Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішнє євангельське читання подає нам розповідь євангелиста Луки про покликання перших учнів: Петра, Якова та Івана – синів Заведеєвих (пор. Лк 5, 1-11).Подія відбувається на березі Генезаретського озера або як ще його називали – Галилейського моря. Тут ми зустрічаємо людей, які приходять до Ісуса, та рибалок, які, закінчивши свою працю, полоскали сіті. Ми довідуємося, що рибалки цілу ніч трудилися, однак нічого не впіймали. Неважко здогадатися, який у них був тоді настрій. Напевне, вони не хотіли в той момент бути у центрі уваги і не сподівалися, що серед усіх людей Господь звернеться саме до них. Ісус Христос звертає свій погляд на Симона Петра саме тоді, коли той пережив невдачу і розчарування, та розпочинає з ним діалог. Людська психіка влаштована так, що коли ми переживаємо якусь невдачу чи неуспіх, то бажаємо, щоб про це ніхто не знав, але в таких моментах Бог готовий підтримати нас, розрадити, покликати до чогось більшого. Симон вже трішки знав Ісуса, він чув Його науку в синагозі в Капернаумі, бачив, як Ісус вигнав там нечистого духа (пор. Лк.4,33-36). Після того Ісус був в домі Симона і оздоровив його тещу, а народ, який бачив ці чуда, приносив до дому Симона недужих, й Ісус оздоровляв їх (пор. Лк.4,38-41). Вже тоді Петро побачив, що це не просто наставник, учитель, а Божий Помазаник – Месія. Можливо, це стало причиною того, що він, незважаючи на втому від праці, уважно слухає благовість Господа. У певному моменті Ісусу входить у човен Петра і просить його відплисти від берега, щоб проповідувати. Так човен Петра перетворюється на амвон, з якого Христос проповідує слово Євангелія (пор. Лк 5, 3). Ісус покликає учнів не на березі, а у човні, який стає місцем досвіду спасіння (пор. Лк 8,22-25). Човен часто виступає амвоном для Ісуса в його повчальній діяльності (пор. Мр 4,1; Мт 13,1). Описуючи покликання учнів саме у човні, посеред озера, євангелист Лука бажає оживити всі ці образи і вказати на зв'язок покликання з ризиком, якого можна уникнути з Божою допомогою, віднайшовши душевний спокій. Закликаючи людину до особливої форми служіння, Бог входить в її стан і заохочує відважитися, довіритись Його слову. У Священному Писанні бачимо, як серед грона Христових учнів чітко виділяється роль апостола Петра. Саме його човен Учитель вибирає як амвон для навчання народу, що залишається на березі. Цей човен пливе по широкому морі цього світу так, що, коли світ погибає, він зберігає неушкодженими всіх, хто на ньому. Образ цього спасіння бачимо вже в Старому Завіті - ковчег Ноя за потопу зберіг тих, хто повірив Богові, Який промовляв через Ноя. Так і Петрова Церква збереже неушкодженими всіх, хто довіряє її Керманичу – Господу. І як після потопу голуб приніс до Ноєвого ковчега знак миру (пор. Бут 7,5 – 8,19), так і після суду – другого приходу нашого Господа, Христос принесе Петровій Церкві радість вічного миру. Саме до апостола Петра Ісус звертає свої два заклики: «відплисти від берега» (дослівно: «віддалитись від землі» - пор. Лк. 5,3) і «відплисти на глибоку воду - поступити во глибінь» (пор. Лк. 5,4). Обидва заклики можуть бути витлумачені на двох рівнях – як в їх прямому розумінні певної фізичної активності, так і на духовному рівні – поступове віддалення від земного, ризик і усамітнення з Богом. Петро, не вагаючись, виконує цей «фізичний аспект» Ісусових вказівок, своєю готовністю забезпечуючи собі й майбутню реалізацію духовного виміру цього заклику у Божому провидінні. У певний момент Господь каже Симону Петру закинути сіті. Той спочатку вагається, кажучи, що вже робив це і нічого не впіймав. Проте, коли все ж таки після слів Христових „поступити во глибінь” (Лк.5, 4), він закинув їх, то вловив дуже багато риби, так, що їх човен її не вміщав і потрібною стала допомога інших. Для Симона Петра розпочати ловитву у невідповідний для цього час було великим викликом. Всі його знають як рибалку, він знавець своєї справи, йому відомо, коли можна впіймати рибу, а коли – ні. Тому всі з подивом споглядали на цей діалог, а Ісус нічого не обіцяв, тільки запрошував. Сіті були вже почищені, нема ніякого сенсу закидати їх знову. Однак Петро переступає через себе, свій досвід, професіоналізм, можна сказати впокорюється: «Наставнику, всю ніч ми трудились й нічого не піймали, але на твоє слово закину сіті» (Лк.5,5). І Бог робить чудо, показує могутність і силу свого Слова. Так буває і в нашому житті: ми все прораховуємо, плануємо, знаємо, як чинити правильно, але часто результат наших старань є мізерним. Досить часто ми безуспішно над чимось трудимось, нам нічого не вдається, ми стривожені, неспокійні. У такі моменти варто замислитись, чи наше заняття благословенне Богом. І навпаки, коли починаємо свою працю згідно Божого слова і поклику, то, незважаючи на зовнішні негаразди, несприятливі обставини, її результат перевищить наші найбільші очікування. Тільки з Богом можемо мати повноту життя. Він єдиний може надати сенсу тим щоденним справам, над якими трудимося. Учні за наказом Христа закинули сіті і зловили багато рибин, так що аж рвалися сіті і були заповнені два човни. Крім цього випадку, Євангеліє розповідає нам про ловитву після Христового воскресіння; євангелист Іван розповідає, що тоді було зловлено чітку кількість – 153 рибини (пор. Ів. 21,3-11). Роздумуючи над цими євангельськими подіями, святий Августин робить висновок, що у цих двох риболовлях зображена Церква Христова: у першому – теперішня Церква, а у другому – Церква після воскресіння мертвих – Прославлена. Зараз вона приймає багатьох - і добрих, і злих; після ж воскресіння мертвих вона міститиме тільки добрих, в точно визначеній кількості. Коли Петро побачив це чудо, то багато усвідомив. Він припав перед Ісусом і визнав, що є немічною, слабкою людиною, але завдяки Христу сподобився такого дару. У цьому моменті він щиро відкривається перед Богом: «Іди від мене, Господи, бо я грішна людина» (Лк.5,8). Христос, бачачи це, відразу кличе його до чогось більшого: «Не бійся! Віднині людей будеш ловити» (Лк.5,10). Петро ще не знав, що це означає, але повірив і пішов за Господом, а Той приготував йому величну місію – бути Скалою, на якій Він збудує свою Церкву і пекельні врата її не подолають. Дорогі в Христі! Потреба слухати Господа є актуальною не тільки на порозі вибору роду нашої діяльності, а завжди. Впродовж усього нашого життя всі ми – священнослужителі і миряни – повинні слідувати слову Христа: «Поступи во глибину!» Але, що конкретно означають ці слова? Про яку глибину йде мова? Всім людям потрібна глибина: глибина людськості, глибина правдивої віри, глибина автентичності, глибина отриманого дару покликання і харизми. Іншими словами, чим би ми не займалися, над чим не трудилися, повинні робити це відповідально і ґрунтовно. Якщо придивитись уважно, то вже на прикладі нашого щоденного життя побачимо, що поверховість властива людям страху: їх задовольняє лише те, що лежить у житті на поверхні. Звичайно, таким чином на перший погляд може здаватись легше життя, але так ми не розвиваємо Богом дані нам таланти, а зі страху перед труднощами, пов’язаними з працею над ними, закопуємо їх у землю (див. Мт. 25, 25). А це – гріх перед Богом, людьми і нами самими. Отож, дорогі в Христі брати і сестри, сьогоднішня євангельська розповідь, крім усього іншого, навчає нас, що якщо ми хочемо бути людьми віри в повному значенні цього слова, то не маємо вдовольнятися мілиною свого життєвого покликання, мілиною свого духовного життя, мілиною своєї віри. Бог хоче глибини нашого життя. Шукаймо її в Петровому човні – Христовій Церкві. Не біймося цієї глибини, навіть якщо нам здається, що на мілині нам комфортно, вигідно. Якнайчастіше віддаваймо човен нашого життя Богові, пливімо на глибину молитви – богоспілкування, воцерковлюймо наше життя через Таїнства і тоді отримаємо нагороду за наші труди, як її отримали апостоли у сьогоднішньому Євангелії. Вслухаймося в Слово Боже, довіряймо Богові, бо Він може вчинити в нашому житті те, що нам і важко уявити. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав с. Тарнава, Добромильський д-т20 жовтня 2019 року Божого Детальніше...

Дорогі у Христі брати та сестри! Слава Ісусу Христу! Сьогодні Христова Церква святкує свято Покрова Пресвятої Богородиці. Цей день займає особливе місце в духовному житті Божого люду. Кожного разу, коли ми святкуємо якесь Богородичне свято, то духовно переживаємо подію з історії спасіння, подію, яка відбулася під час земного життя Божої Матері та нашого Спасителя в минулому. Натомість, сьогоднішнє свято пов’язане не так з минулим, як із глибокою божественною дійсністю нинішнього нашого життя. Можемо ствердити, що свято Покрова Богородиці стосується небесного і земного сьогодення – Її дії по відношенні до кожного з нас сьогодні. Ось чому Божий люд співає в це величне свято: «Діва десь предстоїть у церкві і з ликами святих невидимо за нас молиться Богу…» (Кондак Покрова). Кожного разу, збираючись у храмі на богослужіння, ми, християни, переживаємо глибоку духовну реальність, коли в спільній молитві до Всевишнього єднається Небесна і Земна Церква. Сьогодні ж ми по-особливому переживаємо це, бо зібрались у цьому величному Соборі, щоб урочисто відсвяткувати його престольний празник – Покров Пресвятої Богородиці. Це свято, у якому споминаємо історичну подію, коли богослужбове молитовне єднання небесної і земної Церкви людина була удостоєна побачити фізичними очима. За різними літописами на початку Х ст., у Константинополі, святий Андрій Юродивий під час молитви у храмі, піднявши очі до неба і побачив що Пресвята Богородиця, осяяна небесним світлом й оточена ангелами і сонмом святих, ступає повітрям над вірними, що молитовно благали про заступництво перед ворогами, які напали на місто. Богородиця молилася довгий час, а потім підійшла до престолу, зняла з себе покривало, яке носила на Пречистій своїй голові, й розпростерла його над молільниками. Після цього війська противника відступили, а місто було врятовано. Образ Покрови Пресвятої Богородиці, яким Вона покрила всіх людей у церкві – це образ Її заступництва за нас, грішних і безпомічних. Цей жест Покрови – заступництва Пресвятої Богородиці – не є винятковий, це не далека історична подія, а щоденна реальність, яку переживають вірні християни на богослужіннях. Покров Божої Матері є виразом її любові до людського роду. Це її заступництво, завдяки якому прощаються наші гріхи, лікуються наші болі і печалі. Завдяки покрову наша слабка, немічна молитва скріплюється її заступництвом і доноситься до Божого Престолу. Покров Богородиці завжди розпростертий над нами, християнами. Коли переглянемо історію християнства, то переконаємось у правдивості цього. Не може людська пам’ять згадати всі ті благодіяння, які явила Божа Матір людському роду впродовж понад двох тисяч років, неспроможний людський розум оспівати і звеличити належним чином нашу небесну Заступницю. Впродовж віків Пречиста Діва Марія допомагала людям, робить вона це й сьогодні, заступаючись за нас у різних чудотворних місцях - у Люрді, Фатімі, Зарваниці, Грушові, Биличах тут у місті Самборі через свою чудотворну ікону. Тільки в Україні скільки ж місць та ікон в яких прославилася Богородиця. Пречиста Діва Марія справді є Матір’ю Церкви, а відтак є Матір’ю кожного і кожної з нас. Вона ніколи не покидає своїх дітей у скруті, ніколи не відвернеться від них у скорботі. У цей важкий для нашого народу час, сповнений нещасть, негараздів, страждань і скорботи через військові дії, економічні негаразди та політичну загрозливу непевність, нам так потрібна Її допомога. І ми можемо радіти, що перед Божим престолом ми маємо заступницю – Пресвяту Богородицю, нашу Матір, котра невтомно молиться за нас перед лицем Всевишнього. Дорогі у Христі браття і сестри! На українських землях Божа Матір завжди шанувалася особливо. Наш народ пропустив через своє серце і свідомість те, що колись сталося у Візантії, бо по-особливому відчув, наскільки Небесна Цариця близька до кожної людини. Цю Божу любов до людини ми відкриваємо у Церкві, де Бог продовжує нам служити ділами свого відкуплення та через заступництво – Покров Своєї Матері. В цьому році ми відзначаємо 30-ліття виходу та легалізації нашої УГКЦ з підпілля – періоду переслідувань і випробувань. Це справді була, скажемо по-євангельському, «вузька дорога»; нелегко було нею ступати. Тодішня безбожна система пропонувала дорогу широку, але вона вела в нікуди. Церква наша вистояла у цьому атеїстичному буревії, бо побудована на Петрі-скелі. Ця Правдива Церква не тільки запевняє нам вірний шлях до спасіння, але й, як показала її тисячолітня історія, є надійним провідником українського народу у його суспільно-політичному житті. Наша рідна Церква так глибоко ввійшла в нашу історію, ментальність, психіку, традиції, культуру, так тісно сплелася з усіма проявами нашого життя – родинного, громадського і національного, що стала неначе душею народу. Ця Церква оберігала наш народ від духовної загибелі під час довголітнього поневолення і жахливих переслідувань. Те, що ми сьогодні збереглися як окрема нація, що не розплилися в чужому морю –  все це завдячуємо головним чином УГКЦ. Наша Церква будила національну свідомість українців, стояла на захисті української мови, народжувала патріотичну інтелігенцію. Вона компенсувала структурну неповноту українського суспільного життя, зокрема відсутність держави. Вся історія Української Греко-Католицької Церкви – це боротьба за духовне відродження та національну самобутність народу. Результат її діяльності – це збереження української духовності та національної ідентичності мільйонами українців на батьківщині та на поселеннях сущих. Сьогодні, коли відзначаємо 30-ліття виходу та легалізації УГКЦ з катакомб, маємо пам’ятати про цю велику роль нашої Церкви, збудованої на Петровій скелі. Це додасть нам впевненості перед лицем нових загроз і викликів, які посилає нам теперішній світ з його новітніми безбожними ідеологіями гендеру, які під благими гаслами ховають свою жахливу антилюдську та смертоносну суть. Як добрі християни ми знаємо, що наша Церква є нашою духовною святинею, місцем Божої присутності, домом молитви, але як свідомі українські громадяни маємо зробити все, щоб вона продовжувала залишатися підґрунтям державності, школою українського патріотизму та національної свідомості. Тому дбаймо, щоб християнська благовість звучала у наших школах, університетах, у війську! Пам’ятаймо вислів св. свмуч. Кипріяна Карфагенського, який говорив: «Не може мати Бога за батька той, хто не має Церкву за матір»! Сьогодні тут у Самборі де прославилася Богородиця молімося до Матері Церкви і Матері нашої – «Яка днесь предстоїть у церкві і з ликами святих невидимо за нас молиться Богу», щоб Вона допомагала нам там, де ми змушені констатувати людську безсилість. Нехай Господь, за молитвами Пречистої Богородиці благословить подальший розвиток нашої Церви, а ми схиляємо голови перед усіма тими, які твердо вірили і боролися за те, щоб Церква воскресла з руїн та відродилась на українській землі оновленою та укріпленою Божою силою. Нехай Пресвята Богородиця донесе молитви усіх нас до Її Сина а Бога нашого, а відтак відкриє для нас Його вічне милосердне, добре, визволяюче обличчя. Також сьогодні у свято небесного заступництва Пресвятої Богородиці та її повсякчасної за нас молитви, ми відзначаємо ще й наше національне свято – День захисника України. Саме під Покровом Богородиці наше козацтво закладало підвалини нашої новітньої державності, саме у цей день просили захисту коли ставали до боротьби учасники наших національно-визвольних змагань у минулому столітті. Саме під заступництвом Пречистої Діви Марії і сьогодні відроджується українське військо та у справедливій боротьбі із зовнішнім агресором захищає наш народ. Святкуючи сьогоднішнє свято Покрови, принесімо подяку нашій Небесній Покровительці за Її велике милосердя, за все, що вона вчинила для нашого народу, за всю її допомогу, яку ми самі відчули. Ревно благаймо її, щоб Вона продовжувала милостиво заступатись за нас. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 14 жовтня 2019 року Божогом. Самбір Детальніше...

Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішня євангельська благовість говорить нам, що Христос направився в сторони Тиру та Сидону, Він йде в напрямку до краю, де проживали погани, щоб дати початок проповіді Євангелія всьому світу, а не лише вибраному народу. Тир і Сидон – найбільші торгівельні фінікійські міста, які знаходились на березі Середземного моря. Сидон був батьківщиною Єзавелі (пор. 1 Цар 16, 31), й ми знаємо як її страхітливу діяльність змальовує автор Першої книги Царів. В цих землях й трохи далі на північ жили ханаанеї – древні народи, які колись населяли Обіцяну землю а пізніше були вигнані на північ в Фінікію. Римський історик І ст., Йосиф Флавій пише, що фінікійці завжди ворогували з ізраїльтянами, а найбільше мешканці Тиру. Отже, як бачимо, жінка належала до народу, який був для Ізраїля ворожим. По богословське можемо сказати, що ці міста представляють царство зла, несвободи, не спасіння – це один світ. І бачимо другий світ – світ віри – представлений Ісусом і його учнями. Також бачимо жінку ханаанянку (євангелист Марко вказує на її походження: сирофінікійка (пор. Мк 7, 24)), яка залишає світ поганства, виходить і йде в напрямку світу віри. І цей світ віри в Ісусі Христі теж немовби розриває минулий ексклюзивізм, тобто певну закритість у собі як наслідок зосередження на боговибраності Ізраїля і виходить назустріч оцьому поганському світу. Не говориться, що Ісус прийшов у котресь з тих міст, говориться тільки, що вийшов з території Ізраїля. Жінка також вийшла з тих міст. Отже, вони зустрічаються десь на півдорозі між територією Ізраїля і поганською територією. Обидвоє виходять… Це не просто констатація факту, оцей вихід – це щось більше: Бог, який виходить до людини, на територію її упадку, але й людина повинна вийти зі свого гріховного становища назустріч Богові. Ханаанянка називає Христа Господом і сином Давида. Так звертаються до Ісуса в Євангелії від Матея люди віри: це учні (за винятком Юди. Мт 26, 25 пор з Мт 26,22), сотник, два сліпці. Ісуса Христа часто називали «Сином Давида» (пор. Мт.1,1) і від цього месіанського імені сам Христос ніколи не відмовлявся, хоча воно й неповністю відкривало таємницю Його Особи. Виконуючи обітниці, дані Давидові, Ісус проголошує, що він вищий від Давида: Він його Господь (пор. Мт.22,42-45). Він – Бог, який прийшов пасти і рятувати свій народ. Ханаанянка ще, мабуть, цього до кінця не усвідомлювала, але напевно чула про Ісуса, про чуда, які Він чинив у Галилеї. Вона звертається До Ісуса через страждання дочки. Нещастя дитини стало нещастям матері: «Змилуйся надо мною…», материнська любов спонукала її звернутися до чужоземця; ця любов спонукала її бути наполегливою навіть тоді коли зустріла мочання. Рушійною силою в серці цієї жінки була любов, і немає нічого сильнішого і ближчого до Бога як любов. Чому Ісус на перший погляд виглядає нечутливим? На ці й подібні запитання існують різні біблійні пояснення. Христос не відзивається до ханаанянки не тому, що не хоче їй допомогти, але для того, щоб виявити і укріпити її віру. Вона чула про Нього як про чоловіка, який оздоровляє людей і прийшла до нього як до цілителя. Але Ісус хоче, щоб вона побачила в Ньому щось більше ніж досконалу людину. Він бажає, щоб вона побачила в Ньому Бога. В цьому мовчанні є також наука для учнів, Ісус спонукає учнів переосмислити їхнє ставлення до інших народів. Позаяк євреї негативно ставилися до поган та через їх аморальне життя називали їх псами, то Ісус відповідаючи жінці на повторне благання про допомогу іронічно стверджує те, що відображало спосіб думання учнів: «Не личить брати хліб у дітей і кидати щенятам». Учні просять Ісуса за неї не із співчуття, але щоб жінка отримала те, що благає і залишила їх в спокої. Але Христос її не відсилає, у нього була інша мета Його мовчання. Часом і нам здається, що просимо, з глибини душі взиваємо, а Бог ніби не чує. Насправді Бог чує, але оця мовчанка Бога має на меті поглибити нашу віру. Ханаанянка не відвертається після Христової відмови, але ще більш наполегливо благає про допомогу і тим самим виявляє свою непохитну віру в те, що Ісус може їй допомогти. Слова Ісуса приводять нас до здивування, але ханаанейку ні. Раввіністична традиція вживала до поган термін «пес». Можливо, і тому цей термін появляється в тексті сьогоднішньої Євангелії, хоча в дуже лагідній формі – «щенята». Євангельський текст залишається записаним в раввіністичній традиції єврейського світу, бо Христос зауважував: «Я посланий лише до загиблих овець дому Iзраїля». Євангелист Марко ці слова передає так : «Дай спершу, щоб діти наїлись; не личить бо взяти хліб у дітей та й кинути щенятам» - наголошує на першочерговості Ізраїля як вибраного народу. У Матея, натомість, є цілковита закритість. Жінка приймає те, що не належить до вибраного народу, кажучи: «Так Господи». Вона готова згодитися тільки на крихти. У розповіді про чудо помноження хлібів говориться, що зібрали кусків дванадцять повних кошів (пор. Ів. 6, 13). Жінка інтуїтивно відчуває, що на бенкеті царства хліба всім буде удосталь. Це знає і Господь, але він є послушний планам, Небесного Отця, який визначив певний час. Інтуїція жінки підказує, що цей час уже наближається і так виявляється її віра. Сьогоднішнє Євангеліє піднімає також тему вибрання ізраїльського народу і покликання до спасіння всіх людей. Ізраїльський народ – це вибраний Богом народ. В Ісусі Христі цим народом стає Церква, яка складається з багатьох народів. Це питання було особливо актуальне для ранньої Церкви: на яких умовах погани беруть участь у новому народі Божому, зібраному довкола Ісуса. Чи вони повинні для спасіння переймати усі приписи старозавітнього Ізраїля, чи віра в Христа дозволяє переступити цей крок Божої педагогії і відразу брати участь у спасінні Христа Господа? Первісна Церква мала багато труднощів із тими, які хотіли спасіння, бажали спасіння, змагали за спасіння, але за походженням не були ізраїльтянами. Однак вона усвідомлювала що чудо оздоровлення дочки жінки-ханаанянки є не просто жестом зі сторони Господа, але має й інше, глибше значення, яке торкалося євангельської місійної діяльності Ісуса, що проливала на неї нове світло. У цьому чуді оздоровлення Христос дав взірець всезагальної місії Церкви і Свою відкритість на всі народи. Дорогі брати і сестри, сьогоднішня євангельська розповідь розкриває нам багато аспектів релігійного життя, найважливішим серед яких є віра і спасіння людини. «Без вiри неможливо подобатися Богу» (Євр. 11, 6). Віра – джерело благодатного життя, вірою пізнається істина,віра уздоровлює,вона проганяє страх,вірою ми спасаємося. Віра – це не тільки знання молитов чи катехизму. Віра - це насамперед синівська довіра нашому Небесному Отцеві, надія на Нього, пам’ять про Нього в усіх наших ділах, сумнівах та успіхах, це вірність Йому в моменти скрути та важких випробуваннях. Це настійливість у молитві, як у цієї жінки-ханаанянки. Віра – це милосердя і співчуття до наших ближніх, коли в них ми покликані бачимо Христа. Віра пізнається у ділах, нашим життям ми свідчимо про Того, в Кого ми віруємо. Саме наші вчинки свідчать про те, чи ми можемо іменуватись християнами. Тому-то віру жінки-ханаанянки Христос ставить у приклад навіть для апостолів – «О жiнко, велика твоя вiра! Хай тобi буде, як бажаєш» (Мт.15, 28). Спасіння, яке приносить Христос, прзначене для всіх людей, воно пророковане пророком Ісаєю, (пор. Іс. 56, 3-5) й є історичною місією Ісуса Христа. Отож критерій приналежності до Божого люду незнаходяться в площині расовій чи культурній, а знаходиться в площині здатності пізнання Бога і Його спасіння. Таким чином, жінка-ханаанянка стає, взірцем християнина, який молиться Богові з довір’ям і впевненістю, що його віра не підведе, оскільки вона оперта на довіру до великої Божої любові. Таким чином спасіння, є завжди Божим даром, але відкриття на нього є наслідком віри і молитви людини. Євангелія сьогоднішньої неділі показує нам шлях віри, який повинен бути продовженим навіть тоді, коли втрачена надія. Шлях віри повинен долати нездоланні перешкоди, шлях віри відкидає своє вивищення, приймає смирення, шукаючи користі ближньому. Так виплекана віра, що підкріплюється молитвою, є завжди ефективною і актуальною та приносить спасіння людині. Тож нехай ця євангельська розповідь спонукає нас задуматись над нами самими, над нашою вірою, над нашим свідченням. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! + Ярослав 13 жовтня 2019 року Божогос. Блажів, Самбірський р-н Детальніше...

Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! У сьогоднішньому Євангелії Ісус оповідає нам притчу про таланти та їх помноження. Ісус часто розповідав притчі, оскільки пряма мова та буквальний сенс окремих Його вимог, могли відразу відштовхнути слухачів, які не бажали змінювати свої погляди. Натомість за допомогою притч Христос входив в довіру до слухачів і в ненав’язливий, але водночас дуже аргументований спосіб спонукав їх до роздумів та відповіді на Його слово. Часто теми притч були взяті зі звичайного життя, яким жили Його сучасники, а тому були близькі та зрозумілі для кожного. Слово «таланти» має багато значень. В українській мові слово «талант» означає якусь здібність, і тому часто цей уривок інтерпретується саме в такому напрямку. В історичному контексті притчі йдеться про певну грошову одиницю, яка мала на той час дуже велику вартість. Водночас талант – це не лише матеріальні речі чи різні природні дари, вміння, здібності, але й життя, дар любові, можливість творити добро при різних нагодах. Різна кількість талантів, які отримали слуги – п’ять, два і один – не означає несправедливості Бога чи меншовартості одних слуг перед іншими, а Божу щедрість. Притча пригадує про велику доброту Бога, Який обдаровує кожного з нас за нашими спроможностями і особливостями, даючи кожному можливість не тільки використати, але ще й помножити, збільшити те, що ми отримали. Кожна людина отримує з Божих рук певну «життєву інвестицію». Все, що маємо – це Божі дари. З одного боку можемо захоплюватися такою великою ціною і щедрістю нашого Творця, але з іншого подумаймо за відповідальність про отримані дари. Бог кожного обдарував тим, що йому було найбільше потрібно для його добра – спасіння, дав людині найбільший талант – Божий образ. Словами притчі про таланти Христос запрошує нас переглянути наше життя на предмет того, чи ми використовуємо всі можливості та нагоди творити добро для власного освячення і спасіння, пізнавати Божу любов у житті, наповнювати нею свою душу і ділитися зі всіма тими, хто потребують її. Із притчі бачимо, що одні слуги орудували дарами і помножили їх, а в кінцевому результаті збагатили самих себе і до них каже Господь: «Увійди в радість пана твого». Арамійське слово «радість», яке використовує тут Ісус, одночасно означає і «свято». Господар влаштував після повернення свято і віддав належне своїм кмітливим слугам. А останній слуга, «закопавши», не дбав про розвиток дарів Божих, які були йому довірені Творцем. Господь-Податель не тільки є щедрим, але ще й мудрим, бо дає кожному за його початковими здібностями. Ісус відкриває нам поведінку Бог Отця: Він дає, довіряє і помножує, залишаючись справедливим. Саме ця притча надала метафоричний сенс слову «талант» значення практичного використання дарів і здібностей, даних нам Богом. Троє слуг у сьогоднішній притчі були однаковими не лише тому, що всі отримували таланти, але й в тому, що на всіх був покладений однаковий обов’язок використовувати те, що їм було подароване. Христос сказав: «Кому багато дано, з того багато вимагається» (пор. Лк. 12:48). Наші таланти, незважаючи на те, мало їх чи багато, дані нам від Бога, перед Ним ми дамо наш останній розрахунок. Господь не судитиме нас з огляду на розмір чи кількість прибутків, Він судитиме радше за рівнем вірності, з якою ми використовували ці дари. Через те, що ми не маємо однакових талантів, і Бог не чекатиме від нас однакової відповіді. Лише в одному ми маємо бути схожі – ми маємо бути вірними. Христос представляє новий стандарт оцінювання людей. За людськими стандартами велика людина є та, яка дуже обдарована. За Божими стандартами великою є та людина, яка є вірною. Звернімо увагу на Боже Слово. Ісус не каже тому, хто мав п’ять талантів: «Через те, що ти був вірний у великому, увійди радість свого Пана», але Він каже те, що міг сказати і до чоловіка з одним талантом: «Ти був вірний у малому і через те, що ти був вірний у малому, увійди в радість свого Пана» (пор. Мт. 25, 21). Що означає бути вірним у малому? Доволі часто можна у людському житті почути виправдання на кшталт: «Якби я мав, чим ділитись, я б обов’язково поділився», «якби в мене самого були кошти, я б їх віддав», «якби я мав такі можливості, як інші, я б ними скористався по правді», «якби я мав так багато талантів, я б їх не змарнував», «якби від мене щось залежало, я би зробив це…» і т.д. А Господь каже дуже виразно: «У малому був ти вірний, поставлю тебе над великим». Якщо ми не вміємо бути вірні у малому, то як можемо осягнути велике? Якщо ми не вміємо ділитись тим малим, що маємо, то як можна нам довірити велике? Якщо ми можемо занедбати те мале, що маємо, то як не занедбаємо великого, яке потребує ще більше праці, ще більше зусиль? Іншими словами, той, хто є вірним у малому, стане великим. Той, хто виправдовує власне лінивство, звинувачує Бога - не ввійде в радість Пана свого. Бути вірним у малому, використовувати усі Богом дані таланти, служачи у правді Господеві і ближньому, означає придбати інших п’ять, чи два, чи один талант, в залежності від здібності. Помилка третього слуги в тому, що він не зрозумів намірів свого господаря і приховав свій талант, замість того щоб використовувати його, злегковажив, занедбав і закінчив тим, що вчинив неправильно. Він, ймовірно, мав вміння орудувати талантом; його просто не хвилювала доля власності господаря. Навіть найменше вкладення капіталу могло дати відсоток від заощаджень і не загрожувало б небезпекою втрати, – тобто було не менше надійним, ніж закопати дар. Фраза «ось тобі твоє» в єврейських правових документах означала «я за це більше не несу відповідальності». Лінивство, страх, хибне розуміння пана, обов’язків служіння стали загибеллю для того, кому було приготовано краще достоїнство – Боже Царство! Хоча третій слуга характеризує свого господаря як жадібного й жорсткого підприємця (пор. Мт. 25, 24), це однак не є алегоричним зображенням Бога. Бог чекає з нашого боку творчих зусиль і винагороджує використання всіх можливостей і нагод, які відкриті для нас у служінні. Якщо ми неправильно уявляємо Собі Бога як суворого і вимогливого «виконроба», то нам буде важко відповісти Йому з любов’ю і відгукнутися всім серцем. Ми повинні використовувати Його дари відповідально, але при цьому сміливо і заповзято. Дуже важливим є той факт, що дари є дані для того, щоб інші могли з них користати: «Кожному дається виявлення Духа на спільну користь» - каже апостол Павло (пор. 1 Кор 12, 7). Впродовж всієї історії спасіння не існує навіть одного випадку, коли Бог вибрав би якусь людину, не підпорядковуючи цей вибір своєму планові спасіння, призначеному для всіх. Також апостол Павло говорить в сьогоднішньому апостольському читанні: «Як співробітники, ми закликаємо вас, щоб благодаті Божої не приймати марно. … Ось тепер – час сприятливий, ось тепер – день спасіння» (пор. 2 Кор 6, 1-2). Приймаймо Божу благодать, щоб помножувати і поширювати те добро, що було нам дано. «Візьміть, отже, талант від нього й дайте тому, хто має їх десять. Бо кожному, хто має, додасться, і він матиме над міру; а в того, хто не має, заберуть і те, що має» (Мт.25, 28-29). У відношенні до духовних багатств Ісус застосував засаду: хто є багатий в Бозі, – того Бог вчинить ще багатшим благодаттю в часі остаточного розрахунку. Хто однак не зберіг і не посідає жодних духовних скарбів, які беруться до уваги в небі – Божому Царстві (пор. Мт 6, 20), – на Божому суді залишиться з нічим. Дорогі брати і сестри! Ми створені любити Бога і служити Йому усім своїм єством. Ми створені виявляти нашу віру у ділах любові, які прославляють Бога. І коли ми молимося Господню молитву: «Хліб наш насущний дай нам десь», можливо забуваємо, що просимо хліб насущний, щоб мати силу – благодать, яку він дає нам, щоб робити щось для Бога, тобто прославляти Його ім’я, виконувати Його волю, робити Його Царство реально присутнім на землі. Усе, що Бог дав нам – це навіть може бути лише один талант – має бути використаним для інших, в Його ім’я. Коли наші таланти зустрічаються з потребами світу – людей, то це саме те місце, де нас призначив Бог. Подивімося на вдову, що дала останню свою лепту, і як Ісус її прославив. Погляньмо на пляшечку з дорогоцінним миром Марії, і як Ісус похвалив її за солодкий аромат служіння у любові, коли вона його відкрила і втерла ним Його ноги. Тому не будьмо байдужі до нашого спасіння. Інвестиції в наше життя Творцем великі. Відкриймо пляшку дорогоцінного мира наших дарів – талантів, подарованих нам Небесним Отцем, і поширюймо аромат Божої любові в добрих ділах при кожній нагоді у служінні. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. Детальніше...