на Божий прихід з висоти,
який з'являється нам у Вифлеємі.
(Стихира Шостого часу в навечір'я Різдва)
Всесвітліші та всечесніші отці!
Преподобні ченці та черниці!
Дорогі у Христі брати і сестри!
Христос рождається!
Більше як дві тисячі років тому вифлеємська зоря привела мудреців зі Сходу поклонитися Спасителеві світу. Сьогодні ж ця зоря привела всіх нас до Божого храму, щоб ми могли поклонитися Христові, який є «дорогою, правдою і життям» (Ів. 14, 6). Це для нас вона світить так ясно, аби ми знайшли дорогу до воплоченого Бога. Вийти назустріч Богові, почувши вістку ангела про народження Спасителя, – це покликання кожної людини, адже тільки тоді, коли знайдемо Бога, – віднайдемо своє щастя та сенс свого життя.
Сьогодні ми знову приходимо до Вифлеєма, щоб очима нашої віри поглянути на ясла, в яких лежить неосяжний Бог, що з любові до нас прийняв людське тіло. Він став людиною, щоб визволити нас з неволі, знову поєднати із собою і, залишаючись Богом, назавжди стати нашим Братом. У світі темряви і гріха Він засвітив нам світло Божої Любові та Істини, приніс надію і впевненість у тому, що ми – Божі діти, покликані Небесним Отцем до повноти життя. У своїй любові Господь забажав бути з нами, прийняти наші людські обмеження, понести наші гріхи, щоб нас очистити, оправдати, назвати співспадкоємцями свого Небесного Царства. Христос народжується, щоб оновити в людині Божий образ, заплямований гріхами, та щоб залікувати рани кожної душі.
Уже понад тисячу років вифлеємська зоря освітлює шлях нашому українському народові. Ще в недалекому минулому немало було тих, хто хотів приховати її від нас і намагався переслідувати нас, коли ми прагнули йти за нею. Проте Христове Різдво завжди залишалося колискою нашої віри. І саме тому ворогові не вдалося видерти з українського серця її світла. Дякувати Богу, ми визволилися від цього поневолення і минулого року відсвяткували 20-ту річницю незалежності нашої держави: впродовж цього часу наша Церква після кількох десятків років переслідування змогла вільно звершувати свою місію євангельської проповіді серед нашого боголюбивого народу.
Господь і сьогодні продовжує промовляти до нас через свого ангела: «Не бійтесь!» (пор. Лк. 2, 10). Адже в Ньому ми завжди знаходили силу, яка долає несправедливість і зло. Ми вже більше не покинуті наодинці з нашими труднощами і болями: тепер із нами Бог! Його велич і могутність не в насильстві, не в пануванні, а в безконечному смиренні, яке споглядаємо, прийшовши до вифлеємських ясел. Там побачимо Бога, сильного у своїй довірливій любові до людей. Тому не можна загасити вифлеємської зорі, яка провадить нас до Небесного Отця, не можна загасити сонце Божої Правди. Хоч би як старалися новітні іроди позбавити людину Бога, забрати з її серця Господню надію, посіявши зневіру і страх, нічого з тієї безумної затії не вийде. Адже у воплоченні людина і Бог поєднані нероздільно.
До вифлеємської стаєнки приходили і сьогодні приходять люди з різними намірами. Одні це робили із побожності, як, наприклад, пастирі, котрі прийшли, щоби поклонитися Ісусові та скласти йому свої скромні дари. Інші прибули туди спонукані цікавістю. Почувши захоплюючі розповіді пастирів, прийшли, щоб побачити щось незвичайне, атракційне. Були і такі, що бажали вбити Боже Дитятко, щоб забезпечити своє безбожне правління і владу повіки.
Тому сьогодні нам потрібно себе запитати: кого я шукаю у вифлеємській стаєнці, що привело мене в цей святковий день до храму? Можливо, ми є тут лише для того, щоб віддати шану давній традиції, помилуватися мелодійним співом колядок? А чи, може, ми прийшли, щоб за прикладом пастирів і східних мудреців поклонитися новонародженому Божому Синові? Чи готові ми ввійти до цієї стаєнки і запропонувати Божій Матері разом з Її Дитятком прийти і поселитися у нашому домі? Таке рішення нелегке і дуже відважне. Набагато простіше відспівати колядки та швиденько після закінчення богослужіння поспішити до своєї домівки за святковий стіл, залишивши Бога в яслах у стаєнці, не знайшовши у своєму житті для Нього місця.
Роздумуючи над цим великим таїнством Боговоплочення, просімо насамперед, щоб не ясла, а наше серце стало його домом і престолом. Впустімо Бога до наших домів і сердець. Нехай Його світло прожене темряву з нашого життя та направить наші стежки до добра і правди. Разом із ангельським хором, пастирями і волхвами прославмо нині Діву Марію, Пресвяту Богородицю, яку Господь у своєму Провидінні вибрав перед віками, щоб з Неї народитися у часі й назвати Її своєю Матір'ю. Вона, породивши Сина, віддає Його в дар світові та людям, які шукають Його щирим і смиренним серцем.
Різдвяною радістю, якою наповнені небо і земля, прагну сьогодні поділитися з усіма Вами, дорогі брати й сестри, а передусім з нашим Преосвященним Владикою Юліаном. Упродовж 17 років він ревно виконував своє архиєрейське служіння у Самбірсько-Дрогобицькій єпархії, випрошуючи в Господа благословення для всіх її вірних. Сьогодні всі разом благаймо новонародженого Спасителя, щоб дарував Владиці Юліанові здоров'я та щасливих років благословенного життя, щоб його молитва, пастирське слово і підтримка ще довго супроводжували всіх нас.
Нехай наші різдвяні святкування відбуваються радісно, торжественно, у простоті та мирі. Підходячи сьогодні до новонародженого Христа, залишімо всі свої турботи і гріхи та почнімо нове життя – життя Божих дітей.
Нехай Господь поблагословить у цей спасенний день наш народ і всіх, хто для його блага трудиться і служить, хай Боже благословення спочине на наших родинах, а особливо на тих, хто хворий, засмучений, зневірений і розчарований, хто далеко від рідної домівки.
Бажаю всім Вам від щирого серця духовної радості, родинного щастя, міцного здоров'я і Богом благословенної кращої долі для нашого українського народу і Церкви. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде зі всіма вами!
ХРИСТОС РОЖДАЄТЬСЯ!
+ Ярослав (Приріз),
Єпископ Самбірсько-Дрогобицький
Дано у Дрогобичі,
при Катедральному соборі Пресвятої Трійці,
у Неділю Праотців,
25 грудня 2011 року Божого
