Слава Ісусу Христу!
Дорогі у Христі брати і сестри!
Сьогоднішнє євангельське читання відкриває перед нами глибоку і зворушливу подію – воскресіння сина вдови з Наїна, описану євангелистом Лукою (пор. Лк. 7, 11–16). Ісус Христос, входячи до невеличкого міста, зустрічає похоронну процесію: несли мертвого юнака, єдиного сина вдови, а за нею йшов натовп людей. Це була процесія скорботи, плачу й безнадії. Назустріч їй ішла інша – процесія життя: Ісус Христос із своїми учнями та народом, який слухав Його слово.
Щоб глибше зрозуміти цю подію, варто побачити її контекст. Наїн – це невелике містечко, де життя йшло спокійно й буденно. Але того дня воно огорнулося жалобою. Вдова, яка вже колись поховала чоловіка, тепер втратила свого єдиного сина. У тодішньому світі це означало не лише особисту трагедію, а й повну безвихідь: у жінки не залишалося ні підтримки, ні майбутнього. Син був для матері опорою, гарантією захисту. Тому разом із тілом юнака вона немов ховала власну надію.
Євангелист Лука зазначає: «Побачивши її, Господь зглянувся над нею» (Лк. 7,13). Це слово – «зглянувся» – виражає глибоке співстраждання, яке лине із самого серця. Христос не просто бачить скорботу, але переживає її у Собі. Він не проходить повз, як священик чи левіт у притчі про милосердного самарянина (пор. Лк. 10, 25-37), а зупиняється, бо Його любов не може бути байдужою. І каже вдові: «Не плач!» (Лк. 7,13).
З першого погляду ці слова можуть видатися незвичними: як можна казати «не плач» матері, що втратила дитину? Але Христос не забороняє сліз, а обіцяє втіху. У Старому Завіті Бог не раз закликає не плакати. «Так говорить Господь: «Годі тобі вже ридати та голосити, хай очі твої сліз не проливають! Є бо нагорода за біль твій, — слово Господнє, — вони повернуться з ворожої країни. Є ще надія для потомства твого, — слово Господнє, — діти твої повернуться у свої границі» (Єр. 31, 16-17), до вибраного народу: «Я веселитися буду Єрусалимом, я радуватимусь моїм народом. Не буде чути більш у ньому ридання голосного, ні крику» (пор. Іс. 65,19). Кожного разу це звучить як запевнення: «Я зніму твій біль, Я зміню твою скорботу на радість». Так само і тут: Христос не відкидає плачу, а бере його на Себе.
Сльози вдови – це образ плачу всього людства. Ми оплакуємо гріх, втрати, смерть, але Христос каже кожному: «Не плач!» – бо Він Сам заплакав нашими сльозами. І тут Його милосердя стає дією. Ісус торкається мар, на яких лежить мертвий. За Старозавітнім законом, смерть як протиприродне явище являє собою нечистоту, і кожен, хто торкався мертвого тіла чи гробу, автоматично ставав оскверненим і не міг ні спілкуватися з іншими людьми, ні брати участі у молитовній спільноті до тих пір, доки не виконав приписаного обряду очищення. Але Христос, Святий і Безгрішний, не боїться доторкнутися до того, що нечисте, бо Його дотик очищає, Його святість перемагає смерть. Торкнувшись мар, Він перетворює смерть на життя.
«Юначе, кажу тобі, встань!» (Лк. 7, 14) – промовляє Христос. І мертвий чує. Бо це слово – те саме, яким Творець сказав: «Нехай буде світло!» (Бут. 1, 3). Слово Боже творить життя. Юнак встає і починає говорити, а Ісус віддає його матері – не просто тіло, а її надію і майбутнє. Народ, бачачи це, охоплює благоговіння: «Великий пророк устав між нами», і «Бог навідався до народу свого» (Лк. 7,16).
Слова Спасителя «Не плач!» – це не лише звернення до вдови з Наїна, але й до кожного з нас. Бог не далекий від нашого болю. Він, Еммануїл, тобто «з нами Бог» (Іс. 7, 14). У цій події ми бачимо ікону Христа як Доброго Пастиря, що шукає загублену вівцю (Лк. 15, 4) і знаходить вдову в її самотності і горі. «Не плач!» – це заклик до справжньої надії, бо у Наїні втіха приходить від Господа не словами, а дією: дотиком, словом і воскресінням.
Ця євангельська подія звучить особливо актуально для нас, українців, які переживають страшну рашиську війну. Наш народ – це великий Наїн, що оплакує своїх синів і дочок. Наші міста стали місцями плачу, де життя стикається зі смертю. Ми щодня чуємо про нові втрати, про поранених, про полонених. І серце кричить: «Господи, де Ти?» Але саме там Христос промовляє: «Не плач!» Не тому, що біль ілюзорний, а тому, що Бог поруч.
Господь іде процесією життя серед нашого народу – у волонтерах, у капеланах, у військових, які захищають життя. Він торкається наших ран, нашого болю, наших руїн, щоб дати надію. «Не плач!» – каже Він матерям та дружинам полонених, дітям, що залишилися сиротами. Бо воскресіння сина вдови – це знак, що смерть не є останнім словом. Тож і на нашій українській Голготі неодмінно засяє світло Його воскресіння. У цій наші боротьбі за життя, Господь хоче через наш народ об’явити свою силу для всього людства, щоб обнажити і викрити зло агресора московії.
Сьогодні Свята Церква також звертає наш погляд на того, хто власним життям і мученицькою смертю засвідчив перемогу життя над смертю – до святого великомученика Димитрія Мироточця. Його постать – це символ віри, мужності й вірності Христові, що сяють світлом на тлі темряви переслідувань. У ньому ми бачимо образ людини, яка не боїться зла, бо знає, що Христос уже переміг світ (пор. Йо. 16, 33).
Святий Димитрій жив наприкінці ІІІ століття у Солуні. Народжений у християнській родині, він змалку пізнав силу молитви і вірність Богові. Його здібності та мудрість привели його до високого становища – імператор призначив його проконсулом, правителем провінції. Але, замість того щоб скоритися владі, яка вимагала від нього зректися Христа й поклонитися ідолам, Димитрій відкрито сповідував свою віру. Серед страху й насильства він залишився вірним Євангелію, проповідуючи любов і спасіння.
За це його кинули до в’язниці. Там він молився, підбадьорював інших і благословив свого учня Нестора на двобій із язичницьким велетнем Лієм. Святий Димитрій, після спільної молитви, поблагословив Нестора і сказав йому пророчим духом, що Лія він поборе, а потім постраждає за Христа. Нестор переміг, але за це Димитрія стратили – проколовши списами.
Християни поховали його тіло, і невдовзі над гробом почали ставатися чуда – від мощів святого витікало запашне і цілюще миро. Тому Церква назвала його Мироточцем. Це миро стало знаком того, що навіть смерть не може спинити дію Божої благодаті, що віра праведника продовжує жити, зміцнюючи тих, хто вірить. Мучеництво святого Димитрія – це свідчення істинної перемоги: його мечем була віра, а щитом – любов. Він не боронив себе, а залишився вірним Христові аж до смерті.
Сьогодні приклад святого Димитрія стукає до наших зболених сердець. Ми також стоїмо перед обличчям зла, яке хоче залякати, зламати, знищити все, що справжнє. Наш народ переживає власну Голготу – у війні, в стражданнях, у крові, що проливається за правду, свободу і державну цілісність. І ми бачимо серед нас тих, хто, подібно до святого Димитрія, не відступає – воїнів, медиків, капеланів, волонтерів, людей, які не шукають слави, але день у день свідчать, що любов, сильнішу за страх. У кожному з них воскресає дух мученика: вони не бояться смерті, бо вірять у Життя.
Як у давнину імператор Максиміан прагнув викорінити віру Христову, так і сьогодні ворог намагається знищити душу нашого народу, відібрати надію, стерти пам’ять, підмінити правду. Але, як колись у Солуні, де віра святого Димитрія не згасла під ударами імперії, так і в Україні жевріє вогонь Божої сили і правди.
Святий великомученик Димитрій стає для нас живим свідком. Його життя – це виклик нашому страху, його вірність – відповідь на наш біль. І поки ми тримаємось за цю віру, що Христос – Господь життя, смерть не матиме останнього слова. І сьогодні, коли наш народ проходить крізь своє випробування, коли кращі сини України стоять на полі бою, а багато храмів зранені війною, постать святого Димитрія нагадує нам: Бог не покидає тих, хто стоїть у правді.
Коли ми молимось в Божому храмі, після роздумів про воскресіння сина вдови з Наїна та подвигу святого великомученика Дмитрія, наше серце природно звертається до самого осердя віри – до святині, до цього благословенного місця, де небо торкається землі. Храм – це простір, у якому Божа вічність входить у наш час. Тут Бог не лише слухає, але й промовляє; не лише вислуховує наші молитви, а й перемінює нас.
Для нашого українського народу храм завжди був духовною фортецею і джерелом єдності. Довкола нього гуртувалося життя: тут благословляли дітей, молилися за воїнів, тут черпали силу, коли навколо згущувалася темрява. І сьогодні, коли ворог нищить наші міста та святині, ми ще глибше розуміємо: храм – це місце, де кожен може відчути присутність Бога.
Саме храм є нашою духовною твердинею, місцем, де народжується відвага і віра. Тут ми черпаємо силу, щоб не впасти у відчай, утверджуємось у надії, щоб вистояти у випробуваннях. Храм – це серце, у якому палає вогонь молитви за воїнів і за справедливий мир.
Сьогодні, святкуючи 150-літній ювілей вашого оновленого храму, маємо добру нагоду подякувати Богові за всі ті незліченні благодаті, які ми від Нього отримали. Це також час подяки всім, хто впродовж цих років підтримував і продовжує підтримувати зусилля громади у розбудові церковного життя. Усе, що за благодаттю Божою вам вдалося здійснити, стало можливим завдяки щиро віруючим людям, які люблять Церкву як свою матір, піклуються про її зростання й дбають про духовний розвиток спільноти.
Поки ми зберігаємо цей храм живим нашою активною участю у богослужіннях, поки підносимо руки до неба у молитві, доти стоятиме Україна і світло Христове не згасне серед темряви війни у нашому народі. Нехай Господь допоможе нам сьогодні, разом із мешканцями міста Наїн, сказати: «Справді, Бог навідався до народу свого» (пор. Лк. 7, 16) – до кожного з нас, до нашого воїнства, до всієї нашої багатостраждальної України. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.
+ Ярослав
26 жовтня 2025 року Божого,
с. Погар
- Владика Ярослав: Для нашого українського народу храм завжди був духовною фортецею і джерелом єдності [фото]
- Владика Ярослав освятив оновлений храм в с. Добрівляни на Дрогобиччині [фото]
- Проповідь на вісімнадцяту неділю після Зіслання Святого Духа (2025)
- У Дрогобичі завершився ювілейний турнір з мініфутболу серед священників УГКЦ [фото]
- Владика Ярослав здійснив освячення оновленого храму Покрова Пресвятої Богородиці в с. Хоросниця [фото]
