SDE
Публікації за темою: Блаженніший Святослав

Послання Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ з нагоди сторіччя відновлення української державності

02 березня 2018
ПОСЛАННЯ Синоду ЄпископівКиєво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦз нагоди сторіччя відновлення української державності Всесвітліші та всечесніші отці!Преподобні брати і сестри в монашестві!Дорогі браття і сестри в Христі! Сто років тому, 22 січня 1918 року Божого, у Києві згідно з IV Універсалом Центральної Ради УНР відбувся акт відновлення української державності. Того ж року, 19 жовтня, «Проклямацією Української Центральної Ради» було проголошено незалежність тих українських земель, які до закінчення Першої світової війни входили до складу Австро-Угорської імперії, а відтоді увійшли до нашої історії як Західноукраїнська Народна Республіка. Уже за рік ми святкуватимемо подію, коли ці дві українські республіки проголосили своє об’єднання в одну державу. Разом із Карпатською Україною, проголошеною в 1938 році, УНР і ЗУНР стали тим фундаментом, на якому наша держава, знову як незалежна, відродилася в 1991 році.З цієї нагоди ми, єпископи Києво-Галицького Верховного Архиєпископства Української Греко-Католицької Церкви, закликаємо приєднатися до наших подячних молитов Господеві, за ласкою якого була відновлена i збережена державність нашого народу, хоча світові потуги не раз перекреслювали та ставили її під сумнів, бажаючи приректи нашу незалежну державу на забуття і небуття. Ми молитовно вшановуємо всіх тих чоловіків і жінок, - їх сьогодні годі злічити, - які своєю наполегливою працею чи боротьбою долучилися до того, що сьогодні ми втішаємося національною свободою. Особливі молитви підносимо за душі тих, які в цих визвольних змаганнях віддали життя з любові до Батьківщини і своїх ближніх, виборюючи право будувати життя у вільній «Рідній хаті». Нехай пам’ять про них не проминає в нашому народі!Церква Христова проявила себе в бутті українського народу як націєтворчий первень. Християнство дало основний імпульс розвитку нашої культури, сформувало нашу тотожність, знаки якої ми повсякчасно віднаходимо у своїй історії. А в часи, коли наш народ не мав жодних інших соціальних структур, саме Українська Церква була основним середовищем і центром життя громади на Батьківщині та на поселеннях. Пройшовши разом з українським народом різноманітні й чисельні випробування, наша Церква здобула непересічний досвід бути голосом бездержавної нації перед сильними світу цього. Глава нашої Церкви праведний митрополит Андрей Шептицький недарма мав неформальний титул етнарха, а патріарха Йосифа Сліпого керівники держав приймали як повноправного і офіційного представника українського народу, котрому відібрали право «бути собою». Саме ці два великі мужі нашої Церкви у важких історичних обставинах минулого століття робили все, щоб виховати в українському народі християнське ставлення до національного будівництва. Сьогодні ми посеред нових викликів зовнішньої агресії та внутрішніх реформ прагнемо поділитися з вами кількома думками про цю важливу духовну складову державотворення. Наші міркування є душпастирськими та виходять з Євангелія, вчення Церкви і досвіду наших великих попередників. «Покликані до свободи» (Гал. 5, 13)Тривалі національно-визвольні змагання нашого народу незмінно супроводжувалися великим прагненням звільнитися від різного роду чужинецьких поневолень і здобути право свобідно вирішувати долю власної країни, власного народу та власної родини і таким чином реалізовувати у своєму житті дар свободи, який людина і народи отримують від свого Творця. Як бачимо, поняття свободи містить у собі дві складові: свободу від – гніту, поневолення, пригноблення, визиску та позбавлення прав, а також свободу до– вільного самовизначення, свобідного вибору власної дороги розвитку, безперешкодного втілення в життя дарів і талантів окремих осіб і всього суспільства.Утім, свободу не слід у жодному разі плутати зі сваволею чи беззаконням. Справжня свобода передбачає відповідальність, передусім – перед Богом, а відтак – перед власним сумлінням і народом, якого ми є вихідцями і до якого маємо привілей належати. Ми, віруючі люди, розуміємо і віримо, що справжня свобода виростає з Божої волі і будується на дотриманні Божого закону. Слушно зауважував свого часу Блаженніший Любомир: «Господь створив нас вільними. Ніхто так не шанує нашої свободи, як Бог. Але ми не маємо відваги бути вільними. Бо бути вільним – це означає бути відповідальним». Тому свободи слід учитися, щодня її утверджувати в собі, щоб не потрапити в кормигу гріха і пристрастей, які засліплюють, обмежують, поневолюють людину і народи. Справжня свобода гарантує перемогу і нездоланність людини та народу перед лицем тираній і поневолень. Про це також влучно висловився Блаженніший Любомир: «Влада боїться свободи в серцях набагато більше, ніж голодного бунту. Бо голодного можна купити, а вільного – тільки вбити».Двадцяте століття з його двома світовими війнами, які смертельним смерчем пройшли по нашій землі, і з двома тираніями – нацистською і комуністичною, що забрали мільйони життів наших співвітчизників, стало водночас століттям небувалого героїзму і свідчення віри та любові до рідної землі з боку найкращих синів і дочок нашого народу, котрі склали в жертві навіть власне життя – не як загарбники, а як захисники, не як окупанти, а як оборонці рідної землі, прав і свобод власного народу.Так само і сьогодні наш народ з великою самопожертвою обстоює власну свободу і гідність. Однак ми повинні пам’ятати, що першим тереном, на якому слід виборювати та утверджувати справжню свободу, є простір людського духу, відкритого до божественної правди і готового з довірою коритися спасенній Божій волі. Для віруючої людини дорогою до справжньої свободи є дорога Заповідей Божих. Тому така людина вигукує із псалмоспівцем: «Чинити твою волю, Боже мій, я радий, і Твій закон у мене в серці» (Пс. 40, 9). У щоденній готовності чинити Божу волю і зберігати Його закон в особистому, родинному і професійному житті – запорука перемоги в теперішніх змаганнях і надія на тривалий розквіт нашої держави. «Звершені в єдності» (Ів. 17, 23)Упродовж історії становлення своєї державності наш народ відчував на собі не лише наслідки згубного позбавлення свободи та втрати незалежності, а й драму внутрішніх роз’єднань. Ці нещастя часто були спричинені зовнішніми, не залежними від нас обставинами, коли світові потуги вирішували нашу долю без нас, за нашими плечима, насильно ділячи наш край поміж собою.Упродовж останніх 150 років ми пережили кілька масивних хвиль еміграції наших людей, які розсіювалися по світі, гнані скрутною чи загрозливою політичною та економічною ситуацією на рідних землях. У такий спосіб постали українські поселення в різних куточках світу: Канаді, Сполучених Штатах Америки, Австралії, країнах Західної і Східної Європи та Латинської Америки. Сьогодні багато наших краян живуть також в Азії та Африці. Мабуть, саме від досвіду цього розсіяння українців зродилося відоме прислів’я: нашого цвіту – по всьому світу. Хоч часто ці міграційні процеси несли зі собою надзвичайно великі виклики, труднощі та часом і трагедії для українського народу, усе ж не можна випустити з уваги і позитивних моментів: народ, перебуваючи на чужині, з особливою гостротою відчував тугу за рідним краєм, яка виливалася в турботу про збереження духовних, національних і культурних традицій; у розвиток рідної Церкви та плекання своєї мови; у побудову храмів і створення українських організацій; у проголошення перед усім вільним світом правди про утиски і переслідування на Батьківщині та витривалі зусилля задля відновлення української державності. Цілком невипадково одними з перших українську незалежність у новітні часи визнавали і підтримували саме ті країни, де вплив української громади та Церкви був і донині є вагомим. Утім, наш народ зазнав трагічних наслідків і таких поділів, які спричинювали ми самі - внутрішніми чварами, протистояннями на різних рівнях, несправедливими діями, підбурюванням одних супроти інших, висуванням на перший план власних (часто вузькопартійних) інтересів, а не загальнонаціональних потреб. Уже праведний митрополит Шептицький із болем у серці стверджував: «На жаль, навіть з поверхової обсервації нашого національного життя конечно доходиться до висновків, що є в душі українця глибока й сильна воля мати свою державу, та попри ту волю знайдеться, може, рівносильна і глибока воля, щоб та держава була конечно такою, якою хоче її мати чи партія, чи кліка, чи група, чи навіть одинця. Бо як же пояснити те фатальне ділення поміж собою, спори, роздори, сварні, ту партійність, яка нищить кожну національну справу?! Як пояснити психіку таких численних гарячих патріотів, яких праця має визначний руїнний характер?!»[1]. На превеликий жаль, ці слова митрополита Андрея, сказані в далекому 1941 році, не втратили нічого зі своєї актуальності, бо, дивлячись на сьогодення, неозброєним оком бачимо «руйнівний характер» діяльності багатьох політиків і політичних сил.Уроки минулих століть мають навчити нас цінувати і берегти єдність народу, не спекулювати на природних проявах регіонального, культурного, конфесійного чи етнічного розмаїття, яке насправді нас збагачує, а не загрожує державотворенню. Вороги української державності намагаються розколоти народ, протиставляючи одні групи іншим, натомість відповідальні політики та справжні патріоти повинні докладати всіх зусиль, щоб запевнити згуртування, взаємодопомогу і дієву солідарність між усіма складовими українського суспільства. Таке змагання до єдності випливає не лише з національних інтересів нашого народу. Воно вписане в саму природу людської спільноти, в якій закладено прагнення до цілісності, до згуртованості. Наш відвічний національний ідеал «соборності» віддзеркалюється в простих гаслах, які повторюють навіть діти: «Україна – єдина!», «Схід і Захід разом!». Спогадуючи цінний, здебільшого гіркий столітній досвід минулого, ми сьогодні скеровуємо заклик не тільки до наших політиків і громадських діячів, а й звертаємося до кожного українця і кожної українки, хоч би де вони зараз перебували: цінуймо соборність Української Держави, плекаймо єдність і солідарність між собою, не йдучи на повідку тих псевдопатріотів, що сіють недовіру, незгоду, чвари та поділи в нашому народі. Така їхня «праця» неминуче вестиме до ослаблення національних сил, урешті – до втрати здобутої, а сьогодні обстоюваної такою великою ціною української державності. Ми, пастирі цього народу, заносимо до Господа нашу прадавню молитву-благання: «В єдності сила народу. Боже, нам єдність подай!» «Закорінені й утверджені в любові» (Еф. 3, 17)«Нехай усе у вас діється в любові», - закликає нас св. Павло (1 Кор. 16, 14). Справді, любов пронизує все діяння справжнього християнина. З любові як першоджерела беруть початок благородні наміри людини і народу, з любові ми черпаємо силу долати перешкоди і суперечності, любов є внутрішнім рушієм що робить нас здатними до витривалої і жертовної щоденної праці.Любов є рівно ж душею того шляхетного почуття, яке ми називаємо патріотизмом. Справжній християнин покликаний бути патріотом – любити Батьківщину, рідний народ, його мову і культуру тою самою жертовною любов’ю, якою виконує Заповідь Божу любити своїх батька та матір. У світлі Нового Завіту можемо ствердити рівно ж і те, що любов до Батьківщини вписана в людську природу і походить із заповіді любові до ближнього, тому «... природний закон спонукає нас віддано любити і захищати державу, в якій ми народилися, зростали...»[2].Справжнім багатством і славою кожного народу є його сини і дочки, які виявляють пошану і любов до землі своїх предків, які не тільки захищають її кордони від зазіхань непрошених і ненаситних «визволителів», а й зберігають ті цінності, що впродовж віків становлять і виражають неповторний духовний код народу: його віру і мову, його свободолюбний дух і почуття власної гідності, його прагнення до справедливості і правди у міжособистісних та суспільних відносинах. Такі особи виявляють свою любов не пустопорожніми словами, а власними добрими ділами, тому є носіями і взірцями автентичного патріотизму. Бо ж любов до Батьківщини, за словами праведного митрополита Андрея, «…на ділах, а не на словах полягає. Хто на своїм становищі, сповняючи совісно свій обов’язок, працює для добра народу, є ліпший патріот, як той, котрий багато говорить, а мало творить»[3].Ми пишаємося і дякуємо Богові за ті численні знаки, якими виявляють наші співвітчизники свою любов до рідної землі, за їхню небайдужість, за співчуття і солідарність, за мудрість в обставинах підступної гібридної війни. Ідеться про тих, хто на Майдані обороняв гідність і свободу; хто пішов на фронт і ціною власного здоров’я та життя захищав або й донині захищає не просто територіальну цілісність країни, а й простір свободи й духу; хто рятує біженців і підтримує переселених осіб; хто ділиться своїми скромними статками і заощадженнями з потребуючими; урешті-решт про кожного, хто чесно і відповідально виконує свої професійні та громадянські обов’язки – усі вони є живим втіленням найбільшої заповіді, яку Христос Господь залишив нам як дороговказ і заповіт: «Це моя заповідь, щоб ви любили один одного, як я вас полюбив! Ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає» (Ів. 15, 12-13).Любов людини має властивість поширюватися. Почавшись від домівки і сім’ї, охоплює малу батьківщину, далі весь рідний край, а потім усіх людей і всі народи. Саме за таким універсальним та інклюзивним характером пізнається автентична християнська любов. Якщо в людському серці панує справжня любов, то в такому серці не тісно нікому: ані близьким, ані далеким, ані зичливим, ані агресивно налаштованим - усіх така людина прагне огорнути своєю доброзичливістю, усім бажає повноти життя, усім готова виявити співчуття і милосердя.Ми, українці, відчуваємо, особливо в останні роки, прихильність і солідарність з боку багатьох країн, мільйонів людей доброї волі всього світу, різних національностей та релігійних переконань. Вони співчувають нам у наших випробуваннях, підтримують нас у наших потребах, захищають перед ненавистю агресора і виявляють готовність бути з нами й надалі. Така солідарність є великим даром, але водночас і обов’язком. Він спонукає нас відкрити і поширити власне серце до потреб тих народів, які сьогодні зазнають несправедливості, агресії, випробувань і різноманітних страждань. «Чувайте і моліться!» (Мт. 26, 41)Роздумуючи над чеснотою автентичної любові до рідної землі, не можемо пройти повз деякі хибні трактування патріотизму, які компрометують це благородне почуття та можуть стати причиною неслави для народу чи навіть справжньою загрозою для нашої ще молодої державності.Ми переконані, що не є щирим патріотом той, хто не керується правдою у стосунках із власним народом, а годує його пафосними гаслами та оманними обіцянками. Особливо прагнемо застерегти перед дешевим політичним популізмом, що має на меті не так добро народу, як власну вигоду і перемогу на чергових виборах. Як не згадати слів Франка, який застерігав перед таким фальшивим патріотизмом, що проявляється лише у «святковій одежині», але для якого чужим і осоружним є «труд важкий, гарячка невдержима». Нічого спільного зі справжнім патріотизмом не має також ідеологія, яка ставить націю «понад усе», включно з Господом Богом. Таке сприйняття народу і держави, за словами митрополита Андрея Шептицького, не базується на любові, а є, радше, егоїзмом чи навіть ідолопоклонством[4]. Ми, як учні Христові, не можемо схвалювати чи сприймати тих форм крайнього чи інтегрального націоналізму, расизму та шовінізму, які все, зокрема Церкву і саму державу, підпорядковують ідеї нації; заперечують свободу і права окремої людини, а найважливіше – її особисту гідність, що походить від Бога; погорджують представниками інших національностей, рас чи релігій; пропагують ненависть і ворожнечу, заохочують до сліпого та грубого насилля для здобуття своєї політичної мети.Святий папа Іван Павло ІІ, звертаючись до своїх співвітчизників 1978 року, наголошував: «Любов до Батьківщини об’єднує нас і повинна єднати нас, незважаючи на всі відмінності. Вона не має нічого спільного з вузьким націоналізмом чи шовінізмом. Це є право людського серця. Це мірило людської шляхетності...»[5]. У подібному дусі висловлювався і наш каторжник патріарх Йосиф, який усе своє життя поклав на вівтар служіння рідному народові: «Нехай наш патріотизм буде любов’ю свого народу, готовою на всяку жертву, одначе нехай не буде він ложно понятим націоналізмом, що основує любов Батьківщини на ненависті»[6]. Написаний у складний час початку другої радянської окупації, лист ісповідника віри не втратив своєї пастирської інтуїції і знову повертає нас до пріоритету любові.У всенародній молитві за Україну ми співаємо: «В чистій любові до краю, Ти нас, Боже, зрости». Любов має стати лакмусовим папірцем усіх наших особистих поривань і національних планів та проектів. Уміння відрізняти любов від її підробок вимагає зрілого ума, чистого серця і чуйного сумління.Господь Бог кличе нас сьогодні до чування над власним сумління, майбутнім нашого народу і його держави. Спитаймо себе: чи чиста любов до нашого народу є критерієм для наших настроїв, поглядів, суджень і дій? Чи нею керуємося ми самі, відповідальні будівничі своєї країни? І чи керуються нею наші політичні та суспільні лідери? Щира відповідь на ці запитання допоможе нам віднайти шлях до успішного розвитку нашого народу і дальшого державотворення.Насамкінець запрошуємо всіх до ревної молитви: подячної – за дар свободи і державності; покаянної – за ті гріхи, якими кожен із нас і весь народ упродовж своєї історії коли-небудь зневажив Бога і Його святий закон; благальної – про Боже благословення для нашого народу, про мудрість для його провідників, про мужність і здоров’я для його вірних будівничих, а зокрема – для його жертовних захисників на фронті. Молитва є, з точки зору віри, найбільшим виявом любові до ближнього і до свого народу, бо нею висловлюємо переконання, що «коли Господь та не будує дому, – дарма працюють його будівничі. Коли Господь не зберігає міста, – дарма пильнує сторож» (Пс. 127, 1).Тож огортаючи думками і молитвою минуле століття, вирушаємо з вірою у серці назустріч прийдешньому дню, віддаючи в руки Господа – Владики неба і землі – наші надії та сподівання. Не боїмося темряви, яка може постати перед нашими очима, бо світло віри розвіює сутінки тривоги і страху та дає нам певність, що «Господь народові своєму дасть силу, Господь благословить народ свій миром» (Пс. 29, 11).Нехай відвічна милість і могутня благодать Всевишнього поширяться на весь наш народ, нехай зцілять духовні й тілесні рани його синів і дочок, нехай Божа мудрість веде всіх нас дорогами правди, а Божа любов надихає кожного до щирої щоденної праці задля подальшого утвердження соборної Української Держави – на славу Божу та дочасне і вічне добро рідного народу.Благословення Господнє на вас! Від імені Синоду ЄпископівКиєво-Галицького Верховного Архиєпископства† СВЯТОСЛАВДано в Києві,при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,у день Святого преподобного Мартиніяна,26 лютого 2018 року Божого ________________________________________[1] Ідеалом нашого національного життя… // Церква і суспільне питання: Пастирське вчення та діяльність: У 2 т. - Т. 1. - С. 532.[2] Пор. Лев ХІІІ, Sapientiae christianae, 5-6.[3] Християнська робота, серпень 1899 р.[4] Пор. Декрет Митрополита Андрея Шептицького «Про єдність», 28 травня і 24 вересня 1943 р.: «Поганський патріотизм – то любов своїх, получена з ненавистю всіх прочих. А християнська любов до Батьківщини, обнимаючи всіх людей, єднає християн із противниками та ворогами й дає патріотизмові ту підставу, якої треба: учить тієї єдности».[5] До моїх любих співвітчизників, 23 жовтня 1978 р.[6] Пор. Пастирське послання митрополита Йосифа Сліпого до духовенства та вірних, присвячене пам’яті Митрополита Андрея Шептицького, 23 листопада 1944 р. Детальніше...

Різдвяне послання Блаженнішого Святослава (2018)

01 січня 2018
Високопреосвященним і Преосвященним Архиєпископам та Митрополитам, боголюбивим єпископам, всечесному духовенству, преподобному монашеству, возлюбленим братам і сестрам, в Україні та на поселеннях у світі сущим   Ви ж знаєте ласку Господа нашого Ісуса Христа, що задля вас став бідним, бувши багатим, щоб ви його вбожеством розбагатіли. 2 Кор. 8, 9   Христос рождається! Славімо Його!  Дорогі в Христі!   Сьогодні ми знову ділимося невимовною радістю святого Різдва, яка наповнює серце кожного віруючого. Божий Син став одним із нас, взявши собі за матір Діву з Назарета. Син предвічного і всемогутнього Бога, Творця всього видимого і невидимого, народився в бідному вертепі та особисто зазнав всієї людської нужди. Це не тільки історичний факт, подія давно минулих років, а й наша дійсність. У цій події, що сталася у Вифлеємі Юдейському понад дві тисячі років тому, ми пізнаємо безмежну Божу любов до всього роду людського на всі часи: «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним» (Ів. 3, 16). Споглядаючи новонародженого Спасителя в бідному вертепі, у яслах на сіні, ми відчуваємо, наскільки Божа мудрість перевершує мудрість людську. У світлі різдвяної зорі сила, слава і багатство, що походять від людини, виглядають порожніми, минущими та малозначущими. Христос, Син Божий, задля нас став убогим і немічним, відмовився від небесної слави, щоб народитися як останній серед людей – нужденним, що немає де голови приклонити, як співає наша колядка: «…не в царськім палаті, а поміж бидляти...» Він задля нас «стає бідним, бувши багатим, щоб ми Його вбожеством розбагатіли» (пор. 2 Кор. 8, 9). Приймаючи людську нужду і неміч на себе, Син Божий підносить убогу людину до Господньої величі. Примітно, що саме вбогі пастушки в околицях Вифлеєма стали першими адресатами цієї спасенної благовісті, яку і нам сьогодні сповіщає ангел Господній: «"І ось вам знак: Ви знайдете дитя сповите, що лежатиме в яслах". І вмить пристала до ангела велика сила небесного війська, що хвалила Бога й промовляла: "Слава на висотах Богу й на землі мир людям його вподобання"» (Лк. 2, 12-13). У Різдві немов відбувається обмін дарами: Бог сходить із неба на землю, щоб людина вийшла на небо; Син Божий стає вбогим, щоб збагатити людину. Коли нині живемо у світі, де жадоба матеріального збагачення нерідко переростає, за словами Святішого Отця Франциска, у «нове ідолопоклонство грошам», а в «економіці проявляється великий брак уваги до людини, що зводить людську істоту лише до однієї з її потреб – споживання» (Радість Євангелія, 55), ангел Різдва скеровує своє послання саме до вбогих і закликає їх, а заразом і нас прославити Бога, в якому вміщене справжнє і вічне багатство людини. Будучи з’єднаними з Христом, «в якому сховані усі скарби мудрості і знання» (Кол. 2, 3), християни постають перед світом «як бідні, які багатьох збагачують; як ті, що нічого не мають, а все посідають!» (пор. 2 Кор. 6, 10). І ось у Різдві те багатство – життя з Богом і в Бозі – приходить до нас і стає джерелом нашої радості і надії, якими ми обдаровуємо одне одного. Попри злидні і випробування сьогодення, маємо визнати, що насправді існують різні види бідності – духовна, культурна, освітня, цивілізаційна і аж тоді – матеріальна. Убозтво сучасного світу частіше має не матеріальний, а духовний характер. Нинішні «скоробагатьки» в Україні переважно є бідніші – і духовно, і культурно – за жебраків. І ця духовна убогість, тобто віддаленість сильних цього світу від Бога, нерідко спричиняє соціальну несправедливість, згубне використання влади, корупцію та зловживання ресурсами, даними для загального блага. У такій ситуації не достатньо, щоб багачі призначили частину крихт зі свого стола як певну допомогу убогим. Потрібна переміна людського серця, яке допустило б до себе Боже світло і Божу благодать. Бо хто вважає себе рятівником бідних, а не несе Бога ‑ той пропонує порожні ідеології, які лише використовують злидні людини з політичною метою і, насправді, не здатні їх усунути. За таких обставин бідні ставатимуть ще біднішими, а багаті далі наживатимуться. Лише той, хто стане багатим Богом, зможе преобразити власне життя та сприяти побудові справедливого суспільства, у центрі якого стоятиме людина, а не прибуток; загальне добро, а не егоїстичні інтереси окремих груп чи кланів. У Різдві Христос нас усіх робить багатими, насичує і підносить з усіх видів бідності, бо Він народжується у Вифлеємі для того, щоб кожну людину зробити своїм братом чи своєю сестрою – дитиною Божою, учасником вічних Божих благ. Ось чому Різдво – свято загальнолюдської солідарності, коли особа не багата, позбавлена «золота-дарів» цього світу, збагачує багатьох своїх ближніх «ціннішим даром» – «вірою серця і щирою любов’ю», як про це співаємо в наших колядках.  Дорогі в Христі! Щоб гідно святкувати Різдво, ділімося з убогими –  всякого виду бідності –  тим багатством, яке ми, віруючі люди, посідаємо, насамперед духовними дарами, а відтак і матеріальними благами. Нехай прадідівська коляда, яка вітає Царя в бідному вертепі, буде для нас Божим заповітом наближатися до вбогих і збагачувати їх скарбами нашої святої віри. Похиляймося над Христом, присутнім у наших нужденних братах і сестрах, даючи їм відчути близькість Бога, який огортає кожного своїм безмежним милосердям і своєю безумовною любов’ю. Завітаймо з колядою до наших воїнів у місцях їхнього перебування – чи то в домівках, до яких вони повернулися після виконали святого обов’язку захисту Батьківщини, чи у військових частинах, чи на фронті. Навідаймося до постраждалих від бойових дій, приймімо до свого серця біль убогого та потребуючого – так ми приймемо Христа із Пресвятою родиною, збагатимо наш дім, родину та суспільство невичерпними Божими скарбами, «яких ані міль не точить, ані злодії не викрадають» (Мт. 6, 19-20). До цього кличе нас свята Церква, коли співає: «Приготуймося нині духом і поспішімось зустрінути чистими очима і добрими ділами Того, хто своїм чудесним народженням схотів прийти до своїх. Він народжується у Вифлеємі, щоб нас, позбавлених райського життя, зі свого милосердя, знову до нього ввести» (Стихира з Вечірні Неділі перед Різдвом). Дорогі браття і сестри, зі щирого серця бажаю кожному з вас, від наймолодшого до найстаршого, від найбагатшого на Божі дари до найбіднішого, в Україні і на поселеннях, справжньої радості дітей Божих, смачної куті, веселих свят Різдва Христового та щасливого, мирного і благословенного нового року!   Христос рождається! Славімо Його!   † СВЯТОСЛАВ  Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, в день Святих преподобномученика Стефана Нового та мученика Іринарха, 11 грудня 2017 року Божого   Детальніше...

Молитва в житті Церкви

21 грудня 2017
Послання Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви 2017 року до духовенства, монашества і мирян Господи, навчи нас молитися (Лк. 11, 1). Всесвітліші та всечесніші отці! Преподобні брати і сестри в монашестві! Дорогі браття і сестри в Христі! Зібравшись на Священному Синоді в Брюховичах біля Львова 3−12 вересня 2017 року Божого, ми, єпископи Української Греко-Католицької Церкви, зосередили увагу на центральному аспекті життя Церкви, а саме – на молитві, особистій і літургійній. Прагнемо з вами поділитися плодом нашої спільної духовної застанови. Хоча молитва є природним наслідком і проявом віри людини в Бога, усе-таки її [молитви] слід вчитися, постійно відновлюючи, поглиблюючи свою здатність спілкуватися з Богом. Прохання учнів Ісуса: «Господи, навчи нас молитися» (пор. Лк. 11, 1) - актуальне для нас завжди, бо головним вчителем молитви є сам Господь наш Ісус Христос. І ми сьогодні, як Церква, смиренно приступаємо до Нього і повторюємо просьбу учнів. У сучасному світі, який, з одного боку, пропонує людині прекрасні, безпрецедентні можливості, а з іншого – тисне на неї лавиною інформації та бентежить псевдоцінностями й ідеологіями, це прохання набуває особливої ваги. З Євангелія бачимо, що Христос вчить молитви насамперед власним життям і прикладом. Його зв'язок з Отцем проявляється постійно, як у публічній діяльності, так і в особистому довірливому спілкуванні з Ним. Проповідуючи Добру Новину про наближення Божого Царства, Ісус часто закликає своїх учнів до чування і молитви. Божественний Учитель пропонує їм також словесний взірець молитви – «Отче наш», яку християни від перших століть і донині вважають найважливішою і найбільш авторитетною. У цій молитві Ісуса до Отця відкривається «всяка правда» (пор. Мт. 3, 15) про Бога і людину, адже вона устами самого Господа нагадує нам, що Бог є люблячим Отцем, близьким до людини в усіх її життєвих станах, потребах і труднощах, а людина є улюбленою Божою дитиною, покликаною до здійснення Господнього задуму: щоб святилося Його ім’я, щоб прийшло Його царство і здійснювалася Його воля (пор. Мт. 6, 9-10). Передумовою християнської молитви є наше смирення перед Богом, визнання свого невміння спілкуватися з Творцем. У наших богослужіннях ми виявляємо перед Богом цю нашу неміч і покірно визнаємо: «Молитися як слід не вміємо, якщо Ти, Господи, Святим Твоїм Духом не навчиш нас» (сьома молитва Утрені). І Господь у своєму милосерді дарує нам Свого Святого Духа, який «досліджує серця», «допомагає нам у нашій немочі», молячись у нас і «заступаючись за нас згідно з Божою волею», – як про це навчає св. ап. Павло (пор. Рим. 8, 26-27). Тому кожне богослужіння і кожне спілкування з Богом на молитві розпочинається з прикликання Святого Духа. Справжня християнська молитва передбачає зустріч із живим Богом і встановлення особистого стосунку з Ним. Це може бути і мовчазне слухання Слова Божого, яке особливо потрібне в час інформаційного шуму та комерційного галасу, і прослава, і подяка, і смиренне благання, і покаяння. Дуже важливим елементом цього стосунку є щирість і справжність. Особиста молитва християнина – це зустріч живої, реальної людини з живим Богом. Перед обличчям Творця віруюча людина не лукавить, не надягає на себе маски, бо не сумнівається в доброті й безумовній любові з боку Господа Бога. Властивою рисою християнської молитви є відкритість людини на Божу волю і готовність її прийняти: «Навчи мене творити волю Твою, бо Ти єси Бог мій» (Пс. 142, 10). Тому молитву не слід розглядати як людські намагання переконати Бога, щоб Він здійснив наші бажання. Наша чуйність до Божого голосу є значно важливішою за наші прохання, адже Господь знає “те, чого ми потребуємо, і багато більше, ніж ми просимо або розуміємо” (п’ята молитва Вечірні). Християнин ніколи не є самотнім у молитві, він поєднаний із братами та сестрами у Христі. Згідно із запевненням Христа - «Де двоє, або троє зібрані в Моє ім’я, там я серед них» (Мт 18, 20), - у спільному вимірі молитва виявляється найповніше. Тому для християнського життя дуже важлива спільна родинна молитва, а його вершиною і джерелом є Божественна Літургія. Служіння Богові - це діалогічний акт: Господь «благословляє тих, що Його благословляють, і освячує тих, що на Нього уповають» (Заамвона молитва Божественної Літургії). Саме тому головне церковне богослужіння називається «Євхаристія» – подяка за все, що Господь вчинив для нас з великої Своєї милості. Мета Євхаристії – це не лише переміна хліба і вина, а передовсім наша переміна, наше єднання з Христом. Служіння Євхаристії є «для нас», щоб «нас усіх, що від одного тіла і чаші причащаємося, з'єднати одне з одним на причастя єдиного Духа Святого» (епіклеза Літургії святого Василія Великого). Завдяки Пресвятій Євхаристії «Благодать Господа нашого Iсуса Христа, любов Бога і Отця та причастя Святого Духа» присутні в цьому світі. Через Євхаристію Церква стає таїнством спасіння світу та одночасно є провісницею «життя майбутнього віку». Молитва - це співпраця людини з Богом, а тому вона нерозривно пов’язана з відповідальністю людини за своє життя, життя Церкви і за цілий світ. Кожен християнин, який з відкритим серцем звертається до свого Життєдавця і Господа у молитві, покликаний так само своїм життям будувати Церкву і поширювати у світі спасенне Боже діяння. Маємо пам’ятати слова апостола Якова: «Віра, коли діл не має, мертва сама в собі» (Як. 4, 17). І наша особиста, і спільнотна молитва є виявом віри, тож вона повинна відображатися в добрих ділах, у служінні-дияконії в Церкві та суспільстві. Тоді все життя буде безнастанною прославою Бога – вчинками, словами, думками, намірами і зусиллями. Слід пам’ятати, що колискою і першою школою молитви є християнська родина, яку ми традиційно називаємо домашньою Церквою. Тому ми висловлюємо щиру вдячність батькам, бабусям і дідусям, від яких діти і внуки вперше у своєму житті чують слова молитви і вчаться промовляти їх з належною увагою і благоговінням. Така молитва часто закладає фундамент християнського виховання дитини, а також стає початком її поступового зростання у вірі та чеснотах. Закликаємо всі християнські сім’ї і надалі старанно плекати родинну молитву, ранішню і вечірню, а також з молитвою на устах починати роботу і дякувати Богові за хліб щоденний під час трапези. Водночас заохочуємо батьків, а також катехитів і духовенство звертати велику увагу на виховання дітей до молитви, використовуючи під час навчання християнської віри в катехитичних школах, на проповідях і реколекціях багату духовну спадщину нашої літургійної традиції, особливо богослужбові тексти, в яких виражена віра Церкви і молитовний досвід святих. Оскільки в рамках парафіяльної спільноти провідниками молитви для парафіян є священнослужителі, висловлюємо визнання і вдячність кожному священикові й дияконові, які є для своїх вірних прикладами та вчителями молитви. Разом із тим відновлюємо заклик до всіх отців-душпастирів про щоденну вірність у молитві – особистій та літургійній. Пам’ятаймо, що церковна спільнота, котра не молиться, зраджує своє покликання та позбавляє своїх членів численних Божих дарів, яких вони потребують у дочасних і духовних справах. Наше велике прагнення і побажання - щоб через ревне плекання літургійної та особистої молитви духовні навчальні заклади та виховні інституції нашої Церкви допомагали майбутнім служителям Церкви набувати автентичний досвід спілкування з живим і милосердним Богом. Висловлюємо особливе визнання богопосвяченим спільнотам, основним змістом життя яких є молитва – особиста і літургійна. Молитовне служіння монастирів сьогодні як ніколи важливе для нашого народу. Тож закликаємо богопосвячених осіб гідно виконувати літургійне молитовне правило, відповідно до приписів нашого обряду. Віримо, що наші монастирі залишатимуться школами церковної молитви для своїх членів та усіх вірних Церкви. Хочемо підкреслити, що, як пастирі Церкви, ми щиро поважаємо і цінуємо прояви молитовного благочестя наших мирян. Зокрема, ідеться про молитовні братства, рухи і спільноти, до участі в яких під проводом досвідчених духівників ми заохочуємо всіх вірних. Особливо хочемо відзначити практику паломництв до святих місць, якими Господь щедро обдарував нашу землю. Прощі до святих місць з належним духовним супроводом стають дуже важливою школою молитви для вірних нашої Церкви. Молитва Божого народу, який подорожує, відображає місію Церкви - повсякчас входити ву спасенну Божу присутність. Господь Бог постійно приходить задля нас і нашого спасіння, а Церква завжди йде назустріч своєму безсмертному Женихові. У цьому сенсі кожен християнин є прочанином - живим свідком Божого спасенного пришестя в цей світ. Протягом останніх декількох років на долю нашого народу випали нелегкі випробування. Ці важкі й трагічні обставини виявили небувалу силу духу нашого народу, - силу, яка випливає з молитви і довіри до Бога. Багато вірних нашої Церкви в найважчі моменти не припиняли народного молитовного чування. Завдяки витривалій молитовній підтримці, жертовності та відданості багатьох наших священиків, богопосвячених осіб і мирян ми щодня долаємо великі труднощі і рухаємося вперед. У молитві – сила нашого народу і джерело спасіння, тому ми закликаємо продовжувати цей молитовний подвиг словами апостола Павла: «В ревності не будьте ліниві, духом горіть, Господеві служіть; веселі в надії, в горі терпеливі, в молитві витривалі… Благословляйте тих, що вас гонять; благословляйте, не проклинайте» (Рим. 12, 11-12.14). Дорогі в Христі брати і сестри! Господь благословив нашу Церкву свободою молитися, яку ми мали не завжди. Він водночас дарував нам життя – простір і час для зустрічі та спілкування з Ним. Користаймо з цього дару! Як було сказано на початку, нас вчить молитися Святий Дух. Молімося, чуваймо, слухаймо Його Слова у тиші наших сердець і наших спільнот. Він говорить і гряде до нас, щоб бути в новому році з нами особисто, з нашими родинами, з нашими громадами і з нашим народом. Радіймо цим таїнством і живімо в мирі! Благословення Господнє на вас! Від імені Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви † СВЯТОСЛАВ Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, у день Святого отця нашого Миколая, архиєпископа Мир Лікійських, чудотворця, 19 грудня 2017 року Божого Отцям-душпастирям доручаємо зачитати вірним це Послання після кожної  Божественної Літургії в неділю, 31 грудня 2017 року Божого   Детальніше...

Глава УГКЦ підтримав ідею облаштування меморіального комплексу на місці єврейського кладовища у Самборі

28 вересня 2017
Предстоятель УГКЦ Блаженніший Святослав 25 вересня звернувся до влади і мешканців м. Самбора на Львівщині із словами підтримки задуму облаштувати меморіальний комплекс у районі єврейського кладовища. Детальніше...

Глава УГКЦ у Добромилі: «Я кличу сьогодні наших отців василіан на Донбас, до Криму…» [фото]

19 серпня 2017
Святкуючи в цьому монастирі в Добромилі ці історичні події, ми відчуваємо, що ці святкування – це не є щось, що сталося в минулому. Вони сьогодні покликані дати оновлення, відродження і нашої держави, і нашого народу… Про це сказав Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав у своїй проповіді до вірних у Василіанському монастирі в Добромилі на свято Преображення Господнього. Цього дня Блаженніший Святослав, Глава і Отець УГКЦ, освятив монастирський храм, а відтак відлсужив Божественну Літургію в співслужінні владики Ярослава, єпископа Самбірсько-Дрогобицького, владики Григорія, єпископа-помічника Самбірсько-Дрогобицької єпархії, владики Володимира, єпископа-помічника Львівської архиєпархії, владики Іринея, каноніка папської базиліки Санта Марія Маджоре, отців-василіян і священиків Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Детальніше...

Блаженніший Святослав про грушівське чудо: Бачивши плоди цього явлення, ми можемо сказати, що тут був присутній живий Бог [фото&відео]

15 травня 2017
Такими словами про появу Пресвятої Богородиці в Грушеві на Львівщині 26 квітня 1987 року Божого висловився Блаженніший Святослав, Глава і Отець УГКЦ. 14 травня, у День матері, Блаженніший Святослав очолив ювілейну прощу з нагоди 30-ліття чудесної події. Участь у святковій Літургії взяв високопреосвященний Клавдіо Гуджеротті, апостольський нунцій в Україні, єпископи УГКЦ, чисельне духовенство, представники обласної, районної і місцевої влади. Понад чотири тисячі вірних прибули в піших паломництвах з Дрогобича й довколишніх сіл. Загалом участь у прощі взяли близько двадцять п’ять тисяч паломників. Детальніше...

Блаженніший Святослав під час прощі в Грушеві: Ісусе Христе, Жива Кринице вічного життя, зішли Духа Святого на Україну і обнови лице нашої землі [відео]

15 травня 2017
Такими словами молитви 14 травня в Грушеві на Дрогобиччині звернувся до Бога Блаженніший Святослав, Глава і Отець УГКЦ, під час ювілейної прощі з нагоди 30-ліття появи Пресвятої Богородиці у цій місцевості. Детальніше...

Заява з приводу «об’явлень» с. Марії Баран, які поширює о. Антоній Григорій Планчак

04 травня 2017
Заява Cиноду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ з приводу «об’явлень» с. Марії Баран, які поширює о. Антоній Григорій Планчак. Детальніше...

Послання владик УГКЦ у Польщі з нагоди 70 роковин акції «Вісла»

28 квітня 2017
Всесвітлим і високопреподобним отцям, преподобним монахам і монахиням, дорогим у Христі братам і сестрам! Христос воскрес! Дорогі у Христі брати і сестри! Точно сімдесят років тому, відсвяткувавши ще в рідних церквах Великдень, в дорозі був перший транспорт українців, виселених з рідних земель в рамках акції «Вісла», який вирушив 29 квітня 1947 р. з залізничної станції Щавне-Куляшне. Виселенці їхали в напрямі незнаної собі слупської землі на півночі післявоєнної Польщі. За цим транспортом, до кінця липня 1947 р., поїхало ще наступних понад 440 подібних транспортів з виселенцями з Лемківщини, Перемищини, Ярославщини, Любачівщини, Томашівщини, Грубешівщини та Холмщини. Поодинокі родини були виселені ще у 1948 р. Близько 150 тисяч людей, змушених військом, протягом двох годин, повинно було покинути свої хати, забираючи із собою лише найбльш необхідні речі та худобу. Відправлені були вони до одного із кільканадцяти збірних пунктів, з яких, найчастіше, щойно по кількох днях, були завантажені у товарні вагони, разом зі своєю худобою, та, нашвидку забраним скромним маєтком. Частину транспортів спрямовано на північні, а решту, на західні понімецькі землі післявоєнної Польщі. У збірних пунктах сортовано людей під оглядом можливої, на думку влади, їхньої загрози для тодішнього комуністичного порядку та, у зв’язку з підозрою у співпраці з українським підпіллям. Таким чином, без суду, частина виселенців опинилася у в’язницях, а більше 3700 осіб, в тому числі  жінки, 22 греко-католицькі та три православні священики, потрапили до тзв. Centralnego Obozu Pracy w Jaworznie. Внаслідок тортурування, побоїв та знущань не пережила табору 161 особа. На місцях призначення виселенці зустрілися з новим горем. Приділені їм понімецькі будинки були найчастіше вже раніше сплюндровані та спустошені, часто без вікон та дверей. Трагедією було також і те, що українці у своїх селах залишили засіяні поля, з яких не встигли зібрати плодів. На новому місці не було з чого збирати плодів, бо ніхто тут раніше для них нічого не посіяв. Привезеного зі собою не вистачало на те, щоб прожити людям та худобі до чергових жнив. Часто, щоб не голодувати, треба було цілий день важко працювати у нових сусідів за кошик картоплі. Виселенців, максимально по кілька родин, розміщувано у різних селах, далеко від державних кордонів та воєвідських міст, щоб у переважаючому чужому середовищі швидко наступив процес їхньої повної національної та релігійної асиміляції. Цьому також мала сприяти ще і заборона будь-якої релігійної діяльності Греко-католицької Церкви. Раніше були арештовані перемиські владики та передані в руки  сов’єтського КГБ. Інші душпастирі, або були ув’язнені у таборі в Явожні, або отримали дозвіл служити лиш у латинському обряді. До всього цього долучалася нестерпна туга за втраченою батьківщиною, рідними горами, церквами, кладовищами з похованнями предків, яка доводила не одних, головно старших віком, до передчасного відходу з цього світу. Трагедію нашого народу було задекретовано в роках 1943-1944 договором західних держав, США і Великобританії зі сталінським Сов’єтським Союзом про розподіл світу після перемоги над нацистською Німеччиною, у вигляді зон впливу. Землі заселені українцями в більшості увійшли у склад СРСР. Частина з них мала увійти в склад нової, народної Польщі, яку мали створити комуністи. Польща мала стати державою моноетнічною, державою без споконвічних її жителів, національних меншин. Для реалізації цього задуму у вересні 1944 р. було завершено договір про тзв. обмін населення. У роках 1944-1946 до СРСР депортовано майже пів мільйона людей. Залишки корінного населення, яке перебувало на рідних землях призадумано виселити на північно-західні землі для швидкої і повної асиміляції. У ході підготовки до переселення був убитий ген. Свєрчевський. Це стало додатковим стимулом для приспішення акції, яку  названо акцією «Вісла». Від цих подій проминуло вже сім десятків років. Був час подумати над ними та не один раз зробити підсумок всього, що сталося тоді, наслідки якого відчуваємо по сьогоднішній день. Тому, попробуймо також і ми зробити бодай короткий підсумок наших досвідів та набраної життєвої мудрості. Перше, ми є свідомі, що не вдасться вже відвернути наслідків того, що принесла акція «Вісла». Повернутись на рідні землі вдалось у п’ятдесятих та шістдесятих роках лише невеликій кількості виселених у 1947 р. родин. Всім, які пробували повертати в рідні сторони, створювано різні труднощі. Не могли вони повернути до своїх домів, бо більшість з них були спалені або заселені іншими людьми. Тепер маємо можливість без перешкод переселятись на батьківські землі, але самому потрібно забезпечити собі місце для проживання. Переселенці та їхні нащадки, протягом сімдесяти років, вже укорінилися у нових місцях, де мають свої сім’ї, доми, церкви та цвинтарі і важко їм знову переселятись у рідні сторони, які, парадоксально, для частини наших вірних, стали вже чужими. Заохочуємо, однак, всіх, як осіб старших, так і молоде покоління, не забувати про рідні землі та, бодай в часі літнього відпочинку чи Лемківської Ватри, відвідувати рідні села, з яких у 1947 р. були насильно виселені наші предки. Ті, хто має таку можливість, нехай старається придбати бодай клаптик рідної землі, та поставити хату, до якої завжди зможуть приїхати та, яка допоможе молодому поколінню нав’язати ближчий контакт з батьківською землею. По-друге. Виселення відірвало нас не лише від рідної землі, але передовсім знищило нашу культуру та зірвало наш зв’язок з нею. Наші люди, викинені з рідного краю, втратили контакт з багатою народною творчістю, яка постійно розвивалась, беручи натхнення від рідної землі, та від своїх людей, що жили довкола, говорили та думали одною мовою. Після 1947 р. все помінялось. Свою мову треба було приховувати, часами навіть і у рідній хаті. Важко було придбати рідну книжку, страшно було голосно співати рідних пісень, молоде покоління не мало можливості навчатись рідної мови. У найкращому випадку одне покоління переказувало наступному пісні, які пам’ятало ще «з дому». Нові покоління, які виростали вже на чужині, не мали свідомості багатства багатовікової історії та духовної спадщини минулих поколінь. Свідомість цього дає сьогодні молодому поколінню відчуття внутрішньої вбогості та особливого сирітства. Поступово, на жаль, значна частина нашого народу втратила знання рідної мови та відчуття, як свого, всього того, що рідним було для покоління наших виселенців. В результаті, так як і хотіли ті, які придумали вислення нашого народу з рідних земель, асиміляція зібрала та дальше збирає своє трагічне жниво. Потішає те, що сьогодні, сімдесят років пізніше, ще все-таки десятки тисяч наших людей не піддались асиміляційним процесам та дальше у хатах спілкуються рідною мовою та навчають її молоде покоління. По-третє, акція «Вісла» мала допровадити до повного знищення Греко-Католицької Церкви у Польщі. Протягом перших десяти років і справді могло видаватись, що цей задум вдасться зреалізувати тодішній владі. Окрім такого острівця, як Хшаново біля Елку, наші вірні у Польщі не мали практично жодної можливості користати з духовної опіки своїх священиків. Однак, завдяки Божому Провидінню та наполегливості наших священиків і мирян, вже в кінці п’ятдесятих років повстають перші неформальні греко-католицькі парафії, число яких постійно зростає. Покоління старших священиків змінюють молоді душпастирі, які виростають у родинах давніх виселенців з рідних земель. Остаточно, у 1989 р., Греко-католицька Церква у Польщі одержує державне визнання, два роки пізніше відтворено Перемиську єпархію, а у 1996 р. повстає окрема Митрополія з двома єпархіями. Сьогодні можемо не лише нести душпастирську опіку нашим вірним з акції «Вісла», але також можемо служити вірним нашої Церкви, які до Польщі дуже численно приїжджають з України як емігранти та заробітчани.  Дорогі у Христі сестри і брати! Багато фактів минулого вже не можливо поміняти. Виселення нашого народу з рідних земель, найперше на схід, а опісля на захід, є фактом. Землі, на яких від поколінь проживали наші предки, ніколи не будуть вже для нас такими ж, якими були сімдесят років тому. Також тут, де проживаємо сьогодні, щоденно відчуваємо та будемо відчувати наслідки акції «Вісла». Чи можна цьому якось протидіяти? Наш дотеперішній досвід показує, що так. На думку тих, які задумали виселення нашого народу, виселенці повинні були вповні асимілюватись вже в найближчі двадцять років. Всупереч їхнім сподіванням, ми все ж таки існуємо, хоча від виселення минуло вже сімдесят років, і надалі зберігаємо свою церковну та національну свідомість. Все це вдалося осягнути завдяки вірності наших людей своїй Церкві, завдяки свідомим і морально здороворим нашим родинам, в яких плекалась віра, любов до рідної мови та культури та, завдяки живій пам’яті про рідні землі, про наших предків та про свою історію. Виглядає, що сьогодні це і є одинока дорога для нас у майбутнє, а підтримати на ній можуть нас, на що і надіємось, тисячі новоприбулих наших братів з України, яких щиросердечно запрошуємо до наших храмів та просимо активно включатись у наші парафіяльні громади. Вам, новоприбулим, також треба остерігатися, щоб не піддатись асиміляції, не забути своєї мови та пам’ятати, звідки ви прибули. В цьому всіх нас єднає спільна доля, яку разом легше буде долати. Просимо також у молитвах пам’ятати про всіх священиків, монахів, монахинь та мирян, для яких дорогою була рідна Церква, рідна мова та батьківщина. У своїх молитвах згадуймо всі жертви акції «Вісла», а також пам’ятаймо про всіх тих, які спочили далеко від своєї землі.       Для всього нашого народу, який проживає у Польщі, для цілої нашої Церкви випрошуємо у Бога Його щедрого благословення та заступництва Пресвятої Богородиці на дорозі постійного подолування наслідків акції «Вісла». Благословення Господнє на Вас! Архиєпископ Євген (Попович) Митрополит Перемишльсько-Варшавський Єпископ Володимир (Ющак) Владика Вроцлавсько-Ґданський Дано у Перемишлі/Вроцлаві дня 28 квітня 2017 р. Детальніше...

Послання Блаженнішого Святослава до священиків (2017)

05 квітня 2017
ПОСЛАННЯ БЛАЖЕННІШОГО СВЯТОСЛАВА ДО СВЯЩЕНИКІВ НА ВЕЛИКИЙ ЧЕТВЕР Дорогі співбрати у священстві! Цього року знову, подібно як учні Христові на Тайній вечері, засядемо з нашим Божественним Спасителем у цей святий день при Його таїнственній трапезі. Сьогодні ще раз переживатимемо упокорення перед нами нашого Учителя і Господа на вмиванні ніг та радітимемо даром Його Священства. Входячи таким чином у Його страсті та очікуючи Його славного воскресіння, споглядаючи Його служіння та крайнє приниження, щоб вилікувати наші рани, запрошую вас роздумати над одним із найважливіших Таїнств Христової Церкви, яке доручене нам нашим Господом, а саме над Покаянням, Святою Сповіддю, Таїнством зцілення та відпущення гріхів, яке ми отримали ціною Його святої Крові. Першим даром воскреслого Христа, згідно з Євангелієм святого Івана Богослова, є влада, передана апостолам та їхнім послідовникам,  прощати від Його імені людські гріхи: «Прийміть Духа Святого. Кому відпустите гріхи, відпустяться їм, кому ж затримаєте – затримаються» (Ів. 20, 23). Це служіння святий апостол Павло називає Таїнством Примирення і вбачає в ньому саму суть священичого служіння: «Бо то Бог у Христі примирив собі світ, не враховуючи людям їхніх переступів, поклавши в нас слово примирення. Ми ж посли замість Христа, немов би сам Бог напоумлював через нас. Ми вас благаємо замість Христа: примиріться з Богом!» (2 Кор. 5, 19-20).  Уділення Святого Таїнства Примирення людини з Богом і ближнім є одним із найвеличніших, а водночас може бути найважчим елементом священичого служіння. Надаючи священикові право уділяти Таїнство Сповіді, єпископ, відповідно до приписів церковного права, доручає йому найделікатнішу роль у спасінні душ людей, повіреній його пастирській опіці. Без ревних і вправних сповідників є неможливим доступ наших вірних до Божого милосердя, до джерел благодаті Духа Святого, неможливе повноцінне духовне життя та пізнання живого Бога. Це велика благодать, коли вірні мають можливість зустрічі з живим Христом через особу свого душпастиря у сповідальниці. Святе Таїнство Покаяння перемінює парафію. Де його регулярно уділяють, там вже нема таких численних конфліктів, воно наставляє молодих людей на добру дорогу, а старшим допомагає гідно прожити останні роки життя на землі. Сповідальниця – це барометр ревності священика. Достатньо у звичайну неділю чи в будень подивитися, скільки людей приступає до Святого Причастя, щоб мати уявлення про пастирську працю в парафії. Сповідник є для Божого люду живою іконою милосердного Бога, можливістю пізнати самого Христа – Доброго Пастиря, який шукає заблукану овечку та веде її до вибраного Божого народу. Сповідник є передусім батьком, лікарем та учителем християнського життя. Ось чому Святе Таїнство Сповіді справедливо вважають найважливішим засобом нової євангелізації, можливістю промовити Боже Слово стосовно стану душі каяника і моментом зцілення гріховних ран благодаттю Святого Духа. Таке високе завдання вимагає від нас, служителів Святого Таїнства Примирення, особистої духовної, людської та пастирської зрілості, постійної праці над собою та повсякчасної готовності до слухання Святої Сповіді. Тому хочу нагадати певні аспекти цієї праці над собою і дати кілька порад щодо правильного й успішного уділення цього Таїнства. Провідник людських душ повинен виконати дві передумови: перебувати в стані освячуючої божественної благодаті та провадити побожне молитовне життя. Від святості священика не залежить повнота дії Духа Святого у Сповіді, але якщо він є чистим дзеркалом, то легше можна через його слова, поведінку, вигляд  і всю особу побачити милосердя самого Бога. Священик є немов заступником каяника перед Богом силою свого життєвого прикладу. Сповідь – це також літургійний чин. Перед уділенням Таїнства слід промовити принаймні коротку молитву про допомогу і світло Святого Духа, а після сповіді – помолитися за тих, хто висповідався в нас. Це є визнанням нашої людської обмеженості та визнанням віри сповідника в Господню всемогутність, що проявляється в розкаяному серці людини, відкритому до Божої дії.     Свята Церква для належного і компетентного служіння Таїнства Покаяння зобов’язує священиків-сповідників здобувати належні богословські знання. Тут ідеться не тільки про вивчення основних предметів курсу семінарійної освіти, а й про постійне здобування і поглиблення знань зі Святого Письма, догматичного вчення Церкви,  морального богослов’я та канонічного права. Необхідно пильно стежити за новими викликами, які чигають на християн у сучасному світі, та опановувати кращі способи пастирського служіння і розвитку вчення Церкви, нові вказівки, що безпосередньо стосуються належного формування сумління поручених нашій опіці вірних. Важливою рисою сповідника є правильний педагогічний підхід до каяників, що перебувають на різних етапах духовної зрілості. Потрібно набути належні знання і навички  пастирського порадництва, розуміння психологічного стану людини, що приступає до сповіді.  Педагогічний хист і підхід сповідника полегшує визнання гріхів, додає особі, яка кається, відваги та довір’я. Віряни з повагою ставитимуться до Таїнства Примирення, якщо сповідник буде серйозно ставитися до проблем і болів каяників, глибоко вникаючи й переймаючись тими гріхами, які ранять і нищать людину. Очевидно, що часом трапляються питання, на які не можна однозначно відповісти. Тому в спірних ситуаціях можна поставити собі питання: а що б Ти, Ісусе, зробив на моєму місці?   Особливу обережність дораджується виявляти сповідникам у справах, які пов’язані з людською любов’ю і статевістю. Додаткові питання слід ставити дуже делікатно і не відразу. Будь-яке зайве питання може людину зранити, відкинути від сповіді й Церкви. Скільки людей відійшло від Церкви через нашу необережну поведінку, але ми не завжди почуваємося винними в цьому! Не можна виявляти власного здивування з приводу якогось гріха, хоч би який він був тяжким. Не маємо права цікавитися тими сферами життя людини, які не конечні для сповіді. Абсолютно не припустимим є будь-яким чином ображати каяника, підвищувати на нього голос чи виявляти власну нетерпеливість до особи, яка шукає Божого милосердя. Господь має час для всіх нас – маймо і ми час уважно та смиренно вислухати того, хто сповідається! У різних офіційних вказівках для сповідників Церква наголошує на делікатному й дискретному ставленні до пенітента, що вже казати про обов’язок абсолютного збереження печаті таємниці Сповіді. Досвід Церкви показує, що добрим сповідником є той, хто сам добре і часто сповідається. Добрі сповідники народжуються з добрих каяників. Той буде добрим сповідником, хто регулярно і глибоко переживає це Таїнство Примирення як дорогу власного освячення.  Надзвичайно сильним і позитивним є особистий приклад служителя цього Святого Таїнства. Коли люди бачать, як їхній духовний отець сам сповідається, то глибше усвідомлюють дар цього Таїнства Божої любові і це є найкращим закликом якнайчастіше з нього користати. Дорогі співбрати в Христовому Священстві! Сердечно вітаю вас із днем установлення цього величного Таїнства. Схиляю голову перед вами, ревними сповідниками, порадниками, лікарями і учителями нашого народу, які від імені Христа відпускаєте нам наші гріхи, благодаттю Святого Духа освячуєте наші душі та даєте нам силу боротися з духовними хворобами і вадами. Нехай у кожному нашому храмі й монастирі завжди буде хтось, хто чекає на нас у сповідальниці та відкриває нам дорогу до примирення з Богом! Сьогодні наша Церква в усьому світі, зокрема в Україні, яка стікає кров’ю, є справді подібна до польового військового шпиталю, переповненого пораненими. Нехай же нам ніколи не забракне сповідників – Божих лікарів, які на взірець самого Христа – Доброго Самарянина, похиляться над нашими ранами, виллють на них олію Божого прощення та торкнуться наших душ цілющим Тілом і Кров’ю нашого Спасителя. Благословення Господнє на вас! + СВЯТОСЛАВ Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, у день Святого преподобного та ісповідника Якова, єпископа Катанського, 3 квітня 2017 року Божого Детальніше...
<< Початок < Попередня 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 Наступна > Кінець >>
Сторінка 3 з 15
Архів
^ Догори