«Служіння у підпіллі стало для мене школою великого духовного досвіду»
- Преосвященний Владико, промислительно ювілей Самбірсько-Дрогобицької спархії співпав із Вашим особистим ювілеєм. Як можете охарактеризувати той період, коли наша єпархія лише починала своє становлення, а Ви тоді душпастирювали ще як священик?
- В Самбірсько-Дрогобицькій єпархії я народився, тут починалось моє священиче служіння... Мені доводилось робити свої перші священичі кроки в момент виходу нашої Церкви з підпілля. Особливо добре я пам'ятаю Самбірський, Старосамбірський райони та місто Дрогобич. Пригадую, що у 1988-1991 роках, ще коли Україна була у складі Союзу, на Старосамбірщині богослужіння звершувалися відкрито тільки у селах Тернава та Стара Сіль. Доводилось служити й в інших місцях, зокрема у місті Хирові... Нелегко тоді було, державні органи слідкували, намагалися залякати... За таких непростих обставин надихали до душпастирювання сотки і тисячі вірних греко-католиків, які збиралися на підпільні богослужіння. Це було прекрасною нагодою для проповіді. Ми проводили катехизації сотень дітей і молодих людей, сповідали, причащали, вінчали, хоронили... Одним словом, це був час великого духовного досвіду.
- Які події із тих, що відбувалися на зламі 80-х і 90-х років минулого століття, запам'яталися Вам найбільше?
- Цей період залишив у пам'яті досить яскраві спогади. Найбільше запам'яталися щирість і ревність віри греко-католиків. В кінці 80-их, коли я був молодим священиком, ще існував радянський режим, наша Церква була заборонена, греко-католиків переслідували... Плекати і розвивати свою віру доводилось підпільно. Це не було легко, але це мобілізувало. Людина знала, на що йде... Її віра була щирою, випробуваною труднощами та небезпеками. Крім того злам 80-х і 90-х років – це також період поступового виходу нашої Церкви з катакомб, який супроводжувався велелюдними богослужіннями, процесійними ходами... У народі дуже відчувалося вболівання за власну Христову віру прадідів, готовність захистити її ціною не лише власних незручностей, але й свободи та навіть життя.
Зараз ми маємо більше храмів, розбудовані церковні структури, але при всьому цьому важливо не втрачати тієї ревності кінця 80-их-початку 90-их, не стати «літеплими» у практикуванні віри, не заспокоїтись, не перетворитись на сіль, що звітріла (пор. Мт.5,13).
«Владика Юліян Вороновський показав приклад всецілої посвяти Богові»
- Історія назавжди зафіксувала той факт, що першим Єпископом Самбірсько-Дрогобицьким був Владика Юліян Вороновський? Чи можете пригадати першу зустріч із ним. Що найбільше вразило Вас у його особі, якщо проаналізувати роки спільного архипастирського служіння?
- Владику Юліяна я вперше зустрів під час відвідин митрополита Володимира Стернюка у 1987 році. Згодом наші життєві шляхи перетиналися часто. З 1989-го ми регулярно спілкувались, коли я ще священиком душпастирював на Старосамбірщині та Хирівщині, а пізніше в Дрогобичі. Згодом у 2005 році владика Юліян звернувся до проводу отців-редемптористів з проханням відпустити мене до Самбірсько-Дрогобицької єпархії та призначив мене протосинкелом. Згодом я став єпископом-помічником... Тоді спілкування та співпраця стали ще тіснішими.
Якщо поглянути на життя Владики Юліана, то зразу зауважується його всеціла посвята Богові. Він повністю довіряв Божому Провидінню і любив повторювати: «Бог це все якось розв'яже». Під час свого нелегкого життя та насиченого душпастирського служіння Владика зумів підтримувати у собі погідний, мирний лик душі. Хто зустрічався з Владикою Юліаном, той знає, що він був Мужем Молитви. Водночас в його особі маємо живий приклад того, як молитва виливається в активне й ефективне душпастирювання, бо за сімнадцять років свого архиєрейського служіння у Самбірсько-Дрогобицькій єпархії владика зробив багато: освятив близько 150 новозбудованих храмів, рукоположив понад 200 священиків. Він заснував Дрогобицьку духовну семінарію та Катехитичний інститут, щоб забезпечити новостворену єпархію священнослужителями, катехитами, дяками та регентами....
- Часто духовних осіб запитують про покликання до священства і чернецтва. Що, на Вашу думку, є визначальним у цьому? Зокрема, якщо брати під увагу пережите Вами?
- Згадаймо євангельську притчу про таланти, які пан роздає, очікуючи, щоб його слуги розвинули їх... Кожне покликання, як і талант, є Божим даром. Завданням людини є, по-перше, відчитати його у собі, а по-друге – не закопати, не загубити, а розвинути і примножити. В цьому й полягає відповідальність за власне покликання.
Додам, що не варто обмежувати термін «покликання» лише до священичого чи монашого стану. Якщо кожен із нас усвідомить свій рід заняття як покликання, то й ставлення до нього буде відповідальнішим... Що ж стосується покликання до монашества чи священства, то це – особливий Божий дар. Монаше життя чи священиче служіння є високим покликанням, а тому вимагають особливо уважного ставлення до богоспілкування, до життя, яке постійно стремить до досконалості. Дякувати Богу, в нашому народі не бракує зараз покликань до священства. Проте ми завжди маємо молитись за них, бо це – велике духовне багатство для народу.
- Історія УГКЦ знає дуже багато випадків, коли задля зростання рівня освіченості юнаки або й навіть поважні за віком мужі були на закордонних студіях. Наскільки важливим такий досвід є тепер, коли в Україні відновлено діяльність духовних навчальних закладів, які були зачинені свавільним атеїстичним режимом, і створено нові, зокрема у Дрогобичі?
- Я переконаний, що священик має бути добре освіченою особою, особливо тепер, коли сучасний світ ставить перед ним високі вимоги. Тому, звичайно, навчання в закордонних освітніх закладах може бути дуже корисним. У свій час нашій Церкві дуже допоміг християнський Захід, бо за умови, коли в Україні відчувався брак добре освічених духовних осіб, УГКЦ мала можливість посилати своїх вірних на закордонні студії. Зокрема, я також скористався цією нагодою. Ще в радянські часи я готувався до священства в підпільній семінарії. Ми тоді отримували непоганий вишкіл, але, звичайно, що це не могло зрівнятися з систематичною університетською духовною освітою, яку зі зрозумілих причин тоді не можна було організувати. Тому на початку 90-их я радо скористався з пропозиції Блаженнійшого Івана Любачівського продовжити навчання в Римі. Це був гарний досвід... Ми й зараз надсилаємо за кордон багато осіб для здобуття знань. Проте, думаю, що інакше й не може бути, слід робити акцент в першу чергу на розбудові високого рівня духовної освіти в Україні.
На даний час на закордонні студії ми висилаємо осіб, що вже закінчили певний етап навчання в Україні. Переважно це – випускники семінарій, молоді священики, які їдуть за кордон здобувати наукові ступені. Думаю, що це дуже правильно, і за межами України можуть вчитися тільки ті, хто вже утверджений у власній церковній традиції, а тому не наражатиметься там на небезпеку, а тільки розширить власний кругозір, збагатить своє бачення, здобуде спеціалізацію у якісь науковій ділянці... Підсумовуючи, скажу, що добре на цю тему висловився наш поет: «І чужого научайтесь, і свого не цурайтесь».
«Католицька Церква прагне відновити християнське обличчя Європи»
- Апостол Павло, пропові-дуючи в атенському Ареопазі, старався промовляти до греків, знаючи про їхнє уподобання в ідолопоклонстві. Водночас, він вказав на присутній там жертовник «незнаного Бога», якого вони почитали. Як Церква тепер може достукатися до свідомості, торкнутися душі пересічного європейця чи, скажімо, американця, закликаючи до покаяння, проповідуючи воскреслого Христа, враховуючи нові виклики, зважаючи на нові небезпеки, які чигають над сучасною людиною? Як розповісти цивілізованим людям про призабутого ними Христа?
- Справді, на Заході зараз ми спостерігаємо загрозливі тенденції. На жаль, зараз, наприклад, окремі європейські країни стає щораз важче називати християнськими, хоча ще кілька десятиліть тому ситуація була зовсім іншою. Спостерігаються спроби викреслити християнство з суспільного життя. По суті, можна сказати, що насаджується нова «релігія» – так звана «арелігійність», що на практиці означає антихристиянство... Спотворюються загальнолюдські цінності, оперті на нормах християнської моралі. Існують думки, що ідеологи цього процесу вже не далекі від того, щоб організувати масштабні переслідування тих, хто не погоджуватиметься з їхніми поглядами, які вони втілюють у вигляді державних законів...
За таких обставин маємо шукати нових ареопагів для проповіді Христового Євангелія, тобто нових методів євангелізації. Католицька Церква зараз активно працює в цьому напрямку, наприклад, недавно створено спеціальний церковний орган – Папську раду у справах нової євангелізації... Це означає, що дане питання стоїть на дуже високому рівні й Церква дуже відповідально ставиться до інтенсифікації проповіді Христа на традиційно християнських землях, які поступово втрачають своє християнське обличчя...
Що робити у такій ситуації нам, українцям? Переконаний, що в жодному разі не можемо заспокоювати себе словами: «Наша хата скраю». Рано чи пізно перед цими небезпеками можемо постати й ми, адже сучасний світ є глобалізованим. Тому, по-перше, не маємо допустити помилок європейців. Не можна охолоджувати свою віру, треба її поглиблювати у собі, поширювати у різні сфери життя суспільства. Церкві не слід закриватися у стінах храму... По-друге, думаю, що нашим обов'язком є допомогти американцям чи європейцям. У свій час вони підтримали нас, коли нас переслідував атеїстичний радянський режим. Зараз наша черга підтримати їх. Як? Гадаю, що в першу чергу власним свідченням. У сучасному плюралістичному світі мало говорити. Набагато ефективнішою буде проповідь християнина власною поставою, святістю власного життя, відповідальністю у сповненні власних обов'язків... Думаю, що знайдемо й інші способи...
- Протягом останніх кількох місяців разом зі своїми співбратами у єпископстві Ви, Владико, здійснили духовні подорожі у Грецію, в Казахстан. Присутність там наших вірних, активне душпастирювання священиків є видимим підтвердженням вселенськості УГКЦ. Які Ваші враження від побаченого, почутого і пережитого там, далеко від рідної землі?
- Справді, кілька тижнів тому я мав нагоду побувати в Греції і Казахстані. Це – дуже різні країни: одна – традиційно християнська, інша вважається мусульманською. Проте обидві вони подібні у тому, що там проживає багато українців, вірних нашої Церкви, які потрапили туди в силу різних історичних обставин: або добровільно – у пошуках кращого життя, або насильно – через депортацію.
У Греції ми разом із Главою УГКЦ Блаженнійшим Святославом відвідували українську греко-католицьку громаду в Афінах з нагоди п'ятнадцятої річниці від її заснування. Це дуже велика і надзвичайно активна спільнота. Там діє українська школа, ведеться катехизація... Приємно, що вже є перше священиче покликання – наступного навчального року в семінарії навчатиметься юнак, що належить до цієї спільноти.
У Казахстані ми мали Постійний Синод. Протягом кількох останніх років Глава УГКЦ разом з кількома єпископами, своїми найближчими помічниками у проводі Церквою, вибирає місцем проведення цього церковного органу якусь країну, де проживають наші вірні. Він робить це для того, щоб краще пізнати потреби мирян, ознайомитись із місцевими особливостями душпастирювання. Ми відвідали кілька казахстанських міст, де діють наші громади. Це переважно нащадки депортованих українців... Звичайно, що ситуація там непроста. Наша Церква шукатиме способів, як її покращити. Проте мене, зокрема, приємно вразило те, що там плекається українство. На державному рівні підтримується українська школа, вивчається українська культура, відновлюється національна пам'ять... Наведу один приклад. Поблизу Астани і Караганди я побував у музеях, де представлено жахливі наслідки діяльності комуністичного режиму, також відвідав університет, де україністика має солідне бюджетне фінансування... Коли я про це розповідаю тут, в Україні, то люди дивуються, вказуючи на конт-раст: мовляв, у Казахстані держава підтримує власну народну пам'ять, вивчає українськість, а в Україні останніми роками згортаються процеси з відновлення національної пам'яті, відсутня належна підтримка української мови, книгодрукування... Правду кажучи, я не знав, як відповісти на ці спостереження... Хочеться тільки висловити сподівання, що українська влада таки зробить все необхідне для того, щоб ситуація в цих сферах покращилася і критики звучало якомога менше...
«Парафія стане живою, якщо священики душпастирюватимуть і поза межами храмів»
- Яким бачите життя Самбірсько-Дрогобицької єпархії, очолюваної Вами, на найближчу перспективу?
- Єпархія прямуватиме разом зі всією Українською Греко-Католицькою Церквою. Як відомо, на загальноцерковному рівні прийнята так звана «Стратегія 2020», тобто програма розвитку нашої Церкви до 2020 року Божого під назвою «Жива парафія - місце зустрічі з живим Христом». Тому найближча перспектива нашої Єпархії – розбудова живої парафії. Всі напрями життя і діяльності нашої Церкви – освіта, катехизація, праця з молоддю, мирянами – мають працювати в цьому напрямку.
Якщо конкретніше, то хочу сказати наступне. Парафія – це не лише храм. Не можна обмежувати душпастирювання виключно звершенням треб і богослужінь. Парафіяльне життя має охоплювати дуже різні сфери. Йдеться про навчання, катехизацію, соціальне служіння, творення атмосфери єдиної родини і ... Думаю, що у реалізації загальноцерковної стратегії наша Самбірсько-Дрогобицька єпархія має використовувати свій потенціал та можливості. Наприклад, ми знаходимося в карпатському краї, який приваблює багатьох туристів. Тому треба знайти спосіб донести до них Христове Євангеліє. Ми маємо й кілька чудотворних богородичних місць: Биличі, Грушів, Самбір та інші, і цим також треба скористатися. Маємо Духовну семінарію, Катехитичний інститут – треба підтримувати їх, а також розвивати мережу парафіяльних суботніх та недільних шкіл. Не можемо залишити поза увагою душпастирство молоді, академічне, медичне, військове, в'язничне капеланство. Важливою є й соціальна сфера. Одним словом, роботи більш ніж достатньо.
- Чого воліли б побажати собі як архипастирю, людині і громадянину?
- З нагоди моїх ювілеїв – 50-ти років життя та 25-ти років священичого служіння – на мою адресу вже пролунало багато вітань і побажань. Тому не буду додавати ще щось від себе (сміється). Користуючись нагодою, хотів би швидше я сам привітати наших вірних із 20-літнім Ювілеєм нашої Самбірсько-Дрогобицької Єпархії. На тлі історії – це досить малий відрізок часу. Але за такий короткий період нам з вами, дорогі в Христі, спільними зусиллями вдалось зробити дуже багато. Ми, по суті, підняли Церкву з руїн, у яких вона перебувала після довгих років поневолення атеїстичним комуністичним режимом. Бажаю усім не тільки не втрачати тієї ревності у вірі та наполегливості, з якою ми розбудовували наше релігійне та національно-культурне життя, а ще наполегливіше працювати. Будьмо справжніми синами і дочками своєї Церкви та народу!
- Щиро дякую за розмову і бажаю, щоб задумане Вами збулося.
Розмовляв
о. Михайло БУЧИНСЬКИЙ
