SDE
Ярослав Приріз

Представлення Документа Собору монашества УГКЦ «Ідентичність монашества в покликанні і служінні»

20 вересня 2008
Слава Ісусу Христу!Ваше Блаженство, Преосвященніші Владики,Дорогі брати і сестри в монашестві!Вступ.Перебіг собору монашества Насамперед хочу привітати всіх присутніх учасників собору, понад усе - Високопреподобних Отців і Матерів, якими Господь послуговується у проводі монаших спільнот, а через вас - і всі монаші спільноти. Вітаємо всіх доповідачів і співдоповідачів, вітаю делегатів і гостей ІІІ Сесії Собору монашества УГКЦ.Дорогі в Христі! Ось уже черговий раз зібрав нас Господь у цьому богомспасаємому древньому місті Львові, щоб у щирому діалозі обговорити актуальний стан монашества нашої Церкви.Перша сесія Собору монашества під назвою: „Ідентичність монашества в покликанні і служінні УГКЦ” мала за мету відкрити та осмислити біблійно-богословське розуміння ідентичності східного монашества, відображення цієї ідентичності в історії Церкви, виховання цієї ідентичності в контексті богослужіння та її вияв у щоденному житті. Усвідомлюючи всю важливість і складність тематики, Собор розважливо підійшов до розгляду питання про ідентичність, адже без розуміння того, ким воно є, чернецтво не може адекватно окреслити та виконувати свою місію.Саме тому до участі у роботі Собору в якості доповідачів і консультантів були запрошені відомі і кваліфіковані знавці Християнського Сходу. Це о. проф. кардинал Томас Шпідлік, фахівець у галузі східної духовності; о. проф. Роберт Тафт, знавець східної Літургії; о. проф. Джермано Марані, дослідник східного богослов’я; архієпископ Клаудіо Ґуджеротті, колишній секретар Конгрегації Східних Церков, професор Григорянського Університету, нині – апостольський нунцій для Вірменії, Азербайджану та Грузії. Їхні доповіді дали учасникам Собору необхідну наукову базу, відштовхуючись від якої вони могли працювати над розкриттям теми Собору.Особливим чином хотів би відзначити ту неповторну атмосферу, яка панувала у робочих групах Собору: через дискусії, пропозиції та зауваження делегатів проявлялося щире та відповідальне прагнення практично застосувати доробок та духовну спадщину попередніх поколінь східного монашества до потреб та реалій нашої Церкви і, як наслідок, зрозуміти покликання монаших спільнот УГКЦ.Щоб передати напрацьовані делегатами набутки всьому монашеству, всій Церкві та наступним поколінням, Собор «покликав до життя» Соборову Комісію, завданням якої було опрацювати Документ Першої Сесії, який би представляв історичні, богословські та душпастирські аспекти ідентичності монашества УГКЦ. У процесі праці над документом члени Комісії взяла за основу виголошені доповіді, зауваження і пропозиції делегатів та гостей Собору. Під час нашої роботи ми зауважили, що в основному роздуми учасників Собору були зосереджені на трьох центральних темах: таїнстві Пресвятої Тройці, таїнстві воплочення Сина Божого і таїнстві Церкви. Навколо осмислення цих трьох тем з біблійної, патристичної та літургійної точок зору і є побудований Документ Собору монашества УГКЦ про ідентичність монашества в покликанні і служінні, який я і хотів би представити вашій увазі.Суть монашої ідентичностіДаний документ складається з п’яти розділів, і перш ніж перейти до розгляду кожного з них, особливим чином хочу звернути увагу делегатів Собору на вступ. Тут йде мова про монашу ідентичність, що є представлена в біблійно – історичному вимірі. Мета цієї вступної частини – висвітлити, як Боже Слово торкається різних людей в історії спасіння для обрання радикального християнського життя.Неможливо вповні зрозуміти поняття «ідентичність» без Святого Письма, яке говорить нам, що ідентичність – це ім’я, що його сам Бог дає покликаній особі, яку Він призначив для особливого завдання. Вповні собою людина є тоді, коли сповнює Боже покликання. Ім’я сина Захарії та Єлизавети Йоан мало знаковий характер не лише для цієї сім’ї, а й для всієї історії спасіння. Покликаний Симон стає апостолом Петром, якого Христос закликає до місії – бути скелею, на якій Він збудує Свою Церкву. Навернений Савло отримує ім’я Павло, перетворившись із запеклого ворога християн на великого проповідника Христової науки. Всі вони, знаючи, до чого їх покликав Господь, отримують силу виконати доручену Ним місію. Невипадково й народження християнина в купелі Хрещення супроводжується в нашій традиції обрядом наречення імені. Надання нового імені, як правило, відбувається і в момент, коли людина приймає монаші обіти; цей елемент чину чернечого постригу має глибоке значення: вмирає стара людина і народжується нова – ангельський образ, Христова наречена. Отож, ім’я розкриває ідентичність – площину, в якій реалізується покликання.Спільне для цілого чернецтва загальне ім’я «монах» указує на зміст та природу вибраного людиною життя. Про це виразно свідчить і етимологія відповідних слів: коренем латинського слова identitas є idem - «той самий», а його грецький відповідник αυτός є синонімом до μόνος, від якого й походить слово «монах». З цих мов ми запозичили синоніми до слова «тотожний» - автентичний, ідентичний, справжній, істинний. Тотожність полягає у відповідності до власної сутності. Згідно з Божим Одкровенням, саме Бог є підставою, згідно з якою («на Божий образ») створена людина. На Богові спирається людська тотожність. Бути християнином – ось мірило тотожності людини. Бути повним християнином – це збудувати ціле життя виключно на єдиному Богові (один-єдиний – грецькою «μόνος»). Тих християн, котрі стриміли до «повноти Христа», називали «монахами» - досконалими християнами. Їхня тотожність, у словах апостола Павла: «Для мене жити - Христос» (пор. Флп 1, 21). Жити – це водночас бути і ставатися. Бути образом Божим, ставатися подобою Божою. Уподібнитися через Христа небесному Отцеві при всьому розмаїтті харизм, дарованих Духом Святим, – ось тотожність і водночас покликання кожного християнина і кожного монаха. Таким чином, монах – це той, хто живе справжнім покликаним (ідентичним) життям.Це справжнє життя починається від моменту зустрічі з живим Богом. Ініціатива такої зустрічі належить Богові. Це Він, прийшовши в пустелю людського існування, дає можливість тому, хто шукає Його, віднайти втрачене колись покликання до життя у Пресвятій Тройці. «Учителю, – де перебуваєш?» (Йо 1,38) – це коротке запитання, що його поставив апостол Андрій Первозванний і неназваний учень, якого християнське Передання ототожнює з Йоаном Богословом, улюбленим учнем Христа, – відкриває найглибше поривання людського серця та окреслює основні ознаки ідентичності монашого покликання.Монах –– це учень. Готуючись до зустрічі з Учителем, він, подібно до Йоана Предтечі, іде в пустелю і там перебуває в «молитві й пості», а також учиться бути слухняним Божій волі. У «пустелі» послушництва він перемагає підступи й спокуси лукавого та виганяє зі свого життя «рід цей», метушню й минущість «світу цього». Віддалившись від світу в «пустелю» монастиря, послушник стає цікавим для світу. Монах у своєму способі буття виявляє мир Божий, що «понад усіляке розуміння», тобто те, чого світові гостро не вистачає. Тому монастирі, ці своєрідні «пустелі», серед гомону щоденності були, залишаються і завжди будуть місцями паломництв і прощ, до яких, наче ріки до моря, стікаються прочани. Цим людям монах уже самим своїм життям проповідує «покаяння на прощення гріхів», бо «наблизилося Царство Боже».Монах – це учень Христа. Знайшовши Того, чи доцільніше сказати, знайдений Тим, «Який світу гріх забирає» (Йо 1,29), монах, на зразок двох учнів Хрестителя, іде слідом за Ісусом – Тим, Хто є «Альфа й Омега, початок і кінець, перший і останній» (Од 1,8 і 22,13; пор. Йо 1,30), Тим, Хто «хрестить Святим Духом» (Йо 1,33б). Однак, на відміну від Предтечі, для якого зустріч з Агнцем виявилася одночасно й завершенням його місії, для монаха, як і для двох учнів Йоана Хрестителя, зустріч з Учителем стає початком правдивого життя. Монах, котрий «усе залишив і пішов» за Христом, уже не той, що був раніше, тепер побачить більше: спасіння світу в Христі Ісусі.Монах –– це свідок Христової присутності. Зустрівши Христа, він на «весь день» свого життя залишається свідком Його слави, «Єдинородного від Отця, благодаттю та істиною сповненого» (Йо 1,14). Тому монах уже більше не шукає учителів, оскільки він знайшов Учителя. Він – як той праведник, що «за порадою безбожників не ходить, і на путь грішників не ступає, і на засіданні блюзнірів не сідає» (Пс 1,1). Монах уже не шукає життєвих «доріг», тому що його єдиною «дорогою, істиною і життям» є сам Христос – споконвічне Слово, «в якому замилування має і над яким день і ніч розважає» ( Пс 1,2). Його прикладом, але одночасно і Провідницею у цьому слідуванні за Христом та перебуванні «в Ньому» (Йо 1,39) стає сама Богородиця – Мати Христа і образ Церкви. Вона бо, повіривши слову ангельського благовіщення (Лк 1,28-38), народжує на світ Спасителя – Христа Господа (Лк 2,7.11) і, зберігаючи «всі ці слова у своїм серці» (Лк 2,19.51), біля підніжжя хреста стає Матір’ю всіх вірних (Йо 19,26-27). Так само й монах, слухаючи Слово Боже і виконуючи його (пор. Лк 8,21), «для всіх стає усім, щоб конче деяких спасти» (1 Кор 9,22). Цей образ прекрасно відображає ікона «Моління» («Деісіс»), на якій біля прославленого Христа стоять Йоан Хреститель і Богородиця – представники людства, Старого й Нового Завіту, але так само й правдивого учнівства і свідчення Христові. Споглядаючи цю ікону, монах бачить у ній, з одного боку, значення свого покликання, а з іншого – велич своєї місії.Монах –– це людина свого часу. Людина позначена простором і часом, ментальністю свого народу, надіями й викликами своєї доби. Але він не блукає ідеологіями цього світу, не живиться його фальшивими сподіваннями і не творить сам свого буття. Він шукає місце Бога, знаки Його присутності й діяння в цьому світі. І вистачає одного Христового погляду, єдиної зустрічі, щоб на ціле життя залишитися враженим тією постаттю, яка проходить мимо і в якій він пізнає Учителя (Йо 1,37.49), Месію (Йо 1,41), Того, про Кого писав у законі Мойсей і пророки (Йо 1,43), Сина Божого й Царя Ізраїлю (Йо 1,49), Господа і Бога (Йо 20,28). Той факт, що вони «побачили, де перебуває» Ісус (Йо 1,39), настільки вразив двох учнів Хрестителя, що це цілковито змінило не тільки їхнє особисте життя, але і всіх близьких їм осіб: Андрій кличе свого брата Симона самому «знайти» Христа, а Йоан – улюблений учень – буде покликаний стати сином Матері (Йо 19,26).Богопосвячені особи – це друзі й рідня Ісуса Христа. Вже з самого початку довкола Ісуса збирається не тільки спільнота учнів і щирих послідовників, а формується справжня сім’я, яка на спільній вечері з Ним, за тим самим столом (Лазар), прислуговує йому (Марта) і дарує йому в дорогоцінних пахощах свою любов і відданість (Марія). Отож, богопосвячені особи – кого Христос запевнив, що Його Матір і брати – «це ті, що слухають слово Боже й його виконують» (Лк 8,21), кого покликав після Свого воскресіння йти «назад в Галилею» (Мт ), – і далі у своєму житті повсякчас втілюють Слово, яке дало їм «право дітьми Божими стати» (Йо 1,12), постійно повертаючись до витоків власного покликання й харизми.Заклик Христовий піти за Ним був актуальний не тільки для Його учнів, але й для наступних поколінь послідовників Спасителя. Преподобний Антоній Великий, почувши в Євангелії Христові слова: «Якщо хочеш бути досконалим, піди, продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за мною» (Лк. 18, 22), – покидає все і йде в пустелю. Преподобний Пахомій Великий, засновник кеновійного чернецтва і автор перших Правил, бере на себе «ярмо» іншого Христового «закону»: «носіте тягарі один одного» (Гал 6,2), розділюючи з іншими монахами подвиг чернечого життя.Святий Василій Великий, будучи, за словами Сл. Божого Митрополита Андрея, чоловіком «всебічно освіченим в усіх науках тодішнього знання, знаменитим бесідником, незрівнянним знавцем Св. Письма», заохочений прикладом християнських подвижників Єгипту, Сирії і Палестини, сам вибирає шлях радикальної аскези і таким чином для багатьох прийдешніх поколінь східних монахів стає «богомовним і божественним вчителем» та «промінним світильником Церкви» (Стихира свята св. Василія Великого). Преподобний Теодор Студит, великий почитатель і обновитель правил св. Василія Великого, своїм святим життям, енергією і добрим чернечим уставом відновив чернече життя не тільки в Студіоні, але мав теж великий вплив на інші монастирі, тому його слушно вважають обновником чернечого життя на християнському Сході. Услід за першими монашими отцями-подвижниками йде і преподобний Антоній Печерський, «начальник збору ченців» Руси-України, відповідаючи на поклик Христа слідувати за Ним, повертається з Афону до щойно охрещеного Києва і стає засновником Києво-Печерської Лаври. Слідом за ним преподобний Теодосій Печерський, уже від самої молодості почувши заповідь Христа, «бажає хрест Господній взяти на свої плечі», долає всі труднощі й перешкоди та стає засновником спільнотного чернечого життя в Русі-Україні.У важкі часи протистоянь і поділів, які спіткали нашу Церкву в XVI–XVII ст., слова Ісусової молитви «Отче збережи їх у твоє ім’я, щоб усі були одно» (Йо 17,11) – для молодого юнака Йосафата стають заповіддю любові, за яку він готовий померти мученицькою смертю.1 Ця заповідь лунатиме й у серці Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького, який посвятить ціле своє життя збереженню єдності Католицької Церкви та відновленню єдності українського народу. Він, як той мудрець, «навчений про Небесне Царство, подібний до господаря, який виймає із свого скарбу нове і старе» (Мт 13,22), сам будучи монахом-василіянином, відновлює монашество студійського уставу, благословить заснування нових спільнот: ченців-редемптористів східного обряду, сестер-служебниць, сестер-мироносиць, сестер Пресвятої Родини тощо.Приклад подвижників показує нам, що йти за Христом, бути його учнем – це, з одного боку, постійне повернення до витоків власного покликання, до того вперше почутого слова, а з іншого – користання з нагоди, яку дає нам життя, для того, щоб із кожним днем по-новому це слово переживати, щоразу по-іншому його втілювати як «добру новину» для сучасної людини. У своєму поверненні до джерел ми маємо постійно прислухатися до слів Господа: «Ось я творю все нове» (Одк 21, 5; Іс 43, 19), які допомагають подивитися на місію монашества з нової перспективи та усувають страх перед викликами часу.Також і в наших сучасних реаліях для того, щоб визначити ідентичність монашества, потрібно насамперед усвідомити собі: „хто ми є?” А це неможливо зрозуміти до кінця, не відповівши на питання: «Де ми є?» – тобто не окресливши часу, місця й ситуації, подарованих нам Божим Провидінням. Вони – час, місце й ситуація – вказують на особливість Божого завдання, яке нам належить виконати тут і тепер.Отож, коли запитаємо себе: «Де ж ми є?» – то без сумніву відповімо: «На Сході Європи». А якщо запитаємо себе: «Хто ми?» – то, спираючись на слова блаженної пам’яті Святішого Отця Івана Павла ІІ, відповімо, що ми є носіями східної традиції у Вселенській Церкві, «східною легенею» єдиного організму європейської християнської культури. Щодо ситуації, в якій ми перебуваємо, то вона позначена раною поділу Церков. А звідси й випливає наше завдання: бути ідентичними – самими собою і послужити єдності Церков.Таким чином, маючи славну благословенну традицію в минулому, сьогоднішнє українське монашество з довір’ям і надією дивиться на своє майбутнє і на свою роль у вселенському післанництві Христової Церкви, готове завжди «слідувати за Агнцем, куди б Він не пішов» (Од 14,4) – чи то в пустелю на самоту, чи то в гамір міста – й бути для світу знаком нового, преображеного життя у Христі.Все, що досі було сказано про ідентичність, на підставовій історично – біблійній основі, мають відношення до монашества УГКЦ в цілому. Проте монашество в УГКЦ не одна спільнота з однорідними правилами, а багато монаших спільнот. Наша Церква об’єднує багато Чинів і Згромаджень, які керуються власними правилами та мають власну харизму. Для богословського осмислення сенсу такої різноманітності звернімось до Пресвятої Трійці. Це – спільнота Трьох Осіб, об’єднаних в одну Божественну природу. Монашество УГКЦ теж має оцю єдину природу богопосвяти. Монаша ідентичність, про яку ми вели мову вище, в своїй суті є єдиною, і вона є спільною для всіх Чинів і Згромаджень УГКЦ, так би мовити, становить єдину природу монашества як такого. В документі, який представляю вашій ласкавій увазі, виражено основні і спільні для всіх підстави ідентичності монашества УГКЦ з урахуванням сучасних реалій. Проте ніхто не заперечуватиме, що кожна монаша спільнота має ще свою особливу ідентичність, яка пов’язана з тим, що кожна з них має свого засновника, власні правила, харизму тощо. Завдяки цьому ці монаші спільноти усвідомлюють себе окремими Чинами і Згромадженнями, так би мовити особами. Укладаючи даний документ, Соборова комісія свідомо уникала входження у деталі та відмінності, будучи переконаними, що цим мала б зайнятися кожна монаша спільнота зокрема. В зв’язку з цим закликаємо кожний Чин і Згромадження продовжити ці загальні підставові роздуми про монашу ідентичність, поставивши собі запитання особисто і в цілому як спільнота: «А як сьогодні, в умовах служіння УГКЦ в ІІІ тисячолітті, промовляє до мене Слово Боже і як я відповідаю на нього? Як на нього відповідали знакові постаті мого Чину чи Згромадження? Що я можу навчитись від них і як використати їхній досвід в сучасних умовах?». Як наслідок, сподіваюся, ми матимемо багато гарних документів про ідентичність Чинів і Згромаджень, які у свій, неповторний, спосіб сповняють в УГКЦ єдине у своїй суті монаше служіння. А документ, що сьогодні представляю, гадаю, стане добрим початком на цьому шляху усвідомлення власної ідентичності.Як виховати ідеал монашої ідентичності?Після представлення, що ж таке монаша ідентичність, якій ми приділили досить багато уваги, зупинюся, правда вже значно стисліше, на кожному з розділів документа.Собор монашества в молитві й призадумі наступним чином пише словесну ікону виховання монашої ідентичності.Перший розділ розвиває тему троїчного характеру монашої ідентичності. Оскільки джерелом усього створеного є Пресвята Тройця, - щоб зрозуміти сенс і покликання монашества, слід з покорою та вірою наблизитися до таїнства Бога і в світлі Духа Святого відкривати Божий задум щодо нас. У цьому розділі Документ Собору накреслює шлях наближення до цієї Таїни - у Святому Дусі через Сина до Отця. Бог навідується до кожної людини, й, зокрема, монаха, у Святому Дусі, даруючи їй шанс віднайти власне покликання й ідентичність. Христос, воплочений Бог, об’являє людині цю глибинну правду про неї – бути, як Він, образом Отця, стреміти до подоби (обожнення).Тому чернеча спільнота знаходить правду про себе, свій архетип-взірець і об’єднуючу силу в житті Осіб Пресвятої Тройці. Особа Бога-Отця, Його вічне отцівство є джерелом духовного порядку та авторитету в церковній спільноті. Це – взірець проводу (духовного батьківства та материнства) у монаших спільнотах. Особа Сина – це взірець справжнього послуху отцеві/матері спільноти і архетип братерства. Особа Духа Святого – це натхнення до особового і спільного зростання, джерело сопричастя та єдності спільноти, основа творчої свободи кожної особи у церковному сопричасті. Кожен член спільноти «у Христі» переживає сопричастя з усіма Особами Тройці.Порадниками і помічниками на шляху до Небесного Отця є Отці Церкви, чиї твори є безцінним джерелом, з яких ми черпаємо багато помічного для відкриття й розуміння монашого покликання. Ось чому наступний, другий, розділ розглядає їх внесок в розуміння й виховання монашої ідентичності. Твори Св. Отців є для нас безцінним джерелом, з якого черпаємо практичні поради для відкриття й розуміння нашого покликання. Проте, для нас поняття Традиції та Святих Отців не обмежується так званим «патристичним» періодом, оскільки в лоні Святої Церкви Дух Святий діє в усі часи і в усіх культурах. Із потужного натхнення Отців першого тисячоліття, близько тисячі років тому, зродилося монаше життя на землях Київської Русі. Нашим джерелом стало києво-печерське монашество, започатковане з натхнення Святого Духа святими Антонієм і Теодозієм Печерськими. Відтоді й до наших днів це могутнє духовне дерево розрослося й дало духовні й культурні плоди в історії України. Послідовниками нашої рідної духовності стали Йосиф Веньямин Рутський, св. свмч. Йосафат, Паїсій Величковський, митр. Андрей Шептицький і блаж. Климентій, блаж. Йосафата Гордашевська й інші духовні матері. Як багато нам ще треба зробити, щоб дослідити та наслідувати їх гідне життя і діяльність - плоди їхнього духовного досвіду.Надзвичайно важливим чинником виховання ідентичності монаха чи монахині є літургійна молитва, під час якої вони зустрічаються з Богом, Який об’являє їм Свою любов та очікує любові у відповідь. Спільнотна молитва надзвичайно важливий елемент щоденного життя, бо спільне для всіх монаших спільнот молитовне правило духовно об’єднує й інтегрує їх між собою, а літургійне життя, зокрема, Таїнство Євхаристії, інтегрує спільноти в Церкву як невід’ємні її частини. Цей надзвичайно важливий літургійний аспект монашої ідентичності і став темою для третього розділу.Особливі служіння, місії і посвяти окремих монаших спільнот будуть ефективними тільки тоді, коли матимуть глибокі коріння у вигляді особистої святості їх членів. Тільки духовно сформована через молитву, аскезу та практикування чеснот особа монаха готова йти у світ і нести йому радість з „перебування в Господі”. Саме про це – про покликання і місію монашества у сучасному світі й у Церкві - і йдеться в четвертому розділі.Соборовий документ завершується п’ятим розділом, в якому розглядається есхатологічний вимір монашої спільноти. Головною його думкою є те, що монах чи монахиня живуть задля Царства Божого. Вони вже живуть у ньому та являють його світові, але ще очікують його повноти, його прикликають, з хвалою і молитвою слідкують за його проявами і визріванням серед трагічності теперішнього людського стану життя. Увінчається це тим, що монах/монахиня віднайдуть себе в Бозі і будуть прийняті у вічні обійми своїм Господом.Основне призначення документа.Наприкінці хотілося б наголосити на одній надзвичайно важливій речі. Найважливішим аспектом ідентичності монашої особи є зустріч із живим Богом. Найадекватнішу відповіть на питання: хто ми є і яке наше покликання, може дати тільки Той, Хто покликав нас до життя. Зустрічаючись із Ним у Божому Слові, у Святих Тайнах, у молитві, в історичних подіях, у культурі, у нашій помісній Церкві, ми пізнаємо самих себе. Монаша ідентичність – це тайна, укрита в лоні Пресвятої Тройці як джерела усього існуючого. Щоб її пізнати, треба з покорою та вірою наблизитися до таїнства нашого Бога й у світлі Духа Святого відкривати Божий задум щодо нас - як Бог дивиться на нас. Ще раз хочеться підкреслити, що цей внутрішній особистий досвід є найголовнішим на шляху віднайдення ідентичності монашества в покликанні і служінні УГКЦ.У світлі щойно сказаного нам стає зрозумілим основне призначення Документа Собору про ідентичність монашества в покликанні і служінні УГКЦ.Так, це - документ з глибоким богословським змістом. Проте він тільки накреслює основні штрихи глибоко особистого за своїм характером шляху усвідомлення монахами і монахинями своєї ідентичності. На практичному рівні це означає, що наш Документ ні в якому випадку не повинен залишитись лише надрукованим на папері. Кожен повинен скористатись ним у своєму особистому духовному розвитку – тільки тоді він виконає свою основну мету і призначення. Бо, як було сказано на Соборі, важливим є не тільки сказати правду, не менш важливо - бути почутим; важливо є не тільки прийняти гарні рішення, важливо є також намагатися втілити їх в життя.Мені дуже приємно відзначити, що члени Комісії постійно пам’ятали про це висловлене делегатами Собору переконання, і вже в процесі,  „писання” Соборового Документа працювали над його практичним втіленням. Ми не обмежились виключно редагуванням в один документ проголошених на Соборі доповідей та висловлених у робочих групах зауважень і пропозицій. Проект документа було надіслано монашим спільнотам, бо саме там потрібно буде втілювати всі ті чудові ідеї, висвітлені в доповідях та дискусіях. Ми просили монаші спільноти надіслати нам свої відгуки та пропозиції. Проте більш важливим для нас на порозі прийняття Документа є те, що вже в процесі його формування на основі головних тем, окреслених у ньому, було проведено духовні вправи та конференції, тобто зроблені перші кроки на шляху його перетворення з можливо гарно сформульованого, але все-таки абстрактного документа в практичний, а тому - живий.Це дозволяє мені вже сьогодні висловити сподівання у те, що настоятелі і духівники монаших спільнот зрозуміють головну мету цього документа та продовжать роботу над його практичним застосуванням, щоб він не залишився абстрактною науковою доповіддю, а став живим і корисним путівником для всього нашого монашества загалом та кожного монаха чи монахині зокрема. Думаю, що буде дуже корисним, коли монашество в своїх академічних пошуках вибиратиме окремі розділи документа для глибшого наукового дослідження й доступного представлення, що стане гарним науковим здобутком богословсько-аскетичної літератури та практичним посібником у вихованні монашої ідентичності в нашій Церкві. Вважаю, що найкращим результатом монашого Собору буде пожвавлення духовного життя наших спільнот, більша активність монахів і монахинь у співпраці з єрархією в душпастирських питаннях, обмін дарами між різними спільнотами і чинами, одним словом, все те, що дозволить монашеству бути «серцем Церкви».20.09.2008 р. Б.+ Ярослав (Приріз)Голова Соборової комісіїмонашества УГКЦ Детальніше...

Інтерв’ю владики Ярослава (Приріза) газеті «Франкова криниця Підгір’я»

05 грудня 2008
Владико! Ми, редакція газети «Франкова криниця Підгір’я», сповнені бажання творити добро, працювати задля процвітання нашого міста і духовної досконалості його мешканців. Кожна добра справа твориться з ласки Всевишнього, а тому просимо в Господа Бога помочі в усіх наших починаннях і Вашого, Владико, благословення. Просячи благословення на якусь справу, ми продовжуємо добру християнську традицію наших предків. Адже кожне важливе діло вони завжди розпочинали молитвою, просячи Божого благословення на свою працю. Благословляючи людину на добре діло, Церква також дораджує, на що людина має звернути свою увагу, щоб це діло, котре вона розпочинає, стало справою Божою. Отож, перш ніж дати вам своє пастирське благословення, хочу звернути вашу увагу на три дороговкази, на які вам слід зважати, щоб праця, якою займаєтесь, була Богом благословенною.Позаяк у даному випадку маємо справу з часописом, то насамперед тим, хто його очолює, працює над ним та є його дописувачем, слід пам’ятати про те, що людське слово завжди має бути закорінене у слові Божому. Адже, як каже євангелист Йоан: «Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було – Бог». Завдяки Слову Божому людина пізнає себе та навколишній світ такими, якими вони є у Божому задумі. Через Слово Боже на людину сходить благодать, яка змінює її мислення, почуття та спонукає до святості та добра. Було б дуже добре, щоб ваш часопис вказував на християнські основи виховання як на складову частину національного виховання. Духовність породжує шляхетність, допомагає кожній людині стати людиною, а нації – нацією. У християнській моралі сконцентровані найвищі цінності цивілізації, тому християнські аргументи залишаються найвагомішими. Християнське виховання виправдало себе у світовій педагогіці. Щоб виховати здорову, культурну спільноту людей, нам необхідна цілюща сила християнської моралі.  Тому одне з перших моїх побажань полягає у тому, щоб у вашій газеті завжди знаходилось місце для Божого Слова та християнського світогляду.Друга річ, на яку хочу звернути вашу увагу, це – національний аспект. Оскільки Трускавець є містом-курортом, яке щороку відвідує велика кількість іноземців, а також й українців з різних куточків нашої землі, тому ваш часопис покликаний представляти історію, культуру та традицію нашого краю та народу. Тим самим ви допомагатимете самим українцям пізнавати власне коріння, формувати у правильному руслі їх національний світогляд.Наостанок, хочу побажати, щоб ваше видання відповідало своїй чудовій назві – «Франкова криниця Підгір’я». Отож, з огляду на задум засновників часопису, на його шпальтах мала б висвітлюватись літературна творчість та суспільна діяльність нашого відомого краянина Івана Франка. Адже, на превеликий жаль, ще досі у багатьох людей залишилось те викривлене бачення творчості та особистості І. Франка, яке було сформоване комуністичною пропагандою.Владико, чи був цей рік багатим на цікаві події і зустрічі? Які із тих подій і зустрічей Ви воліли б зберегти у своїй пам’яті?Цей рік є багатий на важливі події для нашого народу. Однією з таких, на жаль, скорботних подій є 75-та річниця Голодомору в Україні у 1932-1933 рр. Безумовно, цьогорічне всеукраїнське поминання жертв Голодомору об’єднало Україну. Злою волею тодішньої радянської влади було заморено голодом близько 10 мільйонів українців. Більшовицька влада діяла так для того, щоби знищити тих, хто не поділяв її ідеологію, а тих, кого не знищено – залякати. Ще й досі багато свідків Голодомору побоюються давати свідчення. Думаю, що 22 листопада під час всеукраїнської хвилини мовчання кожен українець відчув, що ми як народ маємо бути єдині.Наближався тисячолітній ювілей Хрещення Русі-України, який ми готувалися святкувати в 1988 році. Радянська влада за час  свого панування зробила все можливе, аби знищити й зруйнувати дар Хрещення, який прийняли наші предки. І саме з Божої ласки, у переддень цього ювілею, Богородиця пригадує всім нам нашу тисячолітню християнську історію, котра свідчить і промовляє, що ми – народ Божий,  християнський, і культура наша богоносна. Приспані атеїстичною і комуністичною ідеологією відчуття враз пробудились, і до Грушова та Билич поспішили тисячі людей. Сюди їх вела туга за Богом та бажанням поклонитися Пресвятій Богородиці, яка явила такий великий знак любові до нашого страждального народу, від якого забрали все -  віру, історію, культуру, національну пам'ять. Люди відкинули страх, який так довго ними володів, і верталися звідсіля інакшими, вже не «радянськими рабами», але людьми свідомими своїх християнських основ і коріння. Благословення і опіка Матері Божої додавали нам сили, адже переконання, що Пресвята Богородиця з нами, що вона нас не залишить, спонукали до дії й героїчного чину. Надалі святкування тисячолітнього ювілею Хрещення збирали велику кількість вірних, які вже не боялися переслідування і покарань. Наступного року наші владики, священики і миряни на московському Арбаті, у самому серці атеїстичної імперії, мужньо заявили, що наша Церква живе, а ми хочемо відкрито визнавати віру своїх батьків. На моє переконання,  це відродження не могло б відбутися без благословення Матері Божої, без її заступництва за наш багатостраждальний народ. Тому ми в цьому році святкували ювілей 1020 ліття з дня хрещення Руси-України та 20 років, коли Господь сказав: «Я сущий серед цього народу». Ми дякуємо Богоматері та прославляємо  Господа за це Боже провидіння, яке нагадує нам про те, що в житті кожного з нас, наших родин, наших громад, наших сіл і міст, нашого краю та всієї нашої держави найважливіше є бути з Богом. Нехай ніщо минуще чи другорядне не відверне нашої уваги від того, що в людському житті є найбільш суттєвим. Також у серпні сповнилось 17 років незалежності України. Це ті події, про які ми ніколи не можемо забувати, але щороку з вдячності підносити свої молитви до Бога за те, що живемо у вільній державі.При Вашій резиденції є єпархіальний музей. Хто долучився до його створення? Хто найчастіше є його відвідувачами?Музей, що діє у приміщенні нашого Єпархіального управління, є досить оригінальним. Засновником цього музею є владика Юліян Вороновський, першим його директором був п. Іван Скибак, який разом із художником Миколаєм Костівим взяли за основу  ідею відтворення атмосфери музею-обителі, музею-храму. Отож музей став одним із своєрідних. Тут кожен має можливість не лише дізнатися про історію Самбірсько-Дрогобицької Єпархії, про життя і діяльність видатних світочів нашої Церкви, таких як Архиєпископ Йосафат Кунцевич, Митрополит Андрей Шептицький, Патріарх Йосиф Сліпий, чи оглянути одну із виставок сакрального мистецтва, але й помолитися. Наявність мощів Священомученика Йосафата, антимінсів, освячених і підписаних Андреєм Шептицьким та Йосифом Сліпим, їхніх особистих речей створюють у кімнатах музею атмосферу молитовного місця. Тому після екскурсій відвідувачі часто залишаються тут ще на деякий час, щоб скласти свої молитви до Бога. Музей постійно відвідують гості міста, шкільна молодь та самі трускавчани, тут постійно організовуються виставки творів церковного мистецтва сучасних митців. Серед відвідувачів музею були відомі церковні, політичні та культурні діячі. На сьогоднішній день приміщення,  відведене під музей, є оптимальним і дозволяє нам утримувати тут постійну виставку, а також паралельно організовувати тимчасові роботи митців.Чи багато трускавчан присвятили себе служінню Богові в лоні Вашої Церкви?Наскільки мені відомо, з Трускавця є багато покликань як до монашого, так і до священичого станів. На жаль, не можу навести точних цифр, але пригадую понад десяток   осіб, що сьогодні сповнюють духовне служіння як в Україні, так і поза її межами. Це свідчить про те, що Трускавець є духовною криницею, адже покликання завжди народжуються у добрих християнських сім’ях, де діти, бачачи віру своїх батьків, посвячують себе служінню Богові.Владико чи помічаєте Ви якісь зміни в духовності мешканців нашого міста?Без сумніву, на Трускавець покладене особливе завдання – бути духовно-культурним просвітницьким центром. Адже його щороку відвідують тисячі людей з різних кутків України та з-за кордону. І дійсно, бачимо, що стараннями місцевого духовенства та влади у місті побільшало духовних пам’яток. Зокрема, доцільно згадати про пам’ятник присвячений 2000 – літтю Різдва Христового та євангельський постамент «Христос і Самарянка», що біля церкви св. Миколая. Деколи маю нагоду спостерігати, як трускавчани та гості міста, проходячи повз них, роблять на собі знак Хреста, зупиняються, моляться, роблять пам’ятні світлини.Нещодавно на території храму Покрови Пресвятої Богородиці було освячено унікальний скульптурний комплекс «Водохреща», який у задумі авторів символізує Трускавець як духовне джерело. Я вважаю, що такі речі є знаковими для міста, і радію, що Трускавець має подібного роду духовні постаменти.Думаю, що доцільно було б на такі великі християнські свята, як Різдво, Великдень, Зіслання  Св. Духа та інші, а також на національні свята організовувати у місті концерти духовної та народної музики, які відображали б автентичність культури та звичаїв нашого краю, який є глибоко християнським.Як Ви ставитесь до мас-медіа? Яким чином мають впливати засоби масової інформації на свідомість наших громадян?Загалом моє ставлення до мас-медіа є позитивним. Адже ми бачимо, що існує свобода слова, немає якоїсь політичної цензури, як це було колись. Проте вважаю, що сьогоднішнім мас-медіа інколи бракує об’єктивності, вони часто стають інструментом пропаганди різних нехристиянських світоглядів. Тому маю до вас прохання, оскільки просите Божого благословення на свою діяльність, щоб ви уникали аморальних публікацій, а наповнювали свій часопис у дусі Божої істини.Перше число нашої газети виходить у переддень Дня Святого Миколая – свята, що традиційно вважається дитячим. Який слід залишив цей чудовий празник у Вашому дитинстві?День Св. Миколая – дитяче свято, однак, воно близьке кожній людині. Діти тішаться, бо отримують солодощі та дарунки, а родичі тішаться з радості своїх дітей. Атмосфера празника Св. Миколая проникнута добротою і доброзичливістю,  неможливо не відчути цієї атмосфери, так само, як неможливо є опертися доброті. Однак, необхідно усвідомити собі, що празник Св. Миколая спонукає нас до доброти не тільки 19 грудня, але впродовж цілого життя. Суттю християнства є любов. А проявом любові у відношенні до ближніх є доброта, тому християнська праведність полягає на засаді: «уникай зла, твори добро». Християнська доброта – це плід діяння Святого Духа. Вона походить від Бога, котрий єдиний є добрий, а й більше – самою добротою. Часто прославляємо ми цю безконечну і безнастанну Божу доброту у літургійних відправах, двома словами «благий і чоловіколюбець», якими виражено те, чим є Бог в своєму бутті та у своєму відношенні до нас. Бог є Добрий, Він є самою Добротою, а ця доброта Божа проявляється назовні як чоловіколюбність, тобто діяльна любов до людини. Наслідуючи Бога через добрі вчинки, ми передовсім прославляємо Бога, бо уподібнюємося до Нього.Однак,  християнська доброта має бути автентична, безкорисною. Робимо добро не тому, що хтось є добрий або що сподіваємося отримати від нього якусь вигоду для себе, – робимо добро, бо самі прагнемо бути добрі і хочемо наслідувати доброго Бога. Добра людина не шукає своєї вигоди, але робить добро невимушено, природно. Доброта має бути дискретною, має бути покірною. Бо не раз робленням добра іншому ми можемо його впокорювати. Не можна забувати, що все добро, яке ми маємо, це Божий дар. Ми самі його не заслужили, хоч інколи нам може так видаватися. Це Бог у своїй доброті зіслав нам свої дари, щоб ми ними поділилися з потребуючими. Якщо би ми не думали про інших, а дбали б тільки про особисте збагачення, то були б нечесними й духовно зубожілими.З дитинства пригадується мені, як вчила мене моя мама робити добро. Часто було так, що мамі вдавалося заощадити деякі продукти чи гостинці, й особливо перед святами вона просила мене занести їх до більш потребуючих однак потаємно. Пояснювала мені, що доброчинність треба виявляти так, щоб нею не принижувати інших і щоб ці сусіди не почувалися нашими боржниками. А я був щасливий, відіграючи роль Божого Провидіння для цих людей, уявляючи собі здивування на їхньому обличчі й радість від подарунків.Що Ви, Владико, побажали б трускавчанам у день Святого Миколая?З нагоди свята Св. Миколая хочу щиро привітати дорогих моєму серцю діток, трускавчан, гостей нашого міста та всіх людей доброї волі й пригадати про наше християнське покликання робити добро. Нехай Господь скріпить нас на цій дорозі за молитвами Пресвятої Богородиці, Св. Миколая Чудотворця та всіх Святих Української землі просіявши.Дякуємо, Владико, за розмову.Кореспондент п. Валентина Г.   Детальніше...

Слово владики Ярослава (Приріза) до учасників наукової конференції з нагоди 85-ої річниці з дня заснування УБНТ

16 грудня 2008
Владика Ярослав (Приріз)Голова Богословського відділуПатріаршої курії УГКЦ  Слава Ісусу Христу!Всесвітліші і всечесніші отці, високоповажні члени УБНТ, дорогі брати і сестри!  Дозвольте мені насамперед привітати всіх Вас із цим чудовим ювілеєм, який сьогодні так урочисто святкуємо. Відзначення 85-ліття УБНТ засвідчує і розкриває перед нами важливе та унікальне історичне значення існування та діяльності цього Товариства не лише у сфері розвитку української богословської науки, але й у багатьох інших ділянках церковного та суспільного життя нашого народу.Вчора у своїй доповіді о. проф. Іван Музичка розказав про досягнення і здобутки УБНТ впродовж всього часу його існування. Схиляємо голови перед нашими попередниками і тими, хто маючи вже достатній досвід праці в ділянці богослов’я і тепер в сучасну пору не перестає працювати. Тут необхідно відзначити плідну працю УБНТ на поселеннях, без внеску якого важко було б відновити тяглість до богословської спадщини минулих століть.Однак відзначення подібних ювілейних дат ніколи не обмежується лише поглядом у минуле та аналізом пережитого і здійсненого. Перше завдання, яке сьогодні перед нами стоїть – це визначення й окреслення майбутніх перспектив. Нам належить спільними зусиллями відповісти на запитання – що сьогодні очікує Церква від УБНТ?Задум засновників цього Товариства полягав у тому, щоб об’єднати богословський, науковий потенціал нашої Церкви, аби через богословські конференції, семінари та іншого роду наукову і видавничу діяльність формувати і розвивати  на академічному рівні своє богослов’я. Ця мета залишається актуальною і сьогодні. Її важливість можна розглядати в кількох аспектах. Я б досить умовно хотів виділити два -  суто еклезіяльний та суспільний.Через богослов’я кожна помісна Церква виражає свою сутність, свою ідентичність, богословствувати – це її місія. Останніми роками появилися солідні наукові спроби визначити ідентичність нашого богослов’я, яке ми щораз частіше і впевненіше називаємо київським. Серед основних характерних ознак цього богослов’я виділяємо його вірність Апостольському ісповіданню, закоріненість у святооцівській спадщині і особливо у живому літургічному досвіді та духовності, що з нього випливає. Київське богослов’я є відкритим, неполемічним, йому притаманне бажання пізнавати не тільки свою, але і чужі традиції. Воно прагне діалогу і співпраці, які нікому не загрожують, а служать усім. Особливістю цього богослов’я є також те, що воно не відділяє дух та інтелект, а це, в свою чергу, оберігає його перед небезпекою перетворитися в релігійну філософію.Визначення та вивчення нашої богословської ідентичності триває. Цей процес знаходиться в дорозі пошуку Істини, і дуже багато залежить від богословів УГКЦ, наскільки успішним і творчим буде цей наполегливий пошук.Суспільний аспект богослов’я розглядає його в дії, можемо навіть ствердити, що це пророчий голос Церкви, звернений, насамперед, до нецерковного світу.Карл Барт одного разу сказав, що богослов повинен в одній руці тримати Біблію, а в іншій щоденний часопис. Завдання богослов’я полягає в тому, щоб інтерпретувати незмінне Боже Одкровення у  сучасних реаліях.Ми свідомі того, наскільки необхідним є повернути богослов’ю належне місце в Україні, щоб воно могло стати вагомим чинником у розбудові нового відповідального суспільства. Церква через свою богословську позицію може бути консолідуючим фактором українського соціуму, який, будучи дезорієнтований різними викликами сучасної цивілізації споживацтва та пов'язаний тягарем трагічного минулого, шукає надійних підвалин, щоб звести споруду нової України. Церква у своїй богословській місії і пастирському служінні стоїть на непорушних Євангельських засадах, захищаючи людську гідність, святість життя, справедливість. Богослов Церкви – це апостол, який проповідує сучасною і зрозумілою мовою правду про Боже Одкровення і про Боже покликання людини.Виходячи із вище сказаного, хочу побажати УБНТ, де зібрані духовні люди, які знають і люблять свою богословську традицію, бути потужним генератором не тільки ідей, але і творчих дії. Саме цього очікує від вас УГКЦ. Перед нами стоїть ряд важливих завдань, які вимагатимуть консолідації всіх наявних сил, тому розпорошеність, а тим більше протистояння є не тільки зайвими, але і дуже шкідливими. Головні напрямки богословської діяльності, які можемо назвати нашою програмою на багато років вперед, Блаженніший Патріарх Любомир озвучив на конференції нового покоління богословів УГКЦ, що відбулася 28-30 серпня 2005 року. Ми потребуємо богословів, – зазначив Патріарх, – які будуть поглиблювати науку Святого Письма і Святих Отців. Нам потрібно також серйозно застановитися, що таке Літургія, адже саме молитва Церкви є правдивим джерелом богословствування. Слід також звернути свою увагу на розвиток екуменічного богослов’я, адже служіння християнській єдності є унікальним покликанням нашої Церкви, яка може запропонувати власну розв’язку подолання церковного розколу.Богослов’я – це перш за все богословське життя, яке інтегрує цілу людську істоту. Щоб стати богословом необхідно уподібнитися до Первообразу та окрім чисто інтелектуального знання  причаститися  містичного досвіду Богоспілкування. Це твердження допоможе нам розуміти Богословське Товариство як спільноту, що разом молитовно переживає Божу присутність, а вже опісля на основі вчення Церкви через словесне вираження ділиться цим досвідом з іншими.На моє переконання, УБНТ має посилити співпрацю з освітніми, науковими, духовними інституціями нашої Церкви, воно має стати середовищем плідної, творчої дискусії та пошуку. Вашого голосу і ваших творчих здобутків чекає провід Церкви, для глибшого осмислення Божим людом місії нашої Церкви з однієї сторони, а з іншої, - знаходження найбільш ефективних способів її реалізації. Вашого голосу чекає українське суспільство, щоб мати силу позбутися, безбожного минулого з усіма його наслідками.Нехай Господь за молитвами Великого Митрополита Андрея, Патріарха Йосифа світлом Духа Святого просвітить Ваші уми і дарує Божу премудрість, щоби вміли у своєму житті те, що Богові миле, гаряче бажати, мудро шукати у правді признавати і досконало виконувати. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога і Отця, і Причастя святого Духа нехай буде з усіма вами!Слава Ісусу Христу! Детальніше...

Проповідь владики Ярослава (Приріза) під час загальноєпархіяльної прощі до с. Зарваниця

07 липня 2007
Слава Ісусу Христу!Всечесніші отці, дорогі брати і сестри!Перш за все, дозвольте мені виразити свою радість та привітати всіх вас, що прибули до цього чудотворного місця – Зарваниці, щоб поклонитися і прославити нашу Небесну матір – Пресвяту  Богородицю. Кожен із нас приніс до Неї якесь своє особливе прохання і надію, але всі ми маємо для Марії один спільний дар – нашу любов і вдячність за її заступництво і покров.Наша проща відбувається у той час, коли Церква молитовно готується прийняти дар Святого Духа, якого Господь наш Ісус Христос обіцяв зіслати на учнів після свого вознесення на небо. Разом із Церквою про дар Святого Духа молиться Марія, яка впродовж всього свого життя, від першої його хвилини досвідчувала дію Святого Духа. Через Неї – свою  Невісту і свій Храм Господь освячує і дарує радість іншим людям. Підтвердження цієї істини можемо знайти у Святому Письмі. Після Благовіщення, що – стало особистою П’ятидесятницею у житті Марії, вона поспішає в гірську околицю в місто Юди, ввійшовши в дім Захарії,  вітає Єлизавету. І як почула Єлизавета привіт Марії, здригнулася дитина  в її лоні і  Єлизавета сповнилася Святим Духом. (Лк. 1, 39-40). Християнське Передання від самих початків бачить у цій події сповнення слів ангела про Йоана Предтечу, промовлених до його батька Захарії: „Бо він буде великий перед Господом і сповниться Духом Святим вже з лона матері Своєї” (Лк. 1, 15). Освячення і зшестя Святого Духа на Йоана Христителя пов’язане з присутністю Марії. Сущий в її лоні Христос очищує, дає Духа і радість. Цим Духом наповнюється після привітання Марії також Єлизавета. Отже, як бачимо в домі Захарії відбулося справжнє зшестя Святого Духа. Розповідь про відвідини Пресвятою Богородицею своєї родички Єлизавети містить в собі одну з радісних новин християнства. Дух Святий освячує і просвічує через Марію Єлизавету для цього достатньо одного її слова, її привітання. Освячення Йоана і Єлизавети це не одноразова подія, вона повторяється завжди, навіть і в нашому житті, якщо ми захочемо прийняти Марію до свого дому, до свого життя, так як це зробила Єлизавета, так як це зробив Йоан Богослов. В іншому місці Святого Письма ми бачимо Марію, яка разом з Христовими апостолами після Його вознесення на небо перебуває на молитві в сіонській горниці. В Апостольських діяннях про це читаємо: „Тоді вони повернулися в Єрусалим, з гори, що зветься Оливною ...і всі вони пильно і однодушно перебували на молитві разом з Марією, Матір’ю Ісуса, та з його братами (Ді.1, 12-14).  Своєю молитвою вона випрошує у Сина дар П’ятидесятниці для Церкви. Прихід Святого Духа – це відповідь на терпеливу молитву Церкви разом з Матір’ю Ісуса. Образ Церкви, яка молиться разом з Марією підкреслює першість і виняткове значення молитви. Після того як учні Христові розстались із своїм Учителем на Оливній горі, вони не розпочали апостольської діяльності відразу, але пішли молитися в закритій горниці, очікуючи дарування Святого Духа, зберігаючи заповідь Господню: залишатися в Єрусалимі, поки не зодягнуться силою з висоти. Як бачимо, молитва перш за все, вона найважливіша! Так само було і в житті Ісуса. Його месіанському служінню передували молитва і дар Святого Духа. Євангелист Лука оповідає: „Коли Ісус, охристившись молився, відкрилося небо і Святий Дух у тілесному вигляді, немов голуб, зійшов на нього” (Лк. 3, 21-22). Першість молитви – це євангельський закон, якого навчилися і який зберігали також Христові апостоли і саме тому після Його вознесення, вони не почали відразу діяти, проповідувати, а пішли молитися. Наслідком цієї молитви стало те, що Дух з шумом відкрив двері горниці і тоді  Його силою і благодаттю розпочались великі діла ранньої апостольської Церкви – свідчення, проповідь, навернення народів. Це чудовий урок для нас! Якщо діяльність буде стояти на першому місці, а молитва, усамітнення десь на самому кінці, то плоди нашої праці будуть дуже бідними. Молитва Церкви в сіонській горниці має кілька особливостей, що вказують на те, якою повинна бути справжня молитва. Перша властивість цієї молитви полягає утому, що вона є однодушною. Ця умова залишається актуальною завжди, а особливо у наш час роз’єднання і ворожнечі. Апостольська Церква була міцною та успішною у проповіді Євангелія тому, що мала Духа єдності, однодушності. Перед викликами сучасного світу ми повинні зробити все, що від нас залежить для того, щоб усунути з наших родин, з наших парафіяльних спільнот, з Церкви поділи, ворожнечу і непорозуміння. Христос перед своїми страстями благає Небесного Отця про дар єдності для своєї Церкви „Щоби всі було одно, як Ти, Отче, в мені, а я в Тобі, щоб і вони були в нас об’єднані (Ів. 17, 21). Зуміймо цей дар віднайти і не втратити, бо саме він є запорукою  нашої здатності прийняти Святого Духа і Ним жити.Ми бачили, що молитва апостольської спільноти, об’єднаної довкола Марії була пильною і тривалою. Це аж ніяк не був хвилевий душевний порив, але терпеливе, молитовне очікування, яке потребувало самовіддачі і мужності в подоланні різноманітних перешкод. Цією молитвою були охоплені не тільки їхні серця, але і воля. Тут маємо перед собою приклад настійливої молитви, якої нелегко навчитися.  Як часто ми розчаровуємося, зневірюємося, коли не отримуємо відразу того, про що просимо у своїх молитвах? Іншою трудністю є також те, що ми не завжди знаємо про що просити, деколи бажаємо для себе того, що не є корисним для нашого спасіння і вічності.  Апостоли просили дару Святого Духа. До цього прохання заохочує Спаситель також і нас, запевняючи, що Отець дасть Святого Духа тим, що у нього просять (Лк. 11, 13). Дар святого Духа – це найбільший з усіх дарів, тому саме про нього належить  перш за все благати Бога. Разом і з Святим Духом прийде до нас любов, радість, терпеливість, мир, доброта, милосердя, лагідність.І ще на одну властивість молитви я б бажав звернути вашу увагу. А саме: молитися слід з Марією, адже вона Мати Церкви. Присутність Пресвятої Богородиці, її голос, її молитва очищують, освячують, приносять Святого Духа. Просімо Марію, щоби була разом з нами, щоб навчила нас молитися, щоб прийняла наші молитви і донесла їх Синові своєму і Богові нашому, щоб Він спас задля неї душі наші. Богородиця, яка колись з апостолами молилася про дар Святого Духа для Церкви, молиться про Його прихід також сьогодні, разом з нами. І тому, якщо ми хочемо пережити та досвідчити радість цієї спасенної події, благаймо разом з Нею: Царю небесний, прийди і вселися в нас!Нехай ця проща та наша молитва до Богородиці і з Богородицею допоможе нам достойно приготуватися до празника Святої П’ятидесятниці та стати причасниками благодатних дарів Пресвятого Духа. Бажаю всім вам повернутися з цього святого місця духовно оновленими, збагаченими відчуттям материнської любові Пресвятої Діви Марії, до якої лине щира молитва із наших сердець – Радуйся, кивоте, Святим Духом позолочений. 7 липня 2007 року БожогоВладика Ярослав (Приріз)Єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицький Детальніше...

Слово на урочистій академії з нагоди ювілеї 200-ліття кафедрального храму Пресвятої Трійці м. Дрогобича

16 червня 2008
Церква і духовно-національне відродження українського народуСлава Ісусу Христу!Преосвященніший Владико, всесвітліші отці Дорогі в Христі брати і сестри!Празник П’ятидесятниці. Який у ці дні святкуємо є днем народження Церкви. Святий Дух, який за обітницею Сина, сходить від Отця на апостолів творить з цієї спільноти Церкву та дає «силу велику», щоб благовістити Євангеліє Христа по всьому світу. Успішність цієї місії тісно пов’язана з даром говорити різними мовами. Прочани із різних частин світу, які були на той час у Єрусалимі дивувалися: як то кожен із них може чути свою власну мову? Цей дар П’ятидесятниці свідчить про освячення кожної національної культури, яку християнство не руйнує, але освячує та збагачує ідеалами Христової Нагірної проповіді.Українці – це народ з древньою християнською тисячолітньою культурою, яку святіший отець Іван Павло ІІ у часі свого візиту на Україну в червні 2001 року назвав «культурою богоносною». Наш народ завжди зберігав релігійне, за своїм характером, ставлення до життя в його різних проявах та до своєї історії. Тисяча років християнського досвіду глибинно защепив українцям повагу до гідності кожної людини, а також милосердне ставлення до інших. Повага до гідності розвивала почуття особистої свободи, а милосердя – гостинність і співчуття, особливо до покривджених і знедолених.Комуністичний режим ставив за мету, викорінення християнських цінностей української національної культури в нашому народі. Замість них пропонувалася жахлива система брехні, насильства і сваволі. Безперечно, загибель тоталітарного режиму була викликана причинами політичного, економічного та соціального порядку. Але на те була і глибша причина етнічної, антропологічної та духовної природи. Принципова помилка більшовизму мала  антропологічний характер і полягає у зведені людини до чогось виключно матеріального. Ця неадекватна антропологія поклала початок політичній та економічній дійсності, несправедливість та нелюдяність якої неминуче прирекли її на загибель.Наша рідна Церква так глибоко ввійшла в нашу історію, ментальність, психіку, традиції, культуру, так тісно сплелася з усіма проявами нашого життя – родинного, громадського і національного, що стала неначе душею народу. Ця Церква захоронила наш народ від духовної загибелі під час довголітнього поневолення і жахливих переслідувань. Те, що ми сьогодні збереглися як окремий народ, що не заломалися, не розплилися в чужому морю все це завдячуємо в першій мірі УГКЦ. Аналіз історії нашої Церкви приводить нас до висновків, які надзвичайно важко заперечити чи проігнорувати. Наша Церква викликала пробудження національної свідомості українців, стала на захист української мови як найважливішої національної ознаки, започаткувала національну школу, створила передумови для появи української патріотичної інтелігенції. Вона компенсувала структурну неповноту українського суспільного життя, зокрема відсутність держави Без жодних вагань можна ствердити, що вся історія Української Греко-Католицької Церкви – це боротьба за національну самобутність і національне відродження народу. Результат її діяльності – це збереження національної ідентичності й української духовності мільйонами українців на батьківщині та поселеннях. Тому й не здолали її, хоч такі спроби були не тільки в останньому двадцятому столітті, але впродовж всього часу її існування.В теперішній ситуації Церква вбачає свою місію в тому, щоб  заповнити духовну порожнечу спричинену довголітнім пануванням атеїстичної, матеріалістичної ідеології та стати справжнім духовним провідником нашого суспільства. Свою роль вона бачить в утвердженні гідності людини та в боротьбі з усіма проявами деморалізації суспільного життя. Наша Церква не тільки цікавиться різними проявами національно-громадського життя, а й заохочує своїх вірних до активної участі у вирішенні суспільних завдань. Тут варто згадати рішення та ініціативи Синоду єпископів УГКЦ, пастирські звернення та послання Глави нашої Церкви Блаженнішого Патріарха Любомира відносно тих чи інших соціальних проблем. І це не дивно, бо ще митрополит Андрей у своєму пастирському посланні «Як будувати рідну  хату» зазначав, що Церква завжди відіграватиме важливу роль у будівництві Батьківщини, оскільки немає більшої виховної сили, ніж сила Церкви в якій діє сила Божа. То вона, на переконання Великого Митрополита, виховує народ та вщеплює у душу людини ті християнські чесноти, які зроблять з неї доброго патріота і мудрого громадянина. Церква вчить любити рідний народ та його самобутню культуру.  В одному із своїх листів до мами слуга Божий Андрей пише: Моя кохана Мамо, для мене довго-довго було своєрідною загадкою, як це можливо, щоб упродовж століть український нарід, наражений на безнастанні напади турків чи татар, на фізичне і моральне нищення чужих мовою і вірою окупантів, наражений на страшні наслідки частих воєн, без керми і вітрил зміг зберегти свою, йому тільки притаманну духовність, виявом якої є український іконопис, українське мистецтво, своїх мистців-артистів, свої цілі школи іконописців, про які Європа нічого не знала й про які досі не знає і ще довго не хотітиме знати, хоч буде примушена обставинами пізнати Україну”.Церква, дбаючи про розвиток національного  буття українського народу та його добробут, вказує на необхідні для цього умови та повчає нас словами великого Пастиря митрополита Андрея Шептицького, які є надзвичайно актуальними в теперішній ситуації різноманітних політичних протистоянь: «Усі, хто почуваються українцями і хочуть працювати для добра України, нехай забудуть про які-небудь партійні роздори, нехай працюють в єдності і згоді над відбудовою так дуже знищеного нашого економічного, просвітного і культурного життя. Тоді в Бозі надія, що на підвалинах солідарності і усильної праці всіх українців повстане соборна Україна не тільки як велике слово і ідея, але як живий, життєздатний, здоровий, могутній, державний організм, побудований жертвою життя одних, а мурашиною працею, залізними зусиллями і трудами других”.Сьогодні, коли святкуємо ювілей нашого кафедрального храму, хочу наголосити на тому, що він був і залишається не тільки духовною святинею, місцем Божої присутності, домом молитви, але і  школою українського патріотизму та національної свідомості. Тут вчилися і вчаться любити свій народ, для нього віддано працювати, плекаючи свою національну гідність та ідентичність. Нехай Господь, за молитвами Пречистої Богородиці дарує нам натхнення для ревного служіння у Його Церкві, щоб славилося пресвяте Його ім’я в нашому народі. 16 червня 2008 року БожогоВладика Ярослав (Приріз)Єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицький Детальніше...

Привітальне слово владики Ярослава (Приріза) під час відкриття навчального року у Дрогобицькій Духовній Семінарії

03 вересня 2007
Слава Ісусу Христу!Дорогий отче Ректоре!Дорогі викладачі, брати і сестри в Христі!Дорогі студенти.Перш за все сердечно вітаю і поздоровляю вас і складаю найщиріші побажання щедрих Божих ласк і благословення та успіхів на шляху реалізації Ваших благородних намірів. Вітаю також тих, хто вже, маючи певний досвід навчання та духовної формації, розпочинає свій черговий рік студій.У цей святковий для викладачів, студентів та їх батьків день пропоную застановитись над подією з життя Ісуса Христа, розказаною євангелистом Лукою (Лк.5, 1 - 11). Йдеться про той момент, коли Ісус на початку своєї земної проповіді прийшов на берег Генезаретського озера, щоб навчати. У певний момент він каже Симону Петру закинути сіті. Той спочатку вагається, кажучи, що вже робив це і нічого не впіймав. Проте, коли все ж таки після слів Христових „поступити во глибінь” (Лк.5, 4), він закинув їх, то вловив дуже багато риби, так, що їх човен її не вміщав і потрібною стала допомога інших. Бачимо, що праця рибалок була марною, коли вони трудились самостійно. Але, коли вони почали працювати на заклик Господа, незважаючи на всі несприятливі обставини, вони вловили стільки, що не могли вмістити. Так стається і в нашому житті. Досить часто ми безуспішно над чимось трудимось, нам нічого не вдається, ми нервуємо... Можливо, варто задуматись, чи наше заняття благословенне Богом? І навпаки, коли починаємо працю згідно Божого слова і поклику, то, незважаючи на зовнішні негаразди, несприятливі обставини, результат її перевищить наші найбільші очікування – євангельський „човен”. Потреба слухати Господа є актуальною не тільки на порозі вибору роду нашої діяльності, а завжди. Протягом усього нашого життя всі ми - викладачі і студенти, єпископи і миряни, керівники і підлеглі - повинні слідувати слову Христа: „Поступи во глибину!”Але, що конкретно означають ці слова? Про яку глибину йде мова? Всім людям потрібна глибина: глибина людськості, глибина правдивої віри, глибина автентичності, глибина радикалізму, глибина отриманого дару покликання і харизми. Іншими словами, все те, чим ми займаємось, повинні робити це відповідально і ґрунтовно. У нашому випадку, дорогі викладачі і студенти, це означає відповідально і ґрунтовно вчити і навчатись. Якщо придивитись уважно, то вже на прикладі нашого щоденного життя побачимо, що поверховість властива людям страху: їх задовільняє лише те, що лежить у житті на поверхні. Звичайно, таким чином легше жити, але так ми не розвиваємо Богом дані нам таланти, а зі страху перед трудностями, пов’язаними з працею над ними, закопуємо їх у землю (Мт. 25, 25). А це – злочин перед Богом, людьми і нами самими. Перед Богом, бо ми не виконуємо Божу волю. Перед людьми, бо своєю відданою працею могли б принести велику користь суспільству (при цій нагоді запитаймо себе, чи не тому у нас сьогодні така ситуація у державі, бо ми просто тільки мінімалістично виконуємо (і це в кращому випадку) букву закону, а не проявляємо якусь ініціативу?). Поверховість – це злочин і перед нами самими, бо ми „не поступаємо у глибину” себе, не відкриваємо у собі того, що є у нас божественне і людське; ми не розвиваємось, а деградуємо. Отож, якщо ми носимо в собі прагнення бути людьми віри в повному значенні цього слова – а це, без сумніву, так – то нам потрібна глибина, особливо сьогодні.Що ж для вас, майбутніх богословів, означає „поступати во глибину”? Не помилюсь, коли скажу, що добре виконати цей заклик Христа для вас є особливо важливим завданням. Бо якщо інші професії-покликання займаються матеріальними речами (робітники), тілом (лікарі), душею (вчителі), то священики і богослови працюють у сфері духа. А це дуже відповідально, бо помилки тут фатальні не тільки для життя і благополуччя, але й для існування і спасіння. Нам потрібно добре усвідомити, що наше покликання-професія є так відмінною від усіх інших, як відмінними між собою є матеріальний і духовний світ. Для нас у нашій праці замало тільки добре володіти історично-критичним методом, щоб досліджувати певні правди віри; нам недостатньо тільки відмінно знати закони логіки, щоб їх доказувати. У сфері духовного „2+2” не завжди дорівнює „4”, бо тайна Єдиного Троїчного Бога, у „глибину” якої намагається „поступити” людський дух, є незбагненим парадоксом і, як сказав один святий отець Церкви, „хрестом, на якому розпинається людський розум”. Саме тому богословам недостатньо тільки читати біблійні чи святоотцівські тексти і вивчати напам’ять певні істини. Тут найважливіше мати живий досвід спілкування з Богом. Намагаймось поєднювати читання і навчання богослов’я зі слуханням Божого слова на молитві і церковних богослужіннях. Вони й є отою справжньою глибиною, на яку Господь закликає нас поступати. Там ми й вловимо багато корисного і цінного для нас. Самостійне, без Господа, вивчення текстів ні до чого нас не приведе, як і марною була праця рибалок без допомоги Ісуса Христа. Як каже псалмоспівець, „коли дому Господь не будує, даремно працюють його будівничі при ньому! Коли міста Господь не пильнує, даремно сторожа чуває!” (Пс.126,1).Проте це не означає, що богослов не повинен розвивати, поглиблювати свої інтелектуальні знання. Один великий отець Церкви сказав, що „Святий Дух робить з вченої людини богослова”. Тому ми покликані, довірившись вести себе Богові, і самі досліджувати Святе письмо, традицію і літургію Церкви, де зібраний досвід особистого богоспілкування інших людей. Особливо важливим для вас, богословів Церкви Київської традиції, є досліджувати наших „святих отців”, богослужіння, канонічне право... Це також означає сповнювати Господні слова і „поступати во глибину”. Думаю, що кожен з нас тут присутніх усвідомлює всю потребу і важливість цього. Зводячи докупи два елементи, про які ми говорили – допомогу Бога і людські зусилля, ми розуміємо, що праця кожного богослова (і, загалом, кожної людини) повинна бути синергійною. Для богословів „поступати во глибину” означає переходити від знання про Бога, яке ми отримуємо з книг, під час лекцій, до знання Бога, яке здобувається у особистому досвіді. Це ніщо інше, як застосування і апробація на власному житті того, про що ми дізнались з книг. Цим шляхом кожен з нас повинен проходити з великою покорою, усвідомлюючи, що це не ми пізнаємо чи вчимо когось мудрості, а Премудрість Божа зростає всередині нас.Думаю, що для кожного з нас, студентів і семінаристів, викладачів і вихователів, священиків і єпископів, є актуальним заклик Христа „поступити на глибину”. Але щоб знати, як це робити, треба цього мистецтва вчитися: тут конче потрібні вчителі та знавці глибини, які могли б виводити на неї інших так, щоб вони не стали її жертвами. Треба знати її таємниці і небезпеки, адже вона може й загубити того, хто заблукає. Звідси стає зрозуміло, яка велика роль покладена на вас, дорогі настоятелі, викладачі, префекти, духівники. Вам доручена відповідальна роль - вести оцих молодих студентів „на глибину” як човен. Це – ваше покликання-професія, і ви повинні робити це відповідально. Думаю, що зайвим є нагадувати про те, що ви повинні бути взірцем для своїх студентів, взірцем як з наукової, так і з духовної точки зору. Добрий вчитель – це той, який вміє заохотити до навчання, викликати в студента бажання стати таким як він, виховати студента кращого від себе. Тому закликаю вас, студенти і викладачі, черговий раз цього 2006 - 2007 навчального року „поступити во глибину” – реалізувати своє Боже покликання і покладені на вас очікування. Лише глибина є тим місцем, де можна утішатися багатою ловитвою. Бажаю вам з Божою допомогою у цьому році винести якнайбільший улов.3 вересня 2007 року БожогоВладика Ярослав (Приріз)Єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицький Детальніше...

Проповідь владики Ярослава (Приріза) на празник Успення Пресвятої Богородиці у м. Самборі

28 серпня 2007
“Величаємо Тебе, Пренепорочна Мати Христа Бога нашогоі звеличуємо Твоє всеславне Успення”(Величання Утрені).В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!Слава Ісусу Христу! Всесвітліші та Всечесніші Отці!Дорогі у Христі брати та сестри!Сьогодні Свята Церква святкує день Успення Божої Матері, пам’ять останнього чуда в Її туземному житті.  День смерті Пресвятої Богородиці називається в нашій Церкві Успінням, бо її тіло після смерті не зазнало тління, але одразу з душею було взяте до неба. Не маємо історичних даних, як довго Божа Мати ще перебувала на землі після Христового Вознесіння, ані коли, де і як Вона померла, бо про це у Євангелії нічого не згадано. Основу празника Успіння творять священна традиція Церкви від апостольських часів, апокрифічні книги, постійна віра та однозгідна думка Святих Отців і Вчителів Церкви першого тисячоліття християнства. Успіння це увіковічений день пам’яті Її туземного життя, це день Її тріумфу і прослави Царицею Неба і Землі.В день свого чудесного Успення Божа Мати зібрала біля себе Христових апостолів і учнів, так і сьогодні вона зібрала всіх нас, своїх дітей, щоб вислухати і прийняти наші щирі молитви, підтримати й обнадіяти наше паломницьке життя, і як добра Мати, обдарувати нас своїми щедрими дарами.Літургійне почитання Пресвятої Богородиці у традиціях нашої Церкви звертає нашу увагу на три важливі моменти. Найперше - це Богоматеринство, найважніша благодать Пречистої Діви Марії, що робить Її “чеснішою від херувимів і незрівнянно славнішою від серафимів”. Кожного разу, коли ми збираємось у храмі, перед нашими очима на іконостасі маємо ікону Марії, яка тримає на руках маленького Ісуса. Такі ж ікони стоять по наших домівках. Ця ікона дуже богословська. У поясненнях цієї ікони читаємо, що центральною фігурою тут є Христос. Хоч Він і маленький, проте Марія схиляється до Нього. Це нам нагадує, що Марію не можна уявити окремо, без Христа. Сенс її життя полягає у Христі. Адже у світі було, є і буде багато Марій, проте тільки одна з них – Богородиця, бо вона настільки полюбила Бога і була йому послушна протягом, Свого Життя, що Він удостоїв її стати Його Матір’ю у тілі.Задумаймося, як ми найчастіше називаємо Матір Ісуса у нашій церковній традиції, у нашому народі? – Мати Божа! Богородиця. Та, котра породила Бога! Це ім’я ми вживаємо і на богослужіннях, і в особистій молитві. „Богородиця” - щось більше, ніж ім'я або хвалебне величання. Це Її догматичне визначення в одному слові. Чи задумувались ми, що таким чином ми виражаємо древню віру Вселенської й Апостольської Церкви?Євангелія називає Марію „Матір’ю Ісуса”. (пор. Йо.2,1;19,25; МТ.13,55). Ще перед народженням з Неї Сина Божого під натхненням Святого Духа Єлизавета називає Її: „Матір Господа мого” – слова, які ми читаємо під час Євангелій наших Богородичних Молебнів. Цю євангельську віру в те, що Марія породила в тілі Бога, урочисто проголосив Вселенський Собор у м. Ефесі у 431 р. і вона міцно живе у серцях народу Божого, який, усвідомлюючи її велику місію, не перестає звертатися до неї у молитвах, благаючи заступництва і допомоги.Друга прикмета Богоматері - це Її особиста святість. Наші богослужіння величають Її як: “пресвяту, пречисту, преблагословенну і пренепорочну приснодіву”. Завдяки молитві Марії, Господь споглянув на неї і вона стала Богородицею. Але завдяки молитві вона також стала святою. І не просто святою, а зразком святості для всіх людей. Тих, хто своїм життям наблизився до Бога, Церква називає святими, а Марію вона називає Пресвятою, тобто найбільшою святою. Що ж означає бути святим? Знову ж таки, погляньмо на це на прикладі Богородиці. Вона свята, бо завжди своїм життям звернена до Бога. Вона свята, бо завжди слухає Христа і перебуває близько біля Нього! Вона свята, бо молиться! І завдяки такому способу життя повністю відданому Богові, Богородиця удостоєна Ним особливого переходу від життя земного до життя небесного. Смерть тієї, що породила Бога, не є трагічним моментом, як це стається для всіх людей. Протягом свого життя Марія не належала законам природи, які кажуть, що все, що народилось, мусить вмерти. Ось чому у стихирах сьогоднішнього свята говориться: „У тобі, Непорочна Діво, долаються всі закони природи. Бо в народженні перемагає дівоцтво, а у смерті – життя. Після народження ти залишаєшся Дівою, а після смерті – жива...”. Кінець земного життя Марії є надзвичайний. Церква називає його не смертю, а успенням. У стихирах сьогоднішнього свята постійно підкреслюється, що Марія перемогла закони природи. Смерть для неї стає переходом до Вічного і безсмертного життя: „О Предивне чудо! Джерело Життя покладається у гріб і гріб стає драбиною до неба”.Але життя Марії – це не щось, чим ми повинні захоплюватись в час великих Марійських свят, як, наприклад, оце – Успіння. Це – приклад, який ми повинні наслідувати. Марія стала родичкою Бога. Але чи задумувались ми коли-небудь, що ми також є родичами Бога? Ми зодягнулись у Христа у нашому Хрещенні („Ви, що у Христа хрестилися, у Христа зодягнулися”). Запитаймо себе: чи наш зв’язок з Богом є справжнім і реальним та визначає все наше життя? Ми зодягнулись у Христа, але чи хтось, дивлячись на нас, впізнає у нас Христа? Чи ми, подібно як Марія дві тисячі років тому, являємо світові Христа сьогодні? Задумаймось дорогі брати і сестри над цим. Марія своїм життям показує нам і вчить нас про важливість молитви – тільки завдяки молитві можна зробити справді щось важливе для світу – явити йому Бога. Щоб наші вчинки, наше навчання, робота були плідними і приносили нам користь, їх слід переплітати з молитвою. Цю мудрість добре засвоїв наш народ. Згадаймо традицію вітати того, що працює: „Дай Боже щастя!”. Тільки з Божою допомогою можна досягти чогось справді великого.І третій момент - це особливе заступництво Божої Матері за нас, грішних, Її постійна опіка і неустанний покров. Переставившись з душею і тілом до неба, Пречиста Діва не забуває про нас. Вона безнастанно випрошує ласки і благословення для цілого людського роду. Із вдячності за цю постійну опіку ми возвеличуємо Її у день  свята такими словами кондака: “В молитвах невсипущу Богородицю і в заступництвах незамінне уповання, гріб і умертвіння не втримали: бо як Матір життя до життя переставив Той, хто вселився в утробу приснодівственну”. Ця третя риса особи Богоматері, Її заступництво, стала, мабуть, однією з основних причин безмежної любові до Неї християн усього світу. Вже на самих початках християнства в Україні, Київська Церква Володимирового хрещення виявила себе як Церква Пресвятої Богородиці. Відразу після хрещення Русі-України Святий Володимир Великий збудував у Києві першу муровану церкву Успення Пресвятої Богородиці і на її будову та утримання призначив десятину своїх прибутків, тому ця церква називалась ще й Десятинною. Князь Ярослав Мудрий, розгромивши в 1036 році войовничі орди печенігів в подяку за перемогу збудував у столиці Собор Святої Софії (Премудрості Божої), а над Золотими воротами - храм Благовіщення Пресвятої Богородиці. У тому храмі через рік князь Ярослав віддав увесь український народ під Покров Божої Матері.Пресвяту Богородицю завжди любив і з особливою набожністю вшановував наш український люд. Саме в таку пору, після жнив, ішли тисячі прочан до відпустових Богородичних місць, бо Вона є таємними вратами до Божого Царства, які від¬криваються навіть тоді, коли, здавалось би, немає виходу. Бо Вона, куточок дитинства, куди любить повертатися людина, що постаріла через свої гріхи! Яка премудра любов Отця, Який, аби не настрахати грішну людину, приховує Свою спра¬ведливість за ніжністю Пресвятої Богоматері! Коли людині гріх або сором роблять начебто неможливим звертання до Бога - Отця, все ж таки залишається мо¬литва і це молитва до Богородиці, яку називають богослови «запасною молитвою», і кожна людина може її прошепотіти тоді, коли вона відчуває себе негідною і нездатною прийти до Бога Отця проказати Отче наш.Нехай і сьогодні, Пресвята Богородиця, у день свого Успення, як дорогоцінне миро прийме наші молитви і завжди супроводжує нас, як “незахідна зоря” на наших життєвих дорогах. Просімо нашу небесну Матір, прославлену у чудотворній Самбірській іконі аби випросила нам сили завжди бути вірними Богові, нехай додасть нам відваги говорити завжди Богові „так” і залишатися непохитними у вірі на все життя. Нехай навчить нас приймати слово Боже, зберігати і розважати над ним у нашому серці, як це Вона робила протягом усього життя. До Неї як до живого джерела нашої надії ми сьогодні прийшли, щоб в Її Успіні  причаститися віри, радості й миру, нехай навчить Вона нас богопізнання, яке виливається у молитву Божої прослави і подяки. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма Вами!  Слава Ісусу Христу!28 серпня 2007 року БожогоВладика Ярослав (Приріз)Єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицький Детальніше...

Слово на конференції у м. Трускавець, присвяченій 150-річчю від Дня народження І. Франка

24 травня 2008
Про двох українських Мойсеїв – Митрополита Андрея Шептицького та Івана ФранкаВсечесні отці!Вельмишановні пані та панове!        Христос Воскрес!Я радий вітати вас з нагоди такого важливого форуму, який, безперечно, є не лише доброю нагодою для зустрічі однодумців, а  й також послужить поштовхом для нових і, надіюсь, більш плідних досліджень величезної спадщини двох українських Мойсеїв – Митрополита Андрея Шептицького та Івана Франка. Співставляючи ці дві потужні постаті, які ясно засвітились на небосхилі українського буття в другій половині XIX – першій половині XX ст. і змусили цивілізований світ змінити уявлення про духовне, культурне й інтелектуальне обличчя українців, можна знайти багато спільного. В тому, що конференція тематично окреслина саме так, є велика рація. Мойсей – це не лише старозавітній персонаж, якому уготована роль провідника народу до Обіцяної землі. Він як найбільший пророк став прообразом Месії Спасителя, а значить – обіймає одне з чільних місць в історії спасіння людства. І як один з викликів, Мойсей пережив бунт ізраїльтян, які за намовою Датана і Авірона – засліплених служителів культу наспіх створеного золотого тельця – виступають проти провідника. Пророк не дішов до Обіцяної землі, хоча перед тим „сорок літ, мов коваль” клепав сумління своїх співвітчизників, перед тим поневолених єгиптянами.  Якщо оцінювати реалії нашого буття в контексті біблійної розповіді про ідолопоклонство, то мусимо констатувати, що й тепер спокусливих „тельців” не бракує.Подібно й у випадку з Іваном Франком, який, будучи надхненим з небес, тривалий час трудився, аби вивести земляків з неволі, але не відразу став пророком у своїй вітчизні. Тут навіть не так важливий принцип місця, а радше часу. На той момент, коли талант Франка проявився якнайяскравіше, коли він досяг вершини своєї творчості, але вже відчував близький відхід з цього світу, його не завжди були готові зрозуміти навіть ті,  хто мав нагоду співпрацювати з ним. Пам'ять про Івана Франка була довгими десятиліттями спотворювана й він подавався як поборювач християнських цінностей. Настав найвищий час вияснити правду про те, що цей великий поет  та мислитель був духом дуже близьким до Бога, до Церкви й особисто до Митрополита Андрея Шептицького.Що ж стосується постаті Митрополита Андрея, то слід визнати, що його думки не завжди однозначно сприймались  сучасниками. Висловлювання Князя Церкви про моральність в політиці, його велике прагнення об’єднати політично і конфесійно розділених українців, відкриті виступи на захист переслідуваних православних, нарешті пророча візія Митрополита про зближення християнського Сходу і Заходу. Ще задовго до того, як на Другому ватиканському соборі було задекларовано прагнення Католицької Церкви діяти в дусі екуменізму, великий Митрополит висловлювався з подібними ідеями. А якщо вже порівнювати його з Мойсеєм, то тут паралелей недостатньо. Тут дозволю собі зацитувати Миколу Галіва, колишнього редактора журналу „Патріархат”: „Слугу Божого Андрея будуть нам відкривати як подвижника єдності і як предтечу сьогодні модного екуменізму, як великого богослова, християнсько-духовного і національного провідника та гуманіста, як великого патріота і державного мужа і як біблійного Мойсея, що провадив жидівський народ до обіцяної землі, дійшовши до річки Йордан – впав і тільки показав ось там за річкою Йордан, ваша обіцяна земля. Наш український Мойсей Слуга Божий Андрей дійшов до краю життя, сказавши – підете із духом моєї печаті, поставивши главою УГКЦ  свого гідного наслідника, неустрашимого борця за Українську Церкву й історичні права українського народу Патріарха Йосифа, який пройшов через страшні бурі, вдержавши нашу Церкву живучою, яка сьогодні воскресає”.Формат цього вступного слова передбачає не так розставити акценти, як радше задати тон у діалозі, який упродовж кількох днів ми будемо провадити. Послушний список доповідачів дає підстави вважати, що буде зроблено ще один вагомий крок у справі належної оцінки двох Велетнів Духа. Підводячи підсумок із того, що сказано вище, хочу наголосити на ще одній, на мою думку, дуже важливій деталі. Як Іван Франко,  так і Митрополит Андрей, діяли кожний на своєму поприщі в умовах, підневільного стану українського народу. З іншого ж боку, вони зуміли піднятись над протиріччями, які нуртували всередині української нації. З перспективи теперішньої ситуації,  коли ми  як молода держава нагадуємо паралітика на роздоріжжі, думки двох новітніх Мойсеїв набирають особливої актуальності. Тож нехай у цьому поважному товаристві замешкає добрий дух любові і толеранції, а кожне промовлене слово буде додатковим ключем до розуміння тих ідей, які залишили для розуму і сумління нащадків Іван Франко та Андрей Шептицький. 24 травня 2008 року БожогоВладика Ярослав (Приріз)Єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицький Детальніше...

Проповідь владики Ярослава (Приріза) на прощі у с. Биличі

22 червня 2008
Слава Ісусу Христу!Всечесніші отці, дорогі в Христі брати і сестри!Дорогі паломники, дуже радію і дякую Богові за те, що можу разом із вами молитися на цьому святому відпустовому місці, яке стає щораз більш відомим  та чисельно збирає вірних-прочан, які приходять сюди, аби відчути близькість Пресвятої Богородиці та віддати Їй належну честь. Ведені любов’ю до Пресвятої Богородиці зібралися ми всі сьогодні тут у Биличах щоби прославити та звеличити Матір Господа нашого Ісуса Христа. Вже багато років приходять люди до цього святого місця, до цілющого джерела з твердою вірою в те, що Марія вислухає і прийме наші щирі молитви і, як добра Мати, обдарує щедрими дарами своїх дітей. Тут можемо виплакати своє горе, розказати про свої труднощі і отримати потіху. Сьогодні ми прийшли сюди як прочани, щоби подякувати і у певний спосіб пережити подію 20-літньої давності, яка не повинна бути ніколи забута з нашої пам’яті. У той час, напевно, мало хто думав, що ця перша велелюдна відправа 1988 році в Биличах започаткує нову сторінку нашого національного та релігійного буття.  Наближався тисячолітній ювілей Хрещення Русі-України, який ми готувалися святкувати в 1988 році. Радянська влада за час  свого панування зробила все можливе, аби знищити й зруйнувати дар Хрещення, який прийняли наші предки. І саме, у переддень цього ювілею, з Божої ласки, Богородиця пригадує всім нам нашу тисячолітню християнську історію, котра свідчить і промовляє, що ми – народ Божий,  християнський, і культура наша богоносна. Приспані атеїстичною і комуністичною ідеологією, відчуття, враз пробудились і до Билич та до Грушова поспішили тисячі людей. Сюди їх вела туга за Богом та бажанням поклонитися Пресвятій Богородиці, яка явила такий великий знак любові до нашого страждального народу від якого забрали все -  віру, історію, культуру, національну пам'ять.  Люди відкинули страх, який так довго ними володів і верталися звідсіля інакшими, вже не радянськими рабами, але людьми свідомими своїх християнських основ і коріння.Благословення і опіка Матері Божої додавали нам сили, адже переконання, що Пресвята Богородиця з нами, що вона нас не залишить, спонукали до дії й героїчного чину. Святкування тисячолітнього ювілею Хрещення збирали велику кількість вірних, які вже не боялися переслідування і покарань. Наступного року наші владики, священики і миряни на московському Арбаті у самому серці атеїстичної імперії, мужньо заявили, що наша Церква живе, а ми хочемо відкрито визнавати віру своїх батьків. На моє переконання  це відродження не могло б відбутися без благословення Матері Божої, без її заступництва за наш багатостраждальний народ. Тому ми сьогодні прибули тут як паломники щоб дякувати Богоматері та прославляти  Господа, за це Боже провидіння, яке нагадує нам про те, що в житті кожного з нас, наших родин, наших громад, наших сіл і міст, нашого народу та всієї нашої держави найважливіше є бути з Богом. Нехай ніщо минуще чи другорядне не відверне нашої уваги від того, що в людському житті є найбільш суттєвим.Бог не забуває нічого з того, що ми Йому даруємо. Він збирає кожну сльозу, зберігає у серці кожну нашу покуту та зодягає у світло кожен жест любові. Потім, у визначений час, Він з’єднає все і з цього цінного матеріалу стане вінець, який подасть нам перед Своїм троном. Бог зробив так із Марією, так само вчинить Він і з нами. Тому жертвуймо біль, спрагу, втому, у цій прощі для єдності Церкви. Молімося за посередництвом Богородиці, щоб Вона допомогла нашому народові вийти з кризової політичної ситуації сьогодні.  Молімось, щоб припинилась ненависть, конфлікти й непорозуміння між людьми, кожен з нас має подбати про власне перемінення в Ісусі Христі. Приклад Марії допоможе нам. Вона є новим зразком людства, новою Євою. Богородиця жила в єдності з Богом, довіряючи йому Свої плани. Вона всім серцем полюбила Божий дар, яким для Неї став Ісус. Коли людина пізнає Бога, вона відкриває гідність Божого Сина та нову гідність усіх людей, яких Він відкупив. Пізнавши гідність Божої дитини, така людина стає спроможною любити себе та інших, бути відкритою на діалог та допомогу. Така людина стає миротворцем, бо вже не сприймає інших людей як потенційних ворогів, але як братів і сестер у Христі.Сьогоднішня неділя, яка носить назву неділі Всіх святих, пригадує нам про те, що кожен християнин покликаний до святості. Христова Церква звертає сьогодні наш духовний зір вже на самі плоди Діяння Святого Духа, тобто на святих і праведних Божих угодників, що возсіяли у Божій славі завдяки своєму праведному життю у співдіянні з Духом Святим. Церква урочисто святкує пам’ять всіх святих ще й для того, щоб надихнути нас уподібнюватися їм у вірі і благочесті, щоб їхній спосіб життя робити своїм, наслідувати їхні думки і почуття, їхню непохитну стійкість у виконанні Божих Заповідей, їхній постійний подвиг в очищенні власної душі через покаяння, молитовні труди та невтомну працю. Дорогу до цієї великої мети нашого життя показує нам Пресвята Богородиця. Традиція Церкви називає її Пресвятою і Пренепорочною. Це означає, що вона є найпершою серед святих, найкращою, нашою заступницею перед Богом. Апостол Павло називає християн святими, бо всі ми посвячені Богові, покликані зростати до святості. На шляху до неї ми маємо великих попередників, святих. Марія, як Пресвята, є для нас найкращим зразком святості. Вона вчить нас як можна стати святим, що для цього необхідно. З прикладу Її життя  бачимо, що для осягнення святості потрібний досвід богопізнання, який приходить через молитву і в молитві виражається. Творцем справжньої молитви, яка зароджується в глибині людського серця, є Святий Дух, який взиває «Авва, Отче» (Гал. 4, 6). В цій молитві Духа виражаємо віру в те, що ми діти Божі, яким небесний Отець дарує вічне життя. Дару Духа Святого, дару освячення для нас і для всієї Церкви випрошує Божа Мати. У книзі Апостольських діянь читаємо, що після Христового вознесіння на небо, апостоли повернулися в Єрусалим і там в сіонській горниці разом з Марією молилися за прихід Утішителя, Духа істини (Пор. Діян. 1, 14), Який  є джерелом святості.  Силою Святого Духа Марія була захоронена від первородного і будь-якого іншого гріха. Вона прийняла Св. Духа у Благовіщенні – «бо Дух Святий зійде на Тебе і сила вишнього Тебе отінить» – промовив до неї архангел Гавриїл, вказуючи, як через згоду Марії і діяння Пресвятого Духа Бог у Її лоні стає людиною. У день П’ятидесятниці відбувається зворотна дія. Через нашу згоду з Божою волею і завдяки діянню Святого Духа людина стає богоносною по благодаті, обожествлюється, освячується, стає новим творінням. П’ятидесятниця стала початком християнської святості, яка дарується всім, хто разом із Марією просить про дар Святого Духа і відкривається на Його дію. Щоби освятитися нам потрібно наслідувати Марію в Її послусі Божій волі та неустанно просити Її молитов за нас грішних. Тому просімо нашу небесну Матір, прославлену на цьому чудотворному місці, аби додавала нам сили завжди бути вірними Богові, покірними його святій волі, щоб навчила нас богопізнанню, яке виливається у молитву прослави: Величає душа моя Господа і дух мій радіє у Бозі Спасі моїм. Сьогодні наша проща пригадує нам, що ми подорожні на цій землі, зібрані у Церкві подорожуємо до Небесного Єрусалиму, до його вічної слави. Провідницею нашого земного життєвого паломництва є Пресвята Богородиця, яка вказує нам на Ісуса, як на Правдиву Дорогу Правду і Життя (Ів. 14, 6). Материнській опіці Пречистої Діви віддаю кожного з Вас тут присутніх, щоб ви могли з вірою пройти цей шлях земного паломництва, готові виконати все, чого буде очікувати від нас Господь. Нехай Божа Мати залишається з вами,  вашими родинами та з нашим народом й провадить нас до життя вічного. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами!  Амінь. Слава Ісусу Христу!22 червня 2008 року БожогоВладика Ярослав (Приріз)Єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицький Детальніше...

Владика Ярослав Приріз дав інтерв'ю Ватиканському радіо

11 лютого 2008
Після завершення візиту «Ad limina Apostolorum» греко-католицьких єпископів з України, який тривав від 28 січня до 2 лютого 2008 року, владика Ярослав Приріз, ЧНІ, Єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ, дав інтерв’ю для Радіо Ватикану.Прослухати інтерв'ю в аудіо-форматі ви можете на вебсторінці  "Ватиканського радіо". Детальніше...
<< Початок < Попередня 11 12 13 Наступна > Кінець >>
Сторінка 12 з 13
^ Догори