Покійний єромонах Миколай народився 25 травня 1946 року у с. Буково на Старосамбірщині. Закінчив підпільну семінарію отців-редемптористів у Львові. Священичі свячення прийняв 18 липня 1975 року з рук митрополита Володимира Стернюка. Наприкінці 1980-х рр. о.Миколай був одним із організаторів та викладачів підпільної семінарії у Самборі, де виховувались майбутні священики УГКЦ. Душпастирське служіння о. Миколай здійснював на парафії Покрова Пресвятої Богородиці м. Самбора (1990-1993 рр.). У цей час було розпочато будівництво Собору Покрова Пресвятої Богородиці, який тепер є прокатедральним храмом Самбірсько-Дрогобицької єпархії. У 1989-1997 рр. о. Миколай був завідателем храму св. пророка Іллі с. Міжгайці Сам- бірського району. У 1997-2007 рр. здійснював капеланське служіння для хворих лікарень м.Самбора при храмі св. влмуч. Пантелеймона, що знаходиться на території Самбірської ЦРЛ.
Незважаючи на те, що в останні роки отцю довелось перейти чимало випробувань, він продовжував свою священичу працю і був добрим духовним опікуном для своїх духовних дітей. Намагаючись хоча б частково змалювати образ та життя Самбірського старця, ми звернулись до людей, які постійно перебували біля нього від часів підпілля аж до його останнього віддиху.
«У нього був дар молитви». Орися ТЕЛЬВАК
Отця Миколая знала ще із зовсім молодих літ, тому він мені не просто запам’ятався, а залишив глибокий слід у моєму духовному формуванні та цілому моєму житті. Отець Микола - це людина дуже сильної віри в Бога. Цією вірою він ділився з усіма. Дуже часто невіруючі, або маловірні люди, поспілкувавшись з отцем, швидко перемінювались. Вони починали молитись, читати Святе Письмо, відвідувати Богослужіння, змінювали свій спосіб життя. Таким наверненням отець дуже радів. Також в отця Миколи була велика любов до Бога, до Церкви, до усіх людей, до України. Він зовсім не вмів жити для себе, менше уваги приділяв собі.
Здавалося, що у цієї людини зовсім не було страху, особливо це було помітно в часи підпілля УГКЦ. Отець працював в ті часи дуже діяльно. Літургії служились на Самбірщині, у Старосамбірському, Дрогобицькому, Турківському, Мостиському районах, усюди, де виникала потреба. Він мав також дуже доброго, помічника, о. Михаїла Волошина, їхня спільна праця приносила великі духовні плоди. Також отця Миколу неодноразово допитували в КГБ. Постійні обшуки і облави вдома ставали майже звичним явищем. «Отче, зупиніться трошки, бо боїмось за вас», - говорили люди. А отець відповідав :«Господь - просвіщеніє моє і Спаситель мой, кого убоюся? Господь защититель житія моєго, кого устрашуся?».
У нього було велике вміння прощати, зокрема його кривдникам, а тих, хто попросив прощення, сприймав як найкращих приятелів. Ще однією його рисою було глибоке смирення. Різні похвали на нього не діяли, часто він дуже вміло вмів собі з того пожартувати.
Хто ближче знав о. Миколу, то бачив у ньому великого молитвеника. У нього був дар молитви. Ще в юності він вишукував Богослужбові книги, ночами просиджував над ними, вивчаючи їх. Цю сильну віру, любов і всі чесноти він зачерпнув із глибини цих Богослужбових текстів. Ті всі книги були написані церковнослов’янською мовою, мовою, якою так легко спілкуватися з Богом, якою отець Микола молився до останніх днів свого життя.
«Окрім своєї строгості, отець мав добре почуття гумору, яким часто підбадьорював тих, хто уникав молитви чи богослужінь». Марія ДЕМКІВ.
Дивуюсь його відважності, зокрема в часи переслідувань. Надихаючим було те, як отець дбав, щоб коло людей, які готувались до священства, щоразу зростало. Він радів кожній новій людині, яка приходила до нас, і був готовий «вкласти в неї усю свою душу», щоб вона усе розуміла і знала. Водночас він усіх попереджав про небезпеки та випробування, які їх чекатимуть.
Вдивляючись у цей чималий проміжок часу, можу сказати, що це була Богом покликана людина. Пригадую розповідь про одного старця Мойсея, який, побачивши над одним молодим монахом Святого Духа у виді голуба, підійшов до молодшого співбрата і запитав у нього поради-на- станови. Останній, бачачи перед собою вже зрілого монаха, відмовлявся це робити, проте старець його переконав. Тоді молодий монах скинув із голови свій головний убір та почав його топтати. Закінчивши це робити, він сказав: «Якщо людина не стане такою потоптаною, їй ніколи не бути добрим монахом». Вдивляючись у цю історію пригадую життя отця Миколая, яке було постійно сповнене різних випробувань.
Найбільше в постаті отця Миколая, мені запам’яталась його любов до богослужінь і молитви, якими він жив. Він дуже відповідально ставився як до богослужбового уставу, так і до богослужінь. Ніколи не спішив і намагався нічого не пропускати. Інколи, поспішаючи на роботу, думала собі: «Можливо, отець пропустить у кінці Літургії псалом?». Проте навіть не могло й бути мови про це. Коли в нього погіршився зір, а для свого пересування він використовував візок, отець далі продовжував вичитував усі молитви, дотримуватись повного молитовного правила. Останнім часом він записував молитви на касету і таким чином за нашої відсутності міг за допомогою магнітофону молитись. Також отець Миколай дуже любив церковний спів, який записував на касети та часто прослуховував.
Окрім своєї строгості, отець мав добре почуття гумору, яким підбадьорював тих, хто часто уникав молитви чи богослужінь. Зокрема, інколи розповідав історію про одних мандрівників, які одного разу, подорожуючи кораблем по великій ріці, попали у шторм. Тоді капітан запропонував їм ви кинути з корабля найважчі речі. І один священик викинув часослов, бо вважав, що молитовне правило часослова було для нього найважчим.
«Шкодую, що через різні повсякденні турботи ми ще так мало «взяли» в отця тої Божої благодаті». Ірина
Одного разу сильно отруїлась моя внучка, і лікарі не могли до кінця встановити діагноз. Тому нас ще скерували в дорослу поліклініку для додаткових обстежень. Проїжджаючи повз Центральну дитячу лікарню, пригадала собі, що в той час там служилась Літургія. Я запропонувала своїм зайти в цю каплицю і заодно попросити отця, щоб він помолився над хворою онукою. Ми піднялись до каплиці, у той час там служилась літургія і були люди. Пригадую, що моя онука була дуже виснажена і їй важко було на Літургії. Пригадую, як після завершення богослужіння отець Миколай вийшов зі святилища і запропонував громаді ще помолитись за мою онуку, яку ми мали після обіду вести до лікарні. Перед лікарнею ми ще заїхали додому, відтак онуку відвезли в лікарню. Проте, зайшовши того ж вечора до неї в палату, я побачила її веселою і бадьорою, а дочку радісною. Вона відразу мені сказала: «Бачиш, яку силу має молитва». Мені важко це все описати, але його молитви були для нас цінні. Шкодую, що через різні повсякденні турботи ми ще так мало «взяли» в отця тої Божої благодаті.
Саме на цьому місці 2 липня 1989 року єромонах Миколай Куць разом з іншими підпільними священиками та вірними встановили хрест, біля якого розпочалися богослужіння греко-католицької громади м. Самбора. Наприкінці 1989 року Божого на цьому місці було зведено богослужбову каплицю. У 1991 році Божому митрополит Володимир Стернюк поблагословив зведення собору Покрова Пресвятої Богородиці, адже на той час самбірська греко-католицька громада не мала храму в м. Самборі.
«Отець Микола вчив нас любові, взаємоповаги. Він ніколи не закликав до ворожнечі з іншими конфесіями», Степан ЧУМАЛО, завідувач стаціонарного відділення Самбірської міської дитячої лікарні
Наша перша зустріч з отцем Миколою відбулась у 1989 р., коли УГКЦ вийшла з підпілля. При першому знайомстві мене вразили його розумні інтелігентні судження про ситуацію в народі, українських Церквах, його глибокі переконання про те, що настане час, і в Україні здійсниться заклик Христа: «Щоб всі було одно». У ньому мою увагу привернуло те, що він скрупульозно дотримувався нашого українського обряду, не йшов на компроміси деяким «фанатам», за це йому часто доводилось нелегко. Коли отець Микола відійшов від собору Покрова Пресвятої Богородиці, ми запросили його служити у Самбірській дитячій лікарні, де раніше обладнали приміщення для каплиці. Відправа відбувалась два-три рази на тиждень та свята, і багато людей з міста Сам-бора та околиць приходили сюди. Мені випала велика честь допомагати йому своїм співом під час Богослужінь. Коли виникла можливість такого ж служіння і в Центральній районній лікарні, тоді наша делегація поїхала до Владики Юліана Вороновського з проханням поставити отця Миколу капеланом при Самбірській центральній лікарні (ЦРЛ). Під час свого служіння він багато зробив для катехизації хворих, працівників лікарні та парафіян храму святого Пантелеймона, який знаходиться на території ЦРЛ. Отець Микола вчив нас любові, взаємоповаги. Він ніколи не закликав до ворожнечі з іншими конфесіями. Ціле життя Отця Миколи було сповнене випробувань. Дуже символічно, що його поховано там, де він заложив початки відродження УГКЦ, а поховання біля хресної дороги - символізує нелегку дорогу життя, яку він пройшов.
«У нього не було дріб’язкових речей, усе мало вагу», Андрій і Олена ПОПЯТАКИ
Майже постійно допомагаючи отцю Миколі у богослужіннях як паламар, помітив одну річ - у нього не було дріб’язкових речей, усе мало вагу. Навіть те, як подавалось кадило, як відбувалось кадіння. Коли під час богослужіння співці неправильно промовляли слова, отець зупиняв богослужіння, виправляв їх і все починав від виправленого місця. Готуючись до кожного богослужіння, отець ретельно перевіряв устав, і якщо знаходив розбіжності, то завжди посилався на старші видання. Сказати, що він міг бути і священиком, і столяром чи кимось ще - це неправильно сказати. Одним словом, він був священиком на всі сто, людиною для служіння. Часто бувало, що його бесіди з людьми затягувались майже до півночі. Наприклад, приходить до отця якась людина зі своєю проблемою, щоб отець помолився, присядуть вони на хвилинку, а він як почне докопуватись до суті проблеми, то людина вже виходить майже мокра, бо бесіда може тривати й до двох годин. Пригадую, чого вартували його сповіді у час Посту. Дехто волів піти в іншу церкву, аніж мати довгі і навертаючі бесіди з отцем. Якщо ти приходив і бачив, що до сповіді зібралось тридцять людей, тоді ти не мав шансу того дня сповідатись. Інколи бувало, що сповіді затягувались за північ. Тим паче, що отець сповідав лише тих, хто готувався до цього.
Доповнюючи свого чоловіка, Олена пригадала слова їхнього молодшого сина, який, бачачи, як отець Микола йде в епітрахилі, сказав, що то «Бозя йде».
На що отець ствердно відповів і пояснив малому, що він несе Святі Тайни, щоб причастити одну хвору людину.
«Для мене та для інших хлопців, що росли в тій атмосфері та стали священиками отець Микола став своєрідним еталоном священства». о. Ростислав МЕЛЕХ, сотрудник Кадертального храму Пресвятої Тройці, м. Дрогобич
Будучи малим хлопцем прислуговував на Богослужіннях, які служив отець. Часто бував у його оселі і це напевно також вплинуло на мою духовну формацію, оскільки бачив як в його побуті гармонійно було поєднано те все, чого отець нас вчив.
Побут о. Миколи був дуже скромним, були звичайні і водночас необхідні речі. На Літургію в лікарні чи в далеке село, до хворого чи на інші потреби о. Миколай добирався з хати ровером або мотоциклом, незважаючи на те, що дорога чи погода могли бути різними. Хоча в цій домівці не було і натяку на достаток, проте ані я, ані інші хлопці ніколи не виходили звідси голодними. Отець дбав про те, щоб по завершенні молитви чи науки ми завжди були нагодовані і лише тоді відпускав нас додому. Але й тут ми не йшли з порожніми руками. Дбаючи про наш духовний розвиток отець завжди давав додому книжку чи брошуру для читання і роздумів на самоті, або ж образок зі святим та розповіддю про нього.
Пригадую, як до нього приходило дуже багато людей, які хоч по-різному ставились до релігії, проте відчули потребу у глибшій молитві. Отець дуже багатьох з них навернув (не раз бачив як після тривалої сповіді люди виходили із сльозами на очах та опісля цілком змінювали своє життя, ставали ревними християнами. Також було багато людей, які отримали зцілення через його молитви. Людям подобалось приходити до
його намоленої оселі. Після Літургії була проповідь, яка могла тривати дуже довго. Отець Микола чітко і зрозуміло намагався пояснити кожне слово із прочитаного уривка Євангелія. Свої роздуми він переплітав із висловами святих про дану тему та їхніми прикладами життя. Часом люди хотіли б пришвидшити кінець та всі чемно стояли і слухали проповідника, а в кінці все ж були задоволенні, що достояли, бо почерпнули багато простих, практичних порад щодо щоденного ведення християнського життя.
Отець знаходив час для кожного. Для тих, хто хотів глибшої розмови або просто звичайної поради. Для мене та для інших хлопців, що росли в тій атмосфері та стали священиками отець Микола став своєрідним еталоном священства.
«Інколи, у тяжких моментах життя, аж хочеться вигукнути: «Преподобний отче Миколаю, моли Бога о нас!». о. Тарас РИСЕЙ, капелан Самбірської центральної районного лікарні
Хтось колись сказав, що на світі нема людей, яких не можна було би замінити кимось іншим... Ясна річ, що погодитись із такою думкою важко. Однак після смерті отця Миколая Куця цей «хтось» мене почав дратувати якось по-особливому. Хотілося б його десь та й розшукати, поставити віч-на-віч із тим порожнім місцем, де колись яскраво горіла духовна зоря, і спитати: «Ну?
І кого зволите сюди заткнути на цей раз, пане?» Таких людей, як цей скромний ієромонах, сьогодні, згодіться, знайти дуже важко. Жаль, що ми це починаємо відчувати (і розуміти) лиш тоді, коли прощаємося у вимірі цього часу назавжди. Моє знайомство з отцем Миколаєм сягає початку 90-тих років минулого століття, коли я ще був зовсім малим хлопцем. Вже тоді цей духовний світоч дуже вирізнявся серед усіх священиків Самбірщини. Якийсь дивний. Гм... Не такий, як усі... Може, тому, що монах? Згодом збагнув, що і серед людей богопосвяченого життя він є справжньою білою вороною (з чорною іночеською відзнакою).
«Радикал-консерватор!» - таким отець Миколай міг видатись людям, які полюбили світ цей більше, аніж Царство Небесне. Однак, насправді, він був просто справжнім християнином. І це, найперше, виражалось у його мові. Коли приходив до цього духовного чоловіка в гості, щораз то більше пересвідчувався у тому, що він попросту не вмів і не міг спілкуватись не про Бога. Якщо Господь завжди був поруч нього, то і всі теми якось самі собою зводились до цього Центру. В руках довгобородого подвижника, зазвичай, завжди можна було бачити чотки. Ім’я Господа стало для отця Миколая основною поживою.
Тим не менше, протягом останніх шести років він часто скаржився на нестерпний біль. І, що головне, це не було страждання фізичне, ні! Його турбувала рана спільноти, зібраних в ім’я Ісуса Христа - Матері Церкви. «Щось потрібно робити, отче!» - часто говорив отець Миколай мені, бачачи, як метастази християнського розколу почали торкатися і нашого кутка. «Невже люди такі сліпі і не помічають, що там в овечій шкурі причаїлися вовки? Чому мовчать ієрархи? Доки так буде? Коли вже Церква Христова, нарешті, стане єдиною?» - запитував майже кожного разу. Однак, гадаю, що відповіді на ці та інші запитання він добре знав і без мене. А говорив так лиш для того, щоб передати вогонь небайдужості ще комусь із греко- католицького священства.
Варто зазначити і те, що у присутності цього Божого чоловіка зовсім не відчувався плин часу. Так би сидів біля нього і сидів. Достатньо просто дивитись на те, як горить свіча. І згорає до кінця. Десь за тиждень до його смерті, у мене виникло непереборне бажання ще раз навідатись до отця Миколая. Хоч вдома було дуже багато різноманітних побутових справ, однак, я відклав усе і не пошкодував. Просиділи ми з ним тоді за чудною духовною бесідою кілька годин підряд. Тепер думаю собі: «Господи, та це ж був справжній прощальний вечір! Дякую Тобі, Боже, за цей прекрасний дар!» Важко і порахувати, скільки добрих духовних порад дав отець Микола мені, грішному ієрею. За останні роки якось вже так повелося, що починати будь-яку більш серйозну справу без його батьківського благословення стало просто недопустимо. Відчувалось, що він не перестає молитися за тебе - ось і все. А тепер, вірю, цей праведний муж робить це безнастанно вже перед престолом Всевишнього. Інколи, у тяжких моментах життя, аж хочеться вигукнути: «Преподобний отче Миколаю, моли Бога о нас!». Амінь.
Із заповіту єромонаха Миколая КУЦЯ
«Моїм духовним чадам, найближчим і всім християнам в якості духовного заповіту залишаю виготовлену мною книжку «Здійснюйте ваше спасіння». Все, що в ній сказано, для того, щоб спастися, необхідно застосовувати в житті. А священиками залишаю моє слово: «Священик хай освятиться». Для вічного спасіння необхідно жити за правилами святої християнської православної віри. Мається на увазі віру і вчення святих апостолів, Отців сімох Вселенських Соборів. Християнам, щоб спастися, необхідно уникати як страшної і смертельної зарази - впливу поганства....
Я являюсь сином Української Греко-Католицької Церкви, яка в своїй суті є Православною. Наші предки, заключаючи унію з Римським Апостольським Престолом, не мали навіть найменшого наміру зрікатись православ’я. У цій Церкві я намагався жити православ’ям святих апостолів, святих Отців та Отців сімох Вселенських Соборів. Вважаю, що тільки таким, належним чином можливо спастися.
Всі ми повинні жити мрією об’єднання всіх українських християн в єдину Українську Церкву в канонічному єднанні зі всіма помісними Церквами: з Римським Апостольським Престолом, Константинопільським Престолом, з Московським патріархатом та зі всіма іншими помісними Церквами. Для того всі повинні докладати максимум зусиль, а Господь Бог поблагословить наші старання і посприяє тому, щоб наша мрія стала дійсністю».
