SDE

Роза Гуменна: "Батьківську опіку майбутнього Патріарха відчували не тільки українці"

№11 (93) листопад 2002 _ Роза ГУМЕННА
Друк E-mail
Архівне фото
Патріарх Йосиф (Сліпий)
Як відомо, наслідком Другої світової війни було не лише знищення десятків мільйонів людей, а й також глобальні міграційні процеси. Примусове переселення, викликане нелегкими обставинами часу, змінило долю цілих етносів. Серед інших народів, які стали жертвами сталінських експериментів, були, зокрема, й німці. У цій публікації мова йтиме про частину з них - поволзьких німців. Приклад окремо взятої родини з усією очевидністю демонструє, як тоталітарний режим, озброєний ідеологією класової боротьби, втілював відвічне, притаманне імперіям гасло «розділяй і володарюй». Наприкінці серпня 1941 року ВКП(б) ухвалило спеціальну постанову «Про німців, які мешкають на території Української РСР». Згідно з цим документом арешту підлягали ті, хто перебував на обліку як «антирадянські елементи». Ту ж частину працездатного населення, віком від 16 до 60 років, наказувалось «мобілізувати в будівельні батальйони і передати НКВС для використання в східних областях СРСР».

«Превентивний захід» радянської системи обернувся для багатьох трагедією

У Поволжі німці мешкали ще з ХVІІІ ст. Влітку 1941 року у зв'язку з динамічним просуванням фронту на схід з метою запобігання повстання в тилу червоної армії було вивезено за Урал, а також в Казахстан і Середню Азію понад 800 тис. німців. «Превентивний захід» умістився в три дні. Стільки ж у травні 1944 року тривала ганебна акція з депортацією кримських татар, Жорстока епопея з українцями тривала значно довше, хоча наказ від 22 червня 1944 року про депортацію українців, які пережили окупацію, не було виконано. З цього приводу Микита Хрущов на ХХ зїзді КПРС в лютому 1956 року дозволив собі іронічно зауважити: «Українці уникли цієї долі тому, що їх занадто багато і нікуди було висилати. А то б і їх вислали».

Серед тих, на кого в буквальному розумінні вистачило товарних вагонів, були українець з Галичини Микола Гуменний і німкеня з Поволжя Роза Рау. На берегах повноводного Єнісею судилося їм поєднати свої долі. А коли народилася і трошки підросла їхня перша донечка, то її охрестив майбутній Патріарх УГКЦ Йосиф Сліпий. Попри митарства, які довелося пережити родині Гуменних, пані Роза вважає себе щасливою. Ось що вона розповіла.

Я народилася в Саратовській області. Знаєте, що було таке німецьке Поволжя. Воно навіть називалось Німецькою Республікою. Коли розпочалась війна, мені було шість років. Нас вивезли. Мій батько, Карл Рау, на новому місці працював в МТС. Дідусь працював у кузні, а мама з бабусею займались домашньою господаркою. Нас було четверо дітей: троє дівчат і один хлопець. Як тепер пам'ятаю, та й батьки розказували, вивезли нас 5 вересня 1941 року. Нашу та ще одну сім'ю завантажили у машину і привезли на Волгу. Там ми ніч сиділи, а згодом підійшли баржі. Не пам'ятаю точно, скільки ми плили по Волзі. Згодом ми перебрались у товарні вагони. Нас, німців, було тоді дуже багато. До Красноярська ми добрались потягом, а потім пересіли на пароплав, яким дістались до селища Маклаково. Там, по інший бік Єнісею, ми пересіли на карпус (так називали великі човни). 18 жовтня нас нарешті привезли на місце постійного перебування. Через два місяці батька забрали у трудармію, звідки він уже не повернувся. Далі нас виховувала мама. У 1944 році дідусь помер. Все, що ми привезли з дому, мама продала, щоб забезпечити харчуванням. Поки ще жив дідусь, то, працюючи в кузні, він міг бодай щось заробити. Доводилось з бабцею ходити й просити на прожиття. Так ми прожили до 1949 року. Підрісши, я почала заробляти тим, що бавила чужих дітей. Так як можливостей для навчання не було, то я закінчила тільки чотири класи. В п'ятий клас потрібно було добиратись в інше селище. Коли мені було шістнадцять років, я познайомилась з моїм майбутнім чоловіком Миколою Гуменним. Він був з України, перед тим відсидів п'ять років за політику. Ми побралися. Вдень чоловік працював на будівництві, а ввечері – перукарем.

«Коли привезли Митрополита, ми зрозуміли, що це не проста людина»

Старша донька народилась у 1952 році. І десь у 1953 або 1954 році до нас в будинок-інтернат привезли Митрополита Йосифа Сліпого. Як тепер пам'ятаю, приїхала «Волга» з охоронцями. Його поселили в кімнату, де було вісім чоловік. Там він і жив. Мій чоловік заходив до Митрополита, стриг його, а попри те й спілкувався. І ось коли дочці було два з половиною роки, чоловік домовився з Митрополитом, що він її охрестить. Зрозуміло, що церкви там не було. Я думаю, що мій чоловік знав тоді, ким була ця невідома для багатьох мешканців поселення людина. Мій чоловік зі Львівщини, то ж був поінформований у церковних справах. Там було багато українців, та й мені Микола багато розказував. Так ми і домовилися про хрещення дочки. Митрополит погодився, але сам сказав, хто має бути за хресних батьків. Ганна Хрупа була на поселенні після десяти років таборів. Вона жила з батьком і матірю. Саме її порадив нам взяти за хресну маму Йосиф Сліпий. Хресним батьком був молодий хлопець Василь Остапенко.

Окрім нашої дитини, хрестили також дівчинку Сіми Мосійчук, яка походила зі Львівщини і мешкала на околиці селища. Митрополит порадив зібратися саме на тому помешканні. Я не пішла, бо хата Сіми Мосійчук була дуже тісною, до того ж було багато людей. На хрестинах був мій чоловік. Це сталося десь у березні або на початку квітня. Не пригадую точний рік, в який привезли до нас Митрополита. Упродовж трьох років я працювала у стаціонарі. Митрополит приходив до нас. У нас був дуже добрий лікар литовець Броніслав Ясбурскіс. Потім він переїхав у Москву. Приходячи у стаціонар, Йосиф Сліпий запитував, як знайти лікаря. Митрополит боявся спілкуватися з усіма. Я часто зустрічала його, коли він прогулювався дорогою. У нас на березі Єнісею в окремому приміщенні була кімната, де жили багато привезених українців. Вони сиділи в таборах, а потім їх комісували за станом здоров'я. Митрополит заходив до цих людей і вночі відправляв там Службу Божу. Коли на вулиці я здоровкалась з ним, він не відповідав, а лише кивав головою. Митрополит переживав за тих людей, які через спілкування з ним могли постраждати. Кагебісти не переставали стежити за ним. Вони часто ховалися у лісі.

«Моя дочка пишається тим, що її хрестив Йосиф Сліпий»

Навіть те, як виглядав супровід Митрополита під час його приїзду, підкреслювало, що прибула людина незвичайна, високої посади, дуже грамотна. І коли його привезли, і коли забирали, було дуже багато людей. Після того, як Митрополита вивезли, ми ходили дивитися в ту кімнату, де він жив. Там підногу підняли і понищили, казали, що ніби під нею була радіостанція. Ходили чутки, що Митрополита знову забрали в тюрму. А потім через пресу я дізналася, що його, здається, виміняли на якогось розвідника.

В Маклаково ми були з 1941 до 1985 року. Чоловік дуже хотів повернутися на батьківщину, тож ми приїхали в Дрогобич. З нами прибула молодша донька, а син і старша донька залишились на Сибірі. Люба, будучи молодою, не розуміла того, що її хрестив такий знаний отець, а коли вона вже підросла, то батько їй все розказав. Говорили Любі про це й інші люди, адже ми жили серед українців. Тепер вона це добре розуміє і горда з того, що її хрестив Йосиф Сліпий.

У 2000-му році я познайомилася з пані Геленою Модрицькою і тепер відвідую засідання товариства німців. Чоловік у цьому розумів мене, він також прагнув відвідати батьківщину моїх предків. Думаю, що ми з дітьми ще поїдемо до Німеччини. Там живе моя сестра, яка виїхала у 1996 році. Її чоловік німець. Коли ми розраховувались на роботі, то мій начальник говорив: «Роза, якщо тобі на Україні буде гірше, то ти повертайся». Але я дуже полюбила Україну. Мені подобаються люди. Мій чоловік був в УПА. Як на засланні, так і після нього його часто викликали в КДБ, Я завжди за нього дуже переживала. Навіть якщо я й поїду в Німеччину, то буду сумувати за Україною. Хотілось би, коли помру, бути похованою поряд з чоловіком, але на все Божа воля.

*********

По-різному склалася доля членів українсько-німецької родини. Люба, яку на руках носив Митрополит Йосиф Сліпий, вийшла заміж за українця, і тепер вони живуть в мирі і любові там, де колись змушені були поселитись їхні предки. Вона закінчила торгівельний технікум, а згодом отримала фах економіста у вищому навчальному закладі. У Росії мешкає й брат Люби. Ельза, сестра пані Рози, живе в Росії, а наймолодша з сестер – Ліда – в Німеччині. Через якийсь час після запису цієї розмови (спілкування автора цієї публікації з Розою Гуменною відбулося на початку осені 2000 року) пані Роза з дочкою виїхала у Німеччину. А кілька років тому відійшла у Божі засвіти Гелена Модрицька, завдяки якій автору цієї публікації вдалося познайомитися з пані Розою Рау (Гуменною).

розмовляв о. Михайло БУЧИНСЬКИЙ

Теми: Йосиф (Сліпий), інтерв'ю

Інші публікації за темою
Про часопис
"Жива вода" – єпархіальна газета Самбірсько-Дрогобицької єпархії – заснована у травні 1995 року Божого. Часопис є щомісячним виданням, тираж якого складає 5800 примірників.  Із сторінок газети читач дізнається про актуальні новини церковного життя як в Україні, так і світі. Автори часопису роздумують над богословськими питаннями, діляться дослідженнями на історичну та суспільну тематики. Часопис друкує послання Глави УГКЦ та правлячого архиєрея, а також офіційні загальноцерковні та єпархіальні документи.

Редактор:
о. Михайло БУЧИНСЬКИЙ

Адреса:
вул. Трускавецька  2
м. Дрогобич, Львівська обл.
82100 Україна

Тел.: +380324453034
Ел. пошта: zvoda@sde.org.ua

^ Догори