Владика Ярослав освятив дзвони у с.Нагірне на Самбірщині [фото]

8 листопада, у свято св. Дмитрія Солунського, владика Ярослав відвідав парафію с. Нагірне на Самбірщині. З нагоди храмового празника єпископ відслужив Архиєрейську Літургію у співслужінні о. Івана Дубравського, адміністратора парафії, і священиків Самбірського, Дрогобицького, Мостиського, Судовишнянського й Мокрянського деканатів. Владика Ярослав звершив також чин освячення нових дзвонів. Детальніше...

У Дрогобичі відбулось засідання Пресвітерської ради

7 листопада у м. Дрогобичі, в приміщенні Єпархіального управління Самбірсько-Дрогобицької єпархії, відбулось чергове засідання Пресвітерської ради. Засідання ради розпочав владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, який привітав пресвітерів та пригадав присутнім питання, які мали розглядатись на цьому засіданні ради. Участь в засідання взяв також владика Григорій, єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Детальніше...

У Трускавецькому деканаті відсвяткували 25-ліття Самбірсько-Дрогобицької єпархії [фото]

4 листопада владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відвідав з душпастирським візитом парафію Успення Пресвятої Богородиці м. Стебник на Дрогобиччині. Цього дня духовенство й вірні Трускавецького деканату святкували 1030-ліття Хрещення Руси-України, 25-ліття створення Самбірсько-Дрогобицької єпархії і 25-ліття заснування парафії Успення Пресвятої Богородиці. З цієї нагоди владика Ярослав відслужив Архиєрейську Літургію в співслужінні о. Петра Івасівки, декана трускавецького і адміністратора парафії, о. Володимира Лужецького та священиків Трускавецького деканату. Детальніше...

Проповідь з нагоди святкування 25-ліття Самбірсько-Дрогобицької єпархії в Трускавецькому деканаті

Слава Ісусу Христу! Всесвітліші і всечесніші отці, улюблені в Христі брати і сестри! У сьогоднішній благовісті ми чуємо про подію екзорцизму, вигнання злих духів, що чинить Ісус Христос. Це один із багатьох екзорцизмів, згаданих в Євангеліях. Божественний Учитель звільняє одержимих людей, щоб показати свою владу над нечистими духами. Вони знають, хто такий Ісус Христос, ще здалека визнають Його Сином Божим: «Що мені й тобі, Ісусе, сину Бога Всевишнього? Благаю тебе, не муч мене!» (Лк. 8, 28). Однак випадок, про який чуємо сьогодні, особливий, бо відбувається в Геразин-краї. Це територія навпроти Галилеї, по той бік Йордану. Це одне з міст Десятимістя, грецькою Декаполісу, населенням якого були здебільшого погани.  Христос іде туди, щоб і цей народ, про який писав пророк Ісая, сидячи в темряві й тіні смерті, побачив світло велике (пор. Іс. 9, 1). Перший, кого Ісус зустрічає там, був біснуватий чоловік. Два моменти зазначає євангелист Лука про нього: від давнього часу не носив одягу і мешкав не в хаті, а в гробах, тобто місцях для померлих. Чоловік перебуває в просторі смерті. Людина, опанована гріхом, перебуває в просторі смерті. Так євангелист описує стан того, хто вступив у спілку зі злим духом. Союз «людина – диявол» докорінно різниться від союзу, що його хотів мати Бог із людиною. Бог хоче мати спілкування з людиною як зі своїм творінням, щоб вона могла, слухаючи Його голосу та розмовляючи з Ним, уподібнюватися до свого Творця (пор. Бут. 1, 26). І коли особа відвертається від Господа, то Він старається привернути увагу людини для її ж добра, але робить це без примусу. Бог людині дав свобідну волю – вільний вибір. Диявол же підступом привернув увагу людини до себе (пор. Бут. 3, 1–7) і відтоді старається заманити її обманом, щоб поневолити. Отож сьогоднішнє Боже Слово показує нам Ісуса Христа як визволителя, який повертає гідність людині, визволяє її з рабства диявола. Євангелист Лука розповідає нам, що чоловік, який виходить назустріч Ісусові в Геразинському краю, був опанований демонами. Коли Ісус спитав його: «Як тобі на ім’я?»  –  той відповів: «Легіон». Злий дух виявляє свою лукаву сутність. Він намагається приховати власне ім’я за загальною назвою, легіоном, тобто вказує на велику групу, бо він є батьком брехні. Водночас, можемо собі уявити, яким був стан того чоловіка: римський військовий легіон налічував 5-6 тисяч вояків. Гріх має дуже багато різних імен: гордість, захланність, нечистота, заздрість, непоміркованість, гнів, лінивство, жадоба влади чи помсти, наркотична та алкогольна залежність тощо. Багато гріхів у житті людини стається тоді, коли вона забуває про присутність Бога в щоденному житті, Його любов і заповіді. Сатана часто заманює особу підступами, неправдою, різними пристрастями, земними речами, щоб представити зло у вигляді добра, зосередити увагу на дочасних потребах і таким чином відвернути людину від Бога, спасіння її душі, від мети життя. У сучасному світі слово «роздвоєність» – ключове. У нас роздвоєні особистості, сім’ї, родини, нації, країни тощо. Сьогодні багато хто характеризується роздвоєною відданістю: частково – Христові, частково – собі; одна частина віддана Христові, інша – ні; одна – Царству Божому, інша – ні. Але ж ми створені, щоб знайти щастя і свою цілісність, скерувавши своє життя до найвищої мети в цілому всесвіті – Бога в Особі Христа. Ми вкрай потребуємо єднальної сили, чогось, що стримало б нас від «поділу на частини». Він – Господь єдиний, з яким пов’язане все, – єдиний, з ким ми стаємо досконалими: лише Він спроможний скріпити наше життя і утримати його від поділу на частини. Біснуватого опанував диявол, тобто той, через кого у світ увійшла смерть. Ісус звільнив цього чоловіка тільки одним своїм словом. І ми також у хрещенні, під час якого священик читає молитви екзорцизму, отримали звільнення від гріха, від смерті, від диявола. Ми немов здобули імунітет, але мусимо і надалі бути пильними. Тому щодня просимо Отця: «Не введи нас у спокусу, але ізбав нас від лукавого». Спокусник застосовує до нас одну-єдину тактику – обман, через який викликає недовіру до Бога, вселяє страх у серце людини (див. Бут. 3). Однак ми, відроджені до свободи через Ісуса Христа, маємо Святого Духа, Духа Істини, який наповнює нас і вчить розпізнавати те, що керує нашим серцем. Іноді нас атакує «легіон» спокус, і тоді ми перебуваємо в сум’ятті, не знаємо, що робимо – пелена заступає наш погляд, розум, немов наркозом сковується наша воля. Ми стаємо рабами страху і дозволяємо спокусникові обманювати нас. Ледь бачимо, бо наше серце вже не слухає голосу Отця, воно стривожене. Якщо ж ми з Господом, то в нашому серці панує мир і довіра, – почуття, які непомильно засвідчують єдність із Богом. Що трапилося після того, як люди побачили на власні очі, що Ісус зробив для цього Геразинського біснуватого? Господь зцілив чоловіка, якого вони вважали безнадійним. Він  “сидів при ногах Ісуса, зодягнений та при умі” (пор. Лк. 8, 35), уперше відчував спокій у душі. Він більше не той обідраний, розтріпаний, роздвоєний чоловік. Його непотрібно було більше в’язати «кайданами та ланцюгами», які він звичайно розривав і «трощив». Тепер він спокійний, уже не викрикує тих жахливих звуків, від яких мороз іде по спині. Він більше не набиває собі синців, не б’є себе палицями і камінням, не перебуває в гробах – він зцілений. Демони відійшли, нарешті він став спокійним і мирним, Ісус зцілив його.             Отож сталася подія, якої ніхто не очікував. Здавалося б, що мешканці краю сприймуть це чудо з радістю, що вони попросять Ісуса залишитися з ними і ще проявити свою дивовижну силу. Вони стоять перед обличчям самого Сина Божого. Вони могли б отримати воду життя - досить було б попросити! Вони могли б отримати хліб життя - досить було б узяти! Проте вони просять про інше: «Тоді все населення Геразинської округи почало його просити, щоб відійшов від них” (пор. Лк. 8, 37). Чому? Чому вони попросили Його піти? Причина в тому, що геразинці втратили дещо зі свого дочасного. Демони ввійшли в стадо свиней, яке тоді «кинулося... з кручі в озеро та й потонуло» (Лк. 8, 33). Люди зазнали матеріальної шкоди. Вони більше такого не бажали. Ісус порушив їхній спосіб життя, їхню систему цінностей. Свині були важливіші за людей! Та не лише мешканці Геразинського краю просили Ісуса піти… Ще й сьогодні є багато людей, які хочуть сумніватися в існуванні Бога, хочуть вірити, що Його немає, хочуть триматися осторонь Церкви, бо не бажають, щоб Христос увійшов у їхнє життя. Адже з такою позицією можна вести бездумне життя: не треба задумуватися над тим, що згрішили; не треба усвідомлювати, що Господь заплатив терпінням і хресною смертю за їхнє прощення, щоб відчути всю мерзенність свого гріха... Жити осторонь від Церкви їм здається легше! Легше вилучити Ісуса зі свого життя – однак це самообман! Це правда, що Ісус прийшов, пообіцявши принести мир. Проте Він звичайно змушує нас відчувати неспокій із самим собою і з нашим світом. Він змушує нас відчувати неспокій зі злом у нашому житті й у нашому світі. Як лікар ламає зігнуту кістку для того, щоб її вирівняти, так і Господь може зламати в нас поганий дух, щоб дати нам шанс запалитися Святим Духом. Він вижене злих духів, щоб наповнити нас Утішителем Життя – Духом Істини. Ісус приходить зцілити наші недуги, перев’язати наші рани. Але чи зможе лікар нас вилікувати, якщо ми спершу не покажемо Йому свої рани? Нажаль, часто ми вагаємось, чи варто показати Ісусові наші недуги, наші гріхи… Нехай під час наших богослужінь Дух Святий Утішитель і Життя Податель поверне нам усвідомлення і цінність свободи. Як і тому чоловікові, нам слід сидіти, але не бездіяльно, а слухаючи Слово Боже. Така людська поведінка не раз згадана в Євангелії (пор. Лк. 10, 39). Якщо ми в глибині серця слухаємо нашого Господа, Святий Дух зодягає нас, але не в матеріальний одяг, а в самого Христа. Через слухання Божого голосу до нас повертається духовне здоров’я, хоч би яким було наше каліцтво. Ісус є тим живим середовищем, в якому ми відроджуємося. У Ньому ми вже не загублені, а віднайдені.  Кожному з нас, що творимо Церкву, Тіло розп’ятого й воскреслого Господа, дано отримати звільнення і бути посланими «розказати все те, що Бог зробив нам» (див. Лк. 8, 39). Розповідати слід не про себе, а про нашого Чудотворця, нашу «Добру Новину» (Мт. 11, 5), яку Отець дарує для всіх. Дорогі в Христі! Цю Божу премудрість і любов до людини, які дають життя вічне, ми відкриваємо в Церкві, де Господь продовжує нам служити плодами свого відкуплення. Цього року місцева Церква, народ Божий, що проживає в нашому мальовничому прикарпатському краю, тобто наша Самбірсько-Дрогобицька єпархія, святкує 25 років від заснування. Історія нашої єпархії – це історія справжніх християн і щирих українців, які прийняли дар Христової віри від своїх предків, засвідчили вірність Христові та Його Вселенській Церкві ціною власного життя і мучеництва та нині продовжують жити своєю вірою і передавати її своїм дітям та внукам як найцінніший спадок та найбільший скарб. Народна мудрість каже: хто знає своє минуле, той має майбутнє. Хоч і відносно молода, Самбірсько-Дрогобицька єпархія не постала на пустому місці, а є спадкоємицею однієї з найдавніших єпископських катедр України – Перемишльсько-Самбірсько-Сяноцької. Датою заснування вважається перша половина ХІІІ ст., однак її витоки пов’язують ще з часами перед Свято-Володимировим Хрещенням Русі-України. Історія християнства на теренах Самбірсько-Дрогобицької єпархії сягає традиції святих рівноапостольних Кирила й Методія, просвітителів слов’янських. У Никонівському літописі міститься згадка про існування окремої Самбірської єпархії, церковна традиція про існування якої знаходить підтвердження в грамоті 1422 року. Історичні джерела зберегли імена трьох самбірських єпископів: Авраама (1254 р.), Євфимія (1271 р.) і Антонія (1295 р.). Тому цілком правдоподібно, що в XIII ст. існувало Самбірське єпископство, яке на початку XV ст. було прилучене до Перемишльського. Після Другої світової війни славна Перемишльська єпархія, фактично, припинила своє легальне існування. Її територія була поділена між Польщею і Радянським Союзом. Лише з крахом комуністичного режиму на цих землях з древньою християнською традицією вдалося відновити повноцінне церковне життя: в Польщі – через відновлення Перемишльсько-Варшавської архиєпархії; в Україні – через створення нової Самбірсько-Дрогобицької єпархії, що сталося 12 липня 1993 р.Б.. Ювілейний рік – це добра нагода подякувати Богові за ті незліченні благодаті, які ми від Нього отримали, а також скласти шану всім, хто впродовж цього періоду підтримував і надалі підтримує наші зусилля в розбудові церковного життя. Ми дякуємо Богові за кожного вірного, бо всі: священнослужителі, богопосвячені особи, миряни – є найбільшим Божим даром для нашої єпархії. Усе, що за благодаттю Божою нам вдалося здійснити, стало можливим завдяки щиро віруючим людям в Україні та світі, які люблять Церкву, як свою матір, піклуються про її зростання, дбають про розвиток, сприяють розбудові. Хотілося б, щоб цей ювілейний рік став нагодою для кращого пізнання нашої церковної традиції, спонукою до поглиблення віри, дбайливого передавання її прийдешнім поколінням та мужнього її свідчення у світі, в якому, на жаль, стаємо свідками нових загрозливих тенденцій, котрі, якщо на них належним чином не реагувати, можуть призвести до ще однієї морально-духовної катастрофи – не меншої від тієї, яку світ пережив у ХХ ст. у вигляді комуністичного і нацистського режимів. Сподіваюся, що цей ювілейний рік також допоможе нам краще усвідомити, що таке Церква. Це не якесь абстрактне поняття, а жива реальність, причетність до якої має переживати кожен християнин у Вселенській Церкві, у власній помісній Українській Греко-Католицькій Церкві, в єпархії, як місцевій Церкві, та в парафіяльній громаді. Нехай Господь щедро благословить кожного, хто трудиться над прославою Його Імені, а благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 4 листопада 2018 року Божогом. Стебник У сьогоднішній благовісті ми чуємо про подію екзорцизму, вигнання злих духів, що чинить Ісус Христос. Це один із багатьох екзорцизмів, згаданих в Євангеліях. Божественний Учитель звільняє одержимих людей, щоб показати свою владу над нечистими духами. Вони знають, хто такий Ісус Христос, ще здалека визнають Його Сином Божим: «Що мені й тобі, Ісусе, сину Бога Всевишнього? Благаю тебе, не муч мене!» (Лк. 8, 28). Однак випадок, про який чуємо сьогодні, особливий, бо відбувається в Геразин-краї. Це територія навпроти Галилеї, по той бік Йордану. Це одне з міст Десятимістя, грецькою Декаполісу, населенням якого були здебільшого погани.  Христос іде туди, щоб і цей народ, про який писав пророк Ісая, сидячи в темряві й тіні смерті, побачив світло велике (пор. Іс. 9, 1).Перший, кого Ісус зустрічає там, був біснуватий чоловік. Два моменти зазначає євангелист Лука про нього: від давнього часу не носив одягу і мешкав не в хаті, а в гробах, тобто місцях для померлих. Чоловік перебуває в просторі смерті. Людина, опанована гріхом, перебуває в просторі смерті. Так євангелист описує стан того, хто вступив у спілку зі злим духом. Союз «людина – диявол» докорінно різниться від союзу, що його хотів мати Бог із людиною. Бог хоче мати спілкування з людиною як зі своїм творінням, щоб вона могла, слухаючи Його голосу та розмовляючи з Ним, уподібнюватися до свого Творця (пор. Бут. 1, 26). І коли особа відвертається від Господа, то Він старається привернути увагу людини для її ж добра, але робить це без примусу. Бог людині дав свобідну волю – вільний вибір. Диявол же підступом привернув увагу людини до себе (пор. Бут. 3, 1–7) і відтоді старається заманити її обманом, щоб поневолити. Отож сьогоднішнє Боже Слово показує нам Ісуса Христа як визволителя, який повертає гідність людині, визволяє її з рабства диявола. Євангелист Лука розповідає нам, що чоловік, який виходить назустріч Ісусові в Геразинському краю, був опанований демонами. Коли Ісус спитав його: «Як тобі на ім’я?»  –  той відповів: «Легіон». Злий дух виявляє свою лукаву сутність. Він намагається приховати власне ім’я за загальною назвою, легіоном, тобто вказує на велику групу, бо він є батьком брехні. Водночас, можемо собі уявити, яким був стан того чоловіка: римський військовий легіон налічував 5-6 тисяч вояків. Гріх має дуже багато різних імен: гордість, захланність, нечистота, заздрість, непоміркованість, гнів, лінивство, жадоба влади чи помсти, наркотична та алкогольна залежність тощо. Багато гріхів у житті людини стається тоді, коли вона забуває про присутність Бога в щоденному житті, Його любов і заповіді. Сатана часто заманює особу підступами, неправдою, різними пристрастями, земними речами, щоб представити зло у вигляді добра, зосередити увагу на дочасних потребах і таким чином відвернути людину від Бога, спасіння її душі, від мети життя. У сучасному світі слово «роздвоєність» – ключове. У нас роздвоєні особистості, сім’ї, родини, нації, країни тощо. Сьогодні багато хто характеризується роздвоєною відданістю: частково – Христові, частково – собі; одна частина віддана Христові, інша – ні; одна – Царству Божому, інша – ні. Але ж ми створені, щоб знайти щастя і свою цілісність, скерувавши своє життя до найвищої мети в цілому всесвіті – Бога в Особі Христа. Ми вкрай потребуємо єднальної сили, чогось, що стримало б нас від «поділу на частини». Він – Господь єдиний, з яким пов’язане все, – єдиний, з ким ми стаємо досконалими: лише Він спроможний скріпити наше життя і утримати його від поділу на частини.Біснуватого опанував диявол, тобто той, через кого у світ увійшла смерть. Ісус звільнив цього чоловіка тільки одним своїм словом. І ми також у хрещенні, під час якого священик читає молитви екзорцизму, отримали звільнення від гріха, від смерті, від диявола. Ми немов здобули імунітет, але мусимо і надалі бути пильними. Тому щодня просимо Отця: «Не введи нас у спокусу, але ізбав нас від лукавого». Спокусник застосовує до нас одну-єдину тактику – обман, через який викликає недовіру до Бога, вселяє страх у серце людини (див. Бут. 3). Однак ми, відроджені до свободи через Ісуса Христа, маємо Святого Духа, Духа Істини, який наповнює нас і вчить розпізнавати те, що керує нашим серцем. Іноді нас атакує «легіон» спокус, і тоді ми перебуваємо в сум’ятті, не знаємо, що робимо – пелена заступає наш погляд, розум, немов наркозом сковується наша воля. Ми стаємо рабами страху і дозволяємо спокусникові обманювати нас. Ледь бачимо, бо наше серце вже не слухає голосу Отця, воно стривожене. Якщо ж ми з Господом, то в нашому серці панує мир і довіра, – почуття, які непомильно засвідчують єдність із Богом.Що трапилося після того, як люди побачили на власні очі, що Ісус зробив для цього Геразинського біснуватого? Господь зцілив чоловіка, якого вони вважали безнадійним. Він  “сидів при ногах Ісуса, зодягнений та при умі” (пор. Лк. 8, 35), уперше відчував спокій у душі. Він більше не той обідраний, розтріпаний, роздвоєний чоловік. Його непотрібно було більше в’язати «кайданами та ланцюгами», які він звичайно розривав і «трощив». Тепер він спокійний, уже не викрикує тих жахливих звуків, від яких мороз іде по спині. Він більше не набиває собі синців, не б’є себе палицями і камінням, не перебуває в гробах – він зцілений. Демони відійшли, нарешті він став спокійним і мирним, Ісус зцілив його. Отож сталася подія, якої ніхто не очікував. Здавалося б, що мешканці краю сприймуть це чудо з радістю, що вони попросять Ісуса залишитися з ними і ще проявити свою дивовижну силу. Вони стоять перед обличчям самого Сина Божого. Вони могли б отримати воду життя  досить було б попросити! Вони могли б отримати хліб життя  досить було б узяти! Проте вони просять про інше: «Тоді все населення Геразинської округи почало його просити, щоб відійшов від них” (пор. Лк. 8, 37). Чому? Чому вони попросили Його піти? Причина в тому, що геразинці втратили дещо зі свого дочасного. Демони ввійшли в стадо свиней, яке тоді «кинулося... з кручі в озеро та й потонуло» (Лк. 8, 33). Люди зазнали матеріальної шкоди. Вони більше такого не бажали. Ісус порушив їхній спосіб життя, їхню систему цінностей. Свині були важливіші за людей! Та не лише мешканці Геразинського краю просили Ісуса піти… Ще й сьогодні є багато людей, які хочуть сумніватися в існуванні Бога, хочуть вірити, що Його немає, хочуть триматися осторонь Церкви, бо не бажають, щоб Христос увійшов у їхнє життя. Адже з такою позицією можна вести бездумне життя: не треба задумуватися над тим, що згрішили; не треба усвідомлювати, що Господь заплатив терпінням і хресною смертю за їхнє прощення, щоб відчути всю мерзенність свого гріха... Жити осторонь від Церкви їм здається легше! Легше вилучити Ісуса зі свого життя – однак це самообман!Це правда, що Ісус прийшов, пообіцявши принести мир. Проте Він звичайно змушує нас відчувати неспокій із самим собою і з нашим світом. Він змушує нас відчувати неспокій зі злом у нашому житті й у нашому світі. Як лікар ламає зігнуту кістку для того, щоб її вирівняти, так і Господь може зламати в нас поганий дух, щоб дати нам шанс запалитися Святим Духом. Він вижене злих духів, щоб наповнити нас Утішителем Життя – Духом Істини. Ісус приходить зцілити наші недуги, перев’язати наші рани. Але чи зможе лікар нас вилікувати, якщо ми спершу не покажемо Йому свої рани? Нажаль, часто ми вагаємось, чи варто показати Ісусові наші недуги, наші гріхи…Нехай під час наших богослужінь Дух Святий Утішитель і Життя Податель поверне нам усвідомлення і цінність свободи. Як і тому чоловікові, нам слід сидіти, але не бездіяльно, а слухаючи Слово Боже. Така людська поведінка не раз згадана в Євангелії (пор. Лк. 10, 39). Якщо ми в глибині серця слухаємо нашого Господа, Святий Дух зодягає нас, але не в матеріальний одяг, а в самого Христа. Через слухання Божого голосу до нас повертається духовне здоров’я, хоч би яким було наше каліцтво. Ісус є тим живим середовищем, в якому ми відроджуємося. У Ньому ми вже не загублені, а віднайдені. Кожному з нас, що творимо Церкву, Тіло розп’ятого й воскреслого Господа, дано отримати звільнення і бути посланими «розказати все те, що Бог зробив нам» (див. Лк. 8, 39). Розповідати слід не про себе, а про нашого Чудотворця, нашу «Добру Новину» (Мт. 11, 5), яку Отець дарує для всіх.Дорогі в Христі! Цю Божу премудрість і любов до людини, які дають життя вічне, ми відкриваємо в Церкві, де Господь продовжує нам служити плодами свого відкуплення. Цього року місцева Церква, народ Божий, що проживає в нашому мальовничому прикарпатському краю, тобто наша Самбірсько-Дрогобицька єпархія, святкує 25 років від заснування. Історія нашої єпархії – це історія справжніх християн і щирих українців, які прийняли дар Христової віри від своїх предків, засвідчили вірність Христові та Його Вселенській Церкві ціною власного життя і мучеництва та нині продовжують жити своєю вірою і передавати її своїм дітям та внукам як найцінніший спадок та найбільший скарб. Народна мудрість каже: хто знає своє минуле, той має майбутнє. Хоч і відносно молода, Самбірсько-Дрогобицька єпархія не постала на пустому місці, а є спадкоємицею однієї з найдавніших єпископських катедр України – Перемишльсько-Самбірсько-Сяноцької. Датою заснування вважається перша половина ХІІІ ст., однак її витоки пов’язують ще з часами перед Свято-Володимировим Хрещенням Русі-України. Історія християнства на теренах Самбірсько-Дрогобицької єпархії сягає традиції святих рівноапостольних Кирила й Методія, просвітителів слов’янських. У Никонівському літописі міститься згадка про існування окремої Самбірської єпархії, церковна традиція про існування якої знаходить підтвердження в грамоті 1422 року. Історичні джерела зберегли імена трьох самбірських єпископів: Авраама (1254 р.), Євфимія (1271 р.) і Антонія (1295 р.). Тому цілком правдоподібно, що в XIII ст. існувало Самбірське єпископство, яке на початку XV ст. було прилучене до Перемишльського. Після Другої світової війни славна Перемишльська єпархія, фактично, припинила своє легальне існування. Її територія була поділена між Польщею і Радянським Союзом. Лише з крахом комуністичного режиму на цих землях з древньою християнською традицією вдалося відновити повноцінне церковне життя: в Польщі – через відновлення Перемишльсько-Варшавської архиєпархії; в Україні – через створення нової Самбірсько-Дрогобицької єпархії, що сталося 12 липня 1993 р.Б.. Ювілейний рік – це добра нагода подякувати Богові за ті незліченні благодаті, які ми від Нього отримали, а також скласти шану всім, хто впродовж цього періоду підтримував і надалі підтримує наші зусилля в розбудові церковного життя. Ми дякуємо Богові за кожного вірного, бо всі: священнослужителі, богопосвячені особи, миряни – є найбільшим Божим даром для нашої єпархії. Усе, що за благодаттю Божою нам вдалося здійснити, стало можливим завдяки щиро віруючим людям в Україні та світі, які люблять Церкву, як свою матір, піклуються про її зростання, дбають про розвиток, сприяють розбудові. Хотілося б, щоб цей ювілейний рік став нагодою для кращого пізнання нашої церковної традиції, спонукою до поглиблення віри, дбайливого передавання її прийдешнім поколінням та мужнього її свідчення у світі, в якому, на жаль, стаємо свідками нових загрозливих тенденцій, котрі, якщо на них належним чином не реагувати, можуть призвести до ще однієї морально-духовної катастрофи – не меншої від тієї, яку світ пережив у ХХ ст. у вигляді комуністичного і нацистського режимів.Сподіваюся, що цей ювілейний рік також допоможе нам краще усвідомити, що таке Церква. Це не якесь абстрактне поняття, а жива реальність, причетність до якої має переживати кожен християнин у Вселенській Церкві, у власній помісній Українській Греко-Католицькій Церкві, в єпархії, як місцевій Церкві, та в парафіяльній громаді.Нехай Господь щедро благословить кожного, хто трудиться над прославою Його Імені, а благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь.   Детальніше...

У Дрогобичі вшанували 74-ті роковини відходу у вічність митрополита Андрея Шептицького

1 листопада з нагоди вшанування 74-х роковин відходу до вічності Праведного митрополита Андрея Шептицького, преосвященний владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, звершив у Катедральному соборі Пресвятої Трійці Божественну літургію за прославу Праведного митрополита Андрея. Під час богослужіння єпископ виголосив проповідь, у якій розповів про значення величної постаті Праведного митрополита Андрея Шептицького для Церкви й українського народу. Детальніше...

У Лішнянському деканаті відсвяткували 25-ліття Самбірсько-Дрогобицької єпархії [фото]

28 жовтня владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відвідав з душпастирським візитом парафію с. Нижні Гаї на Дрогобиччині. Цього дня духовенство й вірні Лішнянського деканату святкували 1030-ліття Хрещення Руси-України і 25-ліття створення Самбірсько-Дрогобицької єпархії. З цієї нагоди владика Ярослав відслужив Архиєрейську Літургію в співслужінні о. Анатолія Полянка, декана лішнянського і адміністратора парафії, та священиків Лішнянського деканату. Детальніше...

Проповідь з нагоди святкування 25-ліття Самбірсько-Дрогобицької єпархії в Лішнянському деканаті

Слава Ісусу Христу! Всесвітліші і всечесніші отці, улюблені в Христі брати і сестри! У сьогоднішній євангельській притчі про багача й убогого Лазаря, апостол і євангелист Лука представляє нам два протилежні способи життя, дві різні основи для надії на майбутнє. Історія притчі, що її розповів Ісус, описує нам багатого чоловіка, що одягався так, як найбільші вельможі того часу, мав усього вдосталь і почувався самовистачальним. Його матеріальні блага додавали йому впев­неності у завтрашньому дні. На щоденних бенкетах він ще і ще раз мав нагоду показати всім свою впли­вовість. Часом такі вельможі та імператори навіть себе про­голошували богами, бо вважали, що це вони є джерелом доб­робуту для людей. А під воротами багача лежав нещасний, бідний чоловік на ім'я Лазар, який жив цілком протилежно до цього вельможі. Він був, мабуть, прокаженим, і люди уникали його, і лише одинокі пси жаліли його та приходили лизати йому рани. Убогий Лазар ні на кого не міг надіятися ні на себе, ні на якусь допомогу від людей, чого найбільше бажав собі, так це те, щоб насититися тим, що падало зі столу в багача. Однак незважаючи на всі контрасти життя, і багач, і Лазар мають у цій притчі щось спільне: вони обоє мусіли померти, ні один не міг залишатися вічно там, де ми їх зустріли на початку притчі. Божа справедливість у вічності розставила все на своє місце. Якраз смерть розбиває ідеологію суспільного поділу людей на категорії. Смерть виявляє найпотаємніші думки їхніх сердець та виставляє на показ саму основу їхнього життя. І що ми бачимо? Той, хто покладався на багатства, минуще та дочасне, падає в безодню пекла, а той, хто незважаючи на трясовину нещастя, хвороби та людську зневагу, знайшов Божу руку, що тримає світ у існуванні, він перейшов успішно житейське море та переставився на лоно Авраама. Смерть відкрила їм обом двері вічності, перевела їх туди, куди кожен прямував ціле своє життя згідно своїх вчинків. Цікавою деталлю притчі є те, що ми не знаємо як звав­ся багач, проте вбогий носить дуже символічне ім'я. Лазар, по-єврейськи Ель Ацар, що означає «Бог допомагає». Відтак основні теми сьогоднішньої притчі можна б приблизно сформулювати наступним чином: - ті, хто уповає на Бога, покладають в основу свого життя Його Слово, дороговкази – Божі заповіді, а святі Тайни є джерелами освячення та просвітлення в довірі до Божого проведіння, то після смерті відродяться в Божій присутності; - однак, нерозкаяні грішники, подібно як і багач, – наражаються на вічні кари; -   через Авраама, Мойсея, пророків, а сьогодні – єдину святу соборну і апостольську Церкву – Бог відкриває Себе та Свою волю, так, що для тих, хто її ігнорує, не буде законного права жалітися на свою посмертну участь. Крім того, лейтмотив «надто пізно» пронизує всі частини притчі, об’єднуючи її таким чином в єдине ціле. Багач надто пізно звернув свою увагу на Лазаря, надто пізно виявив нездоланну безодню, надто пізно подумав про братів, надто пізно прислухався до Закону і пророків. Реакція багатьох невіруючих сучасників Ісуса на Його воскресіння може бути ще однією причиною, через яку Ісус устами Авраама наперед стверджує: «навіть коли хто воскресне з мертвих, не повірять» (пор. Лк.16, 31), а євангелист Лука записав ці слова у своєму Євангелії для нашого повчання та глибокої життєвої призадуми. Сьогоднішня притча пригадує нам те, що досить промовисто Ісус говорив «побожним» людям свого часу: біля нас є хворі, каліки, вбогі, заблукані грішники та безліч інших категорій людей, яким через нас Господь хоче подарувати любов, надію та віру… Деякі люди часів Христа закидали Йому надмірну увагу до грішників, упосліджених, убогих тощо. За свідченням євангелиста Луки крім убогих Марії та Йосифа, праведних Симеона й Анни, убогих пастушків та Східних мудреців – жоден із вчених у Писанні відразу не прийняв незбагненний план Бога. Саме законовчителям, свого часу Ісус розказував притчі про загублену вівцю, загублену драхму, милосердного батька та двох його блудних синів (де старший не відходив фізично, але в серці був дуже далеко від свого батька). Таким чином, Ісус хоче, щоб воля Отця була, як на небі так і на землі. Це по суті й є основною вимогою для встановлення Божого царства, котре за словами святого апостола Павла: «Не їжа і не пиття, але праведність, мир і радість у Св. Дусі» (пор. Рм 14, 17). «Мають Мойсея і пророків; нехай їх слухають» (пор. Лк. 16, 29). Господь промовляє до нас щод­ня різним способом, чи то через таких Лазарів, чи через про­повідь Євангелія і Божі заповіді. У своєму Об'явленні Він дав нам усе, що ми потребуємо до спасіння. Його Слово Свята Церква голосить сьогодні по цілому світі, Його сила і ласка спливає на нас через Святі Тайни. Той, хто гідно бере участь у Боже­ственній Літургії, може відчути те, про що писав апостол Павло: «Живу вже не я, а живе Христос у мені» (пор. Гал. 2, 20). Божі заповіді не є якимось авторитарним нака­зом, який обмежує нашу волю, а життям, тою дорогою, якою ми можемо вийти «на лоно Авраама». Але ми здебільшого шукаємо собі якоїсь іншої, легшої дороги до Не­бесного царства. Чекаємо на якісь незвичайні Божі упімнення і об'явлення, вимагаємо якогось чуда. Неначе той багач думаємо, що коли б дійсно хтось із мертвих наших родичів чи знайомих прийшов до нас з того світу і про все розказав, ну тоді б між нами не було тих, що сумніваються, і всі грішни­ки одразу ж покаялися. Але прийшов Господь, що по трьох днях воскресив вже одного Лазаря з мертвих і Сам на третій день встав з гробу, але ті, що тоді не слухали голосу закону і пророків, не повірили, нажаль такі є і сьогодні. Якщо ми слухаємо голосу Божого, живемо Його Словом і Таїнствами, які Господь залишив нам ради нашого спасіння, то будьмо певні, що успадкуємо життя вічне (пор. Ів. 5, 24). Дорогі у Христі! Цю Божу премудрість і любов до людини, яка дає життя вічне ми відкриваємо у Церкві, де Бог продовжує нам служити плодами свого відкуплення. І в цьому році наша Самбірсько-Дрогобицька єпархія - місцева Церква, Народ Божий, що проживає в нашому мальовничому прикарпатському краю, - святкує 25 років від заснування. Історія нашої єпархії - це історія правдивих християн і щирих українців, які прийняли дар Христової віри від своїх предків, засвідчили вірність Христові та Його Вселенській Церкві ціною свідчення власного життя і мучеництва та нині продовжують жити своєю вірою і передавати її своїм дітям та внукам, як найцінніший спадок та найбільший скарб. Народна мудрість каже: «Хто знає своє минуле, той має майбутність». Хоч і відносно молода, Самбірсько-Дрогобицька єпархія не постала вона на пустому місці, а є спадкоємицею однієї з найдавніших єпископських катедр України – Перемишльсько-Самбірсько-Сяноцької. Датою заснування вважається перша половина ХІІІ ст., однак її витоки сягають часів ще перед Свято-Володимировим Хрещенням Русі-України. Історія християнства на теренах Самбірсько-Дрогобицької єпархії сягає традиції святих рівноапостольних Кирила й Методія, просвітителів слов’янських. У Никонівському літописі міститься згадка про існування окремої Самбірської єпархії, церковна традиція про існування якої знаходить підтвердження у грамоті 1422 року. Історичні джерела зберегли імена трьох самбірських єпископів: Авраама (1254 р.), Євфимія (1271 р.) і Антонія (1295 р.). Тому цілком правдоподібно, що в XIII ст. існувало Самбірське єпископство, яке на початку XV ст. було прилучене до Перемишльського. Після ІІ Світової Війни славна Перемишльська Єпархія фактично припинила своє легальне існування. Її територія була поділена між Польщею і Радянським Союзом. Лише з крахом комуністичного режиму на цих землях з древньою християнською традицією вдалося відновити повноцінне церковне життя: в Польщі – через відновлення Перемишльсько-Варшавської Архиєпархії; в Україні – через створення нової Самбірсько-Дрогобицької єпархії, 12 липня 1993 р.Б.. Ювілейний рік – це добра нагода подякувати Богові за ті незліченні благодаті, які ми від Нього отримали, а також скласти дяку всім, хто впродовж цього періоду підтримував і надалі підтримує наші зусилля в розбудові церковного життя. Ми дякуємо Богові за кожного вірного, бо всі: священнослужителі, богопосвячені особи, миряни – є найбільшим Божим даром для нашої єпархії. Усе, що за благодаттю Божою нам вдалося здійснити, стало можливим завдяки щиро віруючим людям в Україні та світі, які люблять Церкву як свою матір, піклуються про її зростання, дбають про розвиток, сприяють розбудові. Хотілося б, щоб цей ювілейний рік став нагодою для кращого пізнання нашої церковної традиції, спонукою для поглиблення віри, дбайливого передавання її прийдешнім поколінням та мужнього її свідчення у світі, в якому, на жаль, зустрічаємо нові загрозливі тенденції, які, якщо на них належним чином не реагувати, можуть привести до чергової морально-духовної катастрофи – не меншої від тієї, яку світ пережив у ХХ ст. у вигляді комуністичного і нацистського режимів. Також сподіваюсь, що цей ювілейний рік допоможе нам краще усвідомити, що таке Церква. Це не якесь абстрактне поняття, а жива реальність, причетність до якої має переживати кожен християнин у Вселенській Церкві, у власній помісній Українській Греко-Католицькій Церкві, в єпархії, як місцевій Церкві та в парафіяльній громаді. Коли ми завтра повернемося до нашого щоденного життя, то перш, ніж зробити наш наступний крок, застановімося, куди нам ступати: чи на тверду дорогу Христової науки, чи на стежку самообману та неправди. Перевірмо, чи навіть у наших нестатках та бідах ми будуємо стійке наше суспільство на непорушному Христовому камені, а, може, відтворюємо поганську державу, де оцінюють людей не ким вони є, а що і скільки вони мають. А допомогою до цієї застанови нехай будуть ось ці Христові слова: «Яка користь людині, як цілий світ здобуде, а занапастить власну душу? Що може людина дати взамін за свою душу? Син Чоловічий має прийти у славі Отця свого з ангелами своїми й тоді віддасть кожному згідно з його ділами» (пор. Мт.16.26-27).   Нехай Господь щедро благословить кожного, хто трудиться над прославою Його Імені, а благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде зо всіма вами! Амінь. + Ярослав 28 жовтня 2018 року Божогос. Нижні Гаї Детальніше...

У Старосамбірському деканаті відсвяткували 25-ліття Самбірсько-Дрогобицької єпархії [фото]

21 жовтня владика Ярослав Приріз, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, з нагоди відзначення ювілею 25-ліття Самбірсько-Дрогобицької єпархії у Старосамбірському деканаті очолив Архиєрейську Святу Літургію у храмі св. Миколая Чудотворця у Старому Самборі. Детальніше...

Проповідь з нагоди святкування 25-ліття Самбірсько-Дрогобицької єпархії в Старосамбірському деканаті

Слава Ісусу Христу! Всесвітліші і всечесніші отці, улюблені в Христі брати і сестри! У сьогоднішньому Євангелії Ісус Христос розповідає нам притчу про сіяча, а пізніше на прохання учнів пояснює її значення. Зерном, яке сіяч сіє на своєму полі, є слово Боже. Тому значення цієї притчі для духовного життя християнина у великій мірі залежить від того, що ми розуміємо під словом Божим. Слово Боже – це передусім звернення Бога, люблячого Батька до людини, свого творіння. У притчі Христос порівнює Слово Боже до зерна, яке сіється, Його можуть потоптати люди, видзьобати птиці, заглушити терня. Цей образ Слова–Зерна відкриває нам кенозис – сходження самого Бога, який з любові до людини у воплоченні стає вразливим аж до смерті і то хресної. У притчі нас вражає до певної міри щедрість Сіяча – він не жаліє зерна, а сіє всюди. Бог не нав’язує нам своє Слово, Він нам його пропонує. Тому Господь знову і знову виходить сіяти своє Слово широко, вдосталь і щедро… Св. Йоан Богослов починає Євангеліє новим поняттям про Бога, вказуючи, що наш Бог є Слово. Слово, яке було на початку і з Нього все постало (пор. Ів. 1,1). Зі Священного Писання знаємо що Бог своїм Словом сотворив світ (пор. Пс 32,6), Він підтримує цей світ Словом (пор. Євр 1, 3), і врешті Він судитиме в кінці часів світ Своїм Словом (пор. Йо 12,48). Слово Боже є «Живе та діяльне, гостріше від усякого меча двосічного», воно проходить аж до розділу душі й духа, суглобів та костяного мозку, і розрізняє чуття та думки серця (пор. Євр 4,12), воно є «сила Божа на спасіння кожному, хто вірує» (пор. Рим 1,16), це «слово життя» (пор. Фил 2,16), це «слово примирення» (пор. 2 Кор 5,19) – каже апостол Павло. А пророк Ісая говорить: «Як дощ і сніг сходить з неба і не повертається туди, але напуває землю, щоб вона родила й ростила та давала насіння тому, хто її обсіває, і хліб тому, хто їсть, отак і моє слово, що виходить у мене з уст, не повертається до мене порожнім, але чинить те, що я хочу, довершує те, за чим я його вислав» (Іс 55:10 – 11). Це означає, що Слово Боже є дієвим, Господь сказав і створилось, це Слово здатне давати життя і його утримувати. Христос є Словом Отця, Він сам особисто промовляє до людини в різний спосіб: через слухання, читання, внутрішнє натхнення, бачення, висновки із різних обставин життя, тощо. Слово Боже приходить до людини не тільки в храмі чи на молитві, але всюди, де вона перебуває. Звернімо увагу на те, як ми слухаємо? Як слухаємо Слово самого Господа? Як слухаємо один одного? Як слухаємо голос нашої совісті? В нашому житті слухання має дуже важливе значення. Вміння слухати – це велике мистецтво, через слухання ми отримуємо мудрість і знання. Під час кожної Божественної Літургії, перед читанням Слова Божого, ми чуємо заклик священнослужителя до вірних: «Премудрість! Будьмо уважні». Цей заклик спонукає вірних стати причасниками Божого Слова, щоб бути готовими до прийняття зерна, яке Господь щедро сіє. Заклик «Будьмо уважні» чуємо як перед читанням Апостола, так і перед читанням Євангелія. Важливо запитати себе, чи дійсно я уважно вслухаюся в Слово, яке промовляє до мене Господь, роздумую та живу ним. Притча пояснює нам, що Слово Боже, що приходить до людини, має багато перешкод в людині, поки вона відважиться жити правдиво по-християнському або, іншими словами, так, щоб це Слово приносило добрий плід життя. Люди часто легковажать собі Словом Божим, із приглушуванням сумління кидаються у вир грішного життя, щоб шукати задоволення з тимчасових примарних насолод. Ісус пояснює учням і нам, що диявол дуже піклується про те, щоб Слово Господнє зробити неплідним у нашому житті. Окрім того, також непостійність людини у своїх переконаннях, спокуси, клопоти, багатства, життєві розкоші, заглушують Слово, щоб воно не принесло жодного плоду в нашому житті. Наш слух є недосконалий, земля нашого серця – неплідна… Отож оті колючки і каміння треба усунути, тверду землю – зорати... Слово вимагає слухання, воно потребує закритися від зволікання світу – це вчинок великої уваги. Щоб чути Слово Боже, треба мати внутрішнє вухо, яке налаштоване на Божий голос. «Вівці мої голосу мого слухаються, - каже Ісус. - і я їх знаю: вони за мною слідують» (пор. Ів. 10, 27). А святий Павло каже, що віра народжується від слухання Божого Слова (пор. Рим 10,17). Отож, є дуже важливо зрозуміти, що наше слухання народжує віру – довір’я до Бога. Бо як ми можемо повірити в щось, якщо не чули про нього нічого, якщо нам ніхто не дав навіть натяку, що таке взагалі існує? Ісус постійно наголошував «слухайте…», постійно проповідував, навчав, пояснював, а тих, хто Його слухав, називав «Блаженними» (пор. Лк.11,28).             Словами цієї притчі Господь також хоче сказати нам наскільки важливим є грунт, тобто людське серце у сприйманні Слова Божого. Людей, які чують та виконують слово, Ісус називає щасливими: «Блаженні ті, що слухають Боже слово і його виконують» (Лк 11, 28). Зростати в статусі учня Ісуса (тобто бути християнином) означає дозволити слову пускати корінь в глиб нашого серця, щоб відтак могти встояти в час випробувань та спокус, яких не бракує «кожного дня і кожної години», плід завжди приноситься у терпінні (пор. 8, 15). Неможливо принести добрий плід віри, не бажаючи нести у своєму житті страждання. Якщо людина всіляко уникає страждання, не може пожертвувати чимось своїм заради ближнього не зможе приносити плоди добра. У притчі «Про сівача» Ісус згадує про різних людей, які Його слухають, але з різних причин не дають плодів, залишаються такими, якими були і перед тим. Їх життя не змінюється. До кого ми належимо? Ми слухаємо Христа? Якщо слухаємо, тоді як це робимо, що потім стається з нами? Погляньмо на наше життя і пригадаємо скільки ми примножили добра, що було засіяне в нас? Скільки ми передали іншим Божої науки, понад усе добрими прикладом? Сіяч сіє зерном, що було зібране. А якщо був не врожай, чи тоді він зможе засіяти багато? Значить якість землі і умови впливають на урожайність, бо зерно завжди є добрим. І якщо в цьому світі є мало добра, то це може бути через те, що мало було зібрано раніше? Саме тому християни мають якісно помножувати доброту, щоб вона проростала і давала плоди. А зібрані плоди, щоб знову  були посіяні.  Коли хтось зробив нам добро, стараймося помножувати його в кілька раз і прикликати Боже благословення на свою сівбу, щоб і вона була плодовита та щедра Дорогі у Христі! Цю Божу любов до людини, це життєдайне Слово яке дає життя вічне ми відкриваємо у Церкві, де Бог продовжує нам служити ділами свого відкуплення. І в цьому році наша Самбірсько-Дрогобицька єпархія - місцева Церква, Народ Божий, що проживає в нашому мальовничому прикарпатському краю, - святкує 25 років від заснування. Історія нашої єпархії - це історія правдивих християн і щирих українців, які прийняли дар Христової віри від своїх предків, засвідчили вірність Христові та Його Вселенській Церкві ціною свідчення власного життя і мучеництва та нині продовжують жити своєю вірою і передавати її своїм дітям та внукам як найцінніший спадок та найбільший скарб. Народна мудрість каже: «Хто знає своє минуле, той має майбутність». Хоч і відносно молода, Самбірсько-Дрогобицька єпархія не постала на пустому місці, а є спадкоємицею однієї з найдавніших єпископських катедр України – Перемишльсько-Самбірсько-Сяноцької. Датою заснування вважається перша половина ХІІІ ст., однак її витоки сягають часів ще перед Свято-Володимировим Хрещенням Русі-України. Історія християнства на теренах Самбірсько-Дрогобицької єпархії сягає традиції святих рівноапостольних Кирила й Методія, просвітителів слов’янських. У Никонівському літописі міститься згадка про існування окремої Самбірської єпархії, церковна традиція про існування якої знаходить підтвердження у грамоті 1422 року. Історичні джерела зберегли імена трьох самбірських єпископів: Авраама (1254 р.), Євфимія (1271 р.) і Антонія (1295 р.). Тому цілком правдоподібно, що в XIII ст. існувало Самбірське єпископство, яке на початку XV ст. було прилучене до Перемишльського. Після ІІ Світової Війни славна Перемишльська Єпархія фактично припинила своє легальне існування. Її територія була поділена між Польщею і Радянським Союзом. Лише з крахом комуністичного режиму на цих землях з древньою християнською традицією вдалося відновити повноцінне церковне життя: в Польщі – через відновлення Перемишльсько-Варшавської Архиєпархії; в Україні – через створення нової Самбірсько-Дрогобицької єпархії, 12 липня 1993 р.Б.. Ювілейний рік це – добра нагода подякувати Богові за ті незліченні благодаті, які ми від Нього отримали, а також скласти дяку всім, хто впродовж цього періоду підтримував і надалі підтримує наші зусилля в розбудові церковного життя. Ми дякуємо Богові за кожного вірного, бо всі – священнослужителі, богопосвячені особи, миряни – є найбільшим Божим даром для нашої єпархії. Усе, що за благодаттю Божою нам вдалося здійснити, стало можливим завдяки щиро віруючим людям в Україні та світі, які люблять Церкву як свою матір, піклуються про її зростання, дбають про розвиток, сприяють розбудові. Хотілося б, щоб цей ювілейний рік став нагодою для кращого пізнання нашої церковної традиції, спонукою для поглиблення віри, дбайливого передавання її прийдешнім поколінням та мужнього її свідчення у світі, у якому, на жаль, зустрічаємо нові загрозливі тенденції, які, якщо на них належним чином не реагувати, можуть привести до чергової морально-духовної катастрофи – не меншою від тієї, яку світ пережив у ХХ ст. у вигляді комуністичного і нацистського режимів. Також сподіваюсь, що цей ювілейний рік допоможе нам краще усвідомити, що таке Церква. Це не якесь абстрактне поняття, а жива реальність, причетність до якої має переживати кожен християнин – у Вселенській Церкві, у власній помісній Українській Греко-Католицькій Церкві, у єпархії, як місцевій Церкві, та в парафіяльній громаді. Нехай Господь щедро благословить кожного хто трудиться над прославою Його Імені, а благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде зо всіма вами! Амінь. + Ярослав 21 жовтня 2018 року Божогом. Старий Самбір Детальніше...

Завершився 3-й тур реколекцій для священиків єпархії [фото]

18 жовтня завершився 3-й тур реколекційних наук для священиків Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Духовні повчання священикам єпархії виголосив о. Ігор Цмоканич, викладач біблійного богослов'я Дрогобицької духовної семінарії. Дні духовної віднови завершились подячним молебнем, після якого владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, від імені всього духовенства подякував о. Ігорю за досвід, яким він впродовж цих днів ділився зі священиками єпархії. Детальніше...