Проповідь на двадцяту неділю після Зіслання Святого Духа (2022)

Слава Ісусу Христу! Преподобні і всечесні отці! Преподобні сестри! Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішнє євангельське читання розповідає нам історію про воскресіння сина вдови з Наїн (пор. Лк. 7,11-16).Ніхто у світі не може заперечити, що без Воскреслого Христа немає відповіді на надзвичайно болючу проблему людства – смерть. Тому сьогодні коротко роздумаємо над чотирма моментами, коли Ісус Христос зустрівся зі смертю. Про першу зустріч Ісуса Христа зі смертю розповідає євангельське читання, яке нам сьогодні пропонує Церква. Це випадок з сином вдови з Наїну. Смерть людини є завжди сумна – чи це смерть маленької дитини, чи людини у середньому або літньому віці. У місті Наїн молодого чоловіка, єдиного сина вдови, несли до гробу, його заплакана мати, друзі, сусіди йшли скорботною процесією. З протилежного боку прямувала інша процесія – Ісус і його учні. У брамі міста зустрілися процесія життя і процесія смерті. Померлий юнак мабуть був улюбленцем цілого міста, оскільки багато людей прийшло віддати йому останню честь. В цей день напевно сумувала не тільки вдова, яка втратила останню надію у своєму житті; разом з нею сповнилося скорботою ціле місто. Бачивши розпач бідної матері, Спаситель промовляє до неї: «Не плач»! З усього натовпу мабуть ніхто не наважився б сказати ці слова, бо ніхто не зміг би зарадити тому, що сталося. Проте Ісус не тільки говорить, але й діє. Він приступає і торкається мар. Євангелист наголошує, що лише після цього дотику ті, що їх несли, спинилися. Зупинилися вони зі страху та подиву, бо на очах всього натовпу Христос порушив єврейський припис про чистоту. За Старозавітнім законом, смерть як протиприродне явище являє собою нечистоту, і кожен, хто торкався мертвого тіла чи гробу, автоматично ставав оскверненим і не міг ні спілкуватися з іншими людьми, ні брати участі у молитовній спільноті до тих пір, доки не виконав приписаного обряду очищення. Однак Ісус нічого нікому не пояснює, а промовляє своє життєдайне слово: «Юначе, кажу тобі, встань». І мертвий почув голос свого Творця, встав, прийнявши нове життя, і почав говорити. Тоді Учитель взяв юнака і повернув його матері, а разом з тим повернув надію і їй, і цілому місту. Якщо б ми були у місті Наїн цієї ночі, то могли б бачити як у домі вдови довго горить світло – померлий і воскреслий син вечеряє і розмовляє зі свою матір’ю. Це був щасливий кінець похоронної процесії у місті Наїн – Ісус переміг смерть! Щоб побачити другу зустріч Ісуса зі смертю, ми подумки линемо до євангельської розповіді про Яіра, начальника синагоги. У нього була єдина дочка, яка вмирала (пор. Мр. 5, 35-43). Яір знайшов Ісуса, Який навчав на березі моря. «Моя маленька дочка лежить при смерті: молю Тебе, прийди і поклади руки на неї, щоб вона одужала і жила», – благав Христа Яір. Не затримуючись, Ісус пішов за ним, але, коли вони зайшли в дім, дівчинка вже була мертвою. Ісуса зустріли голосінням і плачем. Він сказав до тих, що плакали: «Чому ви плачете? Дівчинка не мертва, вона спить». Ісус випросив плакальників і, взявши зі собою лише трьох учнів – Петра, Якова й Івана, а також батька дівчинки, Він зайшов в кімнату, де мати плакала біля ліжка своєї дитини. Взявши дівчинку за руку, Господь сказав: «Я кажу тобі, встань». У цю ж мить вона ожила. Ісус підняв її і віддав матері і батькові, сказавши дати їй щось їсти. Третя зустріч Ісуса зі смертю була при воскресінні Лазаря. Чотири дні після смерті Лазаря Ісус прийшов у Витанію. Сестра Лазаря Марта побігла зустріти Його і впала Йому до ніг, кажучи: «Господи, якщо б ти був тут, мій брат не помер би». Ісус сказав їй: «Твій брат воскресне». Марта відповіла: «Я знаю, що він воскресне у останній день» (пор. Ів. 11,21-25). Це було після того, як Ісус зробив одне з найбільших повчань: «Я – воскресіння і життя. Хто в мене вірує – через смерть переходить до життя, і хто живе і вірує в мене – не вмре повіки» (пор. Ів. 11,25-26). Підійшовши до гробу, Ісус, незважаючи на заперечення Марти, яка нагадала Йому, що Лазар мертвий уже чотири дні, сказав чоловікам відкотити камінь від гробу. Помолившись, Він скрикнув сильним голосом: «Лазарю, вийди»! І той, що був мертвий, вийшов з гробу з похоронними пов’язками. Цієї ночі була чудова зустріч в домі Лазаря, Марта і Марія були там. Там були учні, а найголовніше там були – Ісус і Лазар, той Лазар, який зранку ще лежав мертвий у гробі. Син вдови з Наїну, дочка Яіра і Лазар – це ті особи, про воскресіння яких із мертвих Ісусом розповідає нам Священне писання. Четверта ж зустріч Ісуса зі смертю була його особиста. Там смерть позбулася свого жала і сили – Христос своєю смертю подолав смерть. Сьогодні є тільки один спосіб перемогти смерть – охреститися в ім’я Пресвятої Тройці, у вірі віддати своє життя нашому Господу, жити Його Заповідями, вслухаючись в Його Слово, єднатись з Ним через Євхаристію та свідчити Божу любов через життя до воскресіння. Хтось може сказати: «Гарні історії про силу і любов Спасителя ми почули сьогодні, але моя маленька дівчинка померла, і Ісус не прийшов, щоб воскресити її». А хтось скаже: «Мій син помер, але процесію на цвинтарі ніхто не зупинив». А ще хтось скаже: «Помер мій брат, але Ісус не прийшов викликати його з могили, як Він це зробив з Лазарем, і сказати: «Вийди»! Тому, яку розраду можна знайти у цих спогадах про перемогу нашого Господа над смертю? Звичайно, напевно багато було таких молодих дівчат, як дочка Яіра, і вони померли у цей час. Немало було таких вдовиних синів, які померли за життя Ісуса. Було чимало сестер, які як Марта і Марія втратили своїх улюблених братів. Чому тільки ці троє були повернені до життя? Роздумуючи над Божим словом у благодаті Святого Духа можемо сказати, що ці надприродні дива були вчинені з трьох причин. По-перше, щоб довести, що Ісус є справді воскресінням і життям, а тому той, хто вірує в нього, не помре. По-друге, ці випадки показують радість, яку відчують одного дня усі віруючі, коли вони знову у майбутньому віці після загального воскресіння об’єднаються з тими, кого люблять і хто їх любить. Так само, як юнак з Наїну повернувся до своєї матері, донька Яіра до своїх батьків, а Лазар до своїх сестер. По-третє, ці три воскресіння були вчинені для того, щоб показати нам правдивість твердження, яке ми визнаємо у Нікейському символі віри кожної неділі, коли промовляємо: “Вірю у воскресіння мертвих і життя майбутнього віку”. Одного дня Ісус Христос прийде знову. Тоді Він воскресить усіх померлих, так само як Він зробив це з трьома людьми, про яких ми сьогодні роздумуємо. Відмінністю цього загального воскресіння мертвих буде те, що, воскреснувши, люди знову вже не помиратимуть, як згадані нами сьогодні особи, а житимуть у Божій славі або у вічному засуді. «І не дивуйтеся з того, бо надходить час, коли всі, хто в гробах, голос його вчують, і вийдуть ті, що чинили добро, на воскресіння життя. А ті, що зло чинили, - воскреснуть на суд» (Ів 5,28-29). Сьогоднішня євангельська благовість розповідає нам про подію, яку ми святкуємо кожної неділі – про воскресіння як перемогу Життя над смертю. Вона є прообразом нашої майбутньої радості. Вона нагадує нам, що, з’єднавшись через наше хрещення з Воскреслим Господом нашим Ісусом Христом, ми вже отримали нове, вічне життя. І хоч кожен з нас ще повинен перейти через вузькі ворота фізичної смерті, проте вона вже не має над нами остаточної влади. Одначе сьогодні нам є дуже важко переживати біль нашого народу. Ми неустанно взиваємо до Господа вийти нам на зустріч, нашому стражданню і болю, зупинити цей похід смерті агресора московії та торкнутись ран наших захисників, вдів і сиріт. Молімося у цій Божественній літургії, щоб Господь Бог навідався до народу свого, до кожного з нас, щоб воскресив у нас живу віру, щоб наша зустріч з Ним була на переміну і оздоровлення наших душ та на прославу Його святого імені. Дорогі у Христі! Сьогодні ми освятили богослужбову монастирську каплицю у сестер ЧСВВ у селі Корчені. Відколи людина втратила Бога, від тоді не перестає Його прагнути і шукати. І монашество є один із шляхів цього пошуку. Монашество не має інших заповідей ніж всі інші християни, але вони повинні бути дуже послідовними у виконуванні Божих Заповідей. Таким чином богопосвячене життя можна визначити словами святих отців, як життя у Христі, із Христом і заради Христа. Подвижник іде за Христом, завжди перебуваючи у світлі заповідей Божих, бо як каже Псальмопівець, що він: «.. в Господа законі замилування має і над його законом день і ніч розважає» (пор. Пс. 1, 2), виконуючи Його святу волю. Як відомо, початок християнського подвижництва співпадає з початком самого християнства. Серед настанов, які давав Спаситель людям, що приходили до Нього, були й такі, які призначалися не для всіх, а для тих, «хто може вмістити», хто хоче бути досконалим (пор. Мт. 19, 21). Високий євангельський настрій панував у християнських спільнотах як на самому початку їх виникнення, так і у наступні століття, особливо це виявилось у часи гонінь. Однак після офіційного визнання християнства та внаслідок впливу ще недавно поганського суспільства і його звичаїв, моральний рівень християн у римській імперії значно знизився. Тоді чернецтво стало новим способом вираження християнства, як сутності, що є «не від світу цього», яке можна назвати своєрідним «безкровним мучеництвом». Видима боротьба з силами зла, що переважала в епоху гонінь, перейшла у сферу духовну, й стала, насамперед, боротьбою «проти духів злоби в піднебесних просторах» (пор. Еф. 6,12). Ревнителі євангельського життя почали масово відходити у пустелю. Не слід вважати, що цей відхід був пов’язаний із труднощами життя у світі – вони залишали суспільство не через життєві негаразди, а, швидше задля споглядання Бога. Бо ж в нагірній проповіді Господь каже до своїх учнів: «Ви – сіль землі. Ви – світло світу. Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі» (пор. Мт.5. 13, 14, 16). Сьогодні у світі простежується феномен секуляризації, який притаманний і Україні. Секуляризація полягає в тому, що сучасна людина вважає релігійне життя і свою віру другорядними. Таким чином християни перестають жити своєю вірою і не передають її своїм дітям. Цей феномен складний, бо він заторкує різні рівні людського життя. Відповідь Церкви на ці виклики є Нова Євангелізація. Це означає відкритись на Бога і намагатись переобразити у Бозі цей світ. Адже сьогодні щоб бути віруючим, потрібно ділитися вірою. Роль монашества полягає у Новій Євангелізації – нести Боже слово сучасній людині. Йдеться про те, щоби бути стійкими перед обличчям гріха та морального занепаду, свідчачи цінності чесност й солідарності, не піддаючись примарним ілюзіям світу цього. Богопосвячена та християнська спільнота є світлом у світі, коли скеровують інших до Бога, допомагаючи кожному відчути Його доброту та милосердя. Послідовник Христа є світлом тоді, коли вміє жити вірою, коли причиняється до викорінювання різних пороків та гріхів, щоб у ситуаціях пошкоджених лицемірством і насильством, проникало світло Істини, тут звичайно йдеться не про наше, але про Христове світло. Таким чином, першим завданням християнина, богопосвяченої особи, священика є молитва. І важливо усвідомити, що ми всі тут присутні є учасниками життя нашої Церкви. Безперечно, що роль мирян у церкві є дуже важлива, але все ж таки Церква, люди, світ очікують від монашества того живого прикладу – наслідування Христа, прикладу живої віри, ділення тією вірою з іншими. Тому монашество, є вирішальним чинником місії Церкви, бо воно виражає найглибшу сутність християнського покликання і є спасенною спонукою до ще більшої вірності Євангелії. Нехай же Пресвята Богородиця допоможе нам і нашим сестрам бути сіллю та світлом між людьми, несучи життям і словом Добру Новину Божої любові. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 30 жовтня 2022 року Божого,с. Корчин, Сколівського деканату Детальніше...

Проповідь з нагоди свята Покрову Пресвятої Богородиці (2022)

Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! Свято Покрову Богородиці, яке ми днесь урочисто й молитовно празнуємо, є для нас особливою нагодою роздумати про небесне заступництво Пресвятої Богоматері. Це свято відкриває нам, що Небесна Церква невпинно молиться за нас – Церкву земну. Завдяки цьому празнику знаємо, що Цариця неба і землі разом із хорами святих та ангелів перебуває в наших храмах, коли в них звершується богослужіння, і благає, щоб Милостивий Господь змилувався над нами. Мати Божа допомагає нашим молитвам підноситись до Престолу Владики всесвіту. Вона простирає над нами Свій омофор, демонструючи заступництво над людським родом, а особливо над тими, хто молиться на богослужіннях у храмі. Чи задумувались ми колись, що від самого народження ми перебуваємо під пильною Божою опікою. Псалмоспівець каже: «Бо ангелам Своїм він повелить про тебе, щоб берегли тебе на всіх твоїх дорогах. І на руках тебе носитимуть, щоб не спіткнулася нога твоя об камінь» (Пс. 90, 11−12). Господь подає нам безліч благодатей, але найбільшим благодіянням Божим для людського роду є те, що Він подарував нам Небесну Заступницю – Свою Матір, Преблагословенну Владичицю нашу Богородицю. Вона завжди готова подати нам Свою допомогу й заступництво. Церква з глибоким благоговінням прославляє Пречисту Діву Марію, звеличену Богом за ангельську чистоту, глибоке смирення та найбільшу святість. Вона посідає найближче до Божого Престолу місце. Церква називає Її «чеснішою від Херувимів і славнішою без зрівняння від Серафимів». Вона – Всесвята, бо перша перед усіма святими. У Її особі людство дало Синові Божому свою плоть і кров, щоб Він, спокутувавши й освятивши цю плоть, відновив союз між небом і землею, між Богом і людиною, учинивши її богоносною. Про Божу опіку, завдяки якій триває оцей союз-заповіт між Богом і людиною, розповідає нам сьогоднішнє свято. Знаємо, що історія святкування празника Покрову Пресвятої Богородиці пов’язана з подією, яка сталася в одній церкві у столичному граді Константинополі в Х ст. Жителі цього міста перебували в небезпеці через облогу ворогів. І ось, коли вони зібрались у храмі на спільну молитву, святий Андрій духовним баченням прозрів, що Пресвята Богородиця простягнула над людьми Свій омофор. І завдяки цьому покровительству Пречистої Діви Марії вороги відступили. Відтоді Східна Церква, а особливо наш український народ, святкує свято Покрову, бо в ньому виражає свою віру й надію, що в різноманітних випробуваннях, які трапляються на нашому життєвому шляху, маємо особливу Заступницю. Божа Матір і тепер, коли ми зібралися в цьому величному храмі, покриває нас Своїм омофором. Її молитви за нас завжди невпинно лунають перед Божим Престолом, а ми особливо відчуваємо ці благі плоди, коли приєднуємось до Її молитов своїми спільними моліннями у храмі Божому, як колись константинопольські городяни. Ось чому рід людський споконвіків споруджує оці місця особливої Божої присутности. Тому сини й дочки нашого народу будували храми у своїх містах і селах, а відбуваючи на чужину, швидше за власну домівку споруджували Дім Божий – Храм Господній. Покров Божої Матері – це постійна опіка над тими дітьми, яких доручив Їй наш Господь, сказавши: «Жінко, ось син Твій... Ось Матір твоя» (пор. Йо. 19, 26−27). До теперішніх часів Вона як добра Мати виконує цю місію, яку отримала від Сина Божого на Голготі. Богородиця прийняла під опіку наш народ і стала його Матір’ю, коли він завдяки мудрому рішенню державних мужів у Свято-Володимировому Хрещенні в Х ст. «у Христа хрестився і в Христа зодягнувся». Богородиця продовжувала опікуватись нашим народом, коли у важких обставинах покривала Своїм Покровом козаків, січових стрільців, вояків УПА. Божа Матір була зі Своїми дітьми в Сибіру, на Соловках і в Караганді, у гулагах і концтаборах, у каменоломнях і рудниках. Вона присутня в чудотворних іконах, цілющих джерелах, відпустових місцях. Вона і «днесь предстоїть у церкві й невидимо за нас молиться Богу», про що нагадує нам велична мозаїка у святилищі цього храму. Тому-то ми, діти України, Її любимо та до Неї прибігаємо в молитвах, побожних піснях і віршах, шукаємо Її заступництва під час прощ до Грушова, Билич, Самбора, Унева, Зарваниці й багатьох інших відпустових місць. І як тисячу років тому в Константинополі, так і сьогодні, хоч ми цього можемо й не зауважувати, Покров Божої Матері покриває нас усіх: і ревних молільників, і менш побожних; і тих, які сьогодні тут присутні, і тих, хто з різних причин відсутній. Пресвята Діва Марія допомагає всім, а особливо тим, хто про це з вірою неустанно Її просить, бо Вона − наша Мати. Дорогі у Христі! Уже дев’ятий місяць на українській землі йде широкомасштабна жорстока війна. Вона прийшла непрохана й віроломна ще 2014 р., а починаючи з 24 лютого 2022 р., ворог скинув усі свої дотеперішні маски та відкрито нищить Україну. Російська армія вбиває невинних і ґвалтує беззахисних, викрадає дітей і депортує окупованих, катує ув’язнених і морить голодом заблокованих, краде вирощене нами збіжжя й мародерствує в наших оселях, анексує території й нищить захоплені підприємства, обстрілює мирні міста й тероризує мешканців. Російське керівництво прагне зруйнувати українську державність і позбавити нас нашого імени. Наміри московії явно геноцидні: тактика ведення війни з перших днів показує, що агресор рашизму воює не з армією, а з народом. Окупант мобілізує проти нашого народу всі свої ресурси − земні, людські, військові. Та ми уповаємо не на людські сили, але на Божу поміч, на Божу благодать, і віримо, що той, хто тримається міцно Бога, хто намагається жити й живе в Божій любові, захищаючи свій народ, свою Батьківщину, − непереможний. Сьогодні, у це величне свято Покрову Пресвятої Богородиці, святкуємо також День захисника України, і воно по-особливому проливає світло на те, хто є справжнім її захисником. Це всі, у кого в серці Україна і любов до свого народу, до своєї Батьківщини, заради чого вони здатні на подвиги. Сьогодні сотні тисяч українців захищають свою Неньку від рашизму. Солдати й офіцери служать у ЗСУ та на передовій лінії фронту. Волонтери збирають усе необхідне для потребуючих та постраждалих співвітчизників унаслідок війни російського агресора. Віруючий Божий люд моляться за мир та перемогу українського воїнства. Кожен мірою своїх можливостей та у свій спосіб бореться, трудиться й молиться для перемоги, миру, благополуччя, зцілення численних душевних і тілесних ран у всьому українському суспільстві. Тому в широкому розумінні, особливо в сьогоденні війни проти осатанілого ворога, усі ми є захисниками нашої Батьківщини-України. У цей день пригадуємо собі, що в боротьбі за свободу ми не самотні. Саме під заступництвом Пречистої Діви Марії сьогодні відроджується і стає непереможним українське військо та у справедливій боротьбі захищає свою Батьківщину від зовнішнього агресора. Разом з ними – усі віковічні захисники України: від часів Київської Русі та козацької доби до ініціаторів та діячів визвольних змагань різних епох. Тому свято Покрову Пресвятої Богородиці відкриває нову незбагненну дійсність: не лише всі попередні героїчно полеглі захисники нашої землі перебувають разом із сучасними воїнами на фронті, але й Бог і Його Пречиста Мати через cвій молитовний і діяльний Покров є з нашим звитяжним воїнством. Тож дорогі наші Воїни, вітаємо Вас із Днем захисника України! Дякуємо Богові за наших ветеранів, учасників бойових дій. Ви пройшли через найгарячіші етапи війни та встояли. Дякуємо за те, що не ухилялися від цього священного обов’язку, що ділом і подвигом, а не тільки словами, засвідчили свою любов до рідного краю. Дякуємо за ваше служіння серед нестач, випробувань, труднощів, під обстрілами й у боях. Нехай Милостивий Господь зцілить усяку вашу рану, душевну й тілесну, а вільна, квітуча та справедлива Україна, за яку Ви боретеся, стане найкращою для вас нагородою! Сьогодні хочемо огорнути молитвою кожного нашого воїна-захисника, усі родини військовослужбовців, усіх людей доброї волі, які живуть неустанною турботою про захисників нашої Вітчизни. Підносимо молитву до Господа за тих, хто в ці хвилини на передовій стримує ворога-окупанта. Завдяки вашій героїчній боротьбі й мужності зруйновано задуми підступного агресора. У ці дні кожен українець і не тільки подивляє мужність, свідчення та боротьбу нескорених українських воїнів, які стали уособленням незламности українського народу та його духу. Нехай кріплять на дусі захисників України наші молитви, нехай всенародне пошанування додає снаги українським витязям здолати окупанта! Нехай Божа мудрість веде всіх нас дорогами правди, а Божа любов надихає кожного до щирої молитви та щоденної праці на славу Божу та дочасне й вічне добро рідного народу! Тому молімося сьогодні й повсякчас: «Під Твою милість прибігаємо, Богородице Діво. Молитвами нашими в скорботах не погорди, але від бід визволь нас, Єдина Чистая і Благословенная»! А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 14 жовтня 2022 року Божого,м. Самбір Детальніше...

Владика Ярослав у Самборі: Цариця неба і землі разом із хорами святих та ангелів перебуває в наших храмах [фото]

  14 жовтня владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, очолив Архиєрейську Святу Літургію з нагоди храмового празника в Прокатедральному соборі Покрова Пресвятої Богородиці, в м. Самбір. Єпископу співслужили: о.Богдан Добрянський (декан Самбірський), о. Володимир Коркуна (адміністратор храму), о.Іван Вербіцький, о. Роман Андрійовський, о.Любомир Григель, о.Флор Дашинич, о.Тарас Рисей, о.Олег Чупа, о.Олег Бісик, о.Олег Здреник, о.Тарас Войтко, протодиякон Микола Рик. Велично співав хор "Літанія" (кер.Любов Шийка).   Детальніше...

Владика Ярослав Приріз привітав усіх воїнів, ветеранів, волонтерів зі святом Покрова Пресвятої Богородиці та Днем захисника України [відео]

Владика Ярослав Приріз привітав усіх воїнів, ветеранів, волонтерів та всіх людей доброї волі із святом Покрова Пресвятої Богородиці та Днем захисника України.У своєму зверненні єпископ наголосив: "Сьогодні справа захисту української незалежності згуртувала і кадрових військових, і добровольців, і волонтерів. Це також день пам'яті та пошани всіх, хто впродовж століть боровся за свою землю і відстоював суверенітет України після здобуття нею незалежності. Україна це країна героїв. Героїв різних поколінь і епох. Детальніше...

Владика Ярослав: Мовчанка Бога має на меті поглибити нашу віру

9 жовтня владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці, в м. Дрогобич. Детальніше...

Проповідь на сімнадцяту неділю після Зіслання Святого Духа (2022)

Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішня євангельська благовість говорить нам, що  Христос направився в сторони Тиру та Сидону, Він йде в напрямку до краю, де проживали погани, щоб дати початок проповіді Євангелія всьому світу, а не лише вибраному народу. Тир і Сидон – найбільші торгівельні фінікійські міста, які знаходились на березі Середземного моря. Сидон був батьківщиною Єзавелі (пор. 1 Цар 16, 31), й ми знаємо як її страхітливу діяльність змальовує автор Першої книги Царів. В цих землях й трохи далі на північ жили  ханаанеї – древні народи, які колись населяли Обіцяну землю а пізніше були вигнані на північ в Фінікію. Римський історик І ст., Йосиф Флавій пише, що фінікійці завжди ворогували з ізраїльтянами, а найбільше мешканці Тиру. Отже, як бачимо, жінка належала до народу, який був для Ізраїля ворожим. По богословське можемо сказати, що ці міста представляють царство зла, несвободи, не спасіння – це один світ. І бачимо другий світ – світ віри – представлений Ісусом і Його учнями. Також бачимо жінку ханаанянку (євангелист Марко вказує на її походження: сирофінікійка (пор. Мк 7, 24)), яка залишає світ поганства, виходить і йде в напрямку світу віри. І цей світ віри в Ісусі Христі теж немовби розриває минулий ексклюзивізм, тобто певну закритість у собі як наслідок зосередження на боговибраності Ізраїля і виходить назустріч оцьому поганському світу. Не говориться, що Ісус прийшов у котресь з тих міст, говориться тільки, що вийшов з території Ізраїля (пор. Мт. 15, 21). Жінка також вийшла з тих міст (пор. Мт. 15, 22). Отже, вони зустрічаються десь на півдорозі між територією Ізраїля і поганською територією. Обидвоє виходять… Це не просто констатація факту, оцей вихід – це щось більше: Бог, який виходить до людини, на територію її упадку, але й людина повинна вийти зі свого гріховного становища назустріч Богові. Ханаанейка називає Христа Господом і сином Давида. Так звертаються до Ісуса в Євангелії від Матея люди віри: це учні (за винятком Юди. Мт 26, 25 пор з Мт 26,22), сотник, два сліпці. Ісуса Христа часто називали «Сином Давида» (пор. Мт.1,1) і від цього месіанського імені сам Христос ніколи не відмовлявся, хоча воно й неповністю відкривало таємницю Його Особи. Виконуючи обітниці, дані Давидові, Ісус проголошує, що він вищий від Давида: Він його Господь (пор. Мт.22,42-45). Він – Бог, який прийшов пасти і рятувати свій народ. Ханаанейка ще, мабуть, цього до кінця не усвідомлювала, але напевно чула про Ісуса, про чуда, які Він чинив у Галилеї. Вона звертається До Ісуса через страждання дочки. Нещастя дитини стало нещастям матері: «Змилуйся надо мною…», материнська любов спонукала її звернутися до чужоземця; ця любов спонукала її бути наполегливою навіть тоді коли зустріла мочання. Рушійною силою в серці цієї жінки була любов, і немає нічого сильнішого і ближчого до Бога як любов. Чому Ісус на перший погляд виглядає нечутливим? На ці й подібні запитання існують  різні біблійні пояснення. Христос не відзивається до ханаанянки не тому, що не хоче їй допомогти, але для того, щоб виявити й укріпити її віру. Вона чула про Нього як про чоловіка, який оздоровляє людей і прийшла до нього як до цілителя. Але Ісус хоче, щоб вона побачила в Ньому щось більше ніж досконалу людину. Він бажає, щоб вона побачила в Ньому Бога. В цьому мовчанні є також наука для учнів, Ісус спонукає учнів переосмислити їхнє ставлення до інших народів. Позаяк євреї негативно ставилися до поган та через їх аморальне життя називали їх псами, то Ісус відповідаючи жінці на повторне благання про допомогу іронічно стверджує те, що відображало спосіб думання учнів: «Не личить брати хліб у дітей і кидати щенятам». Учні просять Ісуса за неї не із співчуття, але щоб жінка отримала те, що благає і залишила їх в спокої. Але Христос її не відсилає, у Нього була інша мета Його мовчання. Часом і нам здається, що просимо, з глибини душі взиваємо, а Бог ніби не чує. Насправді Бог чує, але оця мовчанка Бога має на меті поглибити нашу віру. Ханаанейка не відвертається після Христової відмови, але ще більш наполегливо благає про допомогу і тим самим виявляє свою непохитну віру в те, що Ісус може їй допомогти. Слова Ісуса приводять нас до здивування, але ханаанейку ні. Раввіністична традиція вживала до поган термін «пес». Можливо, і тому цей термін появляється в тексті сьогоднішньої Євангелії, хоча в дуже лагідній формі – «щенята». Євангельський текст залишається записаним в раввіністичній традиції єврейського світу, бо Христос зауважував: «Я посланий лише до загиблих овець дому Iзраїля». Євангелист Марко ці слова передає так : «Дай спершу, щоб діти наїлись; не личить бо взяти хліб у дітей та й кинути щенятам» – наголошує на першочерговості Ізраїля як вибраного народу. У Матея, натомість, є цілковита закритість. Жінка приймає те, що не належить до вибраного народу, кажучи: «Так Господи». Вона готова згодитися тільки на крихти. У розповіді про чудо помноження хлібів говориться, що зібрали кусків дванадцять повних кошів (пор. Йо. 6, 13). Жінка інтуїтивно відчуває, що на бенкеті царства хліба всім буде удосталь. Це знає і Господь, але Він є послушний планам, Небесного Отця, який визначив певний час. Інтуїція жінки підказує, що цей час уже наближається і так виявляється її віра. Сьогоднішнє Євангеліє піднімає також тему вибрання ізраїльського народу і покликання до спасіння всіх людей. Ізраїльський народ – це вибраний Богом народ. В Ісусі Христі цим народом стає Церква, яка складається з багатьох народів. Це питання було особливо актуальне для ранньої Церкви: на яких умовах погани беруть участь у новому народі Божому, зібраному довкола Ісуса. Чи вони повинні для спасіння переймати усі приписи старозавітнього Ізраїля, чи віра в Христа дозволяє переступити цей крок Божої педагогії і відразу брати участь у спасінні Христа Господа? Первісна Церква мала багато труднощів із тими, які хотіли спасіння, бажали спасіння, змагали за спасіння, але за походженням не були ізраїльтянами. Однак вона усвідомлювала, що чудо оздоровлення дочки жінки-ханаанейки є не просто жестом зі сторони Господа, але має й інше, глибше значення, яке торкалося євангельської місійної діяльності Ісуса, що проливала на неї нове світло. У цьому чуді оздоровлення Христос дав взірець всезагальної місії Церкви і Свою відкритість на всі народи. Дорогі брати і сестри, сьогоднішня євангельська розповідь розкриває нам багато аспектів релігійного життя, найважливішим серед яких є віра і спасіння людини. «Без вiри неможливо подобатися Богу» (Євр. 11, 6). Віра – джерело благодатного життя, вірою пізнається істина, віра уздоровлює, вона проганяє страх, вірою ми спасаємося. Віра – це не тільки знання молитов чи катехизму. Віра – це насамперед синівська довіра нашому Небесному Отцеві, надія на Нього, пам’ять про Нього в усіх наших ділах, сумнівах та успіхах, це вірність Йому в моменти скрути та важких випробуваннях. Це настійливість у молитві, як у цієї жінки-ханаанейки. Віра – це милосердя і співчуття до наших ближніх, коли в них ми покликані бачимо Христа. Віра пізнається у ділах, нашим життям ми свідчимо про Того, в Кого ми віруємо. Саме наші вчинки свідчать про те, чи ми можемо іменуватись християнами. Тому-то віру жінки-ханаанейки Христос ставить у приклад навіть для апостолів – «О жiнко, велика твоя вiра! Хай тобi буде, як бажаєш» (Мт.15, 28). Спасіння, яке приносить  Христос, прзначене для всіх людей, воно пророковане пророком Ісаєю, (пор. Іс. 56, 3-5) й є історичною місією Ісуса Христа. Отож критерій приналежності до Божого люду незнаходяться в площині расовій чи культурній, а знаходиться в площині здатності пізнання Бога і Його спасіння. Таким чином, жінка- ханаанейка стає, взірцем християнина, який молиться Богові з довір’ям і впевненістю, що його віра не підведе, оскільки вона оперта на довіру до великої Божої любові. Таким чином спасіння, є завжди Божим даром, але відкриття на нього є наслідком віри і постійної молитви людини. Євангелія сьогоднішньої неділі показує нам шлях віри, який повинен бути продовженим навіть тоді, коли втрачена надія. Шлях віри повинен долати нездоланні перешкоди, шлях віри відкидає своє вивищення, приймає смирення, шукаючи користі ближньому. Так виплекана віра, що підкріплюється неустанною молитвою, є завжди ефективною і актуальною та приносить спасіння людині. Тож нехай ця євангельська розповідь спонукає нас задуматись над нами самими, над нашою вірою, над нашим молитовним та богослужбовим життям та свідченням. Сьогодні також і ми молимось до нашого Спасителя, як ця ханаанейка за наше воїнство, за справедливий мир. Ми бачимо, що ворог нашого народу мобілізує всі свої ресурси: земні, людські, військові, проти нашого народу. Але ми уповаємо не на людські сили, але на Божу поміч, на Божу благодать. І віримо, що той, хто довіряє Божому провидінню, хто намагається жити в Божій любові і захищає у ній свій народ і свою Батьківщину є непереможний. Ми молимося сьогодні за справедливий мир в Україні, за наших захисників, волонтерів, за людей доброї волі які солідарні з нами в протистоянні агресору, щоб Божа любов усіх нас кріпила, щоб наша надія не маліла. А наша віра в перемогу принесла свої плоди. Як каже апостол і євангелист Йоан: «І ось та перемога, яка перемогла світ – віра наша» (пор. 1 Йо. 5, 4-5). А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь!   + Ярослав 9 жовтня 2022 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Владика Ярослав: Дорога за Ісусом Христом – єдиний шлях життя і спасіння, всі інші – людські [фото]

2 жовтня, у неділю після Воздвиження, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відвідав парафію с. Стрілки на Старосамбірщині, де місцева громада церкви св. мученика Євстахія святкувала 230-у річницю освячення храму. З цієї нагоди єпископ очолив Архиєрейську Літургію у співслужінні о. Михайла Николина, декана Старосамбірського, о. Романа Шибуньки, декана Висоцького, о. Василя Дригинича, адміністратора парафії, і священиків Старосамбірського деканату.  Детальніше...

Проповідь на Неділю після Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього (2022)

Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні, у Неділю після Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього, Церква подає до нашої уваги уривок з Євангелія від Марка. У ньому євангелист передає нам слова нашого Господа: «Хто хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе свій хрест і йде слідом за мною». Тут ми бачимо тематику «наслідування Христа», яка є виразно присутньою в новозавітних текстах Священного Писання. Наприклад, у апостола народів Павла знаходимо цей вираз, коли він говорить: «Будьте моїми послідовниками, як і я - Христа» (1Кор.11,1). А в іншому місці: «І ви заходилися наслідувати нас і Господа, прийнявши слово посеред численних утисків, з радістю Святого Духа» (1 Сол.1,6). Однак сам вираз не є найважливішим. Найважливішим є факт, що ціле життя і діяння Христа є увінчане хресною жертвою з любові «за братів» залишається триваючим взірцем і ідеалом. Схиляє воно не лише до пізнання, але, перш за все, до наслідування. Христос, врешті-решт, промовляє в світлиці до апостолів, після того як вмив їм ноги: «Приклад дав я вам, щоб і ви так робили, як оце я вам учинив» (Йо. 13,15). Промовляючи ці слова, Христос має на думці не лише подію миття ніг, але й ціле своє життя, яке вважає покірною послугою. Кожний з учнів приймає виклик, щоб іти слідом за Сином Чоловічим, який «прийшов не для того, щоб йому служили, але – послужити й дати життя своє на викуп за багатьох» (Мт.20,28). Саме в світлі цього життя, тієї любові, тієї убогості, врешті-решт, тієї жертви – «наслідування» Христа стає вимогою для всіх його учнів і послідовників воно стається наче «основою» євангельського, християнського «етосу». Наскільки важливі для нас сьогодні слова Христа: «Хто хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе свій хрест і йде слідом за мною»? Для людей ХХІ століття, від яких ми дуже часто чуємо нарікання, про постійні проблеми, і деколи сприймаємо їх не так, як заповідав нам Христос. А Він до нас каже, щоб ми взяли свій хрест на себе, не чужий, не Його хрест, а свій! Дорога за Ісусом Христом – єдиний шлях життя і спасіння всі інші – людські. Люди багато дізналися, багато здобули, подолали, проникли в далекі та важкодоступні місця, спускалися на дно моря і піднімалися в космос, розщепили атом, але це не зробило людське життя щасливішим, радіснішим, мирним. Ось чому Господь говорить нам ці слова: «Яка користь людині, коли вона здобуде увесь світ, а душу свою занапастить?» (пор. Мк. 8, 36). Поміркуймо про це: чого б людина не досягла, якщо її душа одночасно духовно не зростає у досконалості, не стає шляхетнішою, не просвітлюється, ‒ усе буде марно. І зараз ми це добре усвідомлюємо, знаючи, що навіть матеріальний добробут не може зробити людей кращими та щасливішими. Потрібно, щоб людина оживотворювалась Божою правдою, просвітлювалась Його благодаттю – тоді вона буде щасливою. Ісус Христос нас запевнив: «Пізнайте правду, і правда визволить вас!» (Йо. 8, 32). Отож Христос промовляє до кожного з нас „Коли хтось хоче йти за мною, хай зречеться себе самого”. Господь не каже, що йти за Ним означає безболісно і безтурботно жити, але стверджує необхідність зречення від себе та несення свого хреста, щоби могти зватись Його послідовниками. Це означає, що людина повинна зректися в першу чергу всього, що пов’язане з гріхом, із користолюбством та життям тільки для себе. Адже той, хто живе тільки для себе, усе втратить, але той, хто з любов’ю віддає себе на службі ближнім, хто вміє ділитися всім, що має, той ще більше здобуде. „Відректися себе” означає подивитися довкола і навчитися бачити не тільки себе зі своїми скорботами та радостями, труднощами та успіхами, але й інших, у яких також свої радості та печалі. Навчитися жити не тільки своїм життям, але також і їхнім життям. Наступний заклик Христа – це „взяти свого хреста”. Тут хрест – не тільки всі прикрощі, біди чи страждання, що зустрічають нас в житті. Це також праця, яка вдосконалює людину, праця на благо родини, Церкви, суспільства, тому що хрест – це щоденний подвиг в ім’я Бога, ближнього, в ім’я свого народу. Цей хрест мусимо прийняти добровільно та зі щирістю. Спаситель закликає нас взяти хрест саме свій – тобто обирати спосіб життя і працю за покликанням і мужньо перемагати всі труднощі, котрі стрінуть нас на цьому шляху. Очевидно, що мусимо також молитися, щоби терпеливо зносити свої хрести, щоби Господь, за своєю волею зменшив наші скорботи чи полегшив страждання наших ближніх, близьких та рідних. І нарешті третій момент, до якого запрошує нас Христос – це „йти слідом за Ним”. Слідувати за Христом – означає наслідувати Його, старатися у всьому уподібнитися до Нього, жити так, як Він жив. Слідувати за Христом – це жити серед людей і разом з людьми, являючи постійно своїм життям образ Божий. Це також значить завжди бути готовим відповісти „так” на Божий поклик, навіть якщо приходиться іти хресним шляхом, крізь приниження та наругу. Дорогі у Христі! Сьогодні ми освятили оновлений ваш храм у 230-ту річницю. Наші предки спорудили цей храм рукотворний, щоб він допомагав нам розбудовувати храм нерукотворний. Апостол Павло називає людину “храмом Духа Святого” (пор.1 Кор. 6, 19). Ці духовні храми людських душ сьогодні потребують оновлення, бо в минулому столітті десятиліттями їх нищив комуністичний режим, а у ХХІ столітті вони наражаються на небезпеку з боку невидимого ворога, який підступно намагається вбити в людській душі все святе, стираючи грань між добром і злом, пропагуючи вседозволеність, споживацтво та гедонізм... У цьому храмі святого великомученика Євстахія ми подорожуватимемо сторінками Святого Письма, вслухаючись у повчання Христа, Який промовлятиме до нас через проповіді та гомілії священнослужителя. Уважно вслухаймося в Боже Слово кожної неділі і свята, бо воно, каже апостол, є “корисним, щоб навчати, докоряти, направляти, виховувати у справедливості, щоб Божий чоловік був досконалий, до всякого доброго діла готовий” (2 Тим. 3, 16–17). У цьому храмі, як учні в Емаусі (Лк. 24, 30−31), пізнаватимемо Христа при ламанні Євхаристійного Хліба, яке здійснюватиметься на щойно освяченому престолі. Пам’ятаймо про потребу частого й гідного причащання цих Святих Тайн, бо Вони є “ліком безсмертя”, який не лише захоронює від смерти, але й дарує життя вічне в Христі Ісусі. У райському саді Едему, під деревом, стояла жінка, Єва (пор. Бут.3). Спокушена сатаною, вона тягнеться до чогось, від чого застерігає Бог, за намовою спокусника вона бажає стати як Бог. Однак це є початок смерті, яка в ній зароджується (пор. Бут.3,6-7; Як.1,15). На Голготі, під хресним деревом, стоїть інша жінка, Марія – Богомати (пор. Йо.19,25-27). Вона послушна Богові, бере глибоку участь в жертві, яку Син складає з самого себе Отцеві за життя світу; а приймаючи довіреного Їй Ісусом апостола Йоана, Вона стає Матір’ю всіх людей по вірі в Її Сина. Тому сьогодні особливо молімося до Пресвятої Богородиці за справедливий мир в Україні і світі! Молитовно та матеріально підтримуймо українських воїнів – звитягів, які захищають нас від ворожих нападів! Вони – наші легіони, які стали справжньою скелею на захисті незалежности й суверенітету України, проходячи найгарячіші етапи новітньої російської збройної агресії проти нашої Держави. Їхня сила духу, терпіння та виваженість слугують для нас прикладом, як треба любити свою країну, пишатися її історією, захищати її майбутнє. Молімося, борімося і працюймо для захисту нашої Батьківщини та майбутнього блага нашого народу! Пам’ятаймо, що Бог є на боці тих, хто бореться за правду, справедливість, добро і мир! Дякуємо всім небайдужим до воскреслої ходи українського народу, яку він відновив у суверенній Українській Державі понад тридцять років тому. На жаль, каїн-московит спричинив нам чергову Голготу, щоб перешкодити осягнути мету – вільну, квітучу, соборну Українську Державу. Улюблені брати і сестри, сьогодні заношу молитви за всіх жертводавців цього храму. Складаю щиру подяку всім парохіянам, особливо вашому отцеві Василеві (Дригиничу), при цій нагоді заохочую всіх вас, щоб цей храм, якому 230 років, і надалі завжди виконував своє правдиве призначення: щоб він був місцем вашої зустрічі з Богом, щоб у ньому ви завжди могли зріти близькість неба, близькість Царства Божого. Нехай у цих стінах постійно панує дух навернення й оновлення в частому прийманні святих тайн Покаяння та Євхаристії. Нехай у ньому кожна душа знаходить наснагу для очищення та духовного поступу. Сьогодні це запорука справжнього відродження як наших родин, парохії, так і всієї нашої Батьківщини. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! + Ярослав 2 жовтня 2022 року Божого,с. Стрілки, Старосамбірський д-т Детальніше...

Владика Ярослав: Свято Воздвиження стисло передає пасхальне таїнство Христа

  27 вересня, у свято Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Архиєрейську Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці, в м. Дрогобич.   Детальніше...

У с. Орява на Сколівщині відсвяткували 140-ліття місцевого храму [фото]

21 вересня, у свято Різдва Пресвятої Богородиці, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відвідав парафію с. Орява на Сколівщині, громада якої святкує цьогоріч 140-ліття місцевого храму. З цієї нагоди єпископ відслужив Архиєрейську Літургію у співслужінні о. Романа Качали, декана Тухольківського, о. Володимира Дашинича, адміністратора парафії, і священиків Тухольківського деканату. Детальніше...