SDE

Митрополит Андрей Шептицький і рух ОУН-УПА

№7 (209) липень 2012 _ Ігор БРИНДАК
Друк E-mail
Архівне фото
Митрополит Андрей (Шептицький)
Взаємини Митрополита Андрея Шептицького з організованим українським націоналізмом до сьогодні залишаються малодослідженою сторінкою у вітчизняній історії. Як правило, довший час вивчення цього питання політизувалося. Настав час розглянути його чисто з історичної перспективи, не вдаючись в емоції.

У радянський час в антикатолицьких публікаціях було прийнято постійно писати про співпрацю Української Греко-Католицької Церкви і особисто Митрополита Андрея Шептицького, з, як тоді говорили, українськими буржуазними націоналістами. Дуже часто УГКЦ і ОУН навіть було прийнято ототожнювати. Загалом таке уявлення в більшости людей залишається і до сьогодні. І то серед тих, які негативно ставляться до ОУН і УПА, і тих, хто сприймає їх позитивно. З іншого боку – в українській діаспорі і почасти уже в незалежній Україні з'явилася протилежна крайність – вважати Митрополита Андрея Шептицького послідовним противником ОУНУПА. Насправді дійсність була набагато складнішою. Щоб зрозуміти її, спочатку звернемося до історії. Отже, коли добігла до кінця І світова війна, українці, як під пануванням Росії, так і під пануванням Австро-Угорщини, вирішили відновити свою державність. І почалися національно-визвольні змагання в роках 1917-1920, які закінчилися для українців невдало. Україна була розділена між чотирма державами: Радянським Союзом, Польщею, Румунією і Чехословаччиною. Однак багато людей хотіли боротьбу продовжувати. І ті, які вибрали збройний шлях у 1920-муроці, створили українську військову організацію, у 1925-му році було створено ЛУН – Легію Українських націоналістів, 1926 – СУНМ – Спілку української націоналістичної молоді, і, нарешті, в 1929 році у Відні ці організації об'єдналися в ОУН – Організацію українських націоналістів. До 1939 року ця організація в основному провадила антипольську діяльність, вдаючись до диверсій і терористичних замахів. Діяла вона, ясна річ, нелегально. З 1939 року ОУН починає провадити боротьбу проти радянської влади, яка тоді прийшла в Західну Україну (окремі антирадянські акції ОУН провадила і раніше, але вони були несистематичні). У 1940-му році в ОУН відбувся розкол на ОУН-Мельника (мельниківці) і ОУН-Бандери (бандерівці). Обидві фракції ворогували між собою, вдаючись і до насильницьких дій. На початку радянськонімецької війни обидві ОУН, розраховуючи на німецьку підтримку, створили при німецькій армії свої відділи, з яких найбільш відомими стали батальйони «Нахтігаль» і «Ролянд». 30-го червня було створене Українське державне правління на чолі з Ярославом Стецьком, яке проголосило відновлення української незалежности. Однак нацистська влада не визнала незалежності України, заарештувала Я. Стецька і його уряд та розпочала репресії спочатку проти бандерівців, а пізніше проти мельниківців і загалом проти українського населення. Тому обидві ОУН були змушені перейти на нелегальне становище. У 1942 році ОУН (б) бандерівці почали створювати на Волині збройні партизанські відділи, з яких згодом утворилась Українська повстанська армія. Варто зауважити, що УПА включила в себе не тільки бандерівців, але й людей різних партійних орієнтацій, тобто фактично стала понадпартійним формуванням. Вона провадила збройну боротьбу проти німецької окупаційної влади, радянських партизанів і польської Армії Крайової. Стосунки з цією армією переросли в українсько-польський конфлікт 1943-1944 років, який характеризувався проявами надмірної жорстокості з обох сторін. Після закінчення ІІ світової війни УПА ще майже десять років воювала проти Радянського Союзу.

Що стосується релігії, то український націоналістичний рух не вважав себе рухом ані клерикальним, ані антиклерикальним, хоча якщо у своїх програмних документах згадував про релігію, то лише в позитивному контексті. Варто нагадати, що ряд керівників цього руху вийшли з родин священиків (Бандера, Ленкавський), або належали в дитинстві до церковних організацій (Стецько, Шухевич). Водночас у деяких програмних документах ОУН (зокрема, у відомому Декалозі) містились речі, які дуже контрастували з християнським вченням. Такі, наприклад, як обожнювання нації, проповідь ненависти, переконання, що ціль виправдовує засоби і т. ін. Також у довоєнні роки вагомий вплив на націоналістів мала творчість Дмитра Донцова. Особисто він сам ані до ОУН, ані до УПА ніколи не належав. По війні деякі з оунівців навіть критикували його, але в 20-30-ті роки серед націоналістично налаштованої молоді він мав неабияку популярність. У виданій 1926 року книжці «Націоналізм» він заявив, що націоналізм має бути аморальним. Варто зазначити, що і в самій ОУН вчення Донцова сприймали неоднозначно. Після війни деякі оунівці критикували крайнощі його ідеології (Див. Мартинець Володимир, «Ідеологія організованого й так званого волевого націоналізму»., Вінніпег - 1954). Зрозуміло, що і Церква аж ніяк не могла толерувати ці речі.

Дотепер писалось про історичну ситуацію. Тепер - конкретніше про ставлення митрополита. Після публікації 1926 року книги Д. Донцова «Націоналізм» у церковній пресі розпочалася полеміка навколо неї, як правило, з критичною оцінкою. Митрополит Андрей особисто оцінки не дав, але якщо звернутись до його пастирських послань, написаних пізніше, то можна побачити критику «аморальности» в політиці і в націоналізмі, що непрямо можна зрозуміти як критику донцовства (Див. Ісаїв Петро, «Причини упадку Української держави в княжі і козацькі часи".,Рим-1975, ст. 81).

У 1929-1930 роках УВО-ОУН провели в Галичині ряд диверсійних актів. Польська поліція і військо натомість під приводом боротьби з тероризмом влаштували так звану «пацифікацію» – громили українські установи, робили наїзди на села, де влаштовували масові побиття людей. Від цієї пацифікації постраждали в основному невинні люди, які не мали жодного стосунку не тільки до саботажу, але й взагалі до ОУН. З цієї причини 30 жовтня 1930 року Митрополит Андрей та інші українські єпископи написали пастирське послання із засудженням пацифікаціі. Водночас у цьому листі був заклик до народу не слухати тих, хто закликав до саботажу та насильницьких дій. Саме спираючись на цей факт, багато дослідників схильні вважати засудженням дій УВО-ОУН з боку Митрополита Андрея. Однак це поспішний висновок. Вся справа в тому, що в той час громадськість Галичини ще не знала, хто влаштовував диверсії. У пресі і на різних зібраннях поширювались чутки, що за цим стоять комуністи, а також була думка, що це, можливо, влаштувала сама поліція, щоб мати привід до репресій. Всі ці підозри були висловлені і в пастирському посланні. У 1932 р. Митрополит видав «Послання до української молоді». У ньому дуже схвально говорилося про патріотизм, національну свідомість, готовність на жертву, але водночас там містились такі слова: «Любов не може йти в парі з ненавистю, бо ненависть чим більше звершена, тим більше з любови робить якийсь егоїзм. Можна своїх прав боронити і своїх прав доказувати, але не шляхом ненависти до других людей... а маєте ще й ту хибу, що свої гадки і свій спосіб бачення речей надто часто хочете накинути іншим навіть часом засобами насильства і сліпого терору». (Цит. за «Церква і суспільне питання», т. 2, кн. 1, Львів, Місіонер-1998 р., стор.358-359). Хоч жодної ідеології чи організації не названо, все ж було зрозуміло, що малось на увазі. Надзвичайно різкий лист проти націоналістів, або, як їх ще назвав сам Митрополит, «українських терористів», був випущений ним 2 серпня 1934 року після вбивства директора Львівської гімназії Івана Бабія. (Там само, стор. 479) «Дрож жаху потрясла цілим народом» – це перші слова з послання. У листі виконавці й організатори цього акту прямо названі терористами, звинувачуються у злочині і підступі. Видаючи часами проти оунівців досить різкі послання, Владика Андрей ніколи не відсторонювався від них цілковито. Зокрема, у часописі «Мета» за 10 квітня 1932 року була поміщена стаття Митрополита Шептицького «УКС і політика», у якій він писав наступне: «Католикові можна належати до будь-кого партійно-політичного угрупування, програма якого не суперечить католицькій вірі й етиці, а отже, може бути: монархістом, консерватором, демократом, угодовцем, в окремих виняткових випадках навіть екстремістом» (цит. за Олег Єгрешій, «Єпископ Григорій Хомишин»., Івано-Франківськ, «Нова Зоря»-2006, стор. 81.) Екстремістами в той час були хіба що оунівці. Також відомо, що Митрополит взяв до себе на роботу полковника Андрія Мельника, котрий після виходу з ув'язнення (1928 р.) ніде не міг знайти праці. При Шептицькому Мельник виконував обов'язки головного наглядача митрополичих лісів. Також з ініціативи Митрополита у 1933 Мельник році став головою КАУМ (Орли) – Католицька акція української молоді (Орли).

Тепер перейдемо до періоду ІІ-ї світової війни. Загальновідомим є те, що Митрополит Андрей схвально зустрів 30-го червня Акт про відновлення української державності, який проголосив уряд Я. Стецька (фактично це був уряд ОУН (б)). 7 липня 1941 року Митрополит вислав лист до полковника Андрія Мельника, де писав, зокрема, наступне: «Ціле українське громадянство домагається, як умову конечно потрібну, Вашого порозуміння з Бандерою та зліквідування так страшно шкідливого для української справи роздору» (Цит. за «Церква і суспільне питання», т.2, кн.2, Львів-«Місіонер», 1999 р., стор. 925). Але, на превеликий жаль, його заклики ні до чого не привели. Надалі у зв'язку з початком німецького терору і переходу ОУН на нелегальне становище про свої взаємини з цим рухом Митрополит старається не виказувати в письмовому вигляді. Тому багато що з того часу залишається нез'ясованим. Недостатньо дослідженою темою залишається історія капеланства в УПА. Відомо, що капелани були, знаними є імена деяких з них. Але на підставі яких рішень їх скеровували у загони повстанців, згідно з якими інструкціями діяли?.. Наразі це залишається темою для досліджень. Чи посилав цих капеланів Митрополит Андрей? Він особисто сам письмових свідчень не залишив. Однак існує лист-подяка Митрополиту від офіцерів куреня Є. Коновальця від 13 березня 1942 року, в якому вони дякують за присланого священика (Див. там же, стор.968-969). Серед тих, хто підписав цей лист, є прізвище Романа Шухевича. Відомо також, що під час нападу військ НКВС у жовтні 1944 року на старшинську школу УПА «Олені» серед загиблих числився єромонах Рафаїл Хомин, який належав до монахів-студитів. Ігуменом студитів тоді був брат Митрополита отець Климентій Шептицький. До речі, в Унівській студитській лаврі існував підпільний шпиталь, де лікували повстанців. Навряд чи отець Климентій міг здійснювати всі ці заходи, не порадившись зі своїм братом-митрополитом. Водночас, подаючи повстанцям допомогу, Митрополит не припиняв критики, якщо вони переступали межі Божого закону. Зокрема відоме його послання «Не убий» від 11 листопада 1942 року стосувалося не тільки терору нацистів. У ньому був розділ 12 «Вбивство брата-громадянина», який явно натякав на «розбірки», що їх вели між собою бандерівці й мельниківці. У листопаді 1943 року в розпал українсько-польського конфлікту українські владики на чолі з Митрополитом Шептицьким випустили послання, яке називалося «Про моральне спустошення народу». У ньому, зокрема, говорилося: «Прокляттям нашого часу є те, що в часі війни розмножилося серед людей душогубство, через яке тисячі без вини сходять із цього світу... Очевидно, осуджуємо кожне душугобство, хто б його не поповнив, осуджуємо злочини, жертвами яких є ми, і ті злочини, яких би допустились наші люди». (Цит. за "Церква і суспільне питання", том 2, книга 1, Львів, «Місіонер»-1998 р., стор. 546-547).

Багатьом позиція Митрополита Андрея Шептицького стосовно українського націоналізму може видатись нелогічною і суперечливою. З одного боку, він засуджував націоналістів, а з іншого – підтримував. Насправді жодної суперечності тут немає. Митрополиту було притаманне дуже об'єктивне бачення речей. І світ він сприймав не лише в чорно-білих кольорах. Він прекрасно знав становище свого народу, який втратив державність і знаходився під владою чужинців. Тому й розумів тих людей, котрі зі зброєю в руках хотіли захистити свої національні права. Але з іншого боку, його християнські переконання не дозволяли закривати очі на різні крайнощі як в теорії, так і в практиці. Отже, немає тут жодної суперечності. Митрополит діяв так, аби всебічно захистити християнські й національні цінності. Цього, можливо, нам вартувало б навчитися сьогодні у славного мужа нашої Церкви.

Про часопис
"Жива вода" – єпархіальна газета Самбірсько-Дрогобицької єпархії – заснована у травні 1995 року Божого. Часопис є щомісячним виданням, тираж якого складає 5800 примірників.  Із сторінок газети читач дізнається про актуальні новини церковного життя як в Україні, так і світі. Автори часопису роздумують над богословськими питаннями, діляться дослідженнями на історичну та суспільну тематики. Часопис друкує послання Глави УГКЦ та правлячого архиєрея, а також офіційні загальноцерковні та єпархіальні документи.

Редактор:
о. Михайло БУЧИНСЬКИЙ

Адреса:
вул. Трускавецька  2
м. Дрогобич, Львівська обл.
82100 Україна

Тел.: +380324453034
Ел. пошта: zvoda@sde.org.ua

^ Догори