SDE

Слово владики Богдана в Неділю Жінок-мироносиць (2015)

27 квітня 2015
Друк E-mail

Дорогі у Христі! Святкуючи нині Неділю мироносиць, дозвольмо провадити себе оцим побожним невістам, що ходили за Ісусом і йшли за Ним аж до кінця (пор. Мк 15, 40-41). Рушаймо дорогою, якою йшли вони, дорогою любові, любові, яка веде від страждань через смерть до славного Воскресіння.

Просвічені нинішнім Божим Словом, ми йдемо за жінками-мироносицями на Гологофу, туди, де наш Спаситель страждав і віддав своє життя з любові до кожного з нас, а відтак - до Спасового гробу. Захоплюємося їхньою відвагою. Адже навіть чоловіки, апостоли і учні Спасителя, в певному моменті заломилися, піддалися паніці, настрахалися і віддалилися від Господи, покинувши Його самого. Але ці немічні за своєю природою істоти, жінки, разом з Пречистою Дівою Марією, йдуть за Ісусом до кінця. Але джерелом їхньої відваги, було те, що Ісус сказав, коли перша жінка-мироносиця, яка була в очах оточення грішницею, приступила в домі Симона прокаженого до Ісуса і вилила на Його голову пахуче миро, та сльозами вмивала Його ноги. Спаситель сказав тоді, що вона зробила це заздалегідь на Його похорон (пор. Мт 26, 12), а ще додав: «Вона багато полюбила» (пор. Лк 7, 47). Так, серцем і кроками жінок мироносиць того великоднього світанку теж керувала ота нездоланна і всемогутня сила, ім’я якої – любов. І ця любов проявилася вже раніше у їхньому служінні Ісусові. Вони ходили за Ісусом впродовж усієї Його публічної діяльності. Але ходили з однією лише метою: бажали тільки послужити. Вони не прагнули перших місць, вони не претендували на те, щоб сидіти праворуч і ліворуч Ісуса в Його царстві, не сперечалися про привілеї і почесті, як це, на жаль, траплялося у випадку Христових учнів. Жінки, натомість, не прагнули почестей, відзнак чи нагород. Вони просто служили.

Так багато людей в наших часах дбають про те, щоб осягнути знання, щоб блиснути своєю інтелігентністю, щоб здобувати все нові наукові ступені і титули, і таким чином осягнути чи втримати раз здобуте високе становище. Натомість надто мало робиться зусиль, щоб вчитися любити, щоб бути готовими служити, похилятися над другою людиною, віддати себе іншому, не очікуючи взамін нічого. І це, до певної міри, не дивно. Бо знання майже автоматично переходять у владу (недаремно ще з радянських часів казали: знання це – сила), в той час як любов завжди провадить до служіння. Влада так часто провадить до насилля. Любов завжди провадить до життя. І саме любов’ю і служінням ми вподібнюємося до нашого Спасителя, Який сказав: «Я поміж вами як той, хто служить» (Лк 22, 27). Коли ми прагнемо віднови українського суспільства, мусимо вимолити в бога людей, готових послужити рідному народові і самі ставати такими, якими були мироносиці: людьми безкорисливої любові і жертовного служіння. Недаремно співається в одній релігійній пісні: «Любов збудує Україну». У цих словах чується відгук навчання апостола Павла, про те. що «Знання роздимає, а любов – будує» (1 Кор. 8, 1).

Христова Церква нині вшановує отих відважних жінок, які залишили нам приклад самопосвяти, жертовності, любові і служіння. Але в їхніх особах ми віддаємо шану кожній жінці, яка є наслідницею мироносиць, практикуючи і нині ці шляхетні постави справжніх Христових учениць. Коли говорю ці слова, мені стають перед очі мироносиці з нашого народу: наші матері, бабусі, дівчата і жінки. Стає перед очі старенька жінка з-під Києва, котра, довідавшись, що Беркут вночі 30 листопада 2013 року жорстоко побив в центрі Києва студентів, встала рано-вранці, наварила картопельки з м’ясом і каже до своєї дочки: «Вези мене до тих дітей, я хочу їх підтримати, допомогти, розрадити» (цю історію членам ПС розказала сама ця дочка, бо саме тими днями ми проводили засідання ПС в Києві і були наочними свідками та учасниками тих подій). Стають мені перед очі жінки з села Княжичі поблизу столиці. Ми їх зустріли випадково, коли 8 грудня 2013 року прийшли на перше віче на Майдан. А вони кажуть: «Ми вже тут цілий тиждень. Наші чоловіки будують барикади, а ми готуємо їм їсти. І не підемо звідси, аж доки не переможемо». Дочекалися перемоги, але не пасивно, вони наближали цю перемогу власною молитвою, служінням, посвятою. Бачу перед очима наших дівчат, котрі день і ніч розносили канапки та чай тим усім, що були на барикадах. Бачу медсестер, які витягували поранених героїв з-під куль снайперів. Одну з таких – львів’янку Марію Матвіїв наша Церква минулого року нагородила почесною відзнакою Блаженного Священномученика Омеляна Ковча. Отримуючи її, ця скромна галичанка сказала: «За цей рік наші українські жінки пролили напевно цілі ріки сліз. І я дякую Богові, що я живу в цей час і в цьому місці. Я дякую Богові за те, що мене так виховали. Для мене Майдан і ці події, що сталися цього року, це вселяє в мене надію, велику надію, надію на те, що почалося відродження духовне, що наш народ все переможе». Ось – сила духа, ось – віра у Воскресіння! В жінках-мироносицях, які були біля Христа і які сьогодні йдуть хресною дорогою свого народу, Господь пригадує нам, що останнє слово в людській історії завжди матиме любов, вірність, доброта і служіння, а не ненависть, зрада, визиск і обман.

Але найбільший знак дав нам Господь в Пречистій Богородиці, цій першій «побожній жінці», яка була найближче до Ісуса і яка стала знаком спасіння і перемоги над злом для всього людського роду. Сьогодні, 26 квітня, ми спогадуємо страшну катастрофу, яка впала на наш народ 29 років тому, як та таємнича зірка полин із Апокаліпсису, відкривши в Чорнобилі безодню аду та залишивши надовго зловісний саркофаг, неначе гріб над нацією, що прагнула відродження. Здавалося – настав кінець; нема надії на спасіння. Але Господь не полишив свій народ в темряві Страсної п’ятниці. Він послав нам знак надії, яким пробудив віру в перемогу. Чи це не знаменно, що ми сьогодні, спільно з Отцем і Главою нашої Церкви, перебуваємо саме на теренах Самбірсько-Дрогобицької єпархії, звідки властиво, розпочалося духовне оновлення прибитого трагедією Чорнобиля народу. Бо саме тут, рівно рік після Чорнобиля, в маленькому селі Грушів з’явилася Пречиста Богородиця, Страдальна Мати, зодягнена у темні ризи смутку, що стала під хрестом своїх дітей, свого народу. І хоч комуністичні слуги ще намагалися, як ті воїни, затаїти правду про Боже змилування і воскресіння Церкви і народу, мешканці Грушева і всі, хто йшов туди, верталися додому благовісниками Воскресіння. Пропав страх, вернулася надія! Христос Воскрес і Бог навідався до свого народу!

Сьогодні посеред випробувань, які за незбагненним Божим промислом впали на наш народ, ми знову підносимо в молитві наші очі до неба і отримуємо знак – Його Пречисту Богоматір. Збираємося нині у стіп Її чудотворної Самбірської ікони з вірою у те. що будемо почуті. Дивна деталь цієї ікони: Ісус, Якого Богородиця тримає на руках, однією рукою повертає обличчя Матері до молільника, і другою – відслонює плащ з Її голови, відкриваючи вухо. Це знак: Вона є з нами, Вона бачить наші страждання, Вона нас чує! То ж з повною довірою сьогодні заносімо через Неї наші молитви до Господа, вчімося від Неї та від жінок-мироносиць служити одні одним, та вертаймося додому благовісниками надії, благовісниками життя і воскресіння. Молімося до Неї словами Акафісту Самбірській Богоматері:

«Оспівуючи Тебе в чудотворній іконі Твоїй, Приснодіво, Творця прославляємо ми і смиренно благаєм: молитвами Богородиці, Спасе, наш край наш збережи, щоб, любов'ю об'єднані, Тобі ми завжди поклонялися в Дусі та істині, а Твоїй Матері Пресвятій кликали: Радуйся, бо Твоєю молитвою ми любов'ю з'єднаємося, Радуйся, бо благанням Твоїм мир Христовий здобудемо, Радуйся, бо з Тобою все зло переможемо, Радуйся, бо з Тобою ввійдем в життя вічнеє, Радуйся, всепітая Мати Христа Господа!»

+ Богдан

26 квітня 2015 року Божого,
м. Самбір
Прокатедральний собор

Теми: Богдан (Дзюрах)

Інші публікації за темою
Архів
^ Догори