Слава Ісусу Христу!
Дорогі у Христі брати і сестри!
Різдвяний коло свят завершується празником Господнього Стрітення, що його святкуємо, сьогодні, у сороковий день після Христового Різдва. Цей празник своїм змістом тісно пов’язаний з Різдвом Христа і відкриває шлях до Пасхи. Сьогодні таїнственно споглядаємо, як Пречиста Діва Марія і святий обручник Йосиф приходять до єрусалимського храму, а на руках Богородиці бачимо сорокаденне дитятко Ісуса. Можна сказати, що сьогодні до храму Пресвяту родину привів Господній Закон. Тому що, згідно з старозавітним приписом, на згадку про спасіння Ізраїля під час виходу з Єгипту кожен первенець посвячується Богові (пор. Вих.13, 2). Для того, щоб батьки могли втішатися присутністю цієї дитини, яка є Божою власністю, вони повинні були принести Богові жертву на сороковий день після народження дитини (пор. Лк. 2,24). Але на Стрітення Господнє за цим релігійним обрядом відбулося щось надзвичайне – зустріч людини з Богом, Спасителя зі спрагненим спасіння людством.
Три основні елементи варто виокремити у цій євангельській події: таємниця пришестя, реальність зустрічі та проголошення пророцтва.Богослужіння свята пригадує нам насамперед здійснення пророцтва Малахії: «І Господь, що ви його шукаєте, прийде негайно у храм свій» (Мал.3,1). Ці слова сповнились в цю хвилину, коли вперше до своєї святині ввійшов той, який є для неї Господом. Також і псальмоспівець торжественно взиває: «О брами, підніміте главні ваші… щоб увійшов Цар слави. “Хто він - отой Цар слави?”…"Господь сил, він є Цар слави!"» (Пс. 23,7-8.10). Вєрусалимський храм входить Той, на кого чекали століттями, Той, Хто є виконання обіцянок Старого Завіту – Месія,Якого пророкували. Псалмоспівець називає Його «Царем слави».Соломонів храм від моменту його будівництва чекав на очікуваний та таємний прихід Того, Хто був обіцяний. І ось у Стрітенні Архиєрей, істинний і вічний Первосвященик входить до храму.
Святиня, яка була збудована людьми для прослави правдивого Бога, мала поступитися місцем святині, яку збудує сам Бог в Єрусалимі. Саме сьогодні прибув до святині Той, Хто має сповнити її покликання, Той, Хто має «збудувати її знову». Навчаючи одного разу в єрусалимському храмі Ісус промовить, що ця будівля, зведена людськими руками, яку вже руйнували вороги, знову буде зруйнованою, але це руйнування буде початком для святині, яку не можливо зруйнувати. Учні ж Ісуса лише згодом після воскресіння Спасителя зрозуміли, що Він «святинею назвав своє тіло» (Йо. 2,20-21).
Таким чином Бог укладає Новий заповіт зі своїм народом у своєму Сині, Якого Він «помазав і послав у світ». Святиня Старого завіту очікує на цього Помазаника, очікує на Месію. Можна сказати, що основним покликанням цієї святині є очікування. І ось Господь входить. Несуть його на своїх руках Марія і Йосиф. Він входить як Дитятко, якому лише сорок днів, щоб виконати закон Мойсея. Приносять його, як багатьох інших ізраїльських дітей до святині. Дитя вбогих батьків. Входить він непомітно і неочікувано для всіх, наче всупереч слів пророка Малахії, бо «Бог – тайний» (Іс.45,15), Бог – прихований в людському тілі і народжений у стаєнці, що поблизу Вифлеєму. Ісус як Син Божий був вільний від закону «відкуплення», як і Його Матір – від закону очищення. Євангелист Лука підкреслює, що батьки Ісуса зберегли вірність Божому законові, що заохочував до пожертвування новонародженого і наказував звершити обряд очищення матері (Лк.2, 22-24; Лев.12,2-8).
Другий характерний елемент сьогоднішнього торжества це реальність зустрічі. В Єрусалимському храмі відбувається щось дуже особливе. В цей день сюди, керований Духом Святим, приходить благочестивий старець Симеон, про якого святий Євангелист Лука пише: «Чоловік той, праведний та побожний, очікував утіхи Ізраїля, і Дух Святий був на ньому. Йому було відкрито Святим Духом, що не бачитиме смерті перш, ніж побачить Христа Господа» (Лк 2,25-26). Сьогодні таїнственно споглядаємо тут і пророчицю Анну, яка, «жила сім років з чоловіком від дівування свого; зоставшись вдовою аж до вісімдесят четвертого року, вона не відходила від храму, служачи Богові вночі і вдень постом та молитвою» (Лк 2,36-37).З юності вона є вдовою і, як така, є символом для Ізраїлю, так і всього людства, яке втратило свого нареченого і живе в повній порожнечі, втративши споглядання бажаного обличчя. Однак ніколи не залишає храм, продовжує шукати і чекати його, молиться і постить, страждає й очікує. Євангелист розповідає нам, що «надійшла вона тієї самої години й почала прославляти Бога та говорити про нього всім, що чекали визволення Єрусалиму» (Лк 2,38).
Симеон був настільки старий, що ніхто з людей не знав про його вік; збився з ліку рокам, мабуть, і він сам. Легенда розповідає, що колись у сивій давнині він в числі сімдесять двох знавців древньоєврейської і грецької мови з наказу Єгипетського царя Птоломея Філадельфа перекладав Святе Письмо для Олександрійської бібліотеки. Йому випало перекладати книгу пророка Ісаї, і коли він дійшов до пророчих слів: «Ось діва зачне у лоні і породить сина і йому дадуть ім’я Емануїл, що в перекладі означає «з нами Бог» (Іс. 7,14), то став вагатися, ніяк не розуміючи, як можна народити дитятко і не втратити дівства. Думаючи, що в цьому місці Святого Письма з вини якогось переписувача вкралася помилка, він хотів закреслити слово «діва» і написати слово «жінка». Та тут явився йому ангел Божий і сказав, що він буде жити так довго, аж поки на власні очі не побачить здійснення цього пророцтва.
Старець Симеон виходить на зустріч Марії і Йосифові, бере на руки Дитятко і промовляє слова, які є живим відлунням пророцтва Ісаї: «Нині, Владико, можеш відпустити слугу твого за твоїм словом у мирі, бо мої очі бачили твоє спасіння, що ти приготував перед усіма народами; світло на просвіту поганам, і славу твого люду – Ізраїля» (пор. Лк.2,29-32; Іс. 25,7-9). Ці слова є синтезом всього очікування, це – синтез Старого заповіту. Людина, яка їх промовляє, не говорить сама від себе. Це – пророк, який промовляє з глибини об’явлення і віри Ізраїля. Він проголошує завершення Старого і початок Нового Завіту.
Старець Симеон і пророчиця Анна – представники Старого Завіту, які, в певному сенсі, прожили все своє життя в очікуванні моменту, коли єрусалимський храм відвідає сповіщений Месія. Симеон і Анна розуміють, що цей момент, нарешті, настав і, заспокоєні цією зустріччю, вони можуть із миром у серці прожити останні моменти свого життя (Лк. 2,29-32). У цій тихій зустрічі слова і жести прекрасно висловлюють реальність події, яка відбувається. Пришестя Месії не пройшло непомічено. Воно було відчитане пронизливим поглядом віри, яку старець Симеон проявляє в своїх зворушливих словах.
Ким насправді є це Дитятко якого приносять сьогодні до храму? Фундаментальну відповідь в історії світу і людства пророчо проголошує старець Симеон, який, пригортаючи Дитя до своїх грудей, відчуває в ньому «спасіння» Боже, «світло на просвічення поган», «славу» людей Ізраїля, «падіння і піднесення багатьох в Ізраїлі», «знак, якому будуть противитися». Таким є це Дитя, яке хоч і є «Царем слави» і «Господом святині», але перший раз входить до неї в тиші, приховано і в слабкості людської природи.
Третім елементом, який з'являється у сьогоднішньому святі, є пророцтво.Сьогодні звучать воістину пророчі слова. «Нині, Владико, можеш відпустити слугу твого за твоїм словом у мирі…»(Лк 2,29-32). Цією піснею ми молимося кожного дняна Вечірні. Таким чиномперед ніччю, яка наступає, звучить гімн про перемогу над темрявою.Старець Симеон, звертаючись до Марії каже: «Ось цей поставлений для падіння й підняття багатьох в Ізраїлі; він буде знаком протиріччя, та й тобі самій меч прошиє душу, щоб відкрились думки багатьох сердець» (Лк 2,34-35). Дитина буде одночасно причиною падіння і підняття багатьох в Ізраїлі. Бо вона несе спасіння, яке не буде прийняте всіма. Тому багато виступить проти Нього, згіршаться і впадуть,такожі учні покинуть Його,але Він є Спасителем усіх, хто заблукав і спотикнувся. Тут розкривається таємниця смерті і Воскресіння Господа, яка, подібно меча, пронизує серце учня і всієї Церкви, прообразом якої є Марія – Богородиця. Ця таємниця буде жити постійно в історії учня, який проходить також шлях від хреста до перемоги.Таким чином, хоча ми є ще на початку життя Ісуса, однак ми вже орієнтуємося на Голготуі на хрест, яким Ісус остаточно підтверджується як знак протиріччя. Усе це нам сказано вже на початку, на сороковий день після народження Ісуса, у святі Стрітення.
Дорогі у Христі! У сьогоднішньому святі страх перед смертю – страх перед самим Богом, Який власне є життям! – розвіюється, як туман після сходу сонця. Тепер старець на схилі життя вже більше не є у тіні смерті, але обіймає своїми старечими руками Того, Хто є Дателем життя. Тільки зустріч з Господом може врятувати нас від отрути смерті. Очі Симеона вже не бачать перед собою темряви, але Зорю життя — Боже спасіння. Зустріч із Ісусом Спасителем дозволяє жити і померти в мирі. Це здивування для тих, хто, стоячи голодним перед дверима, за якими він уявляв собі прірву темряви і небуття, після того, як вони відкриваються, бачить освітлений зал і чудово розставлені столи, приготовані для бенкету. Він повільно піднімаючи ногу, переступає поріг і може взяти участь у цьому святкуванні на яке нас запрошує Господь (пор. Лк.14,16-24).
Спасіння є приготоване Богом «перед усіма народами». Воно не є зарезервоване лише для Ізраїля. Воно є світло для всіх людей, що перебувають ще в безодні темряви і тіні смерті (пор. Лк 1,79; Іс 42,6; 49,6). Хто довіряєтся Божому провидінню, приймає Христа, той ніколи не буде блукати в темряві.
Також ми сьогодні святкуємо особливе свято богопосвячених осіб у нашій Церкві, тих людей, які справді побачили Світло, які зрозуміли, що в Христі Ісусі є життя і задля нього вартує залишити усяке інше життя, вартує «всяку нині житейську відкласти печаль». У цей день ми дякуємо Богові за дар монашого життя і молимось за покликання, як до священичого, так і до чернечого життя. Не можемо уявити собі життя Церкви без присутності монашества, які повністю посвячуються Богові та обітами убожества, чистоти й послуху жертвують своє життя Богові, виконуючи особливе посланництво в Христовій Церкві.
Рівно ж у сьогоднішньому святі всі ми є покликані відкрити черговий раз для себе правду, що наше життя є Божим даром, що Господь дбає про нас, є для нас дорогою, правдою і життям. Ми повинні свідчити, що те життя, яке маємо, є нам Богом подароване. Наше життя остаточно належить Богові, а нашим покликанням є бути носіями світла, миру, любові і надії. Тому маймо відвагу віддати своє життя у посвяту Богові – «Твоє від Твоїх Тобі приносимо». А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.
+ Ярослав
15 лютого 2021 року Божого,
м. Дрогобич
