SDE

Передмова до монографії про о. Маркіяна Шашкевича

05 листопада 2011
Друк E-mail

Передмова владики Ярослава (Приріза) до нового видання "Русалки Дністрової" та монографії професора Михайла Шалати, викладача Дрогобицького педуніверситету.

Прожив небагато, здійснив чимало. Так коротко можна окреслити особу о. Маркіяна Шашкевича. Він належав до того невеликого грона української інтелігенції, яке розбудило український народ зі сну і приготувало нас до державності наприкінці ХХ століття. 

Навіть у радянські часи ідеологи від культури, говорячи про духовну спадщину Галицького краю, не могли оминути цієї постаті, що зійшла ясною зорею на небосхилі українського буття, пролила чисте світло правди на рідну минувшину, засвітилася надією на майбуття, але, як розуміємо, передчасно згасла, перед тим запаливши інші зорі. Водночас працівники культури у той період старалися не згадувати про те, що Маркіян Шашкевич був греко-католицьким священиком. Воно й не дивно, адже постать цього просвітителя була зручною і прийнятною для системи лише тоді, коли потрібно було пафосно засудити його «класових ворогів» – австрійську владу як гнобительку галицьких, закарпатських чи, скажімо, буковинських українців. Та вже Шашкевич як справжній патріот своєї землі і оборонець прав рідного народу не вписувався у стереотипи панівної ідеології, що упродовж тривалого часу вбивала в українцях право бути самими собою. 

«Чого не вдіяли збройні повстання, щоб скинути невільницькі пута, чого не вдіяли політичні суспільні й діячі, те осягнув перший Подвижник нашого Відродження Маркіян Шашкевич», – ці слова з проповіді Патріарха Йосипа Сліпого, яку він виголосив на могилі письменника з нагоди століття його смерті спонукують, нас глибше пізнати спадщину цього справді великого учителя і будителя української нації, відчути себе відповідальними за її долю і майбутнє. У складних умовах безпросвітнього життя українців у 30-х pp. ХІХ ст., зумовленого браком власної державності і перебуванням під чужою владою, в умовах асиміляторської політики щодо українців, Маркіян Шашкевич зумів організувати навколо себе подвижників. Саме він став натхненником, організатором і лідером невеликого гуртка українських богословів, об’єднаного довкруги «Руської Трійці» – Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича та Якова Головацького. Так почалася нелегка ідейна праця над просвіченням власного народу, боротьба проти вживання інтелігенцією та духовенством чужої мови вдома, на службі, в публічних виступах. «Русалка Дністрова», ця невелика збірка народною мовою, випереджуючи на три роки появу Шевченкового «Кобзаря», виконала своє завдання: спричинилася до пожвавлення українського духовного і культурного життя в Галичині, до відродження на західноукраїнських землях письменства рідною мовою. Українська народна мова залунала не тільки в літературі, але і в приватному вжитку. Тому праця Маркіяна Шашкевича була переломною в історії галицьких українців. Він започаткував просвіту українського народу, і це принесло свої плоди. За його почином українська мова дісталася до школи, церкви й письменства. 

На жаль, сьогодні в Україні широкий загал громадськості мало ознайомлений із заслугами багатьох великих постатей нашої історії, а зокрема з о. Маркіяном Шашкевичем. Тим часом заслуги цього сина українського народу і його духовного провідника важко переоцінити. Багато різних почуттів та роздумів виникає при спробі заглибитися у творчу спадщину цього великого поета Галицької землі та апостола нашого національного пробудження. Саме він, як вірний і люблячий син українського народу, своїм словом та невтомною жертовною працею на ниві рідної словесності започаткував нову добу її славного розвитку, виразно усвідомивши свою духовну і суспільну місію. 

Наступні слова одного з його сучасників, Михайла Козановича, допомагають зрозуміти, яке велике враження робили ідеї Маркіяна: «Безсмертний Маркіяне! Ти зажег вогонь в моїй груди, котрий лише гробова персть загасити зможе». А громадський діяч ХІХ століття і автор багатьох наукових творів, співзасновник Народної Ради і Товариства «Просвіта» о. Омелян Огоновський так висловлюється про нього: «Він-бо явився в Галицькій Русі, неначе той ясний луч сходячого сонця, що після темної ночі прошив на хвилиночку чорні хмари, та й озирнувшись любо по світі від зловіщих мрак, знову був закритий ... Молодого того поета післало Провидіння в мир відтворити двері в святині просвіти русько-народної, двері, зачинені через кількасот літ, – от кликнув він посеред земляків, щоби пробудились із сну вікового і полюбили правду і волю ... І дійсно відтоді культ Шашкевича станув при культі Шевченка в Галицькій Русі-Україні». 

Історія показує, що український народ занепадав, бо його шляхта, інтелігенція покидали власну віру та мову і приймали чужі мови й віри. Це відступництво ставало трагедією: нехтування рідною мовою означало зраду свого народу, а відкинення рідної Церкви ставало початком служби на користь чужим народам. Маркіян не пішов цим шляхом, що на початку ХІХ століття вже здавався звичним, легким і второваним. Заслугою цього греко-католицького священика є те, що він із любов’ю й довірою звернувся до свого народу тоді, коли на нього вищі верстви споглядали з погордою й зневагою. Саме тому Шашкевич увійшов в історію як «Пробудитель Галицької України», закликаючи власний народ:

Відкинь той камінь, що ти серце тисне!

Дозволь – в той сумний тин

Най свободоньки сонічко заблисне:

Ти не неволі син!.

Запитаймо себе, що було причиною успіху починів о. Маркіяна? Я переконаний, що фахівці з літератури, мовознавці, вивчаючи усе, що написав Шашкевич, дадуть належну оцінку залишеній ним спадщині. Історики, уміючи робити критичний аналіз подій у просторі і часі, змалюють цю постать крізь призму бачення як його сучасників, так і духовних нащадків, які втішаються отриманим від нього духовним скарбом. Біографи в деталях проілюструють непересічність обставин, за яких зростав, формувався як особистість і творив цей великий українець. Я ж, як душ пастир, маю на меті сьогодні подивитися на Маркіяна Шашкевича з позиції богословського розуміння його післанництва, оцінити його як послушне знаряддя в руках Господніх, як постать, у якій віддзеркалюється світло Божої любові.

Уважно вивчивши обставини його життя і діяльності, можемо зробити висновок, що Маркіян Шашкевич був проникнутий глибокою релігійною свідомістю, яка народилася з великої любові до Бога й щирого бажання працювати для свого народу. Він просто захотів жити життям свого народу – життям віри, Церкви і мови. Шашкевич пише: «Письменство народу є відображенням його життя, його способу мислення, його душі». А душа українського народу вже упродовж багатьох століть християнська; її осередком є Христос, Церква, віра. Маркіян глибоко пережив і відчув це на власному досвіді. Зростаючи серед простого народу, навчаючись серед інтелігенції, душпастирюючи, він зауважив, що все життя народу зосереджувалося при храмах. Душею народу були рідна Церква, рідна віра і рідна мова. Віра Шашкевича – це жива віра народу, серед якого він жив. Вона кріпила його серед труднощів, нерозуміння з боку близьких, бідності, страждань і хвороби; вона спонукала його до дії на захист і підтримку рідного народу. Можемо багато навчитись від прив’язання Шашкевича до своєї християнської віри, яке він виразив такими словами: «Вирвеш ми очі і душу ми вирвеш…, а не видреш любови і віри не видреш, бо руске ми серце та й і віра руська» («Псалми Русланові»). І сам він так жив, а як душпастир, радив батькам щодо навчання дітей: «Навчи Бога знати... дай му розум ясний, – тоді твій синок повік буде щасний». 

«Віра, коли діл не має, мертва сама в собі», – читаємо у Святому Письмі (Як., 2:17). Саме глибока християнська віра Маркіяна Шашкевича породила плоди його жертвенної діяльності на користь його ближніх. «Віра серця мого, як Бескид, твердо постановилась на любові», – сказав він, переспівуючи біблійні псалми («Псалми Русланові»).  З великої любові до Бога зродилася у Шашкевича також і ніжна любов до свого народу. «Його апостольський дух, його священича ревність вказували йому, що душпастир мусить трапити до сердець вірних; а щоби трапити до сердець своєю проповіддю, треба до людей промовляти їх бесідою. Гадка покірненька, без шуму, без претензії, однак сталася підставою нашого народного відродження», – такими словами промовляв на могилі о. Маркіяна Митрополит Андрей (Шептицький), нагадуючи про обов’язки і завдання духовенства (5 листопада 1911 року). І так, за Словом Апостола, «віра співдіяла з його ділами, і його віра удосконалилася ділами» (Як., 2:22). 

Маркіян Шашкевич вийшов з українського народу, жив життям свого народу і жив задля свого народу. Було це в непростих умовах ХІХ ст., коли його народ був залежним політично, коли рідне слово призабували, коли широкі верстви співвітчизників цього поета і письменника були охоплені полонізацією, а українській мові відводилася роль провінційної. Стався цілковитий культурний і класовий занепад українського суспільства, що складалося тоді з двох станів, іменованих згірдливо «хлоп і поп», – інтелігенція і панівні верстви у своїй більшості покинули його. Згубної практики відречення від рідної мови не вдалося уникнути навіть представникам духовенства. Українське селянство, терплячи важкий гніт, розмовляло своєю рідною мовою, а духовенство користувалось іноземними мовами – в основному польською, а згодом також німецькою та французькою.  

У ті часи занепаду, зневіри та збайдужіння отець Маркіян Шашкевич разом із однодумцями, попри надскладні умови для їхньої діяльності і творчості, внесли чи не найвагомішу лепту у відродження народної літератури в Галичині. За висловом Наталі Кобринської, він першим «ударив палицею Мойсея у зледенілу скалу народних почуттів. І бризнув струмінь живого слова і живої народної літератури». Поміж поневолених і несвідомих тоді українців він кинув сильне патріотичне гасло на захист і на віднову рідної української (або як тоді називали – «руської») мови, бо знав, що вона є тим таємним ключем, який відчиняє скарби народної душі. Крізь століття голосним дзвоном продовжує звучати його заклик, і навіть сьогодні, в умовах незалежної України ХХІ ст., як це не дивно, залишається актуальним не тільки серед українців діаспори, але й в окремих регіонах України:

Руська мати нас родила,

Руська мати нас повила,

Руська мати нас любила:

Чому ж мова єй не мила?

Чом ся нев встидати маєм?

Чом чужую полюбляєм?

Як відомо, у середині ІХ століття рівноапостольні брати солунські Кирило і Методій відважилися на вирішальний крок. Вони переклали на старослов’янську мову церковні книги – вибрані місця з Євангелія, Псалтир, Апостольські послання. На запрошення князя Ростислава переселилися до Моравії, аби проповідувати християнство, на що мали благословення Папи Адріана ІІ. За запровадження слов’янської мови в богослуженні були звинувачені у єресі. Буквально кажучи, стали жертвою інтриг німецьких феодалів та духовенства. Але саме завдяки Кирилові та Методію слов’яни почули Боже Слово рідними мовами. Це сталося одинадцятьма століттями раніше від ІІ Ватиканського собору, постановами якого була впроваджена літургія національними мовами у богослужбовій практиці західного католицького світу. Святих рівноапостольних Кирила і Методія блаженний Папа Іван Павло ІІ проголосив покровителями Європи. Повертаючись до світлої постаті Маркіяна Шашкевича, слід нагадати, що за іронією долі «Русалку Дністровую» заборонила цензура. Та цензура, у якій на чільних місцях були й представники духовенства. Понад десять років тривала заборона альманаху, проте частина тиражу все ж дійшла до читачів і поступово робила все більший вплив на свідомість як інтелігенції, так і простого люду. 

Життя отця Маркіяна було повне терпінь і поневірянь. Його задуми і почини залишалися незрозумілими для багатьох його сучасників. Довелося поборювати труднощі не тільки з боку чужих, а деколи й своїх, що вважали власну мову некультурною чи навіть непристойною. Треба було виступити проти української інтелігенції, яка вважала, що писати книжки треба латинською, німецькою, польською мовами. Необхідно було переконувати навіть українське священство, що вдома розмовляло чужою мовою, і навіть проповіді в церкві виголошувало нерідною мовою. Але «все можу в тому, хто мене укріпляє» (пор.: Фил., 4: 13), – напевне, саме ці біблійні слова підтримували Шашкевича на дусі. Можна сказати, що він на власному досвіді пережив сказане у «Псалмах Русланових»: «Цуратися тобов будут люде, і станут тя судити сусіди… а свояки твої виречутся тебе і вержут на тя соромом, і неславляти тя станут далеко і широко, бо не вгодив єсь їх лихій воли. Але ти не журись і не вдавай ся в розпуку, бо хто яко Бог».  Тільки духовно вільна людина може так високо піднятися над труднощами, над нерозумінням, наклепами чи простою байдужістю і не впасти під болючими ударами долі. Отець Маркіян зумів вистояти, і наприкінці свого короткого, але дуже інтенсивного життя міг цілком виправдано повторити за Апостолом: «Я боровся доброю борнею, скінчив біг – віру зберіг» (ІІ Тим., 4:7). 

Маркіян Шашкевич помер 7 червня 1843 року. Тіло його поховали на парафії у Новосілках Ліських. А вже у 1893 році, коли відзначали 25-річний ювілей діяльності Матірного Товариства «Просвіта» та 50-ліття смерті Маркіяна Шашкевича, було вирішено спровадити тлінні останки поета до Львова. Мотивація була слушна: щоб могила Шашкевича більше нагадувала українцям дороге для них ім’я і великі заслуги священика-письменника у справі «народного відродження». Проводирі «Просвіти» разом зі створеними спеціально комітетами 31 жовтня – 1 листопада перевезли тіло Маркіяна Шашкевича до Львова. У перепохованні взяли участь тисячі людей зі Львова і з провінції. Похоронну відправу у церкві Параскеви-П’ятниці очолив митрополит Сильвестр Сембратович. Звідти домовину з тілом супроводжували на Личаківський цвинтар. У тогочасному щоденнику «Діло» про цю видатну подію писалося: «То Русини проводжали свого Сина, то діти, внуки і правнуки відпроваджували давно переставше битися серце батька, що научив їх всіх любити понижену «хлопську» бесіду, що впровадив їх під сільську стріху і велів пригорнути до себе «меншого незрячого брата». Величавий був се тріумф! Се-бо в’їздив у мури престольного города Галицької землі витязь мисли і духа, побідник злорадних мільйонів темряви, вістун кращої долі, Керманич, а у його боку десятки тисяч апостолів і учеників – ціла Русь-Україна» .  

Глава УГКЦ, Патріарх Святослав (Шевчук), з нагоди 200-літнього ювілею о. Маркіяна Шашкевича пише: «Сьогодні, в річницю смерті отця Шашкевича, ми хочемо подякувати Господу Богу за те, що дав нам цього праведника духа, який так ревно і жертовно служив народові і Церкві. Наполегливо закликаємо духовенство та всіх наших вірних наслідувати його приклад у молитві, праці та жертовності для рідного народу».

За своє коротке життя Маркіян Шашкевич не побачив сходів свого засіву, але в кінцевому результаті його праця увінчалася успіхом. Щедрий урожай засіяних ним ідей та поетичного слова збирають його вдячні нащадки, які повсякчасно відчувають потребу Маркіянової духовної присутності, адже його заклики захищати й плекати рідну мову, берегти й примножувати свою духовну і культурну спадщину, прагнути єдності та її утверджувати є постійно актуальними. І ми, і майбутні покоління, якщо хочемо, щоб душа українського народу дихала вільно і свобідно, маємо, як заповів нам о. Маркіян, свято берегти рідну віру, Церкву, мову. 

Перед нами ще багато праці, щоби сплатити борги перед цим «чоловіком, від Бога посланим». Нове видання «Русалки Дністрової» та монографія авторитетного шашкевичезнавця, професора Михайла Шалати, доповнена і заново переосмислена, є вагомим внеском у справу дослідження творчості о. Маркіяна Шашкевича. Цей дослідник ніби вплітає власну квітку у вінок пам’яті великому українському патріоту, що його з вдячністю складає Незалежна Україна з нагоди 200-річного ювілею від його народження.

Не маю сумнівів, що читачі дуже високо оцінять цю ґрунтовну монографію і полюблять її. У свій час її із захопленням привітали Олесь Гончар та інші українські патріоти, для яких о. Шашкевич завжди був символом національного відродження і гідності. Читаючи цю книгу, легко зауважуємо, з якою великою любов’ю і старанням вона написана, як вміло та яскраво автор представив перед читачем постать  великого Будителя та його багатогранну діяльність. Літератор і науковець Михайло Шалата немовби увійшов у добу Шашкевича, відчув його глибокі почуття віри, любові до свого народу та постарався  увиразнити його світлий образ. 

Від о. Маркіяна  маємо чого навчитись і що перейняти. Його творчість, завдяки таким подвижникам української науки, як професор Михайло Шалата, знаходить стежку до українського серця та виходить на світові обрії. 

На фасаді катедрального храму Пресвятої Трійці в місті Дрогобичі привертає увагу пам’ятна таблиця із написом:  «Будителю Галицької землі у 100-і роковини від дня народження – з любов`ю і вдячністю. Дрогобицька земля».  На 200-літній ювілей  о. Маркіяна Шашкевича дрогобицька земля працею професора Михайла Шалати складає йому новий, значно більший дар, аніж  пам’ятна таблиця, – пам'ять і визнання, які закарбовані не на камені, а в живому творчому книжному слові.  Дух і справа  о. Маркіяна житимуть у віках і його зоря не згасне! 

Владика Ярослав (Приріз)

Великий піст

pist

 

^ Догори