SDE
Публікації за темою: Блаженніший Святослав

Різдвяне послання Блаженнішого Святослава (2017)

01 січня 2017
Високопреосвященним і Преосвященним Архиєпископам та Митрополитам, боголюбивим єпископам, всечесному духовенству, преподобному монашеству, возлюбленим братам і сестрам, в Україні та на поселеннях у світі сущим І Слово стало тілом, і оселилося між нами, і ми славу Його бачили − славу Єдинородного від Отця, благодаттю та істиною сповненого. Ів. 1, 14 Христос рождається! Славімо Його! Сьогодні наші серця сповнені світлою різдвяною радістю. Предвічний Бог стає людиною, щоб людину навіки поєднати і примирити із Собою. Син Божий стає сином Діви з Назарета, усемогутній Бог робить себе немічною дитиною і дається носити на людських руках. Для нас, християн, це велике і незбагненне Таїнство воплочення Сина Божого є ключем до пізнання природи Господа Бога, Його любові до людського роду та розуміння історії спасіння. Різдво Христове показує нам, ким є Бог і якими повинні бути ми у ставленні до Нього та одне до одного. Споглядаючи на споконвічного Бога, народженого в убогому вертепі, Церква співає: «З лона Отчого зійшов Ти, Чоловіколюбче, і несказанним смиренням прийняв надприродне убозтво. Ти, Господи, зволив поселитися у вертепі і, як дитина, годуєшся грудьми, бувши Творцем і Господом. Тому приведені зорею мудреці приносять Тобі дари, як Володареві створіння, а пастухи й ангели дивуються і кличуть: Слава на висотах Богові, що йде, як людина, на землю родитися» (Неділя перед Різдвом, хвалитні стихири). У народженні між нами свого єдинородного Сина всесильний Творець всього видимого й невидимого відкриває нам правду про найважливіші та найглибші істини ставлення батьків до власної дитини. Він поводиться зі своїм творінням як люблячий Батько, який дбає, щоб Його дитина мала все, що потрібне їй для життя і для зросту до зрілості, на Його Образ і Подобу. А в постаті Пречистої Богородиці Він об’являє нам велич матері, яка ділиться власним тілом, щоб привести дитину на світ, і день та ніч у ніжності й відданості чуває над нею, обдаровуючи її найвищими силами своєї душі, своїм духовним світом, сповненим благодаті Святого Духа. Єдинородний Син Божий, «Бог істинний від Бога істиного», виконуючи волю свого Отця, захотів зачатися і виношуватися дев’ять місяців у материнському лоні та народитися у всій немочі й слабкості людської природи, «вид раба прийнявши» (пор. Фил. 2, 7). Він не просто став людиною, а взяв на себе всю людську вразливість і беззахисність і, ставши немовлям, особисто пережив усі труднощі й небезпеки, пов’язані з людським буттям. У Христі Ісусі Бог назавжди взяв на себе повноту того, що звемо «бути Людиною» − усі виміри людського існування з усією його величчю, але водночас з усією його драматичністю. На основі такого боголюдського досвіду Всевишній знає про те, що мене болить, чому я плачу чи радію. Він знає кожного з нас, тому що аж до кінця світу продовжує жити з людиною і в людині. Він продовжує страждати в кожному людському терпінні, радіє кожною нашою радістю, продовжує вмирати в кожному смертному, продовжує бути переслідуваним і приниженим у кожній особі, яку сучасний світ відкидає і зневажає. Різдво − це народження Бога в мені, воплочення Сина Божого в моїй життєвій історії, у моєму житті, хоч би яким нікчемним чи складним воно мені видавалося. Тож моє життя в будь-якому разі має сенс, бо те, що є моє особисте, навіки стало і Його особистим! Сьогодні Христос-Господь народжується в історії нашого народу і його святої Церкви «задля нас, людей, і нашого ради спасіння». У цю історичну мить, яку ми соборно переживаємо, Він «може спасти повіки тих, які через Нього до Бога приступають, бо Він завжди живий, щоб за них заступатися», як читаємо в Посланні до євреїв (7, 25). Але як колись у Вифлеємі Ісус потребував Марії та Йосифа, щоб внесли Його у світ людини, так сьогодні Він потребує нас, християн третього тисячоліття, аби ми своєю вірою впровадили Його у наш світ, сучасну історію і культуру. Навіть більше, мусимо ввести Христа, сьогодні рожденного задля нашого спасіння, в усі закутки особистого, сімейного і суспільного життя. Бог хоче туди ввійти і бути там особисто присутнім, однак поважає нашу волю і чекає на нашу відкритість до Нього. Тож від нас залежить – впустити Ісуса Христа до себе або зачинити перед Ним двері, як це було із заїздами у Вифлеємі. Де Бога приймають – усе оживає і відновлюється. Хто відкриває Йому своє серце, отримує надію, новий сенс власного існування сьогодні і в майбутньому. І навпаки, де Його викидають чи не пускають – усе завмирає, піддається тлінню, занепадові й корупції. Там людина перебуває під владою смерті, під впливом фальшивих божків, насильства й брехні та, врешті, втрачає сенс власного життя, надію на завтра, бо все вмирає на її очах вже сьогодні. Тому святкуймо Різдво Христове, впускаючи Спасителя, що народжується, у все, що є нашим сокровенним. Огортаймо Його пелюшками нашого особистого, сімейного та суспільного життя. Зігріваймо Його нашою живою вірою. Відважно прямуймо за Ним нашою надією, як мудреці за різдвяною зорею. Хай наше сьогодення буде освітлене ніжною любов’ю, яку виливає на нас Божественне Дитя. В особистому житті бережімо себе від гріха та чинімо добро. Стараймося, щоб наші думки та життєві рішення були сповнені Богом. Живімо так, щоб усі наші ближні побачили, що ми діти Божі, бо йдемо за Його Словом і Його Заповідями. У складних життєвих обставинах не забуваймо, що Господь Бог нас любить своєю безмежною любов’ю, яка більша за наші промахи і невдачі, сильніша за наші гріхи та провини. Наш Творець хоче, щоб ми повсякчас були здатні цю Його любов вносити в життя інших – втілювали її в наших стосунках і вчинках. Різдво Христове – це не тільки історична подія «у дні Ірода, царя юдейського» (Лк. 1, 5). Різдво Христове – це духовна подія безнастанної Божої присутності, яка втілюється в кожну мить і на кожному місці, яка здійснюється для мене і в мені. У нашому сімейному житті стараймося в усьому жити в любові й злагоді. Батьки, пам’ятайте, що найчастіше діти творять образ Бога на основі вашої поведінки, вашої любові одне до одного, вашої самопожертви, щедрості й життєвої радості. Виховуйте їх до щирої молитви насамперед власним прикладом. У всьому пам’ятайте, що ваші діти доручені вам самим Творцем і Небесним Батьком, щоб ви їх зростили в любові до Нього і на Його славу. Саме в ці святочні дні творіть для своїх дітей прекрасні спомини Різдвяних свят, щоб вони могли відчути радість християнського життя, яка дає можливість долати всі труднощі й негаразди. У нашому суспільному житті, особливо серед нинішніх економічних, політичних та воєнних викликів, пам’ятаймо, що з нами – Бог! Ми не самотні серед болю, страждань і крові в цій війні. У своєму Різдві Господь воплочується і сьогодні, у той історичний момент, в якому нам доводиться жити і вмирати, будувати і відроджувати, захищати нашу Батьківщину від ворога і лікувати рани минувшини та сьогодення. Це до нас у день Різдва Христового звертається ап. Павло із закликом до святості життя: «…щоб Христос вірою оселивсь у серцях ваших, а закорінені й утверджені у любові – ви спромоглися зрозуміти з усіма святими, яка її ширина, довжина, висота і глибина, і спізнати оту любов Христову, що перевищує всяке уявлення, і таким чином сповнились усякою Божою повнотою» (Еф. 3, 17–19). Ми, як християни, покликані сьогодні, подібно до євангельських пастушків, що першими прийняли звістку про народження Спасителя, нести її у світ і ділитися нею з ближнім. Виконуючи це різдвяне завдання, наповнюймо наші оселі, храми та всю нашу землю співом прабатьківської коляди. Нехай колядує сьогодні вся Україні і всі усюди, де б’ється українське серце! Нехай радість нинішнього празника сповнює нас надією на перемогу, не нашу, а Христову, який єдиний зможе об’єднати те, що видається нам сьогодні безнадійно роз’єднаним, як в Україні, так і в широкому світі. Принесімо новонародженого Спасителя в наших колядках до кожного, хто сьогодні сумує чи почувається самотнім. Поділімося нашою радістю та Святою вечерею з тими, хто спраглий і голодний справедливості та людської уваги. Завітаймо до тих, хто ув’язнений, перебуває на чужині чи в дорозі. Принесімо небесне світло Різдва до поранених і стражденних. Згадаймо в молитвах про полонених, хто зазнає знущань і волає до Бога про світло надії під обстрілами на так званій лінії розмежування, на окупованих територіях на Сході України та в Криму. Думками і молитвою єднаймося з нашими воїнами, які відважно захищають наше Різдво. Не забуваймо і про тих, хто з нетерпінням чекає на їх щасливе повернення додому. Хоч би де ви були, дорогі браття і сестри, від наймолодшого до найстаршого, чи в Україні, чи на поселеннях, зі щирого серця бажаю кожному з вас смачної куті, веселих свят Різдва Христового та щасливого і благословенного нового року! Христос рождається! Славімо Його! † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, у день Святого всехвального апостола Андрія Первозванного, 13 грудня 2016 року Божого Детальніше...

Послання Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ стосовно небезпеки гендерної ідеології

05 грудня 2016
Дорогі у Христі! Вступ 1. У ХХ ст. український народ потерпів від безбожного радянського режиму, який намагався силою відірвати людей від коріння віри і накинути їм атеїстичний світогляд, видаючи його за єдиний «науковий», що заперечував свободу совісті людської особи та позбавляв її права на вільне сповідування своїх релігійних переконань. На початку ХХІ ст. світ постає перед схожими викликами, які, однак, не супроводжуються відкритим і кривавим переслідуванням, а послуговуються прихованими ідеологічними засобами нищення християнської віри і моралі та загальнолюдських цінностей. Деякі з таких викликів стосуються сфери людської статевості та сімейного життя і не є новими для України: вони, радше, по-новому акцентовані чи представлені суспільній свідомості. Інші ж – цілком нові і навіть далекі від українського контексту, проте певні сили намагаються їх нам штучно нав’язати. 2. Зокрема, значну загрозу сьогодні несуть теорії гендеру (від англійського gender – «рід», «тип», «стать»), які намагаються зруйнувати сприйняття людської статевості як Божого дару, що природно пов’язаний із біологічною відмінністю між чоловіком і жінкою; а також впроваджують небезпечний лад людського співжиття та підважують основи міжособистісного спілкування. Поняття людської гідності та свободи зазнають широких маніпуляцій, правдиве значення цих важливих моральних категорій підмінюється та викривляється. Усі ці намагання реалізуються дуже активно, систематично та продумано, з використанням політичної кон’юнктури та популістських гасел. Водночас справжня суть і мета залишаються прихованими від широкого загалу. Унаслідок цього українське суспільство, чутливе до утвердження власної гідності і свободи, наражається на небезпеку необдумано прийняти за істину сумнівні атеїстичні теорії, які обґрунтовуються намаганнями ствердити гідність людини, досягнути рівноправ’я між людьми, оборонити право людини на свободу тощо. 3.    За таких обставин цим Посланням Церква-мати прагне перестерегти своїх вірних і всіх людей доброї волі перед загрозами, які приховує в собі гендерна ідеологія та інші подібні світоглядні системи, і нагадати про традиційні біблійні, християнські та загальнолюдські цінності, на котрих мають базуватися міжлюдські стосунки та спосіб організації суспільного життя.  I. Гідність людини в Божому задумі 4. Уся історія спасіння свідчить про неймовірну любов Бога до людини. Уже з перших сторінок Священного Писання дізнаємося про надзвичайну велич людини. Церковна традиція зазначає, що створенню людини передує Божественна «нарада», тоді як усе інше постало лише одним словом Бога: «Тож сказав Бог: "Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу"» (Бут. 1, 26). Особливої уваги варті словосполучення «на наш образ і на нашу подобу». На цьому базується концепція людської гідності, яка в Новому Завіті підкреслюється воплоченням Сина Божого в людську природу. Божий образ – це невід’ємна природна гідність і духовна краса кожної людини від моменту її зачаття і до природної смерті. Це спільна риса всіх людей, яка відображає їхню рівність і нескінченну цінність. 5. Образ Божий є основою не лише особової неповторності людини, а й людської спільноти: «Сказав Бог: "Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу" […] І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх» (Бут. 1, 26-27). Тож «спільнота Осіб Пресвятої Тройці є первообразом людської спільноти»[1]. Папа Франциск, коментуючи вищевказаний стих Священного Писання, стверджує, що «подружжя є найгарнішим Божим творінням», бо «чоловік і жінка, які стають одним тілом, є образом Божим»[2]. «Людина є особою, однаково чи то чоловік, чи жінка, бо обоє створені на образ і подобу особового Бога. Кожна з обох статей із рівною гідністю, хоча різним способом, є образом сили і ніжної любові Бога»[3]. Катехизм УГКЦ «Христос – наша Пасха», осмислюючи біблійну оповідь про створення чоловіка і жінки, навчає: «Образ Пресвятої Тройці у людській спільноті – це природна єдність людської спільноти, що існує в сопричасті любові Адама і Єви. Доповнюючи одне одного фізично, психологічно і духовно, Адам і Єва є різними й водночас рівними особами. Святе Письмо описує рівність і відмінність між чоловіком і жінкою, які творять первинну спільноту, у чудовому образі творення Єви з «ребра Адама» (пор. Бут. 2, 21). Адам визнає Єву «своєю»: «Це справді кість від моїх костей і тіло від мого тіла. Вона зватиметься жінкою» (Бут. 2, 23). Адам сприймає Єву як рівну йому особу та водночас як подругу життя (пор. Бут. 2, 24)»[4]. Церква вчить, що «створені на образ єдиного Бога, наділені такою самою розумною душею, усі люди мають ту саму природу і те саме походження. Відкуплені жертвою Христа, вони всі покликані брати участь у тому самому Божому блаженстві; отже, усі мають рівну гідність»[5]. 6. Статевість, як даний під час сотворення Божий дар бути чоловіком або жінкою (див. Бут. 1, 27), інтегрально охоплює всі природні виміри існування людської особи: тіло, душу та дух. Особа покликана прийняти виражений у її статі Божий задум щодо себе – оскільки стать не залежить від людського вибору – та втілити його у своєму житті. Статевість можна збагнути тільки у світлі християнського розуміння любові як покликання до сопричастя людей та самодаруванні однієї особи іншій. «У подружньому житті чоловік і жінка відкриваються до Бога через взаємну любов, яка стає основою їхнього нерозривного єднання, вірності та плідності. У богопосвяченому дівственному житті статевість переображується у Святому Дусі, щоб у любові служити Богові та ближньому ради Царства Небесного (див. Мт. 19, 12). Будь-яке егоїстичне використання іншої особи як засобу для отримання статевої насолоди суперечить Божому дару любові, спотворює суть статевості та глибоко ранить особу»[6]. 7. Людині Бог підпорядковує землю та все, що її наповнює (пор. Бут. 1, 26. 28). Тому людина – найвеличніше Боже творіння, яке має особливе покликання і місію у світі[7]. Псалмоспівець так описує велич і гідність людини: «Коли на небеса спогляну, твір твоїх пальців, на місяць та на зорі, що створив єси, то що той чоловік, що згадуєш про нього, або людська істота, що про неї дбаєш. Мало чим зменшив єси його від ангелів, славою й честю увінчав його. Поставив його володарем над творами рук твоїх, усе підбив йому під ноги…” (пор. Пс. 8, 4−9). А св. Іван Дамаскин, Отець Церкви, наголошує, що Бог сотворив людину наче «світ, малий у великому, другого ангела […] царя над тим, що на землі, підвладного Царю Всевишньому, земне і небесне єство, часове і безсмертне, видиме і мисленне, проміжне між величчям і малістю, водночас дух і плоть […] яке внаслідок свого тяготіння до Бога стає богом; але стає богом у розумінні участі в Божественному світлі, а не тому, що переходить в Божественну сутність»[8]. 8. У Божому задумі людина, сотворена на образ Божий, призначена для вічного сопричастя з Творцем. Як каже Григорій Ніський, «метою доброчесного життя є уподібнення Богові»[9]. За Господньою благодаттю людина досягає вершини своїх можливостей у подібності до Бога – «обожествленні»[10]. Апостол Павло так описує перспективи і мету людського зростання: «…аж поки ми всі не дійдемо до єдности у вірі й до повного спізнання Божого Сина, до звершености мужа, до міри повного зросту повноти Христа» (Еф. 4, 13). Кожна людська особа у своєму зростанні до повноти подоби Божої є абсолютно унікальною і неповторною особистістю. Ця неповторність чиниться благодаттю Духа Святого, який обдаровує кожного з нас особливими особистими дарами, талантами, хистами та вдачею. Тож рівність усіх людей у своїй гідності водночас нерозривно пов’язана з унікальністю кожної людської особи. 9. Однією з рис, притаманних Божому образові в людині, є свобідна воля, завдяки якій вона може вільно вибирати добро, проте є здатною також вибирати інший шлях: «Найглибший вимір людської свободи полягає в тому, щоб добровільно обрати Бога й бути з Ним – це є добро; у тій же своїй свободі людина може й відкинути спілкування з Богом – це є зло»[11]. «Диявол у раю манив Адама марною надією на обожествлення, пропонуючи йому вбачати мірило добра не в Богові, а в самому собі… Обман лукавого полягає у твердженні, що Бог своєю заповіддю обманює людину, ущемляє її свободу»[12]. Із біблійної розповіді про гріхопадіння прародичів робимо висновок, що гріховний вибір має важкі наслідки для людини – втрата раю як стану блаженного спілкування і життя з Богом та іншими сотворіннями (пор. Бут. 3, 4–14). Гріх прародичів також затьмарив істину про людську особу як образ Божий. Відтоді і людська природа затьмарена гріхом. Зумовлене гріхом зіпсуття триває в історії, проявляючись у різноманітних зловживаннях у сфері статевості. 10. Однак Бог настільки возлюбив людину, що не відкинув її, не відняв від неї високого покликання навіть після гріхопадіння, а постійно шукає її: «Адаме, де ти?» (пор. Бут. 3, 9). Через гріхопадіння припиняється рух людини до Бога, однак Бог не зупиняє свого руху до людини. Свідченням цього є історія спасіння, відображена у Старому Завіті. Безпосереднє ж відновлення цього руху звершилося в Новому Завіті через Христа, який «віддав себе взамін смерті, що в собі держала нас, запроданих гріхові. І, зійшовши через хрест до аду, щоб наповнити собою все, Він усунув болі смертні, й воскрес у третій день, і простелив шлях усякій плоті воскресінням з мертвих»[13]. 11. Таким чином, гідність і цінність людини полягає в правді про її створення «на образ і подобу Божу», у її вищості над усім творінням та в божественному покликанні до осягнення святості. Божа подоба, на яку створена людина, вказує на динамічність її покликання. Гідність людини вимагає, щоб вона діяла не під впливом інстинктивних поштовхів чи зовнішнього примусу, а згідно зі свідомим і вільним вибором та зрілим особистим переконанням. Цього людина досягає, коли, звільнившись із неволі пристрастей, прямує до своєї мети, вільно вибираючи добро та вживаючи відповідних до цього засобів[14]. II. Поняття гендеру 12. Людська статевість – це, як вже було сказано, природний Божий дар і саме в ній відкривається радість бути співтворцем. Однак сфера статевості й подружжя, що є дуже вразливою, сьогодні належить до таких аспектів людського існування, якими найбільше маніпулюють. Постійна спокуса порушити Божі установи в цій сфері є одним із наслідків гріхопадіння прародичів (див. Бут. 3). Людина зловживає можливістю свобідного вибору, коли намагається  «звільнитися» від традиційних цінностей у сфері статевості та подружнього життя, хибно трактуючи їх як певні архаїзми та перешкоди до рівності, гідності й свободи. Такою перешкодою дехто вважає біологічну стать, сприймаючи статеву відмінність як причину суспільного приниження та порушення прав, передумовою статевого насильства в сім’ї та поза нею (з боку чоловіків стосовно жінок). Натомість слід пам’ятати, що причиною цих та інших подібних суспільних проблем є не сама статевість, а її викривлене сприйняття і розуміння. 13. Упродовж тисячоліть людство визнавало існування двох статей на основі біологічних критеріїв − чоловічої та жіночої. Останнім часом значного поширення і впливу набули світоглядні системи, які суперечать християнській вірі, об’єктивній науковій дійсності і природному законові – гендерні теорії. Їх основою є розрізнення між біологічною статтю, даною людині від зачаття, та гендером – певним особистим вибором сексуальної поведінки. Внаслідок цього статева приналежність більше не вважається даром Божим, а декларується предметом особистого вибору людини. Вона «перестає усвідомлюватися як глибинне покликання особи до вічної любові, а вважається наче тимчасовою грою»[15]. Тоді як статева ідентичність базується на біологічній психофізичній дійсності, гендерна відмовляється від бінарності (чоловік або жінка) на користь широкої та довільної гами самоідентифікації. Ожте, стать – природне явище, а гендер – дійсність психічного самосприйняття, часто зумовлена суспільним впливом. Гендерна ідеологія наполягає, що людина може вільно обирати і втілювати в життя свою сексуальну ідентичність незалежно від біологічної статі. Таке відокремлення та протиставлення статі та гендеру є небезпечним, бо спотворює традиційні устої суспільства, основані на Божому і природному законі. 14. Поняття гендеру постійно змінюється і трансформується. Якщо первинно його «конструювали» на противагу до біологічної статі, вказуючи, що особа може вибирати гендерну (суспільну) роль чоловіка або жінки незалежно від фізіологічного буття чоловіком чи жінкою, то тепер стверджується, що не лише біологічна стать не має впливу на вибір суспільної ролі, а й сама суспільна роль чоловіка чи жінки не є необхідною. Оскільки гендер цілковито відокремлений від бінарної біологічної статі, то він може визначатися будь-якими відмінностями в поведінці, біологічними ознаками, психологічними особливостями, статевими потягами тощо. Людська особа тут розуміється як своєрідна «безтілесна свобода», яка є творцем самої себе і моделює власну ідентичність, зокрема тілесність у її статевому вимірі, як інструмент для отримання максимальної насолоди з найменшою відповідальністю. 15. З цієї «теорії» випливає, що кожна людина може мати гендер, визначений унікальною комбінацією характеристик, що їх особа сама собі довільно надає. Гендер нібито можна вибирати. Тому існує імовірність вибрати такий, який збігатиметься з біологічною статтю. Але можна вибрати й відмінний. Людині пропонується не обмежуватися своєю біологічною статтю чоловіка або жінки чи навіть суспільною роллю чоловіка або жінки, а натомість обирати свій гендер і гендерну роль серед множини можливостей (різні гендерні ідеологи називають від кількох до десятків таких ролей − наприклад, гетеросексуальну, гомосексуальну, транссексуальну, андрогінальну, бігендерну, агендерну тощо). Тож є визначальним не буття кимось, а діяння в ролі когось. Окрім того, гендер проголошується не статичною, а динамічною дійсністю, тобто впродовж життя його можна багаторазово змінювати. Наслідком такого хибного способу мислення є висновок про те, що нібито можна вільно вибирати спосіб статевого життя. 16. Особливе занепокоєння викликає те, що гендерні ідеології є не просто віртуальними світоглядними системами − вони агресивно нав’язуються суспільній думці, поступово запроваджуються в законодавство та дедалі більше насильно визначають різні сфери людського життя, особливо освітньо-виховну. «Якщо б ці ідеї циркулювали лише в теорії, то це б не виходило за межі права на приватну думку та можливості існування різних філософських поглядів. Небезпека полягає в тому, що таку антилюдську теорію намагаються перетворити на панівний світогляд і втілити на практиці, іноді нав’язуючи її за допомогою міжнародних засобів тиску на світову спільноту»[16]. Папа Франциск констатує, що «сьогодні ведеться світова війна, щоб знищити подружжя», називаючи теорії гендеру «руйнівною ідеологічною колонізацією»[17]. Те, що донедавна вважалося статевими відхиленнями, сьогодні проголошується теоретиками гендеру не просто як нормальність, а як правило життя, якого слід дотримуватися під страхом насмішок, осуду чи навіть покарання. 17. Тому на сучасному етапі свого розвитку гендерна теорія набуває ознак тоталітарної ідеології і є подібною до тих утопічних ідеологій, які у XX ст. не тільки обіцяли створення раю на землі за умови побудови нібито справжньої рівності між людьми, а й намагалися насильно запровадити власний спосіб мислення, викорінюючи будь-яку альтернативну точку зору. З трагічної історії ХХ ст. відомо, на що перетворюються такі ідеології, які обіцяють «щастя всього людства».  III. Руйнівні наслідки гендерної ідеології 18. Теорії гендеру передбачають повне заперечення природи людини та природного морального закону, внаслідок чого неухильно руйнується поняття людської ідентичності. Папа Венедикт XVI стверджує: «Те, що часто виражається і розуміється під терміном «гендер», призводить урешті до самовизволення людини від сотвореного світу і від Творця. Людина хоче сама себе творити і завжди та лише сама хоче розпоряджатися всім, що її стосується. Але таким чином вона живе всупереч істині, всупереч Духові-Творцеві»[18]. Підтримуючи теорію гендеру, людина відкидає ідею, що стать є їй дарованою від Бога, піддає сумніву те, що Бог сотворив людину чоловіком і жінкою (пор. Бут. 1, 27). 19. Гендерні теорії заперечують існування сотворених чоловіка і жінки, стверджуючи, що є лише людина із здатністю до самотворення (самоперетворення) на чоловіка, жінку чи якесь інше буття. Тому вже не Бог, а сама людина проголошується творителем чоловіка, жінки чи якогось іншого буття. Формально проголошуючи прагнення до рівності, гендерні світоглядні системи насправді стремлять до однаковості. При цьому слід згадати, що не можна плутати рівність із однаковістю. Саме різність є основою рівності, тоді як однаковість є основою для затирання та уніфікації неповторних і притаманних статям природних рис і прикмет. Заперечення біологічної статі розмиває поняття людськості, яка виражається в чоловічості чи жіночості, а статева відмінність дає нагоду будувати справжню суспільну рівність. Не можна бути просто людиною – людина завжди є або чоловіком, або жінкою. 20. Гендерні ідеології, заперечуючи існування об’єктивної людської природи, взаємодоповнюваності чоловіка та жінки, цінності подружжя, насправді заперечують існування самого Творця і перекреслюють правду про людину як Його образ. У таких ідеологіях немає місця для Бога, а отже, немає місця і для самої людини в її неповторності й гідності, бо саме на зв’язку із Творцем ґрунтується унікальність людини. Біблійне вчення про людину, сотворену Богом, підкреслює велич та гідність її походження і покликання – від Бога і для вічного життя з Ним у святості (обожествлення), а гендерне вчення про людину вказує на низькість її походження і призначення – із самої себе і для тимчасового життя з метою власного задоволення. Тому зі сміливістю можна сказати, що теорії гендеру є руйнівними і антилюдськими. 21. Окрім того, що ідеологія гендеру явно суперечить вченню Святого Письма,  християнській антропології, вона ще й не відповідає об’єктивним науковим даним, спираючись на суб’єктивні гіпотези та псевдонаукові твердження зацікавлених сторін. Неупереджені науковці констатують, що гендерні ідеологи ігнорують результати наукових досліджень, медицини, психології, антропології, біоетики, які доводять, що відмінність між чоловіком та жінкою зумовлена відмінністю структури мозку, гормонального балансу,  психологічної природи… 22. Гендерна ідеологія заперечує найочевиднішу антропологічну дійсність: люди народжуються чоловіками і жінками, а взаємодоповнюваність природних дарів двох статей є надзвичайним багатством для всього людства, що дарує надію на прогрес. Пропагувати розпливчасті та невизначені ідеї «гендерної ідентичності» означає творити небезпечну психологічну нестабільність, що вводить в абсурдний конфлікт статевість тілесну і психологічну, яка природно випливає з тілесної. 23. Гендерні теорії руйнують поняття сім’ї як спільноти чоловіка і жінки, в якій народжуються та виховуються діти. Адепти цієї теорії вважають традиційну сім’ю, побудовану на Божому і природному законі, який виражає гідність людської особи і становить фундамент її основних прав та обов’язків[19], лише як одну з можливих форм сім’ї. А рівноцінними традиційній сім’ї вони пропонують називати союзи осіб з різноманітним поєднання гендерів, в яких бути батьком чи матір’ю означає просто виконувати певну роль. 24. Гендерна ідеологія пропагує численні форми статевої ідентифікації та поведінки, які зовсім не відповідають природі людини. Тому теорії гендеру провадять до розбещеності та подальшої деморалізації суспільного життя. Така ситуація загрожує розчаруванням, озлобленням та самознищенням людського роду, адже підважуються його природні основи та принципи. IV. Проголошення Христової істини в контексті експансії гендерної ідеології 25. Українське суспільство на загал не обізнане в питаннях теорій гендеру, а це сприяє процесу тихого і підступного нав’язування йому гендерної ідеології. Справді, пропаганда та поширення цієї ідеології приховано ведеться на різних рівнях – законотворчому, інформаційному, освітньо-виховному… При цьому свідомо замовчуються незаперечні факти про шкоду гендерної ідеології для психічного та фізичного здоров’я, зокрема дітей і молоді, не кажемо вже про підкопування самих основ людського, родинного та сімейного життя, що несе зі собою такі теорії. 26. За таких обставин Церква закликає глибоко та виважено оцінювати виклики у сфері статевості та подружнього життя, не піддаватися суспільному тиску в цих важливих питаннях, відстоювати людську гідність та свободу. Прагнемо нагадати істину про гідність кожної людської особи незалежно від статі, раси, етнічної приналежності, віку, здоров’я тощо, яку Христова Церква впродовж століть постійно і послідовно проголошує. Християни покликані донести до сучасного світу правду про гідність людини, сотвореної на образ і подобу Божу, про гідність подружжя як союзу любові між чоловіком і жінкою, про гідність чоловіка і жінки в їх взаємодоповненні. Слід поглиблювати свої знання Священного Писання та Передання, щоб самому зростати у вірі та щоб уміти аргументувати християнську позицію в секулярному середовищі. Християнин не може дозволити собі жити подвійним життям, а має послідовно і витривало наслідувати Христа, втілюючи у своєму щоденному житті Божу науку і Божі закони, які є єдиним джерелом справжнього людського щастя, справжньої гідності і свободи. Каже-бо апостол Павло: «Бо Син Божий, Ісус Христос, що його ми вам проповідували… не був "так" і "ні"; у ньому лише "так" було» (2 Кор. 1, 19-20). Не можемо в одних випадках покладатися на Бога, а в інших – нехтувати Його заповідями і настановами. Ми покликані свідчити Христа в усіх вимірах свого буття. Це стосується приватного простору, сімейного життя, професійної діяльності, публічної сфери, політичної активності тощо. 27. Усі люди доброї волі повинні об’єднати свої зусилля задля захисту гідності кожної людини, задля утвердження природних і Богом даних людині прикмет і свобод, а також задля всебічної охорони й розвитку сімейної і родинної спільноти на фундаменті Божого Об’явлення, яке є справжнім гарантом розвитку та достойного майбуття людського суспільства. «Кожному – і чоловікові, і жінці – слід визнати і прийняти свою сексуальну тотожність. Фізична, моральна і духовна відмінність і взаємодоповнювання спрямовані на добро подружжя та процвітання родинного життя. Гармонія подружньої пари і суспільства залежить частково від того, як чоловік і жінка вводять у життя своє взаємодоповнювання, свої взаємні потреби й підтримку»[20]. Водночас слід проявити велику чуйність і відповідальність, щоб не допускати поширення згубних теорій, які є новітніми ідеологічними формами поневолення і руйнації людини, сім’ї та суспільства в цілому. 28. Необхідно вникати в суть кожної речі, пізнавати справжню мету певних пропозицій чи закликів, не даючи обдурити себе тим, що представляється під гаслами примарної гідності й свободи чи проголошується як «необхідні кроки» для реалізації певного геополітичного курсу держави. Маємо пам’ятати, що «держава не може здійснювати своїх функцій, порушуючи гідність особи та суспільні моральні принципи»[21]. Людина не може зрадити свого покликання і знищити людську гідність заради сумнівних суспільних чи політичних проектів, навіть якщо ці проекти подаються як ознака «прогресу» і «модерності». Катехизм УКГЦ «Христос – наша Пасха» навчає, що «відповідність Господньому законові є критерієм законності державної влади. Коли державна влада втрачає законність через невідповідність Господньому законові, народ має право відмовитися від послуху владі та чинити спротив. Християнин зобов’язаний дотримуватися Божого закону навіть у складних обставинах: "Слухатися слід більше Бога, ніж людей!" (Ді. 5, 29)»[22]. Закінчення 29. Господь кличе людину до спасіння і повноти щастя, даючи свої Заповіді як дороговказ на нашому земному шляху. Закликаємо вірних УГКЦ і всіх людей доброї волі цінувати і оберігати людську гідність перед лицем новітніх ідеологічних викликів та загроз. До цього покликаний кожен із нас, хоч би яке становище в суспільстві ми посідали. Тому: · нагадуємо, що «усі люди повинні відзначатися чеснотою чистоти відповідно до різних станів свого життя: одні, обіцяючи Богові дівицтво або безженність… інші – живучи згідно із загальним моральним законом як сімейні або неодружені»[23], а тому слід належно і відповідально готуватися до вибору життєвого стану, спираючись на тверду основу віри, моралі та Божого і природного закону; · батьків заохочуємо вести добре християнське життя, яке буде прикладом для їхніх дітей; просимо дбати про християнське виховання наступних поколінь, не лише шляхом передавання основ віри, а й всіляким заохоченням до життя в Христі та пересторогою перед небезпеками хибної реалізації свого свобідного вибору. Батьки «покликані бути лагідними і второпними провідниками на дорозі відкриття дитиною Божого дару статевості в ній, розкриваючи його зміст і значення відповідно до віку, потреб і глибини питань, які непокоять дитину»[24]; · працівників медичної сфери закликаємо, пам’ятаючи, що «найосновнішим пунктом лікарської присяги є служити життю людини від моменту її зачаття і стояти на сторожі її здоров’я»[25], сприяти поширенню культури життя, зокрема обороняти життя ненароджених дітей та осіб похилого віку чи невиліковно хворих; · усіх, а зокрема працівників інформаційного простору та освітньо-виховної сфери, просимо захищати і поширювати традиційні моральні цінності у сфері статевості та сім’ї, пам’ятаючи, що «ніщо не може виправдати використання неправдивої інформації для маніпулювання громадською думкою через засоби масової інформації»[26]; · усіх відповідальних за формування навчальних програм просимо укладати їх на основі природного та Божого закону, у пошані до правди, якостей серця і до моральної та духовної гідності людини[27], уникаючи будь-якої пропаганди проти статевої чистоти, подружньої вірності, справжньої ідентичності людської особи; · науковців закликаємо пам’ятати, що наука і техніка мають визнавати основні критерії моральності та перебувати «на службі людини, її невіддільних прав, правдивого і повного добра, відповідно до наміру і волі Бога»[28], а також заохочуємо їх за допомогою доступних засобів демонструвати правду про гендерну та інші деструктивні ідеології і вказувати на важливість дотримування традиційних морально-етичних устоїв; · душпастирям нагадуємо про святий обов’язок дбати про духовний стан сім’ї і родини - спільноти любові й «домашньої Церкви» (див. Рим. 16, 5;1 Кор. 16, 19; Кол. 4, 15; Фил. 1, 2; Еф. 5, 19; Кол. 3, 16; 1 Тим. 2, 8), яка є «першою клітиною християнської спільноти» та «школою суспільної солідарності»[29] і на якій будується здорове суспільство. Також заохочуємо супроводжувати сім’ї на всіх етапах їх буття, починаючи від підготовки до подружнього життя, через супровід молодих подружжів, старанну катехизацію родин та особливу опіку над сім’ями, які переживають певні труднощі чи кризи. Крім того, просимо душпастирів, зберігаючи вчення Церкви та дотримуючись високого рівня духовної і психологічної зрілості, звернути увагу на пасторальну роботу з особами, які мають проблеми із визначенням власної статевої ідентичності[30]; · усіх людей доброї волі, а особливо державних діячів та законотворців, закликаємо чувати над тим, щоб у законодавство України не впроваджувалися непевні й неперевірені концепції людської ідентичності чи сім’ї та принципи гендерного виховання, пам’ятаючи, що «керівна влада має за мету служити спільному благу, зберігати й боронити природну та істинну свободу громадян, сімей і громадських організацій»[31]. Законодавство тільки тоді буде твердим і непорушним, коли основуватиметься не на тимчасових сумнівних теоріях, а на природному законі, потвердженому Божественним Одкровенням. 30. Запрошуємо всіх до молитви за те, щоб Бог допоміг усім нам жити згідно з Його Заповідями, довіряючи Його промислу та не піддаючись спокусам спротиву Його волі. Господь, сотворивши людину «чоловіком і жінкою», поглянув на них і сказав, що це дуже добрим (Бут. 1, 27. 31). Нехай же Він огорне своїм люблячим і життєдайним поглядом кожну людину, родину і сім’ю, нехай утвердить нас усіх у своїй правді й любові та нехай зішле на всіх своє прещедре Вітцівське благословення! Від імені Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ   † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, у день Святих мучеників Платона та Романа, 1 грудня 2016 року Божого [1] Катехизм УГКЦ «Христос – наша Пасха», п. 132. [2] Indifesa delmatrimonio. L’appello durantela visita alla chiesa dell’Assunta a Tbilisi // L’Osservatore Romano 3-4 ottobre 2016, c. 6. [3]Катехизм Католицької Церкви, п. 2334-2335: пор. FC 22; пор. Душпастирська конституція ІІ Ватиканського Собору про Церкву в сучасному світі «Gaudium et spes», 49; Апостольське звернення Івана Павла II про завдання християнської сім’ї в сучасному світі «Familiaris consortio», 22; Апостольське послання Івана Павла ІІ про гідність жінки «Mulieris dignitatem», 6. [4] Катехизм УГКЦ «Христос – наша Пасха»,  п. 133-134. [5] Катехизм Католицької Церкви, п. 1934. [6] Катехизм УГКЦ «Христос – наша Пасха», п. 862–863. [7] Пор. там само, п. 118–120. [8] Св. Іван Дамаскин, Точний виклад православної віри, книга друга, глава XII: Про людину. [9] Григорій Ніський, Про блаженства, 1 // PG 44, 1199 C. [10] Пор. Катехизм УГКЦ «Христос – наша Пасха», п. 124, 127. [11] Там само, п. 137. [12]Там само, п. 145-146. [13]Анафора Літургії святого Василія Великого. [14] Пор. Душпастирська конституція ІІ Ватиканського Собору про Церкву в сучасному світі «Gaudium et spes», 17. [15]Спільна Декларація католицьких єпископів України з приводу небезпеки нового ідеологічного поневолення нашого народу (25 листопада 2015 року). [16]Спільна Декларація католицьких єпископів України з приводу небезпеки нового ідеологічного поневолення нашого народу (25 листопада 2015 року). [17]Пор. Indifesa delmatrimonio. L’appello durantela visita alla chiesa dell’Assunta a Tbilisi // L’Osservatore Romano 3-4.10.2016, c. 6. [18]Промова Венедикта XVI до Римської курії з нагоди різдвяних вітань (22.12.2008), п.1 // http://w2.vatican.va/content/benedict-xvi/it/speeches/2008/december/documents/hf_ben-xvi_spe_20081222_curia-romana.html . [19] Пор. Катехизм Католицької Церкви, п. 1978-1979. [20] Там само, п. 2333. [21] Катехизм УГКЦ «Христос – наша Пасха», п. 959. [22] Там само,  п. 960. [23] Декларація Конгрегації у справах віровчення стосовно окремих питань сексуальної етики Personahumana (29.12.1975), п. 11. [24] Катехизм УГКЦ «Христос – наша Пасха», п. 865. [25]Богословський відділ Патріаршої курії УГКЦ. Захистімо зачате життя: Богословські, морально-етичні та душпастирські засади моральної оцінки проблеми знищення ненароджених дітей, п. 71 (Київ, 2012). [26]Катехизм Католицької Церкви, п. 2498. [27] Пор. там само, п. 2526. [28] Пор. Катехизм Католицької Церкви, п. 2294. [29] Пор. Катехизм УГКЦ «Христос – наша Пасха»,  п. 656. [30] Пор. Лист Конгрегації у справах віровчення до єпископів Католицької Церкви про душпастирську опіку над гомосексуальними особами (01.10.1986), п.6 // http://www.vatican.va/roman_curia/congregations/cfaith/documents/rc_con_cfaith_doc_19861001_homosexual-persons_it.html [31]Митрополит Андрей. Як будувати рідну хату? (1942), п. 7. Детальніше...

Служіння ближньому – дияконія – в житті УГКЦ

27 жовтня 2016
Посинодальне послання Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви 2016 року до духовенства, монашества і мирян Що ви зробили одному з Моїх братів найменших – ви Мені зробили (Мт. 25, 40). Всесвітліші та всечесніші отці! Преподобні брати і сестри в монашестві! Дорогі браття і сестри в Христі! Зібравшись на Священному Синоді в Брюховичах біля Львова 4−11 вересня 2016 року Божого, ми, єпископи УГКЦ, зосередили особливу увагу на дуже важливому аспекті християнського життя, а саме на служінні ближньому – дияконії, тобто на соціальному служінні Церкви. Це служіння випливає з нашої природи як дітей Божих і проявляється на всіх рівнях життя кожного Христового учня: в особистому та сімейному житті, у парафіяльній спільноті, у кожній єпархії та на всецерковному рівні. У сучасному контексті війни та вимушеного переселення багатьох наших співвітчизників із Криму та Донбасу тема служіння ближньому стає особливо актуальною. Тому в цьому Посинодальному посланні бажаємо подати кілька думок для глибших роздумів і вказати деякі напрями для служіння ближньому в нашій Церкві. Кожен із нас уже в перший момент християнського буття одержав особисте доручення служити ближньому, навіть якщо більшість із нас цього моменту не пам’ятають, бо були ще немовлятами. Адже наприкінці Чину Хрещення священнослужитель подав нам запалену свічку, кажучи такі слова: «Прийми оцю горіючу свічку і старайся у всьому житті твоєму просвічуватися світлом віри і добрих діл, щоб, коли прийде Господь, ти міг/могла світло вийти Йому назустріч зі всіма святими й увійти беззаборонно у чертог небесної слави Його і царювати з Ним у безконечні віки. Амінь». Цi «добрi дiла», якими ми покликанi просвiчуватися, – це дiла милосердя, через якi ми даємо ближньому в потребi можливість пережити присутнiсть всемилостивого Бога у своєму життi. Саме тепер, завершуючи Ювiлейний рiк Божого милосердя, ми маємо слушну нагоду пригадати собi, що милостивий Господь спiшить допомагати іншим людям нашими ногами, пiдтримує хворих i немiчних нашими руками, вислуховує скривджених нашими вухами, потiшає засмучених нашими устами, несе слабких на наших плечах, пригортає інших до Себе нашими серцями. Іншими словами, покликання кожного християнина – бути іконою Божої доброти й любові у світі. А обіцянка, дана нам у Таїнстві Хрещення про царювання з Господом у безконечні віки, припускає, що ми вже тут, на землі, відчуваємо свою «царську» відповідальність за дияконію. Уже на сторінках Старого Завіту натрапляємо на численні слова та заклики, якими наш Творець вимагає особливої уваги до бідних, котрими є ті, що позбавлені елементарних матеріальних засобів для прожитку, – чужинці, вдови та сироти: «Бо Господь, Бог ваш, Бог над богами й Господь над володарями, Бог великий, могутній і страшний, що не зважає на особу й не бере дарунків, що творить суд сироті й удовиці та милує чужинця, даючи йому хліб і одежу» (Втор. 10, 17–18). Вибраному народові Господь подає чіткі інструкції щодо ставлення до убогих: «Справді, вбогі ніколи не переведуться на землі, тому то я тобі й заповідаю: щедро розтулюй свою долоню для свого брата, для нужденного й для вбогого в твоїй землі» (Втор. 15, 11). Господь бажає, щоб Божий народ був чутливим до потреб своїх нужденних братів і сестер і щоб віддавав Йому прославу жертвою та милостинею для потребуючих. У Книзі Товита читаємо: «Роби милостиню з того, що маєш. А коли милостиню робиш, око твоє нехай не буде скупим. Не відвертай свого лиця від усякого бідного, і обличчя Боже не відвернеться від тебе» (4, 7-8). У Книзі пророка Ісаї уже говориться про діла милосердя як про світло, яке просвічує душу і все довкілля доброчинця: «…коли голодному ти віддаси хліб твій, наситиш пригніченого душу, тоді засяє твоє світло в пітьмі, тьма твоя буде, немов південь» (58, 10). А в Приповідках читаємо: «Хто чинить бідному добро, той Господеві позичає, і Він йому відплатить за його добродійство» (19, 17). У Новому Завіті велика частина знаків і Господніх чудес є ділами Божого милосердя. Коли учні Івана Хрестителя питають Ісуса, чи Він є Месія, то чують відповідь: «Ідіть і сповістіть Іванові про те, що чуєте і бачите: сліпі бачать і криві ходять; прокажені очищуються і глухі чують; мертві воскресають і вбогим проповідується добра новина» (Мт. 11, 4–5). Тож Христос дає зрозуміти, що можна пізнати, ким Він є, за Його ділами, і закликає своїх апостолів творити те саме: «Істинно, істинно говорю вам: Хто в Мене вірує, той так само діла робитиме, що їх Я роблю. А й більші від них робитиме, – бо Я вже йду до Отця Мого» (Ів. 14, 12). Отож Господь заповідає нам усім виходити назустріч тим, хто відчуває потребу в нашій допомозі: «Дай тому, хто в тебе просить, а хто хоче позичити в тебе, не відвертайся» (Мт. 5, 42). Він вказує нам, що кожне діло милосердя, зроблене ближньому, немовби зроблене Йому: «Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили» (Там само 25, 40). Водночас застерігає нас, щоб, чинячи діла милосердя, ми не були марнославними та честолюбними: «Уважайте добре, щоб ви не чинили ваших добрих учинків перед людьми, які бачили б вас, а то не матимете нагороди в Отця вашого, що на небі. Отож, коли даєш милостиню, не труби перед собою, як роблять лицеміри по синагогах та вулицях, щоб їх хвалили люди. Істинно кажу вам: Вони вже мають свою нагороду. Ти ж, коли даєш милостиню, нехай твоя ліва рука не знає, що робить твоя права: щоб твоя милостиня була таємна, і Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі» (Там само 6, 1–4). Милостиня була складовою частиною життя Церкви апостольських часів. У Діяннях апостолів говориться про Тавиту, яка була «повна добрих діл та милостині, що чинила» (9, 36), і про сотника Корнилія, що «чинив народові великі милостині й завжди Богові молився» (Ді. 10, 2). Святий Павло заохочував Церкви в Коринті та Галатії допомагати братам у потребі: «А щодо збірки на святих, то робіть і ви так, як я був наказав Церквам галатським. Першого дня тижня кожний з вас хай відкладає в себе, збираючи, що може заощадити, щоб збірок не робити тоді, коли сам прийду. А коли прийду, пошлю тих, що їх ви вважатимете, з листами, щоб вони віднесли ваш дар у Єрусалим» (1 Кор. 16, 1–3). В іншому місці св. Павло писав: «Хто скупо сіє, скупо буде жати; хто ж щедро сіє, той щедро жатиме. Нехай дає кожний, як дозволяє серце, не з жалю чи примусу: Бог любить того, хто дає радо» (2 Кор. 9, 6-7). Новий Завіт особливим чином поєднує дві найбільші заповіді: любові до Бога і любові до ближнього. Пише-бо св. Іван Богослов: «Коли хтось каже: «Я люблю Бога», а ненавидить брата свого, той не правдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить. І таку ми заповідь одержали від Нього: хто любить Бога, той нехай любить і брата свого» (1 Ів. 4, 20-21). Коли ми хочемо любити Бога, то мусимо виявити цю нашу любов через добре ставлення і турботу про ближнього. Коли ми в храмі вчимося любити Бога, слухати Його Слово, освячуємося Святими Таїнствами, отримуємо Господню любов, то це для того, щоб, виходячи із храму, ми віддавали те, що отримали: служили «літургію після Літургії», чинячи діла милосердя. Ми ніколи не будемо вповні християнами, якщо лише прийматимемо, братимемо щось від Бога. Наше покликання любові − служити Богові через служіння потребуючій людині. Християнське життя, як свідчення безкорисливої любові та уваги до іншої особи, має стати нашим повсякденним стилем життя, а не лише епізодичною благочинністю, яка не породжує справжньої відповідальності. Про незамінність і важливість дияконії в житті Христових учнів свідчить увесь досвід і наука Церкви від початків і аж до нинішніх днів. Так, у своєму Першому посланні до коринтян св. папа Климент (+99 р.), повчає, що спасіння, дане через віру в Ісуса Христа, не звільняє християн від добрих діл: «Отож що будемо робити, браття? Чи ми станемо лінивими в доброчинності та припинимо практику любові? Боже борони, щоб ми обрали такий шлях! Радше спішімо з усією силою та готовістю ума чинити всяке добре діло» (33, 1). Особливим чином св. Іван Золотоустий (349−407 рр.) закликав заможних християн столичного Царгорода до дияконії: «Чи ти насправді хочеш віддати шану Тілу Христовому? Тоді не нехтуй Ним, коли Він нагий. Коли ти (у храмі) Його вшановуєш шовковими шатами, не занедбуй Його надворі, коли Він гине від холоду та нагості» (До Євангелія від Матея, Гомілія 50, 4). У наш час римські архиєреї постійно нагадують про особливу місію Церкви, яка полягає в служінні ближньому. Вельми промовистим щодо цього є навчання теперішнього Єпископа Рима, Папи Франциска, який закликає Церкву йти на периферії, щоб занести світло Божої любові й Божого милосердя всюди, де люди зазнають страждання, смутку й недолі: «Скільки ж ситуацій невпевненості й страждання у нинішньому світі! Скільки ж ран на тілі багатьох, які вже не мають більше голосу, бо їхній крик ослаб і згас через байдужість багатих народів. Церква покликана обмивати ці рани оливою потішення, перев’язувати милосердям і лікувати їх солідарністю й належною увагою. Не впадаймо в байдужість, яка принижує, у звичку, яка присипляє дух і не дозволяє відкрити новизну, у цинізм, який нищить. Розплющмо наші очі, аби побачити біду світу, рани стількох братів і сестер, позбавлених гідності. Відчуймо себе провокованими, чуючи їхнє волання про допомогу. Наші руки нехай потиснуть їхні руки, притягнімо їх до себе, аби вони відчули тепло нашої присутності, приязні й братерства» (Булла «Обличчя милосердя», 15). Святіший Отець Франциск, як справжній учитель віри, не тільки закликає до вразливості щодо убогих. Він сам перший дає приклад жертовного служіння вбогим і знедоленим, зокрема і в ставленні до українського народу. Це засвідчив збір пожертв, проведений в усіх католицьких парафіях Європи, який разом із щедрим особистим даром Святішого Отця став основою гуманітарної акції «Папа для України». Цей безпрецедентний жест милосердя і співчуття, який виявив до нас Папа Франциск, спонукає нас до глибокої вдячності, а водночас до щедрості й жертовності стосовно тих, хто зазнає несправедливості і кривди. Українська Греко-Католицька Церква впродовж своєї тисячолітньої історії постійно давала приклад жертовного служіння рідному народові, особливо в буремні часи утисків, бездержавності й поневолення різними супротивними потугами, як рівно ж і в період внутрішньодержавних та суспільних криз.  Як не згадати велике діло соціального служіння Галицьких митрополитів, зокрема Йосифа Сембратовича (1821−1900 рр.), який своєю діяльністю практично викоренив недугу алкоголізму серед мешканців тогочасної Галичини. Знаменно, що своє Пастирське послання, присвячене протидії пияцтву та алкоголізму, митрополит назвав «О достоїнстві чоловіка», підкреслюючи цим, що будь-яка невпорядкована пристрасть чи залежність руйнує самі підвалини людської гідності й самоповаги, а відновлення фізичного та морального здоров’я повертає людині її первісну гідність і красу. Особливого розвитку соціальне служіння Церкви набуло за митрополита Андрея Шептицького. Священики очолювали кооперативний рух у селах і містах, сестри-монахині засновували дитячі садки – захоронки. Сам митрополит докладав величезних зусиль до відродження української науки й мистецтва, а своїм пророчим словом утверджував серед вірних здоровий спосіб життя, захищав інститут сім’ї, дбав про виховання молоді в дусі євангельського патріотизму і любові до ближнього. Упродовж свого довголітнього архиєрейського служіння праведний Андрей Шептицький часто звертав увагу на незамінність діл милосердя як вияву живої віри і любові: «Свою християнську любов треба ділами доказувати! Всяке тут говоріння пусте, коли за ним не йдуть діла!» (Пастирське послання «Найбільша заповідь», 1901 р.). За його словами, «нема певнішого способу заслужити на Боже милосердя, як милосердя стосовно ближніх» (Пастирське послання на Великий піст, 1929 рік). Митрополит Андрей розумів, що в ділах милосердя Євангеліє стає видимим, а наша віра осягає спасенну конкретність. У часи комуністичного режиму, коли на матірніх землях Церква була переслідувана, ми відчували велику солідарність і щедру підтримку з боку наших вірних на поселеннях. Там українці, згуртовані навколо своїх пастирів під проводом ісповідника віри патріарха Йосифа розбудовували не тільки церковне життя, а й соціальне служіння: школи, гімназії, вищі навчальні заклади, жіночі й молодіжні організації, будинки для людей похилого віку тощо. Наші парафії ставали місцем дуже активного громадського життя, плекаючи в душах вірних любов до Бога і до рідного стражденного народу. Вийшовши з підпілля, наша Церква в Україні почала відбудовувати свої структури – парафії, монастирі, навчальні заклади, і відразу посіла активну громадянську позицію, чим здобула авторитет не лише серед власних вірних, а й серед усіх людей доброї волі в Україні. Захист ненародженого життя, рух за тверезість, душпастирські програми подолання недуги корупції, підтримка сімейних цінностей, регулярні відозви за чесність і прозорість політичних процесів, капеланське служіння в українському війську, у в’язницях та лікарнях, духовний супровід мирних змагань народу за власні права й свободи – ось далеко не повний перелік тих ділянок, в яких Церква підносила свій голос на захист гідності людини й гармонійного розвитку всього суспільства на основі Божого закону. Окремо слід згадати нинішні страждання, спричинені війною в Україні. Важкі випробування, які випали на нашу долю, показали також небувалу жертовність і самопосвяту нашого народу в Україні та на поселеннях сущого. Ми дякуємо Богові за ці благородні пориви української душі, свідками яких ми стали за останні три роки змагань за кращу долю рідного народу. Проте ще надовго залишатимуться закликом до милосердя, солідарності й чинної любові тисячі вбитих, десятки тисяч важкопоранених, мільйони біженців і переселенців. Ми не маємо права звикнути до їхнього страждання, стати нечутливими до їхніх зойків, проходити байдуже попри їхню недолю. Навпаки, нехай виявом нашої живої віри  стане ще більша солідарність із постраждалими від війни і нехай ця солідарність набере практичного виміру, залежно від потреб конкретної родини чи людини та відповідно до можливостей парафіяльної спільноти. Українська Греко-Католицька Церква покликана здійснювати дияконію як на рівні поодиноких членів, так і на рівні спільнот, до яких ми належимо: християнських сімей, братств, сестрицтв, парафій, монастирів і релігійних згромаджень, єпархій, митрополій і всієї нашої помісної Церкви. Основне, щоб кожний відчув особисте покликання послужити ближньому  і в такий спосіб дати йому пережити Божу любов у своєму житті. Святий Дух у різний спосіб промовляє до нас: когось Він спонукає допомагати потребуючим, які живуть поруч, а когось запрошує до спільної дії, щоб допомогти братам і сестрам, котрі живуть далеко від нас. Передумовою впорядкованого служіння спільноти часто виступає певна організація. В Україні на національному та єпархіальному рівнях добре розвинулася діяльність «Карітасу», організації, яка діє під патронатом і за сприяння церковної ієрархії та яка своїм послідовним свідченням віри й реальним задоволенням потреб нужденних заслужено здобула повагу й довіру не тільки серед вірних Церкви, а й серед багатьох інших громадян. Та все ж ми не маємо права перекладати цей обов’язок служіння лише на якісь структури: державу, соціальні служби чи навіть на згадану щойно церковну організацію. Чинити діла милосердя повинні всі без винятку члени Церкви: єпископ, священик і мирянин, чоловік і жінка, старший і молодший, багатий і бідний. Служіння ближньому – це не привілей найбільш заможних серед нас, а завдання кожного з нас, бо ми завжди можемо знайти таких, що в гіршій ситуації ніж ми. При цьому жертвувати слід з відповідним настроєм, тобто з відчуттям любові до людини, створеної на образ і подобу Бога. Здійснюючи доброчинну діяльність, церковні благодійні організації та групи не мають обмежуватися простим збиранням чи розподілом коштів і речей чи продуктів, а повинні завжди виявляти особливу увагу до особи, яка опинилася в потребі, та виконувати в християнській спільноті вельми цінну виховну функцію, плекаючи в людях соціальну відповідальність, готовність ділитися, повагу, любов та милосердя в дусі Христового Євангелія. Благодійність Церкви, хай на якому рівні вона здійснюється, не може перетворюватися просто на ще один різновид організованої соціальної допомоги. Діла милосердя – це жест любові та щирої уваги, скерований до тих, які потребують нашої допомоги, це нагода дати іншому можливість зустрітися з живим Христом. У рамках програми «Жива парафія» закликаємо кожну парафіяльну спільноту цього року зосередити особливу увагу на дияконії як «зустрічі з живим Христом». У парафії є багато конкретних форм для такого служіння: відвідування хворих, допомога бідним, годування голодних, захист сиріт, підтримка тих, які терплять несправедливо, миротворча діяльність, потіха засмучених, захист ненароджених дітей і т. п. Слід пам’ятати, що насамперед ми несемо відповідальність перед тими потребуючими, які живуть серед нас. А відтак, по змозі, парафія повинна підтримувати харитативну діяльність Церкви на регіональному, національному та міжнародному рівнях.   Якщо цього ще не зроблено, у кожній парафії належить створити харитативну групу чи парафіяльний осередок «Карітасу», які б ставили собі за мету залучати вірних до свідчення милосердної Божої любові, чи то стосовно членів самої парафіяльної спільноти, чи то «у світі». За підтримки єпархіального «Карітасу» такий осередок має бути відповідальним за підготовку всієї парафіяльної спільноти до реалізації обов’язку перетворити віру на конкретні діла милосердя. Він також повинен виховувати осіб та групи, які постійно компетентно працюватимуть у Церкві у сфері благодійної діяльності. Утім, щоб виявити милосердя і любов до ближнього, не треба йти далеко. Часто ті, хто спраглий нашої уваги, доброти, підтримки, розуміння і любові, є поруч із нами: у сусідньому будинку, на тій самій сходовій клітці, під одним дахом. Передусім маємо глянути милосердними очима на членів своєї родини. Сім’я є місцем зростання у вірі, школою служіння і любові. Невипадково святий Павло пов’язує стан віри зі станом взаємної підтримки і турботи одне про одного в родині: «А коли хтось про своїх, особливо ж про домашніх, не дбає, той віри відцурався: він гірший, ніж невірний» (1 Тим. 5, 8). Навпаки, сім’я, в якій панує дух взаємної любові й підтримки, стає джерелом милосердя, що напуває потоками любові багатьох людей із ближчого і дальшого оточення. Саме до цього скерована і благодать, яку отримує подружжя в день вінчання, засновуючи християнську сім’ю як домашню Церкву – спільноту Божої любові й взаємного служіння. Це служіння, починаючись у родині, поширюється далеко за її межі. Гарно про це говорить молитва з Чину вінчання: «І дай їм від роси небесної з висот і від достатку земного, наповни їх доми пшеницею, вином і оливою, і всяким добром, щоб вони подавали потребуючим». Вірні УГКЦ покликані також брати участь у різних доброчинних і волонтерських заходах, яких з’явилося чимало в цей час воєнного лихоліття. Будь-яка добра ініціатива може стати конкретною відповіддю на крик брата чи сестри в біді. Церква підтримує кожний вільний вияв турботи охрещених про поодиноких осіб та цілі групи, які перебувають у потребі. Тому ми, як пастирі Церкви, завжди вітаємо ці ініціативи як одну з форм участі всіх вірних у харитативному посланництві Церкви. Дорогі браття і сестри, пам’ятаймо, що бідний Лазар завжди стоїть при воротах нашого дому, подібно як це описано в євангельській притчі. Відкриймо, отже, наші серця йому і проявімо йому Божу любов і милість, якщо не спільною дією Церкви, то приховано й непомітно для людей, щоб нас могли стосуватися слова Господні: «Прийдіть, благословенні Отця Мого, візьміть у спадщину Царство, що було приготоване вам від створення світу. Бо Я голодував, і ви дали Мені їсти; мав спрагу, і ви Мене напоїли; чужинцем був, і ви Мене прийняли; нагий, і ви Мене одягли; хворий, і ви навідались до Мене; у тюрмі був, і ви прийшли до Мене... Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з Моїх братів найменших – ви Мені зробили» (Мт. 25, 34–36. 40). Благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога і Отця і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Від імені Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви + СВЯТОСЛАВ Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, у день Святих преподобної Параскеви Терновської та мучеників Назарія, Гервасія, Протасія й Келсія, 27 жовтня 2016 року Божого Детальніше...

Представники ректорату ДДС взяли участь у Програмі розвитку управлінських навичок

22 жовтня 2016
З 17 по 21 жовтня у Патріаршому центрі у м. Львові відбувся перший модуль програми принципів адміністрування, духовної формації, управління персоналом та фінансового менеджменту. У цьому заході, який пройшов в атмосфері спільної молитви, інтенсивного навчання, дружнього спілкування та взаємного пізнання, взяли участь настоятелі духовних семінарій УГКЦ з України та з-за кордону, а також ієрархи УГКЦ. Захід відбувся за ініціативи самих ректорів та з благословення і за участю Блаженнішого Святослава, Глави й Отця УГКЦ. Детальніше...

У Дрогобичі відбулась святкова академія з нагоди 20-ліття Дрогобицької духовної семінарії [фото&аудіо]

15 жовтня 2016
14 жовтня, на празник Покрова Пресвятої Богородиці, в Дрогобичі, в приміщенні Муздрамтеатру ім. Юрія Дрогобича, відбулась святкова академія з нагоди 20-ліття заснування Дрогобицької духовної семінарії. На заході були присутні владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, владика Григорій, єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицької єпархії, духовенство єпархії, викладачі, працівники, студенти і випускники семінарії. На свято завітали численні гості, серед яких ректори навчальних закладів УГКЦ і представники вищих навчальних закладів м. Дрогобича. Детальніше...

Глава УГКЦ закликає духовенство долучитися до Дня молитви за мир, проголошеного Папою Франциском

14 вересня 2016
Блаженніший Святослав, Глава УГКЦ, відповідаючи на заклик Святішого Отця, закликав єпископів, душпастирів і богопосвячених осіб УГКЦ 20 вересня 2016 року провести День молитви за мир. Детальніше...

Звернення Блаженнішого Святослава та єпископів УГКЦ у Польщі з проханням про молитву за жертв польсько-українського протистояння

05 липня 2016
Всечесні отці! Преподобні сестри! Дорогі брати і сестри! Другого червня 2016 року група українських релігійних, культурних і політичних діячів та Глави Українських Церков звернулися з відкритим Зверненням до проводу Польської Держави, духовних і культурних діячів та всього польського суспільства, в якому, згадуючи Волинську трагедію, смерть невинних братів і сестер, написали: «Убивство невинних людей не має виправдання… Просимо прощення і рівною мірою прощаємо злочини і кривди, вчинені щодо нас, – це єдина духовна формула, що повинна бути мотивом кожного українського і польського серця, яке прагне миру й порозуміння… Доки житимуть наші народи, доти нам болітимуть рани історії. Але житимуть наші народи лише тоді, якщо, попри минуле, навчимося ставитися один до одного як рівні побратими». Уже багато років католицькі ієрархи польського і українського народів зустрічаються, підписують спільні декларації, щоб минуле, зокрема трагічні часи Другої світової війни, не стали каменем спотикання на дорозі до християнського співжиття наших народів. Восени 1987 року, коли у Східній Європі ще панував тоталітарний комуністичний режим, у Римі зустрілися римо-католицькі єпископи з Польщі і греко-католицькі ієрархи з діаспори, оскільки Церква в Україні перебувала ще в підпіллі. Примас Польщі кардинал Юзеф Глемп сказав тоді: «Ми є винуватцями перед Богом, бо ми грішні; ми винуватці перед братами, бо замало в нас любові. Ми винуватці перед вами - брати-українці, бо не вміли втілювати в життя правди, яка випливає зі святого Хрещення» (Промова в українській Колегії святого Йосафата, 17 жовтня 1987 року). Кожна Церква, вірна своїй місії, мусить беззастережно прийняти вчення Спасителя, що перед тим як приносити жертву Богові, потрібно спершу миритися з братом, який відчуває себе скривдженим (див. Мт. 5, 23-24). П’ятнадцять років тому, 27 червня 2001 року у Львові, перед Божественною Літургією за участю Папи Івана Павла ІІ, під час якої проголошено блаженними 28 синів і дочок нашої Церкви, Блаженніший Любомир Гузар, будучи вірним Христовому навчанню, скерував до Святішого Отця ось ці історичні слова: «Може, комусь буде видаватися дивним, незрозумілим і суперечливим у такий момент прославлення Української Греко-Католицької Церкви згадування про те, що історія минулого століття нашої Церкви знала й темні і духовно трагічні моменти. Вони полягали в тому, що деякі сини й дочки Української Греко-Католицької Церкви, на превеликий жаль, свідомо і добровільно заподіяли кривду своїм ближнім із рідного чи інших народів. За них усіх у твоїй присутності, Святіший Отче, від імені Української Греко-Католицької Церкви прошу прощення в Господа, Творця і Батька нас усіх, як також у тих, кого ми, сини і дочки цієї Церкви, у будь-який спосіб скривдили». Дорогі в Христі! Майже 30 років люди доброї волі з обох наших народів хочуть достукатися до сердець усіх поляків і українців, щоб відкрити їх до прощення і примирення. Сьогоднішній момент у політичній історії Польщі і Європи видається особливо несприятливий для тих, хто не ідеалізує свого минулого. Давній ворог польського і українського народів, що може панувати над нами лише розділяючи нас, прагне роз’ятрити рани минулого, спровокувати новий виток напруги і ненависті між нами та зруйнувати наше спільне європейське майбутнє. Саме тому в цей Святий рік Божого милосердя прагнемо, щоб, за словами святого Папи Івана Павла ІІ, милосердне «прощення, отримане і дароване, було тим лікувальним бальзамом», котрий може оздоровити нашу історичну пам’ять та загоїти рани минулого. Очікуючи відповіді на звернення українських діячів, які запропонували встановлення спільного дня пам‘яті за жертвами нашого минулого і віри в неповторення зла, просимо, щоб у неділю, 10 липня, під час вшанування жертв Волинської трагедії 1943 року відправити панахиду за всіх, хто протягом століть загинув внаслідок польсько-українського протистояння. У заупокійних молитвах нашої традиції є такі слова: «Я образ несказанної Твоєї слави, хоч і ношу язви гріховні. Ущедри Твоє створіння, Владико, і очисти Твоїм милосердям, і бажану батьківщину подай мені, і вчини мене знову жителем раю». Хай правда про Божий образ, якого не може знищити найтяжчий гріх, дає силу кожному християнину перемагати ненависть у собі. Хай надія на Боже милосердя спонукає всіх до наслідування Чоловіколюбця.  + СВЯТОСЛАВ, Верховний Архиєпископ Києво-Галицький, Отець і Глава УГКЦ + ЄВГЕН (Попович), Архиєпископ і Митрополит Перемишльсько-Варшавський  + ВОЛОДИМИР (Ющак), Єпископ Вроцлавсько-Гданський Київ-Перемишль-Вроцлав, 4 липня 2016 року Божого   Усім отцям-душпастирям нашої Церкви в Польщі та Україні доручаємо прочитати це Звернення вірним у неділю, 10 липня, після кожної Божественній Літургії та просимо відправити панахиду за поляків і українців, які протягом століть загинули внаслідок протистояння між нашими народами. Детальніше...

Послання Блаженнішого Святослава до священнослужителів на Страсний четвер

25 квітня 2016
Всесвітліші, всечесні та преподобні отці - дорогі співбрати в Христовому священстві! Любі брати-семінаристи! У Святий і Великий четвер, день, коли наш Господь і Спаситель на Тайній вечері установив Святі Таїнства Євхаристії та Священства, душею і серцем полиньмо до джерела нашого священства – Ісуса, Сина Божого і Слуги Господнього. Саме сьогодні, коли бачимо Його крайнє упокорення, коли споглядаємо із благоговійним трепетом, як Він умиває нам ноги перед своїми страстями, зачерпнімо з цього джерела силу Духа Святого для оновлення нашого священичого служіння.  Кожен із нас, хто отримав Святе Таїнство Священства, став учасником служіння самого Ісуса Христа. Щоразу, коли прагнемо відкрити для себе зміст цього Христового Священства, прислухаймося до голосу нашого найвищого Архиєрея, який каже нам цього святого дня: «Приклад дав Я вам, щоб і ви так робили, як оце Я вам учинив. Істинно, істинно говорю вам: слуга не більший за пана свого, а посланий не більший за того, хто його послав. Знавши те, щасливі будете, коли так чинитимете» (Ів. 13, 15–17). Ісус Христос говорить до нас не лише в момент нашого покликання чи священичих свячень. Його пастирський голос супроводжує нас упродовж усього нашого служіння. Господь промовляє до нашого священичого сумління через болі, страждання і потреби нашого народу. Це Він кличе нас на передову, де віддають за Україну своє життя найкращі сини і доньки нашого народу. Це Його голос веде нас до вимушених переселенців і просить нас бути повсякчас присутніми серед тих, хто постраждав від війни. Це живий Христос, наш Первосвященик за чином Мелхіседека наказує нам бути голосом правди в нашому суспільстві, захисниками християнської родини, провідниками нашого народу у відбудові української державності на твердих підвалинах Божого закону, – бути непримиренними до морального зла і зіпсуття. У всіх цих закликах нашого Божественного Вчителя відображається суть Його і нашого священичого покликання, як про нього висловився Господь Ісус в родинному місті Назареті: «Дух Господній на Мені... оповістити рік Господній сприятливий». Ось тому-то,  дорогі співбрати, учасники небесного покликання, мусимо сприйняти як скеровані особисто до нас слова з Послання до євреїв: «Коли ви сьогодні почуєте його голос, не твердійте серцями вашими, як то було на місці сварки… Глядіть же, брати, щоб у когось із вас не було серця лукавого в невірстві і щоб воно не відступило від живого Бога, а, навпаки, підбадьорюйте щодня один одного, доки триває те «сьогодні», щоб хтось із вас не став запеклим через обманство гріха. Бо ми стали учасниками Христа, якщо додержуємо до кінця твердо нашу віру, як на початку» (3, 7–8, 12–14). Цього року наш народ відзначатиме 25-ту річницю Незалежності України. У зв’язку з цим слід наголосити, що саме в цей час, в оце наше «сьогодення», про яке ми чули в Посланні до євреїв, в особливий період боротьби і змагання за свободу, гідність і достойне майбуття, наш люд дуже потребує чути голос своїх священиків, котрі були б прикладом чесності та не боялися викривати всяке зіпсуття в нашому суспільстві, особливо те, яке звемо корупцією і зловживанням владою і яке нищить нашу незалежність. Щодо цього народного лиха Катехизм «Христос – наша Пасха», який ось уже п’ять років маємо як настільну книгу кожного священнослужителя, навчає: «Одним із виявів зловживання державною владою в корисливих цілях є корупція та хабарництво. Вони руйнують державу та спотворюють суспільні відносини. Рівень корупції є своєрідним показником морального стану суспільства в цілому та кожної окремої особи як члена суспільства. Корупційну дію вчиняють як ті, що вимагають хабара та приймають його, так і ті, що пропонують хабар та дають його» (п. 967). «[Корумпована] влада втрачає своє призначення, перестає бути представником і захисником громадян, перетворюючись на загрозу для них. Християнин не може брати участі в корупційних діях і не повинен мовчати, коли це роблять інші» (п. 966). У зціленні від цього морального зла особлива роль належить Христовому священикові. Це вам, дорогі отці і браття, наш Господь доручив дбати про спасіння людських душ. Особливим джерелом звільнення від гріха корупції як усього суспільства, так і кожної особи зокрема, є Святе Таїнство Сповіді. Разом із владиками нашого Синоду скеровую до вас такий заклик-прохання: «Душпастирі нехай чувають над сумлінням своїх вірних та під час уділення Таїнства Покаяння звертають увагу каяників на гріх корупції, пояснюючи його велику небезпеку, яка в деяких випадках може навіть стати перешкодою для спасіння їхньої безсмертної душі». Тут прагну подати вам, а радше пригадати, кілька практичних душпастирських принципів, які можуть бути корисними під час уділювання Святого Таїнства Покаяння, зокрема у випадку гріхів корупції. Передусім належить пам’ятати, що гріх корупції, подібно як і гріх крадежу, може бути тяжким або легким залежно від великої або малої матерії такого вчинку. З’ясовуючи стан сумління пенітента, слід мати на увазі, що особиста відповідальність за цей гріх може бути більшою або меншою відповідно до повноти усвідомлення та добровільності вчинку, як також певних обставин, які впливають на нього. Проте корупція завжди є об’єктивним моральним злом, за яке винен у ній несе особисту моральну відповідальність. Накладена у Сповіді покута за гріх корупції повинна бути відповідною до його важкості, повноти усвідомлення та добровільності, а також кількості вчинених гріховних проступків. Коли особа, що приступає до Святого Таїнства Сповіді, свідомо і добровільно відмовляється покаятися у вчиненому гріху корупції чи не виявляє жалю за цей проступок, не постановляє виправитися та уникати цього гріха в майбутньому, то сповідник не може уділити такій людині благодаті розрішення та не повинен допускати її до Святого Таїнства Євхаристії. Душпастирям слід рівно ж мати на увазі, що гріх корупції за своєю природою часто пов’язаний із нанесенням поважної шкоди як поодиноким особам (наприклад, у разі несправедливого судового вироку), так і всьому суспільству (створення аморальних структур гріха в державі, деморалізація молоді через поширення корупційних схем чи сприяння їм, хабарництво в навчальних закладах). Тому необхідною передумовою для дійсного розрішення є готовність пенітента зробити все, що в його силах, щоб виправити завдану кривду. Без вияву такої готовності, особливо в разі поважної шкоди, яка настала внаслідок гріховних дій, священик не повинен уділювати розрішення. Великою бідою українського суспільства є те, що сумління навіть віруючих українців не цілком чутливе до гріха корупції та наче приспане цим моральним злом навіть у тих, хто вважає себе практикуючим християнином. Отож сповідник повинен остерігатися поблажливості та фальшивого виправдання вчинків особи, що кається у такого типу діяннях. Перед священнослужителем постає особливе завдання правильно інформувати пенітентів про моральне зло корупції, всіляко заохочувати їх до безкомпромісності стосовно цього явища та давати мудрі поради, як уникати цього гріха в майбутньому. Саме ви, достойні отці-душпастирі, повинні подавати особистий приклад у протидії корупційним вчинкам. На цьому наголошував Блаженніший Любомир у своїх повчаннях: «Особлива відповідальність лежить на священиках, які, несучи до людей Боже Слово, покликані бути для них моральним прикладом і взірцем. Грошолюбство пароха може завдати його парафіянам духовну травму, яку важко буде загоїти. І навпаки, життя священика в євангельській правді стає опорою для всіх слабосилих» (Послання на Великий піст 2008 р).  Ось чому ваше особисте життя, ваші наміри, думки та життєві горизонти мають скеровувати наших вірних до євангельських ідеалів правди і добра, на основі яких зможе преобразитися і все наше суспільство. Насамкінець хотів би застерегти перед ще одним виявом корупції, який не має права на існування в нашому церковному житті. Христова Церква, починаючи від служіння самого апостола Петра, вважала особливим злочином і гріхом проти першої Божої заповіді симонію. Коли хтось, будучи заплямований гріхом корупції, торгує святими речами чи через хабарництво шукає церковних урядів, то зневажає Духа Святого, що діє в Церкві, підриває в людей віру в Бога та прирікає на вічну погибель власну душу. Церковне право виразно каже, що призначення уряду чи зречення його, здійснене через симонію, є недійсним на підставі самого права (пор. ККСЦ, кан. 946, 968). «Хто, вживаючи симонії, уділяв свячення або його прийняв, повинен бути позбавлений духовного стану; якщо ж уділяв або прийняв інші Святі Тайни, вживаючи симонії, повинен бути відповідно покараний, не виключаючи великої екскомуніки» (ККСЦ, кан. 1461). «Хто уряд, служіння або інше завдання в Церкві, вдаючисть до симонії, одержав, надав, або яким-небудь чином присвоїв, або незаконно утримує, або передав іншим, або виконує, повинен бути відповідно покараний, не виключаючи великої екскомуніки» (ККСЦ, кан. 1462). Відчуваючи особливу відповідальність перед Богом за долю Церкви і народу, кличу вас, дорогі отці і браття, властивими нам духовними та просвітницькими засобами активніше долучатися до широкого антикорупційного руху задля очищення і морального оздоровлення нашого суспільства. Ми маємо численні приклади в нашій історії, що саме наше духовенство, на заклик своїх владик, ставало провідником морального оздоровлення українського народу і рятувало його майбутнє. Достатньо згадати лише рух тверезості, який очолила наша Церква в Галичині наприкінці 1860-х років на заклик митрополита Йосифа Сембратовича. Тоді вдалося врятувати від погибелі великі маси народу саме завдяки тому, що священики перейнялися цією справою, невтомно трудилися для викорінення пияцтва та подавали добрий приклад власним життям. Я щиро вірю, що святих і ревних пастирів і сьогодні не бракує в нашій Церкві, – не бракує священиків, які чують голос Христа, що кличе до цього великого та непростого завдання, та не затвердіють серцем, як про це говорить Послання до євреїв, але і в наш час будуть готові прийняти цей пастирський виклик і встануть до боротьби з корупцією, що є найгрізнішим внутрішнім ворогом нашої молодої держави. У це свято Христового Священства хочу від усього серця ще раз привітати вас, наші священнослужителі, подякувати всім тим, які чесно і віддано здійснюють своє священиче служіння, не шукаючи людської похвали, але тільки прагнучи спасіння повірених їм душ. Дякую нашим військовим капеланам та всім душпастирям, які посеред лихоліть війни несуть народові Добру новину, утверджуючи в серцях людей надію і віру у всепереможну силу любові. Дякую вам, що віддано молитеся правило Часослова за Божий народ, навчаєте його словом Божественного Євангелія та освячуєте гідним уділенням Святих Таїнств. Дякую, що разом зі своїм народом тішитеся його радостями і вболіваєте над його болями. Дякую, що разом зі своїми родинами терпите матеріальні нестатки та опікуєтеся потребуючими. Сам Господь, який бачить вашу жертву, винагородить вас сторицею і через вас благословлятиме нашу Церкву і наш народ. Нехай всемилостивий Господь у цей Святий рік Божого милосердя наповнить вас своєю благодаттю, підтримає всі ваші добрі починання та довершить у святості всяке благе діло.  Пресвятая Богородице, Двері Милосердя, покрий нас своїм святим омофором! † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, у день Святої преподобної Марії Єгипетської, 14 квітня 2016 року Божого Детальніше...

Звернення Блаженнішого Святослава з приводу тридцятих роковин Чорнобильської катастрофи

25 квітня 2016
Я кличу сьогодні проти вас на свідків небо й землю; життя і смерть появив я перед тобою, благословення й прокляття. Вибирай життя, щоб жити на світі тобі і твоєму потомству. Втор. 30, 19 Дорогі в Христі! Двадцять шостого квітня минає 30 років із часу аварії на Чорнобильській атомній електростанції, яка призвела до найбільшої в історії людства соціально-екологічної атомної катастрофи. Внаслідок вибуху реактора і радіаційного забруднення безмірних просторів постраждали мільйони людей. Сотні тисяч були змушені покинути свої домівки, тікаючи від нищівної дії радіації, багато хто втратив здоров’я і навіть життя. Мільйони людей ще й сьогодні живуть на забруднених територіях. Особливо від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС постраждали ліквідатори, які ціною свого здоров’я та життя зупинили поширення вбивчої радіоактивної хвилі і не допустили атомної катастрофи ще більш глобальних масштабів. Пам’ятаючи про цей їхній жертовний чин, у вдячності й пошані має нині схилити перед ними голову весь наш народ і цілий світ. Навіть через три десятки років від цієї трагедії мусимо з жалем припускати, що Чорнобиль ще довго буде «плодоносити» на нашій землі і в сусідніх країнах. Нині ми можемо побачити лише верхівку айсберга багатогранних медичних, соціальних, економічних та екологічних проблем, які фокусуються в долях постраждалих. Їхній біль стає ще дошкульнішим на тлі суспільної байдужості та недостатніх зусиль з боку державної влади. Справді, багато постраждалих від Чорнобильської катастрофи почуваються забутими і залишеними сам-на-сам зі своїми хворобами, проблемами та щоденними викликами. Самотність у болі є подвійним болем. Радіація отруює навколишнє середовище та нищить людське тіло, натомість байдужість руйнує душу людини, заподіюючи смерть таким фундаментальним почуттям, як милосердя, співчуття і солідарність із стражденними. А без цих почуттів людське середовище перетворюється на пустелю, в якій майже неможливо жити. Святіший Отець Франциск проголосив 2016 рік Роком Божого милосердя, що є особливим імпульсом для пробудження приспаного плином часу і байдужістю сумління та вияву чесноти солідарності стосовно всіх потребуючих, а зокрема – постраждалих від наслідків Чорнобильської аварії. Кожен зрілий християнин, кожен свідомий громадянин і кожна відповідальна громадська чи державна інституція повинні зробити все від них залежне, щоб простягнути руку дієвої допомоги тим, хто донині несе хрест наслідків цієї техногенної катастрофи. До чинної любові й солідарності з постраждалими закликаю особливо духовенство і мирян нашої Церкви. Ревною молитвою, захистом справедливих прав постраждалих, щирою людською підтримкою маємо виявити їм нашу близькість і християнське милосердя. Проте пам'ять про Чорнобиль означає не лише плекання вдячності ліквідаторам і турботу про захист прав постраждалих. Вона передбачає рівно ж відповідальне ставлення до Богом даного створіння. Трагедія тридцятирічної давнини чітко показала, якою загрозою для людства може стати технічний прогрес, поставлений на служіння ідеології та позбавлений етичних і моральних принципів. Господь дає людині велику владу над створінням, проте цей дар передбачає і неабияку відповідальність, – відповідальність за природні ресурси та навколишнє середовище, яке є нашим спільним домом і має бути затишним та безпечним помешканням для прийдешніх поколінь. Одначе навіть поверховий погляд на хижацьке ставлення до природи, на засміченість наших річок, полів і доріг, на безоглядне вирубування лісів і карпатських схилів дає підстави ствердити про наявність у нашому суспільстві руйнівної моральної вади – невдячності супроти Творця і гідної кари безвідповідальності перед наступними поколіннями. Справжня і жива пам’ять – це вироблення постійно діючих механізмів захисту та надання належної соціальної опіки всім, хто постраждав від цієї мегакатастрофи. Навіть більше, пам'ять про це атомне лихо вимагає відповідної політики у сфері енергетики, щоб вона керувалася пріоритетом етики над технікою і стояла на служінні гарантуванню основоположних прав та оправданих потреб людей, а не загрожувала їх благополуччю і життю. Відповідно, необхідно розвивати та впроваджувати більш сталі та безпечні для людини й довкілля джерела енергії. Дорогі в Христі! Двадцять шостого квітня об’єднаймося в молитві за упокій душ усіх, хто став жертвою Чорнобильського лиха, благаючи, щоб воскреслий Спаситель прийняв їх у свої вічні батьківські обійми. Водночас прохаймо Господа зіслати на нашу землю свого Святого Духа, який оживляє і відновлює обличчя землі (пор. Пс. 104, 30). Нехай цей Дух воскреслого Христа торкнеться наших сердець, наповнить їх страхом Божим, пошаною природи і любов’ю одне до одного. Нехай усіх нас береже своєю материнською опікою Пресвята Богородиця – Цариця і Мати української землі! Благословення Господнє на вас! + СВЯТОСЛАВ Дано у Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, в Лазареву суботу, 23 квітня 2016 року Божого Детальніше...

Пасхальне послання Блаженнішого Святослава (2016)

24 квітня 2016
Христос воскрес! З дівственного лона з’явився первенець – Христос, якого, як людину, Агнцем названо і непорочним, бо не зазнав гріховної скверні. Він – наша Пасха і, як Бог істинний, досконалим зветься. Пісня 4 Канону Пасхи Дорогі в Христі! Сьогодні ми знову по всій Україні й на поселеннях вітаємо одне одного зі світлим святом Воскресіння Христового. «Христос воскрес!» - цей благовісний привіт для нас, християн, є початком і кінцем нашої проповіді, серцевиною нашої віри, основою нашої надії та звершенням нашої любові. Хоч це вже третій рік, коли ми зустрічаємо Христову Пасху в контексті нового для українського народу хресного ходу - війни і знущання з боку сил зла, цей день щоразу оновлює нас у радості й надії Божих дітей, упевнених у Господній перемозі над диявольськими підступами, брехнею і злобою. З дівственного лона з’явився первенець – Христос, якого, як людину, Агнцем названо. Яка незбагненна глибина Божого милосердя до людини! Господь «не одвернувся до краю від створіння свого, яке Він створив, і не забув діла рук своїх» (див. Анафора Літургії Василія Великого). У переломний момент людської історії Творець Всесвіту тихо, без великого розголосу увійшов в людську історію в спосіб нечуваний і неочікуваний. Єдинородний Божий Син став первенцем Діви з Назарета, щоб як єдиний святий і непорочний, без гріховної плями, принести себе в жертву спасіння нашого ради. Чи потребує Господь Бог людської жертви? Зовсім ні! Це ми, що створені на Божий образ і подобу, маємо потребу посвятитися Йому, упорядкувати своє життя згідно з Божими заповідями, визнати, що все, чим ми є, належить Йому. Єдиний, хто був здатний принести таку досконалу жертву Небесному Отцеві, - Богочоловік, Ісус Христос, непорочний Агнець, який, хоч сам невинний, від імені всього людства віддав себе Богові і своїм воскресінням із мертвих простелив нам шлях до вічного життя. Він – наша Пасха і, як Бог істинний, досконалим зветься. Старозавітна Пасха згадує знаменну подію, коли Господь визволив свій вибраний народ з єгипетської неволі, а смертоносний ангел обминув кожний дім, двері якого були позначені кров’ю пасхального ягняти. Власне, перше значення єврейського слова «песах», яким було названо свято, вказує на образ Божої кари, яка «обходить», «обминає». Тож коли ми співаємо, що Христос - наша Пасха, то звеличуємо Того, через кого маємо можливість уникнути наслідків наших гріхів, але якщо твердо вирішимо вийти з дому неволі гріха і пристрастей, якщо покаємось і підемо слідами Його Євангелія. Він бо спас нас своєю кров’ю! «Знайте, що не тлінним золотом чи сріблом ви були вибавлені від вашого життя суєтного, яке ви прийняли від батьків ваших, а дорогоцінною кров’ю Христа, непорочного й чистого ягняти, передбаченого перед заснуванням світу і об'явленого, ради вас, останніми часами» , - читаємо в Першому посланні апостола Петра (1, 18-20). Це слово спасіння, одначе, сприймає не кожен. Говорити про Ісуса Христа - Агнця на хресті розп’ятого, у сучасних обставинах так само проблематично, як це було в часи ранніх християн. Усвідомлюючи це, святий Павло казав: «Бо слово про хрест - глупота тим, що погибають, а для нас, що спасаємося, сила Божа. Писано бо: Знищу мудрість мудрих і розум розумних знівечу!» (1 Кор. 1, 18-19). Хоча Христове Євангеліє проповідується вже майже дві тисячі років, часто стається так, що світ, навіть той, який вважає себе християнським, далі розуміє тільки мову багатства, сили, зброї та влади. Прояви безумства сильних світу цього ніколи не зникають з арени історії. Навпаки, набирають різних форм: імперій, рейхів, союзів, федерацій - на чолі з людьми, які ставлять себе на місце Бога, а власну ницість накидають іншим як мірило істини. Проте водночас у кожному поколінні знаходяться ті, що бачать Божі шляхи, ті, що вміють бути тихими Божими агнцями історії свого народу, ті, що наслідують Божу покору, лагідність і дух жертви, ті, що усвідомлюють - що хрести й терпіння не тільки минають, але що без них немає воскресіння. Такими в нинішніх обставинах є тисячі синів і дочок нашого народу, які жертвують своїм життям за нашу свободу і незалежність. У воскреслому Ісусі, нашому невинному Агнцеві, відкривається нам пасхальна цінність їхньої чистої жертви, що виводить нас з дому неволі, - відкривається нам зміст терпіння всієї України на зорі нового тисячоліття. Найчастіше саме в слабкості та немочі проявляється Божа сила і мудрість. Тому важливо не дати себе ні звести, ні знеохотити в нашій борні, бо те, проти чого ми боремося, - це прояви нечистого духа, який трясеться, валиться на землю, піниться і качається, бо знає, що в крові пасхального непорочного Агнця настав йому кінець (пор. Мр. 9, 17-27). Воскреслий Христос, який через страждання і смерть переводить нас у воскресіння та життя вічне, приходить до нас сьогодні, показуючи рани на своєму прославленому тілі. Як колись до наляканих апостолів, каже до нас, своїх учнів: «Чого стривожились? Чого ті сумніви постають у серцях ваших?» (Лк. 24, 38). Скільки ми вже пережили «неможливого», що стало можливим для тих, хто твердо тримався віри у воскреслого Господа! Сімдесят років тому лукавий уже не вперше задумав розіп’яти наш народ і загнати нашу Церкву в гріб. Однак вона, на подив усього світу, воскресла і стала сильнішою ніж будь-коли у своїй історії. На Львівському псевдособорі 1946 року ворог намагався в насильницький спосіб відірвати нас від єдності з Наступником апостола Петра. Проте сьогодні ми є живими свідками того, як кров мучеників та ісповідників нашої Церкви запечатала навіки це католицьке єднання і стала силою невмирущості й воскресіння України, знаком єднання її народу та рушієм оновлення її суспільства. Саме в такому свідченні віри у воскресіння можливе і справжнє єднання Церков України, відновлення єдиної Церкви київського християнства, яку передав нам у спадок рівноапостольний князь Володимир. Дорогі в Христі! Воскреслий Господь кличе нас до досконалості. Утім, джерелом усякої досконалості є лише Він сам - наш Спаситель, який робить довершеним та справді цінним і тривким плід нашого зусилля. Коли нам ще далеко до досконалості, коли наша держава ще не є такою, про яку ми мріємо, не сміймо відмовитися від нашого зусилля - будувати, жити і змагатися за Бога і Україну, бо Христос -наша Пасха! Вітаю всіх вас з нинішнім святом, чи, краще, з нинішньою духовною перемогою Ісуса Христа над ворожою силою і над царством зла. Ще раз усім вам, в Україні й на поселеннях сущим, засилаю свої сердечні вітання. Щиро зичу вам благословенних свят Воскресіння Господнього, смачної свяченої трапези та світлої пасхальної радості! Благодать воскреслого Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога Отця і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Христос воскрес! Воістину воскрес! † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, 20 березня 2016 року Божого Детальніше...
<< Початок < Попередня 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 Наступна > Кінець >>
Сторінка 5 з 15

banner

Архів
^ Догори