Слава Ісусу Христу
Дорогі в Христі брати і сестри
Сьогоднішній день є особливим, адже ми зібралися тут на молитву, щоб відзначити двохсотлітній ювілей цієї святині, який протягом двох століть є місцем зустрічі людини з Богом, місцем молитви, надії, радості й болю. У цих стінах покоління наших предків слухали Боже слово, приймали Святі Таїнства, дякували Господеві та в час випробувань доручали Йому своє життя. Тому сьогодні ми згадуємо не тільки історію храму, але й подивляємо віру багатьох поколінь, які залишили тут свідчення своєї довіри до Бога.
Слово Боже, яке ми чули на Літургії допомагає нам глибше зрозуміти, чим є Церква як спільнота віруючих і чим є цей храм, у якому ми сьогодні молимося. Господь у притчі відкриває нам незбагненну глибину Божого милосердя. Перед нами постають три сцени: розмова царя зі слугою, зустріч цього слуги з його співборжником і, зрештою, суд правителя.
У центрі всієї притчі стоїть питання про прощення. Усе починається із запитання апостола Петра, який намагається осягнути Божу любов у межах звичних людських мірок: «Господи! Коли мій брат згрішить супроти мене, скільки разів маю йому простити? Чи маю до сімох разів прощати?» (Мт. 18, 21). Петро вважає, що сім разів – це вже надзвичайно велика міра. Але Христос відповідає: « Не кажу тобі: До сімох разів, але – до сімдесяти раз по сім» (Мт. 18, 22). Цими словами Господь відкриває зовсім іншу логіку Божого Царства. Йдеться не про те, щоб вести рахунок образам і визначати межу, до якої ми ще готові терпіти. Христос показує, що християнське прощення не може залежати від кількості наших «спроб». Воно має випливати з усвідомлення того, скільки Бог простив кожному з нас.
Тут пригадується давня людська логіка помсти, виражена у словах Ламеха у Старому Завіті: «Як за Каїна була всемеро помста, то за Ламеха в сімдесят сім разів» (Бут. 4, 24). Христос бере цю саму міру, але наповнює її протилежним змістом: там, де гріх примножував помсту, Господь закликає примножувати прощення. Адже людина, яка сама пережила Боже милосердя, покликана ставати милосердною до інших. Сам Христос навчає: «Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний» (Лк. 6, 36). Тому прощення для християнина є свідченням того, що він сам живе з Божої милості.
Господь нагадує нам ще одну важливу істину: «Не судіте, щоб вас не судили; бо яким судом судите, таким і вас будуть судити, і якою мірою міряєте, такою і вам відміряють» (Мт. 7, 1–2). Міра, якою ми ставимося до ближнього, багато говорить про те, як ми самі усвідомлюємо Божу любов і милосердя. Щоб глибше це збагнути, Спаситель змальовує перед нами промовисту картину. Перед царем постає урядовець із катастрофічним боргом – десятьма тисячами талантів. За тодішніми мірками один талант дорівнював приблизно десяти тисячам динаріїв, а динарій був середнім денним заробітком робітника. Отже, Ісус навмисно називає таку суму, яку людина за жодних обставин не могла б повернути власними силами. Ця величезна цифра є свідомим перебільшенням, щоб слухачі зрозуміли: борг людини перед Богом є таким, якого вона сама ніколи не зможе сплатити.
Цар не просто дає слузі більше часу для повернення боргу, знаючи, що це неможливо. Євангеліє каже, що він «змилосердився» над ним (Мт. 18, 27). Це слово вказує на глибоке внутрішнє зворушення, яке Спаситель неодноразово виявляв до людей, бачачи їхню неміч і страждання (пор. Мт. 9, 36; 14, 14; 15, 32). Так само євангелист Лука описує милосердя батька, який побачив свого блудного сина: «І, змилосердившись, побіг, на шию йому кинувся і поцілував його» (Лк. 15, 20).
Цар не зменшує боргу і не відкладає його повернення… він повністю його скасовує! У цьому Господь відкриває нам образ Бога, який «милосердний і ласкавий, нескорий на гнів, многомилостивий, і вірний» (Вих. 34, 6), Бога, який «не за гріхами нашими учинив він із нами, і не за провинами нашими відплатив він нам» (Пс. 103, 10). Божа милість перевищує людську провину, а Його прощення є даром, якого ми не можемо заслужити.
Однак подальша поведінка слуги розкриває гірку трагедію людського серця. Отримавши свободу від величезного боргу, він виходить і зустрічає свого товариша, який винен йому сто динаріїв: суму, хоч і немалу, але цілком посильну для повернення. Його боржник падає до ніг і просить майже тими самими словами: «Потерпи мені, і я тобі зверну» (Мт. 18, 29). Але серце того, кому було прощено незрівнянно більше, залишається жорстоким. Він не приймає прохання, не дає часу і кидає свого товариша до в'язниці.
Чому так сталося? Напевно він не дозволив Божому милосердю торкнутися його серця. Він отримав прощення, але сам не став тою людиною, яка прощає. Божа любов увійшла в його життя як дар, але не стала в ньому способом життя. Через немилосердну поведінку слуги цар скасовує своє прощення. Це не означає, що Бог перестає бути милосердним. Навпаки, людина сама відкидає милість, коли відмовляється передавати її далі.
Небесний Отець закликає нас дозволити Його прощенню діяти через нас. Коли ми прощаємо ми стаємо знаряддям Божої благодаті, адже всяке правдиве прощення бере свій початок від Бога (пор. Кол. 3, 13). Святий Іван Золотоустий, роздумуючи над цією притчею, звертає увагу на разючий контраст у поведінці людини. Перед іншими ми часто стримуємося від гріха, бо боїмося людського осуду, соромимося втратити добре ім’я, намагаємося здаватися праведними. А перед Богом, Який щоденно бачить наше життя і знає навіть найпотаємніші думки серця, можемо дозволяти собі легковажність і гріх. Проте Господь бачить не лише наші окремі вчинки. Він бачить і те, як ми відповідаємо на Його любов, благодіяння та дари. Наш борг перед Творцем вимірюється не лише тим, що ми зробили неправильно, а й тим, як мало ми відповіли на ту любов, якою Він нас обдаровує (пор. Рим. 2, 4).
Найвища наука прощення сповнилася на хресті, коли Христос, стікаючи кров’ю, молився: «Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять» (Лк. 23, 34). Саме з хреста відкривається нам справжнє обличчя Божого милосердя, яке не відповідає злом на зло, але перемагає зло любов’ю. Цю науку милосердя відразу перейняла первісна Церква. Святий первомученик Стефан, помираючи під камінням, повторював Христові слова: «Господи, не постав їм цього за гріх!» (Дія. 7, 60). Він виконував заповідь Спасителя: «Моліться за тих, що гонять вас» (Мт. 5, 44), засвідчуючи, що тільки любов, яка походить від Христа, має силу розірвати коло ненависті.
Дорогі брати і сестри! Сьогоднішня благовість відкриває глибокий сенс самої Церкви. Другий Ватиканський Собор у Конституції Lumen Gentium називає Церкву в Христі «Таїнством, тобто знаком і засобом найтіснішої злуки з Богом та єдності всього людського роду» (LG, 1). У ній невидима Божа благодать стає видимою через віру, молитву, Святі Таїнства, любов і життя її членів. Тому Церква покликана бути живим знаком примирення – людини з Богом і людей між собою (пор. 2 Кор. 5, 18–20).
Ця таїнственна природа Церкви особливо виразно проявилася в житті нашого народу. Християнська віра, прийнята нашим народом, стала частиною його духовного і культурного життя, формуючи його спосіб мислення, цінності і ставлення до людини. Український народ має древню християнську традицію, яка протягом століть передавалася від покоління до покоління.
Упродовж останніх століть саме Українська Греко-Католицька Церква стала одним із найважливіших духовних осередків нашого народу, тісно поєднавшись із його родинним, громадським і культурним життям. Ми пам’ятаємо жорстокі часи тоталітарного режиму, який намагався викорінити християнські цінності, пропонуючи натомість систему безбожності, брехні та насильства. Ця ідеологія намагалася звести людину лише до матеріального виміру, відкинувши її духовне покликання і гідність, дану їй Творцем. Однак Церква продовжувала зберігати те, що не можна було знищити заборонами, – віру в Бога, пам’ять про духовне коріння, християнську мораль і надію.
Саме тому історія нашої Церкви є також історією служіння народові. Вона підтримувала родину, передавала віру дітям, зберігала богослужбову та культурну традицію, захищала гідність людини й виховувала відповідальність за спільне добро. Церква була тим середовищем, у якому людина могла зберігати свою духовну свободу і пам’ятати, ким вона є. У цьому також виявляється її таїнственна природа: бути видимим знаком невидимої Божої присутності в конкретній історії та конкретному людському житті.
Сьогодні, дивлячись на цей двохсотлітній храм Святого Василія Великого, ми можемо добре зрозуміти, що означає мати міцну духовну основу. Кожен, хто береться зводити власне житло, добре знає, наскільки важливо мати надійний фундамент. Можна змінювати стіни, дах, оздоблення, але якщо основа міцна, будинок має на чому стояти. Так само і в житті народу: покоління змінюються, історичні обставини змінюються, але віра, яка передається від батьків до дітей, може залишатися тією основою, на якій будується майбутнє.
Цей двохсотлітній храм є свідком саме такої живої передачі віри. Він є видимим знаком того, що Христос присутній серед свого народу. Саме сюди ми приходимо у найважливіші моменти нашого життя. Коли в родині з’являється нове життя, коли Господь благословляє сім’ю народженням дитини, батьки несуть її до храму, до купелі Хрещення. Тут дитина входить у життя Церкви і стає частиною Божого народу. «Ви всі, що в Христа христилися, у Христа зодягнулися» (Гал. 3, 27), — говорить апостол Павло.
Дорогі брати і сестри! Святкуючи цей ювілей вашого храму, придивімось у найпотаємніші куточки нашого серця. Перевірмо, чи не зачаїлася там образа? Чи не тримаємо ми когось у в’язниці нашого непрощення за малий борг, забуваючи, скільки Господь простив нам самим? Чи справді наша парафія є тим місцем, де через нас інші можуть побачити милосердного Христа? Не маємо права зупиняти ту життєдайну благодать прощення, яка спливає від розп’ятого Спасителя. Дозвольмо Божому милосердю торкнутися наших сердець і через нас – наших ближніх, особливо тих, хто нас колись скривдив.
Нехай цей двохсотлітній ювілей парафії стане для кожного з нас часом щирого примирення. Нехай Господь Бог за молитвами Пречистої Богородиці та нашого небесного покровителя, святого Василія Великого, дарує вам благодать залишатися живою спільнотою Христової Церкви. Нехай у цих намолених стінах ще багато поколінь людей зустрічаються з Богом, приймають Його благодать, вчаться прощати і любити. І нехай через ваше життя ця святиня й надалі буде видимим знаком Божої присутності, місцем єдності з Ним та між собою, щоб через нашу віру, милосердя і любов завжди славилося пресвяте Боже ім’я. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь.
+ Ярослав
16 серпня 2026 року Божого,
с. Рихтичі
- У Самборі відбулася щорічна проща до Самбірської чудотворної ікони Божої Матері [фото]
- Проповідь на Успіння Пресвятої Богородиці (2026)
- У с. Никловичі на Самбірщині відсвяткували 100-ліття освячення місцевого храму [фото]
- Проповідь на десяту неділю після Зіслання Святого Духа
- Владика Ярослав взяв участь у Всеукраїнській Патріаршій прощі в Старуні [фото]
