SDE
Єпархіальна газета "Жива вода"

Слово про Шевченка

№6 (220) червень 2013 _ Богдан ЗАВІДНЯК
Неси в душі свою найкращу думу,Свою сердечну мрію золоту,Шляхом життя, посеред крику й шуму,У вічности глибоку самоту.Та ідучи, не розсипай проміння,Не обтрясай небесної роси,Щоби в момент найбільшого терпінняМав ти світило вічної краси.Богдан Лепкий, Інтермецо. Детальніше...

Царство небесне: де воно знаходиться і як туди потрапити?

№6 (220) червень 2013 _ о. Павло ВЕЛІКАНОВ
Прийшов до своїх, і свої не прийняли... Якщо уважно вчитатися і задуматися над усіма словами Христа про Царство Боже, то стає очевидним: саме це вчення стало фатальним для Його земного життя. Юдеї прагнули Царства, марили Царем – але тільки не таким, яким виявився Христос. І Спаситель був до цього готовим: на відміну від багатьох лжепророків і лжемесій, Його цілком не хвилював зовнішній ефект від Його проповіді. Він знав, що робив. І чудово розумів, яка ціна словам, і яка – справам. Достатньо пригадати, як після слів про необхідність вкушання Його Тіла і пиття Його Крові як необхідній умові життя з Богом багато хто відвертається від Нього і йде. І ось, замість того, щоб, як сказали б сьогодні, «змінити тактику» і «внести корективи» для більшої ефективності – Христос повертається до Своїх найближчих учнів: «А чи не хочете ви – піти?» Детальніше...

Владика Ярослав ПРИРІЗ: «Найкраща проповідь для християнина – живе свідчення віри і належне виконання своїх обов’язків»

№7 (221) липень 2013 _ о. Михайло БУЧИНСЬКИЙ
Думки архиєрея завжди важливі і цінні для священиків та мирян. Боголюбива паства радо вітає добрі ініціативи, живиться словом проповіді, прислухається до настанов владики... Єпископ Самбірсько-Дрогобицький Ярослав Приріз часто звертається до повіреної йому пастви через засоби масової інформації. Сьогоднішня його зустріч з читачами особлива, адже відбувається вона під знаком відзначення 20-ліття заснування нашої Єпархії, а також відразу кількох особистих ювілеїв Кир Ярослава. Як і слід було чекати, розмова з ним вийшла далеко за межі питань, що стосуються виключно єпархіального життя. Проповідь Христа у секуляризованому світі, формація священства, новітні форми євангелізації, активізація душпастирювання поза храмом – ось стислий перелік завдань, над якими плідно працює УГКЦ під проводом єпископів. Один із них – гість нашої редакції. Отож, йому слово. Детальніше...

Жінка в житті суспільства і Церкви. Короткі нариси

№6 (220) червень 2013 _ Дмитро НАКОНЕЧНИЙ
Можливо, найкраще розповісти чи висловитись про жінку, - це спробувати не лише перелічити її «життєві подвиги», але й завжди із пієтетом і розумінням ставитись до неї та її праці. Водночас, намагаючись не занурюватись у роздуми над цими питанням, пропонуємо нашими читачам ознайомитись із короткими записами семінару, на якому із доповіддю на тему «Роль жінок в українському суспільстві й у катакомбній Греко-Католицькій Церкві» виступила кандидат історичних наук, в. о. директора Інституту історії Церкви, Світлана Гуркіна.   Детальніше...

Владика Іван Хома

№8 (210) серпень 2012 _ Ігор БРИНДАК
У цьому році Українська Греко-Католицька Церква та український народ відзначають 120-літній ювілей народження великого релігійного і національного діяча минулого століття Блаженнійшого Патріарха йосифа Сліпого. Згадуючи його видатні досягнення, не слід забувати, що він їх здійснював не сам, а мав відданих помічників. Одним із них був отець, а згодом Владика Іван Хома. Ця непересічна постать варта глибшої застанови, адже Іван Хома був однією з найбільш довірених осіб Блаженнійшого, а окрім того, він народився на теренах сучасної Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Детальніше...

Ярослав ЛЕМИК: «У моїй хаті для копій немає місця. Вже й для оригіналів місця не залишилося»

№8 (210) серпень 2012 _ о. Михайло БУЧИНСЬКИЙ
Зазвичай, якщо комусь доводиться узагальнено говорити про мистецьке середовище Львова, то найперше мова йде про музеї та галереї, імпрези і презентації, які, властиво, творять видиму частину культурного айсберга цього неповторного міста. Є, однак, ще один достатньо вагомий відлам, без якого оте середовище виглядає неповним, збіднілим і навіть почасти змаргіналізованим. Йдеться про колекціонерів, яким до снаги не лише бути поінформованими про творчу кон'юнктуру (у питаннях ерудиції вони готові належно сперечатися з маститими мистецтвознавцями), але й за умов обмежених можливостей відтворити дух попередніх епох - тих часів, дух яких переданий авторами збережених ними раритетів. Один із них - Ярослав Лемик, який радо погодився відповісти на редакційні запитання. В інтерв'ю - розповідь про його естетичні уподобання, а також спогади про людей, які допомогли йому визначити його життєве кредо. «Мій шлях знайомства з отцем Петром Герилюком-Купчинським пролягав через Югославію» - Пане Ярославе, цікаво знати, за яких обставин ви запізналися з отцем Петром Герилюком-Купчинським? - До цього причинився отець Петро Миронюк, тож спочатку -трошки про нього. Він представляв третє покоління українців Югославії... Спочатку він жив у селі Дев'ятина, а вже потім студіював у Загребі. У Белграді ми мешкали у його сестри. Якось ми були в отця Романа Мизя. Зібравшись тісним колом, ми сиділи, спілкувалися, аж тут отець Роман каже: «Я зараз увімкну для вас цікаву пісню». Він поставив таку велику плиту на грамофон. Це була «Ще не вмерла Україна». Мушу сказати, що я походжу з родини Ле-миків зі села Солова на Золочівщині. Мій стриєчний брат Микола Лемик у 1933 році в знак протесту проти голодомору, який був на Східній Україні, за завданням ОУН застрілив консула Олексія Майлова. Як відомо, був суд. Миколу Лемика засудили на довічне ув'язнення. Йому вдалося втекти. У 1941 році він загинув від рук гестапо. З моєї ініціативи на будинку, де було здійснено атентат, встановлено пропам'ятну таблицю. Тобто, я походив з національно свідомої родини. Пригадую, як ще на початку 60-х років, коли у нашому селі закінчувалося весілля, то усі вставали, хтось починав співати «Ще не вмерла Україна». Присутні гості підтримували спів, а вже потім розходилися додому. Така традиція була ще у 1963 році. І це мені не хтось розповідав, але я був присутній на тих весіллях. Тому для мене виглядало смішним, коли отець Мизь хотів мене зацікавити такою піснею. Я відповів, що це не пісня, а український гімн. Отже, я приїхав до Петра, там ми подорожували Югославією, побували в Македонії, відвідували його товаришів-колиш-ніх семінаристів. Саме він мені дав адресу отця Петра Герилюка, який тоді жив у Яремче. Я приїхав до нього на Гуцульщину, ми запізналися і якось відразу знайшли спільну мову. На той час я уже тісно був зв'язаний з мистецьким рухом. Повертаючись до особи отця Петра Миронюка, відзначу, що йому було притаманне почуття гумору. Я дуже ціную таких людей. Він досить рано помер, маючи 44 роки. Після нього залишилося шестеро дітей. Дружина його Стефа усіх дітей вивела в люди. Вони закінчили вищі школи, кожний іде своєю стежкою і усі є добрими українцями. - Для певної частини українців мистецтво було своєрідною ширмою, за якою ховалося їхнє політичне життя. Тепер про це можна розповідати... - Я займався самвидавом. У Львові на той час було три угруповання. Перше з них - це Ігор та Ірина Калинці, які були налаштовані радикально націоналістично. На чолі другої групи був В'ячеслав Чор-новіл. Як відомо, він був східняком. Завдяки дружині Олені, яка потім загинула в автомобільній катастрофі, він став більше проукраїнським. І нарешті третя група - це брати Горині. Вони були ліберальнішими. З усіма я був знайомий. Львів - мале місто, хоч і виглядає великим. Сорока - син Зарицької, а я його кум. А він одружений з Любою, а Люба є рідною сестрою Миколи Гориня. На усіх забавах ми були в одному колі. Так само й з Чорноволом. Але якось найбільше мені імпонували Калинці своєю категоричністю. Ігор Кали-нець - це поет дійсно нашої епохи, тої нашої. Тепер вже пишуть щось інше, я вже перестав читати поезію. Але на той час, у 60-і роки, це був поет дуже великої ваги. Ми настільки гарно подружилися, що я потім приводив до Калинців й отця Петра Герилюка-Купчинського. Після 1972 року, коли пройшли арешти, у мене нічого не знайшли, бо я був якби старший підпільник, тож знав, що у хаті нічого не потрібно тримати. У мене цілий день щось шукали, а знайшли усього кілька книжечок... Кожна передрукована або написана від руки річ вважалася самвидавом, ан-тирадянською агіткою. А такі речі як «Інтернаціоналізми чи русифікація» Івана Дзюби, репортажі Валентина Мороза чи В'ячеслава Чорновола з ГУЛАГів вже вважали бомбою. «У часи переслідувань друкувальні машинки прирівнювалися до вогнепальної зброї» - Ви розповідаєте про надзвичайні речі. За таких обставин, мабуть, творити було нелегко? - Друкувальні машинки прирівнювалися до вогнепальної зброї. Кожна машинка була пронумерована, відбитки шрифтів були в КДБ. Коли ми робили якісь самвидавні речі, то перший екземпляр нікуди не віддавали, тому що саме по ньому можна було пізнати, якою машинкою це друкувалося. Мені доводилося видавати перші твори Ігоря Калинця. Я першим подав ідею ілюструвати їх. «Поезії з України», ряд інших поезій вийшли за кордоном. Ілюстрували збірки графікою того часу. Усе напрацьоване ховали у шухляду. Богдан Сорока, Роман Петрук, Ярослава Музика та деякі інші художники виконували графіку. Хтось з них творив тематичні роботи, а хтось - узагальнені. Коли у Музеї етнографії була виставка до 60-річчя Ірини Калинець і коли зробили виставку художніх творів «шістдесятників», то насправді відчутним був дух тієї епохи. Живопис Заливахи, Патика, інші роботи... Це була зовсім інша епоха. Тоді було усе під забороною. - Із Вашої розповіді слід зрозуміти, що отець Петро Герилюк-Купчинський не лише підпільно душпастирював, але й контактував із політичним підпіллям? - Якось воно було усе поєднано. Отець Петро часто приїжджав до Львова, я бував у нього у Ярем-че. Також я відвідував його, коли він уже жив у Тисмениці. Після 1972 року, коли пройшли арешти, у мене на помешканні нічого не знайшли. Про це дуже добре написав Юрій Зайцев. Він працює в інституті Крип'якевича (Інститут українознавства імені І. Крип'якевича НАН України - ред.) і досліджує цей період. Отець Петро дуже багато жертвував на дисидентів. У той час багато хто з них сидів у криміналі. Він старався підтримувати їхні родини. Коли отець приїжджав до Львова, то у нашій хаті (проспект Чорновола, 45) завжди була Служба Божа. З отцем Петром ми обговорювали різні теми, як релігійні, так і політичні. Він завжди був на рівні цієї епохи і ніколи не уникав розмови, цікавився різними подіями. Бувало, що він дискутував з дисидентами. Отець Петро мав вплив на мене і на багатьох дисидентів. Він умів інтелігентно і толерантно переконувати, доказувати свою правоту. Обійдуся без прізвищ. Але було й таке, що одна дисидентка, досить радикальна, якось сказала приблизно таке: «Якщо вже греко-католиць-ка церква заборонена, то нехай буде православна». Отець Петро змушений був поставити її на місце. Він багато розповідав цікавого, але не усьому надавалося належної ваги. Отець Петро не раз говорив про те, що він походить зі шляхетної родини Купчинських. Будучи молодим, я інакшими очима дивився на усі ті речі. Тепер я б, мабуть, запитував більше. А записувати в ті часи було неможливо. У мене були обшуки у 1972 і 1976 роках. Був також обшук у мами на селі у 1976 році. Я постійно був під наглядом, тож будь-яка записка чи записна книжечка могла бути доказом. Якби чоловік знав, що буде далі, то він би завжди передбачував. Але, видно, така доля людини, що краще не знати. - Люди, які віддають себе праці для суспільства, мають право й на особисте життя. Як це було у вашому випадку? - У 1973 році я одружився з Лідією Хом'як. Ми разом навчалися в інституті. Наші погляди співпадали. Ми попросили отця Петра, щоб він дав нам шлюб, а про кандидатуру іншого священика й думати не могли. Він радо погодився. Ми визначили дату. Це був травень. Повінчавши нас, він не лише не взяв ані карбованця, але й привіз нам подарунок - гарну гуцульську верету. Сестра Володимира Івасюка Галина була дружкою моєї дружини. А Любомир Криса був за дружбу. Вони тоді ще не були одруженими. Якось нам з дружиною трохи затягнулося одруження. У 1972 році, як відомо, були кадебістські наскоки, обшуки, потім арешти. Мене товкли, тож я не знав, чим усе скінчиться. Потім, як кажуть, втихомирилося, але ненадовго. Коли людина має ціль у житті, то вона може багато зробити. Я й до зустрічі з отцем Петром Герилюком був обізнаний з мистецтвом. А потім був його вплив. Коли у нас народилася донька Роксоляна, то я запитав отця, чи можна взяти у куми Ігоря Калинця. Ігор на той час перебував у пермських таборах. Отець Петро дозволив. Він охрестив нашу доньку. Я був і є греко-католиком. Після усі арештів та обшуків мене звільнили з університету, де я працював. Випадково я знайшов інститут радіоелектронної і медичної апаратури. Там я і продовжив працювати. Товариші були заарештовані і сиділи по тюрмах. Самвидав був приглушений. Але, маючи багато енергії, не сповідуючи панівної на той час ідеології, я мусив десь себе реалізувати. І я дуже дякую отцю Петрові за те, що націлив мене, заохотив до дослідження народного мистецтва Гуцульщини. Він познайомив мене з окремими людьми, зокрема ввів мене у родину Дудиків, у якій був і священик, і монахиня. Мені легко давалося жити у Косові, ходити по тих селах, подорожувати Гуцульщиною і Покуттям. Колекція кахлів, підсвічників зібрана мною у значній мірі завдяки отцю Петру. Він у цьому не був категоричним, але міг так делікатно підвести до цієї справи, що ти погоджувався і вже робив щось з певною охотою, зацікавленням. Ми з дружиною на той час заробляли небагато. Тож колекціонерство тоді дозволяло мені знаходити вихід із ситуації. Я знайшов якийсь духовний спокій. Мою стежку до мистецтва проклав саме він. Так тривало до кінця 80-х років. «У тому, що колекціонером я став завдяки КДБ, є велика доля правди» - Чи були такі моменти, що отцю Петру потрібна була якась практична допомога, і він у тій хвилі міг опертись тільки на Вас? - Знаючи, що я обізнаний із ситуацією у Львові, він просив, щоб я супроводжував його. У районі теперішньої вулиці Антоновича жив якийсь владика. Навіть не знаю, хто саме це був. Але я дотримувався засади, що мені не можна було знати більше, аніж належало. Тому я не знаю, про що вони з отцем Петром говорили, що казали. Коли приїжджали сестри-монахині до владики Филимона Курчаби, то я приводив їх. А вони вже говорили про свої справи. У нас отець Петро не ночував, бо не було для цього належних умов. Критичних ситуацій, коли отцю була потрібна моя допомога, я не пригадую. Ми звикли до того, що саме він допомагав іншим. Це було його основною засадою. - Багато хто, згадуючи події кінця 80-х і початку 90-х років у Львові та поза його межами, відтворює в уяві багатолюдні зібрання, активний рух супротиву і ... чоловіка з відеокамерою, який постійно усе фіксував. Йдеться саме про Вас, пане іване. Яким Вам бачиться той час з теперішньої позиції? - Далі розпочалася революція, тож я став на барикади. Петро, про якого йшлося вище, завершував свої студії, а потім уже був священиком у Німеччині. Він душпастирював у Людвігсбургу поблизу Штуттгарта. Коли він приїхав до нас, то одну з підпільних збірок Ігоря Калинця з ілюстраціями Романа Петрука вивозив саме він. У мене є ця збірка, яка вийшла там, на Заході. А потім я вже включився у цей революційний вир. Спочатку писав листи до Канади, описуючи усі події. Віра Маланчій, яка живе в Торонто, була пов'язана з багатьма організаціями. Я попросив її передати мені кінокамеру, тож з березня 1989 року я почав знимкувати усе, що відбувалося тут, в Україні. За кілька місяців перед тим на відео почав знімати усе Ярослав Кендзьор. За десять років мною було відзнято десь триста касет. Мітинги на підтримку УГКЦ, політичні маніфестації, пікетування у Києві ... Я навіть не знаю, що я не записував. Маючи канадійське посвідчення журналіста, я дуже легко проходив у Верховну Раду. - Переступивши поріг вашої оселі, ми не зауважуємо слідів євроремонтів, не бачимо суперсучасної техніки. Але знаходимо велику кількість оригінальних полотен, предмети гуцульської культури, розмаїту збірку книг... Трохи розкажіть про колекціонерство як спосіб самореалізації людини. - Почну з того, що на початку 90-х років звідусіль почали приїжджати українці. Я жартую, що колекціонером став завдяки КГБ. Щось інше я не міг робити. Якби, скажімо, була інша ситуація, то я міг би бути видавцем. Мені дуже подобалося займатися самвидавом. Звісно, я мав задатки до мистецтва, щось там малював у школі. За фахом я ін-женер-механік, закінчив політехніку В родині мені сказали, щоб я навіть не пхався до університету, скажімо, на журналістику чи деінде. - Мабуть, через «ідеологічну ненадійність»? - Саме так. То зовсім інша «парафія». Будучи скованим кагебіст-ськими рамками, я не знав, де себе подіти. Може, у тому й полягала духовна підтримка з боку отця Петра, що він порадив мені саме такий напрямок. Він відкрив мені очі на народне мистецтво Гуцульщини. Отець мені дуже багато розповів, познайомив з багатьма людьми. Коли входиш у вир народного мистецтва, то починаєш знайомитися з мистецтвом професійним. Тепер ціни на твори народного мистецтва якось різко здійнялися спекулятивно вверх. Колись це було інакше. Я це збирав не для продажу, а щоб прикрасити свою хату. Деколи до мене приходили цікаві люди. Наприклад, Ярослава Музика. Вона у свій час була головою АНУМ, потім була репресована, відбувши заслання. Вона хотіла, щоб наші партизани не воювали із загонами червоної армії, бо там було багато українців зі сходу. Вона зводила уповноважених зі со-вєтської сторони і з підпільного руху, стараючись схилити їх до підписання перемир'я. З того всього нічого не вийшло, адже усім керувала Москва. А Москва мала завдання нищити нас якомога більше. Коли приходила пані Ярослава, то вона була вражена моєю збіркою. Вона обмінювала якусь свою роботу на ті чи інші експонати з моєї колекції. Коли я ще займався самвидавом, то познайомився з багатьма митцями. На той час найбільш прогресивними людьми були графіки. Графіка - це мала форма, і художнику можна було творити що завгодно. Інша річ - малярські полотна. Їх відразу помічали, адже вони творилися у майстернях, які зазвичай були державними. У мене й досі зберігаються графічні роботи Івана Остафійчука, Леопольда Левицького. Тепер їхні твори вважаються класикою. Кажуть, що інформація, знання дуже багато коштують. Насправді, колекціонер повинен багато знати. Я можу багато розповісти про кожну картину з цієї збірки. Переважна більшість ікон з моєї колекції намальовані на склі. Я придбав їх у приватних власників. І лише кілька ікон - з числа тих, що написані на дереві. Вони знаходилися у церквах, а церкви у той час належали державі. На кожну з цих дерев'яних ікон я маю паспорт. «Наші чиновники байдужі до культури і мистецтва» - Притчею во язицех у Львові стала розмова про створення музею приватних збірок. Чи має ця справа бодай якусь перспективу? - Маю стосовно цього великі сумніви. Будучи депутатом Львівської міської ради, я зініціював, щоб усі художники приватизували свої майстерні і вісімдесят відсотків вартості оплатили своїми роботами. Тоді, на початку 90-х, їхні роботи не купувала ані Америка, ані Європа. Десь майже сто тридцять художників так зробили. Спеціальна комісія оцінювала роботи, а інша - оцінювала майстерню. Саме завдяки цьому багато хто з львівських митців мають тепер майстерні. У мене була ідея -зробити музей сучасного мистецтва. Було навіть примічено місце - там, де знаходився старий трамвайний парк поряд з управлінням КДБ. Було зібрано багато картин. Але чиновники байдужі до культури і мистецтва. Потім зібрані твори було передано до картинної галереї. Наші політики неосвічені - від політиків міста до політиків держави. А якщо бракує освіти, то бракує і культури. Їм годі зрозуміти, що на культурі виростає суспільство. Зовсім недавно проминуло 150 років з дня народження Миколи Пимоненка. Це надзвичайно великий художник. Він цінується на рівні світових митців. Але ніхто не спромігся навіть згадати про нього. До речі, у радянські часи вийшла книга-альбом про Пимоненка російською мовою. Микола Пимоненко, Костянтин Трутовський, Григорій Світлицький - це ж наші класики. Не так вже й багато творів українських авторів придбав для постійної експозиції Лувр. А ось «Гопак» Пимоненка закупили. У той час мода була на модерне мистецтво. А він ще жив класичним мистецтвом, і воно настільки високо було оцінено. Я, власне, почав цікавитися графікою у зв'язку з самвидавом. Саме графіка підходить до поезії найбільше. Малярство, живопис - це як оркестр. Художник викладається, там є багатоколірність... А графіка - це як скрипка. У грі доброго скрипаля можна відчути дух тої музики, дух епохи. Українська графіка має довгу історію. Я вже не кажу про ту, давню, а лише починаючи від Нарбута і до сьогоднішнього дня. Здається, що коли Рональд Рейган їхав до Китаю, то він комусь із керівників цієї країни подарував графіку українця Якова Гніздовського. - Тоді чи відомі Вам постаті, скажімо так, львівських Терещенків? - Я би не сказав. Таких, які б включилися в культуру, немає. Колись Терещенко виховувався у гімназії, а тепер ті, що мають гроші, не мають виховання. Ще й досі немає закону про благодійництво. Хто захоче жертвувати на культуру, якщо його ще й оподатковуватимуть. На жаль, наша держава ще не є українською. Зверніть увагу: коли Ющенко займався мистецтвом чи бджолярством, то це щораз висвітлювали як негатив. Мовляв, то Трипілля, то ще щось. Але якщо якийсь узаконений бандит займається мисливством, то це ніби нормально. - Якщо можна, розкажіть про цікавий випадок із практики колекціонування. - Кожен колекціонер мріє мати роботи Олекси Новаківського. Цей маляр не продавав картини. Він був забезпечений Андреєм Шептицьким, а митрополит ставив йому умову: «Якщо ти хочеш щось продати, то першим покупцем буду я. Скільки скажеш - заплачу. А якщо ми не погодимося, то тоді можеш продавати картину комусь іншому». Звичайно, митрополит мав можливості для придбання творів. Тому твори Нова-ківського не розійшлися. Іван Труш, скажімо, працював для того, щоб заробити гроші. А ось твори Новаків-ського у приватних збірках є великою рідкістю. Але я дуже хотів їх мати. Так бувало, що у важкі хвилини я старався молитися до святого Анто-нія Падевського. І ось одного разу я пішов на відправу до львівського костелу, нареченого іменем цього святого. Була вечірня відправа, хоругви у храмі нагадали мені про урочисті відправи з часів дитинства. Присутні на відправі там співали по-польськи. Я собі молився по своєму. А через кілька днів мені повідомили, що продається робота Новаківського. Вдалося полагодити ціну, і я придбав в одної бабусі картину «Мати з дитиною» цього великого майстра. «У теперішній видавничій справі знадобився досвід праці із самвидавом» - Вище Ви вже розповідали про зв'язки з дисидентами. На світлинах, які Ви показуєте нам, серед інших фігурує постать Василя Стуса. Коли він був тут, у Львові, що Ви зафіксували його на фото? - До мене якось приводила його Ірина Калинець. Я сказав, що маю його книжку, яка вийшла на Заході і повинен її передати. У хаті вдома я її не тримав, бо могла бути «бомбою» під час обшуків. Ми домовилися, що коли він наступного разу приїде до Львова, то я передам йому цю книжку. У 1972 році на коляду він був у Львові, а вже через кілька днів арештували і Стуса, й інших. Так я тої книжки йому й не передав, тож вона збереглася у мене. Взагалі, я зберіг дуже багато самвидавчих речей. А наступне спілкування, якщо так можна сказати, зі Стусом було вже під час перепоховання його, Тихого і Литвина 19 листопада 1989 році у столиці України. Тіла їхні, як відомо, було привезено літаком до Києва. Я відзняв усю процесію, зокрема й те, як співав хор під керівництвом Леопольда Ященка. Під час пере-захоронення був ще й такий епізод. Зеновій Красівський був більш радикальним, він очолював крайову організацію ОУН-бандерівців. Йому не хотіли дати слова на перезахороненні у Києві. І як лише хтось із промовців перестав говорити, то він розпочав промову без мікрофона. Я відразу повернув камеру в його бік. Він дуже гарно виступив. Я його добре знав. Красівський завжди був у Сороки, я там також часто бував. Другу доньку Сороки я тримав до хресту. Ігор Калинець - мій кум. Дружина Петрука - моя кума. - Упродовж тривалого часу Ви, пане Ярославе, працюєте у благодійній організації «Карітас». Стисло опишіть оцю Вашу іпостась. - Мені було запропоновано створити «Карітас» Кеном Новаківським. Тепер це єпископ УГКЦ у Канаді. А тоді він був одним із тих, хто з Ми-рославом-Іваном кардиналом Любачівським прибув до України. Окрім інших церковних структур отець Новаківський створював і «Карітас» України. Фактично я почав з нуля роботу організації «Карітас» Львівської архиєпархії. Праця над створенням статуту, інших юридичних документів, реєстрація, старання про нерухомість для організації ... Ці та інші кроки були важливими для становлення і розвитку цієї структури. Будучи депутатом Львівської міської ради, я домігся, щоб Львівській архиєпархії передали лічницю Шеп-тицького. Участь у семінарах, спілкування із закордонними колегами дозволяли удосконалювати форми благодійної діяльності. Таким чином упродовж шістнадцяти років я обіймаю посаду директора «Карітас». - Було б несправедливо оминути, спілкуючись з Вами, теперішню видавничу діяльність. Розкажіть про це. - У 1993 році мою дружину переконали, щоб вона взялася працювати редактором і відновила випуск журналу «Світ дитини». Це видання було засновано у 1919 році, і перший номер вийшов у листопаді з нагоди першої річниці проголошення ЗУНР Редагував його Михайло Таранько. Так тривало до 1939 року, але з приходом більшовиків журнал було закрито. Треба сказати, що до того часу у Львові й на Львівщині існувало близько двохсот шістдесяти україномовних видань. Михайла Таранька було заарештовано. Десь він по тюрмах і загинув. Моя дружина погодилася. Враховуючи те, що я був книголюбом, мав багатьох товаришів, які могли робити цю справу, ми взялися до праці. Спочатку у грудні 1993 року журнал вийшов як додаток до газети «Шлях перемоги», яка на той час вже виходила в Україні. А перший номер самостійного журналу «Світ дитини» вийшов першого січня 1994 року. Я старався завжди допомагати дружині. Вона доклала дуже багато праці. Практика роботи зі самвидавом тепер дуже знадобилася. З одного боку, ми старалися друкувати твори, які через заборону залишилися невідомими або призабутими. Але потрібно було шукати й нову автуру, залучати не прорадян-ських літераторів, а тих, хто відчував дух українства. Дуже допомогли Калинці, Богдан Стельмах, Микола Петренко. Степан Стельмащук вів у нас музичну сторінку. У 2005 році моя дружина важко захворіла. 14 вересня Лідія померла. Я вирішив, що не можна передплатників позбавляти можливості отримувати журнал до кінця року. А потім мене почали переконувати, щоб я й далі «тягнув» цю справу. Так триває і дотепер. Якщо полишу «Карітас», то з журналом працюватиму, щоб тривалість виходу у світ відновленого журналу перевищила ту, першу, яка була в часи Михайла Таранька. «Світ дитини» має всеукраїнську передплату. Як і було колись, видаємо книжки із серії «Бібліотека школяра». Кожна книжка має свою історію. Є книги сучасних авторів, а також такі, що ще не видавалися упродовж тривалого часу. Наприклад, роман «Чмелик» для юнацтва. Автором цього твору є Василь Королів-Старий. Перевидали також історичну повість Зінаїди Левицької «При битій дорозі». Книгу проілюстровано творами Амвросія Ждахи. Упродовж останніх років з нами співпрацює Оксана Думанська. Її книгу «Школярка з передмістя» ми видали українською та англійською мовами. За час після відновлення діяльності редакції «Світу дитини» ми видали вже двадцять п'ять книг. - Щиро дякую за таку детальну розповідь. Нехай і надалі Господь дає Вам ласку творити на добро людям, а Йому на славу. Записаво. Михайло БУЧИНСЬКИЙ Детальніше...

Володимир ТУРЧИНОВСЬКИЙ: «Єдиний спосіб подолання надміру страху й недовіри в суспільстві – відкриватися до спілкування»

№8 (210) серпень 2012 _ Любомира РЕМАЖЕВСЬКА
Цьогоріч уже вп'яте на базі Українського католицького університету проходитиме Літня філософська школа, покликана зібрати молодь з університетів усієї країни для розбору певної важливої суспільної проблеми. Темою 2012 року обрали «Етичний вимір громадянської позиції: дія, страх та мужність». Про те, чому молодь цікавиться філософією, що таке громадянська позиція, які страхи руйнують корумповану українську владу і з чого починаються позитивні зміни в суспільстві, говоримо з проректором УКУ Володимиром Турчиновським. Детальніше...

Небуденна розповідь про монашу спільноту та її засновника

№7 (209) липень 2012 _ Наталія АНАНЕВИЧ
Історія душпастирського служіння отцяєромонаха Омеляна Йосафата Ананевича – у публікації Наталії Ананевич із Греції Детальніше...

Мрія з різьбленої колиски

№7 (209) липень 2012 _ Андрій ДУРУНДА
Журналістські стежки неодноразово були для мене спонукою, щоб пізнати конкретну особистість. Кладу руку на серце, коли кажу читачеві: Івана Зимомрю я хотів зустріти на моєму шляху. Власне, я про нього знав давно, бо ж судилося писати про його родину. А тут трапилася добра нагода: нещодавно Іван ЗИМОМРЯ захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук. Детальніше...

У Церкві - заборонений плід, тема табу у сім’ї, зацікавлення номер один у компанії

№7 (209) липень 2012 _ Галина ВАСИЛИЦЯ
Як ви дізнались про секс? Спробую вгадати... На вулиці, з фільмів або журналів з еротичним наповненням? Чи бувають наслідки від отримання інформації у такий спосіб? Звичайно, що так ... Коли дитина поводиться «негарно», старші говорять: «Вона невихована!» Чому, коли молода людина має багато партнерів до одруження у плані сексу, коли шаленим кроком росте відсоток невдалих шлюбів, коли все більше і більше дітей народжується у неповних сім'ях і... коли хтось одружується, перше запитання, яке виникає: «На якому вона місяці?» І, коли відповідь негативна, тоді диву дивуються.... Одружуються, якщо не вагітна.... Ого, а чого? Чому тоді усі ми - «мірила моральності» - мовчимо і не говоримо про невихованість у цьому плані? Детальніше...

Митрополит Андрей Шептицький і рух ОУН-УПА

№7 (209) липень 2012 _ Ігор БРИНДАК
Взаємини Митрополита Андрея Шептицького з організованим українським націоналізмом до сьогодні залишаються малодослідженою сторінкою у вітчизняній історії. Як правило, довший час вивчення цього питання політизувалося. Настав час розглянути його чисто з історичної перспективи, не вдаючись в емоції. Детальніше...

Найкраща зона комфорту - святість!

№6 (208) червень 2012 _ Дмитро НАКОНЕЧНИЙ
Зазвичай, про це мало пишуть і говорять, а радше відчувають. Хоча виникне й супротивне запитання: що є джерелом прогресу? Адже одні вказують на людське лінивство як двигун розвитку сучасних технічних винаходів. Інші ж наголошують на постійній праці та самореалізації (не варто плутати із самовдосконаленням) і зазначають, що для досягнення успіху, постійного фарту в певному виді праці, у бізнесі чи в науці, потрібно покинути зону комфорту, тобто настійливо працювати. Детальніше...

о. Тарас РИСЕЙ: «Поранений організм суспільства має право мовчати тільки тоді, коли вже стане мертвим»

№6 (208) червень 2012 _ Дмитро НАКОНЕЧНИЙ
Останнім часом у ЗМІ можна прослідкувати певні тенденції у висвітленні релігійного життя конкретної громади. Чуємо різноманітні коментарі учасників суспільного життя, приналежних до певної релігійної спільноти або ж взагалі далеких від цього. І, зазвичай, уся ця інформація чомусь поступово просякається певним негативізмом та мимоволі спонукає до думки – невже все так запущено. Зазначте, добрих новин взагалі немає. І люди вірять, можливо, через власну обмеженість у цьому питанні, або задавнену хворобу безкритичного мислення, чи взагалі з небажання в це вникати. Гадаю, з таким висновком погодиться багато осіб, живих членів Церкви, які не лише відвідують храм у неділю, але й беруть активну участь у парафіяльному житті. Як альтернативу негативній інформаційній експансії мас-медіа у релігійну сферу людини пропонуємо нашим читачам фрагмент розмови з молодим священиком о.Тарасом Рисеєм, капеланом Самбірської центральної районної лікарні. Детальніше...

Одна монета, або Мораль без байки

№5 (207) травень 2012 _ Дмитро НАКОНЕЧНИЙ
Зазвичай люди мистецтва мають схильність нарікати на відсутність постійних «обіймів музи». То вона якась не така, а то пішла не попрощавшись... І так намагаються будь-якими, доступними для них, методами її знову запросити у свої мистецькі голови. З цією метою їм доводиться часто блукати темними «коридорами свідомості» або ж, як дехто практикує, застосовувати «допоміжні підсилювачі внутрішньої музи». Люди письма також потребують цих «муз-натхнення». Інколи вони переписують десятки сторінок, щоб самим відчитати смисл свого писання, а інколи їхній твір роками припадає пилом у «творчих підвалах» чи майстернях. Детальніше...

Чи дійшов до нас оригінал Біблії?

№5 (207) травень 2012 _ Андрій ДЕСНИЦЬКИЙ
Часто можна почути, що християнське Писання зіпсовано: оригінал, мовляв, до нас не дійшов, Ісус у свій час проповідував одне, а його учні (перш за все Павло) додали до його проповіді щось своє, інше. Та й преса періодично повідомляє про знахідку якого-небудь чергового «сенсаційного» документа, що подає євангельську історію в цілком іншому світлі... Тож чи є у нас справжній текст Святого Писання? Детальніше...
<< Початок < Попередня 1 2 3 4 5 Наступна > Кінець >>
Сторінка 3 з 5

grushiv

Про часопис
"Жива вода" – єпархіальна газета Самбірсько-Дрогобицької єпархії – заснована у травні 1995 року Божого. Часопис є щомісячним виданням, тираж якого складає 5800 примірників.  Із сторінок газети читач дізнається про актуальні новини церковного життя як в Україні, так і світі. Автори часопису роздумують над богословськими питаннями, діляться дослідженнями на історичну та суспільну тематики. Часопис друкує послання Глави УГКЦ та правлячого архиєрея, а також офіційні загальноцерковні та єпархіальні документи.

Редактор:
о. Михайло БУЧИНСЬКИЙ

Адреса:
вул. Трускавецька  2
м. Дрогобич, Львівська обл.
82100 Україна

Тел.: +380324453034
Ел. пошта: zvoda@sde.org.ua

^ Догори