SDE

Мрія з різьбленої колиски

№7 (209) липень 2012 _ Андрій ДУРУНДА
Друк E-mail
Фото
д-р Іван ЗИМОМРЯ
Журналістські стежки неодноразово були для мене спонукою, щоб пізнати конкретну особистість. Кладу руку на серце, коли кажу читачеві: Івана Зимомрю я хотів зустріти на моєму шляху. Власне, я про нього знав давно, бо ж судилося писати про його родину. А тут трапилася добра нагода: нещодавно Іван ЗИМОМРЯ захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук.

Йдеться не про ординарний випадок. Адже дослідник зустріне 19 липня 2012 року свою тридцять другу літню пору. Наша розмова точилася тривалий час. Її сутність — у докладних і по-молодечому прозорих відповідях, які охоче переказую тим, хто цікавиться історією краю гір і долин — Закарпаття, у першу чергу, в особах. З ним — наша розмова.

Андрій ДУРУНДА: — Ти один з наймолодших в Україні докторів наук, продовжувач великого й працьовитого роду Зимомрів з гірського села Голятин. Зокрема, про твою бабусю Гафію навіть у енциклопедії написано.

Іван ЗИМОМРЯ: — Не знаю, чи сталося справді так, як ви стверджуєте. Адже Україна велика і наймолодший з аналогічним науковим ступенем може бути у різних її куточках. Проте за станом на нинішній день нашої зустрічі, що припала на 20 березня 2012 року, можливо, ви й маєте рацію. Та головне — не в першості, бо наука — це не поширений спорт. Звісно, маю за честь, що належу до енергійного роду, витоки якого нуртують саме біля річки Голятинка в селі з такою ж назвою. Коли ж навідуюсь до села Голятин, то переконуюсь: воно моє, мені рідне. Там жили моя бабуся Гафія Зимомря (1919-1995 р.р.), яка дивилася на мене то трирічного, то десятирічного з однаково незвичною любов'ю. Це мені запам'яталося, оскільки ніколи не забуду її — якось зовсім тихо промовлених слів: "Світлої Тобі Долі!". Це було другого лютого 1989 року, коли всі, близькі й далекі, зібралися на голятинському обійсті. Тієї днини виповнилося бабусі рівно сімдесят... Так, про її життєві й творчі поривання міститься стаття на сторінках другого тому "Української музичної енциклопедії" (Київ, 2008 р.).

Кажу про її творчість, бо ж видано три авторські книжечки, на титульній сторінці значиться її ім'я. Однак, якщо руку на серце, то це заслуга мого батька. Микола Зимомря не тільки на початку 60-х записав нею проспівані пісні, але й шанобливо зберіг та в 1991-2001р.р. опублікував трьома збірочками. Питаєте про її страдницьку долю? Мені сьогодні важко все переповісти. До того ж, як не підкреслити, ви написали кілька документальних статей про бабусю та її життєві випробування. Останніх би вистачило на кільканадцять людей, яким судилося жити на помежів'ях епох ХХ століття. Ті епохи означали й належність жителів Закарпаття до різних державних організмів, з одного боку, а також їхню появу на жертовнику історії — з іншого. Жертв було, як відомо, чимало. Досить ознайомитися з працями Омеляна Довганича (1930-2009 р.р.), який шукав не лише "сліди легенди", але й сліди правди про ці жертви. Гадаю собі: до останніх належить і мій дідусь Іван ЗИМОМРЯ, на честь якого мене й нарекли. До речі, вже промайнула згадка про нинішній березневий день. Так, 20 березня 1913 року й народився мій дідусь, якому випала коротка життєва картка — помер 6 лютого 1949 року. Зрозуміло, за складних умов, поміж якими втопилася не одна доля... Тому мені дороге це ім'я. Щоправда, і дідусь по материнській лінії був також Іван. Йдеться про знану людину — Івана Ільтя (1920-2004 р.р.). Одне слово, Іван біля Івана! Тут прагну подякувати і вам, і Дмитрові Кешелі, Іванові Хланті, Іванові Сеньку, Іванові Пасемку, Марії Баяновській, Марії Урбанєць, Степанові Пойді, Петрові Скунцю, Петрові Кононенку, Василеві Марку, Ігореві Добрянському, тобто усім, хто досі писав про моїх покревних. Звичайно, були на це різні контекстуальні оказії.

Андрій ДУРУНДА: — І про твоїх стриїв тільки гарні слова можна почути...

Іван ЗИМОМРЯ: — Мені не випадає висловлюватись про усіх, рідних мені і близьких. Наскільки пригадую, то ви, мабуть, першим писали про моїх стриїв — Василя, Івана, Федора, Юрія та їхнього брата, мого батька Миколу. На моє щастя, усі вони заслужили на добре слово. Хоч не було легко, а все ж вони сягнули на обраній життєвій ділянці певних результатів. Інший ними, може, хвалився б на кожному кроці. Вони ж продовжують покірно іти так, як і розпочали, — чесно... На жаль, Юрій Зимомря (який народився 20 березня 1949 року) вже за межею Вічності: помер 4 жовтня 2007 року. Він був лікарем-рентгенологом. А мені, власне, як словеснику, додав сили своїм перекладацьким хистом. Так, він 1988 року вперше переклав "Заповіт" Тараса Шевченка на "мову добрих людей". Так іменується мова хаусів, чисельність яких сягає у республіці Нігер і поза її межами понад двадцять мільйонів.

Андрій ДУРУНДА: — Розкажи про своє дитинство, шкільні роки, цікаві моменти якісь згадай. Хто приходив до батька — відомого не лише в Україні, а й за її межами ученого, і ти бачив цих видатних особистостей...

Іван ЗИМОМРЯ: — Моє дитинство промайнуло поміж світлими барвами в місті над Ужем. Воно припало на іншу добу. Я народився 19 липня 1980 року. Цей день примітний для мене і тим, що у хвилини мого народження лунали пісні з нагоди відкриття Олімпіади-80. Це дійство відбувалося у столиці країни з однією шостою світу. Того ж дня (а також наступного) батько не оминув жодний газетний кіоск — купив один примірник кожної газети різними мовами. Цілий пакунок. Тут були видання українською, російською, німецькою, англійською, французькою, польською, чеською, в'єтнамською... За того часу (зовсім не так, як тепер!) кіоски були переповнені різномовною періодикою. Хто знає, може, і це стало для мене згодом певним дороговказом для обрання філологічної спеціальності. Це, власне, у зв'язку з народженням. А шкільні роки? Вони — типові. Вони мали місце у стінах Ужгородської загальноосвітньої середньої школи № 1 імені Тараса Шевченка, де вчилася і моя матуся, вчителька музики. Їй я завдячую, що й казати, всім. Так сталося, що я вчився також у ліцеї імені Адама Міцкевича у містечку Слупськ, що в Польщі. Звідси — мої знання польської мови, якою пишу статті, а також перекладаю з польської. Так, наприклад, я переклав у творчій співпраці з батьком відомий твір "Встаньте, ходімо" (2005 р.) Івана Павла ІІ... Хто приходив до нашої родини? О, справді приходило багато видатних особистостей як з України, так і з інших країн, зокрема, з Росії, Болгарії, Польщі, Словаччини, Чехії та Німеччини. Враження від таких гостей, як Микола Мушинка, Ілія Конев, Леонід Коваленко, Іван Чендей, Олександр Руденко-Десняк, Анатолій Мойсієнко, Микола Мірошниченко, Петро Засенко, Борис Лобач-Жученко, Ірина Качанюк-Спєх, поза всяким сумнівом, просто незабутні. Наприклад, правнук Марка Вовчка, тобто Борис Лобач-Жученко (1899-1995 р.р.) проживав у нашій хаті десять днів. У його листах, адресованих батькові, він залюбки згадував і моє ім'я... А Ольга Рішаві (1903-1993 р.р.) присвятила мені справжній вірш, коли мені ледь виповнився один рік... Це, як на моє переконання, були благодатні знаки!

Андрій ДУРУНДА: — Коли остаточно вирішив, що підеш в науку?

Іван ЗИМОМРЯ: — Мабуть, тоді, коли побачила світ моя перша публікація. Це сталося, коли я вчився на другому курсі факультету романо-германської філології Ужгородського національного університету. Та ще важлива деталь: з дитячих літ бачив купу книжок! Одну з важливих назву одразу: роман "За правду" Карла Еміля Францоза (1848-1904 р.р.), уродженця містечка Чортків, що на Терно-пільщині. Вона, власне, про те, як австрійський письменник розумів сутність, що межує між правдою й кривдою.

Андрій ДУРУНДА: — Як йшов до кандидатської, а потім до докторської дисертацій? Їхня тематика? Чому саме ці проблеми зацікавили тебе, як дослідника?

Іван ЗИМОМРЯ: — Пригадую зустріч з Василем Марком, яка відбулася 2000 року у Руському Полі. Професор Кіровоградського університету ім. В. Винниченка вів діалог з батьком на засадах вічних суперечностей. Що казав один, те заперечував інший. І ось тут, можливо, і з'ясував я для себе: не все так просто. Згодом життя підказало саме, на який шлях мені ступити. В основу кандидатської дисертації лягла творчість Емми Андієвської, яка 1931 року народилася на Донеччині, а творить усе свідоме життя за межами України — у США та передусім у Німеччині. Я вдячний уродженцеві Руського Поля Василеві Марку за прихильність, яку відчував упродовж навчання в аспірантурі. Захист моєї роботи припав на 2004 рік, коли я виступав перед авторитетною спеціалізованою вченою радою на землі корифеїв українського театру на тему "Проза Емми Андієвської: психологічний дискурс". Радість моя була великою, коли такі відомі науковці, як Григорій Клочек, Володимир Панченко, Олександр Галич, Анатолій Мойсієнко, Леонід Куценко, Світлана Барабаш, а також Василь Марко високо оцінили роботу. Відтак судилося працювати у Дрогобицькому державному університеті ім. Івана Франка. Промайнули кілька років і 2008 року я вступив у докторантуру при Тернопільському національному педагогічному університеті ім. Володимира Гнатюка. На рівні докторської дисертації опрацював тему "Австрійська мала проза ХХ століття: генологічна парадигма і проблеми рецепції". Нема потреби оповідати про труднощі, бо й так зрозуміло, що вони об'єктивні були. Та все ж, щастя було на моєму боці: захист відбувся у травні 2011 року в Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка. Таким чином, маю два наукові ступеня словесника. З цим пов'язана також моя діяльність як члена Національної спілки журналістів України: від 2010 року редагую газету "Слово" відділення "Переклад" Дрогобицького університету, де й працюю доцентом кафедри германських мов і перекладознавства.

Андрій ДУРУНДА: — Які були складнощі при зборі матеріалу? Які цікаві моменти траплялися у процесі виконання докторської? Хто з визначних науковців давав поради, допомагав? Куди їздив за матеріалом?

Іван ЗИМОМРЯ: — Про складнощі я вже згадував. Вони пов'язані передусім з тим, що український науковець завжди обмежений обставинами, які б сприяли поступу без перепон... До цікавих моментів належить те, що судилося працювати в архівах і бібліотеках Кракова, Варшави, Берліна та Відня. З радістю згадую зустрічі у столиці Австрії з відомим австрійським і польським письменником Адамом Зєлінським (1929-2010 р.р.), який був уродженцем Дрогобича. З-поміж дослідників моя вдячність належить таким відомим ученим як Василь Марко, Микола Ткачук, Олександр Астаф'єв, Петро Рихло, Ростислав Радишевський, Анатолій Гуляк, Людмила Грицик, Луїза Оляндер, Любомир Сеник, Олег Поляруш, Ольга Гвоздяк, Володимир Кемінь, Мирон Вачевський. Особливу подяку адресую науковому консультанту, професору Роману Гром'яку, а також офіційним опонентам — Марії Моклиці, Євгенії Волощук, Тимофію Гавриліву. Зрозуміло, не можу оминути постійну готовність простягнути руку допомоги з боку батька, який виявив і виняткову вимогливість на щодень.

Андрій ДУРУНДА: — У чому взагалі новизна дослідження? Цінність дисертації для науки?

Іван ЗИМОМРЯ: — Досі відсутні концептуально завершені праці, які б розкривали самобутність австрійської малої прози як окремої жанрової системи. Вона, хоч і співзвучна, але кардинально відмінна від німецької. Моя дисертація є, власне, першою спробою вивчити феномен австрійської малої прози, висвітлити її специфіку у контексті німецькомовного культурного простору, осмислити сутність генологічної парадигми з проекцією на проблеми рецепції. Уперше в українському літературознавстві розглянуто на широкому контекстуальному тлі особливості поетики австрійської малої прози ХХ ст. у типологічних зрізах і зіставленнях з німецькою короткою прозою аналізованого періоду. Йдеться про вивчення творчості таких письменників як Артур Шніцлер, Гуґо фон Гофмансталь, Карл Еміль Францоз, Райнер Марія Рільке, Франц Кафка, Роберт Музіль, Йозеф Рот, Ільзе Айхінґер, Інґеборґ Бахманн, Томас Бернгард, Петер Гандке, Адам Зєлінскі, Еріх Фітцбауер, Марґіт Ган, Герберт Кунер.

Андрій ДУРУНДА: — Де друкувався? Які книги вийшли?

Іван ЗИМОМРЯ: — Друкувався на сторінках різних видань. Адже тепер такі вимоги, які можна назвати "драконівськими". Колись не було фахових видань. Кожна публікація у науковому збірнику вважалася вагомою. Але все ж мій доробок складає понад двісті опублікованих праць, у тім числі видав такі монографічні дослідження: "Животворна змагальність освіти" (Ужгород, 2000, 128 с.), "Краса життєвого дару. Ольга Рішаві: літературний портрет" (Вінниця, 2002, 86 с.), "Печать доби. Ольга Рішаві: життя та творчість" (Вінниця, 2003, 112 с.), "Романи Емми Андієвської: психологічний дискурс" (Дрогобич, 2004, 148 с.), "Виміри духовних змагань" (Кошалін, 2006, 294 с.), "Фразеологія: знакові величини" (Вінниця, 2008, 256 с.), "Австрійська література: моделі рецепції тексту" (Дрогобич-Тернопіль, 2009, 215 с.), "Мала проза Томаса Бернгарда: контекст рецепції та генології" (Дрогобич, 2010, 164 с.), "Австрійська мала проза ХХ століття: художня світобудова" (Дрогобич-Тернопіль, 2011, 396 с.). Маю також низку окремих перекладних видань: "Іван Павло ІІ. Встаньте, ходімо!" (переклад з польської, Дрогобич-Ченстохова, 2005, 206 с.), "Болеслав Євстахій Ракочі" (переклад з польської, Кіровоград-Дрогобич-Ченстохова, 2009, 48 с.), "Виміри творчості Адама Зєлінського" (переклад з української на польську, Дрогобич, 2010, 104 с.). Особливо приємною для мене була робота над інтерпретацією поетичних текстів Дмитра Павличка німецькою мовою, що увійшли до збірки "Княгиня Європи" (Дрезден, 2010, 282 с.). Остання позиція удостоєна Міжнародної літературної премії ім. Остапа Грицая у галузі перекладу. Позитивні рецензії на мої книжки написали такі автори, як Олександр Астаф'єв, Іван Хланта, Володимир Вишинський, Володимир Сулим. До речі, я вдячний і вам за кілька схвальних відгуків.

Андрій ДУРУНДА: — Твоя сестра Оленка — теж кандидат наук. Яка тема її дисертації? І двоюрідна сестра, стрия Івана дочка, теж кандидат наук. Батько — доктор наук. Тож можна говорити про родинну плеяду науковців. Це є унікальним явищем не тільки в Закарпатті... Радо дізнався про те, що твоя ще одна сестричка готує кандидатську?

Іван ЗИМОМРЯ: — Так, справді, моя сестра Олена захистила дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата педагогічних наук. Її дисертація присвячена вивченню проблеми становлення і розвитку музичного виховання в Закарпатті, коли наш край входив до Чехословацької Республіки (1919-1939 р.р.). Двоюрідна сестра Ганна також захистила дисертацію і стала кандидатом педагогічних наук. Її робота висвітлює процес дошкільного виховання у Закарпатті, зокрема, витоки й історію розвитку впродовж 1836-1918 рр. Сестра Мирослава працює над завершенням кандидатської дисертації. Маю радість, бо і моя дружина Олена нещодавно захистила роботу "Українсько-угорський дискурс Ласла Балла: імагологічні виміри". Звичайно, всі ми озиралися на той кут, де працював і працює батько. Він дає наснагу нам усім творити.

Андрій ДУРУНДА: — А тепер — про сім'ю. Як познайомився з майбутньою дружиною? Хто вона? Діточки?

Іван ЗИМОМРЯ: — Родина дає мені джерельну відраду. У її колі чуюся щасливим. З дружиною познайомився у стінах Ужгородського університету. Виховуємо двох милих діточок — Оленку та Миколку.

Андрій ДУРУНДА: — Яка твоя найпотаємніша мрія?

Іван ЗИМОМРЯ: — Мрія постає у снах, а її витоки — у різьбленій колисці. Натомість у реальності її треба шукати. Вона, як цвіт папороті: кажуть, що такий символ утверджує поступ.

Андрій ДУРУНДА: — Якби життя починав заново — чи пішов би тією ж стезею?

Іван ЗИМОМРЯ: — Одне слово, так.

Андрій ДУРУНДА: — Зараз про свій теперішній робочий день розкажи — з ранку до вечора.

Іван ЗИМОМРЯ: — День за днем спливає, що й казати, за комп'ютером. Відтак тішуся, коли випадає можливість більше часу присвятити діткам.

Андрій ДУРУНДА: — Яке улюблене заняття? Так зване поняття — хобі?

Іван ЗИМОМРЯ: — Захоплення? Давно захопився грою, що зветься футбол. Тобто я співпереживаю, коли це дійство відбувається. А ще хочеться побачити світ у світах...

Андрій ДУРУНДА: — Хто є улюбленим поетом, піснярем? Улюблена пісня, філософський вислів?

Іван ЗИМОМРЯ: — Щодо пісні, то улюбленою в репертуарі мого дідуся Івана Ільтя був твір "Три поради". Він божественно співав цю пісню. А філософський вислів? Можливо, так: "Бути собою і не залишати себе "на завтра"...

Андрій ДУРУНДА: — Чи бажав би ти, аби в майбутньому і твої діти пішли стопами діда й батька-науковців?

Іван ЗИМОМРЯ: — На все Божа воля, як стверджував єпископ Іван Маргітич (1921-2003 р.р.), про якого батько написав книжечку "Людина та її вимір: від голови до неба" (Дрогобич, 2002).

Андрій ДУРУНДА: — Що найбільше не любиш робити?

Іван ЗИМОМРЯ: — Марнувати час.

Андрій ДУРУНДА: — Чи пишуть уже в тебе кандидатські дисертації, де ти — науковий керівник?

Іван ЗИМОМРЯ: — Так. Керую роботою кількох аспірантів. Окрім них, одна аспірантка вже захистила 2011 року кандидатську дисертацію, яку виконала під моїм керівництвом. Це — Світлана Гайдук з Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка.

Андрій ДУРУНДА: — Хто є авторитетом у науці? Чому? Що тебе вабить у науці найбільше? З якими авторитетами сучасного літературознавства ти заприятелював, познайомився?

Іван ЗИМОМРЯ: — Авторитетом? Чесна, порядна людина. Тільки вона є авторитетним носієм науки. Мені пощастило: на моєму шляху судилися такі носії. Зрештою, їхні імена я вже назвав. У науці вабить найбільше те, що зветься "До джерел". Заприятелював — це занадто, радше мені імпонує факт, що вони визнали в моїй особі свого побратима по перу. Оце і є приязнь.

Андрій ДУРУНДА: — Дякую за розмову й до нових зустрічей!

Теми: інтерв'ю

Інші публікації за темою

LOGO ZIZD MYRIAN 2018

Про часопис
"Жива вода" – єпархіальна газета Самбірсько-Дрогобицької єпархії – заснована у травні 1995 року Божого. Часопис є щомісячним виданням, тираж якого складає 5800 примірників.  Із сторінок газети читач дізнається про актуальні новини церковного життя як в Україні, так і світі. Автори часопису роздумують над богословськими питаннями, діляться дослідженнями на історичну та суспільну тематики. Часопис друкує послання Глави УГКЦ та правлячого архиєрея, а також офіційні загальноцерковні та єпархіальні документи.

Редактор:
о. Михайло БУЧИНСЬКИЙ

Адреса:
вул. Трускавецька  2
м. Дрогобич, Львівська обл.
82100 Україна

Тел.: +380324453034
Ел. пошта: zvoda@sde.org.ua

^ Догори