- Пане Володимире, чинна влада декларує свою побожність та водночас чинить насильство над ідентичністю нації. В чому причина такої невідповідності?
- Якщо дивитись на період нашої історії після здобуття Незалежності, побачимо, що український народ духовно й інтелектуально зростає. Для мене прикладом такого зростання стала Помаранчева революція. Я потрапив на Майдан разом із моїми колегами, повертаючись із виборчих дільниць в Одеській області та думаючи, що нас у Києві буде лише п'ятнадцятеро. Ми тоді й близько не сподівались, що людей, які відчують моральний обов'язок виступити проти фальсифікації виборів, буде набагато більше. Та виявилось, що таких групок, як наша, там було десятки тисяч.
У той час західні ЗМІ змальовували Україну песимістично: десять років Кучми, країна деградує... І не скажеш, що це була неправда – слушність такого погляду багато що підтверджувало. Наприклад, корупція, з якої наша держава є рекордсменом і досі. Але український контекст виявився значно складнішим, у ньому відбувались приховані процеси, які важко було помітити навіть людям, зануреним у це середовище.
Динаміка, якої ми набрали за часів Помаранчевої революції, зберігається й зараз. Люди стають більш зрілими та критичними, проте не озлоблюються. Наша політична еліта сьогодні повторює помилки московської влади вісім років тому, коли та хотіла залишатися активним гравцем на українському політичному полі, вважаючи, що політичні технології при достатньому фінансуванні зможуть цілком інструменталізувати український народ та його волевиявлення, але, як виявилося, прорахувалася.
Сьогодні українська влада, забувши чи не зрозумівши московський досвід, наполегливо намагається стати на ті самі граблі, що може бути для неї фатальним. Хоч вона й уважає, що тримає країну й суспільство під контролем. Я не думаю, що духовні цінності та прагнення, за які виступали учасники Помаранчевої революції, могли цілком вивітритись. Натомість, я би сказав, що вони сформували матрицю та структуру нашої свободи.
- Чи є в країні середовище, яке могло б переламати нинішню ситуацію?
- Я оптимістично дивлюсь на три середовища. По-перше, це бізнес, особливо середній і малий. Кожен із цих людей створив власну справу, яку любить, якій присвячує себе з ранку до ночі і якою не хоче поступатись. Ці люди мають смак до самостійності та успіху. Для багатьох із них корупція є необхідним злом, яке доводиться приймати. Та якби це зло зникло, вони не боролися б за його збереження. Підприємці просто делікатно штовхнуть корупцію в плечі, коли та відмиратиме, щоб вона впала. Я вважаю український бізнес набагато мобільнішим і здоровішим середовищем за політиків і чиновників.
Другий простір змін – громадські та неприбуткові організації. Тут, як і в бізнесі, діють принципи своєї справи та відповідальності за неї, за себе, за людей, із якими працюєш, за своє середовище. Я бачив добрі приклади, зустрічаючись у рамках Львівської бізнес-школи УКУ та Інституту лідерства та управління із представниками неприбуткового сектору з цілої України.
Третє середовище – це молоді люди віком від двадцяти до тридцяти, нове покоління, яке прожило більшість свого життя вже в незалежній Україні. Саме їх ми бачимо у наших літніх філософських школах.
- Чому саме філософська школа?
- З одного боку, вийти на ринок із назвою «літня філософська школа» здається не найвдалішою з маркетингового погляду ідеєю. Проте є велика зацікавленість цим проектом, і конкурс становить дві-три особи на місце. Переважна більшість тих, хто подає заявки на участь – мешканці Центру та Сходу України. Це студенти старших курсів, аспіранти, часом трапляються й молоді викладачі. Переважно гуманітарії, хоча не всі. Ми не ставили умовою участі навчання на філософському факультеті, адже школа є міждисциплінарною. Для мене школа стала свідченням того, що в Україні підростає покоління молодих людей, які активно шукають простір та контекст для інтелектуального та світоглядного росту. УКУ ще не є столітнім університетом і сама школа відбулася лише чотири рази, тож люди приїжджають сюди не через те, що хочуть передусім стати учасниками якоїсь рейтингової чи брендової події.
- У чому ж тоді секрет такого успіху?
- Частково успіх залежить від нас, від того, що і як ми пропонуємо. Частково – від учасників школи. Ці молоді люди виразно і глибоко приймають той факт, що це їхня земля, їхня країна. Для них це зрозуміло і просто: вони народились тут, а не в Білорусі, Австралії чи Радянському Союзі. Вони хочуть бути володарями цієї землі. Уважають, що живуть в одній великій країні, хоча ця країна по-своєму дроблена: десь Різдво святкують, а десь лише знають про те, що є таке свято, хтось говорить українською, хтось – російською, а кожен, зрештою, знає обидві, десь ріки, а десь гори. І їм цікаво жити в такій насиченій культурі, яка в іншому регіоні обертається іншою, часто по-справжньому автентичною стороною.
Якщо старшим людям, які половину чи дві третини життя прожили за радянської влади, поставити запитання «що робити, якщо Союз повернеться?», вони починають міркувати, трактуючи це запитання як нормальне, адекватне й варте роздумів. Для молодого покоління це дике, не зовсім зрозуміле й навіть дурне запитання. Молодь має моральний та інтелектуальний простір, у якому страхи, пов'язані з поверненням минулого, її оминають, не заважаючи рухатись уперед. Натомість, більш зрозумілим для неї є питання «чи задоволений ти рівнем життя у своїй країні?» та «якою ти би хотів бачити свою країну і що для цього ти готовий зробити?». Молоді люди, які стають учасниками нашої філософської школи, відкриті як на простір інтелектуальної дискусії, так і на дію, вчинок. А така постава є важливою передумовою творчого та будівничого характеру літньої школи, а, зрештою, її привабливості та успіху.
- Ви говорите про Помаранчеву революцію як вияв громадянської позиції і про молодь, яка намагається брати участь у житті країни. Тим часом старше покоління часто звинувачує молодь у пасивності, в тому, що вона обмежується «революціями в інтернеті»...
- Я не готовий заперечувати ці закиди, та хотів би відзначити, що ситуація є складнішою й багатовимірнішою, ніж видається на перший погляд. Досвід, який ми з колегами здобули за п'ять років роботи філософської школи, дає цінну поживу для роздумів. До нас приїжджають молоді, енергійні, зацікавлені люди – за всі роки не було жодного, хто б приїхав, був зарахований, а потім «вивітрився», щоб тиждень гуляти Львовом або залагоджувати власні справи. Це не формат радянської конференції, який дотепер зберігся у багатьох вишах. Тут усе інакше – учасники школи з ранку до вечора слухають лекції, потім самі читають якусь літературу, дискутують у групах. І жодного поліцейського режиму.
Щороку до нас на філософську школу подаються близько сотні молодих людей. Як правило, це щороку нові особи, хоча трапляється з десяток тих, хто подає заявку повторно. З них двадцять п'ять стають учасниками школи. Можливо, соціолог би сказав, що це мізерна вибірка. Але наш університет постав завдяки тому, що свого часу одна людина глибоко і творчо відчитала своє покликання і вмотивовано та жертовно відгукнулася на нього, зробивши свою справу дійсно справою багатьох однодумців. Я веду до того, що в суспільному просторі числа часом не є такими критичними, якими видаються. У бізнесі великі справи теж починаються з ініціативи однієї людини, до якої згодом долучаються інші.
До того ж, між учасниками нашої школи твориться мережа спілкування. Коли на минулорічній школі в перший вечір учасники представлялися, одна з дівчат сказала: «мені порадила приїхати сюди моя товаришка». Потім я зауважив, що 80% слухачів використовує дивну формулу: «мені сказали, що я тут мушу бути; мені порадив викладач, знайомий» тощо. Якщо вони радять одне одному відвідати філософську школу, а не піти на футбол чи риболовлю, це свідчить про їхню відповідальність за іншого і небайдужість до його чи її долі. А це вже ознака формування своєрідного кола комунікації, частина невидимих суспільних процесів, яких ні журналісти, ні соціологи відразу не побачать. Це дає надію.
- Кажуть, що в Україні бракує еліт, які могли би стати альтернативою чинній владі. Натомість, коли моральні авторитети виступають із критикою дій владної верхівки, певні суспільні середовища реагують на ці заяви скептично, якщо не цинічно. Отже, суспільство не приймає цієї еліти?
- У нас забагато недовіри у просторі спілкування. Адже радянська система змушувала людей бути у стресі та у страсі недовіри. Не можна було довіритись навіть сусідові, не кажучи вже про державні структури або правоохоронні органи. Страх перед ближнім, мабуть, дуже сильно в'ївся у нашу ментальність. Тому тепер ми маємо суспільство, яке не звикло довіряти. Поки не переборемо в собі цю недовіру, великого поступу не буде.
Явища, які ми пояснюємо соціальною апатією, цинізмом та ігноруванням суспільного служіння, також походять від невіри в те, що політик або громадський діяч може справді дбати про суспільне благо. Тому людина, яка щиро висловлює якісь думки чи пропозиції, може у відповідь отримати шквал цинічних і дошкульних стріл: публіка сприймає це як лицемірство, звичне для публічних осіб у нашій країні. Корупція цементує ці проблеми, створюючи умови для процвітання лицемірства. Наприклад, коли викладач на іспиті дає студентові розгорнуту книгу, і той розуміє, що повинен повернути книгу з купюрою між сторінок. Або той факт, що сума, яка дорівнює трьом державним бюджетам України, була перерахована в офшори. Частина цих грошей, можливо, повернеться сюди у вигляді неофіційних виборчих бюджетів. Ми всі розуміємо, що тіньовий сектор економіки формується тими ж державними структурами, які формують «білий» бюджет. Усе це творить контекст, у якому борсається країна.
Але я вважаю, що ситуація крок за кроком може змінитись. Система, побудована на страху й недовірі, - а наша влада дуже перелякана, хоч і бажає виглядати сильною, - не протримається дуже довго. Уявіть, як почувається політик, який перекуповує у парламенті інших, які вже безліч разів міняли свої орієнтири за гроші. Він не знає, наскільки лояльні до нього ці люди, чи люблять вони його, чи готові на якісь жертви заради нього. Що буде, якщо хтось запропонує їм більшу суму, вигідніші або цікавіші умови? Це страшно – мати людей, яких ти лицемірно називаєш своєю командою, але без жодного командного духу, відданості, згуртованих лише страхом. А страх – не той чинник, що працює на довгу перспективу. Все це посиплеться.
- Але влада – це певною мірою відображення стану громадянського суспільства...
- Так, тому влада вже зараз має внутрішні проблеми та виклики, а з часом їй ставатиме дедалі важче втриматися. Її саморефлексія та самосприйняття ставатимуть дедалі більш хибними. Натомість у середовищі, відображенням якого є влада, є перспектива для змін.
- Як за таких умов повинні діяти засоби масової інформації?
- Беручи до уваги те, що ми маємо доволі зрілу й освічену аудиторію, журналісти можуть, з одного боку, простимулювати великі зміни. З іншого боку, вони можуть їх заблокувати. Замовні матеріали та дезінформація знижують довіру до медіа, адже з філософської точки зору люди є налаштованими на пошук правди. Ми не хочемо чути легенди, коли йдеться про реальне життя та події, бо часом у захопленні драматичними історіями із сенсаційними сюжетними поворотами губиться істина. Деякі журналісти почуваються в цьому середовищі комфортно, перетворюючи новини на серіал: учора було цікаво, було багато сюжетних поворотів, а сьогодні буде ще карколомніше, бо нам таке розповіли! Й це небезпечно, бо може знеохотити багатьох до невпинного пошуку істини.
Тим часом, тонко розуміючи та відповідаючи на внутрішнє прагнення людини знати правду, можна переламати наявну систему. Журналіст – саме та людина, яка може розповісти історію цікаво, інтелігентно, правдиво, шануючи аудиторію й розуміючи, що говорить із освіченою людиною, спроможною зробити висновки й мати власний критичний погляд. За такого підходу ЗМІ можуть бути феноменальною силою, особливо в сучасному світі, який дає стільки різноманітних приводів і можливостей для комунікації.
- Попереду виборча кампанія. Часто в агітаційних промовах політиків можна почути заклик до вияву громадянської позиції. Що, на вашу думку, вони вкладають у ці слова?
- Кожен, звісно, вкладає в них щось своє. Зараз, коли навколо так багато лицемірства, єдиним посилом, який за цим стоїть, може виявитись банальне «голосуйте за мене!». Це принизливо, бо якщо журналіст сприймає свою аудиторію як таку собі всеїдну істоту, здатну поглинати все, що їй підкидають, то політики тим паче ставляться до виборців без належної пошани. Мабуть, для людей, які входять у політичний простір, слово «служіння» є диким і незрозумілим. Але ж ті, хто йде в політику, повинні потрапляти туди саме з цією метою! На жаль, насправді про це не йдеться. Політики можуть користатись будь-якою риторикою, навіть риторикою служіння, але це будуть порожні слова. У людей, які це бачать, стає дедалі більше.
- Як на практиці втілюються засади християнської моралі в процесі формування суспільних еліт?
- Моральні цінності найкраще втілюються не на словах, а в реальному житті. Формат свідчення життям у цьому випадку є найкращим. Можна написати депутатові такий блискучий виступ, на який би не спромоглися й Платон з Арістотелем, але, якщо це лише текст, якщо він не прожитий, не народжений з самого нутра, у ньому немає свідчення, тоді слова зависають у повітрі. Не стається нічого, що спонукало б іншого до поступу. Хоч скільки ця особа виступає на публіці, та, якщо вона живе й добре чується в корумпованому середовищі, навряд чи наявні в текстах християнські цінності, блискуча риторика, есеїстика чи логічність викладу вплинуть на аудиторію. Якщо ми розуміємо, що речі, які чуємо з уст людини, не збігаються з її способом життя, поступу не буде. Альтернатива полягає в тому, що молодь повинна бачитись, зустрічатись, дискутувати з людьми, які живуть і діють по-іншому.
- Наприклад?
- Коли я бачу людину, яка живе і діє чесно, мене може захопити моральна цінність чесності. Коли бачу людину, яка по-справжньому любить мене чи когось іншого, можу оцінити любов. Коли бачу моральні принципи, втілені у вчинках інших людей, це може стати чинником, який змінить мене. Доки я чую слова, правила чи принципи, за якими не стоїть конкретна дія і реальний вчинок, який говорить про втілення цієї якості, рух буде мінімальним. Та щойно в медійному чи політичному просторі з'явиться хтось, чиї слова та вчинки не розбігатимуться, він стане потужним чинником змін для багатьох людей.
Але це передбачає і певну жертовність. Аби сьогодні стати «іншим» в українському політичному контексті, треба докласти великих зусиль. Якщо людина є «білою вороною», вона мусить чимось пожертвувати – владою, статусом, комфортом чи навіть своїм життям. Моральний приклад, який походить від її жертви, змінить інших людей.
- У чому ж тоді полягає жертва співзасновника Apple Стіва Джобса, який став іконою для молоді?
- Не знаючи особисто людини, годі оцінити глибину та повноту її морального життя, однак очевидно мені, що своїм життям і досвідом Стів Джобс виразно свідчив про певні цінності. Цікавим є те, як він говорив про смерть, уже ведучи боротьбу з раком і знаючи, що йому залишилось недовго. Людина може по-різному зреагувати на факт наближення смерті. Позиція Джобса в цій ситуації була, щонайменше, мужньою та переконливою. Це не була втеча чи зрада ідеалів. Він прийняв цей факт, і це не зруйнувало його, а дало змогу жити далі попри усвідомлення, що кінець близько. Це той приклад, який змушує кожного замислитись над власною поведінкою в подібній ситуації. Людина, яка має мільярди, належить до клубу тих, хто панує над цим світом, віч-на-віч зустрічається зі смертю. Висновки, які ми почули від Джобса, можуть надихнути на багато звершень.
- Цьогорічна філософська школа присвячена проблемам особистої та суспільної відповідальності. Отож, громадянська позиція: де дія, де страх, а де справжня мужність?
- Єдиний спосіб подолання надміру страху й недовіри в суспільстві – відкриватися до спілкування, до нових стосунків. Християнство має дуже цікаву традицію побудови стосунків, які зміцнюють і лікують душу, відкриваючи людей до взаємності. Наш внутрішній страх, пов'язаний із драматичним чи травматичним досвідом, вивітрюється, коли ми знаходимо когось, хто висловлює нам свою підтримку й розуміння, пропонує допомогу і захист, зрештою, свою любов. Адже людина з дитинства шукає заспокоєння, розради, захисту від небезпек, передусім у материнській любові. Це технологія руйнування страху. Сам він не минає. Поки ми залишаємось із ним наодинці, ми не можемо його розвіяти, можемо лише прикопати чи приспати, аби нам не дошкуляв. Але він усе одно вилізає назовні. Думаю, влада зараз також бореться з таким страхом. Люди, що оточують наших можновладців, не ті, перед якими хотілося б відкриватись. Вони лише чекають вияву слабкості, аби з'їсти. Тому політикам доводиться боятись на самоті.
- Отже, любов і є дією та справжньою мужністю?
- Так, бо іншого способу протидії страху немає. Ця протидія може починатись із взаємної відкритості до іншої людини, поруч із якою ти почуватимешся затишно, захищено й комфортно, й даватимемо їй те саме. Взаємність стосунків є глибокою й дуже важливою річчю. Часто моральний і психологічний комфорт людини потребує певної жертви від іншої, яка його творить. Успіх нашої держави й країни залежить від того, чи вдасться нам зрозуміти цю хімію й механіку міжособових стосунків на всіх рівнях – від родини до спільноти. Саме ці щирі стосунки, виповнючи простір нашого спілкування, є фактором радикальної моральної зміни.
Розмовляла Любомира РЕМАЖЕВСЬКА
