SDE
Ярослав Приріз

Інтерв'ю з владикою Ярославом (Прирізом) на тему соціального служіння Церкви

19 червня 2012
- Преосвященіший Владико, якою, на Вашу думку, має бути благодійність в Україні, та яким бачите її основний розвиток? - Думаю, що для правильної відповіді на це запитання слід замислитись над сенсом благодійності взагалі. Саме слово «благодійність» означає – «чинити благі, тобто добрі діла». В основі благодійності лежить природній і Божий закон, а тому вона є притаманною кожній людині, а свідомому християнину тим більше. Що я маю на увазі? Неможливо бути добрим християнином і не бути благодійним, не чинити добрі діла. Християнин, який зростає у своєму духовному житті, воцерковлюючись через Св. Таїнства, доходить до свідомості, що він отримав і продовжує отримувати великі дари від Бога. Якщо він прагне зростати у Бозі, то не може закриватися сам у собі, а повинен цими дарами ділитися з тими, що його оточують, з потребуючими. Тільки відчувши силу від спілкування з Повнотою Добра, тобто Богом, можна бути по справжньому добродійним. Коли людина відчуває оцю доброту Бога, то жертвує собою, служить іншим і не очікує за це винагороди. В іншому випадку, без цього духовного виміру, благодійність буде простим спонсорством – людина ніколи не зрозуміє сенсу євангельського принципу «нехай твоя ліва рука не знає, що робить твоя права» (пор. Мт.6,3) і завжди шукатиме нагоди через якийсь добрий вчинок прорекламувати себе. Зрозуміло, що за таких умов нам слід робити все, щоб виховувати свідомих, воцерковлених християн. Це є завданням не тільки Церкви, але й родини, школи й інших виховних закладів. Маємо гарні приклади цього у нашій історії. Згадаймо св. Володимира Великого, Ярослава Мудрого, митрополита Андрея (Шептицького)... Як багато вони зробили у соціальній сфері! Якщо говорити про українське суспільство загалом, то не можна сказати, що соціальна діяльність є в задовільному стані. З боку держави на сьогоднішній день в цій сфері є все ще є багато прогалин. Тому і на законодавчому рівні, і на рівні практичної реалізації законів слід дбати про захист тих верств населення, які є незахищеними та потребують соціального захисту та опіки. - Власне, 2013 рік проголошений в УГКЦ Роком соціального служіння. Яким Ви бачите цей рік? - Церква, присвячуючи окремі роки окремій застанові над чимось, нагадує своїм вірним і цілому українському суспільству про важливість певних координат, критеріїв діяльності людини, які повинні бути невід'ємними частинами її життя. У 2013 році ми святкуватимемо 1025-річний ювілей Хрещення України. Щоб він був для вірних нашої Церкви справді духовним святом, ми впродовж трьох років готуємося до цієї події. Перший рік був присвячений значенню Божого Слова. У 2012 році темою нашої уваги є Святі Таїнства в житті християнина, а у 2013 – соціальне служіння Христової Церкви. Тобто, наша Церква пропонує кожній людині пройти шлях від почутого Божого Слова - через Таїнства - до зрілої відповіді, тобто зрілого прийняття відповідальності за ближніх. Надіюся, що з нагоди Року соціального служіння будуть проведені різні заходи, спрямовані на служіння спільноті, людям потребуючим, адже зрілий християнин повинен служити, ділитися тим досвідом, який він набув у слуханні Слова, у прийнятті Таїнств. Стаючи зрілою людиною, він стає повноцінним членом і Церкви, і суспільства. - Як оцінюєте ефективність діяльності «Карітасу» СДЄ в рамках розвитку благодійності та соціального служіння? - Я дуже радий, що в нашій Єпархії якраз ця ділянка соціальної діяльності досить добре розвинута. Я вважаю, що перед «Карітасом» і соціальною комісією нашої Єпархії відкривається широкий спектр роботи. Особливим чином я б відзначив діяльність Всецерковного Реабілітаційного Центру «Назарет». Також мені дуже приємно, що на сьогоднішній день наш «Карітас» охоплює і людей похилого віку, і людей з фізичними вадами, і дітей трудових мігрантів... Я багато разів відвідував різні підрозділи «Карітасу», бачив працю, наприклад, з неповносправними дітьми. Це вражає. Це важка, але дуже потрібна праця, тому я радий, що «Карітас» нею займається. - Преосвященіший Владико, Ви згадали про Реабілітаційний Центр «Назарет». Як Ви ставитеся до цієї ділянки роботи «Карітасу»? - Я, як Єпископ, поставив собі за мету відбудовувати не тільки історичні цінності - храми, пам'ятки культури, але й відновити людину, яка знищена якимись антихристиянськими ідеологіями або стоїть на межі деградації через наркотичну чи алкогольну залежність. Яку радість переживаємо, коли можна цій людині допомогти! Говорячи про «Назарет», думаю, що ця спільнота є одним з найбільш важливих напрямків діяльності Карітасу. Я зустрічався з людьми, які проходили реабілітацію в «Назареті», і вони визнавали, що завдяки цьому центру їм вдалося повернутися з шляху деградації, маргінального життя. Маємо приклади, коли люди вже скористались такою допомогою, вийшли з труднощів і сьогодні є повноцінними членами суспільства. Зараз ці реабілітовані своїм власним прикладом показують, що є вихід навіть з таких складних ситуацій. Тому мене дуже тішать успіхи в цій ділянці. Сподіваюся, що надалі вона тільки розвиватиметься. - Що б Ви зараз хотіли побажати реабілітантам, які перебувають в «Назареті», а також їхнім сім'ям та близьким? - Хотілося б підтримати їх та сказати наступне: максимально старайтеся довіритися Богові і, в довірі до Бога та співпрацюючи з людьми, які вам допомагають, старайтеся виходити з цього стану узалежнення. Знаю, що це непросто. Треба багато зусиль, щоб вилікувати свої болючі рани, але досвід говорить про те, що, якщо людина робить зусилля, робить кроки, хоч і малі, то це веде до великих успіхів. Про це можна зробити висновок з розповідей колишніх реабілітантів, людей, які вилікувалися з недуги алкоголізму чи наркоманії. Варто прислухатися навіть до таких простих висловів: «Якщо хтось зміг – то чому я не зможу?!». Адже чеснота – приваблива, вона манить вирватися з тенет узалежнення, щоб стати вільною людиною. Хотілося б підтримати вас на дусі і сказати, що біля вас є люди, які наполегливо та самовіддано працюють, бо хочуть вам допомогти. Тому будьте певні, що ви не є самотні в цій своїй біді та нужді. Повірте, що ви спроможні вийти з цієї хвороби, з цих ран свого життя, в яких опинилися. В довірі до Бога повірте самі в себе та в свої сили! Членам сім'ї і друзям хотілося б наголосити, що ніколи не можна перекреслити людину. Ми можемо говорити про якісь труднощі, людські пороки, які є негативні, недобрі, але в християнському розумінні ніколи не можна перекреслювати людину, яка завжди здатна піднятися, відродитися, переобразитися наново. Ми це бачимо на Голготі. Розбійник на хресті кається, і просить: «Згадай мене, Господи, в своєму Царстві», і стає першим членом Божого царства, адже Бог відповідає: «Ще сьогодні будеш зі мною в раю». Це говорить про те, що ніколи не можна категорично засуджувати людину, але робити все можливе для її порятунку. Важливо також ставити собі запитання – чи я все зробив, щоб цій людині допомогти? Чи я все зробив, щоб ця людина стала інакшою? Слід разом творити таку атмосферу, щоб ці люди могли якнайшвидше повернутися до повноцінного життя в спільноті. - «Карітас» провадить осередок для безпритульних осіб «Наша хата». Як Ви ставитеся до цієї роботи, адже держава на даний час недостатньо робить для вирішенням цієї проблеми? - Дуже добре, що «Карітас» цим займається і йде назустріч людям, які стали самотними та безпритульними. Проте, я вважаю, що це є також певним викликом для суспільства, для держави, яка мала б дбати про ці речі. Людина має бути захищена з боку своїх ближніх, суспільства, держави, тому слід говорити про співпрацю з державними службами в цьому напрямку, проведення певних спільних проектів для ефективнішої допомоги безпритульним людям. - Незважаючи на складне економічне становище в Україні, та й у цілому світі, знаходяться люди – волонтери, жертводавці, які допомагають «Карітасу» СДЄ. Що б Ви хотіли їм сказати? - Ці люди - волонтери, доброчинці, благодійники – є особами, які своїми діями та життям демонструють, що є дуже зрілими і відповідальними. Це - глибоке служіння і хай Бог благословить цих людей та їхню працю! І нехай таких свідомих людей буде якнайбільше. Я вдячний за таких відданих осіб, які готові відкликатися на потреби людини. Ми знаємо з Євангелія, що Господь братиме до уваги під час Страшного суду: «Я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви мене напоїли; чужинцем був, і ви мене прийняли; нагий, і ви мене одягли; хворий, і ви навідались до мене; у тюрмі був, і ви прийшли до мене» (пор. Мт.25, 35-36). Господь питає не так про віру, як про те, чи наша віра є діяльною, наскільки ми служимо вірою іншим. Служіння іншій людині - це певний виклик. - З наступного року вперше буде впроваджена збірка для потреб «Карітасу». Як, на Вашу думку, це сприймуть священики та вірні нашої Єпархії? - Збірки необхідні для того, щоб підтримувати благодійну діяльність «Карітасу», яка тільки тоді буде справді ефективною, активно розвиватися і приносити плоди своєї діяльності, коли матиме постійну підтримку нашої церковної спільноти. Думаю, що в цьому не мало б бути ніяких особливих проблем – інакше це суперечило б сенсу християнства. Людей треба вчити благодійності. Вони мають розуміти, що навколо них є багато потребуючих людей, і що є така організація як «Карітас», яка цілеспрямовано займається благодійною діяльністю. Вже давно є рішення нашого Синоду про те, що на благодійну діяльність варто отримувати якість пожертви від наших вірних. Таким чином, маючи таку фінансову підтримку, можна було б ще краще організовувати підтримку потребуючих. Правда, думаю, що особливо на початках певні труднощі будуть. Треба розуміти, що зараз через економічну кризу матеріальний стан людей є важким, у кожній парафії є багато потребуючих і душпастирі зобов'язані допомагати в межах спільноти тим людям. Проте я вір'ю в чуйне серце нашого українського народу, а тому переконаний, що це синодальне рішення вдасться успішно реалізувати. - Знаємо, що «Карітас» проводить різні заходи та акції: прощі неповносправних осіб, родин трудових мігрантів... Як, на Вашу думку, можна привернути більше уваги людей до таких акцій? - Думаю, що про подібні акції варто повідомляти громадкість. Наприклад, знаю, що багато батьків соромилися своїх дітей з вадами розвитку, вони були наодинці зі своїми клопотами, труднощами, викликами. Згодом вони почали об'єднуватися у спільноти при єпархіальному «Карітасі», такі як наприклад центр «Дивовижні долоні» для молоді з вадами розвитку. Це дало їм змогу ділитися своїми труднощами, своїм хрестом, і їм ставало легше. Треба пам'ятати, що люди з особливими потребами своїм прикладом можуть повчити здорових людей, адже часто ми не цінуємо свій стан, своє здоров'я – ті дари, які Господь нам дарує. Ось чому важливо представляти таку соціальну діяльність «Карітасу» у ЗМІ - в Інтернеті, на шпальтах газет, на радіо і телебаченні. - На завершення нашої розмови, що б Ви хотіли побажати усім тим, що потребують допомоги, а також тим, хто буде читати це інтерв'ю? - Тим людям, які опинилися перед різними викликами свого життя, мені хотілося б побажати, щоб вони не тратили надії на Христа. Христос є основою нашого життя. І кожна людина, незалежно від обставин, повинна завжди мати перед очима Христа, який приходить в людське життя, Христа, який є не тільки історичною особою, але близьким для кожної людини. Це додасть сили пережити труднощі, подивитися іншими очима на скрутну ситуацію, в якій опинилася людина. Усіх читачів я заохочую по можливості ставати активними членами благодійних організацій та спільнот або, принаймні, допомагати у їхній діяльності. Нехай Господь благословить Вас усіх! Розмовляла Наталія ЯЦИК Детальніше...

Привітальне слово владики Ярослава з нагоди вручення дипломів випускникам Дрогобицької духовної семінарії

16 червня 2012
Слава Ісусу Христу! Всесвітліший отче Ректоре! Всечесні отці! Дорогі семінаристи, випускники нашої семінарії, улюблені брати і сестри у Христі! Сьогодні стоїмо перед Божим Престолом і наші серця наповнюються величними почуттями радості, адже Божа благодать зібрала нас у цьому семінарійному храмі, щоб на завершення урочистого Ювілею 15 річчя Дрогобицької Духовної Семінарії ми спільно могли поблагодарити Бога за його щедрі дари, які Він посилав нам впродовж цього періоду часу. Сьогодні семінарія дає й свій маленький дар Богові – 17 своїх випускників, яким ми сьогодні вручаємо дипломи та уділяємо нижчі свячення. Так, на тлі історії ці п'ятнадцять років здаються невеликим ювілеєм, проте з впевненістю можна сказати, що він золотими літерами буде вписаним в книгу буття нашої єпархіальної спільноти, адже дає змогу оглянутись назад, проаналізувати зроблене та впевнено крокувати в майбутнє, зробивши висновки з прожитого та здобутого. Ми сьогодні з великою радістю мусимо визнати і те, що історія нашої семінарії не обмежується лише п'ятнадцятьма роками. Вона є тою ріллею, яка увібрала в себе зерна праці та мучеництва і мрій Великих попередників – Велетнів Духа та Мудрості Митрополита Андрея та Патріарха Йосифа, спадкоємницею семінарії Перемиської Єпархії, вона натхнена мученицьким подвигом багатьох свідків віри, зокрема блаженних мучеників Северина, Якима та Віталія, котрі освятили наші землі та духовно опікуються нею... За свою невелику, але плідну історію наша семінарія вже стала справжньою „Святинею Духа", в котрій формуються добрі та жертовні священики. Вона є вогнищем, в якому загоряються ясні вогні духовного та національно-культурного відродження, тим орлиним гніздом, з якого постійно вилітають все нові орли, що не тільки рвуться до піднебесного лету, але стараються вести за собою людей до Бога, до сонця правди, до здобуття найвищих ідеалів. Саме і тому сьогоднішній Ювілей і випускний – це нагода до вдячності та благодарення Всевишньому за його любов до нашої Самбірсько-Дрогобицької єпархії, Церкви і народу. Ми дякуємо Господеві сьогодні і за те, що ця семінарія є плодом великих трудів та найкращих переживань всіх тих, котрі виношували у своїх серцях, плекали своїми турботами та переживаннями, і врешті виростили таку гарну духовну установу, горнило, де гартуються молоді юнаки, готуючись до праці і служіння Церкві і народу. Сьогодні маємо велику приємність вручити дипломи нашим цьогорічним випускникам, які невдовзі стануть Христовими пастирями та служителями Його Божественних Таїнств. До вас, дорогі випускники, Господь звертається такими словами: „Підведіть очі ваші та погляньте на ниви, - вони вже для жнив доспіли. Вже і жнець бере свою нагороду, плоди збирає для життя вічного" (Ів. 4, 35-36). Цей заклик Господній спонукує з радістю прийняти на себе подвиг священства і вже відтепер зробити все можливе, щоб воно стало угодним Богові та спасительним для людей. Не забувайте, що пастирський хрест є надзвичайно важкий і нести його потрібно до кінця. Наставляючи пресвітерів в Церквах Іконії й Антіохії, апостол Павло повчав: „Через багато страждань нам треба ввійти в Царство Боже" (Ді. 14, 22). Ці слова є підтвердженням того, що священство – це неустанна, цілопальна жертва. ІІ Ватиканський Собор у розділі про „Священиче виховання" подає такі слова: „Нехай радше вихованці навчаються жити за взорами Євангелії, утверджувати себе у вірі, надії й любові, щоб виконуючи їх, набувати собі Духа молитви, скріплювати й захороняти своє покликання, досягати свіжості в інших чеснотах та зростати в ревності, щоб усіх людей позискати для Христа". Бажаю вам, щоб ви ніколи не занедбували величний депозит живої віри та євангельської науки. Про те, яким має бути цей «дух молитви», який підтримуватиме ваше майбутнє священиче служіння, добре нас повчає Христос у сьогоднішньому Євангелії: «Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам. Кожний бо, хто просить, одержує; хто шукає, знаходить; хто стукає, тому відчиняють» (Мт. 7, 7-8.). Будьмо наполегливими у нашій молитві – і особистій, і спільнотній. Тільки тоді можемо сподіватись, що і самі отримаємо від Господа все, що необхідне нам для служіння, і для нашого народу Божого випросимо заступництва і благословення. Окрім великої любові до Бога та замилування побожним життям і ревною молитвою, як і всього, що стосується суті духовного життя кожного священика, розвивайте також велику любов до своєї Церкви, до славних її традицій та до рідного народу. Гетьман Павло Скоропадський у своїй „Відозві з приводу смерті митрополита Андрея Шептицького" промовив важливі слова: „Народові не страшні ніякі бурі життєві, бо коли народ цей розуміє нутром велич Того, кого він нині втратив, може бути певним, що на зміну спочилому прийдуть також Велетні Духа й Розуму, що зуміють захистити народ свій. Вірю, що так станеться...". Бажаю вам, дорогі випускники, ставати такими велетнями Духа і Розуму, бо саме такими Вас потребує Церква і Народ. Завжди пам'ятайте, що ви є спадкоємцями величної історії. Знання, отримані в Семінарії, ви повинні використати для служіння іншим. Будьте світлом для світу, станьте служителями радості, яку дарує Господь! Розділене людство, наш народ чекає на вас, на ваше свідоцтво віри. Своєю готовністю до праці і жертви свідчіть Христа, який любить людину і приносить спасіння у світ. Не забувайте свою „Альма Матер" своїх вчителів і наставників, які так багато зробили для того, щоб ви могли стати добрими і святими священиками та отримали все те, що є необхідне для успішного пастирського служіння. Дорогі брати і сестри! Разом із усіма вами заношу щиру подяку Богові за всі Його щедрі дари і благословення для нас і нашої Семінарії, адже ювілей це насамперед день подяки. Сердечно дякуємо сьогодні всесвітлішому о. митрату Миронові Бендику, бо всі добре знаємо, яким невтомним і самовідданим є його ректорське служіння. Разом з ним складаю подяку проректорові о. Григорієві, протосинкелу єпархії, вихователям, викладачам і всім тим, хто від самих початків існування Семінарії дбали про її добробут і належне приготування кандидатів до священства. За молитвами блаженних священномучеників Северина, Якима і Віталія – небесних покровителів Семінарії, нехай усіх нас благословить Господь, а цей виноградник, який насадила Господня десниця, нехай росте й розвивається та приносить рясні і добрі плоди. Амінь. +Ярослав 16.06.2012 року Божого  Джерело: сайт Дрогобицької духовної семінарії Детальніше...

Слово з нагоди 120-ї річниці з дня народження Патріарха Йосифа Сліпого

05 червня 2012
Слава Ісусу Христу!Всесвітліші та всечесніші отці,Дорогі у Христі брати і сестри. Ушанування пам’яті, зокрема ювілейних дат великих постатей і діячів нашої Церкви та народу не є лише одноденною згадкою про їхнє життя і труди у форматі молитовних панахид і мистецьких заходів. Це передусім наша духовна зустріч із цією непересічною постаттю, під час якої можливий позачасовий діалог з нею через молитву, пізнання її життєвих кроків і діяльності, місця і значення в історії, ознайомлення із її творчою спадщиною, обмін досвідом. Цьогорічне ювілейне святкування 120-річчя з дня народження ісповідника віри Патріарха Йосифа (Сліпого) є нагодою задуматися над тим, що сьогодні, тут і тепер промовляє до кожного з нас, церковних християн та українців, незалежно від того, чи ми перебуваємо в географічних межах своєї держави, чи далеко поза нею, той, хто своїм духовним та національним життям продовжує благословляючи усіх спраглих Церкви й українства. Адже саме він духоносністю своїх поглядів щодо майбутнього на кілька десятиліть випередив свою епоху, стаючи цінним, життєво необхідним та актуальним у нашому сьогоденні. З нагоди святкування року Патріарха Йосифа (Сліпого) хотілося б звернути увагу на три моменти його життя – служінні науці, душпастирство та працю на користь єдності. Патріарх Йосиф як науковець, пастир та служитель єдності Церкви та народу   Як Богом обдарована людина і здібний до наукової праці Блаженніший Йосиф був служителем у храмі науки. Він – один з дуже небагатьох українських богословів, яких автори цитують у своїх творах. Своїм великим завданням він вважав не лише працювати науково самому, але й виховати людей, які б любили науку і науково працювали. Велику частину свого життя він посвятив тому, щоби готувати майбутніх богословів й спеціалістів в інших ділянках церковних наук. Перша половина його життя присвячена, власне, цій праці, як ректора семінарії, ректора академії, вихователя багатьох поколінь священиків. Коли після багатолітніх тюрем і заслання Патріарх Йосиф приїхав до Риму, то й там продовжив втілювати цю свою мрію, заснувавши Український Католицький Університет. Патріарх через свої численні богословсько-наукові праці дає нам зрозуміти, що знання, володіння ними, освіта – один з талантів, який дав кожному Бог при народженні. Господь закликає кожну людину через Своє Божественне Писання, життя і діяльність Його Церкви бути освіченим щодо Нього: пізнавати Невидимого через молитву, участь у Святих Таїнствах, читанні духовної літератури. Тому цілком природно звучать його слова: «Полюбіть науку, плекайте і збагачуйте її своєю працею та своїм знанням, будьте її служителями! Споруджуйте храми науки, вогнища духовної сили Церкви та Народу, пам’ятаючи, що немислиме повне життя Церкви і Народу без рідної науки. Наука – це їхнє дихання життя!» Свої ініціативи щодо духовного оздоровлення української нації патріарх Йосиф тісно поєднував з наукою: «З усіх сил намагався я шукати виходу з цього майже безвихідного становища, щоб підняти Церкву і Нарід з руїни, щоб їх відродити. Треба було знову починати працю відродження в самому корені, від самих основ. А основи я бачив в науці, молитві, праці і християнському праведному житті». Прислухаючись до цих заповітних слів Блаженнішого Йосифа і розширюючи свій кругозір, шукаючи мети і сенсу усього в світі, зможемо відчувати Бога у собі й навколишньому творінні, стаючи, згідно з висловлюваннями Святих Отців Церкви, богословами – носіями глибокої істини про Творця, нас та навколишній світ. А в царині історичної, політико-економічної та суспільної науки зможемо нарешті ствердно й одноголосно обґрунтовувати свою українську споконвічність як нації та народу перед масовими замовчуваннями, перекрученнями і переслідуваннями ворогом правди. Саме тому для нас, християн і громадян власної держави важливими є мудрість та дієва освіченість якнайширшого кола українців.   Другим важливим елементом життя великого Патріарха, на який я б хотів звернути увагу, є його душпастирська праця. На перший погляд це може звучати дивно, бо він до 1944 року, коли став митрополитом, займався майже виключно науковою працею. Згодом, здавалося б, знову не було нагоди для душпастирювання, адже діючим митрополитом він був всього 5 місяців (від 1 листопада 1944 року до 11 квітня 1945), а потім його заарештовують. Проте 18 років тюрем і заслань – це теж час його душпастирської праці. Коли Патріарх Йосиф був немічним, ув’язненим і, здавалося б, знедоленим, тоді духовне життя та вкраїнська любовно-синівська свідомість разом із фізичними обмеженнями на багаторічних засланнях гуртували й надихали його вірних, трощили кордонні мури і сягали членів його Церкви, де б вони не проживали. Його служіння в нелюдських умовах для людей – вираз дії Божої благодаті в людській немочі і приклад людської відкритості на неї, довіри Богові усюди й завжди. Він терпів за свій народ, а це також важлива форма душпастирства. Його терпіння і терпіння багатьох інших – це великий духовний скарб, завдяки якому наша Церква пережила переслідування і завдяки якому ми, відродження, сьогодні можемо планувати шляхи подальшого розвитку. З огляду на це кожна українська родина як молитовний, творчий і пам’ятний спогад про Блаженнішого Йосифа сьогодні має повісити в своєму духовному домі ікону - ікону ідеалу праведності перед Богом і перед людьми, навченого від Бога батьківства, вимоленої життєвої мудрості, божественної смиренності і далекоглядності, до яких має стреміти кожен. Можемо також навчитись від великого Патріарха витривалості в життєвих випробуваннях, де кожна людина –  Божі образ і подоба, а не заручник обставин.   Третій елемент, про який хочу згадати, це діяльність Патріарха Йосифа (Сліпого), коли він повернувся після заслання у 1963 році і аж до смерті у 1984 році. Тоді він дуже багато часу і зусиль присвятив на служіння єдності, єдності Церкви та народу. Наш народ і Греко-Католицька Церква тоді не в змозі були вільно розвиватися на своїх рідних землях, а були присутніми в різних країнах по цілому світі. Патріарх Йосиф зробив багато для того, щоб кожен член Церкви думав не тільки про себе і про власні потреби, але й про інших, та намагався у щоденному житті реалізовувати єдність. А це дуже важливо для збереження духовних вартостей, віри, для справжнього служіння Богові і ближнім. Цей Божий слуга вказував на визначальну роль Церкви не тільки для духовного і національного відродження в Україні, а й для збереження української ідентичності в глобальному масштабі. А дієвою силою Церкви і її гілок в Україні мала бути «… любов до Христа, любов до Святої Церкви, що є Його Таємничим Тілом, любов до рідної Української Церкви, повноцінною частиною вселенської християнської Родини, любов до рідного Українського народу, з його духовними та матеріяльними скарбами вселюдського значення…». За таких умов буде можлива міжцерковна та національна єдність. Тому заклики Патріарха до єдності і старання про її здобуття – дуже важливий дороговказ для кожного небайдужого, сповненого Божого життя християнина та повноцінного члена Церкви.   Закінчення Сьогодні молитовно дякуймо Богові, що в бурі й штормах наших життєвих пошуків справедливості, національної і суспільної стабільності, повноцінного і правильного зросту й виховання молодих поколінь українців Господь дарував нам подивугідну, умиротворюючу пристань – життя і спадщину патріарха Йосифа (Сліпого). Патріарх близький до кожного з нас. Він справді є живим втіленням долі, потреб і старань  Української Церкви та нашого народу. Три аспекти його життя – це матерія для застанови, щоб кожен і з нас міг подумати, що він і як він може послужити своєму народові і своїй Церкві. Гаряче заохочую вірних нашої Церкви молитися за прославу слуги Божого Йосифа (Сліпого). Просімо у всерозуміючого Бога про інших подібних лідерів для Церкви і народу, які би своїми життям та працею наново благодатно освятили нашу душу, сім’ю, родину і народ. Детальніше...

Проповідь владики Ярослава з нагоди прощі у с. Грушів на Дрогобиччині

14 травня 2012
Христос Воскрес! Всесвітліші і всечесніші отці, дорогі брати і сестри, дорогі прочани! З великою радістю у серці вітаю всіх вас, що так чисельно прибули до Грушова, до цього чудотворного місця на прощу. Кожен із нас приніс сюди свій маленький дар любові, щоб подарувати його нашій небесній Матері, Пречистій Богородиці і Приснодіві Марії. Сьогоднішній день є також Днем матері. Тому сьогодні тут, на цьому чудотворному місці, маємо усі добру нагоду подякувати Богові за великий дар материнства, котрим він нас обдарував. Ми з вдячністю згадуємо про свою матір, котра нас народила, виховала, піклувалась нами... Ми вшановуємо нашу неньку Україну, на землі, якої ми виросли і увібрали все її культурне багатство. Але особливу шану віддаємо ми сьогодні нашій Небесній Матері, Пресвятій Богородиці, адже вона допомагає нам протягом усього нашого життя, а тому наша вдячність для неї повинна бути постійною. З нагоди Дня Матері вітаю сердечно усіх матерів! Бажаю усім Вам, щоб Ваше материнство було милим Богові та людям, а особливо, Вашим дітям. Ви звершуєте величне служіння – виховуєте своїх дітей, а тому прошу Вас виховувати їх добрими християнами, патріотами свого краю, провідниками народу, гідними синами та дочками Вашого материнства. Грушів, до якого сьогодні звідусіль прямували побожні прочани, відомий  у цілому світі як місце чудесної появи  Матері Божої. Від цієї  благословенної події нас віддаляють вже 25 років, але ми і сьогодні переживаємо її як Благовіщення нашої релігійної і національної свободи. Своєю появою Пресвята Богородиця допомогла нам перебороти рабський страх, який довгі роки сіяла безбожна комуністична система, розбудити у своєму серці найглибші духовні почуття та тугу за Богом. Тут ми знову відчули, що ми - християнський самобутній народ, який має свою богоносну культуру, котра глибоко закорінена в правдивій Христовій вірі. Навіть вороги правди не могли знищити це наше духовне багатство. В Грушові ми сповнилися сили стати на захист своїх понівечених духовних скарбів. У цьому чудотворному місці Господь, за молитвами своєї Пречистої Матері, зціляв наші забруднені гріхом душі, повертав утрачений дар віри, подавав надію оновлення та відродження. Відтоді ми вчилися бути інакшими людьми, адже кожного із нас  у свій спосіб доторкнулася Божа благодать. Євангельське читання сьогоднішньої неділі веде нас до криниці Якова, де Ісус зустрівся з жінкою-самарянкою. Ми знаємо, що для багатьох євреїв і самарян така поведінка Христа виглядала дивною та незрозумілою, адже жінка належала до народу, котрий здавна ворогував з євреями. Однак в цій зустрічі Христос показує правдиву ціль післаництва Сина Божого, котра перевищує різні викривлені людські уявлення, адже Він є джерелом любові для всіх, незалежно від їх національності, територіальної чи політичної приналежності. Христос приходить до людей не для того, щоб від них щось отримати, але щоб дати їм те, що потрібно для їхнього спасіння. Вслухаймося уважно у сьогоднішній діалог Христа із самарянкою. Жінка говорить про речі матеріальні та земні, Христос натомість веде мову про справи духовні та вічні; спочатку вона пізнає в Ньому тільки звичайного подорожуючого юдея, Він же знає про неї усі таємниці її життя; самарянка виявляє свої тільки поверхові знання про прихід очікуваного месії, Христос же являє перед нею саму суть, відкриваючи їй себе, чого може не робив навіть перед юдеями. Дорогі брати і сестри! Як часто і ми дивимося на все поглядом прив’язаності до земного світу, міряємо земними мірками та прагнемо насититися тим, що лиш на короткий час приносить задоволення. Христос відкриває самарянці правду про те, що тільки Бог може наповнити людське серце своїми дарами, залишаючи при цьому за нами вільний вибір: прийняти або ж не прийняти ті потоки Божих ласк, що пливуть з Його безмежної доброти. І тоді, коли людина стає у правді перед світлом живого Бога, вона здатна зрозуміти також темноту своїх гріхів і свого життя. Правда це Особа – Правда це сам Бог. Ісус про себе виразно сказав: Я – дорога, правда і життя. Віднині жити в правді означає жити в глибокому з’єднанні з Ісусом. Прийняти Його до свого життя як Бога і Господа.  Покланятися Богові в правді означає також пізнати правду про своє власне життя. Ця правда інколи буває не така рожева, як ми часто намагаємося показати перед іншими людьми. Ця правда буває болюча. Слова Христа про неправедне життя самарянки по-особливому вплинули на неї: вся таємниця, з якою вона ходила, яка її мучила і дорікала за гріх, була виявлена, і що характерно, від цього їй аж ніяк не стало гірше на душі, а навпаки, вона відчула полегшу на серці, Господь зняв з її душі гнітючий тягар, так що вона вже з твердим переконанням говорить до Христа „бачу, що ти пророк”. Митрополит Андрей (Шептицький) у своїй науці про найбільшу любов повчає: „Коли людина полюбить Бога, тоді для неї є милим все, що Богові належить, що до Бога веде і що Йому миле. Тоді дорогим та милим стає їй Боже слово, через яке вона краще пізнає Бога, і Божий Закон в якому виражена його воля, і молитва, якою з Ним розмовляє... Мила їй також кожна людина, бо в ній вона бачить Божу дитину. Так любов Божа просвічує ціле життя людини. А головно просвічує вона взаємовідносини між людьми”. Ісус Христос називає себе Дверима. Лиш той, хто увійде крізь ці Двері, спасеться (пор. Йо 10). До нашого Небесного Отця приходимо через Ісуса Христа. Тільки Він об’являє нам Отця, і тільки через Нього – у Святому Дусі маємо доступ до Отця. Саме тому так важливо досвідчити у своєму житті зустріч з Ісусом Христом, зустріч, яка ціле наше життя скерує у світлі Божого слова. Жінка самарянка після зустрічі з Христом змінюється в першу чергу внутрішньо (пізнає в Ньому Месію), а потім свою переміну проявляє на зовні (кличе інших мешканців Самарії до Христа). Приклад сьогоднішньої євангельської жінки-поганки, котра велику частину свого життя провела негідно, вчить нас, що ніколи не є пізно встати з гріха. Адже Син Божий прийшов у світ, щоби спасати тих, що погибають, заради нашого спасіння вийшов на хрест, щоби всіх нас з собою воскресити до життя вічного та святого. Символічним є те, що самарянка залишає порожній свій глечик біля стіп Христа і біжить наповнена духовною радістю, щоби поділитися нею з іншими. Вона залишає біля Христа свою „духовну порожнечу”, наповнюється живою водою, Духом Святим, і спішить служити Господу і людям, запрошуючи інших до зустрічі з Господом. Дорогі у Христі, історія про самарянку з сьогоднішньої Євангелії вчить нас потреби безнастанно шукати зустрічі з Богом. З волі Божої такою спасенною криницею є Христова Церква. У кожній нашій парафіяльній спільноті вона живить нас Божим Словом, святими тайнами та дією Святого Духа, з яких ми маємо нагоду постійно користати. Коли кожен з нас зрозуміє, що Господь постійно чекає нас біля тієї криниці, щоби відкрити нам правду про нас, перемінити і щедро наповнити наше серце своєю любов’ю та миром, тоді зможемо радісно ділитися дарами Божої благодаті також і з іншими. Приходьмо і черпаймо на наших парафіях, у різних відпустових і чудотворних місцях живу воду, про яку говорить сьогодні Христос, тобто Божу благодать, відкрившись на яку ми здатні змінити наше життя і зростати як добрі християни, ревні парафіяни та віддані вірні своєї Церкви. Сьогодні ж, бажаю, щоб тут у Грушові кожен з Вас, як колись самарянка, за посередництвом Богородиці зустрів Господа нашого Ісуса Христа, а Його благодать, любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа, нехай буде з усіма Вами. Амінь. с. Грушів 13 травня 2012 року Божого Детальніше...

Звернення до молоді Преосвященного владики Ярослава, єпископа Самбірсько-Дрогобицького

08 травня 2012
«Пам'ятай про твого Творця у дні твоєї молодості,…» (Проп.12,1). «Ніхто твоїм молодим віком хай не гордує, але будь зразком для вірних у слові, поведінці, любові, вірі й чистоті» (І Тим.4,12). Вступ  Христос Воскрес!  Дорога молоде! Христова Церква відчуває труднощі, болі, поневіряння і переживання сучасної молоді та прагне допомогти їй віднайти щастя, яке полягає у щоденному якнайтіснішому поєднанні з Господом і перебуванні з ним. Вона не припиняє докладати зусиль, щоб молода людина змогла повноцінно реалізувати свої життєві запити і відшукати Отчий дім (пор. Йо.14,2), в якому їй ніколи не забракне того, чого вона потребує на своєму життєвому шляху. Молитовні тривоги і діяльні вболівання ієрархії нашої Церкви протягом історії завжди супроводжували життєві долі української молоді. Митрополит Андрей (Шептицький), Патріарх Йосиф (Сліпий) у нелегкий період, коли на терези історії було поставлено існування українського народу і Церкви, у діалозі з молодими людьми торкалися тем правдивої любові до Батьківщини, народу і своєї Церкви, перестерігали перед небезпеками, на які може наштовхнутися молода людина з огляду на непоміркованість, властиву своєму вікові. Після виходу Церкви з підпілля було відновлене молодіжне душпастирство, організовуються нові і підтримуються давніше утворені християнські молодіжні організації та спільноти. Скликавши у 2007 р.Б. IV Сесію Патріаршого Собору на тему «Молодь у Церкві третього тисячоліття» та християнський форум «Молодь. Церква. Україна», УГКЦ на загальноцерковному рівні роздумувала над викликами і проблемами, які стоять перед молодою людиною, та намагалась знайти ефективні методи душпастирювання у сучасному світі. Тому, звертаючись до Вас, дорога молоде, оцим своїм посланням, не розпочинаю чогось кардинально нового, а продовжую те, що робили наші попередники і разом з Вами пропоную спільно віднайти своє повноцінне і справжнє місце у сучасному світі. 1. Духовні перспективи і загрози для молодої людини 1.1. Молодь і молодість у Божому задумі Найглибшою причиною творчих поривань молодих людей, нестримних життєвих пошуків себе і впевненого місця серед собі подібних, є ностальгія за вічністю. Це помітно вже на перших сторінках Святого Письма, в описі створення Господом людини як чоловіка та жінки на Божий образ і подобу (Бут. 1, 26-27). Ці два слова якнайкраще характеризують кожну молоду людину, зокрема її здатність бути творчою та вищість над усім видимим і невидимим світом. Кожний вчинений нами гріх веде за собою втрату «подібності до Бога», через що вимушено втрачаємо правдиве щастя свого життя. Однак у нашій природі закладеним залишається прагнення повернутися у присутність Того, до Кого покликані бути подібними, реалізовуючи і розвиваючи себе до небачених висот. Як не дивно, але саме в молодому віці, як ні в якому іншому періоді земного людського життя, з незвичайною силою виявляється бажання людини бути щасливою вічно. Кожна молода людина, свідомо чи несвідомо живучи у ностальгії за раєм і вічністю, потребує авторитетів, когось, хто на власному життєвому прикладі показав би  їй зразок життя у домі вічного Отця (див. Йо. 14, 2); учителя, який  відкрив би справжню суть цих бажаних та до кінця не зрозумілих слів «бути собою» – бути дітьми Отця (див. І Йо. 3, 2), як перемогти зло і жити вічно (див. Йо. 20, 31) та інших особистісних та загальнолюдських запитів. Цим справжнім Другом та Вчителем, через зв'язок із Яким віднаходимо  самих себе справжніх, є Ісус Христос, Бог у людському тілі, такий схожий на нас у всьому, крім вибору гріха. Це Він заради піднесення кожного з нас у власній гідності як Божого образу і заради відновлення можливості стати подібними до Нього, а, отже, щасливими, став людиною. А тому кожна молода людина не має надіятися на князів, на синів чоловічих, бо в них нема спасення (див. Пс. 145, 3), а молитовно вдивлятися і наслідувати Христа. Для досягнення небесних висот самої себе необхідним є практикування духовного життя, що полягає у постійному самовдосконаленні, у готовності прийняти життя таким, яке воно є, і з Божою допомогою зробити його таким, яким би Він хотів його бачити… 1.2 Сучасні небезпеки перед молодою людиною У відповідь на запитання: «Яке найстрашніше за звучанням і змістом слово вам доводилося чути?» -  зазвичай почуємо безліч справді неприємних варіантів: біль, страждання, хвороба, зрада, смерть тощо. Однак рідко хто назве найстрашнішою річчю гріх. Проте саме він є коренем усього зла, ненависті та несправедливості, внутрішньою недугою нашого життя, яка знецінює, примітивізує й остаточно знищує братерські відносини між людьми і природу навколишнього творіння. Якщо первісний гріх виглядав доволі просто – порушення простої Божої заповіді «… з дерева пізнання добра і зла не їстимеш, бо… вмреш» (Бут. 2, 17), то сьогодні він набув складних, важко розпізнавальних різновидів і форм, спокус, з якими зустрічається у своєму сімейному, родинному, робочому, відпочинковому та інших вимірах життя кожна людина. Особливо важко правильно прокласти свою життєву дорогу і самовизначитися сучасній молодій людині, у якої ще не до кінця сформовані цінності, особистісні переконання. Вона ризикує відгукнутись на одну з численних гріховних спокус життя поза Богом, Який є єдиним справжнім щастям. Лукавий світ прагне замінити Бога, стати Ним, для чого пропонує яскраві привабливо-спокусливі засоби досягнення вічного щастя: безвідповідальне задоволення, легке споживацтво без прикладення творчих зусиль. Першими жертвами духовної і культурної кризи, що охопила сучасний світ, часто стають представники молодого покоління. Спрагла до пізнання чогось нового і полишена на саму себе, молода людина схильна почути і прийняти першу-ліпшу пропозицію. Ментальність світу, що пропонує миттєве щастя та фальшиву свободу, часто засліплює молодь і послаблює в ній потребу бути в Церкві. Стиль життя, мовлення і дій на зразок «зіркових кумирів», масове алкогольне, тютюнове, наркотичне та інші пристрасні задоволення – ось на такий формат щастя «купляється» сьогодні більшість, деградуючи, примітивізуючи себе і свій божественний дар молодого життя. Для такої молодої людини не залишається місця здоровій вірі та традиційним основам духовного життя – покаянню, чистоті, цнотливості, жертовності, любові, смиренню... Все це підміняється пропагандою розбещеності, коли розпусне життя подається як норма, а чисте і святе – як «пережитки минулого». Будучи часто дезорієнтованими, не маючи твердого життєвого прикладу і підтримки, не озброюючись справжніми цінностями, молодь сповідує сучасну культуру, яка все більше стає середовищем затхлості, смерті, де після хвилевого щастя настає неминуче розчарування, депресія та подальші непередбачувані, небезпечні для життя наслідки. 2. Церква для молоді 2.1. Зміст та завдання молодіжного душпастирства у Церкві Церква прагне по-батьківськи допомогти молоді зреалізувати свій потенціал та уникнути численних небезпек. Турбуючись про молодь, Церква не може покинути її без опіки та проводу серед різноманітних небезпек та неправди, які зустрічаються на шляху особистої та християнської зрілості та намагаються вкрасти і знівелювати красу, надію та силу юності. Супроводжуючи молодих людей як власних дітей на всіх життєвих дорогах, Церква йде туди, де вони перебувають, і стає поруч, намагається внести в їхнє життя Євангельську правду та підказати шлях злуки з Богом. У цьому і полягає характер та зміст тієї опіки, яку сьогодні наша Церква несе через душпастирів – священиків, монахів, монахинь та воцерковлених християн. Ці люди своїм служінням мають свідчити, що Господь стає поруч із молодою людиною, сходить до тієї життєвої та особистої ситуації, в якій вона перебуває, допомагаючи отримати глибоке пережиття віри. Таїнственній вершині пізнання Бога молодою людиною через богослужбово-таїнственне життя можуть передувати певні вступні, так звані інтерактивні, методи душпастирства (різні екскурсії, пізнавально-розважальні вечори  тощо), завданням яких є допомогти відкрити молоде серце на містичне, вічне і божественне. Вміння знайти баланс між християнськими інтерактивними методами душпастирства і практичною участю в богослужбово – таїнственному житті зумовить поетапне введення молодої особи в щораз то глибший досвід літургійного життя. Так вона не залишатиметься на рівні хай християнських, але все ж розваг – чогось минущого і несуттєвого – а перетворюватиме власне буденне життя у блаженне життя з Богом і ближніми. 2.2. Супровід молодої особи до людської та християнської зрілості Молода людина сьогодні найбільше потребує впевненості у християнській вірі і надії, у любовному пасхальному таїнстві Христа. Саме до цього має бути спрямований духовний супровід молоді. Святіший Отець Венедикт XVI наголошує, що, духовно супроводжуючи молоду особу до людської та християнської зрілості, необхідно «показати красу віри, показати молоді, що добре є мати Бога приятеля, Який може реально сказати, що в житті є дійсно важливе». У християнському розумінні вірити у Бога – це довіряти Йому, знаючи, що все, що Він дає в обставинах нашого життя, є для нас найкраще. Довіряючи Богові, ми дозволяємо Йому діяти у нашому житті й щасливо провести крізь усі небезпеки й перешкоди. Отже, справжня віра – це праця над собою, постійне удосконалення себе, а через себе – і світу. Молода людина, віра якої зростає, здобуває непохитну надію, яка є мистецтвом бачити перспективу як у всьому житті, так і в кожному його епізоді. Підставою нашої надії є Господь, спроможний виконати все, що Він нам обіцяв у Своєму Євангелії. Надія, яка не побудована на Бозі, завершиться розпачем і збайдужінням. Християнська надія є усвідомленням того, що остаточно нами керують не можновладці, не гроші і «зв’язки», а Бог і Його Провидіння, а тому притаманні сьогоденню несправедливість, суспільна нерівність та інші негаразди не є остаточними. Після скріплення надії наш внутрішній духовний поступ продовжується у любові. Це не та любов, якою часто і масово зловживають у сучасному кінематографі, літературі, художньому мистецтві. Це – стан перебування з Богом, який робить особливими наші взаємовідносини з ближніми. «Бог є любов, - каже євангелист Іван, - і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог перебуває в ньому» (1 Ів. 4, 16). Бог по-іншому не вміє чинити і жити, як тільки любити. І цю свою властивість Він дарує людям, які відкриті на Нього через молитовне (особисті молитви, читання Святого Письма, духовної літератури) і благодатне (Святі Таїнства Церкви) життя. Господь також дарує кожній людині середовище найкращого прояву справжньої любові: подружжя, священиче служіння і богопосвячене життя, через які божественна любов поширюється у світі міжлюдських стосунків. Правильна цілеспрямованість молодих років людського життя – це любити і бути любленим у справжньому, християнському значенні цього слова, чинити волю Отця – у любові жертвувати і віддати себе, своє життя, час і працю задля добра інших, що є істинною дорогою до вічної любові, яка веде до вічного щастя. 3. Молодь для Церкви 3.1. Місце молоді у церковній спільноті Церква – це не тільки священики чи єпископи, монахи чи монахині. Церква – це жива спільнота, кожний член якої, як в людському організмі, виконує неповторне і незамінне завдання. Тому молода людина покликана відчути себе живим членом церковної спільноти. Сучасна молодь сприймає такі важливі людські цінності, як справедливість, чесність, надію на майбутнє і на власні сили, мир, братерство, солідарність, пошану до природи, в тому числі й прагнення духовності. Саме такими рисами молодої людини Христова Церква бажає послуговуватись для якнайповнішого виконання делегованої Їй божественної місії: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав» (Мт. 28, 19-20). Іван-Павло ІІ у посланні до молоді говорив так: «Займіть ваше місце в Церкві, що не є лише місцем тих, до кого направлена вся пастирська діяльність Церкви, а займіть місце, як активні протагоністи місії Церкви». Це запрошення спрямоване до молоді кожного часу, всього світу і конкретної церковної спільноти – парафії. Саме з активного молитовно-діяльного життя малої церковної спільноти (парохіяльні і міжпарохіяльні молодіжні спільноти і рухи) часто стає помітним, як Церква бачить себе саму в молодих. Особливим свідченням можуть бути слова Івана Богослова: «Пишу вам, юнаки, бо ви перемогли лукавого. Писав вам, дітоньки, бо ви Отця  спізнали... Писав вам, юнаки, бо ви сильні, і слово Боже у вас перебуває...» (1 Ів. 2, 13). Це стане можливим, якщо кожна молода людина-християнин усвідомить і духовно відчує, що служити іншим у Христовій церковній спільноті своєї парафії є також її внеском у формування цієї парафії як великої сім’ї і живої вагомої частини Христової Церкви, коли ставатиме свідком Воскреслого Господа, покладаючись на віру отців з поглядом, зверненим уперед – на Христа, «правдивого Бога і життя вічне» (1 Ів. 5, 20). У Божій Церкві молода людина пізнає задум Божий про себе, своє життєве завдання і покликання. Через Святі Таїнства вона дозріває у життєвій мудрості, психологічній впевненості у собі і своєму завтра, адже плече її опори – таїнственно присутній у церковній спільноті та в серці Божий Син – Христос. Без Христа людська особа не може пізнати цілої правди про саму себе, про своє покликання осягнути Божу подобу. 3.2. Місія молоді у  Церкві Переступаючи поріг храму, молода людина не залишається там пасивною, бо її очікує діяльність духовно-місійного характеру. Молодість є великим Божим даром людині. Місією молоді є оживляти обличчя Церкви молодим запалом та ентузіазмом у служінні Богу і ближньому. Щодо цього блаженний Папа Іван-Павло ІІ влучно зауважує: «Церква покладається на постійну самопосвяту цієї громади своїх синів і дочок, на їх прагнення до святості, на їх ентузіазм у служінні, щоб плекати і підтримувати устремління до досконалості кожного християнина і збагатити нашу спільну зичливість до ближніх, особливо до тих, які в найбільшій потребі». Для цього потрібно духовно і душевно багатіти, виховуватися і загартовуватися вірою, надією та любов’ю в середовищі божественно-людської церковної спільноти, стаючи її живим, активним і діяльним членом. Місія молоді в Церкві розпочинається з того, щоб свою Церкву любити і саме в ній ревно служити Богу і ближньому. Звертаючись до української молоді 26 червня 2001 року,  блаженний Папа Іван-Павло ІІ закликав: «… любіть Церкву! Вона є вашою родиною й духовним храмом, живим камінням якого ви, молоді, покликані бути». Сьогодні ці слова є, як ніколи, актуальними і чекають тих, які б втілювали їх у життя, а саме служили передусім Богу, а з цього природно випливатиме служіння ближньому. Коли багатий юнак, підійшовши до Ісуса, спитав: «Учителю! Що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне?» – Христос на це доволі складне запитання відповідає дуже коротко і зрозуміло, без жодного довгого і клопіткого пояснення: «Як хочеш увійти в життя, додержуй заповідей» (Мт. 19, 16-17). Саме з цього, з виконання заповідей, розпочинається наше конкретне служіння Богові. Вони не є якимось давнім зібранням приписів, які належить шанувати як музейний експонат. Божі Заповіді – дорожні знаки, які уможливлюють наш рух до Бога. Тому, перш за все, дорога молоде, закликаю Вас до того, щоб заповіді Божі стали основою вашого життя – усюди, де б Ви не перебували: у сім’ї, у школі чи університеті, на вулиці чи у праці, тобто всюди, де Вас Господь поставив. Сьогоднішній світ, особливо Ваші ровесники, очікують не так численних проповідників Божого Слова, як тих, які б цим Словом жили. А хто ж може бути кращим Його проповідником у середовищі сучасної молоді, як не Ви самі, дорога християнська молоде! Церква сьогодні очікує від Вас, щоб Ви один для одного стали провідниками до Бога, допомагаючи одне одному жити християнським життям і тим самим яскраво засвідчуючи свою щасливу віру іншим. Говорячи про служіння ближньому, маю на думці молодих людей, які сьогодні є далекими від Бога і Церкви, але які продовжують шукати сенс і ціль життя. У цьому пошуку, який часто веде крізь складні шляхи, не може забракнути пропозиції Христа через свідому життєву поставу християнина: пізнай Господа, як я, і щасливо слідуй за Ним. Подати таку пропозицію молодій людині, яка шукає відповіді на одвічно актуальні запитання, належить не лише духовним особам. Місійний заклик Христа: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи…» (Мт. 28, 19) стосується кожного, зокрема до Вас, дорога молоде! Закінчення Дорога молоде! Слухаючи або читаючи рядки, якими я звертаюся до Вас як служитель Церкви, у Вас може закрастися сумнів: можливо, все це лише красиві слова, хіба варто прислухатись до них? Щось подібне пережив майбутній апостол Натанаїл, коли вперше почув про Ісуса Назаретянина: «Що доброго може бути з Назарету?» (пор. Йо. 1,46). На це його товариш відповів: «Прийди й подивися» (Йо. 1,46). І коли Натанаїл наблизився до Христа, його сумніви розвіялися, він промовив: «Учителю, ти – Син Божий, ти – цар Ізраїля» (Йо. 1,49) і став Христовим апостолом. У відповідь Ісус дав зрозуміти, що Натанаїл, увірувавши, став лише на початку шляху: «Побачиш більше» (Йо. 1,50). Пропоную Вам впевнену життєву основу – життя у Христі, в середовищі Його Церкви. Так Ви зможете віднайти життєве щастя, його мету і своє повноцінне місце у сучасному суспільстві. Зробивши зусилля віри, наблизившись до Христа, і ми, як і апостол Натанаїл, побачимо великі речі, які Господь не забариться відкрити перед тими, хто є його послідовниками. Знайте, що мені не байдужі Ваші труднощі, тривоги і запитання, які Ви носите у своєму молодому серці. У Божих храмах Ви зможете знайти дорогу до осягнення євангельських чеснот бездоганності, святості – можливості надбання справжнього і безмежного людського щастя. Не вагайтеся шукати рішення і відповіді у тих, кого Церква покликала до особливої праці з Вами й у всіх священнослужителів. Завдяки спілкуванню з ними Ви обов’язково зустрінете Того, Хто є Вашим великим люблячим і вічно молодим Приятелем; Того, Хто знає Вас так досконало, як ніколи ніхто інший; Того, Хто зможе відкрити Вам істину про Вас самих і про навколишній світ – Ви зустрінете Христа. Я ж щиро бажаю, щоб Його благодать, любов Бога Отця та причастя Святого Духа перебували з Вами навіки! Христос воскрес! +Ярослав (Приріз),Єпископ Самбірсько –Дрогобицький Дано у Дрогобичі, при Катедральному соборі Пресвятої Трійці,дня 6 травня  2012 року Божого Детальніше...

Великоднє послання "Воскрес Ісус із гробу"

05 квітня 2012
Великоднє посланняПреосвященного владики Ярослава (Приріза),Єпископа Самбірсько-Дрогобицького Мир у Господі та моє архиєрейське благословення! Воскрес Ісус із гробу, як і провістив,подав нам життя вічне і велику милість(стихира Пасхальної Утрені). Всесвітліші та всечесніші отці!Преподобні ченці та черниці!Дорогі у Христі брати і сестри! Христос воскрес! Пройшовши сорокаденний шлях Великого Посту і переживши спасительні дні Христових страждань і хресних мук, нині ми святкуємо Його перемогу над тлінням гріха і смерті. Нині наш Воскреслий Господь відкриває нам перехід від землі до неба, від смерті до життя. Нині великодні дзвони розносять радісну звістку про Христове Воскресіння, урочисто проголошуючи Христову перемогу над смертю, сповнюючи увесь сотворений світ надією та ширячи благовість майбутніх благ Царства Небесного. Цю найголовнішу правду нашої християнської віри апостол Павло виражає такими словами: «Якби Христос не воскрес, то даремною була б наша віра» (І Кор. 15, 14). Пасха – радісне свято для християн і всіх, хто з довірою відкриває себе на Божу благодать спасіння. «Це день, що його створив Господь, – возрадуймося і возвеселімся в нім!» (Пс. 118, 24). Це «празників празник і торжество всіх торжеств», в якому Господь являє нам свою милість і доброту (пор. Св. Григорій Богослов, 45-те Слово на Пасху). У цей святковий день стає перед нами сам Воскреслий Господь і промовляє так, як колись промовляв до своїх апостолів у Сіонській горниці: «Чого стривожились і чому сумніви постають у серцях ваших?» (Лк. 24, 38). У серці кожної людини є туга за вічністю, безсмертям, щастям, туга за Богом. Христове воскресіння – це відповідь Бога на наше прагнення вічного щастя. У його світлі людське життя і смерть набувають нового смислу. Воно відкриває нам, що правдиве життя – це життя у Бозі, а віддалення від Бога – це духовна смерть. Входячи у наше серце, Господь перемагає в ньому пристрасні помисли і образи та руйнує всяке зло, як зруйнував Він печаті свого гробу. Поєднаймося з Воскреслим Христом, щоб осягнути це вічне життя. Може трапитись так, що ми не одразу впізнаємо Воскреслого Господа, як не одразу впізнали Його учні, які на третій день після Його смерті, сумні та пригнічені, покинули Єрусалим, прямуючи до Емаусу. Їм здавалося, що їхня надія була марною, адже їх Учителя розп'яли на хресті. Ісус, знаючи смуток своїх учнів, повчає та потішає їх. Їхнє серце горіло, коли Господь промовляв словами Святого Писання, а коли Він переломив хліб і подав їм, вони впізнали Його – Воскреслого із мертвих (Лк. 24, 13-35). Коли ми переживаємо якийсь болючий життєвий досвід, інколи здається, що Господь відійшов від нас. Біль і смуток, а здебільшого і наші гріхи, закривають Його Божественну присутність. Проте Христос знає всі наші тривоги і нашу непевність, тому зустрічає кожного на дорозі життя, щоби своїм Словом розрадити, підтримати і запалити в серці віру, надію та любов і щоб подати Хліб вічного життя – Пресвяту Євхаристію. Сьогодні усіх нас запрошує Господь до розмови із собою, до слухання Його Слова. На цій Божественній Літургії Він ламає для нас хліб і дає Самого Себе як поживу нашого безсмертя. Таким чином, Боже Слово та його реальна присутність у Євхаристії приводить людину до глибокої і справжньої віри, до здатності впізнати та прийняти воскреслого Христа. Саме тому Церква з особливою увагою наголошує на необхідності слухати і жити Божим словом, дозволити йому стати основою нашого життя та вчинити нас проповідниками славного Христового воскресіння. Сучасне суспільство, сповнене різних проблем і негараздів, особливо потребує радісної проповіді, чекає на свідків Воскресіння, жадає справжнього християнського свідчення. Радісно проповідуймо, що Христос воскрес; свідчімо, що любов могутніша за ненависть; голосімо, що вічне життя, яке дарував нам Господь, сильніше від смерті, а Його радість могутніша, ніж наш смуток болю і розчарування. Нехай вістка про Воскресіння досягне сьогодні і тих наших братів і сестер, котрі ще з різних причин перебувають далеко від Матері Церкви. Від нас, свідків і проповідників Воскресіння, залежить, чи заіскриться віра у їхніх серцях, чи і вони відкриють для себе переображуючу благодать таїни Христової Пасхи. Творімо з наших парафій та християнських спільнот нові «Емауси», де б ми могли зустрітися з Воскреслим Господом, слухати Його повчальне Слово, споживати його Святі Дари та ділитися з тими, що нас оточують, радісним досвідом перебування в Ньому. Життя кожного християнина має стати живим свідоцтвом пасхальної віри. Цього року наша Церква святкує 120-літній ювілей від дня народження Патріарха Йосифа (Сліпого). Він разом зі своєю страждальною Церквою мужньо пройшов її довголітню хресну дорогу, провадячи нею у скрутні моменти, коли у серця вірних могли закрадатися сумніви, розчарування та зневіра. Із твердою вірою та силою Божою він вів її крізь терня переслідувань до світла Воскресіння. Церква, якої він був Главою і Патріархом, - воскресла! І нині вона не тільки на вільній українській землі, а й на всіх континентах світу проповідує Христове воскресіння. Беручи собі за приклад цього великого ісповідника віри, дивлячись на його подвижницьке життя, вчімося від нього, як любити Бога, бути вірними своїй Церкві та жертовно, з посвятою служити рідному народові в розбудові української державності. Улюблені брати і сестри! У цей день празників Празника і Торжества із торжеств – Світлого Воскресіння Христового – прийміть сердечні вітання та щирі побажання. З вдячністю отримаймо дар Божого прощення, що із гробу всім нам засіяло, та радісно і мирно святкуймо Пасху Господню. Нехай наші серця наповняться благодатними плодами Пасхи Христової, а Пресвята Богородиця, яка цілковито досвідчила радість Воскресіння, допомагає нам ставати свідками Христа для добра тих, кого зустрічаємо щодня. Нехай сила Христової перемоги над смертю і гріхом опромінить наше життя і стане джерелом сили, яка спонукає до радісного та жертовного служіння Богові, ближнім та Україні! Христос воскрес! Воістину воскрес! +Ярослав (Приріз),Єпископ Самбірсько–Дрогобицький Дано у Дрогобичі, при Катедральному соборі Пресвятої Трійці,у Квітну неділю 2012 року Божого Детальніше...

Проповідь владики Ярослава у третю неділю Великого посту (2012)

20 березня 2012
«Хресту Твоєму поклоняємось, Владико,і святеє воскресіння Твоє славимо»! Слава Ісусу Христу! Дорогі брати і сестри! Ми з благоговінням зближаємося до визначального таїнства нашої християнської віри – Світлого Празника пасхи. У любові прямуємо слідом за Христом, який йде на Голгофу, до Хреста, до своїх страждань та розп'яття, щоб славно воскреснути. Для того, щоб ми могли бути у цій подорожі поруч із Ним потрібно нам зберегти у своїх серцях Божий мир, віддалитися від наших проблем, клопотів та звернути свій погляд на Господа, який йде, щоб прийняти Хрест задля нас, заради нашого спасіння. У Третю неділю Великого Посту, коли ми вже пройшли половину цього шляху, Свята Матір Церква пропонує своїм дітям живоносне древо Чесного і Животворящого Хреста Господнього, щоб ним ми скріпилися та відважно прямували далі до Воскресіння Христового. Маємо ще одну нагоду порозмислити над сенсом Хреста, його значенням для нас. Крізь богослужбові тексти Великого посту поступово проходить вся історія людського роду від дерева в раю до древа хресного, від вигнання з Едему до переможного і радісного входження в нього, від гріхопадіння до відкуплення. У цій молитовній скарбниці знаходимо шлях до таїнства хреста, знаходимо ті слова та образи за допомогою яких можемо це таїнство звеличити, прославляючи Господа, який приносить на Хресті досконалу Жертву прощення і любові. Глибокі богословським змістом піснеспіви, молитви, повчання, та особлива покаянна атмосфера Великого посту готують нас прийняти мудрість Господнього Хреста та мужньо звершувати нашу духовну боротьбу в якій ми протистоїмо злу і гріху, присутньому в світі, - в кожному з нас і навколо нас. Мудрість Хреста полягає в тому, щоб поглянути злу в обличчя і не шукати його винуватців ані в інших людях, ані в якихось життєвих обставинах. Благодать Божа дає нам сміливість визнати власну відповідальність за присутність зла у світі та свідомо прийняти її. У зв'язку з цим нової та актуальної значимості набуває для нас настійний заклик Ісуса взяти кожному свій "хрест" і слідувати за Ним з покорою і довірою (Мт. 16, 24). Нести хрест – означає йти за Христом і знайти таким чином силу для боротьби з гріхом і зі злом. Хрест дарує нам для цієї боротьби Божу силу і мудрість (1 Кор 1, 24), яка відрізняється від людської мудрості і сили бо: "нібито немудре Боже – мудріше від людської мудрості і немічне Боже міцніше від людської сили" (1 Кор 1. 25). Історія, навіть зовсім недавня, показує перемогу Хреста, а не людської розсудливості, що протиставляла себе Хресту. Як важливо нам цією мудрістю Хреста жити, нею послуговуватися особливо тоді, коли виникають спокуси шукати людських рішень та розв'язків, забуваючи, що сила Божа здійснюється в немочі, в упокоренні в самозреченні та упованні на Господа. Сьогодні приближаємося до Хреста, якого Ісус освятив Своєю жертвою, щоби його поцілувати серцем та устами і збагнути силу Божої любові. Бо так Бог полюбив світ, що віддав Сина свого Єдинородного. Приймаючи цю любов,– можемо змінити себе, можемо змінити світ. У цей благодатний час посту, в центрі наших роздумів стоїть Хрест; у ньому ми споглядаємо славу Розп'ятого Господа, яку покликаний зрозуміти, пережити і свідчити своїм життям кожен християнин. Хрест не тільки символ, знак любові, милосердя це також і вічне питання: Чому добро викликає спротив і ненависть? Чому розпинають Правду? Бо гріх увійшов у світ, а з ним смерть – таку відповідь дає нам св. ап. Павло (див. Рим. 5, 12). Ісус же на хресті умер за наші гріхи, щоби ми стали вільними дітьми Божими і спадкоємцями Його Царства. Його хрест стає джерелом нашого життя. Без нього у світі панували б темрява і зло. Він дарунок милосердя Божого не тільки людині, але і всьому творінню. Оспівуючи Чесний Господній Хрест, причащаючись його животворящої сили, спрямовуємо наш погляд у світанок нового дня, відчуваючи радість та сяйво Пасхи: Хресту Твоєму поклоняємося, Владико, і святеє воскресення Твоє славимо. Сподоби нас, Предобрий, твій чесний хрест з любов'ю цілувати, бо його ти, єдиний многомилостивий, подаєш вселенній заради своєї милости. Амінь. Детальніше...

Проповідь владики Ярослава у другу неділю Великого посту (2012)

12 березня 2012
Слава Ісусу Христу! Дорогі в Христі брати і сестри! Сьогодні, у другу неділю Великого посту, Свята Церква пригадує нам чергову подію з життя Ісуса Христа. По дорозі до Капернауму Він зупиняється в одному домі, де зібралось дуже багато людей, і як каже нам євангелист Марко, «проповідує до них словом» (Мр 2, 2). Ревність слухачів, котрі були спраглі Господнього слова, була щедро винагороджена, бо вони з волі Божої стали свідками і очевидцями нового чуда, яке ще більше скріпило їхню віру, надію і любов до Спасителя. Христос відпускає гріхи розслабленого та оздоровляє його, показуючи таким чином, що Він є Тим, Хто спасає людину цілісно – і тілесно, і духовно. Сьогоднішнє Слово Боже показує нам велике Боже милосердя. Розслаблений, про якого розповідає нам євангелист Марко, є образом того, як гріх впливає на людину. Він, опанувавши людину, здатен паралізувати не тільки її розум і волю, а й тіло. Людина стає нездатною до того, до чого вона є сотворена - до ходження, до чинення добрих діл, а гріх чинить людину своїм в'язнем. При зустрічі з Господом, коли ми йдемо до Нього наполегливо, з переконанням, що тільки Він єдиний є спроможний відпустити людський гріх, розірвати окови гріха, тоді стається чудо – і про це чудо ми сьогодні чули. Коли розслабленого принесли до Ісуса, то перші слова, які він почув від Христа були: «Сину, відпускаються тобі твої гріхи». Ісус сказав ті слова прощення тому, що розслаблений дуже потребував їх почути. У тих словах прощення він так сильно відчув в серці любов Ісуса Христа до нього, що він став на рівні ноги, і розпочав нове життя. Усі ми потребуємо почути слова прощення, бо ми всі грішні. Усі ми потребуємо відчути в серці лікувальне зцілення Ісуса Христа, бо всі ми прогрішились проти Бога, ближніх і себе самих. Боже прощення, якого ми так потребуємо, приходить до нас через Св. Тайну Покаяння. Людина не може сама собі вибачити. Не має значення наскільки часто вона каже собі, що її гріхи не є серйозними, - вони однаково будуть її переслідувати. Дуже важливо, щоб людина знайшла в собі відвагу виявити свою провину через сповідь і прощення. Господь сказав паралітикові: «Сину, твої гріхи прощені», і він зцілився духовно та почав ходити тілесно. Завдяки Божому прощенню ми також можемо встати з духовного паралічу і, як наслідок, вирішити проблеми у нашому житті, влаштувати взаємовідносини з ближніми, відновити властиву систему цінностей і ступити в нове життя. Ми також можемо прославляти Бога і говорити: «Я ніколи ще такого не бачив, я духовно зцілився, я й ніколи не мріяв, що щось подібне може трапитися зі мною». Детальніше...

Християнська керигма: актуальність проповідницького служіння у Церкві

08 березня 2012
Дорогі співбраття у священстві! В контексті стратегії розвитку УГКЦ на найближчі 20 р. «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом» важливе місце відводиться проповіді Слова Божого – керигмі. Керигмою називаємо проголошення спасіння, що його люди отримали як дар від Бога через Його Сина. Усім без винятку необхідне Слово спасіння, Слово життя і Слово правди, яке знайдемо лише у Євангелії. Сукупність і цілість євангельської науки міститься у Христі, у Його особі. Тому й потрібно голосити й проповідувати Христа в невичерпній повноті Його Таїнств. За двадцять років незалежності України, а разом із нею і свобідного життя нашої Церкви, вже стала звичною проповідь під час богослужіння. Водночас, ми не повинні задовольнятись фактом самої її присутності, а маємо постійно працювати над її удосконаленням. Митрополит Андрій Шептицький у своїх листах до священства остерігає: «Могутнім і переконливим визнанням віри, нехай будуть ваші проповіді. Такою є віра людей, якою є проповідь священика». Застановімся над цим висловом українського генія і пророка. Проаналізуймо стан віри в Україні. Подумаймо, як і в який спосіб необхідно промовляти до сучасної людини, щоб її серце відкрилось на Божу правду. Залишаймося і надалі у тісному і згуртованому колі практикуючих християн власної парафії, з почуттям обов'язку відкриймо наші серця в душпастирській праці в пошуку за людиною: на вулицях та майданах наших міст та сіл, в лікарнях, школах, в офісах та на заводах, серед студентської молоді тощо. Проповідь Євангелія має бути основним завданням Церкви. Цього можемо навчитися від самого Христа, який так описує свою місію: "Я маю... звіщати Добру Новину про Царство Боже" (пор. Лк 4, 43). Христос, як проповідник Євангелія, насамперед звіщає Царство - Царство Боже, якому надає такої ваги, що все інше в порівнянні з ним стає тим, що "докладеться вам" (пор. Мт 6, 33). Тому Царство Боже треба вважати чимось абсолютним – тим, на що ми в першу чергу повинні звертати наш погляд, а все інше слід узалежнювати від нього. Священик покликаний продовжувати Христове діло на землі, ширити Боже Царство, вести людей до Бога особистим свідченням і посередництвом проповіді, тому від апостольського часу і до сьогодні проповідь Божого слова є найважливішим завданням священика: «Ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангелію всякому творінню» (Мр. 15.15). Цим місійним наказом Ісус Христос посилає своїх учнів, апостолів голосити Боже Слово. Слово надії і визволення, слово прощення і любові, слово покаяння і навернення, ­ «добру новину» - благовість. Проповідь, за словами італійського професора Томазо Федерічі, є «„найпершим милосердям" Пастирів до їх святого стада». Вона покликана бути духовним кормом для християнської душі, наповнювати її надією і любов'ю, скріплювати силою і наснагою до подолання життєвих невдач та труднощів, укріплювати віру. У листі до Тимотея апостол Павло пише: «Проповідуй слово, наполягай вчасно і невчасно, картай, погрожуй, напоумлюй із усією терпеливістю та наукою» (ІІ Тим. 4.2). Якщо ж цей дарований талант проповідництва залишається в нас, священиків, незадіяним, то ні ми не ростемо, ні не даємо рости тим, що ввірені нашій опіці. А за це слід буде дати звіт Божественному Судді, який скаже: „Бо голодував я і мав спрагу – Слова. А ви не дали мені їсти і мене не напоїли – Словом, бо чого ви не зробили одному з моїх братів найменших – мені також ви того не зробили" (пор. Мт.25,42). Тому неперевершений у своїй апостольській ревності, ап. Павло, наголошує: «Горе мені, коли б я не проповідував» (І Кор. 9.17). Через гомілію-проповідь-керигму промовляє сам Христос. Християнська проповідь ніколи не є лише розповіддю про Христа, а словами, які вустами своїх посланців промовляє Він сам. У проповіді Сам Христос звертається до людей, торкаючись їхніх сердець, щоб відкрити їх на прийняття Божої благодаті і наповнити нею. Основним завданням проповідника – допомогти людям почути таїнственний глас Божий, який здатний зробити людину щасливою та змінити її життя, заснувавши його на підвалинах Євангелія. Отож, у проповіді мають злитись Боже і людське слово. Чи задумувались ми колись над тим, чому ми розпочинаємо гомілію особливим славослов'ям („В ім'я Отця і Сина і Святого Духа") та закінчуємо її, як молитву, словом „Амінь"? Це не просто дань традиції чи особливості стилю. Проповідь є особливим видом Літургії, актом богопочитання, богослужінням. Це не додаток до богослужіння, не „апендикс", що його можна безперешкодно викинути. Через неї священик веде своїх вірних до прийняття Святого Духа, якого ми приймаємо через потрійне Тіло Христове – через Слово Боже, яке слухаємо; через Слово Боже, яке споживаємо у Євхаристії; через Церкву. Ісус Христос зазвичай розпочинає свою Гомілію класичним: „Нині". Святі Отці підхопили це і зробили традицією Церкви. Гомілія є актуалізацією проголошуваної реальності „тут і тепер". „Сьогодні збулось це писання у вухах ваших", - каже Христос (Лк.4,21). Це означає: „Сьогодні Бог здійснив те, про що говорить Святе Письмо, у вас, що зараз слухаєте і готові прийняти його". Оте „сьогодні", „нині", є літургійним, це – вічнотривале «тепер». Проповідь не може бути тільки розповіддю про давноминулу подію з історії спасіння. Проповідник має зробити все можливе, щоб його слухачі відчули особисто себе причетними до цієї події. Тобто, правильніше, він має уприсутнити цю подію тут і тепер, щоб вона здійснила свій спасительний і благодатний вплив на слухачів. Боже слово добре проповідує лише той, хто живе ним. Давня приказка каже, що слова зворушують, а добрий приклад спонукає до дії. Словесна проповідь має супроводжуватися практичним застосуванням того, що ми проповідуємо. «Не можна інакше проповідувати, як прикладом власного життя», - каже митрополит Андрій Шептицький. Проповіднику слід пам'ятати, що для того, щоб Слово Боже принесло плід в 30, в 60 і в 100 разів більше (пор. Мт. 13, 23), то він повинен дбати, щоб Слово Боже зростало й у ньому. Тому дуже важливим є те, щоб і сам проповідник глибоко вірив і жив тим, що проповідує; був практичним виконавцем своєї проповіді, бо: «Ви є сіллю землі і світлом світу...» (пор. Мт.5. 13.14). Звичайно, виключно власного прикладу буде недостатньо. Проповідництво є відповідальним завданням у церкві, яке вимагає старанного і належного приготування. Важливо зробити Боже слово цікавим і доступним для слухача, щоб воно не загубилося серед безлічі принад, які нам пропонує сучасний світ. Тому важливо володіти мистецтвом проповідництва. Проповідник, намагаючись допомогти людині знайти шлях до таїнства Бога, не може обмежитися лише стандартними формулюваннями для опису Божого діяння, а за допомогою різноманітних гомілетичних засобів знаходити шлях до людського серця. Мистецтво проповіді неможливо осягнути за один момент – в ньому слід постійно вдосконалюватися. Служіння словом не є якоюсь ізольованою ділянкою, відокремленою від решти діяльності Церкви. Проповідування Євангелія мусить бути тісно пов'язаним із цілим душпастирським служінням, суттєву й невід'ємну частину якого воно становить. Метою проповідництва є зціляти рани людини й супроводжувати її у відшуканні справжнього щастя в Бозі. Митрополит Андрей (Шептицький) сказав, що високим і святим завданням священика є «бути причиною і підставою здоров'я людства». Оздоровляти українське суспільство з морального та духовного упадку, розбудити духа жертовності та самопосвяти, національної свідомості та гідності, що завжди були притаманні нам, українцям; невтомно і наполегливо формуючи свідомих християн і згуртовуючи їх за посередництвом доброї проповіді – це є відповідальне душпастирське покликання священика. 5 березня 2012 р. Б. Детальніше...

Проповідь владики Ярослава у першу неділю Великого посту (2012)

05 березня 2012
Слава Ісусу Христу! Дорогі в Христі брати і сестри! Першу неділю посту в нашій східній християнській традиції ми називаємо Неділею Православ'я. У цей день ми згадуємо історичну подію перемоги правдивої християнської віри над єрессю іконоборства, котра відбулася на 7 Вселенському Соборі 787 р. та була урочисто потверджена у 842 р. Тоді після довгого та гіркого досвіду іконоборства відбулося прилюдне почитання та вшанування святих ікон Ісуса Христа, Пречистої Діви Марії та святих. Ця історична подія дуже важлива й особливо актуальне для нас, греко-католиків. Ще зовсім недавно в Україні панував безбожний режим, котрий намагався знищити нашу Церкву. Але, незважаючи на усі його старання, ми завдяки вірності своїй християнській традиції та вірі зберегли в чистоті свою віру, благоговійно молились і зберігали той духовний шлях, який нам залишив Христос, Свята Євангелія, Отці Церкви та наші мученики й ісповідники від Володимирового хрещення. Тим то для нас це свято є настільки ж радісним, як і для християн, котрі святкували його у 842 р. після довгих років переслідування через вірність власній церковній традиції іконопочитання. Ікона об'являє нам Бога. Першою іконою, котра з Божої волі з'явилася серед людей, було Воплочене Слово, Ісус Христос, Син Божий, образ слави Предвічного Отця. В Христі Бог об'явив себе найповніше. Це ж сам Ісус сказав до Филипа: «Хто бачив Мене, той бачив Отця». В Ісусі мешкала вся повнота Божества. Божа природа Сина Божого була нерозривно поєднана з Його людською природою. Ісус об'являє в собі Бога, Божий спосіб думання, говоріння і поведінки. Не раз цей образ Божий, котрий об'являвся в Ісусі Христі, був незрозумілим для оточення, дивним, а навіть викликав несприйняття, бо Ісус не жив за законами цього світу. Ісус не брав за взірець цей світ, але говорив і робив те, що бачив і чув у Отця. Ісус об'являв Божий світ у собі, Ісус є іконою Бога, а роль ікони не полягає у тому, щоб відтворювати дочасну дійсність якнайдосконаліше. Ікона є свідком іншого світу - надприродного, Божого. Це в світі дуже часто світські образи і портрети відображають тільки земську дійсність. Вважається, що чим більш докладніше відобразить наприклад пейзаж чи портрет вигляд даного об'єкту чи людини, тим він цінніший. Це ж саме можемо побачити на фотографіях - світ відображається таким, яким він є на землі. Зовсім інакше є з іконою. В той час, як звичайний портрет представляє звичайну людину, ікона представляє людину, з'єдинену з Богом. В іконі домінує не образ земної людини, але образ людини обожненою Божою благодаттю, преображеної і проникнутої Божим діянням. Саме тому на іконі так багато золота, що символізує ласку Божу і надприродній світ Царства Небесного... Першою іконою на землі було Воплочене Слово Боже. Дивлячись на Ісуса, люди можуть пізнати Бога. «Хто мене бачив, той бачив Отця», каже Христос Филипові (Йо.14,9). Кожне чудо, здійснене Господом Нашим Ісусом Христом закінчувалося прославою Бога. Навіть у великому приниженні Сина Божого, в моменті Його найбільшого винищення люди пізнавали в Ньому Бога. І розбійник пізнав у Ньому свого Господа, а сотник бувши свідком Його спасенної смерті прославляв Бога, кажучи: "Чоловік цей справді був Син Божий" (Мар.15, 39)... У Книзі Буття (1,27) читаємо: «І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її». Коли кажемо, що людина є сотворена на образ Божий, то тим визнаємо, що людина є покликана до того, аби бути свідком надприроднього світу, щоб об'являти Бога серед світу, щоб об'являти Його всемогутню і люблячу присутність. Але щоб це сталося, щоб ми дійсно стали іконою Творця нашого, потрібно нам уподібнитися до нього. Це - сенс цілого духовного життя, це ціль наших зусиль, це наше покликання на землі. Той, хто досяг такої подібності до Отця, є святим. Саме тому в нашій церковній традиції святих людей ми називаємо „преподобними", що означає „дуже подібними до Бога". Знаменним є також і те, що титул цей стосується до монашого образу святості: святих монахів і монахинь називає Церква преподобними. Чому? - Бо вони осягли в своєму житті велику подібність до Бога, сталися правдивою іконою Бога, об'являли супроти світу Бога і Його святий Образ, котрим є сам Ісус Христос. Тому і молимося в тропарі до преподобних: „У тобі отче (мати) вірно збереглося те, що в первообразі..." В чому ж полягає сенс святкування свята Торжества Православ'я і перемоги іконопочитання в цю пору літургійного року? Адже на перший погляд воно, здавалося б, немає нічого спільного із покаянним настроєм Великого посту! - Час Великого посту - це час застанови над собою, час пізнання себе, аби відновити в собі образ Божий, спотворений гріхами. Тому задумаймось, чи готові ми сказати разом зі святим апостолом Павлом: „Будьте моїми послідовниками, як і я - Христа" (1Кор.11,1), або „Живу Живу вже не я, а живе Христос у мені" (Гал.2, 20)... Однак це - наша дорога, тільки туди повинні ми стриміти і за це молитись. Що більше, навіть на Страшному суді, коли станемо перед Господом лицем в лице, станемо перед нашим „первообразом", тоді виявиться наскільки ми уподібнилися до Нього. Тому Церква каже нам відкликатися до тієї правди, про яку сьогодні згадуємо, і просити у Господа остаточного очищення. „Я образ несказанної Твоєї слави, хоч і ношу язви гріховні. Ущедри своє створіння Владико і очисти своїм благоутробієм, і бажану батьківщину подай мені і вчини мене знову жителем раю"... Напевно, мало з нас хотіли б знищити посвячену ікону, але всі ми через наші гріхи спотворюємо і нищимо образ Божий в нас. Це ми робимо щодня. І ця ікона не є створена людськими руками, вона намальована Святим Духом. Це жива ікона, найцінніший образ Божий, на відновлення якого Син Божий не завагався пролити власну кров. Питаймо себе щоденно: наскільки мій спосіб мислення є згідний з тим, що говорить щодня Слово Боже, наскільки мій погляд є поглядом Отця і поглядом Христа, котрий лікує, спомагає і милосердиться, наскільки люди пізнають по мені, що Бог є і що Він є найвищою і найціннішою вартістю в житті дочасному і вічному. Ціллю Великого Посту є допомогти нам побачити жалюгідний стан, в якому перебуває ця внутрішня наша ікона і відновити її через покаяння, сповідь, молитву і євхаристію. Благодаримо Тебе Небесний Отче, що сотворив нас на власний образ. Проте через безліч гріхів ми забруднили і заплямували цей образ. Сьогодні приходимо до Тебе, взиваючи до Твого милосердя. Створи нас знову, очисти нас, віднови у нас красу Твого спасіння. Зроби нас достойною іконою Твого Сина, Ісуса Христа. Амінь. Детальніше...
<< Початок < Попередня 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 Наступна > Кінець >>
Сторінка 9 з 13
^ Догори