ВступВаше Блаженство, Преосвященні владики, всечесніші отці, преподобні монахи і монахині, дорогі в Христі браття і сестри, делегати Патріаршого Собору! II Ватиканський Собор називає молодь „надією Церкви” . Гостро стоїть молодіжне питання й у нашій Українській Греко-Католицькій Церкві, адже часто саме молодь стає початком відродження духовності. Тому ще в 1996 році на Патріаршому соборі УГКЦ було зазначено, що молодь є не тільки майбутнім, але й теперішнім Церкви. Тобто вона вже зараз становить значну й суттєву її частину . Ми зібрались сьогодні на Патріаршому Соборі, щоб обговорити нові проблеми й виклики в молодіжному середовищі, які ставить перед нами ІІІ Тисячоліття, та накреслити шляхи їх розв’язання. Наш Собор повинен бути максимально практичним: ще в процесі його підготовки Глава і Отець нашої Церкви не раз наголошував, що він не повинен залишитися „на папері”, а це означає, що ми маємо дати максимально „зручні” та придатні для повсякденного використання нашими єпископами, священиками й молодіжними провідниками пропозиції розв’язання наявних проблем. Проте варто наголосити, що будь-яка практична діяльність у Церкві неможлива без її серйозного богословського осмислення. В протилежному випадку ми ризикуємо наразитись на серйозні труднощі, пересади, викривлення та небезпеки. Саме тому представляємо увазі делегатів Собору доповідь, яка окреслює  богословські засади душпастирства молоді й задає «систему координат», у якій нам доведеться працювати. Та перш ніж говорити про молодіжний апостолат, про різноманітні способи й місця його реалізації, треба задуматися над тим, що надає йому правдивого значення, над його ідентичністю (особливостями, які вказують, звідки він виходить і куди повинен прямувати). Для цього необхідно дати йому глибокого богословського обґрунтування, без якого молодіжний апостолат, як і будь-який апостолат узагалі, втратить свою ідентичність, свій сенс. Розкриваючи свою тему, я спиратимусь на святоотцівське осмислення біблійного одкровення про Бога й людину та підкріплюватиму свої тези документами Церкви. Мій підхід буде тріадологічним: я візьму за основу порядок Божественного діла спасіння, що, згідно з баченням східних Святих Отців, полягає в Одкровенні Отця через Сина у Святому Дусі та спасінні людини у Святому Дусі через Сина до Отця.Перша частина цієї доповіді окреслює богословські передумови душпастирства молоді. Основою всього, що існує, є покликання в любові Триєдиного Бога, щоб людина увійшла з Ним у сопричастя. У цьому контексті дуже важливо окреслити, як саме Господь на різних етапах історії спасіння звертався до людини.Друга частина доповіді стосуватиметься відповіді людини на Божу пропозицію. Ця Божа пропозиція до людини пролунала і розвивалася впродовж історії спасіння, проте повинна бути прийнята кожним особисто у своєму житті. Людина повинна пережити історію спасіння на власному досвіді. Якщо друга частина містить цілі й завдання, поставлені перед кожною людиною, в тому числі і молоддю, то третя розкриває покликання Церкви допомагати молоді на шляху її подорожі до „дому Отця”. Частина І.Шлях Бога до людини: від Отця через Сина у Святому Дусіа) створення: пропозиція Триєдиного Бога«Як тільки Преблагий Бог не задовільнявся спогляданням Самого Себе, але з надлишку благості захотів, щоб сталося щось, що в майбутньому користувалося б Його благодіяннями й мало участь у Його благості, Він приводить із небуття в буття й творить усе", – пише преподобний Йоан Дамаскин.  Ці слова відомого Отця Церкви в особливий спосіб указують на те, що Бог є любов. Цю проголошену ще євангелистом Йоаном істину папа Венедикт XVI взяв за основу своєї першої енцикліки «Deus caritas est». І справді, Бог є любов’ю як на іманентному рівні (Сам у Собі) – любовне сопричастя Трьох Божих Осіб, – так і на ікономічному рівні, тобто назовні: у своїх відносинах зі світом Він керується любов’ю. Цю велику істину, яка вповні відкрилася в Новому Завіті, ми можемо знайти вже на перших сторінках Святого Письма. Першим реченням Біблії є «на початку Бог створив», тобто початком всього є свобода Божественної Особи, Котра творить щось абсолютно нове, неповторне, що до цього не існувало, що покликане до розвитку згідно з Його задумом. Так поступово постають небо й земля, моря й суходіл, рослинний і тваринний світ. Для Бога дорогими є як кожна людина, так і кожна рослина. Все огорнене Його любовною увагою, яка називається Провидінням. «І бачив Бог, що все, сотворене Ним, було дуже добре.» (Бт.1). Акт творіння – не просто дія, а співдія Трьох Божих Осіб. Св. Василій Великий говорить: Отець є початковою причиною всього, що існує, Син – причина творча, Дух Святий – причина звершувальна; отже, волею Отця все існує, дією Сина все приводиться до буття, присутністю Духа все відбувається”. Усі ці сотворені Богом речі є тільки підготовкою до творення чогось особливого, що не просто досі не існувало, але й буде абсолютно несхоже на все досі сотворене. Це – людина. „Тож сказав Бог: «Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу...» (Бт. 1, 26). Ми стаємо свідками надзвичайного Божого акту: йому, на відміну від дотеперішніх, передує розмова. Традиція Церкви бачить у слові «сотворімо» божественну раду Трьох Божих Осіб, яка передує сотворенню людини. Тому якщо у всьому створеному Всесвіті ми відчитуємо діяння Бога просто як діяння Особи, то у всіх особливостях людської екзистенції ми зауважуємо риси Бога як Пресвятої Тройці. І справді, Святе Письмо свідчить, що людина сотворена не як індивід, а як суспільна істота: «Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу. І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою створив їх» (Бт. 1, 26–27). Божественна спільнота Пресвятої Тройці з надміру любові творить людську спільноту, яка має певну місію у світі. Що ж це за місія? Про неї також знаходимо згадку у перших главах книги Буття: «Плодіться й розмножуйтеся і наповнюйте землю, оволодійте нею і пануйте над морськими рибами, і над птаством небесним, і над кожним плазуючим живим на землі!» (Бт. 1,28). Таким чином, заповідь Божа стосується, з одного боку, розвитку й помноження спільноти, а з іншого – панування над землею. Розвиток спільноти є наслідком зростання в любові, яка є особливою Божою рисою. Панування – також Господня риса. Тому людина покликана Богом розвивати своє створене Богом єство в певному напрямку. Людина, згідно зі Св. Василієм Великим, „мала начальство на подобу ангелів” і „своїм життям була подібна до архангелів”.  Будучи, однак, центром Всесвіту, поєднуючи в собі духовне й тілесне начала, вона перевершувала ангелів. Бажаючи підкреслити велич людини, Св. Григорій Богослов називає її „богоносним творінням”. Святі Отці звертають особливу увагу на слова про створення людини на «Божий образ і подобу». Деякі Отці Церкви відрізняють „образ” від „подоби”, відзначаючи, що образ – це те, що споконвічно вкладено Творцем у людину, а подоба – те, чого потрібно досягти. Св. Іриней Ліонський (ІІ ст.) говорить, що Божий образ – певні Божі прикмети (вільна непримушена воля, прагнення пізнати істину...), а Божою подобою є можливість вдосконалювати їх. Бог творить людину динамічною творчою, такою, що прагне до досконалості: „Бог мав спочатку силу створити людину досконалою, але тому, що людина тільки що створена, вона була би неспроможна прийняти цю благодать, чи, одержавши, затримати”. Подібно говорить і св. Григорій Ниський: „Той, Хто створив людину для участі у Його повноті, зробив людську природу такою, щоб вона містила все те, що прекрасне, і щоб кожна властивість її природи спонукала її тяжіти до відповідного божественного атрибуту” . Бути сотвореним на образ і подобу означає насамперед старатись уподібнитися до свого Божественного Взірця. Людина покликана розвивати всі свої здібності через „порання” світу, у творчості, чесноті, любові, щоб через це вподібнитися Богові, бо, як каже Григорій Ниський, „метою доброчесного життя є уподібнення Богові”. Людина – це особа, покликана до участі в житті Триєдиного Бога, щоб віддати хвалу Богові й бути віддзеркаленням блиску його Лику, а через те осягнути повноту своєї людяності. Іншими словами, щоб вповні стати самою собою, людина покликана до обожнення, святості, досягнення подоби Божої, преподобності (термін, що походить від літургійного „преподобний” – людина, яка досягла найвищого ступеню єднання з Богом, „преподобилася” Йому). У святоотцівській традиції зауважуємо ще один важливий момент. Господь творить людину «на образ». Цим Божим Образом є Син Божий. Він – «Образ Невидимого Бога, первородний усякого творіння» (Кол.1,15). Ось справжній взірець, на який у своєму розвитку покликана орієнтуватись кожна людина. Тільки у Христі вона вповні реалізує своє покликання. Апостол Павло так описує ці перспективи й мету людського зростання: «Аж поки ми всі не досягнемо з'єднання віри й пізнання Сина Божого, Мужа досконалого, у міру зросту Христової повноти» (Еф.4,13).б) гріхопадіння: бунт людини та його наслідкиРух людини до Бога, «зростання в повноту Христа», розвиток від образу до подоби – це все синоніми того, що східні Отці називали словом «теозіс», обожнення. Йдеться про  ставанням людиною богоносною по благодаті. Це – поступовий синергійний процес (співдія), що, з одного боку, неможливий без Божої допомоги, а з іншого – вимагає людської співпраці. Спокуса змія в раю: „Станете як боги” – ґрунтувалась на тому, що він запропонував Адамові та Єві фальшиве обожнення: стати богами відразу, без Бога і всупереч Йому. Гріх наших прародичів полягав у тому, що вони повірили в оману «самоставання» богами. Гріх прародичів розірвав зв’язок людини з Богом. Цей вертикальний вимір наслідків гріхопадіння супроводжує горизонтальний. Людина втрачає гармонійні стосунки з природою й ближніми. Відсутність зв’язку з Троїчною спільнотою Божественних Осіб руйнує людську спільноту. Перші наслідки цього зауважуються ще у раю: Адам і Єва не готові понести відповідальність за вчинене і починають звинувачувати один одного (Бт. 3,12 – 13). Із часом криза міжлюдських стосунків тільки поглиблюється: братовбивство (Бт. 4,8), події, що спричинили всесвітній потоп (Бт. 6 – 7), та розсіяння народів при будівництві Вавилонської вежі як ще однієї самовпевненої спроби суто людськими зусиллями досягнути Бога (Бт. 11) – все це ланки одного ланцюга поступової деградації людини та руйнації людської спільноти. в) Старий Завіт: поступове об’явлення Бога як Отця Образом Бога в Його діяльності в історії спасіння є милосердний батько з притчі про блудного сина. Події Старого Завіту свідчать нам, що Бог постає тут справжнім Отцем. Хоча часом здається, що цей Отець занадто жорстокий, проте треба пам’ятати, що Добрий Батько не тільки милує, але й карає, коли це необхідно для добра Його дітей. Божа любов до людини така велика, що вона дає можливість людині виправити скоєне при гріхопадінні. Бог такий терпеливий, що не руйнує людської свободи. Колись у раю Божа любов дала можливість людині творчо діяти й таким чином зростати. Коли людська самовпевненість перетворила її свободу на сваволю, Бог продовжує поважати навіть цю деградовану свободу. Господь не підносить людину до тієї гідності, яку Він приготував для неї у Своєму задумі, а дає їй можливість відчути весь трагізм ситуації, в якій вона опинилася, та поступово виховує в ній готовність взяти на себе приготовану їй місію. Із гріхопадінням людини не змінилися мета її життя – обожнення – і покладені на неї завдання – панування над землею та зростання у спільноті. Вимушено були скореговані тільки шляхи досягнення цієї мети й способи реалізації цих завдань. Важкість становища, в якому опинилася людина, вимагала особливого Божого втручання.Весь Старий Завіт є розповіддю  про підготовку людини до зустрічі з Богом Отцем. Ця зустріч відбудеться у Христі як Новому Адамові, але промінчик надії дано ще старому Адамові в Протоєвангелії Книги Буття: „Я покладу ворожнечу між тобою і жінкою і між твоїм потомством та її потомством. Воно розчавить тобі голову, а ти будеш намагатися ввіп'ястися йому в п'яту” (Бт.3,15). Місію підготовки людини до зустрічі з Христом у Старому Завіті виконує Святий Дух. Гріхопадіння людини не перекреслило дії Святого Духа, адже “Дух дихає, де хоче” (пор. Ів. 3,8). У дусі святоотцівської традиції ми називаємо Його „Педагогом на шляху до Христа”. Гр. слово „пайдагогос” дослівно означає „той, хто веде дитину”. Це відображує специфіку діяльності Святого Духа в людській історії та особистому житті людини. Він поступово супроводжує людину на всіх етапах її зростання та виховує в ній риси, які будуть їй необхідні при цій зустрічі. Говорячи про особливу діяльність Святого Духа у Старому Завіті, не варто забувати слів св. Василія Великого про те, що хоч окремі Особи Тройці і здійснюють щось самостійно, та Трьом їм разом належить цілісний задум . Є Три Особи в таїнственному спілкуванні, але їм властивий єдиний погляд Любові і єдина воля спасти людину.Починаючи від покликання Авраама можемо зауважити, як Святий Дух поступово відновлює зруйновану гріхом людську спільноту. Він вибирає одну людину, виокремлює її, присвячує собі й дає обітницю: „Вийди з землі твоєї, з твоєї рідні і з дому батька твого в край, що його я тобі покажу. А я виведу з тебе великий народ і поблагословлю тебе; та й зроблю великим твоє ім'я, а ти станеш благословенням. Благословитиму тих, що тебе благословляють, і проклинатиму того, хто тебе проклинає. Тобою всі племена землі благословлятимуться” (Бт.12, 1 – 3). Перші паростки і здійснення Божого благословення конкретно проявляються вже у чудесному народженні Ісаака від безплідної Сари. Таким чином благословення поширюється з однієї особи на сім’ю і рід. Згодом, у Якові і його синах, воно охоплює 12 поколінь Ізраїля. Святий Дух піклується про нову людську спільноту, посвячену Богові, спасає від голодної смерті в Єгипті, помножує її там, а коли їй стає сутужно – виводить з Єгипетської неволі у обіцяну землю, згодом дає державу... Метою цього процесу Божественної педагогіки є згуртувати Божий Народ, виховати в ньому риси, необхідні для зустрічі з Христом. Даючи Своєму Вибраному народові Закон, Господь наголошує: „Будьте ж мені людьми святими” (Вих.22,30). Дух Святий допомагає людині усвідомити існування зла. Робить Він це педагогічно-наочно через табу на споживання певних видів тварин. Коли в П’ятикнижжі наводиться перелік “нечистих” тварин чи птахів, то йдеться не стільки про тварин, скільки про найпростіший спосіб усвідомлення людиною існування “нечистого”, тобто зла. Вже пророки говорять про любов і милосердя: „Милості хочу, а не жертви”. Псалмоспівець застерігає перед твердосердям (Пс. 4,3), наголошує на сокрушеному дусі як найприємнішій жертві Богові (Пс. 50,19). Через „пророка зрадженої любові” Осію Господь закликає свій народ до вірності. Вже тут стосунки між Богом і вибраним народом прирівнюються до стосунків чоловіка й жінки. Пізніше цю тему розвиватиме апостол Павло, говорячи про Христа й Церкву – Новий Божий Народ (Еф. 5,25.32). Святий Дух конкретизує людські очікування на спасіння в особі Спасителя, або Помазаника Божого (Месії, Христа). Цілими століттями Дух готує людей до зустрічі з Особою Христа; устами пророків навчає народ бути відкритим на майбутній прихід Месії. Ця відкритість буде знаком месіанської доби, чи “повноти часів”. Окремим представникам народу, як наприклад старцеві Симеону, Дух дає впевненість зустрічі з Месією, про присутність Христа в лоні Марії Дух повідомляє Єлизавету. Таким дуже конкретним чином Дух завершує підготовку людства до приходу Спасителя від гріха. У свою чергу дії Спасителя будуть відбуватися силою Святого Духа.Ще в Старому Завіті Господь виховував у Народі Божому синівські почуття до Себе. Пророк Єремія так говорить про це: „Назвете Мене батьком і не відвернетеся від Мене” (Єремія 3,19). Але вповні Бога як Отця відкрив нам Син Божий.г) Новий Завіт: Воплочення Сина Божого і повернення людині перспективи зростанняПослання до Євреїв починається ось цими значущими словами: „Багато разів і багатьма способами в давнину промовляв був Бог до отців через пророків, а в останні ці дні промовляв Він до нас через Сина, що Його настановив Наслідником всього, що Ним і віки Він створив” (Євр. 1,1 – 2). Одкровення-явлення Бога, що почалося ще в Старому Завіті, спрямоване до Христа і в Ньому знаходить своє звершення, бо Він є Сином Божим, що став людиною. Ця істина є серцем християнства. Вершиною Божої любові є те, що заради спасіння людини Отець посилає Свого Єдинородного Сина. „Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним” (Ів. 3, 16.). Бог у своїй любові дарує нам славу Свого блаженного життя. Таким є Його задум, який Він мав перед створенням світу у Своєму улюбленому Синові, „призначивши нас наперед, щоб ми стали Його синами через Ісуса Христа” (Еф. 1, 4-5), тобто „щоб були подібні до образу Сина Його” (Рм. 8, 29). Східне богослов’я пронизане святооцівським переконанням в тому, що „Бог став людиною для того, щоб людина змогла стати богом”. (св. Атанасій Великий, De incarnatione Verbi).В Ісусі Христі таїнство людського життя розкривається з більшою ясністю. Посланий Отцем, Він показує нам приклад життя у повній згоді з Ним. Сповнивши місію спасіння людини, Він одночасно виступає взірцем досконалої гармонії з Богом, ближнім, природою і врешті з самим собою. Це взірець гармонії, в якій людина може віднайти повноту свого покликання бути щасливою. Таке діяння відображене в спільноті апостолів, із якими жив Ісус Христос. Крім того, Євангеліє наповнене паралелями зі щоденного життя людини, які закликають нас довіряти Ісусові, іти за Ним. Адже Він не тільки говорив, навчав, Він підтвердив свою любов до нас її найвищим виявом – власною смертю. У Воплоченні відбулася зустріч Бога й людини. Христос у Своїй особі поєднав Божу та людську природи. Тому Він є для нас образом нашого досконалого єднання з Богом. Крім того, Христос усунув перешкоди до з’єднання людини з Богом – її поневолення гріхом і смертю. Апостол Павло пише: „Як настало ж виповнення часу, Бог послав Свого Сина, що родився від жени, та став під Законом, щоб викупити підзаконних, щоб усиновлення ми прийняли." (Гал. 4, 4-5).Місія Сина – вказувати на Отця. Коли Христос називає себе «дорогою» й стверджує: «До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене» (Ів. 14,6), – виникає недоречне прохання Пилипа: «Господи, покажи нам Отця, – і вистачить нам». Ісус відповідає йому голосом, сповненим ніжного докору: «Скільки часу Я з вами, ти ж не знаєш, Пилипе, Мене? Хто бачив Мене, той бачив Отця» (Ів. 14,9).Одним із найважливіших завдань Сина Божого є проповідувати Царство Боже. Саме його навчання, за словами Євангелія, почалося проповіддю про необхідність покаяння, тому що сповнився час і наблизилося Царство Боже. У прощальній бесіді з учнями на Тайній Вечері Ісус Христос, заспокоюючи їх, говорить: «Нехай серце вам не тривожиться! ... Багато осель у домі Мого Отця; а коли б то не так, то сказав би Я вам, що йду приготувати місце для вас?» (Йо. 14, 1-2). Таким чином Він ясно вказує на те, що Царство Небесне, вже "приготовлене" і є доконаним фактом. Але одночасно Царство Боже, про яке йдеться й у притчах, і в Молитві Господній, ще не настало у всій повноті, воно – справа недалекого  майбутнього. Засноване на землі Христом Спасителем, це Царство повинне ще прийти. Тут, на землі його являє Христова Церква.д) Святий Дух: Утішитель та помічник при зростанніЯк говорити про того, кого неможливо відчути, про того, хто не має визначеного імені, хто живе таємно? У Біблії Святий Дух ніколи не промовляє від себе, говорячи «я», проте Він висловлюється через пророків і нарешті – через Сина. Але навіть сам Ісус Христос дуже мало говорить про Святого Духа перед своїми великими прощальними розмовами. Річ у тому, що для його учнів досвід Духа був невід'ємним від досвіду, який вони отримали від Христа.Вступною фазою кенотичного (покірного) низходження Третьої Божої Особи – Святого Духа – є Старий Завіт. Ми вже говорили про Його педагогічну діяльність із виховання народу Божого до зустрічі з Сином Божим. Тривання цього процесу засвідчив Христос під час першого свого виступу в Капернаумській синагозі:  “Дух Святий на мені, бо Мене Він помазав, щоб Добру Новину звіщати вбогим. Послав Він Мене проповідувати полоненим визволення, а незрячим прозріння, відпустити на волю помучених, щоб проповідувати рік Господнього змилування.”(Лк. 4,18 – 19). В одному з тропарів 4-ої пісні 1-го канону зі служби П'ятидесятниці Церква оспівує Святого Духа такими словами: «Сьогодні пізнається Бог істинний, Утішитель, Служитель і Свідок Слова, Котрий говорив через пророків і був проповіданий законом». Ці слова відображають специфіку Одкровення Святого Духа. У Старому Завіті Він діяв як сила Божа, а у Новому був об’явлений людству як Особа Божа. Саме подія П’ятидесятниці є кінцевою точкою руху Триєдиного Бога до людини. Святитель Григорій Богослов пише: „Старий Завіт ясно проповідував Отця, і не з такою ясністю Сина; Новий відкрив Сина й дав вказівку про Божество Духа; нині перебуває з нами Дух, даруючи нам найясніше про Нього пізнання” . І хоч Святий Дух був об’явлений людству найпізніше, та Він постійно був присутній в історії спасіння в подіях Старого Завіту й супроводжував Сина Божого в Його Воплоченні та земному житті. Процес Одкровення Святого Духа не завершився подією новозавітної П’ятидесятниці, а відбувається в житті кожної людини, коли вона отримує Святу Тайну Миропомазання. Він продовжує перебувати в Церкві.е) Церква: спільнота, створена Отцем, підготована Сином і явлена ДухомСпасенна місія Сина Божого стосувалася людини не тільки як індивіда: ми вже наголошували, що Триєдиний Бог сотворив людину на Свій образ як спільноту; тому спільнота є природним середовищем її розвитку. У Старому Завіті Господь поступово виховав собі Старозавітну Церкву й привів її до зустрічі з Сином. На час тієї зустрічі до Церкви видимо належав лише один, ізраїльський, народ. Наступним кроком є об’явлення Церкви не просто як спільноти одного народу, а як спільноти багатьох народів. На цьому етапі визначальною стає діяльність Ісуса Христа. Він творить цю спільноту за допомогою знаків, зрозумілих для сучасників, у контексті Старого Завіту: Він кличе 12 апостолів, пов’язуючи розуміння цього знаку з часами 12 синів Якова – Ізраїля. На місці старого Ізраїля засновується Церква як Ізраїль новий, складений з усіх народів світу: “Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа” (Мт. 28, 19). В цьому повнота Божого задуму про Церкву: зібрати воєдино не тільки сім’ю, рід чи якийсь народ, але ціле людство. Згуртувати людство у новозавітний народ Божий – це місія Святого Духа. Те, що колись було розпорошене й відчужене (Вавилонська вежа), починає збиратись і знаходити спільну мову (П’ятдесятниця). Таким чином, у Новозавітній Церкві, за словами апостола Павла, „нема юдея ані грека, нема невільника ні вільного, немає ні чоловіка ані жінки, бо всі ви одно у Христі Ісусі. А коли ви Христові, то ви потомство Авраама, спадкоємці за обітницею” (Гал.3,28 – 29, пор. Кол.3,11). Відтворюється гармонія, яка відповідає колись зруйнованому людською сваволею задуму Триєдиного Божества: „Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу...” (Бт. 1, 26).є) Служіння Церкви: в очікуванні есхатологічного сповнення ЦарстваУ первісній Церкві очікування приходу Господа переживалося особливо інтенсивно. Церква взивала: „Маран-ата” – „Гряди, Господи!” З бігом часу Церква, не забуваючи про те, що діється на землі, ніколи не переставала плекати готовість у надії: вона продовжувала закликати вірних "вгору підносити серця», дивитися в небо, звідки приходить спасіння, вже готове, яке треба прийняти, щоб воно остаточно звершилося, „бо проминає образ світу цього” (1 Кор. 7,31). Фактично все життя віруючого є наближенням і поглибленням майбутньої зустрічі з Христом, який воплотився і прийшов до нас, щоб приготувати своїми Страстями і Воскресінням шлях для нашої особистої Пасхи-переходу до вічного й небесного Єрусалиму, приготованому від віків, але який очікує на те, щоб ми вже тут, на землі уважно й вільно відкрили його небесну і неповторну красу.Церква, хоч існує в умовах „старого світу”, все ще підвладного смерті, стражданням, насильству, гріху, проте вона вже зараз являє «нове небо й нову землю», на яких «Бог буде все у всьому» (пор. І Кор..15,28). Таким чином, вона своєю природою випереджує історію і, проголошуючи прихід у повноті й силі того Царства, яке вже для неї настало, вказує кожному вірному мету земного життя.Церква є життям у Пресвятій Тройці «тут і тепер». Як Пресвята Тройця в екстатичній божественній любові «вийшла поза межі» Божества, творячи «межі» творіння й наповнюючи його аж до країв, – так і Церква. Вона перебуває у «світі цьому» як «закваска», бо здатна пройняти його повнотою Троїчного життя. В процесі духовного зростання християнин не може задовольнитися комфортним відвідуванням Церкви. Його місією є відповісти на заклик Христа: “Ідіть і зробіть учнями всі народи” (пор. Мт.28, 19). Живучи в Бозі, християнин покликаний передати божественне життя світові, який потребує спасіння, та допомогти ближнім, котрі потребують його матеріальної чи духовної підтримки. Сходження християнина до потреб світу відбувається наслідуванням кожної з Осіб Тройці в їх спасительному прониканні (перихорезі) Божої любові в світ.  Частина ІІ.Шлях людини до БогаВище був окреслений шлях Бога до людини. Упродовж історії спасіння Отець через Сина у Святому Дусі звертається до людини. Пресвята Тройця творить людину, дає їй свободу вільно діяти, допомагає виправити її помилки, спасає, але в свою чергу очікує від неї відповіді. Відповідь людини є процесом наближення у Святому Дусі через Сина до Отця. Цим шляхом покликаний пройти кожен.а) у Святому ДусіУ Духа не питають, хто Він, а просто тримають свої двері відкритими, аби сприймати Його. От і все. Звідси зрозуміло, чому ми так мало молимося Духові, тоді як завжди молимося в Дусі. „Дійсно, чи думаєш про повітря, коли дихаєш?” – запитує один богослов . А інший богослов висловився так: «Про Святого Духа набагато важче і навіть марніше говорити, ним треба жити» . Ці слова відображають особливість цієї Божественної Особи. Її не можливо побачити, а можна тільки відчути у своєму житті. Дякувати Богові, християнська історія знає велику кількість святих і преподобних, котрі досвідчити присутність і дію Святого Духа та залишили цей досвід нам. Літургія Церкви вказує на те, що „Вся твар словесна й розумна, Духом укріпляючись, служить Богові” (пор. Анафору Божественної Літургії св. Василія Великого).Енцикліка Івана-Павла II про Святого Духа Dominum et vivificantem від 18 травня 1986 року заслуговує на те, аби жити в нашій свідомості та серцях. Звернімо увагу на другу частину енцикліки, що може здивувати незвичною темою, винесеною в заголовок: «Дух, що висвітлює гріх світу». І справді, Святий Дух дозволяє людині відчути, що її актуальний стан не остаточний і вона не повинна ним задовольнятися. З одного боку, це означає, що в Дусі людина відчуває свою загрозу й обмеженість, з іншого – Він кличе її до постійного зростання у святості. Святий Дух є той, хто весь час веде нас уперед, Він той, хто без упину відкриває нам нові шляхи.Духовне зростання людини не відбувається внаслідок тих чи інших закономірностей, не є автоматичним процесом, але стається шляхом міжособового спілкування між Святим Духом і людиною. Благодатні дії Святого Духа для сприяння зростанню людини до особової повноти називаються педагогікою Святого Духа. Діло Христа є початком нової людськості, що стала здатною прийняти дари Святого Духа. Святий Дух у ділі Спасіння об’являє не себе, а Христа, Втілене Слово. Тому, як каже св. псевдо-Макарій, ті, на кого сходить Святий Дух, стають „христами”, спасенними, покликаними трудитися для спасіння світу. Святий Дух повчає й нагадує про все те, що сказав Ісус. Це Він схиляє наш розум, щоб той підкорювався Отцю й був слухняний вірі. Він дарує нашому серцю здатність любити та виконувати Божий Закон. Він допомагає нам правильно здійснювати наше покликання. Діянням Святого Духа людині повертаються втрачені духовні можливості.Бути дитиною Божою, за словами ап. Павла, означає бути веденими Святим Духом: „Усі бо ті, що їх водить Дух Божий, вони – сини Божі” (Рм. 8, 14). Подібно зазначав Святіший Отець Іван Павло II у своєму посланні до молоді: „Бути синами Божими означає прийняти Святого Духа і дозволити Йому вести нас, бути відкритими на Його діяння у нашій особистій історії і в історії всього людства” . б) через Сина Щоб пізнати тайну власного покликання, нам потрібно з покорою та вірою наблизитися до таїнства нашого Бога і у світлі Святого Духа відкрити Божий задум щодо нас. Це можливо здійснити лише в Тому, Хто є Об’явленням високого покликання людини –  у Христі. Без Христа людська особа не може пізнати цілої правди про саму себе – того, що вона передусім покликана осягнути подобу Боголюбного Первообразу через життя у Христі та з’єднання з Ним. Блаженної пам’яті Папа Іван Павло ІІ і Патріарх нашої Церкви Любомир говорять і закликають нас „відплисти на глибину”, щоб наповнити глибшою барвою вже накреслені лінії нашого покликання. Це правда, що сучасній людині, а особливо молоді, потрібна глибина: глибина людськості, глибина правдивої віри, глибина автентичності, глибина радикалізму, глибина отриманого дару покликання й харизми.Християнство за своєю суттю – релігія спільноти. Існує древня латинська приказка: Unus christianus nullus christianus (один християнин – не християнин). Ніхто не може бути істинним християнином, залишаючись самотньою й ізольованою істотою. Християнство не є вченням або ідеологією, що її окремі люди можуть сприймати для власного використання. Християнство – це спільнота, тобто Церква. Особисті переконання й навіть життєве правило ще не роблять з людини християнина. Передумовою християнського життя є входження в Церкву.На шляху спасіння людина покликана ввійти у спільноту з Богом і в людську спільноту. Так, вона відновлює зруйновану гріхом свою єдність із Богом та з іншими людьми. Це означає ніщо інше, як стати частиною Церкви – Великої спільноти, що об’єднує Бога й синів Божих. Прийняття дару Божого всиновлення здійснюється через втілення у Христа. Тому перше й основне завдання кожного християнина – це бути учнем Христа. І це не вимога чи обов’язок, а знак безмежної Божої любові.„Зодягнення у Христа” відбувається у святій Тайні Хрещення. Це унікальна Тайна, що здійснює в людині неповторні зміни. Неправильно казати, що охрещена людина згодом стане святою. Вона вже є святою. Все, що вона покликана зробити – усвідомити свій стан, розвиватися на шляху розпочатого освячення. Таким чином, Тайна Хрещення стає дверима, через які ми входимо на безкінечний шлях духовної досконалості. Неохрещена людина повинна тільки стати на цей шлях – стати онтологічно святою і згодом зростати у своїй святості.Процес духовного розвитку людини є відповіддю на Божу заповідь: „Будьте ж мені людьми святими” (Вих.22,30), що передбачає обожнення як «уподібнення» Триєдиному Богові. Вершиною всіх устремлінь християнського життя є повнота сопричастя з Богом і спільнотою. Історичним знаком такого життя як руху до повноти стала Пасха Христа – Його Смерть і Воскресіння, які дарували нам звільнення від поневолення старою людиною та зодягнули в нову. Літургійним знаком є Таїнство Євхаристії, звершуване під час Божественної Літургії, коли ми переживаємо спасенне діло Христа, «аж поки Він не прийде». Наближення людини до Бога виявляється в причасті Його Тіла й Крові, взаємоного зближення людей – у тому, що вони стають одним Тілом – Церквою, Голова якої – Христос, а всі вірні – члени. До Євхаристії готують молитви Часослова. Кожна людина разом із запропонованими Літургією Церкви засобами освячення практикує свої духовний подвиг і молитву. На всіх етапах духовного зростання людини Церква пропонує їй підтримку та супровід.в) до Отця«Отець» – слово, що дивно звучить для слуху сучасної людини, яка часто відчуває себе сиротою. Деякі сучасні «вчителі підозри» (Фройд, Ніцше) взагалі вважали батьківство репресивним і регресивним явищем. Проте нині дивним чином зростає також ностальгія за батьком – з усіма відтінками, що несе в собі це поняття. Найперше, на горі Синай Бог назвав Себе Мойсеєві «Богом милосердним та милостивим» (Вих.34,6), це ім'я відлунюється у словах апостола Павла: «Отець милосердя й Бог потіхи всілякої» (2Кор.1,3).Давньоєврейською слово «милосердний» означає почуття, що заглиблюється аж до надр материнства: саме голос крові дає нам відчути себе матір'ю, що веде розмову зі своїми дітьми. Отець є подібним до матері; він відчуває своїх дітей так, як своїх дітей відчуває мати, аж до тієї міри, що Ориген спромігся сказати: Nemo tam mater quam Pater (ніхто настільки не є матір'ю, як Отець).Ісус Христос сказав: «Передав Мені все Мій Отець. І Сина не знає ніхто, крім Отця, і Отця не знає ніхто, окрім Сина, та кому Син захоче відкрити» (Мт. 11,27; Лк. 10,22). Пізнати Отця можна тільки через Сина. Отримавши від Святого Духа благодать християнства як життя в Христі, людина завдяки Христові починає сприймати Бога як Отця. Це мета життя людини, до якої її покликав Бог від початку. Дією Святого Духа, через Сина людина повертається до Отця. Бо “ніхто не знає Отця, тільки Син, і кому Син зволить відкрити”. Зі свого боку, Отець “знає” світ у Сині Улюбленому. Так через “усиновлення” Життям людина переходить від смерті до життя. Частина ІІІ.Молодіжне душпастирство: супровід молодої людини на шляху до БогаЦерква покладає великі надії на молодь. Молоді люди в Церкві мають особливе покликання: вони повинні стати її рушійною силою. І не тільки тому, що це наше майбутнє, а тому, що сьогодні це середовище людей із великим потенціалом планів і сподівань. Думаю, що і Церква, і суспільство покликані допомогти зреалізувати цей потенціал. Водночас хочу зауважити, що тут не йдеться про ідеалізацію молоді. Ми свідомі того, що часто за великими очікуваннями щодо молоді стоїть не завжди оптимістична дійсність. Не можна заперечувати того факту, що сучасна молодь відкрита на такі важливі людські цінності, як справедливість, чесність, надія на майбутнє і на власні сили, мир, братерство, солідарність, пошана до природи, в тому числі й прагнення духовності. Можна сказати, що вона відкрита на глибше життя, ніж те, яке їй пропонує сучасний світ дорослих. Однак часто молоді люди сповнені тривог, розчарувань, турбот і страхів, бо не бачать, як зреалізувати себе в нинішніх умовах. Мусимо констатувати також, що наша молодь потрапляє в полон типових для її віку спокус. На жаль, першими жертвами духовної й культурної кризи, яка охопила сучасний світ, стають представники молодого покоління. Спрагла до пізнання чогось нового й полишена на саму себе молода людина схильна почути і здійснити першу-ліпшу пропозицію і таким чином наражається на небезпеку потрапити в пастку. Хочу ще раз наголосити, що молодіжне душпастирство є супроводом Церкви молодих людей у вірі. Ця подорож має різні етапи: зародження, зміцнення, зрілість. Далі ми зупинимось на окремих стадіях цього супроводу молодих людей у вірі, що буде нічим іншим, як конкретизацією тих речей, про які ми вже вище вели мову, коли говорили про зростання людини у Святому Дусі через Сина до Отця.а) у Святому Дусі: служіння між далекими від БогаСвятий Дух вільний у своїй діяльності. Він „віє, де хоче” (пор. Ів. 3,8) і шукає людину, щоб через Сина привести її до Отця. Церква йде за цим „подихом Духа” і на слово Христа «закидати невід», щоб мати великий улов (пор. Лк. 5,4; пор. Мт. 4,19; Мр. 1,17). Першим імпульсом до позитивного розвитку є творче невдоволення наявним станом речей. Цей благословенний імпульс Св. Дух скеровує насамперед до молодих людей. Часто молодь переживає гострий протест, коли притаманне їй прагнення ідеалу стикається з реаліями життя. З одного боку, готовність молодих людей до жертовних дій і героїчних зусиль, з іншого – пасивно-пристосовницький, застояний світ, у якому звикли до напівправди, облуди і лицемірства. Світ намагається «вписати» молодь у свої писані й неписані правила, нав’язати їй існуючий стан речей, переконати, що тільки так треба і можна жити.…Цей конфлікт має не лише віковий характер. Він відображає глибшу істину натхненної дії Св. Духа в історії. Це Він, без якого ніхто б не вірив у можливість змінити цей світ. Молода людина у своєму прагненні до змін, до справедливості, до любові, до щастя, можливо, навіть не усвідомлює, що таким чином у ній діє Святий Дух – вічний Обновитель, Дух істини. Але цей самий Дух є Параклетом – Утішителем, а тому в Ньому молода людина здатна здійснити задумане.На цьому етапі молодіжного душпастирства „у Святому Дусі” йдеться про супровід-свідчення. Церква виходить назустріч молодій людині, яка перебуває далеко від Бога. Можуть бути дві причини цієї віддаленості. По-перше, йдеться про супровід віри молодих нехрещених людей. Тут душпастирство молоді збігається з апостольською місією Церкви „іти і зробити учнями всі народи, христячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа” (Мт. 28, 19). Проте в цьому випадку мова йде про особливий вид місійності, оскільки молодь – особливий прошарок людського суспільства, що вимагає окремої уваги й методів праці з нею.Особливої уваги потребують молоді люди, які, хоч і охрещені, проте або взагалі не усвідомлюють свого високого статусу зодягнених у Христа синів Божих, або внаслідок певних життєвих обставин втратили це усвідомлення. Перша зустріч зі сферою сакрального у багатьох молодих людей може відбутися під час звершення якогось Таїнства – Хрещення, Сповіді, Подружжя – або чину йорданських відвідин, благословення дому, похорону... Часто зустріч із церковними священнодійствами викликає в людині зацікавлення й потяг до віри. Завданням душпастирів є відчути це бажання і почати з нею розмову про віру і про необхідність її поглиблення. Проте найчастіше душпастирство молодих людей, далеких від Бога й Церкви, передбачає вихід їм назустріч у місця, де вони найчастіше перебувають. Ось чому так важлива присутність молодіжних душпастирів у школах, вищих навчальних закладах, війську, в’язницях, на „вулиці”... Слід наголосити, що в цьому випадку йдеться про кваліфікованих душпастирів, які б зуміли донести молодим людям Христове Євангеліє зрозумілою для них мовою. На цьому етапі молодіжного душпастирства потрібно звертатися до молоді з проповіддю найпростіших християнських ідеалів та цінностей, популяризувати катехизмові істини, пояснювати важливість і сенс дотримання норм моралі...б) через Сина: уцерковлення, духовне життя і зростання у ТаїнствахКоли Христос розпочав свою прилюдну діяльність, обставини були важчими від наших. Його народ перебував у ярмі, одна частина національної еліти вислуговувалася перед окупантами, інша була поділена на ворогуючі протилежні партії й секти, які нещадно й методично боролися між собою. Народ дбав про своє виживання, глибоко зневірившись у своїх лідерах. Однак все це не завадило Христові діяти. Він кличе, гуртує, збирає навколо себе насамперед молодих людей. Ким були його перші учні? Як правило, прості, але щирі люди. Вони тоді ще навіть не уявляли, у що виллється їхнє знайомство з Христом. А  що вони уявляли? Хтось планував ствердити себе, інший зробити кар’єру, дехто мріяв вигнати окупантів, ще хтось добре заробити. Такими спочатку були вони, майбутні апостоли. Одне їх об’єднувало: прагнення навчитися від Христа-Учителя. Чого Христос навчив їх? Він зумів їм відкрити, що корінь тодішніх негараздів прихований у них самих і називається гріхом; що цього внутрішнього ворога можна перемогти; що з перемоги над гріхом відкривається шлях до розв’язання всіх інших проблем і негараздів. Піти за Христом – це навчитися «бути за» і свідомо відмовитися «бути проти.» Адже той, хто проти, тобто противник, по-єврейськи зветься сатаною. Зрозуміти такі речі так непросто, що Христос прирівнює це до несення хреста, на якому потрібно розп’ясти людські ідеологічні, політичні, теоретичні уявлення, а тоді побачити реальний шлях воскресіння й життя. «Прийняти» хрест обставин, твердо прямувати за Христом крізь насмішки, глузування, нерозуміння та переслідування – ось що значить стати учнем Христа, тобто християнином. Кожна людина повинна зрозуміти, що для побудови життя, майбутнього потрібні стриманість і терпеливість. Хреста не може бракувати навіть у житті молоді, хоч зрозуміти це молодій людині буває нелегко. Говорячи про це, Папа Бенедикт XVI наводить приклад альпініста, який для здобуття вершини повинен перетерпіти багато труднощів, але, знаючи про радість, яку отримає подолавши гору, долає всі випробовування.Як ми вище вказали, метою зростання людини у вірі є її обожествлення,  «уподібнення» спільноті Триєдиного Бога. Цей шлях передбачає інкорпорацію людини в спільноту – Церкву. З євхаристійної еклезіології походить чудове слово «сопричастя», яке влучно окреслює євхаристійний характер єдності Христової Церкви. Сопричастя Церкви – це й сопричастя Отця, Сина і Святого Духа в Пресвятій Тройці та сопричастя Бога й людини у Воплоченому Слові, і сопричастя живих і померлих у Христі воскреслому, і сопричастя віруючих та охрещених у Христі євхаристійному, і сопричастя нових неба й землі у Христі Прославленому. Зауважимо, що коли говоримо про душпастирство молоді, то маємо на увазі супровід  молодих людей. Але тут не йдеться про те, аби просто бути поряд. Церква не „екскурсовод”, який супроводжує молодого юнака чи дівчину в поїздках і походах, не „продюсер”, який організовує для них розважальні заходи. Будьмо уважні, щоб не перетворити наші молодіжні комісії на такі собі „туристичні бюра” та „продюсинг-центри”. Головне в душпастирстві молодого покоління на цьому етапі –дати йому можливість відчути себе „зодягненим у Христа”, приналежним до Христового Тіла, іншими словами, пробудити в молодої людини почуття церковності. Як кожен член у тілі, так і кожен член містичного Тіла-Церкви повинен зайняти своє відповідне унікальне місце, досягти своєї власної цілі, виконати свої функції. Без усвідомлення себе часточкою єдиного організму, неможливо означити роль молодої особи в  Церкві. Іван Павло ІІ у своєму посланні до V Всесвітнього Дня молоді 1990 року звертався до молодих людей усіх континентів такими словами: «Займіть ваше місце в Церкві, що не є лише місцем тих, до кого скерована вся пастирська діяльність Церкви, а займіть місце як активні протагоністи місії Церкви. Церква є Вашою, а точніше, ви самі є Церквою» . Це є запрошенням для молоді всіх часів і всього світу. Церква бачить у молоді свою подальшу дорогу до майбутнього, бачить у ній відбиток і спогад про ту радісну молодість, якою Дух Христа постійно її збагачує. І саме тому ІІ Ватиканський собор називає молодь «надією Церкви», а в 2000 році Папа Іван Павло ІІ назвав молодь «стражами нового світанку». Процес воцерковлення молоді передбачає ознайомлення її з історією Церкви на вселенському й помісному рівнях, з особливостями обряду та літургії; не варто забувати про поглиблене читання Святого Письма, ознайомлення з правдами віри... Отже, богословську та біблійну освіту не потрібно вважати прерогативою тільки наших семінарій чи катехитичних інститутів, а виносити її на загальноцерковний рівень, до нашої молоді, щоб виховати в ній здорову й осмислену віру, що її повинен мати „муж досконалий, у міру зросту Христової повноти” (пор. Еф.4,13).Найсуттєвішими елементами покликання кожного християнина, покликання молодої людини зокрема, є прийняти, усвідомити  Боже усиновлення через особисту злуку з Христом у Святому Дусі. Його Блаженство Патріарх Любомир (Гузар), говорячи про покликання та місце мирян у Церкві, зауважив: „Мирянин не той, хто має свідоцтво про хрещення в Церкві. Мирянин – це той, хто перебуває у зв’язку з Отцем і Сином і Святим Духом”. А це означає, що усвідомлення молоддю своєї приналежності до церковної спільноти повинно супроводжуватися процесом її духовного зростання. Буття в Церкві і Церквою – не статичне, а динамічне. Ось чому в молодіжному апостолаті потрібно наголошувати на важливості літургійної та особистої молитви, духовного подвигу, частого прийняття Святих Тайн. Без цього ми ризикуємо перетворити Церкву на черговий клуб за інтересами.в) до Отця: зріла молода людина здатна до відповідальних рішень та свідчення ХристаЦерква не може бачити в молодих людях просто предмет пастирської опіки. Насправді ж вони є, і до цього їх треба заохочувати, діяльним суб’єктом, активними учасниками євангелізації й творцями суспільного відновлення. Молодість – це період особливого відкриття власного «я» та складання «життєвих планів», це період зростання, яке повинно бути зростанням «у мудрості, в роках і в ласці у Бога і у людей» (Лк. 2, 52). Зберігаючи впродовж цілого життя позитивні риси, притаманні молодому поколінню, молода людина покликана стати зрілою духом. Це означає, що метою душпастирства молоді є виховання зрілої людини, здатної самостійно пізнавати «знаки часу» та брати участь у служінні Церкви.Чи не є найточнішим, визначенням, хто ж такий християнин, слова: християнин – це той, хто в Христі не перестає чути голос, що звертається до нього самого: «Ти – Син Мій улюблений», – і той, хто разом із Христом не перестає відповідати: «Ось я, Отче, аби виконати волю Твою». Ми надто призвичаїлися жити як Божі творіння, але ми ще не досить звикли жити як сини Божі.Важливим обов’язком молодої людини є свідчити Христа, а точніше „засвідчити життя, вкорінене в Христі, у сім’ї, в праці, культурі, науці, соціальному служінні, економічній і політичній діяльності” . Йдеться про те, щоб у буденних обставинах життя керуватися євангельськими цінностями, шукаючи спільного добра та спасіння світу. Живучи євангельськими цінностями, діти Божі „будують нову цивілізацію, цивілізацію істини й любові: вони є світлом світу і сіллю землі” (пор. Мт. 5, 13-16).  Світ сьогодні „вкрай потребує людей, здатних за допомогою Святого Духа жити як істинні Божі діти” .Молодь покликана засвідчити Христа у світі, і перш за все у світі однолітків, у світі молоді. Документ Світло народів зазначає: „миряни зосібна покликані до того, щоб зробити Церкву присутньою й діяльною в тих місцях і обставинах, де тільки через них вона може стати сіллю землі” . Подібним є завдання християнської молоді: засвідчити присутність Христа в її щоденному житті, і особливо, засвідчити красу та багатство свого перебування в Бозі. Особливість цього свідчення та його важливість полягає в тому, що його місцем є таке саме молодіжне середовище. Тому першим завданням молодого християнина є нести Христа, робити Його присутнім у середовищі своїх однолітків. Таке свідчення часто стає причиною, поштовхом до навернення інших молодих людей.Про цю місію і завдання молоді, неодноразово наголошував у своїх посланнях Святіший Отець Іван Павло II. Його промова до молоді у Флоренції має назву: „Молоде, облагороджуй землю” . Тобто сьогоднішній світ потребує свідчення великої людяності, щирих людських взаємин, у яких особа шукає не власного добра, а добра іншого. Саме молоді люди покликані „віддавати всі свої сили.... для створення більш справедливого світу”, „служити людині, захищаючи її права і гідність” .Крім такого свідчення загальнолюдських цінностей, світ потребує також і свідчення віри. В іншому посланні Святіший Отець Іван Павло II називає молодь „апостолами нової євангелізації”, „покликаними побудувати цивілізацію любові” . Саме їх він запрошує „слухати Слово Боже і вміти донести його до світу”.Там, де молодіжний запал переріс у глибоку віру, спостерігаються виразні тенденції до зміцнення церковних парафій, до будування міцного фундаменту релігійності, духовності й апостольського свідчення. Але там, де молодіжне душпастирство і цей молодечий запал відсутні, часто стається так, що церковна спільнота не має що сказати цьому світові й сучасній людині. Як істиною є те, що Церква повинна зберігати й передавати правди віри, так правдою є й те, що вона повинна вміти передавати їх відповідно до обставин нового часу. Саме цю чутливість на „знаки часу” несе в собі молоде покоління. Як зазначав Святіший Отець Іван Павло II, звертаючись до молоді: „Ви потрібні Церкві, щоб вона і в цьому поколінні, і в наступних залишалася юною” .ВисновокУ цій доповіді накреслені основи молодіжного душпастирства. Як супровід у вірі молодої людини, воно є відповіддю на поклик Бога, котрий у Своїй безмежній любові не тільки покликав людину до існування, але й відкрив перед нею захоплюючі перспективи зростання. Традиція Церкви осмислює це високе покликання людини термінами: святість, обожнення, «уподібнення» Богові. Оскільки Бог – це спілкування Трьох Осіб, то й створена на Його образ людина як особа, не може розвиватися самостійно, а потребує для цього товариства інших. Віддзеркаленням Божої Спільноти Трьох Іпостасей на землі має стати особлива спільнота людей – Церква. Гріхопадіння не змінило поставлених перед людиною завдань. Змінилися тільки способи їх осягнення. Впродовж Старого Завіту Бог поступово об’являє Себе як Отець, в часи Ісуса Христа діє на землі як Син Божий, а у Церкві присутній у Святому Дусі. Протягом історії спасіння дія Божественних Осіб підводить людину з трагічного становища, в якому вона опинилася внаслідок зловживання власною свободою; у Святому Дусі виховує у ній риси, необхідні для зустрічі з Сином Божим; поступово відновлює спільноту людей – Церкву, щоб підвести її через зодягнення у Христа до з’єднання з Отцем. Історія спасіння людства повторюється в особистому житті кожної людини. Божественна педагогіка подій Старого Завіту вчить нас, що справжнє щастя людини полягає не в бунті перед Богом і перетворенні безцінного дару свободи на сваволю, а в сповненні Божої волі, бо створена на Божий образ людина може розвинути свої здібності, таланти й потенціал тільки у Бозі, осягнувши Його подобу. Шлях розвитку людської особистості є процесом наближення її у Святому Дусі через Сина до Отця (тринітарний аспект), або ж рухом від першого Адама (дитинство) до другого Адама (зрілості в Христі – христологічний аспект), чи рухом від образу до подоби Божої (антропологічний аспект). Людина прямує шляхом духовного зростання не самостійно, а з допомогою Бога і подібних до себе – Боголюдського організму Церкви, котра є спільнотою багатьох людських осіб однієї природи в їх предстоянні перед Богом – Спільнотою Трьох Божественних Іпостасей, що творять одну природу.До духовного розвитку покликана кожна людина. Якщо йдеться про молоду людину, цей шлях залишається незмінним, проте з огляду на особливості віку, він має свої характерні властивості. Сенс молодіжного душпастирства полягає у супроводі Церквою молодої людини на її шляху до Бога.Ми схематично накреслили різні етапи цього супроводу – від зародження віри в Дусі через її зміцнення у Христі до її зрілості й відповідальності в Отці. Церква супроводжує молодь у різних місцях, різних духовних станів і на різних етапах її розвитку. Вона повинна знайти якнайадекватніші способи вийти назустріч молодій людині і промовити до неї так, щоб зацікавити її. Душпастирі у своєму служінні не повинні обмежуватися тим, щоб просто бути поряд молодих людей: вони покликані ввести їх у Церкву і сприяти їх духовному зростанню в Сині Божому. Метою молодіжного душпастирста є виховання зрілих християн, які, усвідомлюючи Бога своїм Отцем, самі здатні свідчити Христа у світі. У цьому й полягає богословський вимір молодіжного душпастирства, і я закликаю делегатів Собору до спільної праці в пошуках конкретних шляхів і методів його практичної реалізації в умовах сучасного світу.Київ, 15 серпня 2007 р. Б.Владика Ярослав (Приріз)Єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицький[1] II Ватиканський Собор, Декларація про християнське виховання, Gravissimum educationis, 2.[2] пор. Єп. Петро Стасюк, Програмна доповідь, у: Документи патріаршого Собору УГКЦ, перша сесія, жовтень 1996, Львів, Свічадо, 1998, с. 306.[3] Точне викладення православної віри 2,2.[4] PG 32, 136.[5] Пор. PG 31, 344C.[6] Пор. PG 37, 690.[7] Григорій Ниський. Велика катехиза, PG 45, 24.[8] Пояснення блаженств 1,4.[9] Пор. De Spiritu Sancto, V, 10.[10] PG 36,161 -164; цит. за: Лосский. Очерк мистического богословия. С. 121.[11] Кардинал Роже Ечегерай, Істиний Бог, Істина Людина. Дух і Літера, 2005, ст. 31[12] Архимандрит Киприан. Патрология. С. 112[13] Иоанн Павел II, Послание к молодым людям мира по случаю VI всемирного дня молодежи 1991 г., н. 3.[14] Іван Павло ІІ, Messagio di Giovanni Paolo II per la V Giornata Modiale della Gioventu 1990, // www.vatican.va //messages/youth/documents/[15] Патріарх Л. Гузар, Хто є мирянин//www.zustrich.lviv.ua./myrianyn1.htm1[16] Consiglio della Giustizia e della Pace, n. 543.[17] Иоанн Павел II, Послание к молодым людям мира по случаю VI всемирного дня молодежи 1991 г., н. 2.[18] Иоанн Павел II, Послание к молодым людям мира по случаю VI всемирного дня молодежи 1991 г., н. 2.[19] Світло народів, 33.[20] Иоанн Павел II, Молодые, очеловечивайте землю, Фолоренция, 19 октября 1986.[21] Иоанн Павел II, Господь зовет вас служить человеку, защищая его права и достоїнство,Парагвай, 18 мая 1988.[22] Иоанн Павел II, Апостолы новой евангелизации. Призванной построить цивилизацию любви, , Буэнос-Айрес, 11 апреля 1987. [23] Иоанн Павел II, Выступление перед представителями молодежных движений в центре св. Марка, Австрия, Зальцбург, 26 июня 1983, н. 7.   Детальніше...

Звернення до молодіСинодальної комісії у справах молоді УГКЦВін бажання твоє насичує добром;відновиться, мов той орел, юність твоя.Пс. 102,5Дорога молоде!Не так давно ми переступили поріг ІІІ тисячоліття. У минулому залишився якийсь відрізок часу. Це, з одного боку, був непростий, а з іншого – дуже насичений період для нашої Церкви. Наші діди й прадіди плекали свою християнську віру в дуже важких обставинах, і завдяки Божому провидінню та опіці вона не тільки вижила на землях обох берегів Дніпра, де була прищеплена Володимировим Хрещенням 988 року, а й поширилася по багатьох країнах світу. До вас усіх, молодих вірних нашої Церкви в Україні і на поселеннях, ми звертаємо свій погляд. Будьте певні, що Церква покладає велику надію на вас і на ваш завзятий, повний оптимізму й доброго пориву молодечий дух. Ви – майбутнє світу, ви – майбутнє Церкви. Але щоб стати достойним майбутнім, маєте знайти надійну опору на здобутках минулого та вміло й повноцінно використати всі позитивні можливості теперішнього. Ось чому ми хочемо наголосити на потребі усвідомлення своєї великої відповідальності перед минулими поколіннями, які передали нам безцінний скарб християнської віри й церковної традиції та очікують його помноження в нових умовах ІІІ тисячоліття. Свого часу, коли молоді люди стояли перед різними важкими випробуваннями, їх завжди провадило та надихало пастирське слово великих провідників нашої Церкви. У минулому столітті Господь подарував українському народові багатьох пастирів, які допомогли йому вистояти у випробовуваннях. Хочемо згадати хоча б двох із них. Це слуга Божий Митрополит Андрей (Шептицький) та довголітній в’язень радянських концтаборів Патріарх Йосиф (Сліпий). У нелегкий період нашої історії, коли український народ і Церква опинилися перед загрозою асиміляції й знищення, пастирське слово слуги Божого Митрополита Андрея до української молоді свідчило про найголовніше в людському житті, закликаючи любити Бога, рідну Церкву і Батьківщину. Завжди актуальними залишатимуться слова цього великого вчителя, який, застерігаючи молодих людей перед спокусами світу, говорив про потребу покладатися на Бога: „Треба вам тієї Божої мудрости, що вміє розрізнити щире золото від фальшивого і в множестві подаваних людьми відомостей вибрати ті, які чоловікові потрібні і корисні, а оминати ті, які йому наносять шкоду”.  Стараннями й молитвами Митрополита Андрея наша Церква зросла, зміцніла і змогла гідно витримати випробування вогнем переслідувань. Пророча рука Митрополита Андрея передала провід Церкви сповідникові віри Патріархові Йосифові, який своєю діяльністю показав, що Божу Церкву не здатні перемогти ні безбожна система, ні політична кон’юнктура. У своїй особі він об’єднав „мовчазну” Церкву мучеників і сповідників в Україні та вірних нашої Церкви на поселеннях так званого вільного світу. І якщо на Батьківщині стояло питання про те, як в умовах войовничого атеїзму прищепити дітям і молоді любов до Бога та народу, то українська молодь „у розсіянні суща” шукала різних способів протистояти як духовній, так і національній асиміляції. Саме тоді голос Патріарха закликав молодь до витривалості у вірі батьків та до зростання в любові до духовних надбань свого народу: „Пам'ятайте, що нарід, який не знає або загубив знання свого минулого з його духовними скарбами, вмирає і зникає з лиця землі. Рідна наука окрилює народ до лету на вершини зрілого серед народів світу народу!”. Дорога молоде! Крокуючи новим тисячоліттям, не забуваймо, що наша Церква має за собою патріархів, пророків, апостолів, проповідників, мучеників, сповідників, посників; що вона живе переданням Володимирового Хрещення, подвигами Теодосія  Печерського, змаганнями Йосифа (Рутського) і Йосафата (Кунцевича); що вона скріплена наукою Андрея (Шептицького), терпіннями Йосифа (Сліпого), святістю й вірністю всіх тих, хто страждав у новітніх катакомбах; що вона відновлена у своїх структурах і духом за часів Блаженнішого Мирослава (Любачівського); що вона здатна зустріти нові виклики після повернення до столичного міста на берегах Дніпра Глави і Отця Церкви Патріарха Любомира. Наша Церква дихає двома легенями, бо перебуває в євхаристійному сопричасті з католицьким Заходом і шукає шляхів єдності з православним Сходом, із яким поділяє спільну християнську традицію. Вашим завданням є розвинути цей скарб єдності у вірі й вірності східній християнській традиції нашої Церкви.Ми залишили в минулому одні труднощі та випробування, але в новому тисячолітті перед нами стоять інші, не менш небезпечні. Сучасний світ ставить нові виклики: криза віри, обмаль моральних авторитетів, моральна розбещеність, зневіра і знеохочення... Ось лише деякі небезпеки, що є актуальними не лише для сучасної молодої людини, а й для всіх поколінь вірних. Глава нашої Церкви Патріарх Любомир, ідучи слідами своїх великих попередників, хоче підтримати молодих вірних. Щоб почути їх та допомогти їм у теперішньому світі відкрити великі перспективи християнського покликання, він скликав IV сесію Патріаршого Собору з питань молоді „Молодь у Церкві третього тисячоліття”. У пастирському зверненні від імені єпископату УГКЦ Блаженніший Любомир висловив щиру подяку молоді за пропозиції, винесені на Патріаршому Соборі 2007 року. У світлі короткого коментарю уривка зі Святого Письма: "Учителю, де перебуваєш? Ходіть та подивіться" (Ів 1,35-51), який був гаслом Собору, Глава Церкви заохочує молодь пізнати Христа, заглибитися у зміст віри та розповісти іншим правду про Божого Сина. Він також звернув особливу увагу на цінні орієнтири молоді, позитивні вартості і запевнив у підтримці на цьому шляху з боку відповідальних душпастирів, до яких звернувся окремим посланням із проханням підтримати молодь.У дусі роботи та рішень Патріаршого Собору, послань Глави Церкви Блаженнішого Любомира цим словом бажаємо запросити Тебе, дорога молоде, впевнено крокувати запропонованим Христовою Церквою шляхом до справжнього щастя. 1. Молодіжне душпастирство в УГКЦ – спільна подорож до повноти у ХристіДорога молоде! Характер і зміст тої опіки, яку сьогодні наша Церква пропонує своїм дітям, є подібними до супроводу, товаришування й делікатної чуйності, з якими воскреслий Христос після свого розп’яття, побачивши розпорошення та зневіру своїх учнів, супроводжує їх у дорозі до Емауса, а згодом збирає їх у сіонській світлиці в Єрусалимі, щоб одягнути силою з висоти – оновити Духом Святим. Читаємо у Євангелії: „Аж ось того самого дня двоє з них йшли в село, на ім’я Емаус, стадій сто шістдесят від Єрусалима, і розмовляли між собою про те, що сталось. А як вони розмовляли та сперечалися між собою, сам Ісус, наблизившись, ішов разом з ними, але очі їм заступило, щоб його не пізнали” (Лк. 24, 13-15). Ця євангельська подія, про яку розповідає євангелист Лука, є надзвичайно глибокою й промовистою. В її світлі ми зможемо добачити те, що сьогодні Христова Церква прагне дати своїм молодим дітям. Як колись ці два євангельські учні-втікачі з Єрусалима, так і тепер сучасна молода людина може переживати розчарування й переслідування. Як колись, так і тепер причиною цього є супротивники Христа, які змушують повірити, що йти за Ним безперспективно і навіть небезпечно. У недалекому минулому цим ворогом Христа в Україні була атеїстична система. Сьогодні це спокуси гедонізму й споживацтва. Наші молоді християни часто розгублені, розчаровані, бо їхнє уявлення про релігію, Церкву і самого Живого Бога видаються їм неспівмірними з тією вражаючою, брутальною дійсністю, в якій вони живуть. Часто стається так, що через різні ворожо налаштовані до них обставини, вони вже не бачать того, кого пізнали і у кого увірували вчора. Але Мати-Церква разом із Христом, турбуючись про своїх дітей, не може покинути їх без опіки та проводу в умовах різноманітних небезпек і неправди, в дорозі до особистої й християнської зрілості. Вона готова допомогти молодій людині побороти тих „хижаків” (нелюдські ідеології чи безідейність, зневіру і розчарування), які намагаються вкрасти й знівелювати красу, надію та силу юності. Серед цієї ворожої для молодих своїх учнів дійсності сам воскреслий Господь стає поруч і супроводжує їх. Він сам сходить до дійсності, яка їх бентежить. Лагідно, справді по-братньому, вступає у розмову і йде разом з ними, тобто супроводжує їх до пізнання Істинного Бога. Він промовляє до їхнього серця, яке починає горіти, наставляє їх у вірі, пояснюючи Писання, і ламає для них євхаристійний хліб. Такий супровід Христос і сьогодні надає кожній молодій людині, до якої посилає душпастирів (єпископів, священиків, монахів і монахинь) і тих християн, котрих кличе до молодіжного апостоляту, - кличе супроводжувати молоду людину у вірі: стати поруч і йти разом, навчати й утверджувати.Цей євангельський текст навчає нас, що віра – це дорога. Її початок – це особиста зустріч із Господом, яку ми можемо пережити тоді, коли хтось нам звіщає Його Слово. Господь стає поруч, сходить до життєвої та особистої ситуації молодої людини і допомагає їй саме там отримати перший досвід віри. Той, хто подарував цю зустріч, перетворюється на того, хто супроводжує в дорозі. Без такого супроводу учень швидко розгублюється, опиняється перед спокусою зійти з цієї дороги. Перший крок у вірі природно переростає у поступову, але безперервну мандрівку до її повноти – вічності.1.2. Читання Слова Божого – читання власного життяСтаючи поруч зі своїми учнями, Христос навчає їх. Це навчання починається із запитання, яким Господь наче показує себе менш обізнаним від учнів у подіях в Єрусалимі. Таке „низходження” Ісуса стає початком „навчання і восходження зсередини”. Таїнство супроводу є не  зовнішнім, а внутрішнім, оскільки Його слова лунають в нутрі душі учнів і розпалюють їхні серця Святим Духом.Христос дорогою до Емауса не мовчить, як не мовчить і сьогодні, оскільки Його голос лунає в голосі Його Церкви. Він перший починає розмову і своїми запитаннями провокує відповідь учнів. Подорож відбувається в контексті діалогу, який, з одного боку, є слуханням Слова Христового, можливо, спочатку навіть дивного і незрозумілого, а з другого - особистої відповіді на нього. Саме за допомогою Слова Божого Христос допомагає їм зрозуміти не лише значення пережитого, а й доторкнутися до самих основ людського існування та віднайти таїнственний Божий задум, що через них об’явився. Таким чином читання Святого Письма переростає в читання власного життя, повернення до вічної реальності власного „я”. Навчитися очима віри дивитися на власне життя і саме так його розуміти та жити згідно з цим – одна з найважливіших засад подорожі у вірі. Лише тоді ця подорож матиме особистий життєвий і практичний сенс для молодої людини.1.3. Свята Літургія – час і простір, коли відкриваються очіКульмінаційним моментом євангельського супроводу учнів Христом є ламання хліба. Це наче мета та вінець дороги втаємничення. Саме тут учні прозрівають, упізнають свого воскреслого Учителя і навіть змінюють напрямок своєї подорожі. Саме Євхаристійна трапеза, Божественна Літургія, є найважливішим середовищем богоспілкування, найвищою молитвою, найпевнішою істинною зустріччю з Христом. Саме тут учні пригадують і розуміють, чому горіло їхнє серце, коли Він до них промовляв у дорозі. Це відчуття є не тільки відчуттям зворушення від зустрічі з тим, кого вони вважали назавжди втраченим для себе, а й від того, що Його життя, Його Благодарення, Його Пасха, Його Таїнство стають їхнім особистим життям, їхнім благодаренням, їхньою Пасхою і їхнім Таїнством. Саме тут учень віднаходить сенс власної історії – переживає досвід Бога і водночас відкриває тайну свого серця та своєї ідентичності. Подорож у вірі є захоплюючим входженням у таїнство райської вічної молодості. Лише на цьому шляху перед молодою людиною відкривається таємниця власного життя і стає доступною для кожного у Святих Тайнах Христової Церкви .Пізнавши Христа на ламанні хліба, учні негайно повернулися до Єрусалима. Цей досвід вічності неможливо приховати, а тому апостоли щедро діляться ним зі спільнотою. Їхній досвід – це досвід Церкви. Відтепер вони стали живими свідками того, що їхній Учитель, якого зневажили, відкинули й розіп’яли, насправді живий і вічний! Їхній досвід того, що Христос воістину воскрес, стає способом їхнього життя у світі. Отож, християнська мораль – це діяльне визнання віри та ділення пережитим. Коли віруючий відкривається назустріч Богові, то не лише сам робить крок за кроком у напрямку до Нього, а й дозволяє Господові йти у напрямку до себе – надає Йому дедалі більше  місця у своєму серці. Віра, підтверджена і засвідчена у щоденних ділах, є виявом Його присутності. Жити по-християнськи -- означає бути вповні собою: виявити справжню вічно молоду дійсність власного „я” для того, щоб почати жити відповідно до того, ким я насправді є. Бути християнином - означає обов’язково жити по-християнськи.1.4. Той, хто веде у вірі, дає силу надії та вічність у любовіТой, хто ще є немовлям у вірі, подібний до згаданих учнів, які не можуть тілесними очима побачити того, хто йде поруч. Для того, щоб дозрівати у вірі, потрібно стати учнем, тобто йти за тим, хто знає дорогу.  Тому так важливо для молодої людини дати повести себе цією дорогою віри Святому Духові, довіритися тим, хто цю дорогу знає – її старшим наставникам у Церкві. „Усі бо ті, що їх водить Дух Божий, вони – сини Божі. Бо ви не прийняли дух рабства, щоб знову підлягали боязні, але прийняли дух усиновлення, яким кличемо: „Авва!– Отче!” (Рим. 8, 14-15).Вірити – означає дати себе повести. Отже, супровід у вірі передбачає завжди відкритість до проводу: вести і бути веденим. Відкритість до Бога є змістом чесноти віри. Віра дозволяє людині вийти з себе і відкритися для зустрічі. Це природно, що тілесні очі спочатку нам закриває пелена маловір’я учня-початківця, але важливо не замкнутися у власній темряві нерозуміння і віддати свою руку поводиреві. Учні дорогою до Емауса також не впізнавали Христа, який йшов поруч, навіть більше – вони звали його чужинцем, що нібито не чув про пасхальне потрясіння, пережите Єрусалимом. Але все ж таки пристали до цього Чужинця, були відкритими до Нього, навіть горіли серцем, слухаючи Його, і просили залишитися з ними.Плодом відкритості у вірі є віднайдення надії. Тому, хто відкривається до Учителя, йде за Ним, Він вкладає у серце якийсь дивний жар. Його Слово пробуджує молодіжну ностальгію за вічністю. Та вічність у нашому „сьогодні” стає реальністю. Життя воскреслого, яким живе Христос, стає життям учня, який іде з ним. Це та надія, яка відновлює і робить доступною райську юність людини, - це та надія, яка вже сьогодні є реальністю і вповні відкриється тоді, коли ми досвідчимо власне воскресіння, переконаємося, що лише той, хто вірить, може звільнитися від тенет смерті, як показав у собі воскреслий Христос.Можливість прозріти й повчати ближніх віруючій особі дає любов. Вічна Божа любов є змістом віри. „Бог є любов, –  каже євангелист Іван, –  і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог перебуває в ньому” (1 Ів. 4, 16). Саме це перебування у вічності сповнює глибинну ностальгію молодості, яка прагне вічності. Як навчає апостол Павло, лише божественна любов є вічною (пор. 1 Кор. 13, 8). Вона дає можливість із нетямущої дитини дорости до зрілої й повної людини та, уникаючи змієвих спокус, бути водночас і зрілою, і вічно молодою (пор. 1 Кор. 18, 11-12). Тому й не дивно, що навіть не повністю усвідомлюючи, ким є той, хто говорить до них, учні просять Його залишитися з ними. Ось чому сьогодні для сучасної молоді так природно бути з Христом, саме в Ньому віднаходити надію, що надасть сили й сенсу непростій дійсності, в якій перебуваємо, а що найважливіше – дасть силу істинно любити й бути любленими, і то навіки!1.5. Той, хто вірить, ніколи не лишається самотнім„І вони рушили негайно й повернулися у Єрусалим, і там знайшли зібраних одинадцятьох і тих, що були з ними, і які їм сказали: „Христос справді воскрес і з’явився Симонові”. І вони розповіли те, що сталося в дорозі і як вони його пізнали при ламанні хліба” (Лк. 24,33-35). Важливою рисою відкриття і зростання у вірі є те, що цей процес відбувається завжди в лоні християнської спільноти – Церкви як Тіла Христового. Акт віри не лише приватний акт, він є спільнотним: це спільнота свідчить про присутність Живого Бога, звіщає Його і супроводжує до Нього. Молода людина, яка народилася у вірі, від свого народження існує в лоні Матері – Церкви. Молода віруюча особа є невід’ємною частиною церковної спільноти, народжується в ній як член Тіла Христового у Святих Тайнах Хрещення і Миропомазання. З моменту проголошення віри оглашенному церковна спільнота бере на себе важливий обов’язок допомогти цьому новому членові зростати й дозрівати у вірі.  Середовищем такого зростання у вірі є церковна спільнота (родина, парафія,  молодіжна спільнота). Саме тут можна знайти того, хто схилиться над тобою, візьме тебе за руку і поведе дорогами віри. Йти цими дорогами - означає йти разом з іншими. Дозріваючи у цій спільноті, людина мусить навчитися також брати відповідальність за тих, хто поруч, з пасивної участі доростати до активного лідерства, яке в сопричасті з душпастирями  відкрите до Бога, її братів і сестер у вірі, і нарешті, до всіх тих, кому цю віру ми покликані передати. Ось чому повноцінне зростання у вірі не можливе без життєвого зв’язку з християнською спільнотою – парафією. Саме парафія, як спільнота віруючих, є подібною до цієї первісної єрусалимської апостольської спільноти, де відбувається спільне святкування пасхального Христового таїнства, ділення власною вірою та узгодження й перевірка на автентичність особистого досвіду богоспілкування. Така спільнота є ширшою родиною молодої віруючої особи. У парафії можна знайти когось, хто стане поруч, і докладе зусиль, щоб супроводжувати ближнього дорогою дозрівання у вірі. Саме тут молодий християнин справді може зустріти інших молодих людей, які мають подібні до його власних прагнення й захоплення і з якими цікаво й корисно подорожувати у вірі. 2. Місія молоді УГКЦДорога молоде, для того, щоб зрозуміти, в чому полягає ваша місія в Церкві, ви повинні усвідомити, чим є Церква. Церква – це не тільки священики чи єпископи або монахи чи монахині. Ви також є Церквою! Церква – це жива спільнота, центром життя якої є Христос. І саме в тій живій спільноті, як і в людському організмі, кожний член виконує неповторну і незамінну місію – оживляє обличчя Церкви молодим запалом та ентузіазмом в її місії служіння Богові й ближньому. Тут доречно процитувати слова апостола народів святого Павла, який у Посланні до римлян, говорячи про різні дари, якими Святий Дух наділяє спільноту вірних, каже: „Кожному дається виявлення Духа на спільну користь. Одному бо дається через Духа слово мудрості; іншому, згідно з тим самим Духом, слово знання; іншому віра у тім самім Дусі; іншому дар зцілення у тім єдинім Дусі; іншому сила творити чуда; іншому дар пророкування; іншому розпізнавання духів, іншому різні мови, іншому ж тлумачення мов. А все це чинить один і той же Дух, що розподілює кожному, як він хоче” (12, 7-11).Місія молоді в Церкві розпочинається з того, щоб любити свою Церкву  і в ній ревно служити Богові й ближньому. У зв’язку з цим слід згадати зустріч блаженної пам’яті Папи Івана Павла ІІ з українською молоддю 26 червня 2001 року біля храму Різдва Пресвятої Богородиці у Львові. Тоді Святіший Отець закликав: „Дорога молоде! Дякую Богові, що дав мені радість зустрітися з тобою. Перед тим, як покинути вас, хочу додати останнє слово: любіть Церкву! Вона є вашою родиною й духовним храмом, живим камінням якого ви, молоді, покликані бути”. Сьогодні ці слова Папи є як ніколи актуальними і чекають охочих втілювали їх у життя.Яким чином молодь повинна реалізовувати свою місію у Церкві? Оскільки завдання Церкви полягає в служінні Богові і ближньому, то саме тут не може забракнути голосу молодих людей.Служіння Богові є основою всього служіння Церкви. Без нього Церква не може належним чином сповнювати своєї місії у служінні ближньому. На це вказують дві головні заповіді любові, в яких на перше місце поставлено любов до Бога, а з неї вже природно випливає любов до ближнього. Що ж означає служити Богові? Для того, щоб знайти відповідь на це запитання, варто пригадати багатого юнака, який, підійшовши до Ісуса і запитав: „Учителю! Що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне?” (Мт. 19, 16). Здавалося б, таке складне запитання вимагає доволі довгого й докладного пояснення. Але Христос відповідає дуже коротко: „Як хочеш увійти в життя, додержуй заповідей” (Мт. 19, 17). Саме з цього – з виконання заповідей - розпочинається наше служіння Богові. Заповіді не є якимсь давнім зібранням приписів, що їх належить шанувати як музейний експонат. Заповіді Божі – це дороговказ, який уможливлює нам життя з Богом.Тому насамперед, дорогі молоді люди, закликаємо вас до того, щоб  Божі заповіді стали основою вашого життя – всюди, хоч би де ви перебували: в сім’ї, школі чи університеті, на вулиці чи робочому місці, тобто всюди, де Господь вас поставив. Сучасний світ, особливо ваші ровесники, очікують не так багатьох проповідників Божого Слова, як тих, хто б цим Словом жив. І хто ж може бути кращим проповідником Божого Слова в середовищі сучасної молоді, як не ви самі, дорога християнська молоде?! Церква сьогодні очікує від вас, щоб ви одне для одного стали провідниками до Бога.Служіння Богові й служіння ближньому нерозривно пов’язані. В чому ж полягає те останнє? Говорячи про служіння ближньому, маємо на думці молодих людей, які сьогодні далекі від Бога і Церкви, але які шукають сенс і мету життя, шукають щастя. В цьому пошуку, що досить часто веде звивистим шляхом, не може забракнути Христової пропозиції, яку можемо викласти так: якщо хочеш знайти мету і сенс життя, якщо хочеш знайти щастя – пізнай Господа і йди за Ним. Однак завдання зробити таку пропозицію молодій людині, яка шукає відповіді на одвічно актуальні запитання, стосується не тільки священиків чи єпископів. Місійний наказ Ісуса Христа: „Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав” (Мт. 28,19-20) - звернений до кожного з нас, у тому числі й до тебе, дорога молоде!Говорячи про Церкву та місію молоді в ній, ми не можемо не згадати драми поділу, яку переживає Церква і яка десь глибоко зачіпає кожного з нас. Проте слова Христові «щоб усі були одно» (Ів. 17,21) є сьогодні викликом і завданням, яке спочиває на всіх нас, що належимо до стада овець Христових. На цьому фронті ваша участь, дорога молода, є незамінною. Адже молодість – це вік, який дозволяє долати всі бар’єри і будувати інше майбутнє, яке базується не на підозрах і взаємних звинуваченнях, а на засадах любові й миру. Саме це є запорукою надії на те, що слова Христові набиратимуть щораз більшої актуальності.ЗакінченняДорогі у Христі! Поділившись із вами цими роздумами, хочемо наприкінці ще і ще раз закликати вас якнайповніше використати свій молодечий вік, пам’ятаючи, що він швидко промине. „Майбутнє України великою мірою залежить від вас і від тієї відповідальності, яку ви зумієте взяти на себе”, – наголошував блаженної пам’яті Папа Іван Павло ІІ у своєму слові до молоді. Так само й майбутнє Церкви, вашої матері й опікунки, залежить від того, якою мірою ви візьмете за неї відповідальність і зумієте стати її живим каміння!Дорогі молоді друзі, пишучи ці слова, бажаємо заохотити всіх вас і кожного зокрема до пошуків свого способу служіння в Церкві й для Церкви. Зі свого боку запевняємо вам нашу підтримку всіх ваших добрих ініціатив та постійну пам’ять у молитві. Нехай Богородиця, Мати Христова і наша Мати, буде для вас Провідницею у такому прекрасному, а водночас нелегкому періоді життя. Прийміть наше пастирське благословення як запоруку успішності ваших добрих починань та нашої пам’яті про вас!Владика Давид (Мотюк) Єпарх ЕдмонтонськийВладика Ярослав (Приріз) Єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицький[1]  Послання Митрополита Андрея до української молоді, Львів, грудень 1939 року // Церква і суспільне питання / За ред. А. Кравчука. - Т. ІІ.- Кн.1. -  Львів, 1998. - С. 376 - 378.[2]  Заповіт Блаженнішого Патріярха Йосифа.[3]  ІІ Ватиканський Собор, Декларація про християнське виховання, п. 4.[4]  Nuove vocazioni per una nuova Europa, Documento finale del Congresso sulle Vocazioni al Sacerdozio e alla Vita Consacrata in Europa, Roma, 5-10 maggio 1997, n. 34.[5]  Пор. Катехитичний правильник Української Греко-Католицької Церкви, № 105-109. Детальніше...

23-26 жовтня у м. Новояворівську (Львівська обл.) відбувалась всеукраїнська конференція "Молодь у Церкві ІІІ тисячоліття: Рік після Собору". Вона проходила у Молодіжному реколекційному духовному центрі ім. митр. Андрея та архим. Климентія, братів Шептицьких, у рамках програми Року християнського покликання. Конференція завершилась 26 жовтня Архиєрейською Божественною Літургією у храмі Святих Верховних апостолів Петра і Павла у м. Новояворівськ. На конференції був присутній Блаженніший Любомир, Верховний Архиєпископ Києво-Галицький, Владика Ярослав (Приріз), голова Синодальної комісії у справах молоді та отець Йосиф Мілян, голова Патріаршої комісії у справах молоді.Пропонуємо вашій увазі текст звернення владики Ярослава (Приріза), голови Синодальної комісії у справах молоді, яке він адресував до молоді, що була присутня на конференції. Детальніше...

Ваша Святосте Патріарше Любомире! Ваше Високопреосвященство Владико Нунціє Іване! Високопреосвященніші Владики! Всесвітліші і преподобні Отці! Преподобні брати і сестри у монашестві! Вельмишановні представники влади! Дорогі мої батьки та вся родино! Дорогі у Христі брати і сестри!Таїнственне світло пасхальної радості зібрало нас сьогодні у домі Отця на благодатній і прикарпатській землі. На цей куточок української Галилеї Господь милостиво споглянув у тисячолітній ювілей Володимирового хрещення, започатковуючи пасхальний вихід свого народу з большевицької неволі. Бог почув молитву праведників, Він побачив жертву мучеників та ісповідників, які доглядали Христовий виноградник і до кінця свого життя відстоювали свою віру, національну ідентичність і людську гідність. На наших очах Господь могутньою рукою потопив фараонові колісниці радянської імперії, скеровуючи нас на дорогу справжньої свободи дітей Божих.Cпоглядаючи у світлі Пасхи історичні сторінки книги Буття нашого народу, переконуємось, що будь-яке лихоліття і страждання Бог може обернути на велике добро, безмірну ласку та життєдайне світло воскресіння. Христос не випадково, наближаючись до своїх спасенних страстей і смерті, служив разом зі своїми учнями першу Євхаристію, благодарив Бога-Отця: знав-бо, що в його земній історії останнє слово буде не за гріхом і ненавистю, а - за Богом. І це здійснилося у нашій історії: світло воскреслого Христа осяяло та просвітило український народ, який сподобився дару державної самостійності та свободи Церкви. Тому і ми, маючи перед нашими очима ці величні пасхальні дари, наповнюємося почуттями радості і вдячності, бо, як сказав один мудрець наших часів: "Не вірю радості, яка водночас не є вдячністю".Ця пасхальна радість наповнює і мене, коли сьогодні з рук архиєреїв отримую повноту священства Христового. Це - незбагненний для людини дар небес, а водночас - нове покликання до служіння і до ще більшої любови. Невипадково Воскреслий Спаситель, доручаючи св. Петрові свою Церкву, тричі питався його: "Петре, чи любиш мене?". Відповідаю Христові разом з апостолом сьогодні: "Господи, Ти знаєш моє серце, Ти знаєш, що я люблю Тебе" (пор. Йо 21, 17 ). Молись за мене, Господи, щоб не змаліла моя віра (пор. Лк. 22, 32), і щоб я міг послужити своїм братам, як Ти усім нам послужив своїм життям і своєю смертю.Запрошуючи до праці у своєму винограднику, Господь у сьогоднішній Євангелії ставить перед мої очі образ ще одного служителя "по-своєму серцю" - Йоана Христителя, який розпізнав в Ісусі Одвічне Боже Слово. Йоан вперше зустрів Христа за посередництвом своєї матері, яка прийняла Богородицю до свого дому. А далі він вже сам неустанно шукав нових зустрічей з Богом - покинув світ і усамітнився в пустелі, щоб там почути Боже Слово, звернене особисто до нього, розпізнати Божу волю і завдяки цьому пізніше могти іншим вказувати шлях до Бога. Йоан усвідомлює собі свою скромну роль посередника, не приписує собі ніяких успіхів, але скеровує увагу всіх на Господа: "Ось - Агнець Божий, який бере на себе гріх світу". Він не боїться можних цього світу і навіть в загрозі смерті не перестає звіщати Божу правду. Так він приготовляв дорогу Богові до людських сердець, вирівнював горби людської гордині, заповнював надією долини людської зневіри. Для кожного знаходив відповідне слово науки, перестороги і повчання. Саме у цьому Предтеча є досконалим взірцем християнина, священика та єпископа.Маючи перед очима ці світлі взірці перших свідків Слова, покірно прошу Вас усіх: моліться за мене до Господа, щоб я у благодаті сповнив своє післанництво апостола і свідка Христового в наших часах; щоб зміг бути добрим знаряддям у Божих руках, бути голосом і слугою Слова. Моліться і за те, щоб я сподобився розпізнавати Бога у знаках часу, готувати Йому "прямі стежки" до людських сердець, і маліти - щоб Він возвеличився.Дякую сьогодні Всевишньому за дар Його любові, за покликання до життя, до віри і служіння, та прагну подякувати всім тим, кого Господь поставив на моїй дорозі і через кого виявляв мені Свою любов і Свою ласку.Найперше бажаю скласти подяку Святішому Отцеві Венедиктові ХVІ за схвалення і благословення рішення Синоду нашої Церкви щодо призначення мене Єпископом-помічником.Дякую Священному Синодові на чолі з Його Святістю Патріярхом Любомиром, усім тут присутнім Владикам і тим, хто нині єднається з нами духовно. Ваше рішення, преосвященні владики, приймаю з трепетом як Божу волю, та, усвідомлюючи мої обмежені людські можливості, знаходжу для себе підтримку і силу у словах Господа, сказаних пророкові Ісаї: "Я вибрав тебе і не відкину тебе, не бійся, бо я з тобою. Не тривожся, бо я Бог твій! Я додам тобі сили, я тобі допоможу, підтримаю тебе правицею моєю" (Іс. 41, 9-10).Особливу подяку прагну висловити Главі нашої Церкви Патріархові Любомирові за виявлене мені довір'я. Ваша Святосте, завдяки Вашим трудам і смиренності наша Церква успішно сповняє свою місію, росте та міцніє, а приклад Вашого невтомного, благодатного служіння, Ваша молитовна постава та всеціле уповання на Провидіння Боже є для мене особисто джерелом наснаги та спонукою для наслідування. Прошу Вашу Святість, допомогти мені стати Вашим добрим співпрацівником у Христовому винограднику нашої Церкви.Кожні свячення в Церкві це - нове народження. Сьогодні Владики-співсвятителі разом із Патріярхом Любомиром духовно породили мене через благодать Святого Духа до нового служіння. Для мене це особлива радість, бо владика Михаїл уділяв мені єрейські свячення ще в часи переслідувань, а владика Юліян прийняв мене і ділиться зі мною часткою свого служіння в Самбірсько-Дрогобицькій єпархії. Обіцяю Вам, дорогий Владико Юліяне, що намагатимусь співпрацювати з Вами у синівській відданості та пошані - на Божу славу і задля добра нашої Церкви й народу. Дякую за те, що знайшли для мене місце у своєму серці, повному любові до всіх своїх духовних дітей. Смиренно прошу і надалі Ваших святих молитов.Сердечно дякую Апостольському Нунцієві в Україні Преосвященному Владиці Івану Юрковичу за присутність, молитву і напутнє слово. Преосвященніший Владико, запевняю Вас і у Вашій особі - Святішого Отця у моїй синівській вірності Апостольському престолові і щирій пошані. Адже інтегральною частиною нашої церковної ідентичності є сопричастя з єпископом Риму. За цю вірність Римському Апостольському престолові тисячі наших мучеників понесли гоніння і смерть. Обіцяю сповняти своє архієрейське служіння так, щоби бути гідним наслідником тієї спадщини, яку вони нам передали.Сердечно вітаю і дякую за спільну молитву владиці Мар'яну Бучеку представникові Кардинала Мар'яна Яворського. Нехай наше служіння буде взірцевим у вірі і любові у Соборній Вселенській Апостольській Церкві.Дякую всім тим, хто спричинився до пробудження та укріплення мого священичого й монашого покликання: преподобним отцям Миколаю Куцеві, Володимиру Мицакові, Михайлові Волошину, блаженної пам'яті отцеві Степану Яворському, які вказали мені на Христа, як Іван Хреститель своїм учням.Дякую моїм духовним батькам і вчителям - блаженної пам'яті Митрополитові Володимиру Стернюкові та владиці Филимонові Курчабі за те, що виховали мене, передаючи скарб свободи - "скрижалі правди". Вони як справжні пастирі та святителі назавжди залишаться для мене прикладом посвяти та любові до рідної Церкви.Дякую всім моїм викладачам і вихователям (багато з них вже відійшли у вічність), які з такою посвятою і відвагою вчили нас споглядати Велику п'ятницю у містичному тілі Христа і вірити та приготовляти Великий день Воскресіння.Дякую моїй монашій родині - отцям і братам редемптористам - за великий дар братерської спільноти та живе свідоцтво віри. Життя в монастирі стало для мене школою духовності та цінним досвідом, яким сподіваюся і надалі служити рідній Церкві і народові.Дякую ректорові УКУ о. д-ру Борисові Ґудзяку, ректорові семінарії Святого Духа Львівської Архиєпархії - о. д-ру Богданові Праху, ректору Дрогобицької семінарії о. д-ру Миронові Бендику за плідну співпрацю в освітньо-науковій ділянці; щиро вдячний усім викладачам і студентам.Дякую професорам Східного Папського інституту в Римі Робертові Тафту, Марку-Іванові Рупніку, Якові Кулічу, Ричардові Чемусу та багатьом іншим викладачам. В особливий спосіб дякую Кардиналові Томі Шпідліку як моєму професорові і старцеві, який ділився зі мною своєю вірою і великим життєвим досвідом, духовно супроводжував і приготовляв мене до єпископської хіротонії.Дякую всім Вам, Брати і Сестри у монашестві, співбрати у священстві; особливо дякую духовенству єпархії за таку чисельну участь у сьогоднішньому торжестві. Знаю, що ви завжди є готовими допомогти, і сподіваюся на успішну співпрацю з вами задля духовної обнови нашого народу.На наші святкування прибули гості з-за кордону. Щиро вітаю співбратів, священиків, сестер, професорів, приятелів, які прибули з Польщі, Італії, Австрії, Німеччини, Голландії, Бельгії, Словаччини, Англії, США та Канади. Сердечно дякую Вам за те, що Ви тут, за Вашу прихильність і зичливість.In modo speciale vorrei salutare gli ospiti d'Italia. Prima di tutto mi rivolgo al rappresentante del Superiore Generale dei Redentoristi - Padre Consultore Yuventius Andrade, al Superiore Provinciale della Provincia Romana Reverendisimo Padre Danilo Bissacco, e ai confratelli della stesa provincia carissimi padri Raffael Belloni e Vito Lombardi. Saluto anche i miei sinceri amici di Belgia - p. Josef Hanssens, di Austria - p. Ferdinad Zahlner, d'Olanda - p. Johan Meijer. Ringrazio voi tutti per la vostra preghiera e vostra presenza. Rendo grazie a Dio per aver mi chiamato alla vita religiosa nella comunit? dei redemtoristi, dove ho trovato l'ambiente proficuo per la mia crescita spirituale, intelettuale e pastorale. L'aiuto e utili consigli dei miei confratelli-redentoristi dai diversi parti del mondo sempre erano, e spero che continueranno ad essere il grande sostegno nella mia attivit? vescovile.А на завершення хочу подякувати найдорожчим людям у моєму житті: моєму татові й мамі. Низький уклін вам, дорогі мамо й батьку, за те, що привели мене на світ, за християнське виховання й любов. Дякую усій своїй родині за підтримку й молитву, що їх досвідчую щодня.Також усім присутнім, кого я не встиг назвати поіменно, але чиї імена ношу в своєму серці - друзям, знайомим, доброчинцям, парафіянам мого родинного села Ластівки, вірним з парохій, де я служив ще в часи переслідування (Тернава, П'ятниця, Стар'ява, Терло, із міст Хирів, Самбір, Дрогобич, Львів). Я щиро вдячний за вашу доброзичливість, за любов до рідної землі і Церкви, яку різними способами намагалися знищити, але яка вистояла завдяки вашому подвигу та вірності. Пам'ятатиму про Вас у своїх молитвах і також прошу усіх Вас про молитву за мене.Вірю, що за молитвами нашого Святійшого Патріярха, моїх святителів і всієї рідної Церкви не залишить мене Господь, але у Своєму незбагненному милосерді поблагословить на служіння Його народові, щоб прославлялася Його мудрість і сила. Богородице, покровителько українського народу Тобі, поручаю своє служіння, уповаючи на твоє материнське заступництво і покров. Амінь.Христос воскрес! Детальніше...