Хоча й не зараховую себе до вищенаведених типів людей, проте, як і кожна людина, потребую інколи якогось одухотворення власного життя. А це стається в різних місцях та в різну пору доби. І саме про одне з таких місць хочу поділитись із Вами. Можливо, Ви вже здогадались, але поштовхом до написання цих роздумів стала звичайна участь у цьогорічній Воскресній Вечірні в одному з Самбірських храмів. Не лукавитиму, в голові вже давно «блукали» деякі думки з приводу окремих тематик поодиноких «церковних неділь». І ось на цій Вечірній вони принаймні отримали один зі своїх початків. А почалось із того, як проповідник у своїх роздумах над вечірнім Євангелієм заторкнув тему власного сходження до підвалу та способу розташування картоплі у ньому. Найцікавішим стало те, що відразу промайнула думка, як часто ми не помічаємо наявних настанов для себе. І як давно сам не відвідував власний підвал. Мабуть, причиною була відсутність картоплі у підвалі. Проте мова не про це. Цікавим було порівняння стану підвальної картоплі з нашим життям. Одна тільки почала пускати кільця, в іншої вони витягнулись майже на 30 сантиметрів. Поряд із такою активною картоплею лежала інша, немов повністю пасивна до тепла і пори року, вона не давала ознак життя.
А Царство Боже вже наблизилось...
Чи подібного не стається у нашому щоденному духовному житті? Дехто каже, ось колись мені молилось, було так солодко... Інший – нема натхнення до молитви, краще просто прогуляюсь... Інші ж знаходять «тонни аргументацій», щоб знайти виправдання своїм недуховним практикам... І так усе наше життя крутиться навколо однієї сторони монети. На жаль чи ні, але символізм двосторонньої монети з його поясненням належить ще Блезу Паскалю, про якого раніше можна було почути лише на уроках фізики. Одна сторона – це наше туземне життя, інша – прийдешня вічність... Як не крути, але монета має дві сторони, і наше життя з усіма притаманними йому пригодами охоплює дві сфери нашого буття «тутка – тамка». Можливо, цю границю інтуїтивно відчувають водії міських автобусів, коли в середині маршруток розмістили написи: «Зупинки – тутка чи тамка – немає». Усе наше життя – це дорога до... Поряд з цим, Паскаль зосереджує свою увагу на зовсім іншій площині. Якщо вважати, що одна сторона – це наше коротке теперішнє життя, 70 від сили 80 років, то інша – вічність. Так, зосередившись на одній стороні, наприклад туземній, ми 70-80 років бігатимемо за вітром, можливо, його зловимо, і в нас все буде мегасупер-пупер, з усіма туземними забаганками, а водночас маємо нагоду втратити другу сторону монети. Чи краще навпаки, жити туземною стороною життя так, щоб не лише перейти на другу сторону, але й насолодитись перебуванням на ній? На жаль, усе одним пакетом не вдасться засвоїти. Не ті умови в оператора.
Про це, можливо, знали і апостоли, але сам парадокс їхньої зустрічі із Томою, яку ми щороку згадуємо в конкретну неділю, спонукає до роздумів над сумнівом Томи. З одного боку, можливо, через певні туземні обставини він трохи відійшов від апостольської спільноти, «охолов», і тому, повернувшись, не повірив їм про зустріч з Воскреслим Христом. Подібно й ми після святкової Воскреслої Літургії, виходячи із храму, «працюємо» над зменшенням багатостороннього ефекту сповіді-причастя. З іншого, якоюсь не такою мала б бути постава апостолів після зустрічі з Ісусом, що їх він сприйняв як жінок, котрі принесли новину про порожній гріб. Навіть не смію цього коментувати, ви самі назвете багато причин, чому люди не тільки не відвідують храми, але й після свого Хрещення навіть не згадують про своє християнське коріння. Ось так... Покровитель істориків Тома, зі своїм не побачу, не знайду, не відчую – не повірю, своєю поставою спонукає нас до довших роздумів над своїм життям. Одна справа зустрічі Томи з Ісусом, а інша – наша особиста, постдвотисячолітня.
У цьому контексті варто згадати й тих, словам яких навіть сама єврейська традиція не довіряла. Саме так – жінкам. Навіть бідний Петро бігав перевіряти версію Воскресіння, ніби в час розмов Христа про його погребіння та Воскресіння, він відлучався на базар за «попкорном». І тепер ті, до котрих суспільство, традиція юридично ставились з недовірою, показали парадоксально інше значення віри, яка народжується від слухання. Засвідчили свою мужність перед доланням стереотипів. Можливо, саме тому в Новому Завіті жінкам відводиться найбільша роль бути тими, хто оберігає і несе мир. Вони свідчать про глибокі стосунки з Господом, а в пасхальному сенсі найвищим зразком таких стосунків постає Марія. Саме через преображуюючий досвід Пасхи свого Сина, Марія стає також Матір'ю Церкви, тобто Матір'ю кожного з нас.
Саме пасхальний час є доброю нагодою після появи нашого наступного сумніву у вірі, не лише продовжувати відреставровувати свої стосунки з Богом та ближніми, але й у Неділю мироносиць привітати усіх жінок із церковним днем жінки-мироносиці, жінки-матері, жінки-благовісниці. Жінки з великої літери, яка не лише оберігає сімейне вогнище, є музою для свого чоловіка, але й тої, яка допомагає своїй родині мандрувати до другої сторони нашої монети – Вічного Царства Божого.
