SDE

Богословський вимір душпастирства молоді (доповідь на IV Сесії Патріаршого Собору УГКЦ «Молодь у Церкві ІІІ Тисячоліття»)

15 серпня 2007
Друк E-mail

Вступ

Ваше Блаженство, Преосвященні владики,
всечесніші отці, преподобні монахи і монахині,
дорогі в Христі браття і сестри, делегати Патріаршого Собору!


II Ватиканський Собор називає молодь „надією Церкви” . Гостро стоїть молодіжне питання й у нашій Українській Греко-Католицькій Церкві, адже часто саме молодь стає початком відродження духовності. Тому ще в 1996 році на Патріаршому соборі УГКЦ було зазначено, що молодь є не тільки майбутнім, але й теперішнім Церкви. Тобто вона вже зараз становить значну й суттєву її частину .

Ми зібрались сьогодні на Патріаршому Соборі, щоб обговорити нові проблеми й виклики в молодіжному середовищі, які ставить перед нами ІІІ Тисячоліття, та накреслити шляхи їх розв’язання. Наш Собор повинен бути максимально практичним: ще в процесі його підготовки Глава і Отець нашої Церкви не раз наголошував, що він не повинен залишитися „на папері”, а це означає, що ми маємо дати максимально „зручні” та придатні для повсякденного використання нашими єпископами, священиками й молодіжними провідниками пропозиції розв’язання наявних проблем. Проте варто наголосити, що будь-яка практична діяльність у Церкві неможлива без її серйозного богословського осмислення. В протилежному випадку ми ризикуємо наразитись на серйозні труднощі, пересади, викривлення та небезпеки.

Саме тому представляємо увазі делегатів Собору доповідь, яка окреслює  богословські засади душпастирства молоді й задає «систему координат», у якій нам доведеться працювати. Та перш ніж говорити про молодіжний апостолат, про різноманітні способи й місця його реалізації, треба задуматися над тим, що надає йому правдивого значення, над його ідентичністю (особливостями, які вказують, звідки він виходить і куди повинен прямувати). Для цього необхідно дати йому глибокого богословського обґрунтування, без якого молодіжний апостолат, як і будь-який апостолат узагалі, втратить свою ідентичність, свій сенс.

Розкриваючи свою тему, я спиратимусь на святоотцівське осмислення біблійного одкровення про Бога й людину та підкріплюватиму свої тези документами Церкви. Мій підхід буде тріадологічним: я візьму за основу порядок Божественного діла спасіння, що, згідно з баченням східних Святих Отців, полягає в Одкровенні Отця через Сина у Святому Дусі та спасінні людини у Святому Дусі через Сина до Отця.

Перша частина цієї доповіді окреслює богословські передумови душпастирства молоді. Основою всього, що існує, є покликання в любові Триєдиного Бога, щоб людина увійшла з Ним у сопричастя. У цьому контексті дуже важливо окреслити, як саме Господь на різних етапах історії спасіння звертався до людини.

Друга частина доповіді стосуватиметься відповіді людини на Божу пропозицію. Ця Божа пропозиція до людини пролунала і розвивалася впродовж історії спасіння, проте повинна бути прийнята кожним особисто у своєму житті. Людина повинна пережити історію спасіння на власному досвіді.

Якщо друга частина містить цілі й завдання, поставлені перед кожною людиною, в тому числі і молоддю, то третя розкриває покликання Церкви допомагати молоді на шляху її подорожі до „дому Отця”.

 

Частина І.

Шлях Бога до людини: від Отця через Сина у Святому Дусі

а) створення: пропозиція Триєдиного Бога


«Як тільки Преблагий Бог не задовільнявся спогляданням Самого Себе, але з надлишку благості захотів, щоб сталося щось, що в майбутньому користувалося б Його благодіяннями й мало участь у Його благості, Він приводить із небуття в буття й творить усе", – пише преподобний Йоан Дамаскин.  Ці слова відомого Отця Церкви в особливий спосіб указують на те, що Бог є любов. Цю проголошену ще євангелистом Йоаном істину папа Венедикт XVI взяв за основу своєї першої енцикліки «Deus caritas est». І справді, Бог є любов’ю як на іманентному рівні (Сам у Собі) – любовне сопричастя Трьох Божих Осіб, – так і на ікономічному рівні, тобто назовні: у своїх відносинах зі світом Він керується любов’ю.

Цю велику істину, яка вповні відкрилася в Новому Завіті, ми можемо знайти вже на перших сторінках Святого Письма. Першим реченням Біблії є «на початку Бог створив», тобто початком всього є свобода Божественної Особи, Котра творить щось абсолютно нове, неповторне, що до цього не існувало, що покликане до розвитку згідно з Його задумом. Так поступово постають небо й земля, моря й суходіл, рослинний і тваринний світ. Для Бога дорогими є як кожна людина, так і кожна рослина. Все огорнене Його любовною увагою, яка називається Провидінням. «І бачив Бог, що все, сотворене Ним, було дуже добре.» (Бт.1). Акт творіння – не просто дія, а співдія Трьох Божих Осіб. Св. Василій Великий говорить: Отець є початковою причиною всього, що існує, Син – причина творча, Дух Святий – причина звершувальна; отже, волею Отця все існує, дією Сина все приводиться до буття, присутністю Духа все відбувається”.

Усі ці сотворені Богом речі є тільки підготовкою до творення чогось особливого, що не просто досі не існувало, але й буде абсолютно несхоже на все досі сотворене. Це – людина. „Тож сказав Бог: «Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу...» (Бт. 1, 26). Ми стаємо свідками надзвичайного Божого акту: йому, на відміну від дотеперішніх, передує розмова. Традиція Церкви бачить у слові «сотворімо» божественну раду Трьох Божих Осіб, яка передує сотворенню людини.

Тому якщо у всьому створеному Всесвіті ми відчитуємо діяння Бога просто як діяння Особи, то у всіх особливостях людської екзистенції ми зауважуємо риси Бога як Пресвятої Тройці. І справді, Святе Письмо свідчить, що людина сотворена не як індивід, а як суспільна істота: «Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу. І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою створив їх» (Бт. 1, 26–27). Божественна спільнота Пресвятої Тройці з надміру любові творить людську спільноту, яка має певну місію у світі.

Що ж це за місія? Про неї також знаходимо згадку у перших главах книги Буття: «Плодіться й розмножуйтеся і наповнюйте землю, оволодійте нею і пануйте над морськими рибами, і над птаством небесним, і над кожним плазуючим живим на землі!» (Бт. 1,28). Таким чином, заповідь Божа стосується, з одного боку, розвитку й помноження спільноти, а з іншого – панування над землею. Розвиток спільноти є наслідком зростання в любові, яка є особливою Божою рисою. Панування – також Господня риса. Тому людина покликана Богом розвивати своє створене Богом єство в певному напрямку.

Людина, згідно зі Св. Василієм Великим, „мала начальство на подобу ангелів” і „своїм життям була подібна до архангелів”.  Будучи, однак, центром Всесвіту, поєднуючи в собі духовне й тілесне начала, вона перевершувала ангелів. Бажаючи підкреслити велич людини, Св. Григорій Богослов називає її „богоносним творінням”.

Святі Отці звертають особливу увагу на слова про створення людини на «Божий образ і подобу». Деякі Отці Церкви відрізняють „образ” від „подоби”, відзначаючи, що образ – це те, що споконвічно вкладено Творцем у людину, а подоба – те, чого потрібно досягти. Св. Іриней Ліонський (ІІ ст.) говорить, що Божий образ – певні Божі прикмети (вільна непримушена воля, прагнення пізнати істину...), а Божою подобою є можливість вдосконалювати їх. Бог творить людину динамічною творчою, такою, що прагне до досконалості: „Бог мав спочатку силу створити людину досконалою, але тому, що людина тільки що створена, вона була би неспроможна прийняти цю благодать, чи, одержавши, затримати”. Подібно говорить і св. Григорій Ниський: „Той, Хто створив людину для участі у Його повноті, зробив людську природу такою, щоб вона містила все те, що прекрасне, і щоб кожна властивість її природи спонукала її тяжіти до відповідного божественного атрибуту” .

Бути сотвореним на образ і подобу означає насамперед старатись уподібнитися до свого Божественного Взірця. Людина покликана розвивати всі свої здібності через „порання” світу, у творчості, чесноті, любові, щоб через це вподібнитися Богові, бо, як каже Григорій Ниський, „метою доброчесного життя є уподібнення Богові”.

Людина – це особа, покликана до участі в житті Триєдиного Бога, щоб віддати хвалу Богові й бути віддзеркаленням блиску його Лику, а через те осягнути повноту своєї людяності. Іншими словами, щоб вповні стати самою собою, людина покликана до обожнення, святості, досягнення подоби Божої, преподобності (термін, що походить від літургійного „преподобний” – людина, яка досягла найвищого ступеню єднання з Богом, „преподобилася” Йому).

У святоотцівській традиції зауважуємо ще один важливий момент. Господь творить людину «на образ». Цим Божим Образом є Син Божий. Він – «Образ Невидимого Бога, первородний усякого творіння» (Кол.1,15). Ось справжній взірець, на який у своєму розвитку покликана орієнтуватись кожна людина. Тільки у Христі вона вповні реалізує своє покликання. Апостол Павло так описує ці перспективи й мету людського зростання: «Аж поки ми всі не досягнемо з'єднання віри й пізнання Сина Божого, Мужа досконалого, у міру зросту Христової повноти» (Еф.4,13).

б) гріхопадіння: бунт людини та його наслідки

Рух людини до Бога, «зростання в повноту Христа», розвиток від образу до подоби – це все синоніми того, що східні Отці називали словом «теозіс», обожнення. Йдеться про  ставанням людиною богоносною по благодаті. Це – поступовий синергійний процес (співдія), що, з одного боку, неможливий без Божої допомоги, а з іншого – вимагає людської співпраці. Спокуса змія в раю: „Станете як боги” – ґрунтувалась на тому, що він запропонував Адамові та Єві фальшиве обожнення: стати богами відразу, без Бога і всупереч Йому. Гріх наших прародичів полягав у тому, що вони повірили в оману «самоставання» богами.

Гріх прародичів розірвав зв’язок людини з Богом. Цей вертикальний вимір наслідків гріхопадіння супроводжує горизонтальний. Людина втрачає гармонійні стосунки з природою й ближніми. Відсутність зв’язку з Троїчною спільнотою Божественних Осіб руйнує людську спільноту. Перші наслідки цього зауважуються ще у раю: Адам і Єва не готові понести відповідальність за вчинене і починають звинувачувати один одного (Бт. 3,12 – 13). Із часом криза міжлюдських стосунків тільки поглиблюється: братовбивство (Бт. 4,8), події, що спричинили всесвітній потоп (Бт. 6 – 7), та розсіяння народів при будівництві Вавилонської вежі як ще однієї самовпевненої спроби суто людськими зусиллями досягнути Бога (Бт. 11) – все це ланки одного ланцюга поступової деградації людини та руйнації людської спільноти.

в) Старий Завіт: поступове об’явлення Бога як Отця

Образом Бога в Його діяльності в історії спасіння є милосердний батько з притчі про блудного сина. Події Старого Завіту свідчать нам, що Бог постає тут справжнім Отцем. Хоча часом здається, що цей Отець занадто жорстокий, проте треба пам’ятати, що Добрий Батько не тільки милує, але й карає, коли це необхідно для добра Його дітей.

Божа любов до людини така велика, що вона дає можливість людині виправити скоєне при гріхопадінні. Бог такий терпеливий, що не руйнує людської свободи. Колись у раю Божа любов дала можливість людині творчо діяти й таким чином зростати. Коли людська самовпевненість перетворила її свободу на сваволю, Бог продовжує поважати навіть цю деградовану свободу. Господь не підносить людину до тієї гідності, яку Він приготував для неї у Своєму задумі, а дає їй можливість відчути весь трагізм ситуації, в якій вона опинилася, та поступово виховує в ній готовність взяти на себе приготовану їй місію.

Із гріхопадінням людини не змінилися мета її життя – обожнення – і покладені на неї завдання – панування над землею та зростання у спільноті. Вимушено були скореговані тільки шляхи досягнення цієї мети й способи реалізації цих завдань. Важкість становища, в якому опинилася людина, вимагала особливого Божого втручання.

Весь Старий Завіт є розповіддю  про підготовку людини до зустрічі з Богом Отцем. Ця зустріч відбудеться у Христі як Новому Адамові, але промінчик надії дано ще старому Адамові в Протоєвангелії Книги Буття: „Я покладу ворожнечу між тобою і жінкою і між твоїм потомством та її потомством. Воно розчавить тобі голову, а ти будеш намагатися ввіп'ястися йому в п'яту” (Бт.3,15).

Місію підготовки людини до зустрічі з Христом у Старому Завіті виконує Святий Дух. Гріхопадіння людини не перекреслило дії Святого Духа, адже “Дух дихає, де хоче” (пор. Ів. 3,8). У дусі святоотцівської традиції ми називаємо Його „Педагогом на шляху до Христа”. Гр. слово „пайдагогос” дослівно означає „той, хто веде дитину”. Це відображує специфіку діяльності Святого Духа в людській історії та особистому житті людини. Він поступово супроводжує людину на всіх етапах її зростання та виховує в ній риси, які будуть їй необхідні при цій зустрічі.

Говорячи про особливу діяльність Святого Духа у Старому Завіті, не варто забувати слів св. Василія Великого про те, що хоч окремі Особи Тройці і здійснюють щось самостійно, та Трьом їм разом належить цілісний задум . Є Три Особи в таїнственному спілкуванні, але їм властивий єдиний погляд Любові і єдина воля спасти людину.

Починаючи від покликання Авраама можемо зауважити, як Святий Дух поступово відновлює зруйновану гріхом людську спільноту. Він вибирає одну людину, виокремлює її, присвячує собі й дає обітницю: „Вийди з землі твоєї, з твоєї рідні і з дому батька твого в край, що його я тобі покажу. А я виведу з тебе великий народ і поблагословлю тебе; та й зроблю великим твоє ім'я, а ти станеш благословенням. Благословитиму тих, що тебе благословляють, і проклинатиму того, хто тебе проклинає. Тобою всі племена землі благословлятимуться” (Бт.12, 1 – 3).

Перші паростки і здійснення Божого благословення конкретно проявляються вже у чудесному народженні Ісаака від безплідної Сари. Таким чином благословення поширюється з однієї особи на сім’ю і рід. Згодом, у Якові і його синах, воно охоплює 12 поколінь Ізраїля. Святий Дух піклується про нову людську спільноту, посвячену Богові, спасає від голодної смерті в Єгипті, помножує її там, а коли їй стає сутужно – виводить з Єгипетської неволі у обіцяну землю, згодом дає державу...

Метою цього процесу Божественної педагогіки є згуртувати Божий Народ, виховати в ньому риси, необхідні для зустрічі з Христом. Даючи Своєму Вибраному народові Закон, Господь наголошує: „Будьте ж мені людьми святими” (Вих.22,30). Дух Святий допомагає людині усвідомити існування зла. Робить Він це педагогічно-наочно через табу на споживання певних видів тварин. Коли в П’ятикнижжі наводиться перелік “нечистих” тварин чи птахів, то йдеться не стільки про тварин, скільки про найпростіший спосіб усвідомлення людиною існування “нечистого”, тобто зла. Вже пророки говорять про любов і милосердя: „Милості хочу, а не жертви”. Псалмоспівець застерігає перед твердосердям (Пс. 4,3), наголошує на сокрушеному дусі як найприємнішій жертві Богові (Пс. 50,19). Через „пророка зрадженої любові” Осію Господь закликає свій народ до вірності. Вже тут стосунки між Богом і вибраним народом прирівнюються до стосунків чоловіка й жінки. Пізніше цю тему розвиватиме апостол Павло, говорячи про Христа й Церкву – Новий Божий Народ (Еф. 5,25.32).

Святий Дух конкретизує людські очікування на спасіння в особі Спасителя, або Помазаника Божого (Месії, Христа). Цілими століттями Дух готує людей до зустрічі з Особою Христа; устами пророків навчає народ бути відкритим на майбутній прихід Месії. Ця відкритість буде знаком месіанської доби, чи “повноти часів”. Окремим представникам народу, як наприклад старцеві Симеону, Дух дає впевненість зустрічі з Месією, про присутність Христа в лоні Марії Дух повідомляє Єлизавету. Таким дуже конкретним чином Дух завершує підготовку людства до приходу Спасителя від гріха. У свою чергу дії Спасителя будуть відбуватися силою Святого Духа.

Ще в Старому Завіті Господь виховував у Народі Божому синівські почуття до Себе. Пророк Єремія так говорить про це: „Назвете Мене батьком і не відвернетеся від Мене” (Єремія 3,19). Але вповні Бога як Отця відкрив нам Син Божий.

г) Новий Завіт: Воплочення Сина Божого і повернення людині перспективи зростання

Послання до Євреїв починається ось цими значущими словами: „Багато разів і багатьма способами в давнину промовляв був Бог до отців через пророків, а в останні ці дні промовляв Він до нас через Сина, що Його настановив Наслідником всього, що Ним і віки Він створив” (Євр. 1,1 – 2). Одкровення-явлення Бога, що почалося ще в Старому Завіті, спрямоване до Христа і в Ньому знаходить своє звершення, бо Він є Сином Божим, що став людиною. Ця істина є серцем християнства.

Вершиною Божої любові є те, що заради спасіння людини Отець посилає Свого Єдинородного Сина. „Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним” (Ів. 3, 16.). Бог у своїй любові дарує нам славу Свого блаженного життя. Таким є Його задум, який Він мав перед створенням світу у Своєму улюбленому Синові, „призначивши нас наперед, щоб ми стали Його синами через Ісуса Христа” (Еф. 1, 4-5), тобто „щоб були подібні до образу Сина Його” (Рм. 8, 29). Східне богослов’я пронизане святооцівським переконанням в тому, що „Бог став людиною для того, щоб людина змогла стати богом”. (св. Атанасій Великий, De incarnatione Verbi).

В Ісусі Христі таїнство людського життя розкривається з більшою ясністю. Посланий Отцем, Він показує нам приклад життя у повній згоді з Ним. Сповнивши місію спасіння людини, Він одночасно виступає взірцем досконалої гармонії з Богом, ближнім, природою і врешті з самим собою. Це взірець гармонії, в якій людина може віднайти повноту свого покликання бути щасливою. Таке діяння відображене в спільноті апостолів, із якими жив Ісус Христос. Крім того, Євангеліє наповнене паралелями зі щоденного життя людини, які закликають нас довіряти Ісусові, іти за Ним. Адже Він не тільки говорив, навчав, Він підтвердив свою любов до нас її найвищим виявом – власною смертю.

У Воплоченні відбулася зустріч Бога й людини. Христос у Своїй особі поєднав Божу та людську природи. Тому Він є для нас образом нашого досконалого єднання з Богом. Крім того, Христос усунув перешкоди до з’єднання людини з Богом – її поневолення гріхом і смертю. Апостол Павло пише: „Як настало ж виповнення часу, Бог послав Свого Сина, що родився від жени, та став під Законом, щоб викупити підзаконних, щоб усиновлення ми прийняли." (Гал. 4, 4-5).

Місія Сина – вказувати на Отця. Коли Христос називає себе «дорогою» й стверджує: «До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене» (Ів. 14,6), – виникає недоречне прохання Пилипа: «Господи, покажи нам Отця, – і вистачить нам». Ісус відповідає йому голосом, сповненим ніжного докору: «Скільки часу Я з вами, ти ж не знаєш, Пилипе, Мене? Хто бачив Мене, той бачив Отця» (Ів. 14,9).

Одним із найважливіших завдань Сина Божого є проповідувати Царство Боже. Саме його навчання, за словами Євангелія, почалося проповіддю про необхідність покаяння, тому що сповнився час і наблизилося Царство Боже. У прощальній бесіді з учнями на Тайній Вечері Ісус Христос, заспокоюючи їх, говорить: «Нехай серце вам не тривожиться! ... Багато осель у домі Мого Отця; а коли б то не так, то сказав би Я вам, що йду приготувати місце для вас?» (Йо. 14, 1-2). Таким чином Він ясно вказує на те, що Царство Небесне, вже "приготовлене" і є доконаним фактом. Але одночасно Царство Боже, про яке йдеться й у притчах, і в Молитві Господній, ще не настало у всій повноті, воно – справа недалекого  майбутнього. Засноване на землі Христом Спасителем, це Царство повинне ще прийти. Тут, на землі його являє Христова Церква.

д) Святий Дух: Утішитель та помічник при зростанні

Як говорити про того, кого неможливо відчути, про того, хто не має визначеного імені, хто живе таємно? У Біблії Святий Дух ніколи не промовляє від себе, говорячи «я», проте Він висловлюється через пророків і нарешті – через Сина. Але навіть сам Ісус Христос дуже мало говорить про Святого Духа перед своїми великими прощальними розмовами. Річ у тому, що для його учнів досвід Духа був невід'ємним від досвіду, який вони отримали від Христа.

Вступною фазою кенотичного (покірного) низходження Третьої Божої Особи – Святого Духа – є Старий Завіт. Ми вже говорили про Його педагогічну діяльність із виховання народу Божого до зустрічі з Сином Божим. Тривання цього процесу засвідчив Христос під час першого свого виступу в Капернаумській синагозі:  “Дух Святий на мені, бо Мене Він помазав, щоб Добру Новину звіщати вбогим. Послав Він Мене проповідувати полоненим визволення, а незрячим прозріння, відпустити на волю помучених, щоб проповідувати рік Господнього змилування.”(Лк. 4,18 – 19).

В одному з тропарів 4-ої пісні 1-го канону зі служби П'ятидесятниці Церква оспівує Святого Духа такими словами: «Сьогодні пізнається Бог істинний, Утішитель, Служитель і Свідок Слова, Котрий говорив через пророків і був проповіданий законом». Ці слова відображають специфіку Одкровення Святого Духа. У Старому Завіті Він діяв як сила Божа, а у Новому був об’явлений людству як Особа Божа. Саме подія П’ятидесятниці є кінцевою точкою руху Триєдиного Бога до людини. Святитель Григорій Богослов пише: „Старий Завіт ясно проповідував Отця, і не з такою ясністю Сина; Новий відкрив Сина й дав вказівку про Божество Духа; нині перебуває з нами Дух, даруючи нам найясніше про Нього пізнання” . І хоч Святий Дух був об’явлений людству найпізніше, та Він постійно був присутній в історії спасіння в подіях Старого Завіту й супроводжував Сина Божого в Його Воплоченні та земному житті.

Процес Одкровення Святого Духа не завершився подією новозавітної П’ятидесятниці, а відбувається в житті кожної людини, коли вона отримує Святу Тайну Миропомазання. Він продовжує перебувати в Церкві.

е) Церква: спільнота, створена Отцем, підготована Сином і явлена Духом

Спасенна місія Сина Божого стосувалася людини не тільки як індивіда: ми вже наголошували, що Триєдиний Бог сотворив людину на Свій образ як спільноту; тому спільнота є природним середовищем її розвитку. У Старому Завіті Господь поступово виховав собі Старозавітну Церкву й привів її до зустрічі з Сином. На час тієї зустрічі до Церкви видимо належав лише один, ізраїльський, народ.

Наступним кроком є об’явлення Церкви не просто як спільноти одного народу, а як спільноти багатьох народів. На цьому етапі визначальною стає діяльність Ісуса Христа. Він творить цю спільноту за допомогою знаків, зрозумілих для сучасників, у контексті Старого Завіту: Він кличе 12 апостолів, пов’язуючи розуміння цього знаку з часами 12 синів Якова – Ізраїля. На місці старого Ізраїля засновується Церква як Ізраїль новий, складений з усіх народів світу: “Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа” (Мт. 28, 19). В цьому повнота Божого задуму про Церкву: зібрати воєдино не тільки сім’ю, рід чи якийсь народ, але ціле людство.

Згуртувати людство у новозавітний народ Божий – це місія Святого Духа. Те, що колись було розпорошене й відчужене (Вавилонська вежа), починає збиратись і знаходити спільну мову (П’ятдесятниця). Таким чином, у Новозавітній Церкві, за словами апостола Павла, „нема юдея ані грека, нема невільника ні вільного, немає ні чоловіка ані жінки, бо всі ви одно у Христі Ісусі. А коли ви Христові, то ви потомство Авраама, спадкоємці за обітницею” (Гал.3,28 – 29, пор. Кол.3,11). Відтворюється гармонія, яка відповідає колись зруйнованому людською сваволею задуму Триєдиного Божества: „Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу...” (Бт. 1, 26).

є) Служіння Церкви: в очікуванні есхатологічного сповнення Царства

У первісній Церкві очікування приходу Господа переживалося особливо інтенсивно. Церква взивала: „Маран-ата” – „Гряди, Господи!” З бігом часу Церква, не забуваючи про те, що діється на землі, ніколи не переставала плекати готовість у надії: вона продовжувала закликати вірних "вгору підносити серця», дивитися в небо, звідки приходить спасіння, вже готове, яке треба прийняти, щоб воно остаточно звершилося, „бо проминає образ світу цього” (1 Кор. 7,31). Фактично все життя віруючого є наближенням і поглибленням майбутньої зустрічі з Христом, який воплотився і прийшов до нас, щоб приготувати своїми Страстями і Воскресінням шлях для нашої особистої Пасхи-переходу до вічного й небесного Єрусалиму, приготованому від віків, але який очікує на те, щоб ми вже тут, на землі уважно й вільно відкрили його небесну і неповторну красу.

Церква, хоч існує в умовах „старого світу”, все ще підвладного смерті, стражданням, насильству, гріху, проте вона вже зараз являє «нове небо й нову землю», на яких «Бог буде все у всьому» (пор. І Кор..15,28). Таким чином, вона своєю природою випереджує історію і, проголошуючи прихід у повноті й силі того Царства, яке вже для неї настало, вказує кожному вірному мету земного життя.

Церква є життям у Пресвятій Тройці «тут і тепер». Як Пресвята Тройця в екстатичній божественній любові «вийшла поза межі» Божества, творячи «межі» творіння й наповнюючи його аж до країв, – так і Церква. Вона перебуває у «світі цьому» як «закваска», бо здатна пройняти його повнотою Троїчного життя. В процесі духовного зростання християнин не може задовольнитися комфортним відвідуванням Церкви. Його місією є відповісти на заклик Христа: “Ідіть і зробіть учнями всі народи” (пор. Мт.28, 19). Живучи в Бозі, християнин покликаний передати божественне життя світові, який потребує спасіння, та допомогти ближнім, котрі потребують його матеріальної чи духовної підтримки. Сходження християнина до потреб світу відбувається наслідуванням кожної з Осіб Тройці в їх спасительному прониканні (перихорезі) Божої любові в світ.

 

Частина ІІ.

Шлях людини до Бога


Вище був окреслений шлях Бога до людини. Упродовж історії спасіння Отець через Сина у Святому Дусі звертається до людини. Пресвята Тройця творить людину, дає їй свободу вільно діяти, допомагає виправити її помилки, спасає, але в свою чергу очікує від неї відповіді. Відповідь людини є процесом наближення у Святому Дусі через Сина до Отця. Цим шляхом покликаний пройти кожен.

а) у Святому Дусі

У Духа не питають, хто Він, а просто тримають свої двері відкритими, аби сприймати Його. От і все. Звідси зрозуміло, чому ми так мало молимося Духові, тоді як завжди молимося в Дусі. „Дійсно, чи думаєш про повітря, коли дихаєш?” – запитує один богослов . А інший богослов висловився так: «Про Святого Духа набагато важче і навіть марніше говорити, ним треба жити» . Ці слова відображають особливість цієї Божественної Особи. Її не можливо побачити, а можна тільки відчути у своєму житті. Дякувати Богові, християнська історія знає велику кількість святих і преподобних, котрі досвідчити присутність і дію Святого Духа та залишили цей досвід нам. Літургія Церкви вказує на те, що „Вся твар словесна й розумна, Духом укріпляючись, служить Богові” (пор. Анафору Божественної Літургії св. Василія Великого).

Енцикліка Івана-Павла II про Святого Духа Dominum et vivificantem від 18 травня 1986 року заслуговує на те, аби жити в нашій свідомості та серцях. Звернімо увагу на другу частину енцикліки, що може здивувати незвичною темою, винесеною в заголовок: «Дух, що висвітлює гріх світу». І справді, Святий Дух дозволяє людині відчути, що її актуальний стан не остаточний і вона не повинна ним задовольнятися. З одного боку, це означає, що в Дусі людина відчуває свою загрозу й обмеженість, з іншого – Він кличе її до постійного зростання у святості. Святий Дух є той, хто весь час веде нас уперед, Він той, хто без упину відкриває нам нові шляхи.

Духовне зростання людини не відбувається внаслідок тих чи інших закономірностей, не є автоматичним процесом, але стається шляхом міжособового спілкування між Святим Духом і людиною. Благодатні дії Святого Духа для сприяння зростанню людини до особової повноти називаються педагогікою Святого Духа.

Діло Христа є початком нової людськості, що стала здатною прийняти дари Святого Духа. Святий Дух у ділі Спасіння об’являє не себе, а Христа, Втілене Слово. Тому, як каже св. псевдо-Макарій, ті, на кого сходить Святий Дух, стають „христами”, спасенними, покликаними трудитися для спасіння світу. Святий Дух повчає й нагадує про все те, що сказав Ісус. Це Він схиляє наш розум, щоб той підкорювався Отцю й був слухняний вірі. Він дарує нашому серцю здатність любити та виконувати Божий Закон. Він допомагає нам правильно здійснювати наше покликання. Діянням Святого Духа людині повертаються втрачені духовні можливості.

Бути дитиною Божою, за словами ап. Павла, означає бути веденими Святим Духом: „Усі бо ті, що їх водить Дух Божий, вони – сини Божі” (Рм. 8, 14). Подібно зазначав Святіший Отець Іван Павло II у своєму посланні до молоді: „Бути синами Божими означає прийняти Святого Духа і дозволити Йому вести нас, бути відкритими на Його діяння у нашій особистій історії і в історії всього людства” .

б) через Сина

Щоб пізнати тайну власного покликання, нам потрібно з покорою та вірою наблизитися до таїнства нашого Бога і у світлі Святого Духа відкрити Божий задум щодо нас. Це можливо здійснити лише в Тому, Хто є Об’явленням високого покликання людини –  у Христі. Без Христа людська особа не може пізнати цілої правди про саму себе – того, що вона передусім покликана осягнути подобу Боголюбного Первообразу через життя у Христі та з’єднання з Ним. Блаженної пам’яті Папа Іван Павло ІІ і Патріарх нашої Церкви Любомир говорять і закликають нас „відплисти на глибину”, щоб наповнити глибшою барвою вже накреслені лінії нашого покликання. Це правда, що сучасній людині, а особливо молоді, потрібна глибина: глибина людськості, глибина правдивої віри, глибина автентичності, глибина радикалізму, глибина отриманого дару покликання й харизми.

Християнство за своєю суттю – релігія спільноти. Існує древня латинська приказка: Unus christianus nullus christianus (один християнин – не християнин). Ніхто не може бути істинним християнином, залишаючись самотньою й ізольованою істотою. Християнство не є вченням або ідеологією, що її окремі люди можуть сприймати для власного використання. Християнство – це спільнота, тобто Церква. Особисті переконання й навіть життєве правило ще не роблять з людини християнина. Передумовою християнського життя є входження в Церкву.

На шляху спасіння людина покликана ввійти у спільноту з Богом і в людську спільноту. Так, вона відновлює зруйновану гріхом свою єдність із Богом та з іншими людьми. Це означає ніщо інше, як стати частиною Церкви – Великої спільноти, що об’єднує Бога й синів Божих. Прийняття дару Божого всиновлення здійснюється через втілення у Христа. Тому перше й основне завдання кожного християнина – це бути учнем Христа. І це не вимога чи обов’язок, а знак безмежної Божої любові.

„Зодягнення у Христа” відбувається у святій Тайні Хрещення. Це унікальна Тайна, що здійснює в людині неповторні зміни. Неправильно казати, що охрещена людина згодом стане святою. Вона вже є святою. Все, що вона покликана зробити – усвідомити свій стан, розвиватися на шляху розпочатого освячення. Таким чином, Тайна Хрещення стає дверима, через які ми входимо на безкінечний шлях духовної досконалості. Неохрещена людина повинна тільки стати на цей шлях – стати онтологічно святою і згодом зростати у своїй святості.

Процес духовного розвитку людини є відповіддю на Божу заповідь: „Будьте ж мені людьми святими” (Вих.22,30), що передбачає обожнення як «уподібнення» Триєдиному Богові. Вершиною всіх устремлінь християнського життя є повнота сопричастя з Богом і спільнотою. Історичним знаком такого життя як руху до повноти стала Пасха Христа – Його Смерть і Воскресіння, які дарували нам звільнення від поневолення старою людиною та зодягнули в нову. Літургійним знаком є Таїнство Євхаристії, звершуване під час Божественної Літургії, коли ми переживаємо спасенне діло Христа, «аж поки Він не прийде». Наближення людини до Бога виявляється в причасті Його Тіла й Крові, взаємоного зближення людей – у тому, що вони стають одним Тілом – Церквою, Голова якої – Христос, а всі вірні – члени. До Євхаристії готують молитви Часослова. Кожна людина разом із запропонованими Літургією Церкви засобами освячення практикує свої духовний подвиг і молитву. На всіх етапах духовного зростання людини Церква пропонує їй підтримку та супровід.

в) до Отця

«Отець» – слово, що дивно звучить для слуху сучасної людини, яка часто відчуває себе сиротою. Деякі сучасні «вчителі підозри» (Фройд, Ніцше) взагалі вважали батьківство репресивним і регресивним явищем. Проте нині дивним чином зростає також ностальгія за батьком – з усіма відтінками, що несе в собі це поняття. Найперше, на горі Синай Бог назвав Себе Мойсеєві «Богом милосердним та милостивим» (Вих.34,6), це ім'я відлунюється у словах апостола Павла: «Отець милосердя й Бог потіхи всілякої» (2Кор.1,3).

Давньоєврейською слово «милосердний» означає почуття, що заглиблюється аж до надр материнства: саме голос крові дає нам відчути себе матір'ю, що веде розмову зі своїми дітьми. Отець є подібним до матері; він відчуває своїх дітей так, як своїх дітей відчуває мати, аж до тієї міри, що Ориген спромігся сказати: Nemo tam mater quam Pater (ніхто настільки не є матір'ю, як Отець).

Ісус Христос сказав: «Передав Мені все Мій Отець. І Сина не знає ніхто, крім Отця, і Отця не знає ніхто, окрім Сина, та кому Син захоче відкрити» (Мт. 11,27; Лк. 10,22). Пізнати Отця можна тільки через Сина. Отримавши від Святого Духа благодать християнства як життя в Христі, людина завдяки Христові починає сприймати Бога як Отця. Це мета життя людини, до якої її покликав Бог від початку. Дією Святого Духа, через Сина людина повертається до Отця. Бо “ніхто не знає Отця, тільки Син, і кому Син зволить відкрити”. Зі свого боку, Отець “знає” світ у Сині Улюбленому. Так через “усиновлення” Життям людина переходить від смерті до життя.

 

Частина ІІІ.

Молодіжне душпастирство: супровід молодої людини на шляху до Бога

Церква покладає великі надії на молодь. Молоді люди в Церкві мають особливе покликання: вони повинні стати її рушійною силою. І не тільки тому, що це наше майбутнє, а тому, що сьогодні це середовище людей із великим потенціалом планів і сподівань. Думаю, що і Церква, і суспільство покликані допомогти зреалізувати цей потенціал.

Водночас хочу зауважити, що тут не йдеться про ідеалізацію молоді. Ми свідомі того, що часто за великими очікуваннями щодо молоді стоїть не завжди оптимістична дійсність. Не можна заперечувати того факту, що сучасна молодь відкрита на такі важливі людські цінності, як справедливість, чесність, надія на майбутнє і на власні сили, мир, братерство, солідарність, пошана до природи, в тому числі й прагнення духовності. Можна сказати, що вона відкрита на глибше життя, ніж те, яке їй пропонує сучасний світ дорослих.

Однак часто молоді люди сповнені тривог, розчарувань, турбот і страхів, бо не бачать, як зреалізувати себе в нинішніх умовах. Мусимо констатувати також, що наша молодь потрапляє в полон типових для її віку спокус. На жаль, першими жертвами духовної й культурної кризи, яка охопила сучасний світ, стають представники молодого покоління. Спрагла до пізнання чогось нового й полишена на саму себе молода людина схильна почути і здійснити першу-ліпшу пропозицію і таким чином наражається на небезпеку потрапити в пастку.

Хочу ще раз наголосити, що молодіжне душпастирство є супроводом Церкви молодих людей у вірі. Ця подорож має різні етапи: зародження, зміцнення, зрілість. Далі ми зупинимось на окремих стадіях цього супроводу молодих людей у вірі, що буде нічим іншим, як конкретизацією тих речей, про які ми вже вище вели мову, коли говорили про зростання людини у Святому Дусі через Сина до Отця.

а) у Святому Дусі: служіння між далекими від Бога

Святий Дух вільний у своїй діяльності. Він „віє, де хоче” (пор. Ів. 3,8) і шукає людину, щоб через Сина привести її до Отця. Церква йде за цим „подихом Духа” і на слово Христа «закидати невід», щоб мати великий улов (пор. Лк. 5,4; пор. Мт. 4,19; Мр. 1,17).

Першим імпульсом до позитивного розвитку є творче невдоволення наявним станом речей. Цей благословенний імпульс Св. Дух скеровує насамперед до молодих людей. Часто молодь переживає гострий протест, коли притаманне їй прагнення ідеалу стикається з реаліями життя. З одного боку, готовність молодих людей до жертовних дій і героїчних зусиль, з іншого – пасивно-пристосовницький, застояний світ, у якому звикли до напівправди, облуди і лицемірства. Світ намагається «вписати» молодь у свої писані й неписані правила, нав’язати їй існуючий стан речей, переконати, що тільки так треба і можна жити.…Цей конфлікт має не лише віковий характер. Він відображає глибшу істину натхненної дії Св. Духа в історії. Це Він, без якого ніхто б не вірив у можливість змінити цей світ. Молода людина у своєму прагненні до змін, до справедливості, до любові, до щастя, можливо, навіть не усвідомлює, що таким чином у ній діє Святий Дух – вічний Обновитель, Дух істини. Але цей самий Дух є Параклетом – Утішителем, а тому в Ньому молода людина здатна здійснити задумане.

На цьому етапі молодіжного душпастирства „у Святому Дусі” йдеться про супровід-свідчення. Церква виходить назустріч молодій людині, яка перебуває далеко від Бога. Можуть бути дві причини цієї віддаленості. По-перше, йдеться про супровід віри молодих нехрещених людей. Тут душпастирство молоді збігається з апостольською місією Церкви „іти і зробити учнями всі народи, христячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа” (Мт. 28, 19). Проте в цьому випадку мова йде про особливий вид місійності, оскільки молодь – особливий прошарок людського суспільства, що вимагає окремої уваги й методів праці з нею.

Особливої уваги потребують молоді люди, які, хоч і охрещені, проте або взагалі не усвідомлюють свого високого статусу зодягнених у Христа синів Божих, або внаслідок певних життєвих обставин втратили це усвідомлення.

Перша зустріч зі сферою сакрального у багатьох молодих людей може відбутися під час звершення якогось Таїнства – Хрещення, Сповіді, Подружжя – або чину йорданських відвідин, благословення дому, похорону... Часто зустріч із церковними священнодійствами викликає в людині зацікавлення й потяг до віри. Завданням душпастирів є відчути це бажання і почати з нею розмову про віру і про необхідність її поглиблення.

Проте найчастіше душпастирство молодих людей, далеких від Бога й Церкви, передбачає вихід їм назустріч у місця, де вони найчастіше перебувають. Ось чому так важлива присутність молодіжних душпастирів у школах, вищих навчальних закладах, війську, в’язницях, на „вулиці”... Слід наголосити, що в цьому випадку йдеться про кваліфікованих душпастирів, які б зуміли донести молодим людям Христове Євангеліє зрозумілою для них мовою.

На цьому етапі молодіжного душпастирства потрібно звертатися до молоді з проповіддю найпростіших християнських ідеалів та цінностей, популяризувати катехизмові істини, пояснювати важливість і сенс дотримання норм моралі...

б) через Сина: уцерковлення, духовне життя і зростання у Таїнствах

Коли Христос розпочав свою прилюдну діяльність, обставини були важчими від наших. Його народ перебував у ярмі, одна частина національної еліти вислуговувалася перед окупантами, інша була поділена на ворогуючі протилежні партії й секти, які нещадно й методично боролися між собою. Народ дбав про своє виживання, глибоко зневірившись у своїх лідерах. Однак все це не завадило Христові діяти. Він кличе, гуртує, збирає навколо себе насамперед молодих людей. Ким були його перші учні? Як правило, прості, але щирі люди. Вони тоді ще навіть не уявляли, у що виллється їхнє знайомство з Христом. А  що вони уявляли? Хтось планував ствердити себе, інший зробити кар’єру, дехто мріяв вигнати окупантів, ще хтось добре заробити. Такими спочатку були вони, майбутні апостоли. Одне їх об’єднувало: прагнення навчитися від Христа-Учителя. Чого Христос навчив їх? Він зумів їм відкрити, що корінь тодішніх негараздів прихований у них самих і називається гріхом; що цього внутрішнього ворога можна перемогти; що з перемоги над гріхом відкривається шлях до розв’язання всіх інших проблем і негараздів. Піти за Христом – це навчитися «бути за» і свідомо відмовитися «бути проти.» Адже той, хто проти, тобто противник, по-єврейськи зветься сатаною.

Зрозуміти такі речі так непросто, що Христос прирівнює це до несення хреста, на якому потрібно розп’ясти людські ідеологічні, політичні, теоретичні уявлення, а тоді побачити реальний шлях воскресіння й життя. «Прийняти» хрест обставин, твердо прямувати за Христом крізь насмішки, глузування, нерозуміння та переслідування – ось що значить стати учнем Христа, тобто християнином. Кожна людина повинна зрозуміти, що для побудови життя, майбутнього потрібні стриманість і терпеливість. Хреста не може бракувати навіть у житті молоді, хоч зрозуміти це молодій людині буває нелегко. Говорячи про це, Папа Бенедикт XVI наводить приклад альпініста, який для здобуття вершини повинен перетерпіти багато труднощів, але, знаючи про радість, яку отримає подолавши гору, долає всі випробовування.

Як ми вище вказали, метою зростання людини у вірі є її обожествлення,  «уподібнення» спільноті Триєдиного Бога. Цей шлях передбачає інкорпорацію людини в спільноту – Церкву. З євхаристійної еклезіології походить чудове слово «сопричастя», яке влучно окреслює євхаристійний характер єдності Христової Церкви. Сопричастя Церкви – це й сопричастя Отця, Сина і Святого Духа в Пресвятій Тройці та сопричастя Бога й людини у Воплоченому Слові, і сопричастя живих і померлих у Христі воскреслому, і сопричастя віруючих та охрещених у Христі євхаристійному, і сопричастя нових неба й землі у Христі Прославленому.

Зауважимо, що коли говоримо про душпастирство молоді, то маємо на увазі супровід  молодих людей. Але тут не йдеться про те, аби просто бути поряд. Церква не „екскурсовод”, який супроводжує молодого юнака чи дівчину в поїздках і походах, не „продюсер”, який організовує для них розважальні заходи. Будьмо уважні, щоб не перетворити наші молодіжні комісії на такі собі „туристичні бюра” та „продюсинг-центри”. Головне в душпастирстві молодого покоління на цьому етапі –дати йому можливість відчути себе „зодягненим у Христа”, приналежним до Христового Тіла, іншими словами, пробудити в молодої людини почуття церковності. Як кожен член у тілі, так і кожен член містичного Тіла-Церкви повинен зайняти своє відповідне унікальне місце, досягти своєї власної цілі, виконати свої функції. Без усвідомлення себе часточкою єдиного організму, неможливо означити роль молодої особи в  Церкві.

Іван Павло ІІ у своєму посланні до V Всесвітнього Дня молоді 1990 року звертався до молодих людей усіх континентів такими словами: «Займіть ваше місце в Церкві, що не є лише місцем тих, до кого скерована вся пастирська діяльність Церкви, а займіть місце як активні протагоністи місії Церкви. Церква є Вашою, а точніше, ви самі є Церквою» . Це є запрошенням для молоді всіх часів і всього світу. Церква бачить у молоді свою подальшу дорогу до майбутнього, бачить у ній відбиток і спогад про ту радісну молодість, якою Дух Христа постійно її збагачує. І саме тому ІІ Ватиканський собор називає молодь «надією Церкви», а в 2000 році Папа Іван Павло ІІ назвав молодь «стражами нового світанку».

Процес воцерковлення молоді передбачає ознайомлення її з історією Церкви на вселенському й помісному рівнях, з особливостями обряду та літургії; не варто забувати про поглиблене читання Святого Письма, ознайомлення з правдами віри... Отже, богословську та біблійну освіту не потрібно вважати прерогативою тільки наших семінарій чи катехитичних інститутів, а виносити її на загальноцерковний рівень, до нашої молоді, щоб виховати в ній здорову й осмислену віру, що її повинен мати „муж досконалий, у міру зросту Христової повноти” (пор. Еф.4,13).

Найсуттєвішими елементами покликання кожного християнина, покликання молодої людини зокрема, є прийняти, усвідомити  Боже усиновлення через особисту злуку з Христом у Святому Дусі. Його Блаженство Патріарх Любомир (Гузар), говорячи про покликання та місце мирян у Церкві, зауважив: „Мирянин не той, хто має свідоцтво про хрещення в Церкві. Мирянин – це той, хто перебуває у зв’язку з Отцем і Сином і Святим Духом”.

А це означає, що усвідомлення молоддю своєї приналежності до церковної спільноти повинно супроводжуватися процесом її духовного зростання. Буття в Церкві і Церквою – не статичне, а динамічне. Ось чому в молодіжному апостолаті потрібно наголошувати на важливості літургійної та особистої молитви, духовного подвигу, частого прийняття Святих Тайн. Без цього ми ризикуємо перетворити Церкву на черговий клуб за інтересами.

в) до Отця: зріла молода людина здатна до відповідальних рішень та свідчення Христа

Церква не може бачити в молодих людях просто предмет пастирської опіки. Насправді ж вони є, і до цього їх треба заохочувати, діяльним суб’єктом, активними учасниками євангелізації й творцями суспільного відновлення. Молодість – це період особливого відкриття власного «я» та складання «життєвих планів», це період зростання, яке повинно бути зростанням «у мудрості, в роках і в ласці у Бога і у людей» (Лк. 2, 52). Зберігаючи впродовж цілого життя позитивні риси, притаманні молодому поколінню, молода людина покликана стати зрілою духом. Це означає, що метою душпастирства молоді є виховання зрілої людини, здатної самостійно пізнавати «знаки часу» та брати участь у служінні Церкви.

Чи не є найточнішим, визначенням, хто ж такий християнин, слова: християнин – це той, хто в Христі не перестає чути голос, що звертається до нього самого: «Ти – Син Мій улюблений», – і той, хто разом із Христом не перестає відповідати: «Ось я, Отче, аби виконати волю Твою». Ми надто призвичаїлися жити як Божі творіння, але ми ще не досить звикли жити як сини Божі.

Важливим обов’язком молодої людини є свідчити Христа, а точніше „засвідчити життя, вкорінене в Христі, у сім’ї, в праці, культурі, науці, соціальному служінні, економічній і політичній діяльності” . Йдеться про те, щоб у буденних обставинах життя керуватися євангельськими цінностями, шукаючи спільного добра та спасіння світу.

Живучи євангельськими цінностями, діти Божі „будують нову цивілізацію, цивілізацію істини й любові: вони є світлом світу і сіллю землі” (пор. Мт. 5, 13-16).  Світ сьогодні „вкрай потребує людей, здатних за допомогою Святого Духа жити як істинні Божі діти” .

Молодь покликана засвідчити Христа у світі, і перш за все у світі однолітків, у світі молоді. Документ Світло народів зазначає: „миряни зосібна покликані до того, щоб зробити Церкву присутньою й діяльною в тих місцях і обставинах, де тільки через них вона може стати сіллю землі” .

Подібним є завдання християнської молоді: засвідчити присутність Христа в її щоденному житті, і особливо, засвідчити красу та багатство свого перебування в Бозі. Особливість цього свідчення та його важливість полягає в тому, що його місцем є таке саме молодіжне середовище. Тому першим завданням молодого християнина є нести Христа, робити Його присутнім у середовищі своїх однолітків. Таке свідчення часто стає причиною, поштовхом до навернення інших молодих людей.

Про цю місію і завдання молоді, неодноразово наголошував у своїх посланнях Святіший Отець Іван Павло II. Його промова до молоді у Флоренції має назву: „Молоде, облагороджуй землю” . Тобто сьогоднішній світ потребує свідчення великої людяності, щирих людських взаємин, у яких особа шукає не власного добра, а добра іншого. Саме молоді люди покликані „віддавати всі свої сили.... для створення більш справедливого світу”, „служити людині, захищаючи її права і гідність” .

Крім такого свідчення загальнолюдських цінностей, світ потребує також і свідчення віри. В іншому посланні Святіший Отець Іван Павло II називає молодь „апостолами нової євангелізації”, „покликаними побудувати цивілізацію любові” . Саме їх він запрошує „слухати Слово Боже і вміти донести його до світу”.

Там, де молодіжний запал переріс у глибоку віру, спостерігаються виразні тенденції до зміцнення церковних парафій, до будування міцного фундаменту релігійності, духовності й апостольського свідчення. Але там, де молодіжне душпастирство і цей молодечий запал відсутні, часто стається так, що церковна спільнота не має що сказати цьому світові й сучасній людині. Як істиною є те, що Церква повинна зберігати й передавати правди віри, так правдою є й те, що вона повинна вміти передавати їх відповідно до обставин нового часу. Саме цю чутливість на „знаки часу” несе в собі молоде покоління. Як зазначав Святіший Отець Іван Павло II, звертаючись до молоді: „Ви потрібні Церкві, щоб вона і в цьому поколінні, і в наступних залишалася юною” .

Висновок

У цій доповіді накреслені основи молодіжного душпастирства. Як супровід у вірі молодої людини, воно є відповіддю на поклик Бога, котрий у Своїй безмежній любові не тільки покликав людину до існування, але й відкрив перед нею захоплюючі перспективи зростання.

Традиція Церкви осмислює це високе покликання людини термінами: святість, обожнення, «уподібнення» Богові. Оскільки Бог – це спілкування Трьох Осіб, то й створена на Його образ людина як особа, не може розвиватися самостійно, а потребує для цього товариства інших. Віддзеркаленням Божої Спільноти Трьох Іпостасей на землі має стати особлива спільнота людей – Церква. Гріхопадіння не змінило поставлених перед людиною завдань. Змінилися тільки способи їх осягнення. Впродовж Старого Завіту Бог поступово об’являє Себе як Отець, в часи Ісуса Христа діє на землі як Син Божий, а у Церкві присутній у Святому Дусі. Протягом історії спасіння дія Божественних Осіб підводить людину з трагічного становища, в якому вона опинилася внаслідок зловживання власною свободою; у Святому Дусі виховує у ній риси, необхідні для зустрічі з Сином Божим; поступово відновлює спільноту людей – Церкву, щоб підвести її через зодягнення у Христа до з’єднання з Отцем.

Історія спасіння людства повторюється в особистому житті кожної людини. Божественна педагогіка подій Старого Завіту вчить нас, що справжнє щастя людини полягає не в бунті перед Богом і перетворенні безцінного дару свободи на сваволю, а в сповненні Божої волі, бо створена на Божий образ людина може розвинути свої здібності, таланти й потенціал тільки у Бозі, осягнувши Його подобу. Шлях розвитку людської особистості є процесом наближення її у Святому Дусі через Сина до Отця (тринітарний аспект), або ж рухом від першого Адама (дитинство) до другого Адама (зрілості в Христі – христологічний аспект), чи рухом від образу до подоби Божої (антропологічний аспект). Людина прямує шляхом духовного зростання не самостійно, а з допомогою Бога і подібних до себе – Боголюдського організму Церкви, котра є спільнотою багатьох людських осіб однієї природи в їх предстоянні перед Богом – Спільнотою Трьох Божественних Іпостасей, що творять одну природу.

До духовного розвитку покликана кожна людина. Якщо йдеться про молоду людину, цей шлях залишається незмінним, проте з огляду на особливості віку, він має свої характерні властивості. Сенс молодіжного душпастирства полягає у супроводі Церквою молодої людини на її шляху до Бога.

Ми схематично накреслили різні етапи цього супроводу – від зародження віри в Дусі через її зміцнення у Христі до її зрілості й відповідальності в Отці. Церква супроводжує молодь у різних місцях, різних духовних станів і на різних етапах її розвитку. Вона повинна знайти якнайадекватніші способи вийти назустріч молодій людині і промовити до неї так, щоб зацікавити її. Душпастирі у своєму служінні не повинні обмежуватися тим, щоб просто бути поряд молодих людей: вони покликані ввести їх у Церкву і сприяти їх духовному зростанню в Сині Божому. Метою молодіжного душпастирста є виховання зрілих християн, які, усвідомлюючи Бога своїм Отцем, самі здатні свідчити Христа у світі.

У цьому й полягає богословський вимір молодіжного душпастирства, і я закликаю делегатів Собору до спільної праці в пошуках конкретних шляхів і методів його практичної реалізації в умовах сучасного світу.

Київ, 15 серпня 2007 р. Б.

Владика Ярослав (Приріз)
Єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицький



[1] II Ватиканський Собор, Декларація про християнське виховання, Gravissimum educationis, 2.
[2] пор. Єп. Петро Стасюк, Програмна доповідь, у: Документи патріаршого Собору УГКЦ, перша сесія, жовтень 1996, Львів, Свічадо, 1998, с. 306.
[3] Точне викладення православної віри 2,2.
[4] PG 32, 136.
[5] Пор. PG 31, 344C.
[6] Пор. PG 37, 690.
[7] Григорій Ниський. Велика катехиза, PG 45, 24.
[8] Пояснення блаженств 1,4.
[9] Пор. De Spiritu Sancto, V, 10.
[10] PG 36,161 -164; цит. за: Лосский. Очерк мистического богословия. С. 121.
[11] Кардинал Роже Ечегерай, Істиний Бог, Істина Людина. Дух і Літера, 2005, ст. 31
[12] Архимандрит Киприан. Патрология. С. 112
[13] Иоанн Павел II, Послание к молодым людям мира по случаю VI всемирного дня молодежи 1991 г., н. 3.
[14] Іван Павло ІІ, Messagio di Giovanni Paolo II per la V Giornata Modiale della Gioventu 1990, // www.vatican.va //messages/youth/documents/
[15] Патріарх Л. Гузар, Хто є мирянин//www.zustrich.lviv.ua./myrianyn1.htm1
[16] Consiglio della Giustizia e della Pace, n. 543.
[17] Иоанн Павел II, Послание к молодым людям мира по случаю VI всемирного дня молодежи 1991 г., н. 2.
[18] Иоанн Павел II, Послание к молодым людям мира по случаю VI всемирного дня молодежи 1991 г., н. 2.
[19] Світло народів, 33.
[20] Иоанн Павел II, Молодые, очеловечивайте землю, Фолоренция, 19 октября 1986.
[21] Иоанн Павел II, Господь зовет вас служить человеку, защищая его права и достоїнство,Парагвай, 18 мая 1988.
[22] Иоанн Павел II, Апостолы новой евангелизации. Призванной построить цивилизацию любви, , Буэнос-Айрес, 11 апреля 1987.
[23] Иоанн Павел II, Выступление перед представителями молодежных движений в центре св. Марка, Австрия, Зальцбург, 26 июня 1983, н. 7.

 

LOGO ZIZD MYRIAN 2018

^ Догори