SDE

Владика Ярослав в інтерв’ю газеті «Експрес»: «Якщо людина глибоко пізнала Бога, то вона готова розділити цей досвід з іншими»

22 червня 2013
Друк E-mail
Фото прес-служби СДЄ
Владика Ярослав (Приріз), єпископ Самбірсько-Дрогобицький
2013 рік Божий є знаковим для Самбірсько-Дрогобицької єпархії – їй виповнюється 20 років. Більше того, цей рік є також ювілейним і для її єпарха – владики Ярослава (Приріза). 30 березня єпископ відсвяткував 50-літній ювілей життя, а 4 грудня мине 25 років з часу єрейських свячень владики Ярослава, які він отримав у часи підпілля з рук преосвященного Михаїла (Сабриги). Нещодавно з владикою Ярославом поспілкувалась журналіст газети "Експрес" – Юлія Курій. В інтерв'ю виданню єпископ розповів про те, як Господь покликав його до священичого служіння, а також про тих, від кого він навчався християнських чеснот. Перші роки служіння молодого єромонаха припали на часи, коли УГКЦ готувалась до виходу з підпілля. Отож у розмові архиєрей розповідає про те, як формувались молоді священнослужителі УГКЦ у цей час, а також які перепони створювала радянська влада, щоб перешкодити діяльності УГКЦ. Як учасник Постійного Синоду єпископів УГКЦ владика Ярослав ділиться своїми думками щодо сьогодення та майбутнього Української Греко-Католицької Церкви. Зокрема, єпископ розповідає про програму розвитку й діяльності УГКЦ на найближчі 10 років – "Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом" та її значення у прямуванні УГКЦ до патріаршого устрою. Наприкінці інтерв'ю єпископ відповідає на запитання, які речі у житті він вважає найважливішими. Владика Ярослав ділиться про те, як проводить свій день, а також як часто має можливість бачитись зі своєю родиною.

 

– Преосвященний Владико, Вітаємо Вас з ювілеєм – здоров’я Вам, Божого благословення у всіх Ваших справах! Почнімо наше інтерв’ю з Ваших спогадів про те, як обрали шлях служіння Церкві? Що вплинуло на Ваш вибір? У яких обставинах виростали як священик, духовна особа? У ті часи УГКЦ поневірялась у підпіллі, як в цих умовах виховували священиків?

Щиро дякую за привітання та гарні побажання. Знаєте, «круглі» дати у житті є завжди нагодою переосмислити прожиті роки. Тому зараз, оглядаючись назад, у минуле, звичайно, що пригадуються мені молоді роки, коли я став на дорогу монашого та священичого служіння. На це не могло не вплинути середовище, в якому я зростав. В першу чергу – родина, а передусім – моя мама. Я і по-сьогодні не перестаю дякувати своїм батькам за те, що вони проповідували мені віру в Бога своїм повсякденним життям, а це дало мені можливість посвятитись на служіння Богові і народові.

Пригадується мені, що стати священиком я хотів ще дитиною, бо змалечку мав нагоду особисто зустрічатися і спілкуватися з підпільними греко-католицькими священиками. Якщо мені не зраджує пам’ять, то я виявив це бажання під час підготовки до Першої Сповіді. Мій сповідник сказав тоді: «Сину, для того, щоб бути добрим священиком, потрібно в тому намірі багато молитися». Згодом зв’язки з підпільними священиками та мирянами тільки зміцнили це моє бажання.  Завдяки їм, а особливо отцям Миколаю Куцю, Володимиру Мицаку, Степану Яворському, Михайлу Волошину, та іншим душпастирською активність та жертовністю яких я захоплювався, я ближче ознайомився з катакомбною УГКЦ, з підпільною семінарією... Так у мене визріло остаточне рішення стати семінаристом.

Треба сказати, що у підпільній Церкві кандидат до священства, зазвичай, звертався зі своїм наміром до підпільного священика, який пояснював відповідальність обраного шляху, особливо в умовах переслідування; якщо кандидат був стійким у своєму рішенні, то ті, хто його знав, писали йому характеристику. Її подавали на розгляд єпископа. Знаю, що митрополит Володимир (Стернюк) намагався провести з кожним кандидатом особисту розмову. Коли митрополит зустрічався з молодими кандидатами його обличчя випромінювало радість: він радів, що Церква має майбутнє. Після такої розмови остаточно вирішувалось, чи допускати його до навчання. На початку 1983 р. я також мав особисту розмову з митрополитом Володимиром. Він ставив запитання, я відповідав, він щось занотовував собі...

З огляду на небезпеку, про моє навчання в підпільній семінарії не повинні були знати навіть родичі... Наприклад, більшість моєї родини дізнались, що я священик, лише коли побачили мене під час першої Літургії у 1988 році; батько і брати взнали це швидше, десь у 1987р., коли я вже був дияконом; щоправда, мама дізналася найшвидше: я був ще семінаристом...

Отакими-то були обставини приготування до священства у підпіллі. Нам заборонялось навіть натяками відкривати, що ми є семінаристами, щоб не наражати на зайву небезпеку себе та й майбутнє Церкви, до служіння в якому ми готувались.

– Перед Вами наприкінці 80-х стояло важливе та непросте завдання – відродження УГКЦ на Львівщині. Що можете пригадати з цього періоду? Наскільки непростою була ця справа? Як вдавалось гуртувати людей? Які труднощі виникали? Які методи використовувала більшовицька влада у протидії відновленню УГКЦ? Що додавало Вам сил у цій нелегкій справі?

У 1988 році, митрополит Володимир (Стернюк) доручив мені, молодому 25-річного священику, душпастирство на Старосамбірщині. Тоді там у с. Тернава існував діючий греко-католицький храм, до якого з усієї околиці щонеділі сходились люди. Через мудру, стійку і рішучу позицію та поведінку наших вірних владі не вдавалось нічого з цим зробити. Ця перша моя парафія запам’яталась мені надзвичайно добре. Мені довелось реконструювати та ремонтувати напівзруйновану церкву. Проте найголовніше було відбудовувати храм людської душі, який довгі роки намагалась руйнувати безбожницька система. Після богослужіння у Тернаві люди роз’їжджались по околицях, згодом там вони ставали ініціаторами відновлення греко-католицьких громад.

Звичайно, у ті часи були різноманітні перешкоди для виходу нашої Церкви з підпілля. Влада чинила брутальний спротив, але й діяла більш вишукано. Ідеологи спецслужб поширювали серед простих людей примітивні гасла, на кшталт: «католики походять від слова кат», «греко-католики несуть загрозу ополячення», «не треба нам ні Риму, ні Москви, ми створимо свою, козацьку Церкву»… Для тих, хто знав історію, це, звичайно, було занадто примітивним, щоб повірити, проте скільки ж то в радянський період знало справжню, не зретушовану імперськими режимами, історію власного народу?! Як наслідок, владою було спровоковано міжконфесійні конфлікти. Таким чином відбувалась боротьба не лише проти УГКЦ, але й проти самого українського народу. Вороги вишукували будь-яких способів, щоб українська нація не була монолітом, але була роздрібнена непорозуміннями. Сьогодні це явно констатують науковці та очевидці. Прикро, що не всі ще до кінця усвідомили це. Дехто покаявся за скоєне; дехто, можливо, переосмислив, що був неправий, але ще не має сміливості і смиренності виправити ситуацію; ще інші бояться це зробити, бо їх просто шантажують… Молю Бога, аби Він допоміг нам зцілити рани минулого та виправити помилки.

Сьогодні ці протистояння вже не є такими гострими, але на жаль ворог і далі намагається нас розділяти. З’являються новомодні зайди-проповідники, які вербують до своїх лав несвідомих вірних і таким чином намагаються повторити давній принцип: «Розділяй та володарюй». Знову ж таки, прикро, що ми не вчимося на помилках історії… Думаю, що цьогорічне відзначення 1025-ліття Хрещення Руси-України є доброю нагодою знайти порозуміння між Церквами-спадкоємницями Свято-Володимирового Хрещення та дійти до спільного знаменника, яким є престол українського народу, за який потрібно молитись і якому треба послужити.

Долати труднощі і виклики, з якими я стикався у минулому, допомагала (та й тепер допомагає) мені віра в те, що я не один; що Господь опікується моїм народом; що проблеми, навіть якщо не до кінця усвідомлюєш їх доцільність, є Божим допуском, а тому служать чи то для очищення, чи то для спокутування, чи то для зміцнення – хоч якими б гіркими вони не здавались.

– Пригадуючи часи підпілля, відродження нашої Церкви, і УГКЦ тепер – наскільки вона змінила своє обличчя? Як виросла? Чи стали іншими її вірні – чи змінились духовні проблеми людей?

Як я вже сказав, спочатку нас, семінаристів і дияконів, церковний провід не надто ангажував до активного церковного служіння, більше того нам навіть наказувалось перебувати в тіні, щоб ворог не зміг виявити нас. Пригадую з тих часів підпілля, що тоді для віруючої людини найважливіше було зберегти віру під шаленим тиском совєтскої системи, не зрадити своїй Церкві, не піддатись на примарні в своїй суті перспективи кар’єрного зросту коштом компромісу з совістю... Згодом, наприкінці 80-их – на початку 90-их, коли УГКЦ виходила з підпілля, мені, молодому священику було доручено душпастирство на Львівщині. Я був свідком інших викликів: відродити віру, допомогти Церкві стати з колін… Незважаючи на об’єктивні труднощі, в народі існувало якесь загальне піднесення, яке додавало сил, вселяло надію…

Зараз, звичайно, ситуація інша, тому й завдання Церкви є іншими. Якщо колись треба було зберегти та відродити віру, то зараз, думаю, ми вже достатньо підготовлені до того, щоб її поширювати. Ми значно розбудували церковні структури, які дозволяють це робити. Думаю, що УГКЦ в Галичині є відповідальною за тих греко-католиків, які перебувають в гірших, ніж вона, умовах – маю на увазі, Схід України, поселення, емігрантів... Ми не можемо забувати того, що значить не мати можливості молитись у власному храмі, з власним священиком, як це було з нами за часів підпілля, а тому просто зобов’язані забезпечити належне душпастирство тим нашим вірним, які в силу різних обставин його не мають. Не можемо забувати й про тих, хто ніколи не чув про Євангеліє, та про тих, хто є тільки номінальним християнином, а насправді не практикує духовного життя…

Стосовно духовних проблем людей, то важко сказати, що вони кардинально змінились, адже людина завжди залишається людиною. Змінюються обставини, в яких вона перебуває, виклики, можливо, є більше спокус, нагод до гріха… Неналежні моральні авторитети, корупція, хабарництво, моральна розгнузданість – ось неповний перелік небезпек, яким легко піддатись. За тотального диктату засобами масової інформації певного способу життя і поведінки ризикуємо прийняти це як норму і зразок для наслідування… А це буде трагедією. І не тільки для духовності українського народу…

Якщо вести мову саме про теперішній період, то відчувається якийсь стан апатії, зневіри серед народу. Парадоксально, що люди навіть будучи дуже незадоволеними проти дій чи бездіяльності влади, не готові для виправлення ситуації активніше вживати механізмів громадянського суспільства. Наприкінці 80-их – на початку 90-их такого не було: повторюсь, панувало загальне піднесення, яке спонукало до дії.

 

– Часто чуємо про такий собі курс на "омолодження" Церкви. А як ви вважаєте, що може прикликати сучасну молодь до храму? Як "омолоджується" УГКЦ?

Так, це можемо часто почути. Особливо багато про це говорилось, коли Главою УГКЦ було обрано Блаженнішого Святослава, тоді одного з наймолодших католицьких єпископів світу. Проте, не тільки через вік свого Предстоятеля наша Церква покликана бути молодою. Ми покладаєм справді великі надії на молодих людей. Вони не тільки майбутнє нашої Церкви і народу, але й теперішнє. Це означає, що ми вже зараз маємо забезпечити їм найсприятливіші умови, щоб вони активно влилися в життя і діяльність церковної спільноти, стали своєрідною рушійною силою.

Це не означає, що ми ідеалізуємо молодь. Сучасній молоді й справді притаманні такі важливі риси, як справедливість, чесність, віра у краще майбутнє, активність… Однак часто молода людина потрапляє у полон типових для свого віку спокус. За таких умов Церква хоче допомогти молоді розкрити свій творчий потенціал, здійснити правильний вибір при реалізації свого покликання, уникнути тих небезпек (і духовних, і матеріальних), які криються за принадами цього світу. Кілька років тому, у 2007 р., ми провели Патріарший Собор, на якому крім делегатів з України були присутні наші вірні з США, Канади, Австралії, Бразилії, Аргентини, європейських країн. На ньому ми намагались пізнати основні проблеми та запити молоді у різних кутках світу для того, щоб накреслити шляхи вирішення існуючих викликів. Я думаю, що цей собор не залишився «на папері»: Церква застосовує його напрацювання на різних рівнях.

Загалом кажучи, вже навіть з того факту, що відповідальні служіння в наших церковних структурах виконують молоді люди, можна зробити висновок, що Церква дає значний кредит довіри молоді, бо бачить в ній досить обнадійливе майбутнє і для Церкви, і для держави.

– Ви – один із учасників Постійного Синоду єпископів УГКЦ. Які нові обов’язки у Вас пов’язані з цим? Що можете сказати – яким буде курс УГКЦ на наступні кілька років? Які ключові завдання ставить перед собою Церква?

Постійний Синод є виборним органом нашої Церкви: наш Патріарх та великий Синод обирають чотирьох єпископів, які своїми порадами Главі УГКЦ допомагають вирішувати певні актуальні питання, з якими стикається Церква. Звичайно, що для мене це дуже відповідальне служіння. Воно вимагає багато подорожувати, бо доводиться краще пізнавати виклики, перед якими стоїть УГКЦ в різних регіонах та країнах світу, щоб мати змогу знайти найкращі розв’язки…

Стосовно розвитку Церкви в найближчі роки, то не можу відкрити Вам чогось надзвичайно нового. Ви знаєте, що ще у вересні 2011 р.Б. Патріярший Синод нашої Церкви прийняв програму розвитку і діяльності нашої Церкви на 10 наступних років під назвою «Жива парафія - місце зустрічі з живим Христом». Всі  напрямки життя і діяльності нашої Церкви знайшли спільний знаменник: побудова живої парафії. Парафія – це не  лише храм, де ведуться богослужіння; вона має включати різні сфери – навчання, катехизацію, праця з молоддю, соціальне служіння, творення атмосфери єдиної родини і т.д.  Якщо парафіяльне життя буде функціонувати добре, то церковна громада буде міцною і успішно відповідатиме на виклики сучасного світу... Реалізація цього і є нашим головним завданням. І не треба думати, що це має робити лише духовенство. Нажаль, ми часто про це забуваємо, але ж Церква це також і миряни… Тому хотів би скористатись нагодою та попросити Ваших читачів допомагати у цьому церковному проводу.

Побудова живої парафії є, до-речі, одним зі способів утвердження Патріаршого устрою УГКЦ. Мені доводилося чути, що, мовляв, наша Церква чомусь останніми роками мало говорить про Патріархат... Це не так. Ми просто від розмов перейшли до реальних дій. Можливо, Ви пам’ятаєте, як новообраний Блаженніший Святослав, Глава УГКЦ, відповів на запитання журналістів, чи він домагатиметься визнання патріаршого устрою: «Я буду розбудовувати патріархат». Цим ми і займаємося. Ми наповнюємо цю структуру реальним змістом, щоб переконати інші Помісні Церкви визнати те, що у минулому столітті вже було проголошено проводом нашої Церкви. Патріархати не просто проголошують, патріархатами стають.

– Нещодавно в Католицькій Церкві обрали нового Папу. А чи, можливо, у Вас була нагода спілкуватись з Папою Франциском? Яким є Ваше враження про нового Вселенського Архиєрея?

На жаль, я не мав змоги познайомитись зі Святішим Отцем Франциском. Його, як він сам, жартуючи, висловився, кардинали знайшли «на іншому кінці світу». Незважаючи на це він мені дуже близький – близький словами і жестами. Думаю, що при виборі цього папи дія Божого провидіння була як ніколи очевидною для всіх: ніхто не міг очікувати, що новим єпископом Риму стане до цих пір широкому загалу майже невідомий кардинал Бергольйо. Тим не менше завдяки його першим крокам можемо сміливо сказати, що це справді дар Божий. Дар Божий для всього світу (не обов’язково католиків), дар Божий для Католицької Церкви. Для нашої Церкви це також справді дар Божий. ЗМІ вже багато писали, що він досить добре обізнаний з нашим народом, нашою церковною традицією… Залишається тільки очікувати, коли наші позитивні сподівання реалізуються.

– Владико, розкажіть про те, з чого розпочинаєте свій кожен день? Чи є у Вас хобі або захоплення? Можливо, займаєтесь якимось видом спорту? Що любите читати?

Кожен день розпочинаю з молитви: особистої та спільнотної. Хоч так і не зовсім правильно говорити, але саме вона і є моїм «хобі чи захопленням». Вона допомагає мені знаходити вихід у непростих ситуаціях, потіху у сумних обставинах… Спортом не займаюсь, можливо, тому що не маю для цього достатнього часу…

Читати люблю. Крім релігійної літератури, залюбки перечитую українську класику. Здобувши освіту у радянських школах, наново відчитую для себе, наприклад, Шевченка і Франка. Нас примушували думати, що вони були якщо не активними богоборцями, то принаймні духовними скептиками… Проте якщо уважно вчитатись в їхні твори без цього ідеологічного тла, то зауважимо, що це не так. Це були глибоко духовні люди зі своїми труднощами і проблемами, які вони, як творчі особистості, відчували і переживали досить гостро і на які реагували у свій спосіб. Але зараз мені не час і не місце заглиблюватись у цю тему…

 

– Чи часто Вам вдається бачитись зі своєю родиною?

Стараюсь підтримувати зв’язки з родиною. Моя мати кілька років тому померла. Залишився батько, який хворіє. Він проживає з моїм братом, який піклується про нього. Я також, коли є потреба, допомагаю. Незважаючи на зайнятість, сам відвідую родичів, особливо при нагоді більших свят. Деколи вони відвідують мене. Я вже казав, що саме в родині зародилось моє священиче покликання, тому я дуже їй вдячний за все.

 

– І наприкінці: оберіть три найважливіші слова у Вашому житті.

Я вже їх обрав багато років тому, правда їх не три, а два. Знаєте, на моєму єпископському гербі є напис «Бог і служіння». Бог є Любов, тому у цьому слові сконцентроване все Святе Письмо, Божі Заповіді та християнські чесноти. У ньому окреслено покликання людської особи. Якщо людина глибоко пізнала Бога, то вона готова розділити цей досвід з іншими, тобто власним життям свідчити про це через своє служіння Богові і ближнім… Думаю, що сенс життя полягає в тому, щоб любити та служити Богові і ближньому.

Дякую!

Я також вдячний за нагоду поспілкуватись з читачами Вашої газети. Хочу побажати усім бути добрими вірними своєї Церкви та відповідальними синами і дочками свого народу. Нехай Господь нам допомагає у цьому.

Теми: інтерв'ю, Ярослав (Приріз)

Інші публікації за темою
Великий піст

pist

 

^ Догори