Христос Воскрес!
Дорогі у Христі брати і сестри!
Сьогодні маємо чергову неділю після свята Христової Пасхи, яка розповідає нам про нові обставини, які супроводжували Воскресіння нашого Господа. Євангельське читання, яке цього дня пропонує нашій увазі Свята Церква, має дві частини. У першій головна дійова особа − Йосиф, побожний чоловік з Ариматеї. Він не втратив віри й відваги навіть тоді, коли апостоли покинули Ісуса та ховались за зачиненими дверима через страх перед юдеями та римською владою. У другій частині сьогоднішньої благовісті бачимо вже не кінець тижня, яким була п'ятниця Страстей, але початок нового тижня, перший день нового сотворіння. У цей день – неділю, перший по суботі – жінки, які раніше лише споглядали на місію, яку виконували Йосиф з Ариматеї та Никодим, стають головними особами у благовісті Воскресіння.
Саме від гробу, який виявився порожнім, бере початок неймовірна вістка про Воскресіння нашого Господа. Перший зв’язок між Страстями і Воскресінням проходить через жінок, які вирушають до гробу, щоб намастити тіло Ісуса. Це Марія Магдалина, Марія, мати Якова, і Саломія – ті жінки, які в момент Христового розп’яття «дивились здалека» (Мр. 15, 40). Тож в обох випадках свідками були ті самі жінки. Повторюючи їхні імена, євангелист Марко творить своєрідний місток між похованням і Воскресінням Ісуса Христа та підкреслює, що одну подію не можна розглядати без іншої. «Як же минула субота, Марія Магдалина, Марія, мати Якова та Саломія купили пахощів, щоб піти і намастити його» (Мр. 16, 1).
У Біблії записано, що слова «Христос воскрес» уперше промовив ангел до мироносиць. Жінки ніколи не покидали Ісуса. Вони були з Ним до кінця під хрестом. Вони дивилися, де поклали Його тіло. Вони першими прийшли до гробу й першими дізналися про Воскресіння. Вони першими проголосили цю новину, коли побігли розповісти благу вістку учням, які все ще боялися, а тому поховалися. Так мироносиці стали першими благовісницями Христового Воскресіння.
Під час жахливих подій страждань і смерті Христа жінки виявилися хоробрішими, ніж Його найближчі учні. Проте ця хоробрість не залежить від статі. Це любов робить людей сміливими! І не важливо кого − чоловіків чи жінок. Ці жінки дуже любили Христа, тому й були сильними. Розкаяна грішниця Марія Магдалина, яку Христос воскресив від могили гріха до нового життя в Бозі, перша проголосила добру вістку Воскресіння. До честі жіноцтва, завжди треба пам’ятати: вони були найближче до хреста у Велику п’ятницю та першими біля гробу воскресного ранку.
«Рано-вранці (...) прийшли вони до гробу, як сходило сонце» (Мр. 16, 2). Ранок – це найкращий час для того, щоб зустріти Воскреслого Господа в молитві. Наші дні будуть справді благословенними, якщо кожного дня «рано-вранці» ми звертатимемо свої думки до Ісуса − Переможця смерті. Жінки пішли до гробу на світанку – Христос є тим правдивим Сонцем, яке має освітлювати наш день з перших його хвилин. День буде зовсім іншим, якщо почати його з Ісусом.
Це було «першого дня в тижні», коли вони пішли до гробу й побачили, що він порожній. Перший день тижня – це, звичайно, неділя – День Господній. Це день Воскресіння нашого Господа, у цей день Він з’явився Своїм апостолам. Неділя – перший день тижня – досі залишається тим днем, коли ми, як мироносиці, приходимо до Божого храму з пахощами нашої віри та любові й зустрічаємо Живого та Воскреслого Христа через Слово Боже і Святі Таїнства. Це дуже по-особливому виявляється в недільній Утрені, коли після читання Євангелія, яке розповідає про одну з одинадцяти появ Ісуса після Воскресіння, вірні вітають поцілунком Воскреслого Христа в Євангелії, яке священнослужитель виставляє на тетраподі. Воскреслий Христос приходить і стає посеред нас. Ми бачимо Його своїми очима й цілуємо своїми устами. У цій єдиній дії Утреня охоплює все значення Дня Господнього – особисто зустріти Воскреслого Христа сьогодні в Його Слові та Євхаристії. Саме тому, коли ми молимося на недільній Утрені, то промовляємо: «Воскресіння Христове бачивши...». Через нашу особисту зустріч із Ним у Його Слові та Євхаристії ми справді Його бачимо…
«Вони купили пахощі, щоб піти і намастити Його» (Мр. 16, 1). Факт, що жінки принесли пахощі, указує на те, що вони не чекали Воскресіння. Коли закотили камінь до гробу, поховали не тільки Христа, але й їхню надію. У жінок була лише одна думка – намастити тіло мертвого Ісуса − дія, зроджена відчаєм і неймовірною любов’ю. Мироносиці не йдуть до гробу з порожніми руками. Вони купили пахощі, щоб намастити Його. Ми також можемо щось принести Христові. Навіть якщо ми заплямовані важкими гріхами, то можемо принести початок доброї волі в розкаянні, трішки любові, щедрості до інших, нашу слабеньку молитву. Без сумніву, наші бідні дари не відкотять камінь від гробу, бо наш доступ до Воскреслого Ісуса й до сили Його Воскресіння залишається дивовижним даром Божественної благодаті, але той факт, що ми не прийшли до гробу з порожніми руками, покаже, що наше серце також не зовсім легковажне. Якими пахощами ми можемо намастити Ісуса? Святі Отці та біблійні мислителі вважають, що немає кращих пахощів за покаяння, навернення, відданість, віру, надію і любов…
Коли жінки наближалися до гробу, то говорили між собою: «Хто нам відкотить камінь від входу до гробу?» (Мр. 16, 3). Євангеліє чітко каже, що камінь був важкий. Багато з нас відчуває, що питання жінок торкається і нас, бо в багатьох душах Ісус похований, як у гробі. Він паралізований, нерухомий. Він закритий важким каменем − каменем гріха, незнання, байдужості, каменем поганих звичок, які накопичувалися роками. Можливо, ми хочемо відкотити камінь і досягнути живого Господа, але не маємо сили. Хто відкотить камінь для нас? «Але поглянувши, побачили, що камінь був відвалений, – був бо дуже великий» (Мр. 16, 4). Деякі камені ми можемо відкотити самі. «Відкотіть камінь», – наказав Ісус біля гробу Лазаря. Деякі перепони ми можемо усунути, і мусимо це зробити, щоб сталося диво. Проте камені, які для нас надто великі, може відкотити лише Господь. Справді, ангел Божий спустився з неба, відкотив камінь від входу і сів на нього (Мт. 28, 2).
Подібно до мироносиць, які прийшли до гробу Господнього з пахощами, ми теж із любов'ю стоїмо тут сьогодні на соборній молитві як свідки віри у Христове Воскресіння та воскресіння нашої Церкви. Перенісши важкі випробовування, але наповнені надією та вірою у Воскреслого Христа, сьогодні спогадуємо 35-ту річницю виходу нашої Церкви з підпілля, яке тривало понад 40 років, та молитовно осмислюємо процес її відродження в цьому святому місці. Адже Грушівське об’явлення передувало епохальним подіям нашої історії – виходу Церкви з катакомб, розпаду тюрми народів – більшовицького режиму і відновлення Україною незалежності.
Поштовхом для розростання широкого релігійного руху в західних регіонах нашої країни став феномен «Грушівського чуда» − поява Пресвятої Богородиці 26 квітня 1987 року на закритій на той час греко-католицькій церкві. Подібно до юнака, одягненого в білу одежу, який біля гробу закликав жінок не боятися, а благовістити Воскреслого, так Пресвята Богородиця Своїм об’явленням на цьому місці викликала велике піднесення серед віруючих. Сюди почали линули тисячі паломників. Попри різноманітні перешкоди, які чинила радянська влада, люди приїжджали з різних областей України та з-поза її меж.
Подібно до юдейських старшин, які підкупили сторожу Господнього гробу, щоб заперечити Воскресіння Христове, так безбожний радянський режим розпочав наполегливу протидію напливові людей до Грушева. Однак ця протидія лише засвідчила безпорадність режиму в боротьбі проти віри в Бога, яку хоч і переслідували протягом багатьох десятиріч, усе ж із новою силою проявилась у відповідь на вияв Господньої сили. Влада вдавалась до найрізноманітніших методів, аби лиш люди припинили молитву на місці об’явлення. Особливо режим боявся появи у Грушеві греко-католицьких священників. Прочанам погрожували штрафами, звільненням з роботи, навіть судом. Через гучномовці проводили антирелігійну агітацію, глушили слова молитов і пісень.
Марною виявилася боротьба проти Церкви Христової: вона стала лише тлом, на якому Божа сила і слава показалася ще повніше, а молитва народу принесла свої плоди. У храмі Пресвятої Богородиці, прославленій у Грушівській іконі, залунав дзвін, якого не було чутно від 1959 року.
Це був час перемоги віри над тиранією, час, коли наші молільники в підпіллі, як жінки-мироносиці, показали всьому світові, що відстоювати істину і правду можна навіть у найскладніші часи. І сьогодні ми згадуємо ці події не лише як історичний факт, але як джерело натхнення для нас у сучасному світі. Ми маємо навчитися відважності та вірності наших попередників у підпіллі, які не зупинилися ні перед чим, щоб захистити свою Церкву, віру й християнські цінності. Нехай ця Неділя мироносиць стане для нас часом не лише пам'яті, а й оновлення віри, рішучості та сміливості.
Дорогі у Христі! Сьогодні ми у скорботі, як і жінки-мироносиці, і теж запитуємо себе: хто нам відкотить камінь війни, насилля, окупації, смерті? Однак ми відчуваємо, що в цій історії про Воскресіння Ісуса Христа саме нам, українцям, як і мироносицям, Христовий посланець-ангел каже: «Не бійтесь!» Чому? Бо сила Воскреслого Переможця гріха і смерті присутня між нами й допоможе нам відвалити камінь смерті окупанта. Тож просімо в Господа сили, мужності та мудрості нашому воїнству та народові, щоб очистити нашу землю від загарбника. Скріплюймо на силі тих, хто в цих нелегких моментах потребує нашої підтримки та допомоги. Нехай у нашій пам’яті постійно залишається образ мироносиць, тож, як і вони, зустрічаймо Христа вранці, проводьмо з Ним час у молитві й будьмо певні, що наше життя буде повним миру, любові, надії і пасхальної радості. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь.
+ Ярослав
19 травня 2024 року Божого,
с. Грушів
- Владика Ярослав освятив після оновлення храм в с. Верхній Лужок на Старосамбірщині [фото]
- Неділя Сліпонародженого (2024)
- Під час прощі в Грушеві молитовно згадали 35-у річницю виходу УГКЦ з підпілля [фото]
- Владика Ярослав: Хто не має душевного спокою, не може бути дієвим послідовником Ісуса
- Проповідь на Томину неділю (2024)
