SDE
Ярослав Приріз

Проповідь владики Ярослава у третю неділю Великого посту (2012)

20 березня 2012
«Хресту Твоєму поклоняємось, Владико,і святеє воскресіння Твоє славимо»! Слава Ісусу Христу! Дорогі брати і сестри! Ми з благоговінням зближаємося до визначального таїнства нашої християнської віри – Світлого Празника пасхи. У любові прямуємо слідом за Христом, який йде на Голгофу, до Хреста, до своїх страждань та розп'яття, щоб славно воскреснути. Для того, щоб ми могли бути у цій подорожі поруч із Ним потрібно нам зберегти у своїх серцях Божий мир, віддалитися від наших проблем, клопотів та звернути свій погляд на Господа, який йде, щоб прийняти Хрест задля нас, заради нашого спасіння. У Третю неділю Великого Посту, коли ми вже пройшли половину цього шляху, Свята Матір Церква пропонує своїм дітям живоносне древо Чесного і Животворящого Хреста Господнього, щоб ним ми скріпилися та відважно прямували далі до Воскресіння Христового. Маємо ще одну нагоду порозмислити над сенсом Хреста, його значенням для нас. Крізь богослужбові тексти Великого посту поступово проходить вся історія людського роду від дерева в раю до древа хресного, від вигнання з Едему до переможного і радісного входження в нього, від гріхопадіння до відкуплення. У цій молитовній скарбниці знаходимо шлях до таїнства хреста, знаходимо ті слова та образи за допомогою яких можемо це таїнство звеличити, прославляючи Господа, який приносить на Хресті досконалу Жертву прощення і любові. Глибокі богословським змістом піснеспіви, молитви, повчання, та особлива покаянна атмосфера Великого посту готують нас прийняти мудрість Господнього Хреста та мужньо звершувати нашу духовну боротьбу в якій ми протистоїмо злу і гріху, присутньому в світі, - в кожному з нас і навколо нас. Мудрість Хреста полягає в тому, щоб поглянути злу в обличчя і не шукати його винуватців ані в інших людях, ані в якихось життєвих обставинах. Благодать Божа дає нам сміливість визнати власну відповідальність за присутність зла у світі та свідомо прийняти її. У зв'язку з цим нової та актуальної значимості набуває для нас настійний заклик Ісуса взяти кожному свій "хрест" і слідувати за Ним з покорою і довірою (Мт. 16, 24). Нести хрест – означає йти за Христом і знайти таким чином силу для боротьби з гріхом і зі злом. Хрест дарує нам для цієї боротьби Божу силу і мудрість (1 Кор 1, 24), яка відрізняється від людської мудрості і сили бо: "нібито немудре Боже – мудріше від людської мудрості і немічне Боже міцніше від людської сили" (1 Кор 1. 25). Історія, навіть зовсім недавня, показує перемогу Хреста, а не людської розсудливості, що протиставляла себе Хресту. Як важливо нам цією мудрістю Хреста жити, нею послуговуватися особливо тоді, коли виникають спокуси шукати людських рішень та розв'язків, забуваючи, що сила Божа здійснюється в немочі, в упокоренні в самозреченні та упованні на Господа. Сьогодні приближаємося до Хреста, якого Ісус освятив Своєю жертвою, щоби його поцілувати серцем та устами і збагнути силу Божої любові. Бо так Бог полюбив світ, що віддав Сина свого Єдинородного. Приймаючи цю любов,– можемо змінити себе, можемо змінити світ. У цей благодатний час посту, в центрі наших роздумів стоїть Хрест; у ньому ми споглядаємо славу Розп'ятого Господа, яку покликаний зрозуміти, пережити і свідчити своїм життям кожен християнин. Хрест не тільки символ, знак любові, милосердя це також і вічне питання: Чому добро викликає спротив і ненависть? Чому розпинають Правду? Бо гріх увійшов у світ, а з ним смерть – таку відповідь дає нам св. ап. Павло (див. Рим. 5, 12). Ісус же на хресті умер за наші гріхи, щоби ми стали вільними дітьми Божими і спадкоємцями Його Царства. Його хрест стає джерелом нашого життя. Без нього у світі панували б темрява і зло. Він дарунок милосердя Божого не тільки людині, але і всьому творінню. Оспівуючи Чесний Господній Хрест, причащаючись його животворящої сили, спрямовуємо наш погляд у світанок нового дня, відчуваючи радість та сяйво Пасхи: Хресту Твоєму поклоняємося, Владико, і святеє воскресення Твоє славимо. Сподоби нас, Предобрий, твій чесний хрест з любов'ю цілувати, бо його ти, єдиний многомилостивий, подаєш вселенній заради своєї милости. Амінь. Детальніше...

Проповідь владики Ярослава у другу неділю Великого посту (2012)

12 березня 2012
Слава Ісусу Христу! Дорогі в Христі брати і сестри! Сьогодні, у другу неділю Великого посту, Свята Церква пригадує нам чергову подію з життя Ісуса Христа. По дорозі до Капернауму Він зупиняється в одному домі, де зібралось дуже багато людей, і як каже нам євангелист Марко, «проповідує до них словом» (Мр 2, 2). Ревність слухачів, котрі були спраглі Господнього слова, була щедро винагороджена, бо вони з волі Божої стали свідками і очевидцями нового чуда, яке ще більше скріпило їхню віру, надію і любов до Спасителя. Христос відпускає гріхи розслабленого та оздоровляє його, показуючи таким чином, що Він є Тим, Хто спасає людину цілісно – і тілесно, і духовно. Сьогоднішнє Слово Боже показує нам велике Боже милосердя. Розслаблений, про якого розповідає нам євангелист Марко, є образом того, як гріх впливає на людину. Він, опанувавши людину, здатен паралізувати не тільки її розум і волю, а й тіло. Людина стає нездатною до того, до чого вона є сотворена - до ходження, до чинення добрих діл, а гріх чинить людину своїм в'язнем. При зустрічі з Господом, коли ми йдемо до Нього наполегливо, з переконанням, що тільки Він єдиний є спроможний відпустити людський гріх, розірвати окови гріха, тоді стається чудо – і про це чудо ми сьогодні чули. Коли розслабленого принесли до Ісуса, то перші слова, які він почув від Христа були: «Сину, відпускаються тобі твої гріхи». Ісус сказав ті слова прощення тому, що розслаблений дуже потребував їх почути. У тих словах прощення він так сильно відчув в серці любов Ісуса Христа до нього, що він став на рівні ноги, і розпочав нове життя. Усі ми потребуємо почути слова прощення, бо ми всі грішні. Усі ми потребуємо відчути в серці лікувальне зцілення Ісуса Христа, бо всі ми прогрішились проти Бога, ближніх і себе самих. Боже прощення, якого ми так потребуємо, приходить до нас через Св. Тайну Покаяння. Людина не може сама собі вибачити. Не має значення наскільки часто вона каже собі, що її гріхи не є серйозними, - вони однаково будуть її переслідувати. Дуже важливо, щоб людина знайшла в собі відвагу виявити свою провину через сповідь і прощення. Господь сказав паралітикові: «Сину, твої гріхи прощені», і він зцілився духовно та почав ходити тілесно. Завдяки Божому прощенню ми також можемо встати з духовного паралічу і, як наслідок, вирішити проблеми у нашому житті, влаштувати взаємовідносини з ближніми, відновити властиву систему цінностей і ступити в нове життя. Ми також можемо прославляти Бога і говорити: «Я ніколи ще такого не бачив, я духовно зцілився, я й ніколи не мріяв, що щось подібне може трапитися зі мною». Детальніше...

Християнська керигма: актуальність проповідницького служіння у Церкві

08 березня 2012
Дорогі співбраття у священстві! В контексті стратегії розвитку УГКЦ на найближчі 20 р. «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом» важливе місце відводиться проповіді Слова Божого – керигмі. Керигмою називаємо проголошення спасіння, що його люди отримали як дар від Бога через Його Сина. Усім без винятку необхідне Слово спасіння, Слово життя і Слово правди, яке знайдемо лише у Євангелії. Сукупність і цілість євангельської науки міститься у Христі, у Його особі. Тому й потрібно голосити й проповідувати Христа в невичерпній повноті Його Таїнств. За двадцять років незалежності України, а разом із нею і свобідного життя нашої Церкви, вже стала звичною проповідь під час богослужіння. Водночас, ми не повинні задовольнятись фактом самої її присутності, а маємо постійно працювати над її удосконаленням. Митрополит Андрій Шептицький у своїх листах до священства остерігає: «Могутнім і переконливим визнанням віри, нехай будуть ваші проповіді. Такою є віра людей, якою є проповідь священика». Застановімся над цим висловом українського генія і пророка. Проаналізуймо стан віри в Україні. Подумаймо, як і в який спосіб необхідно промовляти до сучасної людини, щоб її серце відкрилось на Божу правду. Залишаймося і надалі у тісному і згуртованому колі практикуючих християн власної парафії, з почуттям обов'язку відкриймо наші серця в душпастирській праці в пошуку за людиною: на вулицях та майданах наших міст та сіл, в лікарнях, школах, в офісах та на заводах, серед студентської молоді тощо. Проповідь Євангелія має бути основним завданням Церкви. Цього можемо навчитися від самого Христа, який так описує свою місію: "Я маю... звіщати Добру Новину про Царство Боже" (пор. Лк 4, 43). Христос, як проповідник Євангелія, насамперед звіщає Царство - Царство Боже, якому надає такої ваги, що все інше в порівнянні з ним стає тим, що "докладеться вам" (пор. Мт 6, 33). Тому Царство Боже треба вважати чимось абсолютним – тим, на що ми в першу чергу повинні звертати наш погляд, а все інше слід узалежнювати від нього. Священик покликаний продовжувати Христове діло на землі, ширити Боже Царство, вести людей до Бога особистим свідченням і посередництвом проповіді, тому від апостольського часу і до сьогодні проповідь Божого слова є найважливішим завданням священика: «Ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангелію всякому творінню» (Мр. 15.15). Цим місійним наказом Ісус Христос посилає своїх учнів, апостолів голосити Боже Слово. Слово надії і визволення, слово прощення і любові, слово покаяння і навернення, ­ «добру новину» - благовість. Проповідь, за словами італійського професора Томазо Федерічі, є «„найпершим милосердям" Пастирів до їх святого стада». Вона покликана бути духовним кормом для християнської душі, наповнювати її надією і любов'ю, скріплювати силою і наснагою до подолання життєвих невдач та труднощів, укріплювати віру. У листі до Тимотея апостол Павло пише: «Проповідуй слово, наполягай вчасно і невчасно, картай, погрожуй, напоумлюй із усією терпеливістю та наукою» (ІІ Тим. 4.2). Якщо ж цей дарований талант проповідництва залишається в нас, священиків, незадіяним, то ні ми не ростемо, ні не даємо рости тим, що ввірені нашій опіці. А за це слід буде дати звіт Божественному Судді, який скаже: „Бо голодував я і мав спрагу – Слова. А ви не дали мені їсти і мене не напоїли – Словом, бо чого ви не зробили одному з моїх братів найменших – мені також ви того не зробили" (пор. Мт.25,42). Тому неперевершений у своїй апостольській ревності, ап. Павло, наголошує: «Горе мені, коли б я не проповідував» (І Кор. 9.17). Через гомілію-проповідь-керигму промовляє сам Христос. Християнська проповідь ніколи не є лише розповіддю про Христа, а словами, які вустами своїх посланців промовляє Він сам. У проповіді Сам Христос звертається до людей, торкаючись їхніх сердець, щоб відкрити їх на прийняття Божої благодаті і наповнити нею. Основним завданням проповідника – допомогти людям почути таїнственний глас Божий, який здатний зробити людину щасливою та змінити її життя, заснувавши його на підвалинах Євангелія. Отож, у проповіді мають злитись Боже і людське слово. Чи задумувались ми колись над тим, чому ми розпочинаємо гомілію особливим славослов'ям („В ім'я Отця і Сина і Святого Духа") та закінчуємо її, як молитву, словом „Амінь"? Це не просто дань традиції чи особливості стилю. Проповідь є особливим видом Літургії, актом богопочитання, богослужінням. Це не додаток до богослужіння, не „апендикс", що його можна безперешкодно викинути. Через неї священик веде своїх вірних до прийняття Святого Духа, якого ми приймаємо через потрійне Тіло Христове – через Слово Боже, яке слухаємо; через Слово Боже, яке споживаємо у Євхаристії; через Церкву. Ісус Христос зазвичай розпочинає свою Гомілію класичним: „Нині". Святі Отці підхопили це і зробили традицією Церкви. Гомілія є актуалізацією проголошуваної реальності „тут і тепер". „Сьогодні збулось це писання у вухах ваших", - каже Христос (Лк.4,21). Це означає: „Сьогодні Бог здійснив те, про що говорить Святе Письмо, у вас, що зараз слухаєте і готові прийняти його". Оте „сьогодні", „нині", є літургійним, це – вічнотривале «тепер». Проповідь не може бути тільки розповіддю про давноминулу подію з історії спасіння. Проповідник має зробити все можливе, щоб його слухачі відчули особисто себе причетними до цієї події. Тобто, правильніше, він має уприсутнити цю подію тут і тепер, щоб вона здійснила свій спасительний і благодатний вплив на слухачів. Боже слово добре проповідує лише той, хто живе ним. Давня приказка каже, що слова зворушують, а добрий приклад спонукає до дії. Словесна проповідь має супроводжуватися практичним застосуванням того, що ми проповідуємо. «Не можна інакше проповідувати, як прикладом власного життя», - каже митрополит Андрій Шептицький. Проповіднику слід пам'ятати, що для того, щоб Слово Боже принесло плід в 30, в 60 і в 100 разів більше (пор. Мт. 13, 23), то він повинен дбати, щоб Слово Боже зростало й у ньому. Тому дуже важливим є те, щоб і сам проповідник глибоко вірив і жив тим, що проповідує; був практичним виконавцем своєї проповіді, бо: «Ви є сіллю землі і світлом світу...» (пор. Мт.5. 13.14). Звичайно, виключно власного прикладу буде недостатньо. Проповідництво є відповідальним завданням у церкві, яке вимагає старанного і належного приготування. Важливо зробити Боже слово цікавим і доступним для слухача, щоб воно не загубилося серед безлічі принад, які нам пропонує сучасний світ. Тому важливо володіти мистецтвом проповідництва. Проповідник, намагаючись допомогти людині знайти шлях до таїнства Бога, не може обмежитися лише стандартними формулюваннями для опису Божого діяння, а за допомогою різноманітних гомілетичних засобів знаходити шлях до людського серця. Мистецтво проповіді неможливо осягнути за один момент – в ньому слід постійно вдосконалюватися. Служіння словом не є якоюсь ізольованою ділянкою, відокремленою від решти діяльності Церкви. Проповідування Євангелія мусить бути тісно пов'язаним із цілим душпастирським служінням, суттєву й невід'ємну частину якого воно становить. Метою проповідництва є зціляти рани людини й супроводжувати її у відшуканні справжнього щастя в Бозі. Митрополит Андрей (Шептицький) сказав, що високим і святим завданням священика є «бути причиною і підставою здоров'я людства». Оздоровляти українське суспільство з морального та духовного упадку, розбудити духа жертовності та самопосвяти, національної свідомості та гідності, що завжди були притаманні нам, українцям; невтомно і наполегливо формуючи свідомих християн і згуртовуючи їх за посередництвом доброї проповіді – це є відповідальне душпастирське покликання священика. 5 березня 2012 р. Б. Детальніше...

Проповідь владики Ярослава у першу неділю Великого посту (2012)

05 березня 2012
Слава Ісусу Христу! Дорогі в Христі брати і сестри! Першу неділю посту в нашій східній християнській традиції ми називаємо Неділею Православ'я. У цей день ми згадуємо історичну подію перемоги правдивої християнської віри над єрессю іконоборства, котра відбулася на 7 Вселенському Соборі 787 р. та була урочисто потверджена у 842 р. Тоді після довгого та гіркого досвіду іконоборства відбулося прилюдне почитання та вшанування святих ікон Ісуса Христа, Пречистої Діви Марії та святих. Ця історична подія дуже важлива й особливо актуальне для нас, греко-католиків. Ще зовсім недавно в Україні панував безбожний режим, котрий намагався знищити нашу Церкву. Але, незважаючи на усі його старання, ми завдяки вірності своїй християнській традиції та вірі зберегли в чистоті свою віру, благоговійно молились і зберігали той духовний шлях, який нам залишив Христос, Свята Євангелія, Отці Церкви та наші мученики й ісповідники від Володимирового хрещення. Тим то для нас це свято є настільки ж радісним, як і для християн, котрі святкували його у 842 р. після довгих років переслідування через вірність власній церковній традиції іконопочитання. Ікона об'являє нам Бога. Першою іконою, котра з Божої волі з'явилася серед людей, було Воплочене Слово, Ісус Христос, Син Божий, образ слави Предвічного Отця. В Христі Бог об'явив себе найповніше. Це ж сам Ісус сказав до Филипа: «Хто бачив Мене, той бачив Отця». В Ісусі мешкала вся повнота Божества. Божа природа Сина Божого була нерозривно поєднана з Його людською природою. Ісус об'являє в собі Бога, Божий спосіб думання, говоріння і поведінки. Не раз цей образ Божий, котрий об'являвся в Ісусі Христі, був незрозумілим для оточення, дивним, а навіть викликав несприйняття, бо Ісус не жив за законами цього світу. Ісус не брав за взірець цей світ, але говорив і робив те, що бачив і чув у Отця. Ісус об'являв Божий світ у собі, Ісус є іконою Бога, а роль ікони не полягає у тому, щоб відтворювати дочасну дійсність якнайдосконаліше. Ікона є свідком іншого світу - надприродного, Божого. Це в світі дуже часто світські образи і портрети відображають тільки земську дійсність. Вважається, що чим більш докладніше відобразить наприклад пейзаж чи портрет вигляд даного об'єкту чи людини, тим він цінніший. Це ж саме можемо побачити на фотографіях - світ відображається таким, яким він є на землі. Зовсім інакше є з іконою. В той час, як звичайний портрет представляє звичайну людину, ікона представляє людину, з'єдинену з Богом. В іконі домінує не образ земної людини, але образ людини обожненою Божою благодаттю, преображеної і проникнутої Божим діянням. Саме тому на іконі так багато золота, що символізує ласку Божу і надприродній світ Царства Небесного... Першою іконою на землі було Воплочене Слово Боже. Дивлячись на Ісуса, люди можуть пізнати Бога. «Хто мене бачив, той бачив Отця», каже Христос Филипові (Йо.14,9). Кожне чудо, здійснене Господом Нашим Ісусом Христом закінчувалося прославою Бога. Навіть у великому приниженні Сина Божого, в моменті Його найбільшого винищення люди пізнавали в Ньому Бога. І розбійник пізнав у Ньому свого Господа, а сотник бувши свідком Його спасенної смерті прославляв Бога, кажучи: "Чоловік цей справді був Син Божий" (Мар.15, 39)... У Книзі Буття (1,27) читаємо: «І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її». Коли кажемо, що людина є сотворена на образ Божий, то тим визнаємо, що людина є покликана до того, аби бути свідком надприроднього світу, щоб об'являти Бога серед світу, щоб об'являти Його всемогутню і люблячу присутність. Але щоб це сталося, щоб ми дійсно стали іконою Творця нашого, потрібно нам уподібнитися до нього. Це - сенс цілого духовного життя, це ціль наших зусиль, це наше покликання на землі. Той, хто досяг такої подібності до Отця, є святим. Саме тому в нашій церковній традиції святих людей ми називаємо „преподобними", що означає „дуже подібними до Бога". Знаменним є також і те, що титул цей стосується до монашого образу святості: святих монахів і монахинь називає Церква преподобними. Чому? - Бо вони осягли в своєму житті велику подібність до Бога, сталися правдивою іконою Бога, об'являли супроти світу Бога і Його святий Образ, котрим є сам Ісус Христос. Тому і молимося в тропарі до преподобних: „У тобі отче (мати) вірно збереглося те, що в первообразі..." В чому ж полягає сенс святкування свята Торжества Православ'я і перемоги іконопочитання в цю пору літургійного року? Адже на перший погляд воно, здавалося б, немає нічого спільного із покаянним настроєм Великого посту! - Час Великого посту - це час застанови над собою, час пізнання себе, аби відновити в собі образ Божий, спотворений гріхами. Тому задумаймось, чи готові ми сказати разом зі святим апостолом Павлом: „Будьте моїми послідовниками, як і я - Христа" (1Кор.11,1), або „Живу Живу вже не я, а живе Христос у мені" (Гал.2, 20)... Однак це - наша дорога, тільки туди повинні ми стриміти і за це молитись. Що більше, навіть на Страшному суді, коли станемо перед Господом лицем в лице, станемо перед нашим „первообразом", тоді виявиться наскільки ми уподібнилися до Нього. Тому Церква каже нам відкликатися до тієї правди, про яку сьогодні згадуємо, і просити у Господа остаточного очищення. „Я образ несказанної Твоєї слави, хоч і ношу язви гріховні. Ущедри своє створіння Владико і очисти своїм благоутробієм, і бажану батьківщину подай мені і вчини мене знову жителем раю"... Напевно, мало з нас хотіли б знищити посвячену ікону, але всі ми через наші гріхи спотворюємо і нищимо образ Божий в нас. Це ми робимо щодня. І ця ікона не є створена людськими руками, вона намальована Святим Духом. Це жива ікона, найцінніший образ Божий, на відновлення якого Син Божий не завагався пролити власну кров. Питаймо себе щоденно: наскільки мій спосіб мислення є згідний з тим, що говорить щодня Слово Боже, наскільки мій погляд є поглядом Отця і поглядом Христа, котрий лікує, спомагає і милосердиться, наскільки люди пізнають по мені, що Бог є і що Він є найвищою і найціннішою вартістю в житті дочасному і вічному. Ціллю Великого Посту є допомогти нам побачити жалюгідний стан, в якому перебуває ця внутрішня наша ікона і відновити її через покаяння, сповідь, молитву і євхаристію. Благодаримо Тебе Небесний Отче, що сотворив нас на власний образ. Проте через безліч гріхів ми забруднили і заплямували цей образ. Сьогодні приходимо до Тебе, взиваючи до Твого милосердя. Створи нас знову, очисти нас, віднови у нас красу Твого спасіння. Зроби нас достойною іконою Твого Сина, Ісуса Христа. Амінь. Детальніше...

Слово владики Ярослава (Приріза) у Сиропусну неділю

27 лютого 2012
Починаємо час Великого Посту, період духовної мандрівки, завдяки котрій прагнемо оздоровити наші відносини з Богом, з ближніми і з самими собою. Навернення до Бога починається з усвідомлення собі людиною її актуального стану, тобто кожен мусить дати собі відповідь: яким є моє ставлення до Бога. до ближнього та до самого себе. Переш звернення, яке Бог скерував до впалого людства, було питання: „Адаме, де ти?" У ці дні ми також маємо собі поставити це питання: „Де я?" Ізраїльтяни вирішили покинути Єгипет, коли усвідомили собі, яким злом є рабство, неволя єгипетська. Неволя єгипетська це символ неволі людини, котра піддана якимось пристрастям: чи то гнівові, чи то нечистоті, чи захланності, чи скупості, чи обмовам, чи осудам. Блудний син також повернувся до свого рідного дому, щойно після того, як увійшов у себе, застановився, як низько він опустився. У ці дні ми прагнемо також застановитися над собою, увійти в себе, щоб краще пізнати, де ми є. Але перш, ніж почнемо цю працю, нинішнє Євангеліє каже нам звернути нашу увагу на наші відносини з ближніми. Коли захочемо пережити добре великодню сповідь і отримати від Господа прощення наших провин, мусимо також бути готовими простити іншим їхні провини і просити пробачення за те зло, яке ми самі завдали нашим ближнім. Важливо однак пам'ятати, що правдивому покаянню передує одна необхідна умова — прощення образ і примирення. «Прости, і зазнаєш миру», – сказав блаженний Папа Іван Павло ІІ в одному зі своїх послань, звертаючись до всіх людей доброї волі із закликом «намагатись осягнути мир на дорозі прощення». Цілком здаю собі справу з того, що прощення може здаватися суперечним з людською логікою, однак прощення черпає своє натхнення з логіки любові, тієї любові, якою Бог обдарував кожну людину, кожну націю та кожен народ, цілий людський рід. Бог нам завжди готовий простити наші незчисленні провини, тому й сподівається від нас, що й ми будемо охоче прощати нашим ближнім. Важко є прощати, але можливо, ще важче – просити прощення. Наш страх перед упокоренням, але ще більше наша гордість противляться перед тим, щоб просити прощення. Усе ж фразу – «Прощаю і прошу прощення» – не можна розділити»! Вступаючи в період Великого посту, спробуємо, браття і сестри, стати терпеливими один для одного. Чим ближче ми підходимо до Царства Небесного, тим більше наближаємося до живого Бога і один до одного. Прощати гріхи ближнім — це закон Євангелія, це веління Самого Господа. "Якщо ви, — говорить святе Євангеліє, — прощатимете людям їх провини, то і вам простить Отець ваш Небесний, а якщо не прощатимете людям провин їх, то і Отець ваш не простить вам провин ваших". Так і в молитві Господній, яку нам дав Сам Бог, ми просимо: "І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим". Тільки у взаємному смиренні, взаєморозумінні і всепрощенні можливо для людини знайти душевний мир і вступити на шлях покаяння, наближаючись до Бога. Ворожнечу між нами породжує гріх, з яким необхідно боротися. Як часто на шляху всепрощення зустрічається багато перешкод. Головна з них — наша самолюбність і гордість. Усвідомлюючи це, відкиньмо з свого серця усілякі образи, і від душі пробачмо наших ближніх і тоді справді зможемо гідно прийняти Боже прощення у Святій тайні Сповіді. Стараймося, дорогі брати та сестри, у ці спасительні дні Великого посту, намащувати наші голови згідно сьогоднішнього Євангелія, пахучими маслами правдивої побожності, любові до ближнього, доброчинності до потребуючих, вмиваймо обличчя наших душ від злих помислів та лукавого діла і від нечистоти, яка затемнює душі наші, і будемо здержуватися не тільки від м'ясних страв, але й від гріхів, будемо щиро каятися і переносити терпіння разом із розп'ятим Спасителем, тоді напевне наш піст буде прийнятний і Богові милий. Детальніше...

Інтерв'ю владики Ярослава (Приріза) для газети "Коловорот"

04 січня 2012
Напередодні різдвяних свят владика Ярослав (Приріз) дав інтерв'ю старосамбірській газеті "Коловорот". Відповідаючи на запитання журналістки Галини Антошик, єпископ поділився спогадами про своє священиче служіння на території Старосамбірщини. Будучи ще молодим священиком, владика Ярослав був покликаний митрополитом Володимиром (Стернюк) душпастирювати для вірних підпільної УГКЦ у прикарпатському краю. "Нелегко тоді було. За мною, молодим священиком, слідкували державні органи, намагалися застрашити", - ділиться спогадами Самбірсько-Дрогобицький єпископ. Окрім того, у розмові архиєрей розповів про жорсткі реалії, в яких УГКЦ виходила з підпілля, постійно зустрічаючи на своєму шляху провокації з боку більшовицької влади. Детальніше...

Різдвяне послання владики Ярослава (Приріза)

24 грудня 2011
Прийдіть, вірні, із побожністю дивімосяна Божий прихід з висоти,який з'являється нам у Вифлеємі.(Стихира Шостого часу в навечір'я Різдва) Всесвітліші та всечесніші отці!Преподобні ченці та черниці!Дорогі у Христі брати і сестри! Христос рождається! Більше як дві тисячі років тому вифлеємська зоря привела мудреців зі Сходу поклонитися Спасителеві світу. Сьогодні ж ця зоря привела всіх нас до Божого храму, щоб ми могли поклонитися Христові, який є «дорогою, правдою і життям» (Ів. 14, 6). Це для нас вона світить так ясно, аби ми знайшли дорогу до воплоченого Бога. Вийти назустріч Богові, почувши вістку ангела про народження Спасителя, – це покликання кожної людини, адже тільки тоді, коли знайдемо Бога, – віднайдемо своє щастя та сенс свого життя. Сьогодні ми знову приходимо до Вифлеєма, щоб очима нашої віри поглянути на ясла, в яких лежить неосяжний Бог, що з любові до нас прийняв людське тіло. Він став людиною, щоб визволити нас з неволі, знову поєднати із собою і, залишаючись Богом, назавжди стати нашим Братом. У світі темряви і гріха Він засвітив нам світло Божої Любові та Істини, приніс надію і впевненість у тому, що ми – Божі діти, покликані Небесним Отцем до повноти життя. У своїй любові Господь забажав бути з нами, прийняти наші людські обмеження, понести наші гріхи, щоб нас очистити, оправдати, назвати співспадкоємцями свого Небесного Царства. Христос народжується, щоб оновити в людині Божий образ, заплямований гріхами, та щоб залікувати рани кожної душі. Уже понад тисячу років вифлеємська зоря освітлює шлях нашому українському народові. Ще в недалекому минулому немало було тих, хто хотів приховати її від нас і намагався переслідувати нас, коли ми прагнули йти за нею. Проте Христове Різдво завжди залишалося колискою нашої віри. І саме тому ворогові не вдалося видерти з українського серця її світла. Дякувати Богу, ми визволилися від цього поневолення і минулого року відсвяткували 20-ту річницю незалежності нашої держави: впродовж цього часу наша Церква після кількох десятків років переслідування змогла вільно звершувати свою місію євангельської проповіді серед нашого боголюбивого народу. Господь і сьогодні продовжує промовляти до нас через свого ангела: «Не бійтесь!» (пор. Лк. 2, 10). Адже в Ньому ми завжди знаходили силу, яка долає несправедливість і зло. Ми вже більше не покинуті наодинці з нашими труднощами і болями: тепер із нами Бог! Його велич і могутність не в насильстві, не в пануванні, а в безконечному смиренні, яке споглядаємо, прийшовши до вифлеємських ясел. Там побачимо Бога, сильного у своїй довірливій любові до людей. Тому не можна загасити вифлеємської зорі, яка провадить нас до Небесного Отця, не можна загасити сонце Божої Правди. Хоч би як старалися новітні іроди позбавити людину Бога, забрати з її серця Господню надію, посіявши зневіру і страх, нічого з тієї безумної затії не вийде. Адже у воплоченні людина і Бог поєднані нероздільно. До вифлеємської стаєнки приходили і сьогодні приходять люди з різними намірами. Одні це робили із побожності, як, наприклад, пастирі, котрі прийшли, щоби поклонитися Ісусові та скласти йому свої скромні дари. Інші прибули туди спонукані цікавістю. Почувши захоплюючі розповіді пастирів, прийшли, щоб побачити щось незвичайне, атракційне. Були і такі, що бажали вбити Боже Дитятко, щоб забезпечити своє безбожне правління і владу повіки. Тому сьогодні нам потрібно себе запитати: кого я шукаю у вифлеємській стаєнці, що привело мене в цей святковий день до храму? Можливо, ми є тут лише для того, щоб віддати шану давній традиції, помилуватися мелодійним співом колядок? А чи, може, ми прийшли, щоб за прикладом пастирів і східних мудреців поклонитися новонародженому Божому Синові? Чи готові ми ввійти до цієї стаєнки і запропонувати Божій Матері разом з Її Дитятком прийти і поселитися у нашому домі? Таке рішення нелегке і дуже відважне. Набагато простіше відспівати колядки та швиденько після закінчення богослужіння поспішити до своєї домівки за святковий стіл, залишивши Бога в яслах у стаєнці, не знайшовши у своєму житті для Нього місця. Роздумуючи над цим великим таїнством Боговоплочення, просімо насамперед, щоб не ясла, а наше серце стало його домом і престолом. Впустімо Бога до наших домів і сердець. Нехай Його світло прожене темряву з нашого життя та направить наші стежки до добра і правди. Разом із ангельським хором, пастирями і волхвами прославмо нині Діву Марію, Пресвяту Богородицю, яку Господь у своєму Провидінні вибрав перед віками, щоб з Неї народитися у часі й назвати Її своєю Матір'ю. Вона, породивши Сина, віддає Його в дар світові та людям, які шукають Його щирим і смиренним серцем. Різдвяною радістю, якою наповнені небо і земля, прагну сьогодні поділитися з усіма Вами, дорогі брати й сестри, а передусім з нашим Преосвященним Владикою Юліаном. Упродовж 17 років він ревно виконував своє архиєрейське служіння у Самбірсько-Дрогобицькій єпархії, випрошуючи в Господа благословення для всіх її вірних. Сьогодні всі разом благаймо новонародженого Спасителя, щоб дарував Владиці Юліанові здоров'я та щасливих років благословенного життя, щоб його молитва, пастирське слово і підтримка ще довго супроводжували всіх нас. Нехай наші різдвяні святкування відбуваються радісно, торжественно, у простоті та мирі. Підходячи сьогодні до новонародженого Христа, залишімо всі свої турботи і гріхи та почнімо нове життя – життя Божих дітей. Нехай Господь поблагословить у цей спасенний день наш народ і всіх, хто для його блага трудиться і служить, хай Боже благословення спочине на наших родинах, а особливо на тих, хто хворий, засмучений, зневірений і розчарований, хто далеко від рідної домівки. Бажаю всім Вам від щирого серця духовної радості, родинного щастя, міцного здоров'я і Богом благословенної кращої долі для нашого українського народу і Церкви. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде зі всіма вами! ХРИСТОС РОЖДАЄТЬСЯ! + Ярослав (Приріз),Єпископ Самбірсько-Дрогобицький Дано у Дрогобичі,при Катедральному соборі Пресвятої Трійці,у Неділю Праотців,25 грудня 2011 року Божого Детальніше...

Інтерв'ю з владикою Ярославом (Прирізом) напередодні його інтронізації для часопису "Наш Собор"

24 грудня 2011
В інтерв'ю виданню «Наш Собор» владика Ярослав (Приріз) напередодні своєї інтронізації розповів про свої подальші плани праці у «новій», як він висловлюється, Самбірсько-Дрогобицькій єпархії; про її надбання, потенціал та територіально-колоритні особливості; акцентував на важливості творення «живої парохії» як органічно вплетеної клітини Української Греко-Католицької Церкви. Детальніше...

Подячне слово владики Ярослава (Приріза) під час його інтронізації на престіл Самбірсько-Дрогобицької єпархії

24 грудня 2011
Ваша Святосте Патріарше Святославе, Високопреосвященні і Преосвященні Владики, всесвітліші і преподобні Отці, преподобні сестри, вельмишановні представники влади області, районів і міст, дорогі у Христі брати і сестри! Слава Ісусу Христу! Дякую сьогодні Всевишньому Богові за дар Його любові, за покликання до життя, до віри і служіння. Прагну також подякувати і всім тим, кого Господь поставив на моїй дорозі життя і через кого виявляв мені Свою любов і Свою ласку. Дякую Священному Синодові на чолі з Його Святістю Патріархом Святославом за виявлене мені довір'я бути учасником єпископського грона УГКЦ. Ваша Святосте, Дорогий наш Патріарше Святославе! Христос доручив свою Пресвяту Матір Апостолові Йоанові; Той самий Христос доручив і Вам нашу Матір Церкву. Ваше слово і Ваше життя перебувають в гармонії, і в цій гармонії проявляється Ваша мудрість, второпність і далекоглядність як Глави і Пастиря. Тому й народ так очікує Вашого прибуття – і в Україні, і на поселеннях. Це є свідченням того, що в проводі нашої Церкви існує спадкоємність – новий Предстоятель Церкви продовжує та розвиває те, що заклали великі його попередники Митрополит Андрей, Патріархи Йосиф, Мирослав Іван та смиренний Любомир... Для вас, Блаженнійший, ми вимолюємо Божих ласк, щоб Святий Дух через Ваше служіння явив нашій Церкві, Україні й цілому світові ще більше «величних Божих діл» (Ді. 2, 11). Щиро дякую Владиці Юліянові за довгі роки його Архиєрейського служіння у Самбірсько – Дрогобицькій єпархії. Своїм архипастирським служінням владика поєднав покоління вірних нашої Церкви часів переслідування і часів відродження. Скільки вклав він – здебільшого непомітно для нас – своїх молитов, своєї праці, своїх жертв і терпінь, щоб наша Церква і, зокрема Самбірсько-Дрогобицька єпархія, поручена його святительській опіці, успішно сповняли Христову місію освячення і спасіння серед рідного українського народу. Дорогий Владико, нині благодаримо Бога за Ваше життя і служіння. Дозвольте від себе особисто та всіх вірних нашої єпархії – духовенства, монашества і мирян – висловити Вам нашу велику вдячність і глибоку повагу. Засилаю подяку і всім Преосвященним владикам, котрі запросили мене до свого товариства – бути гребцем у човні Церкви, керманичем якої є Христос. Усвідомлюю, що це велика відповідальність, а тому прошу вашої підтримки, щоб міг сповнити Божу Волю, гідно послужити нашій Церкві й таким чином виправдати вашу довіру. Усвідомлюючи свою людську неміч, цілковито віддаюся у Божі руки, з довір'ям промовляючи: „Ось іду, щоби сповнити Твою волю, Боже" ( Євр. 10,9). Сьогодні також складаю щиросердечну подяку всьому нашому духовенству та нашим братам і сестрам у монашестві, які ревно й жертовно служать Богові та Церкві в нашій єпархії. Ваше свідчення і ваша жертва є дорогоцінним скарбом, на якому росте і розвивається наша Церква. Нехай сьогодні і по всі дні вашого життя Господь наповнює вас своєю божественною любов'ю, кріпить своїм Тілом та Кров'ю, говорить з вашої душі Словом життя вічного. Христос у сьогоднішньому Євангелії називає щасливими тих своїх співробітників, які невсипущі, підперезані, із засвіченим світильником... Ми не знаємо, коли наш Господь прийде у славі, тому чуваймо над скарбом нашої віри і служіння, порученого нам Церквою (Лк.12, 35-40). Вітаю Вас, дорогі брати і сестри, як священний Божий Люд моєї землі, як парості Христового виноградника. Я щиро вдячний за вашу любов до рідної Церкви. Вороги різними способами намагалися її знищити, але вона вистояла завдяки вашому подвигу й вірності Христові як Главі Церкви, яка є Його тілом (Еф.1, 22-23). За словами Апостола Павла, «не перестаю дякувати Богові за вас і згадувати вас у своїх молитвах, щоб Бог Господа нашого Ісуса Христа, Отець слави, дав вам духа мудрости та об'явлення, щоб його добре спізнати» (Еф.1, 16-17). Господь і нині посилає нам своє пастирське слово підтримки та заохоти: «Не бійся, маленьке стадо, бо вашому Отцеві вподобалось дати вам Царство Боже...» (Лк.12, 32-40). Небесний Отець знає наші справжні потреби, тому дарує кожному у Христі своє небесне Царство, впроваджує нас до життя вічного, джерелом та передсмаком якого є Пресвята Євхаристія. Хочу подякувати за присутність на цій молитві також представникам влади. Дуже сподіваюся на нашу плідну співпрацю задля добра всіх людей рідного прикарпатського краю. Будь-яка влада – це насамперед служіння і жертва. Нехай Господь дарує вам мудрість і силу, щоб сповняти своє служіння самовіддано і чесно, пам'ятаючи слова Христа: «Як хтось хотів би у вас бути великий, нехай буде вам слуга» (Мт. 20, 26). Обіймаю в душі тебе, дорога молоде, і закликаю, щоб ти якнайцінніше використала отой молодечий вік, пам'ятаючи, що він швидко минає. Майбутнє Церкви й України великою мірою залежить від вас і від тієї відповідальності, яку ви зумієте взяти на себе. Характер і зміст опіки, яку сьогодні наша Церква прагне нести своїм дітям, подібний до тієї делікатної чуйності, з якою воскреслий Христос супроводжував своїх учнів, побачивши їхнє розпорошення та зневіру після свого розп'яття, - а потім повернув їх з дороги до Емаусу назад до сіонської світлиці в Єрусалимі, зібрав їх для того, щоб одягнути силою з висоти – оновити їх Святим Духом. Дорогі брати і сестри, хочу запросити всіх вас у мандрівку з Господом, щоб разом іти шляхом, який веде до справжнього щастя. Цей шлях нам вказує Його свята Церква, «...яка має за собою патріархів, пророків, апостолів, проповідників, мучеників, ісповідників, посників; живе передання Володимирового Хрещення, подвиги Антонія і Теодосія Печерських, змагання Йосифа Рутського і жертву Йосафата Кунцевича ». У цій мандрівці віри скріплюймося навчанням Андрея Шептицького, стражданням Йосифа Сліпого, терпеливістю Мирослава Любачівського, смиренням Блаженнішого Любомира, енергійністю Патріарха Святослава. Нехай нашим прикладом стане святість і вірність всіх тих, хто страждав у новітніх катакомбах, імена яких нам відомі або невідомі. Наша мета – це відновлення єдності Церкви Володимирового Хрещення, щоб український народ, об'єднаний у вірі і любові, зростав у святості і славив Бога єдиним серцем і єдиними устами. На завершення хочу сердечно подякувати всім Вам, любим у вірі братам і сестрам, які прибули сьогодні на цю євхаристійну молитву, щоб разом зі мною молити Господа про щедрі Божі ласки для нашого народу і його святої Церкви; дякую хористам і всім, хто спричинився до організації та проведення сьогоднішнього торжества. Уповаючи на Господа, запевняю всіх вас: буду звершувати своє архиєрейське служіння так, щоб бути гідним наслідником тієї спадщини, яку передали нам мученики й ісповідники нашої Церкви. Нехай їхні святі молитви мене у цій постанові скріплюють і навчають. Вірю, що молитвами мучеників та ісповідників Української землі й усієї рідної Церкви Господь не покине мене, а в Своєму незбагненному милосерді поблагословить на служіння, щоб на Господньому народові об'явилася Його мудрість, сила і слава. Амінь. http://sde.org.ua/administrator/index.php Детальніше...

Інтерв'ю з владикою Ярославом (Прирізом) напередодні інтронізації для часопису "Слово"

23 грудня 2011
Пропонуємо вашій увазі інтерв'ю з владикою Ярославом (Прирізом), який 24 грудня 2011 року Божого зійде на престіл Самбірсько-Дрогобицької єпархії. У ньому майбутній єпарх Самбірсько-Дрогобицький ділиться своїми пастирськими планами, а саме, на чому планує зосередити свою увагу після сходження на престіл. У розмові з головним редактором семінарійного часопису "Слово" Романом Андрійовським владика Ярослав розповідає про важливість єпархіальної семінарії у вихованні майбутніх священиків. Також архиєрей ділиться сподіваннями, які покладає на християнську молодь. Детальніше...
<< Початок < Попередня 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 Наступна > Кінець >>
Сторінка 9 з 12
^ Догори