Владика Ярослав: Петрова Церква збереже неушкодженими всіх, хто довіряє її Керманичу – Господу

8 жовтня владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію в Катедральному соборі Пресвятої Трійці, в м. Дрогобич. Детальніше...

Проповідь на вісімнадцяту неділю після Зіслання Святого Духа (2023)

Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогоднішнє євангельське читання подає нам розповідь євангелиста Луки про покликання Ісусом Христом перших учнів: Петра, Якова та Івана – синів Заведеєвих (пор. Лк 5, 1-11). Подія відбувається на березі Генезаретського озера або як ще його називали – Галилейського моря. Тут ми зустрічаємо людей, які приходять до Ісуса, та рибалок, які, закінчивши свою працю, полоскали сіті. Ми довідуємося, що рибалки цілу ніч трудилися, однак нічого не впіймали. Неважко здогадатися, який у них був тоді настрій. Напевне, вони не хотіли в той момент бути у центрі уваги і не сподівалися, що серед усіх людей Господь звернеться саме до них. Ісус Христос звертає свій погляд на Симона Петра саме тоді, коли той пережив невдачу і розчарування, та розпочинає з ним діалог. Людська психіка влаштована так, що коли ми переживаємо якусь невдачу чи неуспіх, то бажаємо, щоб про це ніхто не знав, але в таких моментах Бог готовий підтримати нас, розрадити, покликати до чогось більшого. Симон вже трішки знав Ісуса, він чув Його науку в синагозі в Капернаумі, бачив, як Ісус вигнав там нечистого духа (пор. Лк.4,33-36). Після того Ісус був в домі Симона і оздоровив його тещу, а народ, який бачив ці чуда, приносив до дому Симона недужих, й Ісус оздоровляв їх (пор. Лк.4,38-41). Вже тоді Петро побачив, що це не просто наставник, учитель, а Божий Помазаник – Месія. Можливо, це стало причиною того, що він, незважаючи на втому від праці, уважно слухає благовість Господа. У певному моменті Ісусу входить у човен Петра і просить його відплисти від берега, щоб проповідувати. Так човен Петра перетворюється на амвон, з якого Христос проповідує слово Євангелія (пор. Лк. 5, 3). Ісус покликає учнів не на березі, а у човні, який стає місцем досвіду спасіння (пор. Лк 8,22-25). Човен часто виступає амвоном для Ісуса в його повчальній діяльності (пор. Мр. 4,1; М.т 13,1). Описуючи покликання учнів саме у човні, посеред озера, євангелист Лука бажає оживити всі ці образи і вказати на зв'язок покликання з ризиком, якого можна уникнути з Божою допомогою та необхідністю перебувати в навчанні,віднайшовши душевний спокій. Закликаючи людину до особливої форми служіння, Бог входить в її стан і заохочує відважитися, довіритись Його слову. У Священному Писанні бачимо, як серед грона Христових учнів чітко виділяється роль апостола Петра. Саме його човен Учитель вибирає як амвон для навчання народу, що залишається на березі. Цей човен пливе по широкому морі цього світу так, що, коли світ погибає, він зберігає неушкодженими всіх, хто на ньому. Образ цього спасіння бачимо вже в Старому Завіті – ковчег Ноя за потопу зберіг тих, хто повірив Богові, Який промовляв через Ноя. Так і Петрова Церква збереже неушкодженими всіх, хто довіряє її Керманичу – Господу. І як після потопу голуб приніс до Ноєвого ковчега знак миру (пор. Бут. 7,5 – 8,19), так і після суду – другого приходу нашого Господа, Христос принесе Петровій Церкві радість вічного миру. Саме до апостола Петра Ісус звертає свої два заклики: «відплисти від берега» (дослівно: «віддалитись від землі» - пор. Лк. 5,3) і «відплисти на глибоку воду – поступити во глибінь» (пор. Лк. 5,4). Обидва заклики можуть бути витлумачені на двох рівнях – як в їх прямому розумінні певної фізичної активності, так і на духовному рівні – поступове віддалення від земного, ризик і усамітнення з Богом. Петро, не вагаючись, виконує цей «фізичний аспект» Ісусових вказівок, своєю готовністю забезпечуючи собі й майбутню реалізацію духовного виміру цього заклику у Божому провидінні. У певний момент Господь каже Симону Петру закинути сіті. Той спочатку вагається, кажучи, що вже робив це і нічого не впіймав. Проте, коли все ж таки після слів Христових „поступити во глибінь” (Лк.5, 4), він закинув їх, то вловив дуже багато риби, так, що їх човен її не вміщав і потрібною стала допомога інших. Для Симона Петра розпочати ловитву у невідповідний для цього час було великим викликом. Всі його знають як рибалку, він знавець своєї справи, йому відомо, коли можна впіймати рибу, а коли – ні. Тому всі з подивом споглядали на цей діалог, а Ісус нічого не обіцяв, тільки запрошував. Сіті були вже почищені, нема ніякого сенсу закидати їх знову. Однак Петро переступає через себе, свій досвід, професіоналізм, можна сказати впокорюється: «Наставнику, всю ніч ми трудились й нічого не піймали, але на твоє слово закину сіті» (Лк.5,5). І Бог робить чудо, показує могутність і силу свого Слова. Так буває і в нашому житті: ми все прораховуємо, плануємо, знаємо, як чинити правильно, але часто результат наших старань є мізерним. Досить часто ми безуспішно над чимось трудимось, нам нічого не вдається, ми стривожені, неспокійні. У такі моменти варто замислитись, чи наше заняття благословенне Богом. І навпаки, коли починаємо свою працю згідно Божого слова і поклику, то, незважаючи на зовнішні негаразди, несприятливі обставини, її результат перевищить наші найбільші очікування. Тільки з Богом можемо мати повноту життя. Він єдиний може надати сенсу тим щоденним справам, над якими трудимося. Поки людина думає, що вона є паном природи і господарем свого життя, Господь не вмішується в людське життя, не допомагає і не благословляє. Коли людина зрозуміє свою слабкість і відчує потребу допомоги Божої – тоді Господь посилає її свою милість. Учні за наказом Христа закинули сіті і зловили багато рибин, так що аж рвалися сіті і були заповнені два човни. Крім цього випадку, Євангеліє розповідає нам про ловитву після Христового воскресіння; євангелист Іван розповідає, що тоді було зловлено чітку кількість – 153 рибини (пор. Ів. 21,3-11). Роздумуючи над цими євангельськими подіями, святий Августин робить висновок, що у цих двох риболовлях зображена Церква Христова: у першому – теперішня Церква, а у другому – Церква після воскресіння мертвих – Прославлена. Зараз вона приймає багатьох - і добрих, і злих; після ж воскресіння мертвих вона міститиме тільки добрих, в точно визначеній кількості. Коли Петро побачив це чудо, то багато усвідомив. Він припав перед Ісусом і визнав, що є немічною, слабкою людиною, але завдяки Христу сподобився такого дару. У цьому моменті він щиро відкривається перед Богом: «Іди від мене, Господи, бо я грішна людина» (Лк.5,8). Христос, бачачи це, відразу кличе його до чогось більшого: «Не бійся! Віднині людей будеш ловити» (Лк.5,10). Петро ще не знав, що це означає, але повірив і пішов за Господом, а Той приготував йому величну місію – бути Скалою, на якій Він збудує свою Церкву і пекельні врата її не подолають. І Симон Петро пішов за Христом, був найпершим і найбільшим його учнем, був Главою собору апостолів, але не тому, що Христос наловив йому багато риби. Він пішов за Господом, бо разом з ним заплив на глибину після слухання Слова Божого і прийняв Живе Боже Слово до своєї душі. Дорогі в Христі! Потреба слухати Господа є актуальною не тільки на порозі вибору роду нашої діяльності, а завжди. Впродовж усього нашого життя всі ми – священнослужителі і миряни – повинні слідувати слову Христа: «Поступи во глибину!» Але, що конкретно означають ці слова? Про яку глибину йде мова? Всім людям потрібна глибина: глибина людськості, глибина правдивої віри, глибина автентичності, глибина отриманого дару покликання і харизми. Іншими словами, чим би ми не займалися, над чим не трудилися, повинні робити це відповідально і ґрунтовно. Якщо придивитись уважно, то вже на прикладі нашого щоденного життя побачимо, що поверховість властива людям страху: їх задовольняє лише те, що лежить у житті на поверхні. Звичайно, таким чином на перший погляд може здаватись легше життя, але так ми не розвиваємо Богом дані нам таланти, а зі страху перед труднощами, пов’язаними з працею над ними, закопуємо їх у землю (див. Мт. 25, 25). А це – гріх перед Богом, людьми і нами самими. Довіряймо Богові, нехай це сьогоднішнє Боже слово буде потіхою і розрадою для всіх нас. Ми продовжуємо молитися до нашого Спасителя, за наше воїнство, за справедливий мир. Ми бачимо, що ворог нашого народу мобілізує всі свої ресурси: земні, людські, військові, проти нашого народу. Але ми уповаємо не на людські сили, але на Божу поміч, на Божу благодать. І віримо, що той, хто довіряє Божому провидінню, хто намагається жити в Божій любові і захищає у ній свій народ і свою Батьківщину є непереможний. Ми молимося сьогодні за справедливий мир в Україні, за наших захисників, волонтерів, за людей доброї волі які солідарні з нами в протистоянні агресору, щоб Божа любов усіх нас кріпила, щоб наша надія не маліла. А наша віра в перемогу принесла свої плоди. Як каже апостол і євангелист Йоан: «І ось та перемога, яка перемогла світ – віра наша» (пор. 1 Йо. 5, 4-5). А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь! + Ярослав 8 жовтня 2023 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

У Самборі освятили християнський дитсадок Святого Миколая [відео&фото]

1 жовтня в м. Самборі відбулось освячення дитячого садочку Святого Миколая, засновником якого є Самбірсько-Дрогобицька єпархія УГКЦ. Чин освячення здійснили: владика Володимир (митрополит Івано-Франківський), папський нунцій архиєпископ Вісвальдас Кульбокас, владики Ярослав (єпископ Самбірсько-Дрогобицький), владика Григорій (єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицької єпархії), у співслужіні священиків єпархії. Участь в події взяли представники місцевої влади, меценати, батьки і діти. Детальніше...

Проповідь з нагоди відкриття та посвячення садочка в м. Самборі (2023)

«Пустіть дітей! Не бороніть їмприходити до мене!»(Мт. 19, 24) Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Кожному з нас відомі ці слова Христові, які нам передає євангелист Матей. Мабуть, родичі цих дітей бачили чуда, які чинив Господь, а тому захотіли, щоб Він поблагословив також їхній найбільший скарб – дітей. Учні Христові, зауваживши, що Він і так має багато справ, напевно, хотіли вберегти Його від надмірних клопотів, а тому не допускали дітей до Учителя. Однак наш Господь дбає про всіх – і про поважного сотника та голову синагоги, і про найменшу дитину. Хоча вони й малі, проте завжди в Його думках. Він звертає на них увагу та ставить у приклад для дорослих (Мк. 10, 13−16). «Пустіть дітей! Не бороніть їм приходити до мене!» (Мт. 19, 24), – каже Господь. Ці слова Христові засвідчують, наскільки важливо бути біля Бога з самого малку. Багато чого можна досягнути, наставляючи дітей у вірі. Про це потрібно пам'ятати й намагатися привести їх до Христа вже з ранніх літ − познайомити з Біблією, молитися за них, навчати молитов, виховувати особистим християнським прикладом. Таке піклування про дітей – не лише дбання про їхнє спасіння. Це також запорука нашого майбутнього – наших родин, міста й держави загалом. Людина, яка змалку перебуває з Господом, зростає у благодатній атмосфері, закладає надійний фундамент особистого й суспільного майбутнього. Вихована на християнських моральних цінностях, вона стає не тільки добрим і побожним християнином, але й відповідальним громадянином. Саме тому Церква закликає дбати про належне виховання дітей з раннього віку. Тому й ті, які хочуть знищити здорові моральні основи суспільства, насамперед намагаються викорінити Бога й духовні цінності з дитячої душі. У цьому ми переконуємося на прикладі історії. Тоталітарні режими прагнуть оволодіти умом і серцем людини, починаючи від молодих літ, тому відривають дитину від здорової родини – коріння, з якого вона черпає та розвиває моральні цінності. Натомість навіть в Україні спостерігаємо, як у дитсадочках, школах і вищих навчальних закладах силоміць навʼязують тоталітарні ідеологеми, які суперечать християнським засадам. На жаль, після падіння безбожного радянського режиму і 30 років незалежності зараз активно пропагують атеїстичну лівацьку ідеологію гендеру, а з наших шкіл витісняють, наприклад, християнську етику. Сьогодні в м. Самборі ми освятили церковний дошкільний заклад для найменших діток − тих, які найбільше потребують тепла, любові, уваги, усього того, що треба людині, щоб жити й розвиватися. Думаю, що Ісус − наш Господь, Який захотів бути дитиною, сьогодні особливо відчуває Себе шанованим тут, бо діти будуть приходити до Нього. Вірю, що дирекція й вихователі намагатимуться створити якнайкращі умови, щоб діти розвивали не тільки тіло, інтелект і психічну сферу, але й безсмертного духа, тобто виховувалися повноцінно людина. Сподіваємося, що так закладемо надійні основи для здорового майбутнього української нації. Маємо бути впевненими, що ці зусилля не будуть марними. Насіння, посіяне в дитинстві, часто сходить довгий час, але це благородна справа. Це інвестиції в майбутнє! Блаженний той народ і Церква, які піклуються про своїх маленьких членів так само, як і про дорослих! Безперечно, благословення Боже спочине на них! Ми сьогодні як Церква, як народ, як держава змушені жити в умовах війни, і знаємо, що зараз одним із основних напрямів душпастирського служіння Церкви є соціальне служіння, яке сприймаємо як богослуження поза храмом, бо служачи найменшим − тим, які цього найбільше потребують, служимо самому Богові: «Істино кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх найменших, ви мені зробили», – каже Господь (пор. Мт. 25, 41). Тому сьогодні я вдячний усім, хто повірив у наш задум, підтримав нашу ініціативу заснування цього дошкільного закладу, допомагав її реалізовувати. Це й міська влада, і жертводавці, без яких ми не увінчали б наші зусилля цим урочистим освяченням і відкриттям. Також дякую батькам і родичам дітей, які привели їх сюди. Нехай Господь благословить усіх і воздасть сторицею на многі і благії літа! + Ярослав 1 жовтня 2023 року Божого,м. Самбір Детальніше...

Владика Григорій: Свято Покрова відкриває нам Пречисту Діву як ту, до якої не тільки інші моляться, але й вона сама молиться з нами і за нас [відео&фото]

1 жовтня в м. Самборі, у Прокатедральному соборі Покрова Пресвятої Богородиці, відбулось урочисте богослужіння з нагоди храмового свята. Богослужіння очолив владика Володимир, митрополит Івано-Франківський, у співслужінні архиєпископа Вісвальдаса Кульбокаса, папського нунція, владики Ярослава, єпископа Самбірсько-Дрогобицького, владики Григорія, єпископа-помічника Самбірсько-Дрогобицької єпархії, священиків єпархії. Участь у богослужінні взяли чисельні вірні, а також представники місцевої влади. Перед початком Літургії відбулось освячення іконостасу, спорудженого в одному з бічних вівтарів. Детальніше...

Cлово з нагоди освячення пам’ятника митрополиту Володимиру Стернюку (2023)

Слава Ісусу Христу!Дорогі брати і сестри!  Вступ. У ХХ столітті наша Церква і народ пережили дві світові війни, німецьку та більшовицьку окупації, переслідування та катування за власну національність та віру. Радянський окупаційний режим намагався викорінити нашу Церкву із суспільства. Духовенство УГКЦ зазнало жорстоких переслідувань, заслань у далекі сибірські табори та жахливих репресій. Незважаючи на всі переслідування, серед духовенства та вірних маємо безліч прикладів героїчної вірності своїй Церкві, традиціям та народу. Одним із таких прикладів є митрополит Володимир Стернюк, котрий своєю боротьбою та наполегливою працею увійшов в історію як добрий пастир своєї Церкви. Пам’ятник, який ми сьогодні освятили, повинен нагадувати нам про велику духовну спадщину митрополита і бути стимулом для всіх нас у наслідуванні його прикладу у власному житті. Цей ієрарх завдяки своєму незламному духу та наполегливій праці на добро своїх вірних у нелегкий час став ключовою особою та чимало спричинився до збереження Церкви у катакомбах та її виходу з підпілля. Сам владика на схилі літ так описав кредо власного життя й служіння: «Бог не вимагає від людини більше, ніж вона здатна зробити в межах людських можливостей. Бог благословляє ті труди і терпіння, що приносять людям спасіння душ. Я стараюсь працювати, як можу, і надалі благословлятиму народ на добрі діла». В цих мудрих словах митрополита ми відкриваємо велике та незвичайне сприйняття Бога та Його відношення до нас, людей. Вони нагадують нам, що Бог – люблячий Отець, який завжди розуміє наші обмеження і можливості. Він не вимагає від нас неможливого, а благословляє і надихає нас для того, щоб ми працювали в довірі до Божого провидіння навіть «поза» межами своїх здібностей і можливостей. При цій нагоді спробуймо коротко пригадати основні віхи його життя і душпастирського служіння. Дитинство і родина. Володимир Стернюк народився 12 лютого 1907 року у м. Пустомити, неподалік Львова. Його батько був парохом цього міста. У сім’ї Стернюків було четверо дітей. Старша сестра владики стала дружиною одного з засновників «Пласту» — Северина Левицького. Брат Євстахій був священиком і служив у м. Львові. Він не підписав перехід на московське православ’я, за що був засланий на 25 років у Сибір. Ще одна сестра, Ірина, емігрувала за кордон. Володимир розпочав навчання як учень народної школи в рідному місті Пустомити, потім впродовж 4-ох років ходив до академічної гімназії у Львові. У 14 років вирішив поїхати на навчання до Бельгії, під опіку отців-редемптористів. Служіння монахів – редемптористів  було своєрідною відповіддю на тогочасні виклики атеїстичних, антиклерикальних ідей, які набували популярності на початку ХХ століття. Також головною працею отців були душпастирські місії, парафіяльні реколекції, виховання молоді, духовне просвітництво, заснування молитовних спільнот, організація навчальних закладів, де здобували освіту юнаки, та інше. Серед таких здібних учнів був і Володимир Стернюк. Священниче служіння. У 1925 році Володимир вступив до новіціяту Чину Найсвятішого Ізбавителя і розпочав паралельне навчання у двох бельгійських університетах. Там він вивчив французьку мову, знання якої йому в майбутньому дуже знадобилося. 21 серпня 1931 року Володимира Стернюка висвятив на священика єпископ Василь Ладика. Наступного року о. Володимир закінчив богословські студії і повернувся до України, щоб провадити місії на Галичині та Волині. У 1933-1935 роках він здійснював служіння у м. Тернополі. Політичні обставини для УГКЦ були доволі складними у цей період: розвал Австроугорщини, змагання за власну незалежну державу, українсько-польська війна, утворення польської держави, тощо. У той час Греко-Католицька Церква була представником та голосом українського народу, тому до священиків було багато претензій з боку польського керівництва. Водночас, отці редемптористи прагнули створювати місійні осередки на Волині, щоб не обмежуватися служінням тільки у Галичині. Монахам вдалося створити декілька центрів, зокрема — в м. Ковелі (Волинська область), де певний час перебував о. Володимир під керівництвом співбрата по Чину блаженного єпископа Миколая Чарнецького. До 1937 року молодий отець служив на Волині, а відтак переїхав до м. Станіславова (сьогодні Івано-Франківськ). Тут він трудився із тогочасним ігуменом Станіславівського монастиря ЧНІ о. Василем Величковським, який пізніше висвятить о. Володимира на єпископа. В роки німецької окупації о. Стернюк душпастирює у м. Львові. У 1944 році у Львові прибувають більшовицькі війська. Це поставило перед Згромадженням монахів-редемптористів питання: «Як бути далі?», оскільки церковна ієрархія на чолі з Патріархом Йосифом була заарештована, а так звана «ініціативна група» готувала Львівський псевдособор. Греко-католицькі священики, які не підписували «возз’єднання» з РПЦ, піддавалися гонінням. Проте, жоден монах зі Згромадження редемптористів не підписав перехід на московське православ’я, маючи за взірець жертовних ісповідників віри — Василя Величковського та Миколая Чарнецького, сьогодні проголошених блаженними. Сам о. Володимир дуже гостро, упереджено і критично, ставився до процесу возз’єднання з РПЦ. Він був серед тих, які за ініціативою блаженного Климентія Шептицького, написали листа до заступника голови Ради Народних Комісарів більшовицького режиму В. Молотова з проханням звільнити ієрархію УГКЦ та засудити діяльність т.зв. «ініціативної групи». Коли о. Володимир відмовився підписати співпрацю з безбожною радянською владою, йому заборонили будь-яку священичу діяльність, а 18 червня 1947 року його заарештували за підозрою у співпраці з «підпільними антирадянськими групами», нелегальну душпастирську діяльність серед УПА та населення. На допиті о. Володимир Стернюк не підтвердив жодне із звинувачень. У 1952 році, після ув’язнення, він повертається до Львова, де постає перед зовсім іншою реальністю. Йому треба шукати житло та засоби для проживання. Короткий час він жив у рідних Пустомитах, пізніше йому вдалося переїхати до Львова у скромне помешкання. Власне, саме в цій маленькій квартирці владика жив аж до Незалежності України. Спершу він влаштувався охоронцем до одного з львівських парків, потім за допомогою добрих людей оформився на працю санітара в лікарні. А оскільки він мав дуже добру освіту, то паралельно розпочав навчання на фельдшерських курсах. Відтак, з 1967 р. владика працює фельдшером на швидкій допомозі. Ця робота певним чином сприяла священичій діяльності. Згідно архівним документами, о. Володимира Стернюка завжди згадують як одного з найактивніших священиків підпілля, який періодично служив Божественні Літургії, звершував таїнства, катехизував дітей, тощо. Єпископська діяльність. На шляху до служіння о. Володимира Стернюка як єпископа та місцеблюстителя УГКЦ велику роль відіграв колишній ігумен отців-редемптористів Василь Величковський, якого висвятив на єпископа 4 лютого 1963 р. Патріарх Йосиф Сліпий, їдучи до Риму, в одному московських помешкань. А через рік, 2липня 1964 року владика Василь Величковський висвячує о. Володимира Стернюка на єпископа Перемиського, але з тим, що в разі смерті чи за інших непередбачуваних обставин, нововисвячений владика мав би стати місцеблюстителем престолу ГКЦ в Україні замість нього. Зрештою, так і сталося: 7серпня 1945 р. умонастирі Успіння Пресвятої Богородиці вм. Тернополі, заарештували владику Василя Величковського, вирок – найвища міра покарання через розстріл. Три місяці він чекав виконання вироку вкамері смертників, зякої щовечора виводили йрозстрілювали одного в’язня, анайого місце присилали нового. Однієї ночі «зречами навихід» викликали іо. Величковського, проте нерозстріляли, азамінили смертний вирок на10років ув’язнення вконцентраційних таборах наВоркуті. Усічні 1969року владику Василя Величковського знову звинувачено в«антирадянській пропаганді» та вдруге засудили на три роки ув’язнення утаборах суворого режиму. 27січня 1972року єпископ Василь закінчив своє друге ув’язнення, і його депортували зРадянського союзу. Таким чином з 1972 році вся відповідальність за підпільну УГКЦ перейшла до владики Володимира Стернюка. Розуміючи, що будь-який відкритий спротив тодішній політиці понесе за собою знищення, він зосередився на розбудові внутрішньої структури підпільної Церкви. Так, з його ініціативи було засновано кілька таємних семінарій, найбільші — у м. Львові та Тернополі. Владика Стернюк особисто приймав кандидатів до семінарії, часто сам приймав у них іспити, перекладав з французької мови богословську літературу для їхнього навчання. Таким чином митрополит Стернюк став тим, хто сформував цілу плеяду підпільного духовенства. Перші священики, які після легалізації УГКЦ почали відновлювати духовну семінарію у Львові, вони були його вихованцями. Випускники згадують, що митрополит був особливо вимогливим до інтелектуального та духовного вишколу. Семінаристи та священики настільки любили владику, що називали його «Татуньо». Не менш улюбленим владика Володимир був і серед мирян, які горнулися до його простоти, народності, любові до духовності та культури. Так, його часто бачили на концертах у Львівській філармонії — традиційно у вишиванці. Постать митрополита Володимира досі асоціюється в старшого покоління з відродженням УГКЦ, адже саме він був першим єпископом, який наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років представляв духовенство на світських заходах. У грудні 1989 року митрополит Володимир пише звернення «Про лад і порядок в Українській Греко-Католицькій Церкві», а наступного року скликає Собор. Навесні 1991 року, після повернення Патріарха Мирослава-Івана Любачівського в Україну, архиєпископ Володимир завершив своє служіння як місцеблюститель Глави Церкви. Спочив митрополит Володимир Стернюк 29 вересня 1997 року і похований у крипті Архикатедрального собору Святого Юра. Важливість його постаті. Життя митрополита Володимира цікаве тим, що за його біографією можна вивчити цілий період історії УГКЦ у ХХ столітті: вільне життя, переслідування, катакомбне служіння, змагання за легалізацію, вихід на волю. Його шлях від учня та гімназиста серед отців-редемптористів до ієромонаха, єпископа та Місцеблюстителя є красномовним виявом історії нашої Церкви в складний період. Ми можемо бачити виклики, які постали перед ним: як душпастирювати в підпіллі, що означає бути підпільним єпископом; як відповідати та реагувати на різні провокації проти твоєї особи та репутації Церкви; як поводити себе зі спецслужбами, які шантажують до співпраці, використовуючи неправдиві, але дуже шокуючі для громади сфальсифіковані матеріали та провокації. Радянські спецслужби намагалися владику Володимира усіляко усунути, бо хотіли на його місце поставити особу, яка була б лояльною до більшовицької влади. Хоч офіційно УГКЦ за законами Радянському союзі не існувала, проте де-факто духовенство та монашество провадили душпастирство численних мирян, які берегли віру і вірність своїй Церкві, тому радянському режимові потрібно було забезпечити негласний контроль за цією групою населення. Роздумуючи сьогодні над життям митрополита і вдивляючись у цей пам’ятник, який ми посвятили, можемо немовби побачити панораму Катакомбної Церкви, яку представляє наш блаженної пам’яті митрополит Володимир. Він здійснював служіння в дуже важких обставинах переслідування Церкви, які вимагали посиленої відповідальності за особисті рішення. Він провадив зболену підпільну катакомбну Церкву, розвивав її, за що ми йому сьогодні молитовно дякуємо і прославляємо у світлій пам’яті. Ми також дякуємо Богові за все, що митрополит Володимир зробив для нашої розпʼятої, а згодом воскреслої Церкви. Нехай його приклад буде нам за добрий взірець Людини, яка не йшла на компроміси зі своєю совістю; хай живе у пам’яті вірних велетень духа нашої Церкви, хай живе у пам’яті народу його блаженне ім’я та подвиг життя. Просімо Господа, щоб і ми йшли по життю свято, чесно і справедливо, особливо у сьогоднішній час війни, яку московія розв’язала проти України. Нехай кожен із нас служить Божій справедливості, захищаючи свій народ та цілісність нашої Держави перед російським агресором згідно зі своїм покликанням і можливостями. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь! + Ярослав 30 вересня 2023 року Божого,м. Трускавець Детальніше...

У Трускавці освятили пам'ятник митрополиту Володимиру Стернюку [фото]

30 вересня у м. Трускавець на подвір'ї храму св. пророка Іллі відбулося освячення пам'ятника митрополиту Володимиру Стернюку (1907-1997 рр.). подія розпочалась чином Архиєрейської Вечірні напередодні свята Покрова Пресвятої Богородиці, яку очолив владика Ігор, митрополит Львівський, у співслужінні високопреосвященного Вісвальдаса Кульбокаса, апостольського нунція в Україні, владики Володимира, митрополита Івано-Франківського, владики Ярослава Приріза, єпископа Самбірсько-Дрогобицкього, владики Михаїла, єпископа Сокальсько-Жовківського, владики Григорія, єпископа-помічника Самбірсько-Дрогобицької єпархії, владики Петра, єпископа-помічника Сокальсько-Жовківського, владики Богдана, єпископа-помічника Стрийського, та священиків Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Детальніше...

Владика Ярослав освятив храм в с. Новосілки-Гостинні на Самбірщині [фото]

24 вересня владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відвідав с. Новосілки-Гостинні на Самбірщині, де освятив храм Різдва Пресвятої Богородиці. У новоосвяченому храмі єпископ відслужив Божественну Літургію в співслужінні о. Івана Заяця (декана Рудківського), о. Миколи Германовича (адміністратора парафі) і священиків Рудківського деканату. Детальніше...

Проповідь на шістнадцяту неділю після Зіслання Святого Духа (2023)

Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! У сьогоднішньому Євангелії Ісус оповідає нам притчу про таланти та їх помноження. Ісус часто розповідав притчі, оскільки пряма мова та буквальний сенс окремих Його вимог, могли відразу відштовхнути слухачів, які не бажали змінювати свої погляди. Натомість за допомогою притч Христос входив в довіру до слухачів і в ненав’язливий, але водночас дуже аргументований спосіб спонукав їх до роздумів та відповіді на Його слово. Часто теми притч були взяті зі звичайного життя, яким жили Його сучасники, а тому були близькі та зрозумілі для кожного. Слово «таланти» має багато значень. В українській мові слово «талант» означає якусь здібність, і тому часто цей уривок інтерпретується саме в такому напрямку. В історичному контексті притчі йдеться про певну грошову одиницю, яка мала на той час дуже велику вартість. Водночас талант – це не лише матеріальні речі чи різні природні дари, вміння, здібності, але й життя, дар любові, можливість творити добро при різних нагодах. Різна кількість талантів, які отримали слуги – п’ять, два і один – не означає несправедливості Бога чи меншовартості одних слуг перед іншими, а Божу щедрість. Притча пригадує про велику доброту Бога, Який обдаровує кожного з нас за нашими спроможностями і особливостями, даючи кожному можливість не тільки використати, але ще й помножити, збільшити те, що ми отримали. Кожна людина отримує з Божих рук певну «життєву інвестицію». Все, що маємо – це Божі дари. З одного боку можемо захоплюватися такою великою ціною і щедрістю нашого Творця, але з іншого подумаймо за відповідальність про отримані дари. Бог кожного обдарував тим, що йому було найбільше потрібно для його добра – спасіння, дав людині найбільший талант – Божий образ. Словами притчі про таланти Христос запрошує нас переглянути наше життя на предмет того, чи ми використовуємо всі можливості та нагоди творити добро для власного освячення і спасіння, пізнавати Божу любов у житті, наповнювати нею свою душу і ділитися зі всіма тими, хто потребують її. Із притчі бачимо, що одні слуги орудували дарами і помножили їх, а в кінцевому результаті збагатили самих себе і до них каже Господь: «Увійди в радість пана твого». Арамійське слово «радість», яке використовує тут Ісус, одночасно означає і «свято». Господар влаштував після повернення свято і віддав належне своїм кмітливим слугам. А останній слуга, «закопавши», не дбав про розвиток дарів Божих, які були йому довірені Творцем. Господь-Податель не тільки є щедрим, але ще й мудрим, бо дає кожному за його початковими здібностями. Ісус відкриває нам поведінку Бога Отця: Він дає, довіряє і помножує, залишаючись справедливим. Саме ця притча надала метафоричний сенс слову «талант» значення практичного використання дарів і здібностей, даних нам Богом. Троє слуг у сьогоднішній притчі були однаковими не лише тому, що всі отримували таланти, але й в тому, що на всіх був покладений однаковий обов’язок використовувати те, що їм було подароване. Христос сказав: «Кому багато дано, з того багато вимагається» (пор. Лк. 12:48). Наші таланти, незважаючи на те, мало їх чи багато, дані нам від Бога, перед Ним ми дамо наш останній розрахунок. Господь не судитиме нас з огляду на розмір чи кількість прибутків, Він судитиме радше за рівнем вірності, з якою ми використовували ці дари. Через те, що ми не маємо однакових талантів, і Бог не чекатиме від нас однакової відповіді. Лише в одному ми маємо бути схожі – ми маємо бути вірними. Христос представляє новий стандарт оцінювання людей. За людськими стандартами велика людина є та, яка дуже обдарована. За Божими стандартами великою є та людина, яка є вірною. Звернімо увагу на Боже Слово. Ісус не каже тому, хто мав п’ять талантів: «Через те, що ти був вірний у великому, увійди у радість свого Пана», але Він каже те, що міг сказати і до чоловіка з одним талантом: «Ти був вірний у малому і через те, що ти був вірний у малому, увійди в радість свого Пана» (пор. Мт. 25, 21). Що означає бути вірним у малому? Доволі часто можна у людському житті почути виправдання на кшталт: «Якби я мав, чим ділитись, я б обов’язково поділився», «якби в мене самого були кошти, я б їх віддав», «якби я мав такі можливості, як інші, я б ними скористався по правді», «якби я мав так багато талантів, я б їх не змарнував», «якби від мене щось залежало, я би зробив це…» і т.д. А Господь каже дуже виразно: «У малому був ти вірний, поставлю тебе над великим». Якщо ми не вміємо бути вірні у малому, то як можемо осягнути велике? Якщо ми не вміємо ділитись тим малим, що маємо, то як можна нам довірити велике? Якщо ми можемо занедбати те мале, що маємо, то як не занедбаємо великого, яке потребує ще більше праці, ще більше зусиль? Іншими словами, той, хто є вірним у малому, стане великим. Той, хто виправдовує власне лінивство, звинувачує Бога - не ввійде в радість Пана свого. Бути вірним у малому, використовувати усі Богом дані таланти, служачи у правді Господеві і ближньому, означає придбати інших п’ять, чи два, чи один талант, в залежності від здібності. Помилка третього слуги в тому, що він не зрозумів намірів свого господаря і приховав свій талант, замість того щоб використовувати його, злегковажив, занедбав і закінчив тим, що вчинив неправильно. Він, ймовірно, мав вміння орудувати талантом; його просто не хвилювала доля власності господаря. Навіть найменше вкладення капіталу могло дати відсоток від заощаджень і не загрожувало б небезпекою втрати, – тобто було не менше надійним, ніж закопати дар. Фраза «ось тобі твоє» в єврейських правових документах означала «я за це більше не несу відповідальності». Лінивство, страх, хибне розуміння пана, обов’язків служіння стали загибеллю для того, кому було приготовано краще достоїнство – Боже Царство! Хоча третій слуга характеризує свого господаря як жадібного й жорсткого підприємця (пор. Мт. 25, 24), це однак не є алегоричним зображенням Бога. Бог чекає з нашого боку творчих зусиль і винагороджує використання всіх можливостей і нагод, які відкриті для нас у служінні. Якщо ми неправильно уявляємо Собі Бога як суворого і вимогливого «виконроба», то нам буде важко відповісти Йому з любов’ю і відгукнутися всім серцем. Ми повинні використовувати Його дари відповідально, але при цьому сміливо і заповзято. Дуже важливим є той факт, що дари є дані для того, щоб інші могли з них користати: «Кожному дається виявлення Духа на спільну користь» - каже апостол Павло (пор. 1 Кор 12, 7). Впродовж всієї історії спасіння не існує навіть одного випадку, коли Бог вибрав би якусь людину, не підпорядковуючи цей вибір своєму планові спасіння, призначеному для всіх. Також апостол Павло говорить в сьогоднішньому апостольському читанні: «Як співробітники, ми закликаємо вас, щоб благодаті Божої не приймати марно. … Ось тепер – час сприятливий, ось тепер – день спасіння» (пор. 2 Кор 6, 1-2). Приймаймо Божу благодать, щоб помножувати і поширювати те добро, що було нам дано.  «Візьміть, отже, талант від нього й дайте тому, хто має їх десять. Бо кожному, хто має, додасться, і він матиме над міру; а в того, хто не має, заберуть і те, що має» (Мт.25, 28-29). У відношенні до духовних багатств Ісус застосував засаду: хто є багатий в Бозі, –  того Бог вчинить ще багатшим благодаттю в часі остаточного розрахунку. Хто однак не зберіг і не посідає жодних духовних скарбів, які беруться до уваги в небі – Божому Царстві (пор. Мт 6, 20), –  на Божому суді залишиться з нічим. Дорогі у Христу! Сьогодні ми освятили цей храм. Але не можемо заспокоїтись, нібито вже осягнули все, чого прагнули. І не тільки тому, що ще немало залишається зробити для облаштування і прикрашення цих стін, щоб вони стали справді гідною оселею для Всевишнього, Який сьогодні особливим чином замешкав тут, в першу чергу – через посвячення Його Престолу. Ми спорудили цей храм рукотворний, щоб він допомагав нам розбудовувати храм нерукотворний. Апостол Павло називає людину «храмом Духа Святого» (пор.1Кор.6, 19). Ці духовні храми людських душ сьогодні потребують бути оновленими, бо у минулому столітті вони були десятиліттями нищенні комуністичним режимом, а у ХХІ ст. наражаються на не меншу небезпеку зі сторони невидимого ворога, який підступно намагається вбити в людській душі усе святе, стираючи грань між добром і злом, пропагуючи вседозволеність, споживацтво та гедонізм... У цьому храмі Різдва Пресвятої Богородиці, ми, подорожуватимемо сторінками Святого Письма, вслухаючись у повчання Христа, який промовлятиме до нас через проповіді та гомілії священнослужителя. Уважно вслухаймося в Боже Слово в кожну неділю і свято, бо воно, каже апостол, є «корисним, щоб навчати, докоряти, направляти, виховувати у справедливості, щоб Божий чоловік був досконалий, до всякого доброго діла готовий» (ІІ Тим. 3, 16–17). У цьому храмі, як учні в Емаусі (Лк.24, 30-31), пізнаватимемо Христа при ламанні Євхаристійного Хліба, яке здійснюватиметься на щойноосвяченому Престолі. Пам’ятаймо про потребу частого і гідного причащання цих Святих Тайн, бо Вони є «ліком безсмертя», який не лише захоронює від смерті, але й дарує життя вічне в Христі Ісусі. Цей храм має бути сьогодні для нас тим, чим стала для апостолів і жінок-мироносиць печера Воскресіння, - утвердженням у вірі та спонукою до її проповіді. Зайшовши у гріб, в якому поклали Христа, вони переконались, що Христову Істину нездатні вбити брехня, обман, підступ і зрада. Саме звідси вони побігли сповістити іншим, що Христос переміг смерть. Почуте й пережите у цьому храмі, має спонукати і нас, розповідати про те, що ми тут досвідчили. Виходячи з цього храму, несімо євангельську звістку у наші домівки і виховуймо наших дітей та внуків добрими синами й дочками своєї Церкви та відповідальними громадянами. Поширюймо її у місцях нашого навчання, роботи та дозвілля, щоб розділити радість Христового спасіння з усіма нашими близькими та знайомими. Дорогі в Христі! Дозвольте мені сьогодні висловити щиру вдячність усім, хто брав участь у спорудженні цього храму. Велике спасибі о. Миколаю, який тут трудився всі ці роки… Велике спасибі, церковній громаді, яка у нелегкі часи економічної розрухи взялися за благородну справу будівництва Божого храму. Складаю сердечну подяку архітекторам, будівельникам, жертводавцям та усім тим, хто вкладав свої кошти та працю в цю святу будівлю. Нехай цей храм, який ми сьогодні освятили, буде тим постійним місцем нашого особистого преображення, місцем нашої постійної зустрічі з Богом. Кожна Божественна Літургія є «горою преображення», де ми можемо відчувати близькість Господа. Незадовго ми зійдемо з цієї нашої «гори» молитви й застанови і  підемо, щоб продовжити нашу місію у світі. Нехай на цій дорозі нас супроводжує Марія-Одигітрія, «Путеводительниця», яка провадить наш народ у ці непрості часи війни і цілу Церкву назустріч Господеві. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 24 вересня 2023 року Божого,с. Новосілки Гостинні  Детальніше...

Владика Ярослав освятив іконостас в храмі української громади в м. Феррара, в Італії

У неділю, 17 вересня, у храмі української громади м. Феррари відбулося освячення іконостасу. З цієї нагоди громаду відвідав Преосвященний Владика Ярослав Приріз, єпископ Самбірсько-Дрогобицької єпархії, який очолив Архиєрейську Божественну Літургію. Детальніше...