«Це Син мій любий, що його я вподобав» (Мт. 3,17)
Христос Хрещається!Дорогі в Христі брати і сестри!
Сьогодні ми святкуємо одне з найбільших і найдавніших свят нашої віри – Богоявлення Господнє, або Хрещення Христа в Йордані. Це свято, коли небеса розкриваються, коли Бог являє Себе людям у повноті Святої Трійці, коли над водами лунає голос Бога Отця, сходить Святий Дух і ширяє у вигляді голуба, а Божий Син стоїть у водах Йордану.
Уявімо собі ту мить. Берег ріки Йордан. Натовп людей, які прийшли до Івана Хрестителя, щоб покаятися і хреститися. І ось серед них з'являється Той, Хто не має в чому каятися. Христос підходить до Івана і просить хрестити Його. Іван, побачивши Христа, вказує на Нього і говорить слова, які стануть основою всієї християнської віри: «Ось Агнець Божий, що бере на Себе гріх світу» (Ів. 1.29).
Іван не називає Його царем, не називає Його воїном-визволителем, яким багато хто хотів бачити Месію. Він зве Його Агнцем – беззахисною жертвою, яка віддасть своє життя за інших. Уже тут, на початку служіння Христа, Іван пророчо бачить Голготу. Він розуміє, що хрещення у воді – це лише передвістя іншого хрещення, хрещення на хресті.
І коли Христос просить Івана хрестити Його, Іван противиться: «Мені треба хреститися від Тебе, а Ти приходиш до мене?» (Мт. 3.14). Це природна реакція людини, яка усвідомлює власну недостойність перед святістю Бога. Іван розуміє, хто стоїть перед ним. Він знає, що Христос безгрішний, що Йому не потрібне хрещення покаяння.
Але Христос відповідає: «Залиш це тепер, бо так нам личить виконати всяку правду» (Мт. 3.15). Яка глибина в цих словах! Христос не потребував хрещення для Себе, але Він прийшов виконати всю правду Божу, ототожнити Себе з грішним людством, стати одним з нас, щоб підняти нас з гріхів, щоб ми стали богоносними, синами і дочками Божими по благодаті.
І після того, як Христос вийшов з води, Іван свідчить: «Я бачив Духа, що зійшов, як голуб з неба, і перебував на Ньому» (Ів. 1.32). Іван стає першим свідком Богоявлення, першим, хто публічно оголошує світу: ось Він, Месія, на Якого зійшов Дух Святий!
І тоді лунає другий голос – голос Отця з небес, який змінює все. Небеса розкриваються, і всі присутні чують: «Це Син Мій Возлюблений, що Його Я вподобав» (Мт. 3.17). Це перше публічне свідчення Отця про Сина. До цього моменту служіння Христа було прихованим - тридцять років у Назареті, у простій родині. Але тепер Отець відкриває світу істину: це не просто праведна людина, не просто пророк – це Його Син, Його Возлюблений. Святитель Іоан Золотоустий про це так пише: «Отець свідчить з небес не для Сина, бо Син не потребував свідчення, але для нас, щоб ми повірили». Так, Христос знав, хто Він є. Але ми не знали. І Отець промовляє, щоб всі ми, хто стояв тоді на березі Йордану і хто стоїть сьогодні в Христовій Церкві – повірили і пізнали істину про Божого Сина – Ісуса Христа, Єдинородного від Отця, Бога істинного.
І є ще третій голос у цій дивовижній симфонії Богоявлення – це мовчазна присутність Самого Христа у воді. Він не промовляє багато слів, але Його присутність у воді говорить голосніше за всі слова. Той, Хто не мав гріха, входить у води покаяння. Той, Хто створив воду, занурюється в неї. Той, Хто є джерелом життя, приймає символ очищення. Чому? Через солідарність. Христос ототожнює Себе з нами, грішниками. Він не стоїть осторонь, говорячи: «Я святий, а ви грішні». Ні! Він входить туди, де ми є, бере на Себе наш стан, щоб підняти нас до Свого стану. Святитель Григорій Богослов каже: «Христос занурюється, щоб піднести із дна упадку людську природу. Він виходить з води і підіймає з собою увесь світ». Яка надія в цих словах! Коли Христос виходить з води, Він виносить з неї не лише Себе, але й усіх нас, всю людську природу, піднімаючи її з глибин гріха до висот святості.
І над усім цим – над Христом у воді, над словами Івана, над голосом Отця – з'являється Дух Святий у тілесному вигляді голуба. Чому голуб? По-перше, голуб символізує лагідність і простоту – ознаки нового народу Божого. Христос прийшов не як грізний суддя з вогнем і мечем, а як лагідний пастир, приятель грішників. По-друге, після потопу саме голуб приніс Ною гілку оливи як знак примирення між небом і землею. І тут, на Йордані, Дух у вигляді голуба приносить остаточне примирення між Богом і людством. Вода, яка колись була знаряддям суду (потоп), тепер стає засобом спасіння (хрещення). По-третє, голуб не живе у бруді. Так і Дух Святий не перебуває там, де панує гріх. Але Дух зішов на Христа, бо хоча Христос стояв у водах покаяння, Сам Він був абсолютно чистий.
І тут є ще одна глибока паралель. Пригадаймо початок Біблії: «Земля була безвидна й порожня, і темрява була над безоднею, і Дух Божий ширяв над водою» (Бут. 1.2). Тоді, на початку творіння, Дух був над водами хаосу, і почалося нове творіння. Тепер, на Йордані, Дух знову над водою, і починається нове творіння – відродження людства у Христі. Хрещення Христа – це не просто історична подія. Це новий початок для всього людства. Перше створення дало нам природне життя; нове створення в Христі дає нам життя духовне, вічне. Коли Христос увійшов у воду, «вогненна природа Божества освятила всі води світу». З того часу вода стала засобом відродження в таїнстві хрещення. Те, що Христос зробив на Йордані, відкрило нам дорогу до вічного життя через хрещення.
Дорогі у Христі, на Йордані ми бачимо найповніше відкриття Святої Трійці в Новому Завіті. Це один з небагатьох моментів, коли всі три Особи Божества явлені одночасно і видимо: Син стоїть у воді, у Своєму людському тілі; Дух Святий зішов у тілесному вигляді голуба; Отець промовляє з небес. Три Особи, але один Бог. Три голоси, але одна воля. Три явлення, але одна любов до людства.
Улюблені браття і сестри, дозвольте тепер звернути наш погляд з давнього Йордану на сьогоднішню Україну. Бо те, що сталося тоді, має значення і для нас сьогодні, у цей трагічний і одночасно героїчний час нашої історії. Сьогодні Україна переживає свою Йорданську епоху – час випробувань, коли здається, що води хаосу поглинають все. Війна, руйнування, смерть, біль – це наші води, наш сучасний потоп. Іноді здається, що ці темні води затоплять усе, що нам дороге. Але саме тут, над цими темними водами, нам потрібно почути той самий голос, який пролунав над Йорданом. Отець говорить і сьогодні: «Це Мій возлюблений народ» – Бог не залишив Україну. Навіть коли здається, що небеса мовчать, навіть коли молитви, здається, не досягають неба, Бог там, над водами нашого страждання, і Він каже: «Це Мої діти, і Я їх не покину вони Мої і ніхто їх не вирве з руки моєї, записав тебе Я в себе на долонях» (пор. Іс. 49, 14-18).
Дух зійшов – ми бачимо Його присутність у дивовижній єдності і солідарності нашого народу, у жертовності воїнів – звитяг, у невтомній праці волонтерів, у молитвах матерів, у незламності духу людей, які втратили все, але не втратили віри та надії до Бога. Христос присутній – у кожному праведному захиснику нашої землі, у кожному, хто ділиться останнім хлібом з сусідом, у кожному акті милосердя серед жорстокості війни. Христос там, де любов перемагає ненависть, де світло пробивається крізь темряву, де життя опирається смерті.
Хто сьогодні наші Івани Хрестителі – голоси пророків, які вказують на присутність Бога серед страждань? Це священики, які служать на передовій, які приносять Євхаристію солдатам у траншеях, які провадять у вічність полеглих героїв. Це волонтери, які несуть світло у темряву, які плетуть маскувальні сітки, збирають допомогу, евакуюють людей з небезпечних зон. Це кожен з вас, хто свідчить своїм життям: «Бог з нами»! Хто не втрачає віри, хто продовжує любити, хто відмовляється дозволити війні зробити з себе чудовисько ненависті.
Христос у воді Йордану вже бере на Себе гріхи світу, які винесе на Голготу. Хрещення – це вже шлях до хреста. Так само і з Україною. Наше страждання має сенс не саме по собі – страждання ніколи не є добром само по собі. Але коли в цьому стражданні присутній Христос, коли люди залишаються людьми всупереч бездіяльності навколо, коли кров мучеників за правду і свободу просочує землю – ця земля стає освяченою.
Визнаймо, що Бог може використати навіть найтемніші води для нового творіння, так само як Він використав води Йордану для відкриття нової ери спасіння. Іван називає Христа «Агнцем Божим, що бере гріх світу». Сьогодні Україна, як Агнець, бере на себе тягар боротьби не лише за себе, але й за весь вільний світ. Ми боремося проти імперії зла, яка загрожує не лише нам, але й усій європейській цивілізації, усім цінностям людської гідності та свободи. Це не месіанізм, не зарозумілість. Це проста реальність: хтось має стати на шляху зла, хтось має сказати «ні» тиранії, навіть якщо це коштує крові та сліз. І український народ взяв на себе цей тягар – не тому, що хотів, а тому, що не міг інакше, залишаючись собою.
Але не лише до України сьогодні звернене слово Богоявлення. Воно звернене до всього світу, який, здається, втратив здатність чути Божий голос. Сучасний світ – це галасливий натовп на березі Йордану. Стільки голосів, стільки шуму, стільки інформації! Але чи чуємо ми той єдиний Голос, який має значення? Чи розрізняємо ми зішестя Духа серед усіх цих «духів часу»?
Багато хто не чує голосу Отця через шум інформаційного хаосу – безкінечний потік новин, більшість з яких лише розпалює страх і гнів; духовну глухоту споживацтво, корупцію та ідеологічні бур'яни, які заступають місце Бога в серці людини.
Світу потрібні нові Івани Хрестителі – не самопроголошені пророки, не крикуни на вулицях і в соціальних мережах, а справжні свідки, які вказують не на себе, а на Христа, живуть у простоті серця, звільнившись від зайвого, не бояться говорити правду владі, навіть коли це небезпечно.
Але найважливіше, брати і сестри, Богоявлення – це особиста розмова Бога з кожним з нас. Дозвольте мені звернутися тепер до серця кожного з нас. Чи не відчуваємо ми іноді те саме, що відчував Іван: «Мені треба хреститися від Тебе, а Ти приходиш до мене»? Чи не здається нам, що ми недостойні Божої любові? Прислухаймось відповідь Христа Іванові, бо ця відповідь адресована і нам: «Залиши це тепер». Бог приходить до тих, хто визнає потребу в Ньому. Христос прийшов не до праведників, а до грішників, не до здорових, а до хворих. Почуття недостойності не є перешкодою для Божої благодаті – воно є саме тим, що робить нас відкритими для неї.
Кожна людина переживає свої «води хаосу». Для когось це біль і тривога, які здається затоплюють душу. Для когось – життєва криза: втрата роботи, розлучення, хвороба, смерть близької людини. Для когось – духовна сухість, коли Бог здається далеким і мовчазним. Це наші води. Це наш особистий Йордан, наш особистий потоп, іноді здається, що ці води поглинуть нас. Обітниця Богоявлення така: Дух Святий, як голуб, готовий зійти і на наші води. Він готовий освятити наш хаос, принести мир у наш неспокій, внести порядок у нашу плутанину.
Бо і сьогодні, як і дві тисячі років тому, небеса відкриваються. Дух зішов. Отець говорить. Христос присутній у водах нашого життя. Питання не в тому, чи Бог присутній – Він є. Він тут, з нами, в цьому храмі, в нашій країні, в нашому світі, у вашому особистому житті. Питання в тому, чи готові ми почути, побачити, прийняти? Нехай цей день Богоявлення стане для кожного з нас особистою зустріччю з Пресвятою Трійцею над водами нашого життя. Пізнаймо присутність Христа, Який входить у наші води, щоб освятити їх і підняти нас з ними до вічного життя. І нехай це Богоявлення буде не лише святом, яке ми відзначили і забули, але початком нового життя – життя як улюблених дітей Отця, у силі Духа, за прикладом Христа Господа. Амінь.
+ Ярослав
06 січня 2026 року Божого,м. Дрогобич
Детальніше...
Христос Рождається!Дорогі в Христі брати і сестри!
Стоячи сьогодні на порозі світлого дня Богоявлення, ми молитовно споглядаємо, як Сам Господь наближається до річки Йордан, аби хреститися від Йоана. Тому й Церква велично проголошуємо у наших богослужіннях: «Готуйся, Завулоне, зодягнися у прикраси, Нефталіме, Йордане ріко, зупинися і радісно прийми Владику що йде хреститися. Веселися, Адаме з праматір'ю, і не скривайтесь, як колись у раю, бачивши вас нагими, Христос появився, щоб зодягнути в первісну одежу і обновити все творіння» (тропар передсвяття Богоявління).
На Вечірні перед святом Богоявленням ми чуємо читання зі старозавітньої книги Ісуса Навина, де розповідається про перехід вибраного народу до обіцяної землі. Ще за 1250 років до того, як Христос прийшов над Йордан, над цією річкою став багатотисячний натовп Мойсеєвого народу. Вони вже попрощалися зі своїм вождем і пророком, і на чолі їх стояв Мойсеїв наступник – 85-річний Ісус Навин. Обіцяна земля манила. Після сорокарічних мандрів пустелею вона здавалася суцільною щедрою оазою, що тече молоком і медом. Йордан, відділяючи народ Авраама від його землі, виглядав останнім, священним рубежем між випробуваннями пустелею та землею обітованою. Ще однією перешкодою було те, що там мешкали інші племена, які не збиралися поступатися. Жорстокі й сильні народи Ханаану лякали Авраамових нащадків.
Господь перетворює перехід через Йордан на чудо. Повновода палестинська річка зупиняється, щойно священники, несучи ковчег завіту, занурили ноги в її воду. Увесь народ перейшов Йордан по сухому дні, як колись Червоне море. На місце страху перед майбутнім, Бог вселяє віру своєму народові, дає відчуття непереможної сили людям, які перебувають під Його опікою. Цей символічний рубіж, тобто Йордан, стає знаком надії, джерелом віри в майбутню перемогу над противником.
Євангеліє розповідає нам, що Христос, як предвічний Бог, також наближається до Йорданських берегів. Він гряде, аби зануритися в Йорданські води, які занечищені гріхом та злобою людей, які в них обмиваються. Будучи сам Безгрішним, Христос таким чином бере на себе людський гріх. Своїм сходженням до Йордану Він перетворює його у первинні води життя, здатні очищати і обмивати гріх, оновлювати людину, повертати їй нетління, роблячи її вже не дитиною плоті, але вічного життя, дитиною Царства Божого.
Всі ми, беручи участь у богоявленських богослужіннях, маємо нагоду таїнственно разом із Христом зануритися у Йорданські очищувальні води. Як колись вибраний народ на чолі з Ісусом Навином, кожен з нас, хто питиме освячену нині воду, кого торкнуться її краплини, хто окроплюватиме нею свою оселю, також ніби опиняється на священному рубежі. Ми отримуємо шанс покинути життя у неволі гріха й вступити до Обіцяного краю справжньої свободи у Христі. Долаючи Йордан і звільняючи своє життя від ганебних наслідків нашої людської недосконалості, ми можемо очиститись від гріха.
Іти за Христом також означає жити за Євангелієм, зробити любов до Бога і ближнього головними засадами нашого життя, невпинно поглиблювати свою віру, практикувати щиру щоденну молитву. Іти за Христом означає бути в єдиній, святій, соборній і апостольській Церкві, яка і є тією Обіцяною землею, початком Небесного Царства на землі. Це значить також обмиватись водою очищальних таїн – Святою Сповідддю та Причастям, які повертають нам гідність дітей Божих та дають силу прямувати життєвою дорогою.
Дорогі в Христі! Нехай Господь благословляє усіх нас щасливо і благодатно пережити ці Йорданські свята, щоби ми, споживаючи освячену воду, пам’ятали про ту духовну поживу, яку дарує нам Христос. Просімо Всемилостивого Господа, щоб подав нам силу на кожному місці і в кожній хвилині нашого життя свято і достойно виконувати свої обов’язки гідних дітей Божих. Благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і Причастя Святого Духа буде з усіма вами. Амінь.
+ Ярослав
05 січня 2026 року Божого,м. Дрогобич
Детальніше...
04 січня 2026
Христос Рождається!Дорогі у Христі брати і сестри!
В період Різдвяних свят ми, зокрема, роздумували про те, що Різдво Христове не повинно залишитися однією з визначних подій давноминулої епохи, а має бути пережите нами: Христос має народитися в нашому серці, щоб Його являти і свідчити кожного дня. Але як можна це звершувати? Відповідь на це запитання дає нам Йоан Хреститель у сьогоднішньому Євангелії. В неділю перед святом Богоявлення Предтеча кличе нас на пустиню. Під пустинею ми можемо розуміти не тільки місце, але також стан нашої душі, нашого життя. Пустиня часто є символом сучасного світу. Пустиня означає брак життя, незаспокоєну спрагу, а також брак сенсу, коли людина не знає, для чого вона живе і куди йде. Саме в таких крайніх обставинах нашого життя Господь прагне зустрітися з нами і ми повинні приготувати дорогу для Господа.
«Голос вопіющого в пустині: Готуйте Господеві дорогу, вирівняйте стежки Його» (Мк 1, 3). Цей заклик Йоана Хрестителя є поєднаний з радісною вісткою Бога, який приходить щоб спасти людину. Делегація ізраїльських лідерів приходить до Предтечі і питає, хто він такий: пророк, чи обіцяний Месія (Йо.1,20-21). Йоан, сина Захарії й Єлизавети, який навчає в околицях Йордану, так свідчить про себе: «Я – голос вопіющого в пустині…» (Йо.1,23). Йоан є голосом. Святий Августин, в подиву гідний спосіб, навчає: «Йоан є голосом. Про Господа ж сказано: “На початку було Слово”. Йоан це голос, який проминає, а Христос є Слово вічне, яке було на початку. Якщо в голосу забрати слово, то що залишиться? Де немає зрозумілого значення, то те, що залишається, є некорисним звучанням. “Голос без слова потрапляє на слух, але не будує серця”».
Йоан свідчить, що не є ані Месією, ані Іллею, ані пророком (Йо.1, 21-22). «Чого ж бо христиш…?», – питали його посланці з Єрусалиму. Це була основна причина їх занепокоєння. Проте Йоан навчає, повторюючи слова Ісаї: «Приготуйте дорогу Господеві» (Мр.1,3). Хрещення, яке приймали його слухачі, було знаком, що його слова промовляли до них і схиляють їх до навернення та покаяння. Також він відповідає на питання воїнів, митарів і цілого натовпу: «Що ж нам робити?» (Лк.3,10). Предтеча відповідає, щоб поступали справедливо, виконуючи сумлінно свої обов’язки. Навчіться давати зі свого іншим потребуючим. Діліться тим, що маєте, бо дорога до Бога є дорогою сумління і моральності (Лк.3,11-14).
Проповідуючи над Йорданом, Йоан вказує на особливу свою поставу: «Я не є гідний розв’язати ремінець на сандалях Того, який йде за мною» (Йо.1,27). Це вказує на те, що Йоан говорить про себе і ким відчуває себе по відношенню до Господа, прихід якого сповіщає. Відомо, що ремінець на сандалях розв’язували слуги пана. Йоан же ж каже, що навіть не гідний бути слугою Христа. Господь приходить до тих, які глибоко відчувають свою негідність і виявляють її через смирення, покаяння і навернення.
Предтеча Христа звіщає об’явлення кульмінаційного моменту в історії спасіння. Бог Отець, Який «багаторазово й багатьма способами говорив колись до батьків наших через пророків» (Євр.1,1), тепер має остаточно сказати своє слово через Сина. Навернення, якого бажає від нас Йоана Хреститель і до якого закликає своїх сучасників над водами Йордану, є початком зустрічі з Сином Божим. Рівно ж заклик до навернення є скерований і до нас, охоплює наше життя – особисте, родинне і суспільне. Тому в такому дусі потрібно приготувати дорогу і вирівнювати стежки. Це завдання є сьогодні дуже важливим на різних рівнях нашого життя. Бо у Христі Бог прийняв конкретну постать Доброго Пастиря, який був заповіданий пророками, а одночасно стається й Агнцем, який бере гріх світу. Тому Ісус і долучився до натовпу, який йшов за Йоаном, щоб з його рук прийняти хрещення покути і стати солідарним з кожною людиною, щоб передати їй, зі своєї сторони, Святого Духа, ту Божу силу, яка чинить нас здібними до визволення з гріхів і співпраці з Божою благодаттю.
Йоан уділяє хрещення через покаяння, але одночасно проголошує про прихід Христа, Який «буде вас христити Духом Святим і вогнем» (Лк.3,16). Дорога до Бога полягає не лише на дотриманні заповідей, але на глибокому очищенні своєї душі від прив’язаності до гріха, пристрастей і жадібності. Щоб пояснити це, Йоан використовує у своїй проповіді дуже промовистий образ. Предтеча говорить, що як вітер відділяє пшеницю від полови, так благодать Божа, яка діє в людській душі, очищує її від злих схильностей і вад, щоб була вона сховищем – клунею для чистої пшениці. Таке очищення іноді є важким для людини, бо є поєднане з болем і зусиллями, але воно є необхідним, якщо душа прагне зберегти в собі те, що є шляхетне, чесне і чисте. Полову необхідно спалити, щоб залишилась лише пшениця, яка потрібна для приготування хліба. Ось чого навчає Йоан Хреститель над Йорданом.
Пророк Софонія підбадьорює людину, яка боїться очищаючої сили Господньої і Його благодаті: «Не бійся! О Сіоне, нехай не опадають руки в тебе! Господь, твій Бог, посеред тебе, могутній, що врятує» (Соф.3,16-17). Прагнення спасіння або життя в благодаті Божій мусить побороти страх, через який людина обороняється перед очищаючою силою Бога. Тоді поступово відступає зло, яке було закорінене в душі, і послаблюються грішні прив’язання, а Бог зближується з нами і разом з Ним приходить до душі любов, радість і мир.
Духовне життя християнина, як співпраця з Ісусом Христом у молитві і святих Тайнах, має зроджувати в нашій душі щораз глибше відчуття Божої сили і ласки, Божої всемогутності, і провадити до зміцнення віри, надії і любові та повного довір’я Божого провидіння. Міцна віра і непохитна надія на Бога пробуджують в душі людини любов до Нього, яка ще більше зміцнює нас духовно, чинить сміливими і відважними у боротьбі зі спокусами, гріхами і різними життєвими труднощами у слідуванні за Господом. Плоди такої духовної співпраці з Христом виразно відчув у собі апостол Павло й описав це такими словами: «Я все можу в тому, хто мене скріпляє» (Фп. 4, 13).
Коли наша душа відривається від гріха, від пристрастей і вад, то Бог наближається до нас, і вона може переживати близькість Господа, тобто Його прихід, Його присутність. Ця близькість виявляється в молитві, бо людина «виявила Богові всі свої прохання молитвою і благанням, і перебуває в подяці» (Фил.4,6). Очищення душі приносить з собою «мир Божий, що вищий від усякого уявлення…» (Фил.4,7). Отже, дорога Господня є дорогою до радості і до внутрішнього миру, яких гріх, пожадливість і земні втіхи не можуть дати людині.
Перебуваючи в такому стані навернення людське серце може співати разом з пророком Ісаєю: «Ось Бог – моє спасіння! Я уповаю і не боюся, бо Господь моя сила й моя пісня, він – моє спасіння» (Іс.12,2). Ці слова відображають стан душі людини, яка живе в благодаті Божій. Однак дорога Господня не завершується переживанням відчуття внутрішньої радості. Людина має прагнути, щоб і інші набрали води «з джерел спасіння» (Іс.12,3). Той, хто живе благодаттю Божою, прагне теж поділитися з іншими цією близькістю з Богом: «Ликуйте й веселіться, мешканці Сіону! Бо Святий Ізраїля – великий серед вас» (Іс.12,6). Вона стає вісником і апостолом Божої любові, як каже Священне Писання: «Хваліте Господа, признавайте його ім'я! Розголосіть між народами про його подвиги, нагадуйте, що ім'я його величне» (Іс.12,4).
Таким чином наше приготування до святкування хрещення Ісуса має спонукати нас до глибших роздумів над рівнем свого духовного життя. Кожен із нас носить у собі «глас вопіющого в пустині», яким є сумління. Особливо відчутним він є тоді, коли людина у всій своїй наготі, у своєму серці стоїть перед Богом. Той голос сумління говорить про нас правду. Тож застановімося, наскільки наша віра провадить нас до тіснішого з’єднання з Богом, спонукає до частішої і більш щирої, витривалої молитви, частішого прийняття Святих Тайн, глибшого духовного очищення. Чи наші труднощі та проблеми, наші рани на душі і на тілі є місцями, в яких ми можемо і повинні зустрічати Ісуса Христа. Адже ж Він сам сказав: «Не здорові потребують Лікаря, але хворі. Я прийшов не праведників кликати, але грішників до покаяння» (пор. Мк.2,17).
В наш глобалізований час ми все більше переконуємося в тому, що всі досягнення науки, техніки та засоби комунікації не здатні зробити людину щасливішою. Значна кількість людей відчуває самотність, порожнечу та суєтність власного життя. За повсякденними клопотами не залишається місця для Бога. І в цьому ми дуже близькі до людей, що приходили послухати Йоана Хрестителя. Голос Божий звучить в пустелі на самоті, там, його можна почути. Де вимкнуто гучну музику, телебачення, телефони, інтернет, де не потрібно постійно спішити і трудитись безплідно. Голос Божий звучить там, де тиша, мир і спокій.
Дорогі у Христі, клич Йоана Предтечі: «Готуйте дорогу Господеві, вирівняйте стежки Його!» — це заклик до всіх нас. Син Божий йде на зустріч усім нашим викликам які переживаємо в часі оборонної війни проти ворога московії. Вчімося перемагати, будьмо народом витривалим у боротьбі та вірним Богові, бо знаємо, що перемогу над окупантом нам наблизить Господь, коли наша до Нього довіри не малітиме. Нехай Господь наповнить наші серця миром та дарує свободу Україні! Приходьмо до Христа зі своїми стражданнями, сльозами, але також і з подякою та надією. Нехай Христос, Цар миру і справедливості, благословить нам перемогу над усілякою неправдою, ненавистю та ворогами життя земного і вічного! Тому бажаю всім нам жити за сумлінням і слухати Бога, бо Його голос надходить через голос нашої совісті, Церкви та Божого слова. Бажаю, щоб ми свято пережили дні Богоявлення і відчули, що Господь є Той, Хто приходить та визволяє. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.
+ Ярослав
04 січня 2026 року Божого,м. Дрогобич
Детальніше...
01 січня 2026
Христос Рождається!Дорогі у Христі брати і сестри!
Сьогодні, у восьмий день після Різдва Христового, ми святкуємо празник найменування Господа нашого Ісуса Христа, а також пам'ять святого Василія Великого та Новий рік. Недаремно всі ці події відбуваються восьмого дня. Як відомо, сотворення світу згідно з Біблією сталося впродовж семи днів – шість днів Господь Бог творив вселену, а на сьомий – спочив (пор. Бут. 2, 2-3). Тому семиденний тиждень пронизує земне життя людини. Восьмий же день показує нам абсолютно іншу дійсність, інший вимір існування людини, впроваджує нас у нову епоху Божої присутності і вічного життя.
Святі Отці називали восьмий день символом вічності та безкінечного перебування в Божій любові. Це день – образ майбутнього віку, час спасенної дії Бога. Як каже Псалмоспівець: «Цей день учинив Господь, радіймо й веселімся в ньому!» (Пс. 118, 24). Це час перемоги над простором і матерією, передсмак Воскресіння, коли Господь долає межі земного буття. Якщо сім днів – це коло нашого земного мандрування, то восьмий день – це вертикаль, що веде до Бога. Саме тому в цей символічний момент ми розпочинаємо Новий рік, як вхід у нову епоху Божої присутності.
Народження Христа Спасителя – це епохальна подія нашої планети, яка поділила історію людства надвоє: до Різдва Христа і після Різдва Христового. Як навчає апостол Пало: «Коли хтось у Христі, той — нове створіння. Старе минуло, настало нове» (2 Кор. 5:17). Сьогодні, дякуючи Творцеві за прожитий час, ми просимо у Господа благословення на Новий рік для наших родин, для нашого духовного зростання та для зболеної, але непереможної України.
Центральною подією восьмого дня після Різдва Христового є Господнє Обрізання і надання імені. Євангелист Лука оповідає нам, що над Хлоп’ятком був здійснений обряд, встановлений ще за часів Авраама як знак заповіту між Богом і Його народом (Бут. 17, 11). Ісус Христос, будучи Творцем Закону, не мав потреби підкорятися людським приписам, бо «у ньому враз з людською природою живе вся повнота Божества» (Кол. 2, 9). Проте Він добровільно приймає обрізання, демонструючи Своє глибоке смирення та солідарність із людським родом. Через цей обряд Дитя входить у спадкоємство обітниць, даних патріархам, стаючи «підвладним закону», щоб нас від цього закону викупити і «принести нам усиновлення» (пор. Гал. 4, 4-5). Він приймає печать старої людини, щоб Своєю Кров'ю оновити наше єство, закликаючи нас до «обрізання нерукотворного» (пор. Кол. 2, 11).
Саме восьмого дня Син Божий отримує ім’я Ісус, що означає «Бог спасає». Пророк Ісая свого часу називав Месію Емануїлом – «З нами Бог» (Іс. 7, 14), а також іменував Його Дивним Порадником, Богом Сильним, Отцем Вічності та Князем Миру (пор. Іс. 9, 6). Але саме в імені Ісус, яке архангел Гавриїл звістив Діві Марії, й опісля ангел Господній – Йосифові (Мт. 1, 21), зосереджена найвища влада. Апостол народів нагадує нам, що Бог «вивищив і дав йому ім’я, що понад усяке ім’я, щоб перед іменем Ісуса всяке коліно приклонилося на небі, на землі й під землею, і щоб усякий язик визнав, що Ісус Христос є Господь на славу Бога Отця» (Фил. 2, 9-11). Священне Письмо каже нам, що немає іншого імені під небом, через яке людина може отримати вічне життя і спасіння, як ім’я Ісус (пор. Дія. 4, 12).
Ісус, це – ім’я яким називали Христа в родині і друзі в Назареті. Це ім’я несло полум’я надії для багатьох знедолених і було останнім виявом надії для немічних, які благали про зцілення. В ньому закарбована найвища ідентичність і місія Сина Божного – бути Спасителем світу. Навіть на Голготі, на хресті це благословенне ім’я проголошувало світові тріумф Життя над смертю. У найвищій жертві розп’яття воно відкрилося як джерело миру, єдності та спасіння. За словами апостола Павла: «Сподобалося Богові, щоб уся повнота перебувала в ньому і щоб через нього примирити з собою все чи то земне, а чи небесне, встановивши мир кров’ю його хреста» (Кол. 1, 19-20). Сьогодні Церква безнастанно призиває ім’я нашого Спасителя, знаходячи в ньому невичерпну силу, бо сам Господь запевнив нас: «Чого б ви тільки попросили в Отця, — він дасть вам у моє ім’я» (Ів. 16, 23). Хто взиває з вірою ім’я Ісуса, той може пережити досвід подібний до того, який описує євангелист Лука, коли згадує про те, як натовп старався хоча б доторкнутися Ісуса, «бо сила виходила з нього й усіх оздоровляла» (пор. Лк. 6, 19).
Старозавітне обрізання було лише тінню та прообразом великого Таїнства Хрещення. Святий апостол Павло навчає, що у Христі ми отримали «обрізання нерукотворне, коли ви з себе скинули це смертне тіло, — обрізанням Христовим» (Кол. 2, 11). Це відкинення гріха відбувається через наше занурення в Його смерть і воскресіння. Вступаючи в Новий Завіт, кожен із нас прийняв на себе найвище звання – «християнин». Хрещення – це онтологічний фундамент усього нашого життя та двері, крізь які Бог входить у нашу внутрішню оселю. Силою Святого Духа в хрищальній купелі помирає «стара людина», поневолена тлінням, і народжується «нове творіння» (2 Кор. 5, 17), покликане до святості. Ми врятовані не за наші власні заслуги чи справедливі діла, а «Він спас нас не ради діл справедливости, які ми були зробили, але з свого милосердя, купіллю відродження і відновленням Святого Духа» (Тит. 3, 5).
Це занурення у Христа робить нас живими членами Його Тіла – Церкви. Ми більше не самотні мандрівники у цьому світу, а гілки на істинній Виноградині, якою є Христос (Ів. 15, 5). Життєдайна благодать Духа проходить від Божественного Кореня до кожної гілочки, дозволяючи нам приносити щедрі плоди милосердя, правди та любові. Хрещення дає нам унікальну можливість дозволити Христові жити в нас, як каже апостол Павло, «живу вже не я, а живе Христос у мені. А що живу тепер у тілі, то живу вірою в Божого Сина, який полюбив мене й видав себе за мене» (Гал. 2, 20). Це покликання Його очима дивитися на світ, Його серцем любити ближнього і Його руками творити добро. Кожен на своєму місці – у своєму покликанні, професії та щоденній праці – ми покликані бути співпрацівниками Бога у справі преображення цього світу.
Дорогі брати і сестри! Коли Бог надає ім’я людині, Він кличе її до вічності. Коли Він кличе нас на ім’я, утверджує наше життя під Своїм всесильним захистом та батьківською опікою. Як каже Господь через пророка Ісаю: «Не бійся, бо я тебе викупив, прикликав тебе твоїм ім’ям, ти — мій» (Іс. 43, 1). Це знання дає нам непохитну впевненість у майбутньому, попри всі земні бурі, війну та випробування. Святе Письмо нагадує: «Ісус Христос учора й сьогодні — той самий навіки» (Євр. 13, 8), тому для нас, віруючих людей, прийдешній рік – це рік Божий, «час сприятливий» і «день спасіння» (2 Кор. 6, 2). Вступаючи в цей новий відрізок часу, несімо святе ім’я Ісуса у своїх серцях як найдорожчий скарб, бо саме в Ньому ми знаходимо повноту життя, яке ніхто і ніщо не зможе у нас відняти.
Сьогодні ми також вшановуємо пам’ять святого Василія Великого, який належав до однієї з найбільш знатних родин Каппадокії (територія сучасної східної Туреччини). У своїй родині він успадкував їхню незламну віру, бо вони пройшли крізь горнило переслідувань імператора Діоклетіана. Василій Великий постав перед світом як невтомний проповідник Христової істини та мудрий законодавець чернечого життя. Літургія, яку ми служимо сьогодні, називається «Літургією святого Василія Великого», й відправляється десять разів у літургійному році.
Він був одним із тих «велетнів духу», каппадокійських Отців, які сформулювали догмат про Пресвяту Трійцю, відстоявши божественність Сина Божого і Святого Духа у боротьбі з єресями. Святий Теодор Студит казав: «Хто йде за Василієм, той іде за Святим Духом». А наш праведний митрополит Андрей Шептицький, захоплюючись його постаттю, називав Василія чоловіком всебічно освіченим, незрівнянним знавцем Писання та блискучим проповідником. Будучи архиєпископом Кесарії, він поєднав сувору аскезу та геніальний організаторський хист, глибоке богослов’я та ревну опіку над сиротами й убогими. Саме за цю всеосяжну любов до Бога і ближнього Церква навіки закріпила за ним титул – Великий.
Церква називає його «Великим», бо своєю мудрістю він сягнув найвищих таємниць Пресвятої Трійці, а своїми руками обмивав рани нужденних. Він залишив нам образ пастиря, який служить, і вчителя, чиє життя було красномовнішим за будь-які слова. У наш час, коли світ часто шукає істину в поверхових речах, святий Василій нагадує нам, що справжня велич людини народжується у смиренні перед Божою волею та в невтомній праці заради блага інших. Його постать залишається для нас вічним дороговказом, що веде до джерела справжнього світла і життя.
Тож сьогодні, на порозі Нового року, святий Василій звертається до кожного з нас із закликом бути справжніми християнами не лише за назвою, а й за суттю, щоб наше світло «світило перед людьми» (пор. Мт. 5, 16). Ми не просимо в Бога «магічної» зміни обставин, а Його батьківської опіки, яка преображає будь-які обставини. Нехай «восьмий день» вічності, що сьогодні входить у наш земний час, дарує нам здатність бачити далі за горизонт щоденних турбот. Ми ввіряємо цей Новий 2026 рік Божий Тому, Хто тримає у Своїх руках минуле, теперішнє і майбутнє. Нехай наше життя стане проповіддю Божого миру, а кожен день – кроком до тієї перемоги, яка починається в серці та завершується торжеством правди на нашій землі.
У цей перший день Нового року ми підносимо нашу соборову молитву за українське воїнство, яке стоїть на захисті нашої свободи і незалежності. Ми складаємо глибоку подяку нашим захисникам, волонтерам, медикам та капеланам, чия жертовність є найвищим проявом християнської любові (Ів. 15, 13). Ми благаємо Всевишнього про переможний рік для України, бо Він – наш мир, наше світло і наша надія. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.
+ Ярослав
01 січня 2026 року Божого,м. Дрогобич
Детальніше...
28 грудня 2025
Христос Рождається!Дорогі у Христі брати і сестри!
У традиції Східної Церкви богослужбовий літургійний час після Різдва Христового має особливу глибину. Церква не поспішає відходити від таїнства Воплочення Божого Сина, але затримується біля ясел, вдивляючись у тих осіб, хто був найближче до новонародженого Спасителя. Вже наступного дня після Різдва Ісуса ми соборно прославляли Пресвяту Богородицю, через Яку Бог увійшов у людську історію. А неділя після Різдва звертає наш погляд на осіб, які стали частиною цієї історії: святого Йосифа Обручника, царя Давида та Якова, брата Господнього по плоті.
Євангельська розповідь особливо виразно висвітлює постать святого Йосифа. Він не промовляє жодного слова, але саме його мовчання наповнене слуханням. Йосиф живе не за логікою страху чи самозбереження, а довірою до Бога. Довідавшись про вагітність Марії, він приймає рішення, яке, з людського погляду, виглядає правильним і справедливим: відпустити її, не наражаючи на осуд. Євангелист називає це плодом його праведності (Мт. 1, 19). Проте Бог відкриває перед ним значно більше. Через ангела Господь вводить Йосифа у тайну, яка перевищує людське розуміння і запрошує його не відступити. «Йосифе, сину Давида, не бійсь узяти Марію, твою жінку, бо те, що в ній зачалось, походить від Святого Духа» (Мт. 1, 20).
Йосиф приймає це слово не теоретично, а конкретно. Йому довірено право дати ім’я Дитяткові. Це не просто формальність, а знак участі у Божому задумі. Ім’я Ісус містить у собі місію: Він є Тим, Хто спасає. Від цієї миті Йосиф стає охоронцем таїнства, сторожем Божої присутності серед людей. Його велич полягає не у зовнішніх досягненнях, а у вірності щоденним Божим наказам, навіть тоді, коли вони вимагали ризику, втечі і невідомості.
Звернення ангела: «Йосифе, сину Давида» відкриває ще один важливий вимір. Євангелист Матей наполегливо наголошує на давидовому походженні Йосифа, бо саме через нього Ісус входить у людську історію як законний спадкоємець обітниць. Згадуючи царя Давида, ми бачимо коріння, з якого проросло дерево нашого спасіння. Євангелист Матей невипадково у родоводі згадує Давида, адже в ньому зосереджені всі сподівання Ізраїля. Давид не був ідеальним, Біблія відверто описує його упадоки та помилки, але він залишився взірцем «людини за серцем Божим» через своє вміння щиро каятися та безмежно любити свого Творця. Коли Давид хотів збудувати Богові храм, Господь через пророка Натана відповів йому дивовижною обітницею: не ти збудуєш Мені дім, а Я збудую дім тобі, і твій престол триватиме вічно (ІІ Сам. 7, 11, 16). Сьогодні ми бачимо здійснення цього пророцтва. Царство, про яке мріяв Давид, не обмежилося земними кордонами чи політичною владою. Через Ісуса Христа, Сина Давидового, воно стало Царством Небесним, яке не має кінця. Христос є одночасно і нащадком Давида за плоттю, і його Господом за Божеством, поєднуючи в Собі людську історію та божественну вічність. Так через Обручника Йосифа Ісус входить у спадкоємство Давида і сповнює дані йому Богом обітниці.
Сьогодні також ми вшановуємо святого апостола Якова, брата Господнього. Як близький родич Спасителя, він пройшов шлях від родинної близькості до глибокого духовного учнівства. Ставши першим єпископом Єрусалима та головуючи на першому Апостольському соборі, Яків показав нам, що справжня спорідненість із Христом полягає у вірності Його Слову. Його послання, яке ми знаходимо у Новому Завіті, закликає нас до живої віри, яка проявляється у ділах милосердя. Його життя, завершене мученицькою смертю, є свідченням того, що зустріч із Воскреслим Господом повністю перемінює людину, роблячи її здатною віддати все заради істини.
Дорогі у Христі, приклад святого Йосифа, царя Давида та апостола Якова показує: нам, що справжня свобода народжується там, де людина каже Богові «так». Їхня пам'ять, сьогодні є запрошенням кожному з нас стати господарями своєї власної історії, співдіяти з Богом у всьому тому, що ми називаємо «історія спасіння», яка є історією визволення людини, віднайдення її гідності, а відтак людини, яка в Бозі віднаходить свою справжню свободу. Бо там, де немає Бога, там є рабство. Тільки в Бозі і з Богом людина може бути вільною і зберегти свою гідність.
Євангельське читання неділі після Різдва Христового розгортає перед нами драматичне полотно перших кроків земного життя нашого Спасителя, де переплітаються людська жорстокість і божественна опіка. Ми стаємо свідками трьох ключових моментів: вимушеної втечі до Єгипту, скорботного перебування на чужині та символічного повернення Пресвятої Родини додому.
Коли східні мудреці, навчені гірким досвідом зустрічі з Іродом та попереджені у сні покидають Вифлеєм іншою дорогою, з’являється тривожне питання: як відреагує земний тиран, чиє самолюбство було зачеплене? Відповідь приходить не через політичні розрахунки, а через нічне видіння Йосифа. Ангел Господній не просто дає пораду – він закликає до негайної дії, бо зло вже готує свій наступ.
Святий Йосиф постає перед Божим посланцем як ікона досконалої довіри. Не зволікаючи, він бере Дитятко та Його Матір і вирушає у Єгипет, який колись був місцем чотирьох століть рабства. Тепер же це місце парадоксально стає прихистком для Того, Хто прийшов дати світові справжню свободу. Ми нічого не знаємо про побут Пресвятої Родини в чужім краї, але саме в цій тиші криється великий зміст: Бог часто веде нас через пустелі невідомості, де єдиною опорою залишається Його слово.
Євангелист Матей, пишучи для юдеїв, майстерно поєднує ці події в канву старозавітних пророцтв, зокрема згадуючи слова пророка Осії: «З Єгипту покликав я мого сина» (Ос. 11,1). Це пророцтво, що первісно стосувалося виходу єврейського народу з неволі, тепер набуває свого сповнення в особі Христа. Ісус уособлює в Собі новий Ізраїль, розпочинаючи новий, духовний вихід. Якщо дари мудреців – золото, ладан і миро – провіщали Його майбутні страсті та царську гідність, то повернення з Єгипту стає прообразом Воскресіння. Це перехід від темряви вигнання до світла обіцяної землі, від смерті до повноти життя.
Паралельно з темою спасіння звучить тема великої трагедії – вбивство вифлеємських немовлят. Ірод, засліплений страхом втратити трон, демонструє ту крайню межу жорстокості, на яку здатне серце, що відкинуло Бога. Матей дивиться і на цю трагічну подію у світлі Писання. Коли пророк Єремія бачив зруйнування Єрусалиму і храму, виселення Божого народу у Вавилон, то згадав Рахиль, жінку Якова, матір цього народу і образно висловив як вона, вже будучи похованою у гробі, що біля Вифлеєму, плаче над ізраїльським народом, тобто над своїми дітьми (Єр. 31,15). Цей плач є голосом кожної епохи, де невинність стає жертвою тиранії, але водночас це і докір тим, хто, подібно до єрусалимських первосвященників, знав Писання, але не впізнав живого Бога, що народився поруч із ними.
Завершальний акорд цієї історії – повернення до ізраїльської землі після смерті тирана. Йосиф знову чує той самий голос: «Встань, візьми дитятко...». Це покликання до повернення у землю обітниці, але з новою метою. Через страх перед Архелаєм, сином Ірода, Свята Родина оселяється у Назареті – містечку, яке не мало жодної слави в минулому. «Що доброго може бути з Назарету?» (Йо. 1,46) – запитає пізніше Натанаїл. Проте саме в цьому приниженні криється божественна логіка. Назва «Назарет» співзвучна з єврейським словом «нецер», що означає «паросток». Ісус є тим Паростком із пня Єссея, про якого звіщав пророк Ісая. У тиші галилейського містечка Спаситель світу розпочинає Своє приховане приготування до відкуплення людського роду.
Всі ці події свідчать про те, що Бог є вірним Своїм обітницям навіть тоді, коли історія здається хаотичною чи жорстокою. Христос не просто прийшов у світ – Він увібрав у Своє життя всю історію нашого страждання, вигнання та надії, щоб перетворити її на історію перемоги. Дивлячись на шлях Пресвятої Родини, ми вчимося бачити Божественну присутність у наших власних життєвих «втечах» та «поверненнях», вірячи, що кінцевою метою Його задуму є наше спасіння та повернення до дому Отця.
Дорогі у Христі брати і сестри, ми стоїмо на порозі нового календарного року – межі, яка для багатьох оповита не лише сподіваннями, а й природним людським трепетом перед невідомим. У часи випробувань, які випали на долю нашого народу, майбутнє часто здається тривожним. Проте сьогоднішнє Євангеліє про повернення Пресвятої Родини з Єгипту дарує нам не просто втіху, а міцну надію. Бог, який провів Йосифа, Марію та Дитятко через небезпеки пустелі та підступи тиранів, є тим самим Богом, який тримає за руку кожного з нас сьогодні. Син Божий, народжений у Вифлеємі, не залишився осторонь людської долі; Він увійшов у саму гущу нашої історії, розділивши з нами біль втрат, гіркоту вигнання та спрагу справедливості.
Сьогодні ми відчуваємо Його особливу близькість, адже Христос нині співстраждає з Україною. Він присутній у кожному холодному окопі, у кожному зболеному серці матері, у кожному домі, що чекає на повернення рідних. Його світло розсіює темряву зневіри, бо правда Божа є вічною, а зло – тимчасове, яке неминуче завершиться поразкою. Саме в єдності з Христом ми знаходимо ту силу, яка дозволяє нам не просто виживати, а мужньо протистояти ворогу, з гідністю нести тягарі війни та з непохитною вірою прямувати до нашого спільного дня перемоги й утвердження справжньої свободи.
Сьогодні у нашому катедральному храмі ми урочисто завершуємо цей благодатний Ювілейний рік Надії. Подібно до того, як Пресвята Родина, вийшовши з Єгипту, прямувала до своєї землі, щоб розпочати новий етап, ми завершуємо цей період особливих Божих ласк, щоб нести їхні плоди далі у наше життя. Ювілейний рік не закінчується зачиненням дверей у базиліці святого Петра, а продовжується у наших вчинках й у нашому житі.
Упродовж цього року ми вчилися бути «паломниками надії», які не просто чекають на зміни, а самі стають зміною, несучи світло Христове своїм ближнім, нашим воїнам, пораненим і знедоленим. І хоча сьогодні ми символічно завершуємо Ювілею рік Надії, однак Божа благодать не має кордонів і термінів. Ми не залишаємо надію в минулому, а беремо її з собою як найцінніший скарб у Новий 2026 рік Божий та в наше життя.
Тож нехай плоди цього Ювілею проростають у нашому щоденному житті рясними справами милосердя. Нехай пам'ять про Божу вірність, яку ми особливо гостро відчували цього року, стане нашим щитом. Ми віримо, що Господь, який провів Свій народ через вигнання і привів назад до обітованої землі, так само проведе й Україну до її перемоги та відродження. Ми не знаємо, що принесе завтрашній день, але ми знаємо Того, Хто тримає це «завтра» у Своїх долонях. Нехай наша надія буде живою, активною і непохитною. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога, й Отця, та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.
+ Ярослав
28 грудня 2025 року Божого,м. Дрогобич
Детальніше...
26 грудня 2025
Христос Рождається!Дорогі у Христі брати і сестри!
Наступного дня після великого свята Східна Церква традиційно згадує тих осіб, які виконували в ньому головну роль. Це не просто літургійна традиція, а духовна логіка Церкви, яка вчить нас не поспіхом переходити від свята до свята, а вміти вдивлятися в осіб, покликаних Богом до особливої участі. Саме тому одразу після світлого празника Христового Різдва Церква, як народ Божий, збирається на святкування Собору Пресвятої Богородиці. Бо найближче до воплоченого Слова, до таємниці Різдва стоїть Пресвята Богородиця.
Слово «Собор» у цьому святі має глибоке значення. Воно означає не лише спільне зібрання вірних, але й єдність Церкви у вдячності, прославі та сповіданні віри. Уже з перших століть християни після Різдва сходилися разом, щоб віддати честь Тій, через яку Бог увійшов у людську історію. І ця соборність віри особливо яскраво проявилася на Вселенському Соборі в Ефесі 431 року. Саме там Церква чітко проголосила: Марія є Богородицею, бо Той, кого Вона народила, – не просто людина, до якої згодом «прилучився» Бог, а справжній і вічний Єдинородний Син Отця, що став людиною.
Це сповідання віри не є теоретичним формулюванням. Воно торкається самого ядра християнства. Бо якщо Діва Марія – не Богородиця, тоді Різдво втрачає свою спасенну силу. Але якщо Вона є Матір’ю Бога, тоді вифлеємський вертеп стає небом, убога стаєнка – місцем Божої слави, а людська історія – простором Божої присутності. Через Пречисту Богородительку здійснюється неможливе: Предвічний і Невмістимий Бог входить у межі часу й простору, стає близьким і доступним.
У різдвяній містерії нас вражає парадокс Божої любові: Той, перед Ким тремтять небесні сили, добровільно дозволяє покласти Себе в ясла. Творець всесвіту знаходить Собі житло в лоні Діви. Тому Церква не може мовчати перед цією тайною, прославляючи Діву Марію духовними гімнами: «Таїнство бачу дивне і преславне: небом стає вертеп, престолом херувимським – Діва, оселею – ясла, у яких лежить неосяжний Христос Бог […]», – з подивом виголошуємо в ірмосі Різдвяної утрені. Богородиця стає живим Кивотом, новим місцем Божої присутності серед людей. У Її смиренному «так» Бог знаходить простір, щоб звершити спасіння людини. І у цьому «Нехай станеться Мені по Твоєму слову» зосереджене прагнення всього людства. Бо людина від початку створена для спілкування з Богом, і синівства. Апостол Павло нагадує нам: Бог послав Свого Сина, щоб ми могли називати Його «Авва, Отче». Лише син може сказати до Бога: «Авва, Отче» (пор. Гал. 4, 6), тому Бог сам захотів, щоб ми були подібними до Нього, щоб були «синами в Сині» (пор. Еф. 1, 5).
Але цей шлях до Отця був перерваний гріхом, спотворений страхом і недовірою. Тому Син Божий стає Сином Людським, щоб ми знову могли стати синами і дочками Бога. І тут знову перед нами постає Богородиця, бо без Її вільної згоди, без Її співпраці з діянням Святого Духа цей задум не був би звершений. Євангелисти Матей і Лука одностайно наголошують: людська природа Христа формується дією Духа Святого і вірою Марії. Дух Святий творить у Христі повноту людяності – здатність любити, співчувати, прощати, страждати. А Діва Марія вводить Його в конкретний людський світ – у культуру, традицію, щоденну працю і молитву.
Вона не лише носить Його під серцем, але й виховує Його серце. Разом із Йосифом Вона навчає Ісуса молитися, слухати Слово Боже, любити Закон, бути уважним до убогих. І хоча Вона знає, що Він – Син Всевишнього, це не зменшує Її материнської турботи. Навпаки, робить її ще глибшою. У серці Христа поєднується дія Святого Духа і смиренний вплив Його Матері.
Євангелист Лука пише: «Марія ж пильно зберігала все це, роздумуючи у Своїм серці» (Лк. 2, 19). Марія не намагається все одразу зрозуміти. Вона приймає події, слова, пророцтва і носить їх у своєму серці, дозволяючи Богові поступово відкривати сенс. Вона пам’ятає ніч Різдва, втечу до Єгипту, пророчі слова Симеона, тривожні і світлі моменти життя Ісуса. Усе це стає частиною Її молитви.
Саме тому Пресвята Богородиця стає першим і найнадійнішим свідком таємниці Христа. Перш ніж апостоли підуть проповідувати, Вона вже живе Євангелієм. Її свідчення не гучне, але плідне, воно материнське. І це материнство не завершується під хрестом, а розширюється у Воскресінні та в житті Церкви. Богородиця стає Матір’ю Церкви, Матір’ю народів і Матір’ю надії.
Її присутність у світі не є спогадом минулого. Марійські святині по всьому світі, від Гваделупи до Фатіми, від Люрду до наших українських місць молитви – Зарваниці, Самбора, Грушева – свідчать, що Божа Мати не залишає своїх дітей. Вона чує наш біль, молиться і заступається за нас.
У часі тривог, війни, невизначеності майбутнього це свято Собору Пресвятої Богородиці нагадує нам просту, але фундаментальну істину: Бог увійшов у нашу історію не силою, а через смирення. Не через примус, а через любов. І сьогодні Він знову шукає серця, подібні до серця Його Матері, – відкритого, уважного, здатного відповісти на Божий поклик: «Нехай буде по Твоєму слову».
У сьогоднішній соборовій молитві піднесімо щиру подяку Пресвятій Богородиці за все, що Вона вчинила і чинить для нашого спасіння. У цей день, особливо посвячений Пресвятій Богородиці, з довірою звернімо до Неї наші благання про мир для кожного з нас, для наших родин і для всієї нашої зраненої війною України. Просімо, щоб Вона огорнула нас Своїм святим омофором. Благаймо, щоб Її присутність у нашому повсякденному житті була живою і дієвою, підтримувала нас у хвилини страху, зміцнювала у випробуваннях і вела дорогою надії. Навіть серед темряви війни пам’ятаймо: коли ми з Богом, коли стоїмо під покровом Його Матері, тоді жодне зло не має остаточного слова.
Дорогі у Христі брати і сестри! Для нас цьогорічне свято Собору Пресвятої Богородиці у Самборі є особливим і знаменним. Сьогодні ми не лише вшановуємо Матір Божу, але й урочисто завершуємо Ювілейний рік надії, який протягом цього року молитовно переживали у стінах нашого Прокатедрального собору.
Цей рік став благодатним простором паломництва, покаяння і духовного відновлення. У цьому храмі лунали молитви за мир в Україні, відбувалися дні духовної віднови, коли сотні вірних із вірою і покорою проходили через «Двері Милосердя», шукаючи примирення з Богом і внутрішнього зцілення у Таїнствах. Ми були свідками сліз матерів, які зі свічкою в руках благали про збереження своїх синів-воїнів; чули щирі молитви дітей, прості й чисті, але сповнені довіри. Підсумовуючи цей особливий час благодаті, усвідомлюємо: надія, про яку ми так часто говорили цього року, – це не наївний оптимізм і не втеча від реальності, а жива присутність Бога серед нас.
Сьогодні ми з особливою ревністю довіряємо Матері Божій наших захисників. Нехай Вона буде для них «Нерушимою Стіною» на полі бою, даруючи мудрість і охорону. Благаємо про втіху для тих, хто втратив найдорожчих, про зцілення для поранених тілом і духом, про повернення полонених та захист для тих, хто опинився під окупацією. Ми віримо, що заступництво Цариці миру принесе на нашу землю справедливий мир і відновить соборність та цілісність України. Нехай пам’ять про цей Ювілейний рік надії стане для нас фундаментом, на якому ми будуватимемо майбутнє нашої вільної держави.
У повній довірі до Божого Милосердя ми ввіряємо своє майбутнє в руки Господа нашого Ісуса Христа. До Тебе, Пресвята Богородице, ми звертаємо свій молитовний подих: нехай Твоя материнська опіка супроводжує нас кожного дня, щоб наш народ, очищений випробуваннями та зміцнений вірою, єдиним серцем і устами прославляв Бога у Пресвятій Тройці. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.
+ Ярослав
26 грудня 2025 року Божого,м. Самбір
Детальніше...
Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри!
Свята Церква поступово приготовляє нас до великого свята літургійного року – Різдва Христового. Це приготування розпочали ми ще місяць тому – передріздвяним постом Пилипівкою. Минулої неділі ми святкували пам’ять Праотців, а цієї згадуємо Святих Отців. Рівно ж сьогоднішня неділя перед Різдвом Христовим є завершальним етапом підготовки до великого свята народження в тілі Господа нашого Ісусу Христа, величної подію в історії спасіння, якою започатковується Новий Завіт – новий етап у взаєминах людини і Бога.
Заповіт – це угода, договір. Старий заповіт був угодою між Богом і Його народом. Головною умовою цієї угоди була вірність – вірність Бога своїй обітниці про спасіння і вірність людини Богові. Одразу ж після гріхопадіння прародичів Господь пообіцяв спасти людський рід від тягарів гріха, мовлячи до змія: «Я покладу ворожнечу між тобою і жінкою і між твоїм потомством та її потомством. Воно розчавить тобі голову…» (пор. Бт.3,15). Адамові спадкоємці грішать, бо гріхопадіння прародичів зробило людській рід особливо уразливим до зла. Цю людську трагедію cвятий апостол Павло виражає словами: «Нещаслива я людина! Хто мене визволить від тіла тієї смерті?» (Рим. 7, 24). Ці слова є воланням усього людства, яке усвiдомлює свою немiч у боротьбi з грiхом i смертю.
Апостольське читання, яке ми щойно почули, пригадує нам про віру старозавітних праведників. Найкращi представники людства жили вiрою у майбутнього Спасителя. Ця вiра надихала їх на великi дiла. На цій вiрi будувалось i до нинi будується спасiння свiту. За рiзних обставин цією вірою Отці Старого Завіту жили i перемагали. Віра є настільки могутньою, що здатна творити великі дива, по–людськи неможливі речі, як про це описує апостол Павло: «Вірою Авраам перебував у обіцяній землі… Вірою Авраам, поставлений на пробу… Часу не вистане мені, коли заходжуся розповідати про Гедеона, про Варака, про Самсона, про Єфту, про Давида й Самуїла та пророків, що вірою підбили царства, чинили справедливість, обітниць осягнули, загородили пащі левам, силу вогню гасили, вістря меча уникали, ставали сильні, бувши недолугі, на війні проявили мужність, наскоки чужинців відбивали. Жінки діставали назад своїх померлих, які воскресали. Інші загинули в муках, відкинувши визволення, щоб осягнути ліпше воскресіння» (пор. Єв. 11, 9-10, 17-23, 32-40).
В сьогоднішньому уривку Євангелії від Матея (1,1-25.) ми чуємо довгий перелік імен з родоводу Ісуса Христа. Ці імена пригадують нам шлях Месії до людства, починаючи від Авраама – чоловіка, що жив вірою в Бога, і аж до Йосифа – чоловіка, що також був ведений вірою. На початку цей родовід згадує простого чоловіка – Давида, пастуха, що був піднесений до царської величі, а завершується згадкою про Царя Всесвіту – Господа і Спаса нашого Ісуса Христа.
Святий євангелист Матей поділяє книгу родоводу Ісуса Христа на історію очікування в чотирьох періодах: говорить про час до Авраама, відтак час між Авраамом та Давидом, між Давидом і часом Вавилонської неволі, а далі – до народження на землі Спасителя світу. Іншими словами, святий Матей наче вводить нас таким прологом в Таїнство народження Ісуса Христа, показує Хто є Той, Якого ми очікуємо побачити у Різдвяну ніч у бідному вертепі в яслах на сіні, і дає відповідь – це є Месія. Він є Той, хто сповнить усі сподівання і очікування всієї історії старозавітного Ізраїля. Він є Той, хто буде сповненням обіцянки Бога Авраамові, що у його потомстві будуть благословенні всі народи. Він є Той, хто народиться з дому Давида, як «паросток з пня Єсея», буде сповненням того завіту, який уклав Бог з царем Давидом, кажучи, що потомок його отримає царство, «якому не буде кінця». А пророк Ісая, який був благовісником слова Божого в часи Вавилонської неволі, сповіщав прихід Спасителя не тільки для Ізраїля, але й для цілого світу. Іншими словами, Той, Хто має народитися, є сповненням надії, походить з дому царя Давида, є Месією, в якому Господь Бог сповняє все те, що Він говорив і обіцяв протягом усієї історії Старого Завіту. Прихід Месії засвідчують більше 300 незвичайних пророцтв у Старому Завіті, що стосуються Його життя і діяння.
У цьому родоводі Ісуса Христа ми зустрічаємо людей праведних і грішників, осіб тихих і непомітних, а також знатних людей, яким Бог довіряв відповідальні справи. Часто гріх ставав на перешкоді збереженню єдності людини із Богом, і тоді людина відверталася від Бога. Коли ж народ виявляв знаки покаяння, Бог продовжував благословляти своїх вірних. Уважно вслухаючись в імена з родоводу, який міститься в сьогоднішньому євангельському читанні, ми пригадуємо собі різні події з історії спасіння, в тому числі й ті, коли угода, Заповіт, між Богом і людиною, нехтувався людиною, а тому й прихід Спасителя світу, який мав увінчати Старий Завіт, міг здаватися нездійсненним. Проте Божа Любов і Сила подолали усі труднощі і небезпеки та зробили усе можливе, щоб подія Христового Різдва відбулась. У темряві різдвяної ночі народжується світло життя – Дитятко Ісус, і осяює пітьму людської історії. Споглядаючи це нетлінне різдвяне світло, ми переконуємося, що хоч би якою темною була ніч нашого сьогодення і хоч як лякав би нас морок, неодмінно настає світанок, і при світлі Сонця Правди всі діла темряви зникають.
Дорогі у Христі! Кілька років тому світ належно не відреагував на акт російської агресії та анексію Криму. Московія повірила, що може робити все, що заманеться, однак зустріла спротив народу України. Вже четвертий рік як Україна занурена у полум’я оборонної війни від повномасштабного нападу російського агресора. Наше життя радикально змінилося. Тишу українських ночей роздирають вибухи російських снарядів і ракет, а наші домівки і вулиці часто поглинає пітьма. В цей спосіб московія прагне зламати спротив України через умисне завдання болю цивільному населенню, агресор цілеспрямовано знищує житлові будинки, церкви, школи, лікарні, ув’язнює, депортує і вбиває людей... Однак попри труднощі, які переживаємо у ці дні, ми не зневірюємося, бо відчуваємо Божу опіку та підтримку наших братів і сестер у різних країнах світу. Український народ не тільки захищає власну державу, але й боронить Європу від реваншу російського імперіалізму. Світ міняється через жертовність українців. Наші воїни – захисники і захисниці оберігають нас, властиво захищають гідність і свободу людського роду. Натхнені Священним Писанням, пам’ятаймо, що зло – примарне і тимчасове, а тріумф добра – справжній та всеохоплюючий. Будьмо вірні Богові до кінця, і Він завжди допоможе нам! Бо ж у Євангелії від Йоана сказано: “І Слово стало тілом, і оселилося між нами” (1,14). Не на якійсь віддаленій планеті, а тут – між нами. Він готовий розділити з нами наше горе, допомагаючи нам нести наші найважчі тягарі. Великим подарунком Бога для нас на Різдво є не закони, не філософія, а Він Сам – Господь наш Ісус Христос! Християнство – це набагато більше, ніж ряд заповідей. Це – Присутність: Еммануїл – з нами Бог! З нами у потребі – аби підтримати нас. З нами у горі – аби висушити сльози. З нами, коли ми падаємо – аби підвести нас. З нами у слабкості – аби додати нам сил. Однак, часто ми сприймаємо Ісуса виключно як історичну постать минулого; як того, хто відіграє якусь важливу роль у майбутньому. Натомість ми рідко думаємо про Христа у теперішньому часі – як про Еммануїла, «Бога з нами».
Тож у ці дні війни агресора московії проти нашого народу, як ніколи, ми потребуємо пам’ятати, що «Бог з нами», Він близько до кожного з нас, і Його правда переможе! Нехай наш воплочений Спаситель у своєму Різдві надасть змісту і сенсу всім нашим зусиллям захистити життя, цілісність і суверенітет нашої держави. Нехай здійснить усі наші очікування, які ми в молитві до Нього представляємо. Нехай це Різдво буде моментом великої радості всього народу, якої в нас ніхто не зможе забрати. Тож не переставаймо бути носіями Доброї новини надії, любові та радості. З особливною вдячністю та молитовною підтримкою огортаймо тих, хто нас захищає, наше воїнство, хто допомагає постраждалим від війни. Під час наших різдвяних богослужінь і за святковим столом згадаймо всіх, завдяки кому ми святкуємо Різдво у вільній і незалежній Україні, яка стоїть, молиться і бореться. Нехай у цей радісний Різдвяний час благодатна близькість Бога наповнює ваше життєве покликання освяченими орієнтирами та милостивою Божою підтримкою у служінні Богові та своєму народові. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.
+ Ярослав
21 грудня 2025 року Божого,м. Дрогобич
Детальніше...
Не бійтесь, бо я звіщаю вам велику радість,що буде радістю всього народу (Лк. 2, 10).
Всесвітліші та всечесніші отці!Преподобні ченці та черниці!Дорогі в Христі брати і сестри!
ХРИСТОС РОЖДАЄТЬСЯ!
У ці сповнені небесного світла дні наші серця наповнюються тихою, але нездоланною радістю, бо сьогодні в історію світу знову входить Бог – наш Спаситель і Господь. Разом із пастушками, що поспішали на поклик ангельської благовісті, і з мудрецями, яких повела сяюча вифлеємська зоря, ми духовно прямуємо до вбогого вертепу, де в яслах спочиває той, хто створив небо й землю, океани й зоряні простори.
Саме там, у темній печері, засяяло світло, якого жодна темрява не в силі погасити – Христос, Світло від Світла, Бог істинний від Бога істинного. Тому св. Іван Золотоустий закликає: «Нині тріумфують на небі ангели, здригається в аді ворог роду людського, на землі воскресають впалі люди, радіючи надії спасіння. Тому нехай радіє святий, бо наблизився до слави; нехай радіє грішник, бо запрошений здобути прощення; нехай надихнеться язичник, бо покликаний до життя» (Слово на Різдво Христове).
Чому ж Владика Всесвіту зійшов у людську неміч? Чому Безсмертний узяв на себе нашу смертність? Чому Він прийняв образ слуги, ставши подібним до нас (Флп. 2, 7)? На ці запитання відповідає преподобний Ісаак Сирійський: «Єдина причина створення світу і пришестя Христа полягає в явленні превеликої любові Божої» (Розділи про знання, IV. 79–80). Любов завжди входить у життя іншого, поділяє його радості й скорботи. У смиренному народженні Христа відкривається велич Божої любові, яка ввійшла в людську історію, щоб узяти наші немочі та щоб ми «мали життя – щоб достоту мали» (Ів. 10, 10). Відтепер ми вже «не чужинці і не приходні, а співгромадяни святих і домашні Божі» (Еф. 2, 19).
Різдво нагадує нам, що ми – не сироти світу, а діти Божі. Той, хто народився в убогому вертепі, зробив себе бідним, щоб збагатити нас своєю благодаттю. Він умисно обрав ясла замість палацу, щоб кожен – і простий пастух, і мудрий учений – міг наблизитися до Нього без страху й сорому. Христос прийшов не як грізний суддя, а як Дитя, беззахисне й смиренне. Він став одним із нас, щоб ніхто не міг сказати: «Бог далекий, Він мене не розуміє». Він узяв на себе наші тягарі, щоб звільнити нас від рабства гріха й відкрити шлях до нового, благодатного життя.
Різдво Христове – це не тільки світлий спогад про подію далекої давнини. Це Божий заклик до внутрішнього оновлення. Христос народжується не лише у Вифлеємі – Він прагне народитися в кожному людському серці. Тому це свято втрачає сенс, якщо ми не прагнемо стати новими людьми. Господь чекає, щоб і ми прямували до Нього всім серцем.
Бути з Христом означає любити Його і виконувати Його заповіді, дозволяючи народитися в собі новій людині. Лише той, хто впускає Христа у свою душу, здатний приносити плоди миру й любові, служити ближньому, бути справжньою опорою для Церкви, для своєї родини й Батьківщини. Серце, яке стало яслами для Богонемовляти, перетворюється на живий світильник, що просвічує темряву цього непевного й тривожного світу.
Щороку під час Різдвяних свят знову і знову лунає ангельське славослів'я: «Слава на висотах Богу й на землі мир людям Його вподобання» (Лк. 2, 14). Але у відповідь ми спостерігаємо замість миру – війну. Бо там, де гасне світло Євангелія, постає морок ненависті, неправди й зневіри. А де приходить Христос, – путь, істина і життя (пор. Ів. 14, 6), – там воскресає надія, там зігрівається любов, там розгоряється світло, яке веде до спасіння.
Світ навколо нас змінюється залежно від того, що відбувається в нашій душі: наскільки чисте наше серце, міцна наша віра, сильна наша любов. Бо, за словом апостола Якова, «плід праведності сіється в мирі тим, хто мир чинить» (Як. 3, 18). Мир починається всередині людини – у чистоті серця, у твердості віри, у здатності чинити добро. Плід праведності виростає там, де люди сіють мир.
Тому сьогодні, як ніколи, Господь очікує від нас діл милосердя: простягнімо руку до самотніх, підбадьорімо зневірених, підтримаймо слабких, огорнімо турботою хворих, не проходімо повз тих, кому важко. Кожен наш добрий вчинок – це наш дар, наш «ладан і золото» для новонародженого Христа.
Наша країна сьогодні переживає період суворих випробувань воєнним лихоліттям. Підтримкою та опорою нехай буде для нас Христова віра, в якій упродовж століть знаходили втіху наші предки. У євангельських оповіданнях ангели чотири рази говорять людям: «Не бійся!». Небесні посланці так звертаються спочатку до праведного Захарії, батька Івана Хрестителя (Лк. 1, 13), потім до Пречистої Діви Марії (Лк. 1, 30), праведного Йосифа Обручника (Мт. 1, 20) і, нарешті, до вифлеємських пастирів (Лк. 2, 10). «Не бійся!» – лунає і для нас сьогодні. Господь знає людську неміч, знає, як легко серце охоплює страх, як часто сумління паралізує зневіра. Але Різдво – це торжество перемоги Божої любові над усім, що нас лякає. «Коли Бог за нас, хто проти нас?» – каже апостол Павло (Рим. 8, 31). У цьому запевненні ми черпаємо мужність долати всі виклики і випробування, які трапляються на нашому шляху.
Дорогі в Христі! Пам'ятаючи слова апостола: «За все дякуйте: така бо воля Божа щодо вас у Христі Ісусі» (I Сол. 5, 18), ми прощаємося із 2025 роком і з надією вступаємо у новий 2026 рік. Це рік, коли ми відзначатимемо важливі річниці: 430-річчя Берестейської унії, яка, відновивши церковну єдність, стала важливим елементом української ідентичності; 80-річчя сумнозвісного Львівського псевдособору, який намагався знищити УГКЦ, нагадуючи про ціну релігійної свободи та стійкість віри; 35-річчя відновлення незалежності України, яке є нагодою переосмислити важливість бути господарями на своїй землі та усвідомити, що свобода потребує постійного захисту. Ці та інші річниці – не просто дати в календарі, а віхи пам'яті, що формують нашу ідентичність і визначають напрямок руху вперед. Вони нагадують: історія не є минулим – вона живе в нас і формує наше майбутнє. Ми несемо досвід випробувань, але й незламну віру в перемогу справедливості.
Улюблені в Господі! Прийміть сердечні вітання з великим святом Різдва Христового та Новим 2026 роком Божим! Нехай ці привітання долинуть до кожної родини й до кожного дому; до захисників і захисниць нашої Батьківщини. Нехай новонароджений Спаситель наповнить ваші серця миром, дарує вам духовну радість, терпеливість і відвагу, зцілить ваші душевні й тілесні рани, зміцнить у надії на вічне життя. Хоч би де ви тепер перебували – у своїй домівці чи на чужині, у тилу чи на передовій, серед родини чи на самоті – Христос прийшов задля вас і до вас. Він поруч. Він благословляє й огортає кожного з вас своєю любов'ю. Нехай ваші серця стануть яслами, готовими прийняти Богонемовля Ісуса, а добрі діла будуть дорогоцінними дарами, які ви завжди готові принести Йому. Пам’ятайте, що сьогодні нашої особливої турботи потребують воїни, які мужньо захищають нашу Батьківщину. Уникайте байдужості й чиніть діла милосердя, поспішаючи до хворих, одиноких і всіх, кому потрібна ваша підтримка. Нехай Вифлеємська зоря осяює ваші життєві шляхи, провадячи вас до Христа, який є нашим Спасителем і Господом. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами!
ХРИСТОС РОЖДАЄТЬСЯ!
+ Ярослав (Приріз),Єпископ Самбірсько-Дрогобицький
Дано в Дрогобичі,при Катедральному соборі Пресвятої Трійці,у празник Святого Миколая, архиєпископа Мир Лікійських, чудотворця,6 грудня 2025 року Божого
Детальніше...
Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри!
У сьогоднішньому Євангелії Ісус Христос розповідає притчу про запрошених на бенкет. Таким чином Господь вже вкотре порівнює Царство Боже з бенкетом – святкуванням! Це Царство – завжди велика і радісна подія. Ніколи воно не прирівнюється до чогось сумного, нудного чи нецікавого. Царство Боже означає повноту життя, радість, мир і любов цілісної людини.
Притчу про запрошених на бенкет Христос розповідає, ніби відповідаючи одному юдеєві, який промовив: «Щасливий той, хто їстиме хліб у Царстві Божім» (пор. Лк.14, 15). Цей чоловік, як і кожний ізраїльтянин того часу, мав традиційне юдейське уявлення про месіанський прихід і про Боже Царство. Він, як і кожний правовірний єврей, не міг собі навіть уявити, що до Небесного Царства ввійдуть навернені грішники і погани.
Господь запрошує нас прийняти Добру Новину про споконвічний Божий план щодо життя вічного, який був висловлений через Господа нашого Ісуса Христа. Першими посланцями чи слугами, котрі були послані скликати людей на бенкет, були старозавітні пророки, ті мужі, яких покликав Бог промовляти до людей: «Так сказав Господь». Гостями, яких запросили першими прийти на весільний бенкет Сина Божого, були люди Ізраїлю. Коли ж вони не прийняли запрошення, Бог послав нових посланців – апостолів і перших місіонерів, які понесли це запрошення не тільки до ізраїльтян, а й до кожної людини. Тепер усі люди є покликаними прийти на бенкет спасіння Божого Сина. Небесний Отець любить кожну людину, яка носить Його Образ у своїй душі. Він бажає бачити поряд себе всіх людей. Всі ми є запрошені до вічної радості в Небесному Царстві.
Християнське життя починається з запрошення від Господа – приходьте! Тепер ми у Христі маємо сміливість прийти, наблизитися до Бога, нашого Небесного Отця. Ми маємо особливу нагоду прийти до Нього під час передріздвяного посту, коли приготовляємось святкувати Воплочення Божого Сина. Бог приходить до нас у Різдві, щоб ми могли прийти до Нього у таїнствах спасіння. Він поширює на нас те саме запрошення, яке Він сказав Закхеєві: «Притьмом злізай, бо я сьогодні маю бути в твоїм домі» (пор. Лк. 19,5). Він хоче прийти, щоб замешкати в нас.
Трудність полягає у тому, що наше життя – це лабіринт різних запрошень. Нас часто запрошують у різні місця. Нажаль, часто ми не маємо відчуття того, що головне у житті, не маємо здатності вибирати те, що є правильним, і тому ми не раз приймаємо неправильні запрошення, робимо помилкові рішення. Так ми пропускаємо бенкет, повноту життя у Христі, і женемось за скороминучими благами цього світу.
Коли Ісус промовляє до нас: «Прийдіть», Він знає, наскільки сильно ми бажаємо справжнього миру і сенсу в житті. Він знає, як багато всього нас розчаровує. Він знає рутину нашого життя, як часто ми знеохочені. Він знає, що означає прожити половину життя і зрозуміти, що ти не досяг усього, чого бажав досягнути в цьому житті для спасіння і життя вічного. Він знає, що означає тривожитись, страдати… Він знає як усі ці почуття впливають на нас і тому запрошує нас прийти до Нього. «Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені, і я облегшу вас» (пор. Мт.11,28).
Сьогоднішня євангельська благовість промовляє до кожного з нас – ти запрошений! Ми запрошені до Божого Царства, до вічної слави, до спілкування з Богом. Ми запрошені сидіти за столом з нашим Господом. У Священному Писанні читаємо: «Блаженні запрошені на вечерю Агнця» (пор. Од. 19, 9). Сам Бог Отець через свого Єдинородного Сина Господа нашого Ісуса Христа запрошує нас до Царства Божого. Запрошення це – персональне, звернене до кожного особисто. Воно потребує відповіді. Кожен, навіть й подумки, має сказати: «Так, Господи». Ця відповідь передбачає не лише слова, але й дії. Зокрема, це передбачає іти за Ісусом, слухати Його Слово, зберігати Його Заповіді, жити повнотою святих Тайн та свідчити про Його любов у повсякденному житті.
Наступна думка, на яку сьогодні хотілося б звернути увагу це слова: «Ідіть, усе готове!» (Лк.14,17). Не завтра, але вже сьогодні все є готове. «Ось тепер - час сприятливий, ось тепер - день спасіння», – читаємо у святого апостола Павла у посланні до Коринтян (пор. ІІ Кор 6,2). На означення бенкету у цій притчі є вжите слово δεῖπνον, яке означає основну їжу дня – вечерю, яка споживалася ближче до вечора. Це слово є важливим, бо воно говорить нам про те, які стосунки Ісус хоче мати з нами, коли ми прийдемо до Нього. Східні народи споживали трапезу тричі на день. Сніданок полягав у невеликому сухарику хліба з вином. Обід був маленькою перекускою посеред дороги або серед поля. Вечеря ж була головною трапезою дня: люди могли дозволити собі довго сидіти за столом, бо вся робота вже була зроблена, і вони не поспішали, багато розмовляли між собою. Тому той факт, що Ісус запрошує нас на бенкет-вечерю, описує тісний, довготривалий, особистий стосунок, який Бог хоче встановити з кожним з нас.
Бенкет чи вечеря, про які нам розповідає Христос у сьогоднішній притчі, є нічим іншим як Євхаристією – Трапезою, у якій ми запрошені брати участь на кожній літургії. Євхаристійне богослужіння є передсмаком Месіанського бенкету, коли ми сядемо вечеряти з Господом в Небесному Царстві. Це означає, що кожного разу, коли ми приходимо на небесний бенкет Євхаристії, щоб отримати Найсвятіше Тіло і Кров нашого Господа, ми споглядаємо вперед, на Друге Пришестя – Парусію. Іншими словами, Євхаристія – є передсмаком і передчуттям Бенкету в небі, який все ще має відбутися. Отож коли людина отримує Святі Тайни – Пресвяту Євхаристію – тепер, то, водночас, отримує обіцянку сопричастя з Христом у майбутньому віці. Так як Ісус сказав своїм учням: “Я завіщаю вам Царство, як мені завіщав Отець мій, щоб їли й пили за столом у моїм Царстві” (пор. Лк. 22,29-30).
Сьогоднішній недільний день, який у традиції Церкви називається Днем Господнім – особливим днем для Євхаристії, не є простою дниною нашого життя. Сьогодні є той єдиний день, коли ми маємо привілей прийти до Господа і бути причасником богослужіння. Бог нам служить. Єдиний час, коли ми маємо нагоду, це – теперішній момент. Все, що людина має, це – “сьогодні”, бо “вчора” вже немає, адже вчорашній день минув, а “завтра” для нас може й не настати. Суд для нас не буде тільки наприкінці світу. Він може відбутися будь-коли, бо будь-якого дня ми можемо померти – переставитися і постати перед нашим Господом. Парусія – прихід не є лише наприкінці світу, він вже почався і триває.
«Коли мені треба каятися», – запитав хтось одного старця, а той йому відповів: «В останній день твого життя». «Але я не знаю, який день буде мій останній», - відповів співбесідник. «Тоді кайся щодня», – сказав монах. Ми не можемо вибирати, як чи коли помремо. Ми можемо лише вирішувати, як ми будемо жити зараз – сьогодні. Теперішнє є тією точкою, коли час торкається вічності. Мета часу – дати нам можливість прийти до Бога, щоб відповісти на Його запрошення, на бенкет.
Однак маємо пам’ятати, що прихід є тільки початком. Людина має прийти до Христа, щоб Його пізнати. Після цього вона мусить йти далі, несучи свідчення про Нього. Отримавши нове життя в Христі, ми покликані нести його іншим. Ми стаємо слугами, про яких згадується у сьогоднішньому Євангелії: «Іди що скоріш на майдани й вулиці міста й приведи сюди вбогих, калік, сліпих, кульгавих… Піди на шляхи та огорожі й наполягай увійти, щоб дім мій наповнився» (пор. Лк.14,21- 23). Господь хоче, щоб Його дім був наповнений і щоб усі Його діти були з Ним. У цьому є і завжди було і буде завдання Церкви – іти на дороги й узбіччя, проголошуючи запрошення на Господній бенкет, доносячи його до кожного, щоб наповнився Божий дім. Це – велике бажання нашого Господа!
Дорогі у Христі брати і сестри, сьогодні святкуючи оновлення вашого храму, це добра нагода подякувати Богові за ті незліченні благодаті, які ми від Нього отримали, а також скласти подяку всім, хто впродовж цього періоду підтримував і надалі підтримує наші зусилля в розбудові церковного життя. Усе, що за благодаттю Божою вам вдалося здійснити, стало можливим завдяки щиро віруючим людям, які люблять Церкву як свою матір, піклуються про її зростання, дбають про розвиток, сприяють розбудові.
Люди завжди будуть потребувати Бога, навіть в епоху, коли у світі панує науковий прогрес, технологія і глобалізація: Бога, Який відкрив Себе нам в Ісусі Христі і єднає нас у Вселенській Церкві, щоб ми з Ним і через Нього навчалися правдивого життя, щоб ми зберігали й утілювали критерії справжньої людяності.
Улюблені молільники! Ця неділя також називається неділею Праотців. Вона звіщає нам, що завершується час приготування до Різдва, добігає кінця Різдвяний піст, не біймося прийняти Боже запрошення, бо не людина готує Різдво, а Господь, наш Небесний Отець! Відкладімо всі інші запрошення у житті, а відкликнімось на Господній заклик і будьмо учасниками Господньої Вечері. Молімося, щоб кожний з нас побачив красу Господньої трапези і вже сьогодні зазнавав радості від спілкування з Богом. Нехай у цей передріздвяний час благодатна близькість Бога наповнює Ваше життєве покликання освяченими орієнтирами та милостивою Божою підтримкою у служінні Богові й своєму народові. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.
+ Ярослав
14 грудня 2025 року Божого,с. Соколя
Детальніше...
Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри!
Сьогоднішнє свято Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці святою Анною являє собою один із найбільш виняткових і глибоких моментів в історії спасіння, який нагадує нам, про випереджаючу й всепереможну Божу любов. У цьому святі ми пригадуємо дві великі істини нашої віри: реальність первородного гріха і велич переможної Христової благодаті, яка найвищим чином об’явилася в особі Пресвятої Богородиці, непорочно зачатої святою Анною.
Саме в Пречистій Діві ми бачимо, що Божий задум – сильніший за людську слабкість, а Господня благодать є завжди на крок попереду наслідків гріха. Її Непорочне Зачаття – не ізольований привілей, а необхідна умова для Воплочення Слова Божого, що підкреслює абсолютну святість Того, Хто мав народитися.
Бог у Своїй вічній любові вибрав людину – і вибрав її у Своєму Синові «перед заснуванням світу» (Еф. 1,4). Цей вибір не випадковий жест, а предвічний задум любові, у якому людина покликана стати учасником Божого життя (theosis), жити в Його світлі й правді, наповнена обожествляючою благодаттю.
Проте людина відповіла на цей дар своїм «ні». У книзі Буття читаємо про цей акт гордині, коли людина прийняла спокусу диявола: бути богом без Бога; самостійно визначати добро і зло. Це був рух від теоцентричності до егоцентричності. У цьому «ні» народилася перша відчуженість та дистанція між людиною і Творцем, що проявилася у страху, у звинуваченні і в небажанні стати у правді перед Господом (пор. Бут. 3, 10-12). Людина, хоч і втрачає через гріхопадіння істинне пізнання Бога, все ж не перестає шукати Того, Хто є началом усього буття. Саме про такий пошук апостол Павло говорить мешканцям Афін: «Мужі-атеняни… Я знайшов жертовник, на якому було написано: Невідомому богові. Те, отже, чому ви, не відаючи його, покланяєтесь, те я вам звіщаю» (Ді. 17, 22-23).
Перший симптом гріха – небажання поглянути на себе, на своє серце, на свої провини – залишається суттю гріха і сьогодні. Гріх розриває внутрішню гармонію, віддаляє нас від Бога і закриває очі на правду. Але Господь не залишає людину в її падінні. Він першим робить крок назустріч, промовляючи те вічне й сповнене любові питання: «Адаме, де ти?» (Бут. 3, 9). Це запрошення до примирення й покаяння. Бог терпеливо долає дистанцію, створену нашим гріхом, очікуючи нашої відповіді.
Крім цього, гріх прародичів піднімає питання зла. Якщо Бог, Який є абсолютним Добром, створив усе добрим – то звідки походить зло? Перші сторінки Священного Писання (Бут. 1-3) пояснюють: зло народжується зі зловживання свободою та вибором сотвореної істоти упалих ангелів, а опісля людини. Проте у Своєму всемогутньому милосерді Бог не дозволяє злу мати останнє слово. Уже в раю лунає велика обітниця спасіння – Протоєвангеліє: «Я покладу ворожнечу між тобою і жінкою, і між твоїм потомством та її потомством. Воно розчавить тобі голову, а ти будеш намагатися ввіп’ястися йому в п’яту» (Бут. 3, 15).
Це слово – джерело незламної надії, яке вказує, що через Потомство Жінки – Христа Спасителя – відбудеться остаточна перемога над злом, дияволом і смертю. Церковна традиція завжди бачила в цій Жінці Пресвяту Богородицю – нову Єву, яка своїм послухом відновила те, що втратила перша Єва своїм непослухом, і стане матір’ю всіх відкуплених Божим Сином. З огляду на місію Богоматеринства вона була захороненою від загальної спадщини людського роду — первородного гріха, та ним породженого зла. В цьому є суть Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці: таємниці Божої благодаті, яка огортає її від першої миті буття.
Щоб Син Божий міг прийняти людську природу для нашого спасіння, Отець готує для Нього Матір – ту, яка мала бути неторкнутою тінню гріха. Апостол Павло нагадує, що Бог вибрав нас «бути святими й непорочними перед Ним у любові» (Еф. 1,4). У Діві Марії цей задум здійснився унікальним чином. Непорочне Зачаття як догмат Католицької Церкви, урочисто проголошений папою Пієм IX у 1854 році буллою Ineffabilis Deus, означає, що Пресвята Діва Марія від першої хвилини Свого зачаття була збережена від усякої плями первородного гріха, єдиною благодаттю й привілеєм Всемогутнього Бога, задля заслуг Ісуса Христа, Спасителя людського роду.
Цей дар, ця Божа благодать, якої удостоїлася Богородиця у самому своєму зачатті, був даний для Неї з огляду на Її покликання, на Її особливу місію в цьому світі. Вона мала стати Матір’ю Сина Божого, і тому Господь Бог від сотворення світу передбачив і зберіг для Неї цю особливу благодать, прихильність, ласку. Часами цей Божий дар, який Вона отримала, називають «привілеєм», мовляв, Вона отримала щось таке особливе, неповторне, унікальне з-поміж усіх людей на світі. Ця ласка Божа, яку Вона отримала, є справді особливою і неповторною: «Ти — єдина з людського роду від гріха первородного не була очищена, але наперед захоронена», — молимося ми в наших літургійних текстах.
Вітання архангела Гавреїла: «Радуйся, Благодатна, Господь з Тобою!» (Лк. 1,28) відкриває правду, що благодать випередила Її народження і зробила Її Всесвятою. Благодать – не просто дар, а участь у Божому житті, світло, яке відкриває людське серце для того, щоб прийняти і вмістити Бога. Народження Марії, дане праведним Йоакиму та Анні після довгих років віри й терпеливості, стає моментом, коли Господь готує «Храм» для Свого Сина. Їхня тиха, але незламна надія, попри бездітність, що тому часі родина вважалася не благодатною, перетворюється на місце Божого дива.
Коли Марія відповідає: «Ось я слугиня Господня, нехай мені станеться по твоєму слову» (Лк. 1,38), Вона явить досконалу свободу – свободу від гордині, від страху, від замкненості на собі. Її «так» стає протилежністю до «ні» першої Єви й відкриває шлях нашому спасінню. Непорочно Зачата, Вона є образом Церкви і прообразом кожного віруючого: тим, ким ми покликані стати через діяння Христової благодаті – святими й непорочними. Марія доводить, що людська природа, торкнута Богом, може бути відновлена й освячена у своїй повноті.
Сьогоднішнє свято утверджує нас у цій істині, яка є основою нашої віри: Божа благодать завжди випереджає темряву і завжди її перемагає. У часи, коли світ здригається від тривог, глибокого страждання і жорстокої війни, покликання Діви Марії нагадує, що навіть тінь первородного гріха, цей спадок людської недосконалості, не здатна зруйнувати досконалий Божий задум любові та спасіння. Її Непорочне Зачаття – це перший, сяючий промінь, що провіщає остаточну перемогу Христа і Його благовісті.
Саме тому це свято лунає так особливо і так близько у наш непростий час. Коли війна руйнує домівки, коли сім’ї живуть у вимушених переїздах і розлуках, коли економічна скрута тисне на плечі нашого народу, Непорочно Зачата постає перед нами як Заступниця, що розуміє наш біль. Вона, що знала біль і страх втечі до Єгипту, близька до кожної матері, яка сьогодні рятує своїх дітей від небезпеки; Вона, чию душу, як пророчив старець Симеон, пронизав меч, глибоко розуміє тих, хто оплакує втрати своїх полеглих героїв. Її непорочність не є віддаленою досконалістю – навпаки, вона є яскравим свідченням того, що зло, у його найрізноманітніших проявах, не має і не матиме останнього слова.
Церква не випадково проголосила цей догмат у 1854 році, коли Європа жила в тривогах і революціях. Папа Пій IX утвердив догмат Непорочного Зачаття як знак надії, як орієнтир того, що Божа дія не припиняється навіть посеред найбільшого історичного хаосу. І сьогодні, коли технології підміняють справжню реальність, а холодна байдужість роз’їдає людські серця, ця істина лунає ще виразніше. Первородний гріх проявляється не лише у великому гніві чи жадобі влади, а й у тихій, нищівній байдужості до страждання ближнього.
Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішнє свято нагадує нам про наше особисте покликання до обожествлення – до теозису. Через Таїнство Хрещення ми були очищені від первородного гріха, через Таїнство Покаяння – піднесені з наших щоденних гріхів, а через Євхаристію – єднаємося з нашим Спасителем Христом. Пресвята Богородиця супроводжує нас у цьому постійному духовному русі. Вона, що вмістила незбагненного Бога у Своєму лоні, навчає нас вміщати Його у серці – у прощенні тих, хто нас образив, у щоденному служінні ближньому, у витривалій молитві за нашу перемогу і справедливий мир. Кожен воїн світла і добра, волонтер, медик, капелан – це люди, які промовляють Богу своє щоденне «Так» і несуть світло любові та жертовності туди, де воно здається абсолютно неможливим.
Тому сьогоднішнє свято всім нам пригадує, що маємо в собі безцінний, нетлінний скарб – Божий образ, який нам необхідно пильно охороняти від зіпсуття через гріх. Воно нас також вчить, що Бог постійно провадить нас, і навіть тоді, коли нам є найважче, Він нас не забуває і не полишає. Довіра до Бога і витривалість у збереженні праведності врешті-решт спричинить те, що Бог навідається до нашого життя, повністю перемінить його і відновить у нас усе святе, чисте і непорочне. Заради цієї великої мети варто жити і заради цього варто змагатися цілим своїм життям. Тож нехай благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа буде з усіма вами. Амінь.
+ Ярослав
09 грудня 2025 року Божого,м. Борислав
Детальніше...