У XVII ст. протестантські вчені, критикуючи попередні критерії, терміном „отці” окреслюють „екзегетів періоду єдиної Церкви, свідків розуміння Святого Письма, яких мали перші століття християнства.
Похідні поняття „патрологія”, „патристика” впроваджує в науковий вжиток протестантський богослов Й. Герхард (1637), виводячи їх з апологетичних, полемічних міркувань.
Такий підхід протестантських вчених визначає історичну періодизацію патристичної доби, завершуючи її VII століттям на Заході у служінні папи Римського Григорія Великого, VIII століттям на Сході у служінні Івана Дамаскина.
Православні богослови виводять поняття „Отці Церкви” з иншого ключового поняття – „Святого Передання” як таїнственного, онтологічного принципу буття Церкви. За таким підходом „доба Отців” не може мати хронологічного завершення, вона триватиме, доки існує сама Церква.
Таким чином, історично вивчення Отців Церкви просувалось за двома головними напрямами:
- перший акцентував історичне вивчення спадщини Отців у річищі агіографічному, бібліографічному та філологічному;
- другий розглядав спадщину Отців в богословському аспекті, сприймаючи Отців як вірогідних носіїв Передання, глашатаїв богослов’я нерозділеної Церкви, що здійснили подвиг втілення Євангелія в культури своїх народів.
З оцих двох методологічних дослідницьких напрямів в Новітню добу зародились дві богословські дисципліни – патрологія і патристика. Вдале поєднання обох напрямів в університетській програмі дозволить уникнути крайнощів абсолютизації та історизації вивчення спадщини Отців Церкви.
Богослов’я Отців – це богослов’я пошуку, скероване до синтезу, а не до системи. Основним його методом є антиномічність. Антиномія – єдиний спосіб проникнення обмеженими пізнавальними здібностями людини у таїни віри. Постійне почуття таїни, притаманне Отцям Церкви, спричинило той факт, що Отці вибрали богослов’я символу, а не понять і дефініцій. Але саме це й складає основну проблему вивчення їх творчости в сучасному університеті. Ідеться про напруження між антиномічністю богослов’я і академічністю, систематичністю його викладання.
Для вирішення цієї проблеми ми пропонуємо два методологічні ключі: принцип богопізнання Отців та інкультурації Євангелія.
У відповідь на філософську позицію про можливість інтелектуального пізнання Бога, Отці Церкви акцентують його непізнаваність у сутності. Але Бог сам виходить назустріч, дає себе пізнати людині в таємничій особовій зустрічі. Таке богопізнання ми називаємо духовним, містичним, особово-інтуїтивним, тобто безпосереднім пізнанням, без першорядного посередництва розуму і почуттів. Людина як особа пізнає особового Бога. Євангель¬ський приклад такого богопізнання – Мт. 16.
Отож, стан богопізнання є поставою людини, яку Отці називають Любов’ю. Любов як духовна постава людини у її безнастанній відкритості на „Бога живого” здійснюється в молитві. Тому, за Евагрієм Понтійським (399), „хто молиться – той богослов”. Цей принцип особового богопізнання виражений у класичній святоотцівській формулі, запро¬понованій Проспером Аквітанським (VI століття): lex orandi – lex credendi. Парафразуємо: з молитви – богословлення, богопізнання.
Оця нерозривність молитви і сповідування віри визначає доксологічність богослов’я Отців. Тому вивчення спадщини Отців відсилає нас до літургічної традиції Церкви.
Але доксологія – це не глосолалія. Слово Боже (неви¬мовне, євр. – дабар), яке відкривається в серці людини, вимагає слова людського (євр. – софер) – вченого, глибокого, творчого. Тому в богопізнанні Отці наголошують на синергії людської природи і благодати Божої. Можна сказати, що тут ідеться про містичний і освітянський аспекти богопізнання.
Отці використовують біблійне поняття „серця” як місця поєднання раціонального і духовного, місця збігання любови-особи та інтелекту-природи. Цей принцип синергії прекрасно виражає Симеон Новий Богослов: „Дух Святий творить із вченої людини богослова”.
Але тут ми підходимо до необхідности розгляду другого методологічного ключа вивчення Отців – принципу ін¬культурації.
Християнство впродовж віків шукає способу вираження усім народам спасіння, принесеного воплоченим Сином Божим Ісусом Христом. Нове життя, дароване людству воскреслим Христом, є безнастанним Євангелієм – Доброю Новиною для усіх часів.
Інкультурація – це принцип втілення Євангелія у різні культури різних народів, різних епох. Це означає, що немає уніфікованої християнської культури для всього світу. Церква зазнає невдачі у проповіді, коли євангельська місія розуміється як розповсюдження певної культури.
Взірцем інкультурації Слова є християнізація греко-римської античної культури в патристичну добу. Самі рамки патристичної епохи окреслюються, насамперед, критерієм завершеної інкультурації еллінізму. У той час як в аспекті богопізнання (lex orandi) патристична епоха не може бути обмеженою в часі, то в аспекті інкультурації історія Церкви підлягає хронологічній періодизації. Так можна погодити два протиставні наразі підходи до визначення епохи Отців: хронологічне обмеження її на Заході, і безперервність – на Сході.
Те, що відбулось у патристичну добу, має служити взірцем і повчанням у теперішній ситуації Церкви, проте не статичною моделлю, яку треба сліпо копіювати. За висловом російського богослова прот. Г. Флоровського, перед Церквою стоїть завдання „неопатристичного синте¬зу”. (Однак сприймання цього синтезу Флоровським як „очищення прекрасного еллінізму” від пізніших схоластичних на¬шарувань є вірним стосовно принципу богопізнання (lex orandi), але й об¬меженням щодо lex credendi (сповідування віри), бо проблему інкультурації Євангелія в сучасну культуру (чи національні культури) зводить до інкультурації еллінізму).
Тому вивчення спадщини Отців має вчити творчого діялогу сучасного богослова із своєю культурою. Викладання Отців – це уроки інкуль¬турації, в якій помітні два діалектичні моменти: християнізація культури і „окультурення” (вдягання в культурні форми) християнства.
Звідси ще одне правило вивчення Отців для сучасного богослова: здатність крізь культурні „шати” проникати до автентичної християнської ідеї. Цей підхід слід застосовувати у спробах інкультурації Євангелія в уже, по суті, пост¬християнській сучасної культури.
Богослов’я є посередником між культурною матрицею і значенням та роллю, відведеним релігії в цій матриці.
Поняття культури – духовне і емпіричне водночас. Культура – це набір значень і цінностей, який дає інформацію про спосіб життя спільноти, народу, нації. Він може залишатися незмінним протягом століть або перебувати в процесі повільного розвитку чи стрімкого розпаду.
Богослов’я постає з діялогу між культурними цінностями й релігійним досвідом. Тому для адекватного розвитку богослов’я слід завжди розпізнавати динаміку культури й звертатися до чинників, із котрих складається основоположна культурна матриця. І щоб розмірковувати над змістом богослов’я, ми повинні розмірковувати над культурним контекстом, у якому конфігурується це богослов’я.
Адекватна інкультурація постулює критичний підхід до дійсности, яку, водночас, об’єктивізує і творить цю реальність.
Автентичне богослов’я еклезіяльної спільноти має виражати її релігійний досвід у його поєднанні з культурними питаннями чи проблемами. Богослов’я виявляє і виражає значення релігійного досвіду спільноти в контексті її суспільного, життєвого досвіду. Богослов’я повинно відображати практику перманентного діялогу між лідерами та членами суспільства, яка зміцнює співучасть людей у владі, керуванні суспільством. Воно повинно розвиватися як результат діялогу з основним річищем суспільства.
Для богословів важливо вести діялог з інтелігенцією, яка виступає натхненником нової культурної матриці, і ніколи не входити з нею у розбрат. Церква та її богослов’я мають бути здатними слугувати єднальною ланкою, щоб до¬ступніше показати, висвітлити й виразити, як саме її релігійний досвід міг би допомогти спільноті у змаганнях стосовно різних соціяльних, політичних і культурних питань, котрі постають перед нею.
Богослов’я є продуктом діялогу Церкви з сучасністю і сприйняття Христового Євангелія крізь призму історичности. Тому богослов’я повинно бути патристичним, від¬дзерка¬люючи здатність великих учителів патристичної доби авторитетно й щиро промовляти до своєї культури з перспективи своєї віри.
Богослов’я служить і зворотньому зв’язку між релігією та носіями культурної матриці, визначаючи стан, впливи, енергію релігії в суспільстві. У цьому аспекті розвиток богослов’я має знайти підтримку з боку громадянського суспільства, зрештою – з боку держави.
У світлі принципу інкультурації розв’язується вічна проблема співвідношення богослов’я і філософії. Філософія не була потрібна Отцям для раціонального узасадження своєї віри, а, насамперед, для успішної проповіди. Основне правило інкультурації філософії, запропоноване Отцями, – тотожність термінів і понять не означає ідентичности поглядів. Тому вивчення спадщини Отців дозволяє пізнати поняттєву і категоріяльну базу богослов’я і вчить оперувати нею в процесі богословлення.
Використання філософії Отцями приводить нас і до проблеми полемічности богослов’я Отців. Отці за¬потре¬бували філософію як зброю проти небезпеки „гностицизму” у житті Церкви. Християнські єресі – це продукти невдалої інкуль¬турації філософії, перевага раціонально-дискур¬сивного елементу над споглядально-інтуїтивним, витиснення „відання” „знанням”.
Однак за основними підходами християнство повністю сприй¬няло здобутки філософії, визнало філософію справ¬жнім „педагогом” до Христа (Климент Олександрійський).
Людина є умовою і адресатом можливого релігійного одкровення. А філософія як антропологія й етика ставить питання про сутність і проблематичність людини. Тому Одкровення є віднесенням до чогось, що філософія досліджує тематично. Отож, питання, в горизонті яких відповіддю має бути одкровення, є питаннями, які можуть бути по¬ставленими філософією. Якщо б людина не перебувала в колі питань і проблем, які відсилають її до можливого одкровення, то важко було б зрозуміти, чому може існувати віра, яку люди з переконанням визнають і якою живуть.
Тут відкривається особливе завдання богослов’я, котре має піддавати систематичній рефлексії постулати віри, яку людина з переконанням сповідує. Воно повинно, з одного боку, засвоювати передану віру, а з другого – таким чином відносити її до горизонту мотивації сучасної людини, щоб кожний елемент віри мав мотиваційну силу як відповідь на якесь питання, що невідпорно виникає з перспективи людяности.
Отці визначили богослов’я антиномічно: як таїну божественного життя і як мистецтво сповідування віри, вираження в людських поняттях та категоріях цього життя, тобто, по суті, визначили богослов’я як науку. У силу цієї антиномії богослов’я завжди існує спокуса чи тенденція до акцентування однієї із сторін антиномії. Надмірний акцент на богослов’ї як таїні божественного життя часто провадив до нехтування його наукової спроможности. Надмірне бажання акцентувати науковість богослов’я привело до позиції, що його характер як наукової дисципліни подібний до філософії. Єдиною відмінністю між двома дисциплінами вважалось джерело пізнання.
Проте найбільшою трудністю у розв’язанні антино¬мічности богослов’я є питання верифікації богословських тверджень. Позитивістичний та емпіричний метод наукового дослідження ідентифікує верифікацію з безпосередньою чи опосередкованою очевидністю наукових тверджень. У богословському ж пізнанні не завжди можлива очевидність висновку, адже є в богослов’ї таїни, яких не можна звести до такої очевидности, тобто так пояснити, щоб вони стали очевидними для розуму.
І саме Отці в принципі розв’язали цю проблему, вказуючи, що достатньою вимогою науковости є не очевидність висновку, а очевидність висновкування.
Богослов’я черпає предикати для своїх висновків з віри. Воно працює на фактичному матеріялі, взятому із сфери релігійного життя людей, реальність якого є очевидною. Отці Церкви започаткували богословський процес, опертий на науковій методичності згідно із правилами логічного мислення та раціонального висновкування.
Отож, весь богословський спектр Церкви, сучасного богослов’я, християнства загалом визначений спадщиною Отців Церкви – невичерпним джерелом богословської думки на всі часи.
- Дрогобицькі семінаристи мали змогу почути про спорт у навчанні Церкви
- У Дрогобицькій семінарії відбулась презентація книги о. д-ра Василя Рудейка "Христос посеред нас"
- На засіданні регіонального осередку УБНТ у Дрогобичі говорили про характер ринкової економіки у пострадянських країнах
- На регіональму осередку УБНТ в Дрогобичі говорили про проблеми античної філософії
- На засіданні УБНТ представили сучасні погляди деяких православнних ієрархів щодо УГКЦ
