Слава Ісусу Христу!Дорогі  в Христі брати  і сестри! Першу неділю посту в нашій східній  християнській традиції ми називаємо  Неділею Православ’я. У цей день ми згадуємо історичну подію перемоги правдивої християнської віри над єрессю іконоборства, котра відбулася на 7 Вселенському Соборі 787 р. та була урочисто потверджена у 842 р. Тоді після довгого та гіркого досвіду іконоборства відбулося прилюдне почитання та вшанування святих ікон Ісуса Христа, Пречистої Діви Марії та святих.Ця  історична подія дуже важлива  й особливо актуальне для нас, греко-католиків. Ще зовсім недавно  в Україні панував безбожний  режим, котрий намагався знищити  нашу Церкву. Але, незважаючи на усі  його старання, ми завдяки вірності своїй християнській традиції та вірі зберегли в чистоті свою віру, благоговійно молились і зберігали той духовний шлях, який нам залишив Христос, Свята Євангелія, Отці Церкви та наші мученики й ісповідники від Володимирового хрещення. Тим то для нас це свято є настільки ж радісним, як і для християн, котрі святкували його у 842 р. після довгих років переслідування через вірність власній церковній традиції іконопочитання.Ікона об’являє нам Бога. Першою іконою, котра з Божої волі з’явилася серед людей, було Воплочене Слово, Ісус Христос, Син Божий, образ слави Предвічного Отця. В Христі Бог об’явив себе найповніше. Це ж сам Ісус сказав до Филипа: «Хто бачив Мене, той бачив Отця». В Ісусі мешкала вся повнота Божества. Божа природа Сина Божого була нерозривно поєднана з Його людською природою. Ісус об’являє в собі Бога, Божий спосіб думання, говоріння і поведінки. Не раз цей образ Божий, котрий об’являвся в Ісусі Христі, був незрозумілим для оточення, дивним, а навіть викликав несприйняття, бо Ісус не жив за законами цього світу. Ісус не брав за взірець цей світ, але говорив і робив те, що бачив і чув у Отця. Ісус об’являв Божий світ у собі, Ісус є іконою Бога, а роль ікони не полягає у тому, щоб відтворювати дочасну дійсність якнайдосконаліше. Ікона є свідком іншого світу - надприродного, Божого. Це в світі дуже часто світські образи і портрети відображають тільки земську дійсність. Вважається, що чим більш докладніше відобразить наприклад пейзаж чи портрет вигляд даного об’єкту чи людини, тим він цінніший. Це ж саме можемо побачити на фотографіях - світ відображається таким, яким він є на землі. Зовсім інакше є з іконою. В той час, як звичайний портрет представляє звичайну людину, ікона представляє людину, з’єдинену з Богом. В іконі домінує не образ земної людини, але образ людини обожненою Божою благодаттю, преображеної і проникнутої Божим діянням. Саме тому на іконі так багато золота, що символізує ласку Божу і надприродній світ Царства Небесного...Першою  іконою на землі було Воплочене Слово  Боже. Дивлячись на Ісуса, люди можуть пізнати Бога. «Хто мене бачив, той бачив Отця», каже Христос Филипові (Йо.14,9). Кожне чудо, здійснене Господом Нашим Ісусом Христом закінчувалося прославою Бога. Навіть у великому приниженні Сина Божого, в моменті Його найбільшого винищення люди пізнавали в Ньому Бога. І розбійник пізнав у Ньому свого Господа, а сотник бувши свідком Його спасенної смерті прославляв Бога, кажучи: "Чоловік цей справді був Син Божий" (Мар.15, 39)...У Книзі Буття (1,27) читаємо: «І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її». Коли кажемо, що людина є сотворена на образ Божий, то тим визнаємо, що людина є покликана до того, аби бути свідком надприроднього світу, щоб об’являти Бога серед світу, щоб об’являти Його всемогутню і люблячу присутність.Але щоб це сталося, щоб ми дійсно стали  іконою Творця нашого, потрібно нам  уподібнитися до нього. Це - сенс цілого духовного життя, це ціль наших зусиль, це наше покликання на землі. Той, хто  досяг такої подібності до Отця, є святим. Саме тому в нашій церковній традиції святих людей ми називаємо „преподобними”, що означає „дуже подібними до Бога”. Знаменним є також і те, що титул цей стосується до монашого образу святості: святих монахів і монахинь називає Церква преподобними. Чому? - Бо вони осягли в своєму житті велику подібність до Бога, сталися правдивою іконою Бога, об’являли супроти світу Бога і Його святий Образ, котрим є сам Ісус Христос. Тому і молимося в тропарі до преподобних: „У тобі отче (мати) вірно збереглося те, що в первообразі...”В чому ж полягає сенс святкування  свята Торжества Православ’я  і перемоги іконопочитання в цю пору літургійного року? Адже на перший погляд воно, здавалося б, немає нічого спільного із покаянним настроєм Великого посту! - Час Великого посту - це час застанови над собою, час пізнання себе, аби відновити в собі образ Божий, спотворений гріхами. Тому задумаймось, чи готові ми сказати разом зі святим апостолом Павлом: „Будьте моїми послідовниками, як і я - Христа” (1Кор.11,1), або „Живу Живу вже не я, а живе Христос у мені” (Гал.2, 20)... Однак це - наша дорога, тільки туди повинні ми стриміти і за це молитись.Що  більше, навіть на Страшному суді, коли станемо перед Господом лицем в лице, станемо перед нашим „первообразом”, тоді виявиться наскільки ми уподібнилися до Нього. Тому Церква каже нам відкликатися до тієї правди, про яку сьогодні згадуємо, і просити у Господа остаточного очищення. „Я образ несказанної Твоєї слави, хоч і ношу язви гріховні. Ущедри своє створіння Владико і очисти своїм благоутробієм, і бажану батьківщину подай мені і вчини мене знову жителем раю”...Напевно, мало з нас хотіли б знищити  посвячену ікону, але всі ми через  наші гріхи спотворюємо і нищимо образ Божий в нас. Це ми робимо щодня. І ця ікона не є створена людськими руками, вона намальована Святим Духом. Це жива ікона, найцінніший образ Божий, на відновлення якого Син Божий не завагався пролити власну кров.Питаймо себе щоденно: наскільки мій спосіб мислення є згідний з тим, що говорить щодня Слово Боже, наскільки мій погляд є поглядом Отця і поглядом Христа, котрий лікує, спомагає і милосердиться, наскільки люди пізнають по мені, що Бог є і що Він є найвищою і найціннішою вартістю в житті дочасному і вічному. Ціллю Великого Посту є допомогти нам побачити жалюгідний стан, в якому перебуває ця внутрішня наша ікона і відновити її через покаяння, сповідь, молитву і євхаристію.Благодаримо Тебе Небесний Отче, що сотворив нас  на власний образ. Проте через  безліч гріхів ми забруднили і заплямували  цей образ. Сьогодні приходимо до Тебе, взиваючи до Твого милосердя. Створи нас знову, очисти нас, віднови у нас красу Твого спасіння. Зроби нас достойною іконою Твого Сина, Ісуса Христа. Амінь. x Детальніше...

Слава Ісусу Христу!Всесвітліші і всечесніші отці, представники районної і місцевої влади,дорогі  в Христі брати  і сестри! Чотири роки тому, 3 лютого 2006 р.Б., упокоївся у Бозі великий син хирівської землі владика Іван (Хома). Я мав нагоду бути тоді у м. Римі на його похороні. Пригадую, як наш владика Юліан (Вороновський) назвав тоді покійного владику «чоловіком Божим». І справді, всі, хто знав владику Івана, одноголосно засвідчать справедливість цих слів: він був тихий, мовчазний, спокійний і дуже терпеливий трудівник, непомітний і скромний; він працював з посвятою, не любив конфліктів... Та найважливіше – він любив свою Церкву. Усе своє життя Кир Іван наполегливо працював для неї пером і умом – і все робив із добрим серцем. Мав і я щастя бути особисто знайомим з владикою Йоаном. В 1991 я, тоді ще молодий священик-студент, прибув на навчання до м. Риму. Це був час, коли наша Українська Греко-Католицька Церква щойно вийшла з катакомб. Зустрів я тоді у Вічному місті, у нашому Соборі Святої Софії, сивоголового владику Івана. Вразила мене його любов до молитви, надзвичайна простота і відданість своїй Церкві… Пам’ятаю, як ходили ми разом з владикою по обширній території навколо собору, придбаній для нашої Церкви Блаженнішим Патріархом Йосифом, і він розказував мені про недавню історію нашої Церкви за межами України. А був він її прямим очевидцем і виконавцем волі Патріарха Йосифа. З його благословення владика з невеликим гроном співробітників підготував велику кількість церковної літератури, твори відомих професорів Львівської богословської академії та інших авторів у вільному світі, які пізніше дуже послужили вірним і священнослужителям в Україні. Підготував і видав твори Ісповідника віри Патріарха Йосифа (Сліпого). Його життєвий шлях був символом Хресної дороги всього українського народу в ХХ столітті: «Нічні ув’язнення, таємні судилища, нескінченні допити і підглядання, моральні і фізичні знущання й упокорення, катування, морення голодом; нечестиві слідчі і судді, а перед ними я, безборонний в’язень-каторжник, «німий свідок Церкви», що, знеможений, фізично і психічно вичерпаний, дає свідчення своїй рідній мовчазній і на смерть приреченій Церкві», - пише у своєму заповіті Патріарх Йосиф. Цей в’язень-каторжник став прикладом для багатьох мучеників української землі й великою духовною опорою для своєї пастви у найлютішу добу переслідувань. У неволі він повною мірою усвідомлював незбагненний задум Божого Промислу – «дати живе свідчення нашій Церкві», а визволившись, почав докладати усіх своїх зусиль, щоб далеко поза межами батьківщини «завершувати те, чого не міг довершити як в’язень». У своїх діяннях він також черпав натхнення з віри: «Я вірив, що з руїн повстануть наша Церква і наш Нарід! З усіх сил намагався я шукати виходу з цього майже безвихідного становища, щоб підняти Церкву і Нарід з руїни, щоб їх відродити». Щоб збагнути усю пророчу силу цих заповітних слів, потрібно пам’ятати, що сказані вони були тоді, коли ще тривала «Страсна п’ятниця» на нашій землі.«А тепер вже мене не почуєте, аж у день Суду Божого» - з цими словами відійшов у вічність Слуга Божий Патріарх Йосиф (Сліпий). Його тілесний голос затих, але він і далі промовляє до нас через свої богословські трактати, твори на тему церковної дисципліни, аскези, духовності, через свою посвяту й жертву, терпіння й надію, закликаючи нас наслідувати його приклад і працювати для добра нашої Церкви і народу. Яка особлива вдячність Преосвященноиу владиці Іванові Хомі що Патріарх Ісповідник через видані твори продовжує бути серед нас духом і своїм словом. Владика Іван любив часто повторювати: «Мандрував я з молитвою, і провадив мене Бог..», а стежки його не були легкими. Владика Іван жив, студіював і працював під п’ятьма українськими владиками у нелегкі для нашої Церкви та народу часи, у буремному ХХ ст. Тими владиками були Кир Йосафат (Коциловський) - Перемишльський єпарх, Кир Іван (Бучко) – Архиєпископ і Апостольський візитатор для українців в Європі, а також Блаженніші Йосиф (Сліпий), Мирослав Іван (Любачівський) і Любомир (Гузар). Це були роки змагань за статус помісности УГКЦ на поселеннях та за покращення її становища в Україні. Життя владики Івана склалося так, що він пізнав долю нашої Церкви і на матірних теренах, і поза межами України.Походив Кир Іван зі скромної робітничої міщанської родини. Народився він 27 листопада 1923 р. у місті Хирові. По закінченні початкової школи навчався в гімназіях в Перемишлі та Самборі, в 1942 – 1945 рр. – в Духовній семінарії у Перемишлі. Після закінчення ІІ Світової Війни у 1945 році він тікає з рідної землі, захопленої комуністичною владою, до Риму. Там він проживає в українській Колегії св. Йосафата та навчається в Папському університеті «Урбаніянум».  Ієрейські свячення він отримав з рук Кир Івана (Бучка) 29 червня 1949 р. У 1951 році захистив дисертацію про душпастирську працю єпископа Максиміліяна Рилла (+1793). З молодих літ полюбив владика Іван працю в архіві. Це юнацьке захоплення роботою з документами залишилось у нього впродовж усього життя. Вже як священик покійний працював секретарем і архіваріусом у канцелярії Кир Іван (Бучка), Апостольського візитатора для українців в Європі; викладав історію Церкви в Малій духовній семінарії в Римі. Після виходу на волю Митрополита Йосифа (Сліпого) від лютого 1963 і аж до смерти Патріярха в 1984 році о. Іван працює в нього як секретар і канцлер. 2 квітня 1977 р. Блаженніший Йосиф висвятив його на єпископа. Блаженніший Мирослав Іван (Любачівський) в 1998 році призначив Кир Івана прокуратором УГКЦ при Римському Апостольському Престолі. Крім цього всього, Кир Іван виконує й інші завдання: він довголітній секретар Українського Богословсько-Наукового Товариства і редактор журналу «Богословія», професор історії Церкви в Українському Католицькому Університеті в Римі та його ректор; співзасновник та голова Товариства Св. Софії... Нелегким було життя владики Івана. Його на перший погляд непомітна діяльність, насправді була досить важливою. Всі ці роки були сповнені проблемами, котрі треба було вирішувати, щоб наша Церкви могла існувати і розвиватись, незважаючи на усі намагання недругів погубити її. І при всьому тому була терпелива особа Кир Івана (Хоми). Його активність проявлялася в у молитовному житті, звідки він черпав енергію на свою нелегку життєву дорогу. Саме тому, постать владики Івана є сьогодні прикладом для молоді у здобутті молитвою та наполегливою працею великих життєвих досягнень.  Хирівська земля має гордитися владикою Іваном і сміливо його наслідувати. Приємно, що вона його не забуває. Похвальна ініціатива присвоєння місцевій гімназії його імені збереже пам’ять владики для наступних поколінь. Було б добре, щоб кожен гімназист увібрав у себе найкращі риси владики Івана: любов до Бога і свого народу, любов до науки, наполегливість у роботі, вирозумілість і уважність у спілкуванні та терпеливість у випробуваннях. 3.02.2010 р. Б., м. Хирів + Ярослав (Приріз),єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицької єпархії    Детальніше...

Вступ Слава Ісусу Христу! Всечесні отці, дорогі в Христі брати і сестри,Вельмишановні пані та панове! Я радий вітати організаторів, доповідачів та учасників міжнародної конференції «Митрополит  Андрей  Шептицький (1865–1944): Єрарх – Пастир – Пророк», яка, безперечно, є не лише доброю нагодою для зустрічі однодумців, а й також повинна послужить поштовхом для нових і, надіюсь, більш плідних досліджень великої спадщини українського Мойсея – Митрополита Андрея Шептицького. Кир Андрей Шептицький - Ієрарх, що мав найбільший вплив у Східній частині Католицької Церкви впродовж першої половини ХХ століття. Його діяльність та наміри виходили далеко поза межі його Митрополії, яка охоплювала Західну частину України. Був він не тільки людиною незвичайних якостей, але й надзвичайних чеснот, так, що Кир Іван Бучко (†1974) Апост. Візит. Українців у Зах. Європі від 28 січня 1955 року розпочав беатифікаційний процес Слуги Божого Андрея.[1] Різнобічна душпастирська діяльність Митрополита А. Шептицького була предметом уваги багатьох дослідників. Багато матеріалу вже опрацьовано, але він ще далеко не вичерпаний, адже велика кількість його праць залишаються в архівах неопублікованими. Давати характеристику такій великій особистості, висвітлювати всі грані її великої діяльності - надзвичайно  важко. Богослов’я, освіта, душпастирство, відродження монашества, подвижницька праця задля єдності Церкви, оновлення літургійно-обрядового життя, меценатство і доброчинна діяльність у суспільстві... – все це тільки неповний перелік ділянок душпастирського служіння Великого Архієрея. В цій доповіді я коротко зупинюсь на душпастирській діяльності Митрополита Андрея. Шептицький, який протягом 45 років був провідником УГКЦ, мав ясне бачення своєї місії і ревно прикладався до її виконання, про що сам каже у своєму першому посланні до вірних Станіславівської єпархії: «Ісус поручив мені Вас вести дорогою спасіння, дав мені людське серце і людську любов супроти вас».[2] Митрополит вважав, що найголовнішим його обов’язокм є спасіння людей, яких йому довірив Господь; у своїй душпастирській праці він керувався навчанням і прикладом Христа. Можна сказати, що це перше послання становить програму його діяльності впродовж цілого життя.   1.    Джерело душпастирської діяльності митрополита  Особі митрополита присвячують наукові праці, збірники документів та матеріалів, на ці теми відбуваються численні конференції. Та все ж не слід забувати, що особа митрополита Андрея – це не просто механічна сума поодиноких сторін його життя чи діяльності. Усе його життя зводилося до однієї глибокої основи – духовності. Вона була не лише однією з багатьох граней його особи, але тим визначальним чинником, який зумовлював усе інше, а зокрема й душпастирську діяльність. Звичайно людину оцінюємо по її вчинках, ділах, згідно з давньою філософською засадою, що дія є вислідом суті, а у випадку людини — її духа, її особовості. Св. Августин писав: «Скажи мені, що ти любиш, і я скажу тобі, який ти». Чи не можна було б сказати щось подібне про молитву особи, чи не можна б оцінити прикмети, характер якоїсь особи по її молитві? Молитва була улюбленим заняттям Митрополита Андрея. Він закликав до молитви духовенство й вірних, бо за його словами “У молитві душа очищується від гріха, кормиться любов’ю, скріплюється у вірі, утверджується в надії: розквітає дух, розширюється нутро душі, очищується серце, являється правда, поконується спокуса, зникає смуток, відновлюються змисли, сили знеможені підносяться; холодність устає, ржа прикростей никне. З молитви виходять, як живі іскорки, бажання неба, які видає душа, запалена огнем Божої любові. Велике достоїнство молитви, безмірні її привілеї: молитві відкриваються небеса”. В іншому своєму пастирському посланні, зверненому до духовенства, митрополит так пише про важливість молитви в житті душпастиря: «Пристосовуючи старинну пословицю, можна сказати: «Покажи мені свій Молитвослов, а я тобі скажу, яким ти священиком». Бо, без сумніву, хто любить священичі молитви та відправляє їх побожно, зі скупленням, із повагою, хто не спішиться, а затримується часом над важнішими уступами, той, очевидно, буде мати напевно Боже благословенство для душпастирської праці. А навпаки (…) священик, що (…) церковним молитвам не дає першого й найважнішого місця (…), не може бути добрим душпастирем, бо буде мати таку благодать, яка його молитва, і стільки благодаті, скільки його молитви.» [3]  2.    Ціль душпастирської діяльності митрополита Андрея  Митрополит Шептицький вважав, що найкраща дорога, яка може довести до спасіння людей, Богом йому повірених, - це в першу чергу,  піклування про їх релігійні потреби.  А релігію Митрополит не розумів так, як ті, що, за його словами, „надягають мундир християнства кожної неділі, а відтак складають його до шафи і вбираються в іншу одіж на всі заняття кожного тижня”. Релігія “має бути християнським світоглядом, намаганням в житті виконати Божу волю”. Впродовж цілого архипастирського служіння митрополит Андрей керувався у своїй праці насамперед навчанням і прикладом Христа. З глибини його душі народилися наступні слова: «Кожний крок у життю, кожне слово душпастиря мусить бути в гармонії з працею, словами, ділом Ісуса Христа»[4]. Він писав: “Ціль моєї праці – зібрати  Вас усіх під стяг Христа. Наука Христа, якою я перейнятий... більше з власного переконання, а не з уряду – це мій прапор і мій дороговказ. Хай умру днесь і у вічності не знайду щастя, коби лишень Ви, мої браття, були спасенні”. Тому вся його душпастирська праця, як він сам писав «…не буде лише виконанням архієрейської власти, а тим менше лиш бюровим урядуванням. Сам проповідаючи, сповідаючи і катехизуючи, буду старатися все зробити більше як то, що буде стислим моїм обов’язком”. Цієї програми він невідступно дотримувався упродовж 45 років свого душпастирського життя, проповідуючи “часом і захриплим голосом” – бо, як писав до гуцулів, “не жалував... ні сил, ані здоров’я”. Тож і недивно, що дух святості, який променів від Архиєрея, запалював серця тих людей, котрі мали нагоду  чути  слово Боже з його уст. Якщо проаналізуємо життя і діяльність митрополита Андрея, зрозуміємо, що у нас нема підстав сумніватися в щирості таких його пастирських слів та у шляхетності, благородності та чистоті всіх його намірів впродовж цілого архієрейського служіння. Служіння митрополита Андрея Богові та Церкві, його багатогранна душпастирська праця – праця задля духовного піднесення народу – є найкращим доказом його духовної величі.   3.    Сфери душпастирської діяльності митрополита  Дослідники життя і творчості Андрея Шептицького одноголосно стверджують, що глибока духовність митрополита, поєднана з його високою та всебічною освіченістю і винятковими обдаруваннями серця, розуму й волі, спричинили те, що він був одночасно «справжнім провідником Церкви та смиренним пастирем повіреного стада; тихим монахом у містичному спогляданні та палким реформатором; надхненним дослідником з пророчим видінням майбутнього та терпеливим учителем-виховником; щедрим меценатом культури та дбайливим опікуном немічних-хворих, вдів і сиріт; провідником та аскетом».[5] Читаючи твори Слуги Божого Андрея, зауважуємо, як багато уваги присвятив він монашеству.[6] Однією з особливих заслуг митрополита в першій половині ХХ століття було відродження східного монашества УГКЦ та заснування східних віток західних Чинів та Згромаджень. Відновлюючи давнє чернецтво і закладаючи нове, Митрополит мав намір обновити УГКЦ в цілому та зробити наголос на її особливій історичній місії - єднання між Сходом і Заходом. На думку Митрополита Андрея Шептицького, ця місія в лоні Вселенської Церкви полягала у відновленні східних традицій без порушення єдності з Апостольським Престолом[7]; у цей спосіб УГКЦ має дати живе свідчення тому, що повнота єдності з Апостольським Престолом аж ніяк не суперечить ані літургійним обрядам, ані богослов’ю, ані ментальності східних українських християн. Для практичного втілення цієї місії УГКЦ необхідне ретельне вивчення Східних Отців та систематичне повернення до традицій Східної Церкви до часу роз’єднання; звідси зрозуміло, чому Митрополит Андрей розпочинає обнову Церкви саме з чернецтва. Християнська духовність і святість, хоч за своєю суттю є речами внутрішніми, виявляються також і назовні. Цей вияв полягає не в зовнішній побожності, не в аскезі, які є лише засобами; справжня святість – це діяльна любов до Бога і ближнього. Глибока духовність була не тільки однією із внутрішніх якостей  Митрополита Андрея, але це було джерело всіх його намірів та вчинків. Душпастирська праця митрополита не обмежувалася лише молитвою, богослужіннями і проповідництвом, або внутрішньо церковним життям, а була, як би ми це назвали сьогодні, дуже соціальною. З храмового середовища молитви вона виливалась у світ і заторкувала різні сфери життя ввіреного йому стада. В одному зі своїх послань до духовенства, Андрей Шептицький підкреслює, що душпастир у своїй молитві не повинен закриватися від світу, а виходити назустріч усім його потребам та проблемам, стараючись долати та вирішувати їх. Ось його слова: «Можна сказати, що Молитвослов треба духом співати, (…) під слова молитви підсувати всі потреби своєї душі та своєї родини, і громади, і села, і цілого народу, і цілої Церкви, згадувати про недужих, убогих, безробітних та тих, що терплять, тих, що живуть у грісі, про тих, що сповідаються, про тих, що слухають його проповіді. Хто про ті всі такі безконечно важні справи не пам'ятає в часі Молитвослова, коли ж про них буде пам'ятати?».[8] В іншому своєму посланні митрополит Андрей описує, наскільки багатогранною має бути душпастирська праця: «Журба душпастиря про довірене йому стадо складається з безлічі подробиць, яких ніякою мовою не можна би ніколи вичерпати. Кожна хвиля кожна нова обставина, приносить нові питання, на яких відповіді не знайдемо легко, бо лише Божа благодать може нам її дати, трапити у кожному положенню на те, чого кожній душі треба. Сотки й тисячі питань, що відносяться до життя цілої громади, до життя кожної родини й кожної душі зокрема, мусить душпастир безнастанно розв'язувати, безнастанно стояти неначе на сторожі, щоби людським душам не діялося ніяке зло, ніяка шкода.»[9] А в ще одному посланні митрополит так говорить про те, якими конкретно бачить він душпастирські обов’язки священнослужителя: «Дорогі браття, призадумавшись над усіми нашими потребам, глядячи на них із боку обов'язків свого стану і клира, себто з боку життя релігійного, - бачу тисячки дітей, яким треба дати науку й виховання християнське; тисячки сиріт без батька і нені, яким треба заступити рідню; бачу тих бідних, що, попавши у тяжкі гріхи, втратили Божу ласку: їм треба помогти піднестися, треба молитвами випросити їм ласки в Бога, щоб навернулися; бачу церкви, які треба би поставити, парохії та школи, які належало би встановити; бачу й заблуканих, яких треба би привернути до Христового стада, поваджених, яких добре було би поєднати; бачу тих, що сумують і плачуть, - їм би треба би розради, - голодних - їх треба нагодувати; бачу родини християнські, що треба освятити; а передусім тим виджу покликаних до священства та й бачу, як їх треба свято виховувати в семинарах і малім, і великім, і молодіж усю виджу, якій треба запевнити католицьке виховання.»[10] Митрополита як справжнього пастиря турбували щоденні побутові проблеми людини. В важкі для його народу часи, коли повсюди панувала бідність, він писав: «А у нас потрясення економічної кризи знищили й далі нищать стан рільників. Стан ремісників, що так тісно зв'язаний зі станом рільничим, терпить тяжкий недостаток. Інтелігенція не має, з чого жити. Люди, колись заможні, доведені до недостатку. Молодіж, що школи скінчила, літами чекає заняття і не може удержатися по скінченню найліпших шкіл і при найліпшій праці. Усі інституції загального добра хитаються, загрожені цілковитою ру­їною, а в усіх краях, може, не ліпше, як у нас: така сама біда».[11] Коли А. Шептицький у своїх посланнях говорить про такі різні аспекти народного життя, що його турбували, то наголошує, що таким чином він ніяк не зраджує своєму покликання душпастиря: “Такої мови Ви певно не сподівалися від мене. Бо чиж я лікар, чи хлібороб, чи політик, щоб говорити про здоров’я, добробут, чи просвіту? Ні! Я справді не  лікар, ні хлібороб, ані не політик! Я – ваш Батько.” І такі слова митрополита не були лише красивою риторикою і закликом до ввірених його опіці священнослужителів і вірних. Вони становили план діяльності самого митрополита. Про це свідчать плоди його праці. Митрополит Андрей намагався всюди, де тільки можна було, допомогти у віднові й розбудові життя свого народу. Відома праця митрополита у сфері просвіти, шкільництва, медицини. Український Національний Музей, Народна Лічниця, Вдовичо-Сиротинські фонди, санаторії, захоронки для дітей, створення бібліотек і архівів, Руська Щадниця в Перемишлі і Земельний Банк у Львові, підтримка кооперативів, створення ботанічних заповідників - це тільки невелика частина із довгого переліку плодів його благодіянь. Папа Пій ХІІ у своїй Енцикліці «Orientales omnes'' так писав про Митрополита Андрея: «Оглядаючи високі і світлі вершини історії Української Церкви, ми не можемо обійти мовчанкою славетного Митрополита Андрея Шептицького, який, працюючи невтомно протягом сорока п’яти років у різних напрямках не лише задля духовних потреб, дбав про довірену йому паству. За час свого перебування на престолі він заснував Богословське Товариство для дослідження історії і розвитку релігійної науки серед духовенства; у Львові заснував Богословську Академію, де найталановитіша українська молодь могла присвятити себе вивченню філософії, богословії та інших наук за методикою світових університетів; видання книг, преси, публікації газет і журналів досягли практично європейського рівня. До того ж релігійне мистецтво спиралося на прадавні традиції і геніїв нації; музеї та інші мистецькі заклади посідали відомі шедеври минулого. Врешті, були створені й діяли численні фонди матеріальної підтримки для біднішого населення».[12] Коли митрополит Андрей говорить про такі речі як держава, народ, державне будівництво, влада, форма правління тощо, тобто про речі, які науковці й практики цих знань вважають виключно своєю монополією, то робить це не тому, щоби стати політиком чи державним діячем, але тому, що цього вимагало його розуміння завдань Христової Церкви. Ось, що писав митрополит у 1904 році: “Стоячи на сторожі суспільної моралі, мусить духовенство рішучо ставати в обороні тих, що не уміють себе успішно боронити, мусить заступатися за всі їхні кривди, навіть з нараженням власного добра. Опіка над убогими і оборона тих, що не вміють боронитися, рівність, братерство людей, - се лиш закон справедливости і любови ближнього, на якім стоїть цілий євангельський закон”. Важко не подивляти величі духа митрополита Андрея, коли врахувати, що його послання щодо милосердного відношення до всіх людей були проголошені не у період щасливого національного відродження, а в складних міжвоєнних та воєнних часах, коли політична ситуація і міжнаціональні взаємовідносини на території його митрополії були дуже непрості.  Тим не менше серед усіх цих труднощів митрополит в першу чергу бачив людину, а не її політичну орієнтацію чи національну або конфесійну приналежність. Саме тому він перестерігає перед пацифікацією, виступає проти переслідування православних у Польщі, переховує євреїв, звертається із закликом «Не убий»… Тому і понині залишаються актуальними його слова: «Я ж сам про себе уважав би за зраду справи Христової, коли б задля яких принципів, що міняються з дня на день, або квестій, які релігію не обходять, став я - борони Боже - коли якою причиною незгоди або непорозуміння між ким-небудь із моїх вірних а мною. Як усе й усюди лишаю днесь усі квестії політичні на боці й тут не хочу ні про політику говорити, ні у значінню політичнім. Чим більше і висше піднесемося понад те все, що переминає, тим і легше буде нам, священикам, заховати між собою і з вірними ту єдність духа у злуці мира, до якої так рішучо закликає нас святий апостол Павло (Еф. 4, 3)».[13] Діяльність митрополита Андрея не обмежувалася лише межами Галичини чи УГКЦ. Його погляд сягає і на географічний Захід, і на Схід. Шептицький дбає про долю українських емігрантів, зокрема на американському континенті, і старається про те, щоб вони отримали належну душпастирську опіку і власну церковну ієрархію. Можемо сказати, що саме завдяки його крокам сьогодні важко сумніватись, що є не тільки виключно українською чи європейською Церквою, але Церквою світовою, бо своїми структурами вона присутня й на нових материках – в Північній і Південній Америці, Австралії… Митрополит пам’ятає про Христову заповідь-молитву «Щоб усі були одно» (Йо 17,21) і стає натхненником та гарячим поборником існування екзархату Російської Греко-Католицької Церкви... Завдяки своєму пророчому духу митрополит на початку 20 ст. сміливо звершував те, що тільки згодом у світі стало сприйматися як щось самозрозуміле. Так, наприклад, ініціювання митрополитом Андреєм в 1907 році так званих Велеградських З’їздів надихнуло не лише українську, але також інші слов’янські церкви духом братерства та церковного порозуміння. Делегати розуміли Вселенську Церкву, як дерево, яке має безліч гілок, які живляться від єдиного кореня і багато в чому випередили свій час. Таким чином Велеградські Конгреси стали предтечами екуменічного руху, що набув загального визнанння у Католицькій Церкві після ІІ Ватиканського Собору. Крім того, вони посприяли тому, що УГКЦ почала серйозніше замислюватися своєю місією у Вселенській Церкві і сучасному світі. Закінчення   Заслуги Митрополита у піднесенні духовного рівня свого народу важко переоцінити. Мало хто сподівався, що митрополит Андрей стане відомим не тільки як церковний діяч, але і як Батько свого люду. Справи,  що їх довершив митрополит Андрей для свого народу, були зумовлені потребами часу, його власними можливостями й природними здібностями. Але те, чим він відзначається, що ставить його за взірець єпископа, душпастиря  Вселенської Церкви – це не зовнішні вчинки, але дух, який їх зродив. А цей дух – це дух Христа, це серце люблячого батька, сповнене любові до своїх дітей, що його можна відчути в кожному душпастирському листі. З численних Пастирських Послань, Звернень, листів вимальовується образ не вченого-соціолога, політика, державного мужа, націонал-економа, але єдино Церковного Учителя, Пастиря Христового стада, богослова-мислителя. Особливо промовисто звучить слово митрополита Андрея з його заповіту: воно свідчить про силу і шляхетність його великого духа, його широкого серця як Пастиря, котрий любив свій народ чистою любов'ю, бажаючи йому особливого місця серед народів світу в Божому Царстві. Ось воно: «Від тієї пори, коли з послуху Вселенському Архиєреєві прийняв я важкий єпископський уряд, зрозумів я, що моїм обов'язком є провадити своїх вірних до вічного спасіння через віру католицьку, у любові до Бога та до його Церкви — то значить християнізувати життя, думки й теж навіть патріотизм моїх вірних. Я все приставав з моїми вірними у справедливих їхніх національних аспіраціях, роблячи себе всім для всіх, щоб їх спасти, обороняв я їх також перед несправедливостями. По повному іспиті сумління не бачу я, що міг би був змінити в своєму розумінні моїх обов'язків пастиря. Ніколи не було в мене ненависти до тих, які мене ненавиділи. Не було у мене ніколи злоби супроти тих, які кривдили моїх вірних й мене самого. Я їм все прощав й прощаю щиросердечно. Ніколи не пропагував національного шовінізму. Проповідував я все тільки любов до ближнього, любов до всіх, навіть до ворогів. Євангелія Ісуса Христа була одинокою темою мого проповідництва. Одинока ж ціль моєї праці — вічне спасіння моїх вірних». «А тепер вже мене не почуєте, аж у день Суду Божого» - з цими словами відійшов у вічність Слуга Божий Митрополит А. Шептицький. Його тілесний голос затих, але він і далі промовляє до нас через свої богословські трактати, твори на тему церковної дисципліни, аскези, духовності, через свою посвяту й жертву, терпіння й надію, закликаючи нас наслідувати його приклад і працювати для добра нашої Церкви і народу.   30.10.2009 р. Б.Конференція «Митрополит Андрей Шептицький (1865–1944): єрарх – пастир – пророк», УКУ, м. Львів+ Ярослав (Приріз),єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицької єпархії    [1] НАКЛАДОМ ПОСТУЛЯЦІЇ, Вісті про Великого Митрополита А. Шептицького, Нюарк, Н. Дж. 1984. Дикрет Священної Конґреґації Обрядів в справі беатифікації Слуги Божого Митрополита Андрея, Ч.: 14/955. Рим, 28.01.1955. К. Кард. Чіконіяні Префект Свящ. Конґр. Обрядів. А. Карінчі, Секретар Свящ. Конґр. Обрядів. Письмо Священної Конґреґації для Східних Церков, Ч.: прот. 731/54 Рим, 14.02.1955, Євгеній Кард. Тіссеран, Секретар, А. Кусса, Ассесор. Там же стор. 4-5. [2] А. ШЕПТИЦКИЙ, Пастирські листи т.1. Див. Твори Слуги Божого Митрополита Шептицького, Торонто, 1965, стор. 3. [3] Пастирське послання Митрополита Андрея до духовенства Молитвослов і Святе Письмо (1936 р., травень, Львів.), в: Пастирські послання 1918 - 1939 рр., т.2, Львів 2009, с.308. [4] 1934 р.,  неділя Хрестопоклонна, Львів. Пастирське послання Митрополита Андрея до духовенства Братство Святих Тайн і Християнської науки, Т.2, ст.174. [5] І. ГРИНЬОХ, Слуга Божий Андрей-Благовісник Єдности, Мюнхен, 1961, стор. 5. Див. Ю. ДЕРОВИЧ, Митрополит - Меценат, Богословія т.ІV.,1926, стор. 66-77.  Cfr. V.J. POSPISHIL, Sheptyts'kyj and Liturgical Reform; M.M. MUDRAK, Sheptys'kyj as Patron of the Arts; EDITOR, P.R. MAGOCSI, Morality and Reality the Life and Times of Andrei Sheptyts'kyi, Edmonton 1989.  [6] А.М. БАЗИЛЕВИЧ, Введення у твори Митрополита Андрея Шептицького. див. Б. Конституційні письма і монастирські Устави, стор. В.55-В.85. [7] Пор. L.HUSAR. Ecumenical Mission of the Eastern Catholic Churches in the Vision of Metropolitan Sheptyckyj.   Rome, 1975, p. 139-140. [8] Пастирське послання Митрополита Андрея до духовенства Молитвослов і Святе Письмо, в: Пастирські послання 1918 - 1939 рр. (1936 р., травень, Львів), т.2, Львів 2009, с.308. [9] Пастирське послання Митрополита Андрея до духовенства Братство Святих Тайн і Християнської науки (1934 р.,  неділя Хрестопоклонна, Львів.), в: Пастирські послання 1918 - 1939 рр., т.2, Львів 2009, с. 174. [10] Пастирське послання Митрополита Андрея із закликом до єдности і солідарності (1923 р., липня 12, Рим), в: Пастирські послання 1918 - 1939 рр., т.2, Львів 2009, с.20 - 21. [11] Пастирське послання Митрополита Андрея до духовенства та вірних щодо переслідування Церкви та з пересторогою перед безбожністю (1932 р., травень, Львів), в: Пастирські послання 1918 - 1939 рр., т.2, Львів 2009, с.87. [12] ПАПА ПІЙ ХІІ // Енцикліка «Orientales omnes'', («Всьому Сходові»), Ватикан 1945. [13] Пастирське послання Митрополита Андрея із закликом до єдности і солідарності (1923 р., липня 12, Рим), в: Пастирські послання 1918 - 1939 рр., т.2, Львів 2009, с.21.  Детальніше...

Слава Ісусу Христу!Ваше Високопреосвященство, Апостольський Нунціє Jean–Claude, Преосвященніші  Владики, всесвітліші та всечесніші отці, преподобні сестри,  високодостойні представники влади України і Німеччини, шановні гості, дорогі у Христі брати і сестри!З великою радістю та вдячністю Богові, зібралися ми сьогодні у цьому катедральному храмі Покрови Пресвятої Богородиці,  щоб святкувати 50-літній ювілей українського Екзархату в Німеччині. Коли з перспективи сьогодення поглянемо на цю конкретну історичну подію, то без жодного сумніву можемо ствердити, що вона була великим ділом Божого промислу. У минулому ХХ ст. наша Церква і народ пережили дуже нелегкі часи. Українською  землею проходили фронти І і ІІ Світових воєн; вона потерпала від безбожної політики та дій комуністичного режиму, який штучно створив для України Голодомор – явище, яке за своїм масштабами і жахливими наслідками можна порівняти з Голокостом; була спроба знищити і стерти з лиця землі нашу Церкву, і як результат, у в’язницях і на засланнях вона втратила велику частку свого духовенства і мирян… Однак Господь могутньою своєю рукою вчинив так, що ці важкі для нашої Церкви події дали поштовх для її зміцнення, поширення та розвитку. Маю тут на увазі феномен розвитку структур нашої Церкви поза межами України, куди прямували наші вірні, гнані лихоліттями на власній землі. Два роки тому ми відсвяткували 100-літній ювілей створення єпархії в Америці. У цьому році наша Церква відзначає цілу низку ювілеїв. Минає 40 років від посвячення храму св. Софії у Римі. З цієї нагоди у жовтні там відбудуться величаві урочистості. А сьогодні ми так чисельно зібрались у цьому прекрасному храмі, щоб урочистою Божественною Літургією віддати хвалу Всевишньому за нагоди ще однієї події - 50 років тому був заснований Апостольський екзархат для вірних нашої Церкви у Німеччині та Скандинавії. Святкуючи цей ювілей, маємо чудову нагоду, насамперед, подякувати Богові за Його опіку, за Його батьківську турботу та любов до нашого страждального народу. У ті страшні повоєнні часи лихоліття, поневіряння, непевності за своє майбутнє Господь був із нами. Сьогодні можемо сказати разом із псальмопівцем: «Я шукав Господа, і він почув мене, і звільнив мене від усіх моїх тривог» (Пс. 34, 5). Тоді, коли впали всі людські опори, залишилася Його всесильна правиця, яка піднесла і прославила свій народ. Хто сьогодні зумів би почислити усі сльози, терпіння, ревні молитви за рідний край і його кращу долю, ті численні жертви, що переніс наш народ від далекого Сибіру, Казахстану і аж до Північної і Південної Америки? До зміцнення і розбудови нашої Церкви за межами України спричинились два наших великих мужі - митрополит Андрей Шептицький та свідок переслідуваної, але нескореної Церкви Патріарх Йосиф Сліпий. І в цьому році ми відзначаємо їх ювілеї: 25 років з дня смерті великого ісповідника віри і Патріарха УГКЦ Йосифа Сліпого та 65 р. з дня смерті великого сина українського народу і Церкви – митрополита Андрея Шептицького.У ці урочисті хвилини хотілося б коротко відтворити у пам’яті історію УГКЦ на німецьких землях у ХХ ст. Організована душпастирська опіка в Німеччині для наших вірних почалася з початком 20-го століття. Число українців становило тоді близько 50 тис. осіб, які селилися у Сльонзьких частинах, або в Бремені, Гамбурзі на території Райнлянду. У 30-их роках постійно приїжджали українські студенти-богослови, які навчалися у колегії св. Андрія в Мюнхені. Підчас Другої світової війни число українців в Німеччині зросло до 2-ох мільйонів осіб, більшість з яких були переслідувані комуністичним режимом. У післявоєнні часи більшовики, прикриваючись т.зв. репатріацією, обманом або примусом повертали українців до Радянського Союзу, щоб потім заарештувати та вислати на важкі каторжні роботи. Тому багато українців у цей період виїжджають до Америки, Австралії, Аргентини, щоб влити нові сили у нашу Церкву на цих землях. Церква не могла залишити без душпастирської опіки своїх вірних. У 1927-му році слуга Божий митрополит Андрей Шептицький створює душпастирський деканат в Берліні, де працював о. д-р Петро Вергун, якого в 1940 р. папа призначив Апостольським візитатором і адміністратором для наших вірних в Німеччині. Його життя закінчилось трагічно – 22 червня 1945 р. більшовики заарештували і заслали його на примусову працю в Сибір, де він помер 7 лютого 1957 року. Святіший Отець Іван Павло ІІ під час своєї паломницької подорожі в Україну в 2001 р. проголосив його блаженним. Як відомо, смерть мучеників – насіння християн, тому смерть ісповідника віри о. Петра не тільки не припинила розвиток нашої Церкви у Німеччині, а й поблагословила новими здобутками. Справа о. Петра Вергуна знайшла продовження через служіння таких осіб, як о. Микола Вояковський та о. прелат Петро Голинський. Не можна не згадати при цій нагоді владику Івана Бучка, який як Апостольський візитатор в Західній Європі також опікувався станом справ у Німеччині. У 1959 р. наступає новий етап у житті нашої Церкви в Німеччині. 17 квітня 1959 р. папа Іван ХХІІІ створив і проголосив своїм Декретом Апостольський екзархат для українців-католиків візантійського обряду в Німеччині. Першим Екзархом став владика Платон Корниляк, який заклав основи для душпастирської праці. Коли в листопаді 2000 року помер Владика Платон, то його наслідником у 2001-ому році став владика Петро Крик, який продовжує важливу місію своїх попередників у Німеччині та Скандинавії.У цьому році ми відзначаємо ще один ювілей – 20 р. виходу нашої Церкви з підпілля, і у Львові саме в цей час проходять соборні подячні моління Богові за воскресіння нашої Церкви. Сьогодні - Неділя перед святом Воздвиження Чесного Хреста. Наскільки це знаково! Ми, християни, вшановуємо хрест. Хрест – знак терпіння і смерті. Але у Христі Господі він набуває нового значення. Християнський хрест не закінчується смутком, а веде до радості воскресіння. Як це символічно, що головна тема сьогоднішньої неділі – хрест – перекликається з гаслом нашого Патріарха Йосифа Сліпого! Per aspera ad astra - Через терні до зірок! Через страждання та переслідування - до свободи і радості. Від скованості залізними лещатами колишнього Радянського Союзу – до поширення по цілому світі. Вірні нашої Церкви понесли її як апостоли євангельську вістку – від «української Палестини» до всіх континентів світу. Ось таким шляхом у минулому ХХ ст. пройшла наша Українська Церква. Вона носила на собі рани Христові, щоб засвідчити Йому вірність і за це отримала змогу вільно святкувати торжество Воскресіння. Сьогодні, згадуючи цю нашу недалеку історію, я не можу не згадати і Вас, що своїм життям і працею допомогли Божому Провидінню так мудро вести нашу Церкву. Ви були свідками мовчазної Церкви у Західній Європі, розповідаючи світові про тернисте життя українців за залізною стіною. Тому, від імені УГКЦ у Львові і Донецьку, у Дрогобичі і Харкові, у Києві та Одесі, я хочу подякувати нашій Церкві на німецьких та скандинавських землях. Дякую, що зберегли віру своїх батьків. Це Ваші працьовиті руки на згарищах і руїнах війни творили своє релігійне і національне буття. Віра у Бога, любов до України скріплювали Вас у нелегких умовах табірного життя, надихали до організації громад, будови церков, створення різних національних культурно-наукових інституцій. Дякую, що не асимілювались, а залишились вірними синами і дочками свого народу. Дякую за духовну і матеріальну допомогу та велику моральну підтримку. Святкування сьогоднішнього ювілею не тільки повертає нас у минуле, але і дає підстави з надією дивитися у майбутнє. Ми щоденно зустрічаємося з різноманітними труднощами та проблемами. Не бракує їх і в церковному, релігійному житті. Поширення морально-соціальної кризи, індивідуалізму, споживацтва негативно впливають на духовне життя кожної людини, в тому числі і на вірних нашої Церкви, внаслідок чого розпадаються спільноти, втрачається сакраментальний характер подружжя, руйнується родинне життя. Але ми, уповаючи на Бога, маємо старатися, щоб максимально протидіяти цим негативним явищам, творити і зміцнювати українські спільноти на основі заповіді любові до Бога і ближнього, розвивати патріотизм і почуття приналежності до українського народу, його культури і традицій, пам’ятаючи про святий обов’язок зберегти досягнення попередніх поколінь.Треба пам’ятати, що ми, українці на поселеннях, є також тими, хто може і повинен свідчити про український народ, його древню і багату культуру та про нашу Церкву, увінчану подвигами мучеництва та ісповідництва віри, а це все ставить перед нами ще більші вимоги. Найперша вимога – це єдність. Коли ми єдині, то зуміємо осягнути багато, а коли роз’єднані в розбраті, зосереджені лише на своїх особистих потребах, то за якийсь час втратимо і те, що здобули важкою працею наші попередники. Оживляймо наше парохіяльне та національне життя! Не зневірюймося! Були часи набагато страшніші і менш сприятливі, але ми вистояли. Ось таку Церкву плекаймо всюди. Будуймо її на підвалинах заповідей любові до Бога і ближнього. Таким чином, ми продовжуватимемо справу наших великих попередників митрополита Андрея  та Патріарха Йосифа, а Церква Христова на землі розвиватиметься і міцнітиме до Патріаршого устрою. Вимолюймо сьогодні у Господа, щоб він благословив нас на цьому важливому шляху!Ще раз дякую Богові з цілого серця, що можу привітати всіх вас в щасливий ювілей  50-ліття Українського Екзархату в Німеччині. Нехай благословенний буде наш Господь за Його милість до нас. Піднесімо Йому нашу подячну молитву і запитаймо в покорі: «Що віддам Господеві за все, що Він учинив мені»? Нехай святкування цього ювілею допоможуть нам знайти  відповідь – чого сьогодні від нас чекає Господь, Його свята Церква і наш народ? Нехай благословення Боже, заступництво Пресвятої Богородиці, молитви блаженного мученика о. Петра Вергуна, владик Івана Бучка, Платона Корниляка та всіх ісповідників нашої святої віри знаменують початок нового, ювілею нашої Церкви на цій Богом благословенній землі.А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. Слава Ісусу Христу! 20.09.2009 р. Б.+ Ярослав (Приріз),єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицької єпархії Детальніше...