей храм живим нашою активною участю у богослужіннях, поки підносимо руки до неба у молитві, доти стоятиме Україна і світло Христове не згасне серед темряви війни у нашому народі. Нехай Господь допоможе нам сьогодні, разом із мешканцями міста Наїн, сказати: «Справді, Бог навідався до народу свого» (пор. Лк. 7, 16) – до кожного з нас, до нашого воїнства, до всієї нашої багатостраждальної України. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 26 жовтня 2025 року Божого,с. Погар Детальніше...
<< Початок < Попередня12345678910Наступна > Кінець >>
Сторінка 1 з 30
^ Догори