«А маємо цей скарб у глиняних посудинах, щоб було видно, що велич сили є від Бога, а не від нас…» (ІІ Кор. 4, 7) Слава Ісусу Христу! Всесвітліші та всечесніші отці!Преподобні ченці та черниці!Дорогі у Христі брати і сестри! Добігає до свого завершення 2014 рік Божий. Він виявився непростим для українського народу, бо ставив перед нами серйозні виклики, мужньо реагуючи на які ми зростали і ставали сильнішими. Для Української Греко-Католицької Церкви цей рік був знаменний ще й тим, що у ньому ми відзначали 25-ліття від легалізації нашої Церкви. Цей невеликий ювілей став для нас нагодою мисленно звернути свій погляд у 1989 рік, коли Бог, багатий милосердям, вислухав молитви, прийняв жертви, мучеництво Своїх вірних і дарував свободу Українській Греко-Католицькій Церкві та самостійність нашому народові. З нагоди цього ювілею нам важливо усвідомити собі те, що не минає і становить невмирущий скарб усього народу. Що корисного для себе можемо почерпнути з подій нашого недавньої історії? Історія віри українського Божого Люду – Церкви як Тіла Христового – ознаменована основними подіями земного життя нашого Спасителя, особливо Його смертю і воскресінням. За словами апостола Павла, ми «носимо в тілі мертвоту Ісуса, щоб і життя Ісуса в нашім житті було явним» (ІІ Кор. 4, 10). Упродовж понад тисячолітньої історії нашу Церкву намагалися різними способами знищити, зробити це, однак, ніколи не вдавалося, бо вона, переслідувана в одному місці, воскресала в іншому. Неодноразово вона бувала з Христом співрозп’ята, щоб відтак пережити пасхальну радість воскресіння, духовного відродження та преображення в нове життя. Таким за суттю і був вихід нашої Церкви з катакомб чверть століття тому. 25 років – це ціле покоління. Учасники і герої тих подій поступово відходять із цього світу, їм на зміну приходять діти й онуки, які народилися після 1989 року. Всі ми сьогодні з вдячністю згадуємо всіх тих, хто, незважаючи на небезпеки і переслідування, завжди залишався вірним Христовій заповіді «Щоб усі були одно» (Ів. 17, 11). Не можемо забути й про тих, хто, відчитавши знаки часу особливого Божого благовоління до УГКЦ, в кінці 80-их – на початку 90-их рр. ХХ ст. підтримав подвиг вірних підпільної Церкви та допомагав налагоджувати церковне життя в умовах свободи. Заглиблюючись у сенс слів апостола Павла про скарб у глиняних посудинах (див. ІІ Кор. 4, 7), усвідомлюємо, що нашим спільним дорогоцінним скарбом є християнська віра, а глиняними посудинами – покоління українських християн, які його несуть крізь віки. Знаємо, що УГКЦ вже друге тисячоліття активно творить християнську історію України, все глибше й глибше осмислюючи та розвиваючи неоціненний скарб віри, що його вона отримала у Володимировому Хрещенні Русі-України, 1025-ту річницю якого ми відсвяткували минулого року. Рукотворними свідками нашого духовного і культурного багатства є наша цінна духовна спадщина і християнська культура. Їхні творці – наші предки – вклали в них всю свою любов до Бога і людей – як сучасників, так і нащадків. У ХХ-ому столітті богоборча влада намагалася знищити цей наш дорогоцінний скарб віри і духовну культуру, підмінивши душу народу казенним виконанням ритуалів. Сьогодні, відзначаючи 25-ти літній ювілей легалізації УГКЦ, ми висловлюємо щиру вдячність нашим батькам, дідам і прадідам, які протистояли тиску безбожної системи, не дозволили знищити своєї прабатьківської віри, зберегли скарби християнської традиції і на своїх плечах, як Йосиф з Ариматеї (див. Мт. 27, 59-60), несли зранене Містичне Тіло Христової Церкви в часи підпілля. У часи переслідування багато синів і дочок нашої Церкви було депортовано і переселено у різні частини тодішньої атеїстичної імперії зла. Проте Боже Провидіння вчергове подолало злі наміри ворога людського роду. Сьогодні розсіяні світом діти УГКЦ відроджують її не тільки там, де вона колись була знищена ще царським режимом – у північних і східних областях України, але й на землях, де її ще не було – наприклад, у Сибірі й Казахстані. Таким чином божественна педагогія Христових слів про те, що Божу Церкву «пекельні ворота не подолають» (пор. Мт.16,18), знову й знову переконує увесь світ, що неможливо неправдою і злом перемогти істину і благо. Це надихає нас сьогодні перед лицем різноманітних труднощів, небезпек та викликів з вірою і надією глядіти у майбуття, довіряючи Божому Провидінню. Військові лихоліття, переслідування, економічна скрута змусили багатьох дітей Церкви шукати кращої долі, а іноді й шматка хліба за межами України. Так виникли поселення українців у всьому світі. Для того щоб не розгубити свого скарбу віри, не втратити свого духовного і національного коріння, не розчинитися в чужинецькому «морі», наш народ розбудовував на місцях своїх поселень рідну Церкву. Північна і Південна Америка, Австралія та Західна Європа ставали для вірних УГКЦ «другою Батьківщиною» в той час, коли неможливо було вільно сповідувати скарб Христової віри на рідній землі, яка знаходилася під чужинецькою окупацією. Відзначаючи 25-літній ювілей легалізації, ми висловлюємо щиру вдячність тим нашим братам і сестрам, які зуміли не тільки зберегти, але й розвинути нашу християнську спадщину поза межами України, а також у вільному світі підносили свій голос на захист переслідуваної Церкви в окупації більшовицького режиму та всілякими способами підтримували своїх братів і сестер по вірі, що перебували у скрутному становищі. Чверть століття тому Господь зглянувся на благання, сльози і пролиту кров мучеників та ісповідників Української землі. Він подарував свободу Церкві й народові, незалежність Українській державі. Ми всі – з України і поселень Східної і Західної діаспор – змогли вільно зустрітися на «оновленій землі», де вже «врага не було, супостата». У 2005 році осідок Глави й Отця УГКЦ після довгих років вимушеної перерви повернувся до «батьківських порогів» древнього Києва. Згодом на берегах Дніпра, нашого українського Йордану, постав Патріарший Собор із символічною назвою «Воскресіння Христового», який минулого року було урочисто освячено. Цей величний храм ознаменував друге тисячоліття нашого християнства і помісну зрілість нашої Церкви. Він є свідком нашого воскресіння з рабства гріха і преображення в «єдиний народ Божий на Київських горах». Він також є Предтечею грядучого церковного і національного єднання в єдиній Помісній Українській Церкві «в Україні і на поселеннях сущих». Дорогі у Христі, подякувавши Господеві за шлях, який ми спільно пройшли впродовж цих 25 років, хочу запросити всіх у подальшу мандрівку з Господом. Напрям нашого земного паломництва вказує нам наша Мати Церква, яка має за собою патріархів, пророків, апостолів, проповідників, мучеників, ісповідників, посників. На цьому шляху молімося і робімо усе, щоб відновити єдність Київської Церкви Володимирового Хрещення, аби український народ, об’єднаний у вірі і любові, зростав у святості і славив Бога єдиним серцем і єдиними устами. Нехай Господь благословить майбуття нашої Церкви і народу, Пресвята Богородиця – наша «Нерушима стіна» – нехай молиться і заступається за нас. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Владика Ярослав,Єпископ Самбірсько-Дрогобицький Дано в Дрогобичі, при катедральному Соборі Пресвятої Трійці,22 жовтня 2014 року Божого Детальніше...

Слава Ісусу Христу! «Я боровся доброю борнею, скінчив біг - віру зберіг. Тепер же приготований мені вінок справедливости, що його дасть мені того дня Господь, справедливий Суддя; та не лише мені, а всім тим, що з любов’ю чекали на його появу», - так писав св. Апостол Павло у ІІ Посланні до Тимотея (ІІ Тим. 4,7-8). Цими словами він підсумував працю свого життя на землі, висловивши свою тверду надію на вічну нагороду в небі. Цими словами апостола народів можна б узагальнити життя й працю наступника апостольського служіння – Слуги Божого Митрополита Андрея (Шептицького), який жертовно посвятив себе спасінню душ та поширенню Царства Божого на землі. Дорогі у Христі! 1 листопада 2014 р.Б. виповнюється 70 років з дня переставлення Митрополита Андрея (Шептицького). З цієї нагоди Глава і Священний Синод нашої Церкви проголосили «Рік пам’яті Слуги Божого митрополита Андрея (Шептицького)», котрий завершиться в наступному, 2015, році Божому, коли ми святкуватимемо 150-ліття від дня його народження. Впродовж цього часу в його особі маємо нагоду для роздумів та гарний взірець для наслідування. Митрополит Кир Андрей (Шептицький) - ієрарх, обрій ідей і намірів якого виходив далеко поза межі його Митрополії, яка охоплювала Західну частину України. Він мав найбільший вплив серед Східніх Католицьких Церков впродовж першої половини ХХ століття. Життю митрополита присвячують наукові праці, збірники документів та матеріалів; численні конференції висвітліють його багатогранну діяльність... Висока та всебічна освіта, як і виняткові обдарування серця, розуму й волі, спричинили, що Митрополит Андрей був одночасно справжнім провідником Церкви та смиренним пастирем повіреного стада; тихим монахом у містичному спогляданні та палким реформатором; натхненним дослідником з пророчим видінням майбутнього та терпеливим учителем-виховником; щедрим меценатом культури та дбайливим опікуном немічних-хворих, вдів і сиріт; провідником та аскетом. Свого часу Святіший Отець Пій ХІІ, так писав про Митрополита Андрея: «Оглядаючи високі і світлі вершини історії Української Церкви, ми не можемо обійти мовчанкою славетного Митрополита Андрея Шептицького, який, працюючи невтомно протягом сорока п’яти років у різних напрямках не лише задля духовних потреб, дбав про довірену йому паству. За час свого перебування на престолі він заснував Богословське Товариство для дослідження історії і розвитку релігійної науки серед духовенства; у Львові заснував Богословську Академію, де найталановитіша українська молодь могла присвятити себе вивченню філософії, богословії та інших наук за методикою світових університетів; видання книг, преси, публікації газет і журналів досягли практично європейського рівня. До того ж релігійне мистецтво спиралося на прадавні традиції і геніїв нації; музеї та інші мистецькі заклади посідали відомі шедеври минулого. Врешті, були створені й діяли числені фонди матеріальної підтримки для біднішого населення» (Енцикліка Orientales omnes («Всьому Сходові»), 1945). Та все ж не слід забувати, що особа митрополита Андрея – це не просто механічна сума поодиноких сторін його життя чи діяльності. Впродовж цілого архипастирського служіння митрополит Андрей керувався у своїй праці насамперед навчанням і прикладом Христа. З глибини його душі народилися слова: «Ціль моєї праці – зібрати Вас усіх під стяг Христа. Наука Христа, якою я перейнятий... більше з власного переконання, а не з уряду – це мій прапор і мій дороговказ. Хай умру днесь і у вічності не знайду щастя, коли б лишень Ви, мої браття, були спасенні». Тож і недивно, що дух святості, який променів від цього великого Архиєрея, запалював серця людей, котрі мали нагоду слухати слово Боже з його уст. Усе життя митрополита зводилося до однієї глибокої основи – святості. Вона була не лише однією з багатьох граней його особи, але тим визначальним чинником, який зумовлював усе інше в його житті. Був він не тільки людиною незвичайних людських якостей, але й надзвичайних християнських чеснот, тому владика Іван (Бучко), Апостольський Візитатор Українців у Західній Європі, 28 січня 1955 року розпочав беатифікаційний процес цього Слуги Божого. Український народ вважає Митрополита Андрея мужем, якого Боже Провидіння послало йому в час його змагань, на початку за скромні автономні права, опісля за власну незалежну Українську державу. Тоді народ ще раз змінив ім’я ченцеві, назвавши його своїм Мойсеєм, покликаним на те, щоб його вивести з дому неволі на свободу. Митрополит Андрей своєю всебічною і невсипучою працею піднімав український народ до рівня зрілості і гідності бути самостійним державним народом. Він зробив для українського народу все те, чого не зміг зробити ніхто інший. Перед світом український народ мав у величній особі Митрополита Шептицького свого найкращого представника і речника - князя української Церкви і провідника українського народу. Хай ця велична Постать і сьогодні служить нам достойним прикладом і натхненням для плідної праці на благо нашої Церкви і нашого багатостраждального українського народу. + Ярослав 1 листопада 2014 року Божогом. Дрогобич Детальніше...

«Служіть один одному, кожен тим даром, що його прийняв» (1 Пет. 4,10) Слава Ісусу Христу!Всесвітліші, преподобні і всечесні отці, преподобні сестри, дорогі в Христі брати і сестри! Вітаю всіх Вас на нашому єпархіальному соборі. За закликом нашої Матері-Церкви ми, духовенство, монашество і миряни Самбірсько-Дрогобицької єпархії, зібрались, щоб роздумати над тим, як пожвавити парафіяльне життя і переосмислити важливість душпастирського служіння у світлі викликів сучасного світу. Розвиток парафіяльної громади повинен бути нашим пріоритетом, адже саме в ній віруючі найчастіше вперше зустрічаються з Христом: чи то через участь у Божественній Літургії в неділю і свята, чи то через хрещення, весілля або похорон, тощо. Тому, оживляючи наші парафії, ми співдіємо з Богом у місії спасіння людини і таким чином плекаємо та оживляємо цілу Церкву. Наш собор має подвійне завдання. Насамперед, я очікую, що впродовж цих трьох днів нам вдасться спільними зусиллями проаналізувати труднощі, з якими зустрічаються наші парафіяльні громади, знайти способи розв’язання існуючих проблем та накреслити шляхи розвитку, оптимальні для умов Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Таким чином ми, тут зібрані делегати з різних куточків нашого прикарпатського краю, послужимо даром нашого досвіду і талантів зміцненню наших парафій. З іншої сторони, за задумом Священного Синоду Єпископів УГКЦ наш єпархіальний собор випереджує Патріарший собор, який відбудеться у вересні наступного року у м. Івано-Франківську. Тому, сподіваюсь, впродовж цих трьох днів ми зуміємо своїм даром послужити й іншим архиєпархіям, єпархіям та екзархатам УГКЦ, запропонувавши власні здобутки на цей Патріарший Собор. Наша праця проходитиме в руслі Синодальної стратегії розвитку нашої Церкви, яку Блаженніший Святослав представив у своєму Пастирському листі «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом» (2 грудня 2011 р.Б.). У цьому документі Отець і Глава УГКЦ робить наголос на кількох основних пріоритетах та складових «живої парафії»: Боже слово і катехизація ( що є основою особистого, родинного, парафіяльного та суспільного життя), Літургія і молитва (тобто освячення часу і простору – ламанням хліба, таїнственним життям Церкви і молитвою), Служіння ближньому - Дияконія (або харитативна діяльність), провід – управління дарами, плекання і служіння єдності - сопричастя та місійний дух. Звичайно, за такий короткий час важко охопити всі ці елементи, тому іменована мною Підготовча соборова комісія запропонувала зосередитись на трьох основних блоках: Боже слово і катехизація, Літургійне життя та соціальне служіння. Впродовж кількох місяців над цими темами всі ми роздумували під час реколекцій по наших парафіях та на передсоборових регіональних зустрічах. Тому сподіваюсь, що Ви як делегати вже ознайомлені з проблематикою та, будучи належно підготованими, представлятимете тут не лише власну думку, але й міркування Ваших братів і сестер, з якими Ви спілкувались на парафіяльному та деканальному рівні. Дорогі в Христі! Закликаю всіх Вас приступати до роботи, відчуваючи відповідальність і зацікавлення у розвитку наших парафій. Звичайно, тут на соборі ми ділитимемося власними дарами і талантами, якими нас обдарував Господь, а також досвідом, який ми здобули впродовж нашого життя. Проте, будуючи живу парафію, маємо пам’ятати слова Псалмоспівця: «Коли не Господь збудує дім, даремне будівничі трудились» (Пс.127,1). На церковному соборі маємо насамперед вслухатись в те, що промовляє до нас Господь, бо тільки Його відповіді будуть найвичерпнішими, а розв’язки – найоптимальнішими. Тому ми й розпочали нашу роботу молитвою, тому ця молитва пронизує наші засідання… Нехай Святий Дух провадить нами і надихає на правильні рішення. Бажаю усім нам плідної праці! З Богом, починаймо. + Ярослав 16 жовтня 2014 року Божогом. Дрогобич Детальніше...

Слава Ісусу Христу! Всесвітліші та Всечесніші отці!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні ми урочисто святкуємо літургійний спомин Преображення Господнього – реальної події з життя Господа нашого Ісуса Христа, про яку нам розповідає Євангеліє. Земне життя нашого Господа добігало до кінця. Зближався час Його страстей і голгофської смерті, а разом з тим і час випробовування віри Його учнів — майбутніх апостолів. Учні щиро вірили, що Ісус є обіцяний Месія, про Якого писали Мойсей і пророки. Однак Євангельські події вказують, та й самі апостоли пізніше признаються, що ця віра затьмарювалася в їх розумі від тих неправдивих поглядів на Месію, які ширили в єврейському народі книжники і фарисеї. Загально прийнятою була думка, що Месія, прийшовши на землю, згуртує весь єврейський народ, переможе його ворогів, завоює цілий світ і дасть своєму вибраному народові можливість насолоджуватись невимовним щастям на землі. Під впливом таких упереджень були також апостоли, і тому вони ніяк не могли погодитись з тим, що їх учитель, такий могутній і славний, може бути зневажений, скатований, розп'ятий. Через це Христос скріплював віру своїх учнів беззаперечним доказом свого Божества. Необхідно було явити учнями Свою славу — ту славу, яку Він мав в Небесного Отця перед сотворенням світу, яка належала Йому як Синові Божому, одноістотному з Отцем і Святим Духом. Цю безмірну славу Сина Божого ми виразно добачаємо впродовж всього земного життя Ісуса Христа. Також і сьогоднішньому євангельському читання про неї дізнаємось: «…узяв Ісус Петра, Якова та Йоана, його брата, повів їх окремо на високу гору і переобразився перед ними: обличчя його засяяло, наче сонце, а одежа побіліла, наче світло. І ось з'явилися їм Мойсей та Ілля і з ним розмовляли…» (Мт. 17, 1-8). Улюблені у Христі, преображення Господнє належить до одних з найбільш знаменних подій в земному житті Ісуса Христа. Своє Божество Ісус приховував під виглядом тіла, затаював свою славу перед людським оком, а на горі Тавор Господь являється апостолам - ким справді був - тобто Богом. Тому й пише Євангелист Іван: «І ми славу Його бачили, - славу Єдинородного від Отця, повного благодаті та істини» (Ів. 1.14). Цим прославленням Ісус хотів зазначити, що хто слідуватиме за ним на Голготу, то йому на кінці важкої дороги розкриється незрівнянне щастя - з терпіння зрине спасіння. Тож завдання людини - стреміти до звершенного переображення свого життя, щоби з хмарних земних низин завітати до світлих, небесних вершин, тобто до місця всякого добра. Із сьогоднішнього Євангелія також бачимо, що саме під час молитви здійснюється оце Таворське чудо, Христос осяяний славою Божества. Тому і для нас щоденна щира молитва приватна, чи спільнотна у Божому храмі, повинні стати джерелом благодаті та духовного очищення. І це є нагода кожному із нас почути в глибині душі постійний та люблячий голос Небесного Отця: „Ти є син (дочка) мій улюблений, котрого я вподобав!” Отже добра сердечна молитва робить нас дітьми Божими, захоронює від байдужості та духовного очерствіння. Для прикладу погляньмо на плоди фруктових дерев, які ми приносимо для освячення на свято Преображення. Зовсім недавно вони були маленьким та непридатним до споживання, але під дією сонця та вологи вони дозріли та стали приємним на смак. Під дією усердної молитви і ми стаємо іншими, наповнюємо своє життя Божими чеснотами. Не забуваймо також і про ті життєдайні середники нашого преображення, котрими є Святі Тайни, а зокрема Сповідь та Причастя. Кожна Свята Літургія – це та Таворська вершина, на якій ми можемо зріти сяйво Божого Царства. Приступаючи до Господньої трапези, кожен стає причасником життя Божого, сповнюється радістю від участі в Божій славі та власного внутрішнього преображення. На горі Тавор Небесний Отець свідчить про Ісуса Христа : «Це - мій улюблений Син, що я його вподобав: його слухайте!». Словами «Його слухайте!» Бог Отець посилає Ісуса Христа людству як єдиного і остаточного Вчителя. З повеління: «Його слухайте!» випромінює повнота Божественної влади, але також повнота любові Бога до людини. Бо послух Ісусові є для нас не тільки обов’язком, який випливає з буття християнина, але також ласкою, привілеєм, даром. Він є Дорогою, йдучи за Ним, не заблукаємо. Він є Правдою, слухаючи Його, осягнемо правдиве визволення (пор. Йо 8, 32). Він є Любов’ю, а отже, прагне виключно нашого добра, коли скеровує до нас своє слово. Він є Життям, слухаючи Його слово, маємо доступ до вічного життя, бо слово Його — «Дух і життя» (пор. Йо 6, 63). У сьогоднішньому Євангелії також читаємо, що ставши свідками Таворського чуда учні впали обличчям до землі й вельми злякались. Тоді Ісус підійшов, доторкнувся до них і каже: «Устаньте, не страхайтеся!» (Мт 17, 7). Дотик Бога усуває із людського серця збентеження і страх, та вливає до нього силу і відвагу. Божий дотик позбавляє людське життя стагнації, інертності і пасивності. Як часто чути ці слова в Святому Письмі: «Устань!». Господь каже до Мойсея на Синай пустині: «Устань вийди поперед людей … Ось я стану перед тобою там на скелі, на Хориві, і коли вдариш ти по скелі, вода зрине з неї, і люди питимуть (Пор. Вих. 17. 5-7). «Устань та їж, бо далека тобі дорога», — сказав Божий Ангел Іллі. «Вийди з печери і встань на горі перед Господом» — закликав вже сам Господь до пророка (пор. 1 Цар. 19, 7. 11). Пророк Єзекиїл згадує своє пережиття зустрічі з Богом: «Рука Господня була там на мені і він сказав мені: «Встань, вийди на рівнину, і Я там говоритиму з тобою» (3, 22). «Встань, іди в Ніневію, оте велике місто, і проповідуй проти нього» — наказує Господь пророкові Йоні (1,2). «Встань, візьми Дитятко і Його матір, і втікай в Єгипет», — каже Ангел св. Йосифові (Мт 2, 13). «Встану і піду до мого батька», — вигукуй блудний син в хвилині прозріння (Лк 15, 18). «Встань і йди в Дамаск», — чує Савло, коли від Божого світла повалився до долу і осліп (Дії 22, 10).Кожного разу, коли відбувається щось важливе і вирішальне, людина мусить встати. Пряма постава відрізняє людину від тварини. Завдяки їй людина може розмовляти з Богом віч-на-віч, як Мойсей на горі Синай. Вона виражає надзвичайну гідність покликання людини — бути партнером Бога, продовжувати Його діло сотворення і переображення створіння. Постава стояння на ногах є водночас поставою слухання, готовності... Сьогодні наша країна переживає дуже непрості часи військової агресії жорстокого сусіда. На 23-ій річниці незалежності, яку Україна відзначатиме за кілька днів, її громадяни сповнені страху і непевності в майбутньому. У цій ситуації нехай Господній дотик усуне страх і непевність також із наших сердець, нехай наповнить силою і відвагою до дальших кроків на дорозі нашого життя і покликання свідчити і захищати правду, свій народ і свою Батьківщину... «Устаньте, не страхайтесь!» - ці слова підтримки Вчителя звернені особливо сьогодні до нас, до народу України... . Сьогодні, у м. Стебнику, ми посвячуємо храм. Це дім Божий, який вдячні люди будували кільканадцять літ. Богослови називають храм – «небом на землі», «переображеним творінням». Це плід людських рук, який силою освячувальних молитов стає Божим даром, місцем, де молитва стає особливо мила Богові. Також це простір, де молільники мають переображатися – ввійшовши в нього, змінюватися і ставати кращими, одухотворюватися. Тому можемо сказати, що храм – це гора Тавор, на якій, згідно з Переданням, відбулося Господнє Переображення. Нехай цей храм, який ми сьогодні освятили, буде тим постійним місцем нашого особистого преображення, місцем нашої постійної зустрічі з Богом. Кожна Божественна Літургія є «горою преображення», де ми можемо відчувати близькість Господа. Незадовго ми зійдемо з цієї нашої «гори» молитви й застанови і підемо, щоб продовжити нашу місію у світі. Нехай на цій дорозі нас супроводжує Марія-Одигітрія, «Путеводительниця», яка провадить наш народ і цілу Церкву назустріч Господеві. Стараймося щоби разом з плодами, що ми їх сьогодні принесли до храму на освячення ми також віддавали Господеві гідні плоди нашого побожного життя. Нехай вони будуть покладені в скарбницях Небесного Царства. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 19 серпня 2014 року Божогом. Стебник Детальніше...