Христос Рождається!
Дорогі у Христі брати і сестри!
У традиції Східної Церкви богослужбовий літургійний час після Різдва Христового має особливу глибину. Церква не поспішає відходити від таїнства Воплочення Божого Сина, але затримується біля ясел, вдивляючись у тих осіб, хто був найближче до новонародженого Спасителя. Вже наступного дня після Різдва Ісуса ми соборно прославляли Пресвяту Богородицю, через Яку Бог увійшов у людську історію. А неділя після Різдва звертає наш погляд на осіб, які стали частиною цієї історії: святого Йосифа Обручника, царя Давида та Якова, брата Господнього по плоті.
Євангельська розповідь особливо виразно висвітлює постать святого Йосифа. Він не промовляє жодного слова, але саме його мовчання наповнене слуханням. Йосиф живе не за логікою страху чи самозбереження, а довірою до Бога. Довідавшись про вагітність Марії, він приймає рішення, яке, з людського погляду, виглядає правильним і справедливим: відпустити її, не наражаючи на осуд. Євангелист називає це плодом його праведності (Мт. 1, 19). Проте Бог відкриває перед ним значно більше. Через ангела Господь вводить Йосифа у тайну, яка перевищує людське розуміння і запрошує його не відступити. «Йосифе, сину Давида, не бійсь узяти Марію, твою жінку, бо те, що в ній зачалось, походить від Святого Духа» (Мт. 1, 20).
Йосиф приймає це слово не теоретично, а конкретно. Йому довірено право дати ім’я Дитяткові. Це не просто формальність, а знак участі у Божому задумі. Ім’я Ісус містить у собі місію: Він є Тим, Хто спасає. Від цієї миті Йосиф стає охоронцем таїнства, сторожем Божої присутності серед людей. Його велич полягає не у зовнішніх досягненнях, а у вірності щоденним Божим наказам, навіть тоді, коли вони вимагали ризику, втечі і невідомості.
Звернення ангела: «Йосифе, сину Давида» відкриває ще один важливий вимір. Євангелист Матей наполегливо наголошує на давидовому походженні Йосифа, бо саме через нього Ісус входить у людську історію як законний спадкоємець обітниць. Згадуючи царя Давида, ми бачимо коріння, з якого проросло дерево нашого спасіння. Євангелист Матей невипадково у родоводі згадує Давида, адже в ньому зосереджені всі сподівання Ізраїля. Давид не був ідеальним, Біблія відверто описує його упадоки та помилки, але він залишився взірцем «людини за серцем Божим» через своє вміння щиро каятися та безмежно любити свого Творця. Коли Давид хотів збудувати Богові храм, Господь через пророка Натана відповів йому дивовижною обітницею: не ти збудуєш Мені дім, а Я збудую дім тобі, і твій престол триватиме вічно (ІІ Сам. 7, 11, 16). Сьогодні ми бачимо здійснення цього пророцтва. Царство, про яке мріяв Давид, не обмежилося земними кордонами чи політичною владою. Через Ісуса Христа, Сина Давидового, воно стало Царством Небесним, яке не має кінця. Христос є одночасно і нащадком Давида за плоттю, і його Господом за Божеством, поєднуючи в Собі людську історію та божественну вічність. Так через Обручника Йосифа Ісус входить у спадкоємство Давида і сповнює дані йому Богом обітниці.
Сьогодні також ми вшановуємо святого апостола Якова, брата Господнього. Як близький родич Спасителя, він пройшов шлях від родинної близькості до глибокого духовного учнівства. Ставши першим єпископом Єрусалима та головуючи на першому Апостольському соборі, Яків показав нам, що справжня спорідненість із Христом полягає у вірності Його Слову. Його послання, яке ми знаходимо у Новому Завіті, закликає нас до живої віри, яка проявляється у ділах милосердя. Його життя, завершене мученицькою смертю, є свідченням того, що зустріч із Воскреслим Господом повністю перемінює людину, роблячи її здатною віддати все заради істини.
Дорогі у Христі, приклад святого Йосифа, царя Давида та апостола Якова показує: нам, що справжня свобода народжується там, де людина каже Богові «так». Їхня пам'ять, сьогодні є запрошенням кожному з нас стати господарями своєї власної історії, співдіяти з Богом у всьому тому, що ми називаємо «історія спасіння», яка є історією визволення людини, віднайдення її гідності, а відтак людини, яка в Бозі віднаходить свою справжню свободу. Бо там, де немає Бога, там є рабство. Тільки в Бозі і з Богом людина може бути вільною і зберегти свою гідність.
Євангельське читання неділі після Різдва Христового розгортає перед нами драматичне полотно перших кроків земного життя нашого Спасителя, де переплітаються людська жорстокість і божественна опіка. Ми стаємо свідками трьох ключових моментів: вимушеної втечі до Єгипту, скорботного перебування на чужині та символічного повернення Пресвятої Родини додому.
Коли східні мудреці, навчені гірким досвідом зустрічі з Іродом та попереджені у сні покидають Вифлеєм іншою дорогою, з’являється тривожне питання: як відреагує земний тиран, чиє самолюбство було зачеплене? Відповідь приходить не через політичні розрахунки, а через нічне видіння Йосифа. Ангел Господній не просто дає пораду – він закликає до негайної дії, бо зло вже готує свій наступ.
Святий Йосиф постає перед Божим посланцем як ікона досконалої довіри. Не зволікаючи, він бере Дитятко та Його Матір і вирушає у Єгипет, який колись був місцем чотирьох століть рабства. Тепер же це місце парадоксально стає прихистком для Того, Хто прийшов дати світові справжню свободу. Ми нічого не знаємо про побут Пресвятої Родини в чужім краї, але саме в цій тиші криється великий зміст: Бог часто веде нас через пустелі невідомості, де єдиною опорою залишається Його слово.
Євангелист Матей, пишучи для юдеїв, майстерно поєднує ці події в канву старозавітних пророцтв, зокрема згадуючи слова пророка Осії: «З Єгипту покликав я мого сина» (Ос. 11,1). Це пророцтво, що первісно стосувалося виходу єврейського народу з неволі, тепер набуває свого сповнення в особі Христа. Ісус уособлює в Собі новий Ізраїль, розпочинаючи новий, духовний вихід. Якщо дари мудреців – золото, ладан і миро – провіщали Його майбутні страсті та царську гідність, то повернення з Єгипту стає прообразом Воскресіння. Це перехід від темряви вигнання до світла обіцяної землі, від смерті до повноти життя.
Паралельно з темою спасіння звучить тема великої трагедії – вбивство вифлеємських немовлят. Ірод, засліплений страхом втратити трон, демонструє ту крайню межу жорстокості, на яку здатне серце, що відкинуло Бога. Матей дивиться і на цю трагічну подію у світлі Писання. Коли пророк Єремія бачив зруйнування Єрусалиму і храму, виселення Божого народу у Вавилон, то згадав Рахиль, жінку Якова, матір цього народу і образно висловив як вона, вже будучи похованою у гробі, що біля Вифлеєму, плаче над ізраїльським народом, тобто над своїми дітьми (Єр. 31,15). Цей плач є голосом кожної епохи, де невинність стає жертвою тиранії, але водночас це і докір тим, хто, подібно до єрусалимських первосвященників, знав Писання, але не впізнав живого Бога, що народився поруч із ними.
Завершальний акорд цієї історії – повернення до ізраїльської землі після смерті тирана. Йосиф знову чує той самий голос: «Встань, візьми дитятко...». Це покликання до повернення у землю обітниці, але з новою метою. Через страх перед Архелаєм, сином Ірода, Свята Родина оселяється у Назареті – містечку, яке не мало жодної слави в минулому. «Що доброго може бути з Назарету?» (Йо. 1,46) – запитає пізніше Натанаїл. Проте саме в цьому приниженні криється божественна логіка. Назва «Назарет» співзвучна з єврейським словом «нецер», що означає «паросток». Ісус є тим Паростком із пня Єссея, про якого звіщав пророк Ісая. У тиші галилейського містечка Спаситель світу розпочинає Своє приховане приготування до відкуплення людського роду.
Всі ці події свідчать про те, що Бог є вірним Своїм обітницям навіть тоді, коли історія здається хаотичною чи жорстокою. Христос не просто прийшов у світ – Він увібрав у Своє життя всю історію нашого страждання, вигнання та надії, щоб перетворити її на історію перемоги. Дивлячись на шлях Пресвятої Родини, ми вчимося бачити Божественну присутність у наших власних життєвих «втечах» та «поверненнях», вірячи, що кінцевою метою Його задуму є наше спасіння та повернення до дому Отця.
Дорогі у Христі брати і сестри, ми стоїмо на порозі нового календарного року – межі, яка для багатьох оповита не лише сподіваннями, а й природним людським трепетом перед невідомим. У часи випробувань, які випали на долю нашого народу, майбутнє часто здається тривожним. Проте сьогоднішнє Євангеліє про повернення Пресвятої Родини з Єгипту дарує нам не просто втіху, а міцну надію. Бог, який провів Йосифа, Марію та Дитятко через небезпеки пустелі та підступи тиранів, є тим самим Богом, який тримає за руку кожного з нас сьогодні. Син Божий, народжений у Вифлеємі, не залишився осторонь людської долі; Він увійшов у саму гущу нашої історії, розділивши з нами біль втрат, гіркоту вигнання та спрагу справедливості.
Сьогодні ми відчуваємо Його особливу близькість, адже Христос нині співстраждає з Україною. Він присутній у кожному холодному окопі, у кожному зболеному серці матері, у кожному домі, що чекає на повернення рідних. Його світло розсіює темряву зневіри, бо правда Божа є вічною, а зло – тимчасове, яке неминуче завершиться поразкою. Саме в єдності з Христом ми знаходимо ту силу, яка дозволяє нам не просто виживати, а мужньо протистояти ворогу, з гідністю нести тягарі війни та з непохитною вірою прямувати до нашого спільного дня перемоги й утвердження справжньої свободи.
Сьогодні у нашому катедральному храмі ми урочисто завершуємо цей благодатний Ювілейний рік Надії. Подібно до того, як Пресвята Родина, вийшовши з Єгипту, прямувала до своєї землі, щоб розпочати новий етап, ми завершуємо цей період особливих Божих ласк, щоб нести їхні плоди далі у наше життя. Ювілейний рік не закінчується зачиненням дверей у базиліці святого Петра, а продовжується у наших вчинках й у нашому житі.
Упродовж цього року ми вчилися бути «паломниками надії», які не просто чекають на зміни, а самі стають зміною, несучи світло Христове своїм ближнім, нашим воїнам, пораненим і знедоленим. І хоча сьогодні ми символічно завершуємо Ювілею рік Надії, однак Божа благодать не має кордонів і термінів. Ми не залишаємо надію в минулому, а беремо її з собою як найцінніший скарб у Новий 2026 рік Божий та в наше життя.
Тож нехай плоди цього Ювілею проростають у нашому щоденному житті рясними справами милосердя. Нехай пам'ять про Божу вірність, яку ми особливо гостро відчували цього року, стане нашим щитом. Ми віримо, що Господь, який провів Свій народ через вигнання і привів назад до обітованої землі, так само проведе й Україну до її перемоги та відродження. Ми не знаємо, що принесе завтрашній день, але ми знаємо Того, Хто тримає це «завтра» у Своїх долонях. Нехай наша надія буде живою, активною і непохитною. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога, й Отця, та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.
+ Ярослав
28 грудня 2025 року Божого,
м. Дрогобич
- Владика Ярослав: Ми не залишаємо надію в минулому, а беремо її з собою як найцінніший скарб у Новий 2026 рік Божий та в наше життя [фото]
- Владика Ярослав у Самборі урочисто завершив Ювілейний рік надії [фото]
- Слово на Собор Пресвятої Богородиці (2025)
- Владика Ярослав: Різдво – це торжество перемоги Божої любові над усім, що нас лякає [фото]
- У реколекційно-просвітницькому центрі «Еммануїл» відбулися передріздвяні реколекції для молоді
