Владика Ярослав: Ідімо дорогою духовного вдосконалення разом з Ісусом, навіть якщо вона здається нам важкою і тернистою

2 квітня, в 5-ту неділю Великого посту, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію в Катедральному соборі Пресвятої Трійці, в м. Дрогобич. Детальніше...

Проповідь на п’яту неділю Великого Посту (2023)

«Не знаєте, чого просите»(Мк. 10,38). Слава Ісусу Христу!Дорогі у Христі брати і сестри! Ми поступово наближаємося до завершального акорду Великої Чотиридесятниці – Страсного тижня, коли розважатимемо, як Господь наш Ісус Христос прийняв відкупительні страждання і смерть. Тому сьогодні Церква через євангельське читання спрямовує наші духовні роздуми в околиці Єрусалиму, на ті стежки і дороги якими Ісус разом із учнями простував до цього святого міста. Це була його остання земна подорож з Галилеї у Юдею. Від дитячих літ Спаситель в оточенні близьких Йому людей ходив тією дорогою до Соломонового Храму. Але цього разу це була дорога, наприкінці якої на Спасителя чекали хрест і Голгофа. Про цю чашу терпінь знав лише Спаситель. Тому, бажаючи відкрити своїм найближчим учням і приятелям тайну Божої любові, Він почав цю дивну для них розмову: «Оце йдемо в Єрусалим і Син Чоловічий буде виданий первосвященикам та книжникам, і засудять його на смерть, і видадуть його поганам; і насміхатимуться з нього, плюватимуть на нього, бичуватимуть його та й уб’ють. Він же по трьох днях воскресне» (Мк. 10, 33). Учні, напевне, боялися, слухаючи слова Христа про смерть, яка очікувала на Нього в Єрусалимі. Незважаючи на очікування прийдешнього Царства Божого, вони усвідомлювали небезпеку відвідин цього святого міста, бо існувало єврейське передання про страшну війну, яка повинна вибухнути перед остаточним встановленням Царства Месії. Ісус іде до Єрусалиму, щоби взяти на себе хрест, щоб прийняти на себе всю злобу людського гріха, щоб своєю смертю розбудити людей зі сну та сліпоти гріха. Він говорить учням про своє страждання та про смерть, проте вони Його слухають, та не чують. Не чують, бо думають, що якщо Він творив такі великі чудеса та знаки, то певно в Єрусалимі буде щось ще більше. І якщо перед ним втікали біси, а мудреці замовкали і сили природи корились Йому, то в Єрусалимі Він ще більше проявить свою силу та славу. Вони сподівалися, що там має бути Його перемога над усіма видимими ворогами юдейського народу, а в Його перемозі буде і їх, апостолів, торжество. Так, в Єрусалимі відбудеться найбільше чудо – справжня перемога та славне торжество, але станеться це інакше ніж про це думали та мріяли Христові учні та сучасники. Ми з вами, дорогі брати і сестри у Христі, разом з нашим Господом також мандруємо до Єрусалиму. І не тільки зараз, під час Великого посту, але впродовж цілого нашого життя, яке є отою мандрівкою до Небесного Єрусалиму – до Царства Божого. Ми слідуємо за Христом стежками Його заповідей. Не біймося ступати дорогою духовного вдосконалення разом з Ісусом, навіть якщо нам здається, що вона важка та терниста. Пам’ятаймо, що це дорога через хрест до воскресіння, до справжнього життя, адже хрест Христовий став для всього людства вже не знаком смерті та темряви, а світлом воскресіння, знаком надії і символом незбагненної любові Бога до людини. Євангельський епізод п'ятої неділі Великого посту говорить нам і про те, що люди у своїй земній мандрівці до Небесного Єрусалиму дуже часто дивляться на світ виключно по-своєму, шукаючи свого інтересу і користі. Сьогоднішнє євангельське читання згадує нам про апостолів Якова та Івана, котрі, почувши про те, що Христос прямує до Єрусалиму, де має звершити важливу місію, просять про вигідне для себе місце. Науку про царство Боже Яків та Іван сприймали в земному розумінні і просили Ісуса про особливе місце в цьому царстві, бажаючи сидіти праворуч і ліворуч Нього. Прохання братів було не тільки занадто претензійним, але й недоречним. Вони висловили цю просьбу тоді, коли Ісус йшов до Єрусалиму, щоб прийняти муки. Господь, із сумом подивившись на синів Заведея, сказав: «Не знаєте, чого просите» (Мр.10,38). І пояснив: щоб увійти у Царство Боже, спочатку треба випити чашу терпінь. Ці слова Спасителя звернені не лише до цих двох апостолів та їх товаришів, а й до кожної людини, яка прагне бути спасенною. Улюблені, чи не поводимось і ми, як апостоли Яків та Іван? Як часто ми просимо в Бога не того, що дійсно потрібне й корисне для нашого спасіння, а того, що ми самі вважаємо необхідним для себе в житті. Апостол Яків після воскресіння Ісуса Христа докоряє нам за такі нерозважні бажання, котрі ми висловлюємо в наших молитвах, кажучи: «Просите і не одержуєте, тому що просите не на добро, а щоб ужити на свої примхи» (Як. 4,3). Можливо, і до нас сьогодні у відповідь на деякі наші молитви Ісус повторює: «Не знаєте, чого просите» (Мр.10,38). Гріх звеличування, гордості, зарозумілості  – великий гріх для віруючої людини. Ось чому у молитві преподобного Єфрема Сиріна, якою ми молимось під час Великого Посту, серед інших прохань, звертаємось до Господа, щоб Він визволив нас від духа любоначальства і дарував нам дух смиренномудрості та бачення наших провин. Це дуже потрібно для вилікування ран наших гріхів. Тільки наслідуючи Христове смирення і несучи свій життєвий хрест з Христом, ми разом з Ним будемо здатні пережити наші випробування, терпіння, зустріти смерть і воскреснути у Його славі. Нажаль, часто стається, що людина є надто закохана в себе й у свої постанови та прагнення. Вона має свої чіткі плани і хоче примусити Бога виконувати їх, ніби повторюючи у молитві слова цих двох Христових учнів: «Учителю, хочемо, щоб ти нам зробив те, чого попросимо» (Мр.10,35). Вона бажає отримати все і одразу, не затрачаючи для цього особливих зусиль. Водночас, приклад земного життя і діяльності Ісуса навчає нас іншого способу мислення. Він прийшов не для того, щоб Йому служили, лише щоб служити й віддати своє життя як викуп за багатьох. Пам'ятаймо, що земні інтереси, які часто стають основою наших молитов, проминають. Вони часто є важливими, але не повинні визначати суть нашого життя. Настане відміряний нам Господом час, і ми залишимо всі земні речі, а з нами залишаться тільки набуті духовні якості, з якими і станемо перед Богом. Ціллю нашого життя є осягнути спасіння. Сьогоднішній наш час, попри те, що позначений тривогою та непевністю, також є часом сприятливим, щоб наблизитись до Бога, щоб увійти помислами глибше у таїнство Пасхи – таїнство переходу від смерті до життя. Важливо вміти використати цей час і день спасіння, який є саме сьогодні (пор. 2 Кор. 6, 2). Навіть коли ми самотні, чи перебуваємо наодинці, пам’ятаймо, що у наших серцях завжди має залишатися місце для Бога і для ближніх (2 Кор. 6, 11-13). Сьогодні Бог кличе усіх нас виразніше Його почути. А для цього потрібно зупинитись і віддати себе молитві, читанню Слова Божого, служінню ближнім, зокрема самотнім і стражденним. Про це також повчають нас великі вчителі аскетичного життя. Цю і попередню недiлi Великого посту Церква присвячує двом великим вчителям християнського аскетичного, духовного життя: четверту – преподобному Йоану Лiствичнику, а п’яту – преподобній Марiї Єгипетській. Ці подвижники продемонстрували, в чому полягає духовне життя. На прикладі Марії Єгипетської бачимо, що воно розпочинається з радикального навернення до Бога, з відкинення грішного життя та духовного подвигу і самозречення. Святого Йоана Церква називає Ліствичником, бо він є автором «Ліствиці духовної» – гарного підручника для провадження християнського життя, з якого ми дізнаємося, що духовне життя – процес, який полягає у поступовому духовному вдосконаленні, яке щабель за щаблем підносить людину до небесних висот. Великий піст, в якому перебуваємо, є для нас доброю нагодою застосовувати на практиці поради цих двох великих подвижників духовного життя. Тому навчімось на прикладі сьогоднішньої євангельської розповіді та святих угодників Божих просити в Отця Небесного найперше всього того, що служить для слави Божої та нашої духовної користі, покладімо всю нашу надію на Господа нашого Ісуса Христа, Котрий «поніс наші немочі і наші болі та Його ранами ми зцілені (пор. Іс. 53,4-5). Дорогі у Христі, за Божим Провидінням, нашому поколінню доводиться жити в дуже непрості часи. Зараз українці переживають свій Страсний тиждень і національну Голготу, окупант заперечує наше існування, проте цивілізований світ солідарний з нами, і як Симеон Киринейський, допомагають нести наш хрест – знамено перемоги і свободи… Уже декілька років наш боголюбивий український народ досвідчує жахіття збройної агресії московії. Гинуть наші рідні і близькі, зруйновано наші міста і села, нас переповнюють гіркі емоції через ріки сліз і крові… Терплячи й борючись, пам'ятаймо, що в такі моменти не тільки ми стаємо близькими до Христа, але й Він перебуває поруч із нами, підтримуючи й додаючи нам сили. Він молиться разом з нами аж до кривавого поту, коли нам страшно, молиться до Отця Небесного, щоб зберіг нас, доручає нас опіці Своєї Матері − Вона пережила смерть Свого Сина, тому вміє потішити нас у жалобі та скорботі. У ситуаціях, коли стикаємося з несправедливістю, злом і болем, які, здавалося б, повністю поглинають світ довкола, не маємо права зневірюватись і впадати у розпач. Ми знаємо, що після темряви ночі Христових страждань і смерті настав світлосяйний світанок Його тріумфального Воскресіння. Перемога Христа над смертю підтверджує, що труднощі, терпіння, зло, хрест, Голгота не є остаточними, бо в цій боротьбі, яка приносить багато страждань і ран, ми також бачимо найбільшу любов, яка освячує тих, що віддають своє життя за друзів, – дітей вільної України (пор. Йо. 15, 13). Тож разом з апостолом Павлом сьогодні кажемо: «Нас тиснуть звідусіль, але ми не пригноблені; ми в труднощах, та ми не втрачаємо надії…» (2 Кор. 4, 8). Тому віруємо, що після важкого періоду випробувань неодмінно настане торжество добра і правди. Нехай Господня десниця заступається над нами у трудних моментах нашого життя за молитвами Пресвятої Богородиці і всіх святих, яких видала українська земля. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав м. Дрогобич,2 квітня 2023 року Божого Детальніше...

Духовенство і вірні Самбірсько-Дрогобицької єпархії вітають владику Ярослава з 60-літнім ювілеєм

30 березня 2023 року Божого владиці Ярославу, єпископу Самбірсько-Дрогобицькому, виповнюється 60 років життя. Духовенство і вірні Самбірсько-Дрогобицької єпархії вітають свого Пастиря і духовного Батька. Детальніше...

Владика Ярослав: Віра починається із зустрічі з Богом, особистого молитовного зв'язку з Ним на рівні власної гідності, душі, розуму і тіла

26 березня, в 4-ту неділю Великого посту, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію в Катедральному соборі Пресвятої Трійці, в м. Дрогобич. Детальніше...

Проповідь у четверту неділя Великого посту (2023)

Слава Ісусу Христу! Дорогі в Христі брати  і сестри! У сьогоднішньому Євангельському читанні Ісус Христос адресує нам дуже важливе життєве повчання, коли говорить батькові хворого юнака: «Все можливе тому, хто вірує». Тим самим наш Спаситель підкреслює необхідність віри для духовного життя у Бозі і з Богом, тому що без неї немає зв’язку з єдиним джерелом життя і духовної сили – з Господом. Вірую в Бога… але що це є віра?Це запитання стає загадковим, навіть якщо перед тим ми мали враження, що це розуміємо. Перш за все, очевидно, що віра є чимось іншим від знання, щонайменше від знання в звичайному сенсі цього слова. Коли я кажу: «Вірую в Бога», це ствердження вимагає вибору, рішення; інакше кажучи, вимагає дуже особистої участі цілої моєї істоти. Таким чином слово віра позначає різні речі. Її первинна суть – довір’я, вторинна – вірність... Віра – пізнання Бога через безнастанне та необмежене довір’я до Його Особи і вірність до Нього, завдяки чому ми спроможні сказати що-небудь про Господа. Для нас важливим є таке правильне розуміння і наповненість цього слова. Віра – спрямування людського довір’я не до чогось, а до Когось. Як приклад віри до Особи, у Святому Письмі змальований Авраам – батько всіх віруючих, котрий виражає свою вірність не до того, що Бог говорить, а до Того, Хто говорить (пор. Буття 12, 1). Під вірою патріарха розуміємо необмежене, повне, спокійне довір’я до Господа, Його Особи. Сам Христос запитує апостолів у сенсі віри: «Що ви думаєте про Мене?» - отже, не про Його слова чи вчення, а про Нього особисто. Те, що мільйони людей вважають християнське світосприйняття найбільш переконливим і вірять у це, не є вірою, доки немає зустрічі з Богом, особистого молитовного зв’язку з Ним на рівні власної гідності, душі, розуму і тіла. Отже, під вірою слід розуміти довір’я, вірність передусім до Особи Бога, Живого Господа, і лише згодом – до тез чи правд, які Всевишнім були об’явлені. Коли ми повністю й безмежно довіримося Йому, тоді, як харизму, отримаємо незмінну переконаність у навчанні про Бога, нас і світ, яке походить від Пресвятої Трійці. Щодо віри як Христової науки, то митрополит Андрей Шептицький у пастирському посланні під назвою «Правдива віра» ототожнює віру з «Божим Провідником». Він називає її «святою вірою», тобто наукою, «яку приніс нам Христос із неба на цей світ, - яку лишив між людьми, щоб за її поміччю показати їм дорогу до Отця, Сина і Св. Духа». «Божого Провідника» можна знайти там, де «... він із наказу та волі Ісуса Христа знаходиться, - у Святій Церкві». Тут Митрополит має на увазі глибокодуховний, внутрішньонасичений, споконвічний обряд, благочестя, сукупність ритуальних дій, які становлять адекватну людську відповідь Богові під час Богослужінь. Ця відповідь породжує досвід душевної віри: «Свята віра – то наче ланцюг, що в’яже християнина з Богом і до Нього його тягне. Цей ланцюг тримається розуму, а він держиться ланцюга через те, що знає Божу науку». Бачимо, що Митрополит Андрей вказує на важливість укріплення і постійного плекання цієї душевної віри. Першим середником укріплення віри є безпосереднє звернення до Бога з просьбою, щоб Він скріпив нашу віру. Йдеться про щиру і витривалу молитву. Адже протягом нашого життя ми часто досвідчуємо ситуацію св. Петра, котрий йшов по морю, але в певному моменті, побачивши довкола себе розбурхані хвилі, затратив з очей Господа і почав потопати. Так і нам, коли відчуваємо, що життєві обставини поглинають нас, затоплюючи в морі сумнівів і страху, треба молитовно кликати разом з Петром: «Господи, рятуй мене; Господи, поможи моєму невірству, укріпи мою віру!» Саме молитва не лише укріпляє віру, але також охороняє її тоді, коли диявол намагається засіяти у нашому серці зневіру і сумніви. В житіях святих часто зустрічаємо описи подібних спокус і випробувань у вірі. Це часто називається «темрявою віри», коли людина посеред сумніву, тривоги і збентеження останніми зусиллями волі кличе з глибини душі: «Боже мій, я вірю, що Ти є, всупереч всьому тому, що бачу і досвідчую довкола, вірю, що Ти живий і дієш в моєму житті і не допустиш, щоб я загинув в морі розпуки і зневіри». І другий середник укріплення віри, можливо найбільш діяльний, – це переконання на власному досвіді щодо правдивості того, в що віруємо. Завдяки частій, уважній та зосередженій молитві у Святому Дусі досвідчуємо особисту зустріч із Богом. Таке пережиття Його діяння у власному житті є не лише необхідною умовою зростання у вірі, але також і свідченням про цю віру іншим. Святе Писання постійно звертає увагу на особисте досвідне переконання. Апостол Тома повірив, бо сам «діткнув» ран Спасителя і переконався, що Він – не примара і не галюцинація. Учень повірив своєму досвідові. Ми не маємо можливості фізичного контакту з Богом, але можемо торкнутися Його в духовний спосіб: пережити особисту зустріч з ним у зосередженій молитві і в життєвих випробуваннях та терпінні, досвідчити Його силу і Його мир, через низпослання яких Господь навідується до нас у всі часи і обставини. Таке пізнання Христа веде нас до духовного бажання всецілого єднання з Ним аж до замешкання Його в нашому серці через доторкання до Нього у Пресвятій Євхаристії. Через її прийняття ми покликані «спробувати і побачити, який добрий Господь», отримуючи благодать для уподібнення до нашого Спасителя. Адже Він тут є реально присутній, а не лише символічно! Також Савло, пізніший апостол Павло, теж молитовно досвідчив особистої зустрічі з Христом, і то неодноразово. Це були глибоко-містичні пережиття, які спершу навернули Савла з дороги гріха, а потім укріпили його для відважного визнання Ісуса Христа серед євреїв і поган. Молитовно-таїнственна зустріч з Спасителем зумовила дуже сильний вплив на нього, і ніщо вже не могло захитати чи знеохотити його віру – ані насмішки, ані каменування, ані смерть. Усе це надихнуло апостола незабутньо сказати для всіх нас: «Віра – впевненість у речах невидимих» (Євр. 11, 1) Подібне трапилося і з сліпородженим (пор. Йо. 9,1-41). Пережите духовне і фізичне оздоровлення, тобто особистий молитовний досвід, викликали в колишньому незрячому віру в Сина Божого, і якої ніхто не міг зламати: ані родина, ані оточення, ані навіть засліплені духовні провідники єврейського народу. Однак, повстає ряд запитань: як можна пережити таке досвідчення зустрічі з Богом? Як можна набратися досвіду близькості Бога і правдивості віри? На ці запитання дає відповідь сам Христос: «Моя наука – не моя, а Того, Хто послав Мене. Якщо хтось бажає Його волю чинити, то і взнає він, чи наука ота від Бога, а чи Я промовляю сам від себе» (Йо. 7, 16-17). Тобто, щоб пересвідчитися на власному досвіді у достовірності науки, яку містить слово Боже і яку навчає нас Церква, немає іншого способу, як лише почати жити цією наукою, впроваджуючи її принципи в своє життя. Святе Письмо – це не підручник з психології чи біології, це книга Життя, і щоб переконатися у правдивості віри, треба почати жити цією наукою віри. Якщо нам радять певний курс лікування, то, звичайно, можна прийняти ці поради на віру, але щоб вона була ще міцнішою, треба самому впровадити ці ради у життя. Коли зробимо цей крок назустріч Господеві, то немає сумніву, що Бог уділить нам великого світла на пізнання ще глибше правд віри, і цей досвід буде неначе цемент, який скріплятиме і гартуватиме нашу віру. Щодо цього Ісаак Сирін говорить так: «За збереження заповідей розум удостоюється благодаті таїнственного споглядання і одкровення духовного знання». Не забуваймо також, що ми віруємо, спираючись на авторитет Самого Бога, Який об’являється, і Який не може ні помилятися, ні «ввести нас в оману». Віра – людська чеснота, що означає насамперед особисте пригорнення до Бога, визнання усієї Правди, Яку Він об’явив. Добре й праведно повністю довіритись Господу й абсолютно вірити в те, що Всевишній говорить. Вірі властиве бажання віруючого краще знати Того, на Кого він поклав своє довір’я, і краще зрозуміти, що було об’явлено.Справді, об’явлені Господом правди можуть видатися незрозумілими для людського розуму й досвіду, проте, як стверджує святий Тома Аквінський: «Впевненість, яку дає Боже світло, є більшою від тієї, яку дає світло природного розуму». Звершення Євхаристії – це час таїнственного приходу Господа до свого вибраного народу в Божий храм. А цикл молитов Божественної Літургії та решти богослужінь Церкви – унікальна можливість для нас так необхідної для нас розмови з Богом, під час якої можемо висловити наші найглибші прагнення, які пов’язані з нашою вірою. Благаймо Господа, щоб Він укріпив нас своєю благодаттю, щоб ми могли не лише самі через віру щораз сильніше єднатися з Ним, але також, щоб зуміли відважно давати свідоцтво нашої віри в нашому оточенні. Дорогі брати і сестри. Окупант, який ступив на нашу землю і хоче нас поневолити так само, як злий дух обезсилював бідного хлопця. Однак Бог ніколи не залишить за злом останнє слово, тому ми сьогодні як народ, подібно до цього батька юнака, приходимо до нашого Спасителя і кажемо Йому: допоможи нам, бо ніхто у світі не може зупинити війни в Україні, ні дипломати, ані могутні світу цього. А Ісус Христос питає нас: чи ти віриш, що Я можу це зробити? Чи ти віриш у перемогу України? Нам так важливо усвідомлювати, що перемога України буде виявом Божої сили через віру і боротьбу українського народу. Тому нам сьогодні Христос каже: «Все можливе тому, хто вірує» (Мр. 9, 23). Скажімо сьогодні разом з євангельським батьком: Господи, віруємо, але допоможи нашому невірству. В цей період Великого посту та загально національної Голготи, яку спричинив нам каїн – московит, покладімо всю нашу надію на Господа нашого Ісуса Христа, Котрий «поніс наші немочі і наші болі та Його ранами ми зцілені (пор. Іс. 53,4-5). Перед своїми стражданнями і смертю на хресті, наш Господь підбадьорював Своїх учнів щодо страху і замішання: «У світі страждатимете. Та бадьортеся! Я бо подолав світ» (Йо. 16,33). А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 26 березня 2023 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Владика Ярослав: Наш народ переживає свій Страсний Тиждень – загальнонаціональну Голготу

19 березня, в Хрестопоклонну неділю, в Катедральному соборі Пресвятої Трійці відбулось святкове богослужіння, яке очолив владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький. Детальніше...

Проповідь у Хрестопоклонну неділю (2023)

Слава Ісусу Христу! Дорогі в Христі брати і сестри! Триває наша великопосна мандрівка до світлого празника Христового Воскресіння. У третю неділю Великого Посту, яку називаємо Хрестопоклонною, свята Мати Церква пропонує нам споглядати та покланятися живоносному древу Чесного і Животворящого Хреста Господнього, щоб ми скріпилися ним та відважно прямували далі до мети – Христової Пасхи. Сьогодні Животворящий Хрест є для нас нагадуванням, що Бог так полюбив світ, що віддав Сина свого Єдинородного (пор.Йо.3,16-17). Приймаючи цю любов, можемо змінити себе і світ. У ньому ми споглядаємо славу Розп'ятого Господа, яку покликаний зрозуміти, пережити і свідчити своїм життям кожен християнин. Якщо уважно вчитаємось у богослужбові тексти, якими молимось впродовж Великого посту, то зауважимо, що у них поступово проходить вся історія людського роду – від дерева в раю до древа хресного, від вигнання з Едему до переможного і радісного входження в нього, від гріхопадіння до відкуплення. У цій молитовній скарбниці знаходимо шлях до таїнства хреста, знаходимо ті слова та образи, за допомогою яких можемо це таїнство звеличити, прославляючи Господа, Який приносить на Хресті досконалу Жертву прощення, любові і спасіння. Вже минув рік від широкомасштабної російської збройної агресії супроти України. Зараз наш народ переживає свій Страсний Тиждень – загально національну Голготу, яку спричинив нам каїн – московит, щоб перешкодити нам осягнути духовну і національну мету – вільну, квітучу, соборну Українську державу. Щодня агресор забирає життя та калічить мирних людей та воїнів, спричинює масштабні руйнування наших міст і сіл. Потерпають мільйони людей, втративши домівку, рідних і близьких. Нова і широкомасштабна російська військова агресія супроти України продовжує серію агресивних і жорстоких дій супроти українців, і нинішній світ нарешті починає усвідомлювати, що московитський режим загрожує не лише українському народові, але й цілому світові. Лише один Господь знає скільки часу триватимуть ці страждання нашого народу, але ми віримо, що Бог виведе нас до славного воскресіння – духовного і національного. Попри всі виклики й жорстокість, які приносить із собою війна, перед її обличчям наш народ об’єднався, став монолітом і поруч зі своїм звитяжним військом відстоює свою свободу. Таким чином для нас нової та актуальної значимості набуває наполегливе запрошення Ісуса взяти кожному свій «хрест» і слідувати за Ним з покорою та довірою до Бога (Мт. 16, 24). Нести хрест – означає йти за Христом і знайти таким чином силу для боротьби з гріхом і зі злом. Глибокі богословським змістом піснеспіви і моління, та й взагалі особлива покаянна атмосфера Великого посту, вчать нас прийняти мудрість Господнього Хреста та мужньо звершувати нашу духовну боротьбу, в якій ми протистоїмо злу і гріху, присутньому в світі. Мудрість Хреста полягає в тому, щоб долати зло в собі. Для цього потрібно проаналізувати та переосмислити власні діла, слова і помисли. Благодать Божа дає нам сміливість визнати власну відповідальність за присутність зла у світі та свідомо прийняти її. Мудрість Хреста відрізняється від людської мудрості і сили, бо «нібито немудре Боже – мудріше від людської мудрості і немічне Боже міцніше від людської сили», – каже апостол Павло (пор. І Кор 1, 25). Також наша історія, навіть зовсім недавня, показує перемогу Хреста, а не людської розсудливості, що протиставляла себе Хресту. Як важливо нам цією мудрістю Хреста жити, нею послуговуватися особливо сьогодні, під час війни, пам’ятаючи, що сила Божа здійснюється в упованні на Господа. Хрест є не тільки символ і знак любові та милосердя… Це також і вічне питання: чому добро викликає спротив і ненависть? Чому розпинають Правду? Споглядаючи світ навколо нас, зауважуємо страждання, хвороби, війну, смерть. Чому існують ці випробування? – Часто ставимо собі такі питання, коли бачимо на власні очі вмираючих дітей, коли спостерігаємо, як гинуть невинні люди внаслідок агресивних політичних інтриг каїна-московита. Питаємося про сенс страждання, коли відчуваємо в серці біль, спричинений непрощенням собі чи ближньому; коли не можемо визволитися від страхів, неспокою, хвилювання. Питаємось про сенс страждань, коли нас несправедливо оскаржують, обмовляють, коли нас не розуміють, коли оклевечують нас, коли почуваємося відкиненими і нікому не потрібними. Знову і знову ставимо собі оте одне питання: Чому Бог, Милосердний і Добрий Батько, погодився з людським стражданням? Але чи справді Бог погодився зі стражданнями людини? На перших сторінках Біблії, яку у Великому пості ми читаємо під час наших богослужінь, а потім осмислюємо у літургійних текстах, ми знаходимо розповідь про те, що Бог сотворив усе дуже добрим (пор. Буття 1), а отже, не міг сотворити страждання. Звертаючись до третього розділу Книги Буття, читаємо про гріх перших прародичів і про нещастя людського роду, які були з цим пов’язані. Таким чином ми мусимо сказати собі дуже виразно, що Бог не створив страждання і смерть. Страждання є злом і як зло походить від гріха. Кожне страждання починається у «раю» людського серця – мого власного серця. Кожен гріх спроваджує страждання не тільки безпосередньо на грішника, але й на все його оточення. Знаємо, що Єва, як тільки піддалась спокусі сатани, відразу ж запропонувала овоч своєї спокуси Адамові. Люди часто «годують» одне одного стражданнями своїх гріхів, страждання є наслідком гріха. Однак, чи Бог погодився на такий стан справ? Чи погодився на те, щоб сотворений Ним світ був спотворений людським гріхом і стражданням? Виразну відповідь знаходимо вже в самому описі упадку перших родичів, коли Бог заповідає остаточну перемогу над сатаною, а отже над самим злом і стражданням (пор. Бут.3,15). Христос поборює наші страждання і терпіння, приймаючи їх на себе на хресті. Страсті Христові, Його Хрест і Його рани є джерелом Божої сили, котра перемагає діяння сатани. Таким чином те, що було найбільшою зброєю сатани – гріх, страждання, смерть – стає місцем особливого досвіду Божої сили і Божого милосердя. А, отже, навіть страждання і смерть не є позбавленими сенсу, коли є сприйняті як спасенний план Бога щодо нас. Тому не кажімо, що Бог посилає на людину страждання. Він не є творцем зла, але його переможцем. Можемо з певністю сказати, що для Бога немає не виліковних недуг, непередбачених обставин. Історія спасіння Старого Завіту показує нам прообраз виходу зі страждань (пор. Чис. 21, 4-9). Коли вибраний народ, вийшовши з Єгипту, у пустині почав нарікати на Мойсея і на Бога. Карою за цей гріх стали смертоносні змії, від яких люди почали масово вмирати. Тоді Мойсей відважно у молитві до Бога заступається за свій народ. Господь наказує йому зробити мідяного змія і поставити людям перед очі як знак їхнього гріха для того, щоб, дивлячись на нього, людина усвідомила і зрозуміла свій гріх. Особа, яка, розкаявшись, споглядала на мідяного змія, не вмирала. Отці Церкви і дослідники Священного Писання говорять, що цей піднесений мідяний змій у пустелі є прообразом Христового розп’яття хресної жертви Ісуса Христа. Як у Старому Завіті ізраїльтяни споглядали на мідяного змія і залишалися при житті, так кожен, хто з вірою буде споглядати на Розп’ятого Господа, визнаючи свої гріхи, буде жити вічним життям. Адже за словами апостола Петра: «Він сам у своїм тілі виніс наші гріхи на дерево, щоб ми, вмерши для гріхів, жили для справедливости» (1 Пт. 2,24). Розп’ятий на хресті Господь поставив нам перед очі всяку людську злобу і гріх, щоб ми відвернулися від гріха і жили для Бога. На хресті Бог виявляє до нас свою любов і своє милосердя. З любові Він піднявся з гробу і сказав: «Я воскресіння і життя; хто вірує у мене не помре, а матиме життя вічне» (Йо. 11,26). Пресвята Богородиця беручи участь у драмі біля Хреста Ісуса є вся пронизана великим стражданням. Бо ж це не тільки присутність Матері біля Сина, що помирає, але це також і свідчення віри і надії в Того, Хто, здається, «втратив» все. Мати вибрала свідомо слідувати за своїм Сином до моменту найбільшого болю; на відміну від учнів, які розбіглися, Вона йшла на Голготу аж до Розп'яття, щоб виявити свою повну посвяту, свою віру і свою любов. Сьогодні до цього Її страждання приєднується український народ, особливо українські діти, матері, літні люди які гинуть від бомб, розстрілів, від голоду, спраги та холоду, в темряві та  постійному страху. Цю війну як геноцид каїна – московита, не можна пояснити, бо життя людини святе для нас усіх, і вбивати безборонне невинне людське життя є великим гріхом святотацтва, отже, це не що інше, як дія антихриста і ним опанованих біснуватих слуг. Тому неустанно благаємо Пресвяту Богородицю, щоб прийняла під свою особливу опіку наших хоробрих воїнів, захисників Батьківщини, зберігаючи їх неушкодженими перед усіма ворожими наступами. Молімося за свободу і незалежність, соборність і цілісність нашої Батьківщини, бо молитва має велику силу. Нехай Господь вчинить наш народ непереможним і від всякої ворожої пропаганди та нападу нездоланним та дарує перемогу над супротивниками на землі, на морі і в повітрі. До кінця нашого життя оберігай нас Господи перед вічним засудом, щоб ми, спасенні через Твоїм страсті, смерть і воскресіння, завжди віддавали за все славу, хвалу, подяку і честь Єдиному у Святій Тройці Богові Отцю, і Сину і Святому Духові нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь! + Ярослав м. Дрогобич,19 березня 2023 року Божого Детальніше...

Владика Ярослав: Не визнаючи наші гріхи, ми закриваємо собі дорогу до спасіння

12 березня, у Другу неділю Великого посту, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію в Катедральному соборі Пресвятої Трійці, в м. Дрогобич. Детальніше...

Проповідь у другу неділю посту (2023)

Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! Ми продовжуємо нашу великопісну мандрівку, прямуючи за Христом, уважно вслухаючись у Його слово та стаючи свідками Його спасительних чудес. Євангельське читання другої неділі Великого посту розповідає нам про оздоровлення розслабленого. Ми спостерігаємо, як Христос дорогою до Капернауму зупиняється в одному домі, де зібралось дуже багато людей. Євангелист Марко додає, що Господь увійшов в переповнений дім і «проповідував до них словом» (Мк. 2,2). Ревність слухачів Господнього Слова була щедро винагороджена, бо вони з волі Божої стали свідками і очевидцями нового чуда, яке ще більше скріпило їхню віру, надію і любов до Спасителя. Будинок, про який розповідає нам Євангеліє, належав Симону Петру (пор. Мк. 1,29; 3,20; 9,33). Святий Марко благовістує нам, як Ісус вперше прийшов в Капернаум і в суботу, після проповідування в синагозі зцілив одержимого (Мк.1,21-26). Увечері того ж дня біля будинку Петра зібрався великий натовп людей, які шукали зцілення Ісусом: «Почали приносити до нього усіх недужих та біснуватих. Усе місто зібралося перед дверима» (Мк. 1,32-33). У сьогоднішньому епізоді подія повторюється; натовп здається ще чисельнішим. Це пояснює і второпність чотирьох чоловіків, які принесли розслабленого: «А що із-за народу не могли донести до нього, розкрили стелю над місцем, де він був, й отвором спустили ліжко, на якому лежав розслаблений» (Мк. 2,4). Дім Симона Петра завдяки присутності Христа стає священним місцем, в якому Ісус «промовляє до них словом» (Мк. 2,2), тобто звіщає добру новину про спасіння, прощає гріхи і зцілює розслабленого. Все це є передчуттям і образом того, якою буде Вселенська Церква під проводом апостола Петра в усіх куточках світу – «вселенським таїнством спасіння», за словами Отців ІІ Ватиканського Собору (Lumen gentium, п. 48), тобто місцем примирення та спасіння, домом втіхи та надії для всіх людей на землі. Чотири друзі несуть розслабленого до Ісуса, одухотворені сильною вірою у Нього, яка полягає у цілковитій впевненості в його чудотворній силі. Із такою вірою вони не зважають на осудження людей, бо те, що вони шукають і що їх веде — це бажання фізичного зцілення для їх друга. Ісус відповідає на їх віру ласкавим зверненням до хворого: «Сину, відпускаються тобі твої гріхи» (Мк. 2,5). Таке дарування прощення в той час, коли очікується зцілення, може спантеличити. Однак це пояснює, чому нераз стаються хвороби. Вони тісно пов’язані з гріхом і є або його прямим наслідком, або нагодою для виходу з нього. Коли принесли розслабленого до Ісуса, то перші слова, які розслаблений почув від Ісуса були: «Сину, відпускаються тобі твої гріхи» (Мк 2,5). Ісус сказав ті слова прощення тому, що розслаблений так дуже потребував їх почути. У тих словах прощення він так сильно відчув в серці любов Ісуса Христа до нього, що став на рівні ноги і розпочав нове життя. Сьогодні Слово Боже показує нам велике Боже милосердя. Гріх загніздився в людині, спаралізував її, учинив нездатною до того, до чого вона є сотворена – до творення добра. Гріх учинив людину своїм в’язнем. А чудо стається, як про це ми сьогодні почули, при зустрічі з Господом, коли прямуємо до Нього наполегливо, зі свідомістю, що тільки Він є спроможний відпустити людський гріх, розірвати окови гріха. Для цього потрібно зробити перший крок – визнати свої гріхи. Не завжди це є легко. Повсюди в світі люди заперечують гріх. Говориться навіть, що найневинніший у світі є сам світ, бо він проголошує, що гріха нема. Про гріх говориться з усмішкою й іронією, люди перестали боятися гріха. Бояться забруднення середовища, бояться невиліковних недуг, пандемій, бояться ядерної війни, але не бояться гріха як порушення своїх стосунків з Богом, смертельної хвороби, яка їх нищить. На жаль, людина втрачає почуття гріха, вразливість сумління. Гріх діє на неї як наркоз, так що вона не розпізнає межі добра і зла. Так зло поволі проникає в людське серце, роблячи його своїм невільником. Дехто каже: «Маю чисте сумління». Таким варто відповісти: «Чи не тому, що невживане?». Інші ж: «Я не маю викидів сумління, щонайвище – психічний дискомфорт». Такі постави замикають наше серце на Ісуса, на дар Його спасіння. Що більше, не визнаючи гріха, ми чинимо Бога «неправдомовним», за словами Св. Йоана Богослова ( І Йо. 1,10). Не забуваймо, що Ісус дає життя своє на викуп за багатьох (Мт. 20,28). А святий апостол Павло пригадує, що «всі згрішили» і потребують визволення (Рим. 5,12). «Христос помер за наші гріхи» (І Кор. 15, 3) і прагне визволити нас з неволі гріха. Але якщо ми кажемо, що не маємо гріха, то самі собі закриваємо дорогу до спасіння. Пізнати гріх означає усвідомити його злобу і нищівну силу для нашого теперішнього і вічного життя. Усвідомити, що він є найбільшим нещастям і злом. Тому коли впродовж Великого Посту молимося словами Молитви Св. Єфрема Сирійського: «Господи, дай мені бачити гріхи мої», то просимо не тільки зауважити свою гріховність, але пізнати її як трагедію нашої неволі, усвідомити паралізуючу силу гріха в нас і довкола нас. Христос-Господь і сьогодні приходить до наших міст і сіл, до наших храмів, щоб промовляти до нас словом своєї спасенної науки і довершувати нові чуда. Він – наш вічний Учитель, Світло, Правда і Життя, Він той самий вчора, сьогодні й навіки (Євр. 13,8). Він єдиний всемогутній лікар, що знає всі недуги наших «душ і тілес». Але свої ласки і дари Він дає найперше тим, хто докладає своїх зусиль і старань, щоб їх у Нього отримати. Двері Храму – Дому Отця, де навчає, зціляє і освячує Христос, є завжди ласкаво для всіх відчинені. Потрібно лише увійти і пізнати безмежну Божу любов. Ту любов, яка потягує за собою, яка робить нас усіх братами і сестрами. Усі ми потребуємо почути слова прощення, бо ми всі грішники. Усі ми потребуємо духовного зцілення, бо усі ми прогрішили проти Бога, проти ближніх і проти себе. А те Боже прощення, що людське серце так потребує відчути в окремий спосіб, приходить до нас через святу Тайну Сповіді. Що властиво потрібно до доброї сповіді? Глибокої свідомості, що ми грішники, що ми віддалилися від Бога і від людей, що у нас є ще багато самолюбства, різних пороків і гріхів, а також довір’я до безмежного Божого милосердя. Свята Церква повчає нас про п’ять умов доброї сповіді: зробити щирий іспит совісті; збудити в собі жаль за гріхи; постановити поправитися; визнати гріхи перед священиком у сповіді; відбути покуту, яку завдав сповідник. Щоб відчути мир, спокій, і зцілення, що приходять до нас через прощення гріхів, мусимо перше щиро признати, що ми бідні, немічні грішники, що ми самолюбством нашим образили Бога й ближнього, і тим дуже пошкодили собі. Ми мусимо признати, що ми духовно хворі і потребуємо божественного зцілення. Людина не може сама собі відпустити гріхи. Немає значення наскільки часто вона каже собі, що її гріхи не є серйозні, вони все ж таки продовжать переслідувати її. Слова, які Господь сказав паралітикові: «Сину, відпускаються тобі твої гріхи», мають прозвучати і для нас у цей Великий піст. Тому покаймося і визнаймо наші гріхи перед Ісусом. Завдяки прощенню Божому ми також можемо піднятися з паралізованого шлюбу, думок, пристрастей, паралізованих відносин і піти в нове життя, життя повноти і здоров’я. Дорогі в Христі! Минув рік відкритої повномасштабної агресії московії проти нашого народу. Ця наша Страсна п’ятниця триває цілий рік! Для нас вона стала немовби хлібом насущним, і ми не знаємо, коли настане світлий день перемоги над злом, ненавистю й насильством. Пролито ріки крові і сліз. Проте народ живе, народ бореться, народ молиться. І саме Господь закликає нас не сумніватися в перемозі світла над темрявою, життя над смертю, істини над брехнею, бо Він запевняє нас у Своїй любові та милості. Від Нього, нашого Спасителя, черпаємо силу в теперішніх стражданнях. Він – джерело нашої надії. Тож разом з апостолом Павлом сьогодні кажемо: «Нас тиснуть звідусіль, але ми не пригноблені; ми в труднощах, та ми не втрачаємо надії…» (2Кор.4, 8). Великий піст – це особлива нагода для нас чинити милосердя для ближнього. Станьмо для наших воїнів, поранених, приятелями з сьогоднішнього євангельського читання. Приносьмо їх у наших молитвами до найбільшого Лікаря – Христа, який, як колись в домі Петра, продовжує перебувати у своїй Церкві. Молімося, нехай Боже милосердя буде силою України, нехай воно єднає нас з Богом, дасть нам внутрішню живу, здорову силу перемагати. Нехай Боже милосердя зцілить рани України, яких сьогодні нам завдає ворог.Нехай слова: «Кажу тобі: Встань, візьми твоє ліжко і йди до свого дому» (Мр. 2, 11) — будуть словами Божими, які подарують нам перемогу на своїй рідній, Богом даній, українській землі. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. +  Ярослав 12 березня 2023 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Послання з нагоди 30-річчя Самбірсько-Дрогобицької єпархії (2023)

Нехай же Бог надіїсповнить вас усякою радістю та миром у вірі,щоб ви збагатились у надії, силою Духа Святого(Рим. 15, 13) Всесвітліші та всечесніші отці!Преподобні ченці та черниці!Дорогі у Христі брати і сестри! Мир вам у Господі! 1. Вдячність Богові за Дар П’ятдесятниці У 2023 році виповнюється 1035-та річниця Свято-Володимирового Хрещення Руси-України та 30-річчя від заснування Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ. Ці важливі події в житті нашої Церкви є доброю нагодою подякувати Богові за незліченні благодаті, які ми від Нього отримали. Наша єпархія − спадкоємиця однієї з найдавніших єпископських кафедр Київської Церкви – Перемишльської (ХІІІ ст.). Про її канонічне заснування оголосив Блаженніший Мирослав Іван (Любачівський) 12 липня 1993 р. Б., невдовзі після того, як наприкінці 80-х − на початку 90-х рр. ХХ ст. УГКЦ почала відновлювати свої церковні структури після десятиліть переслідування безбожним комуністичним режимом. Синодальна постанова містить слова з книги Діянь святих апостолів: «Сподобалося Святому Духові і нам...» (пор. Ді. 15, 28), адже кожен Синод Єпископів − це подія П’ятдесятниці. Тож Самбірсько–Дрогобицька єпархія народилася як плід локальної П’ятдесятниці в українському народі. Християнські цінності, які були защеплені на українській землі, – це той надійний фундамент, на якому тримається державність, суспільно-громадські відносини та культурна самобутність нашого народу. Тож дякуємо Христу Богові, Який 1035 років тому відвідав наш народ і впродовж усього цього часу ростив Свою Церкву (пор. 1 Кор. 3, 7), посилаючи численних жертовних працівників у Христовий виноградник. Ми також прагнемо скласти вдячність всім, хто ці 30 років великодушно підтримував розбудову церковного життя на теренах нашої єпархії. Дякуємо Богові за кожного вірного, бо всі Ви – священнослужителі, богопосвячені особи, миряни – є найбільшим Божим даром. Усе, що за благодаттю Божою нам вдалося здійснити, стало можливим завдяки Вам, Господнім помічникам – щиро віруючим людям в Україні та світі, які люблять Церкву як свою Матір, піклуються про її зростання, дбають про розвиток, сприяють розбудові. Дякую всім Вам та молю Господа, щоб продовжував спрямовувати Ваші стопи шляхами Божого Промислу, наповнюючи Своєю божественною любов’ю та скріплюючи Своєю благодаттю. Сподіваємось, що молитовний спомин про ці знакові події стане нагодою для поглиблення нашої віри, віднови духовного життя та пожвавлення християнського свідчення. 2. Берегти віру як найбільший і найцінніший скарб Щоразу світ кидає нам виклик по-новому відкривати та переживати істини святої віри. Дуже важливо передати наступним поколінням цей неоцінений скарб, який наш народ зберіг усупереч переслідуванням і стражданням. Для цього потрібно глибоко усвідомити, що таке Христова Церква, яку сповідує кожен християнин, молячись у «Символі віри»: «Вірую в єдину, святу, соборну й апостольську Церкву». Святий Августин свого часу сказав відомі слова: «Ти створив нас для Себе, Боже, і неспокійне людське серце, поки не спочине в Тобі». Минають століття, а ці слова великого святого ранньої Церкви й надалі залишаються актуальними. Чому? Бо так влаштована людська природа, яка потребує єднання зі своїм Творцем. І саме Церква має місію допомагати людині всіх часів віднаходити «дорогу до храму», вчитися спілкуватися зі своїм Творцем і Спасителем, щораз більше відкривати своє єство на освячуючу благодать Святого Духа. Однак Бога не можна віднайти раз і назавжди, раз і назавжди «заволодіти» Ним. Бог не є змістом інформації, яку достатньо тільки раз почути, зрозуміти й засвоїти. Віра кормиться тим, що Бог постійно дозволяє Себе розпізнавати. Проповідуючи про великі Божі діла, Церква дає змогу вірним переживати присутність Бога і єднатися з Ним. Коли людина слухає про Бога, Який замешкує і діє серед нас, у неї зароджується бажання шукати Його сліди у своєму житті. «Як олень прагне до джерел водних, так серце моє до Тебе, Господи», − каже псалмоспівець (пор. Пс. 42, 1). Ми, люди, прагнемо правди, добра, краси та шукаємо для себе щастя. Однак, віддалившись від Бога ще в Адамі, часто не розуміємо, що всі наші найсокровенніші поривання й найзаповітніші мрії − це поривання до Бога та мрії про Нього, а наше щастя здійснюється настільки, наскільки воно закорінене в Бозі. Коли в нашому житті, як нам здається, під впливом зовнішніх обставин зростає туга за любов’ю, радістю чи миром, знаймо, що ця туга не від обставин, а від Святого Духа. Це Він спонукає нас не задовольнятися дійсним станом речей і кличе перерости обставини та творити своє життя не згідно з ними, а згідно з велінням совісті. Тому шлях людини до Бога завжди ініціює Святий Дух, для Якого не існує жодних перешкод. Він любить невимовною любовʼю навіть дуже грішну людину, бо де множився гріх, там переважала благодать (пор. Рим. 5, 20). 3. Церква як закваска Божого Царства на землі «Вік Церкви» розпочався в день П’ятдесятниці (пор. Ді. 2) і триває до сьогодні. Тоді Святий Дух сповнив Христових учнів силою й натхненням для проповіді Євангелія і побудови спільноти тих, для кого Христова благовість стала фундаментом щоденного життя й поведінки. Із тих часів і до сьогодні Церква розвинулася з маленької єрусалимської громади найближчих Христових друзів до багатомільйонної спільноти, що об’єднує різні народи на всіх континентах земної кулі. Єдина, свята, соборна − католицька й апостольська Церква утворена з помісних Церков, однією з яких є й наша Українська Греко-Католицька Церква. Церковне тіло кожної помісної Церкви твориться з єпархій, а ті − з парафіяльних громад. Апостол Павло у своїх посланнях називає Церкву Тілом Христовим, а нас – Його членами (пор. 1 Кор. 12, 27). Це означає, що через нас Господь діє в цьому світі, а ми творимо єдність і потрібні одне одному. Ми різні, але рівні у своїй гідності. У цьому Тілі кожен з нас має своє особливе незамінне місце і значення. Своїми талантами, які дарує нам Бог, ми доповнюємо один одного. Жоден із дарів не дається віруючому в особисте користування, але для того, щоб ним ділитися для розбудови нерукотворного храму, живими цеглинами якого ми є. Тому в Церкві не можна бути споживачем чи спостерігачем, але всі ми покликані ділитися своїми талантами. У повчаннях Христа, які доносять до нас синоптичні Євангелія, Церква представлена як Таїнство Божого Царства, яке вже присутнє в цьому світі і ще має прийти у всій своїй повноті (пор. Мк. 4, 26−32; Мт. 13, 1−9, 24−36, 44−52). Це спільнота людей, які очікують на прихід Царства, спільнота, стосунки між членами якої позначені ідеалами Царства. У цьому світі панує неправда, споживацтво, жадібність, насильство, пожадання. Про людину судять за її багатством, зв’язками, становищем. А Царство Боже будується на любові, співчутливості, небайдужості, прощенні, довірі, чистоті, безкорисливості… І ми як Церква покликані свідчити та являти світові взаємини, гідні Божих дітей. Отже, Церква є закваскою і водночас передсмаком Божого Царства тут, на землі. Через Церкву Господь діє в часі і просторі, вона є видимим знаком Його невидимої присутності та продовжує Його служіння в історії, тобто уприсутнює Його в історії. Церква покликана благовістити Христа світові та проголошувати Таїнствами і Словом Царство Боже, що в Ньому прийшло. 4. Церква − Таїнство Божого спасіння Метою цього благовістування, як каже ап. Павло у Першому посланні до Коринтян, є «придбати» всіх для Христа (пор. 1 Кор. 9, 19−22). Він говорить про Церкву як про життєдайну єдність, яку вірні у Христі отримують з Богом та один з одним через Хрещення і яку Дух робить майже відчутною, єднаючи всіх у Христове Тіло (пор. 1 Кор. 12). Вона є місцем примирення з Богом не тільки юдеїв та поган, але всього людства: «Бо то Бог у Христі примирив собі світ, не враховуючи людям їхніх переступів, поклавши в нас слово примирення» (2 Кор. 5, 18) та «щоб через нього примирити з собою все чи то земне, а чи небесне, встановивши мир кровʼю його хреста» (Кол. 1, 20). Тож Церква у світі та в історії − це Божа відповідь на гріх, особливо на поділи як його наслідок. Церква − це Таїнство Божого спасіння, яке Небесний Отець здійснив у Христі Ісусі (пор. Рим. 1, 25). У ній людина позбувається старого, грішного чоловіка, щоб у Христі стати новим Адамом, причасником Божої природи. Водночас варто наголосити, що Церква − це не галерея святих, а прибіжище грішників, це люди, які, долаючи свої немочі, мандрують до святости. На кожній Святій Літургії Господь, як і в часі Свого земного служіння, перебуває з «митарями і грішниками», бо «здорові не потребують лікаря, лише хворі», бо Він «прийшов кликати не праведних, а грішних» (пор. Мт. 9, 11−13). У Церкві через Таїнства, молитву, слухання Божого Слова одержуємо благодать і силу змінюватися та перемагати наші немочі. Час Церкви – це час благовісти для всього світу. І тому, по суті, Церква – це ніщо інше, як світ, який перебуває на шляху до преображення, світ, який отримує у Христі прозорість для райської повноти, – Нове Небо і Нова Земля, які приходять до нас у Таїнствах Церкви. У постійному чуванні Церква очищає Божим Словом та годує їжею безсмертя – Євхаристією − тих, які у Христі стають новим творінням (пор. 2 Кор. 5, 17). Прообразом Церкви є старозавітний «ковчег Ноя», який урятував світ від загибелі. Ось так і в Церкві знаходимо порятунок, а кожен храм стає для нас таким «ковчегом», який переправляє нас через житейське море в Нове Життя – Царство Небесне. Дякуймо Богові за дар приналежності до цього ковчега спасіння та просімо в Нього ласки щасливо переплисти розбурхане море земного життя, щоб удостоїтися вічного спасіння в Господі. 5. Церква перебуває разом з народом Від самого початку Хрещення Руси-України наша Церква засвідчила, що вона є закваскою Божого Царства для українського народу. Християнськими цінностями керувалася й надихалася українська культура. На християнських істинах виростали генії нашого народу, такі як Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Леся Українка. Святий папа Іван-Павло ІІ, прибувши 22 роки тому на нашу землю, підкреслив християнську природу нашої культури й нашого національного характеру: «З Хрещенням, яке відбулось тут, у Києві, почалась 1000-літня історія християнства на територіях нинішньої України й цілого регіону. Сьогодні, маючи оту благодать зупинитись на цьому історичному місці, мій погляд витає над більше ніж десятьма століттями, впродовж яких ласка першого Хрещення продовжувала переливатися на наступні покоління синів і дочок цього Народу. О, який розквіт духовного, літургійного та церковного життя розпочався від зустрічі відмінних культур і релігійних традицій! Ця чудова спадщина тепер довірена вам, дорогі брати й сестри» (Проповідь у Києві, 24.06.2001 р. Б.). Далі цей папа-словʼянин наголосив: «Так! Дорогі українці, якраз християнство дало натхнення вашим найвизначнішим мужам культури й мистецтва, воно щедро зросило моральне, духовне і суспільне коріння вашої країни. Хотів би пригадати при цьому слова вашого співвітчизника, філософа Григорія Сковороди: “Усе минає, тільки любов після всього зостається. Усе минає, але не Бог і не любов”. Тільки людина, глибоко просякнута християнським духом, могла мати таке натхнення. У його словах знаходимо відгомін Першого послання святого апостола Йоана: “Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, а Бог перебуває в ньому” (4, 16). Нехай цінності Євангелія, які становлять частину вашої національної ідентичності, допоможуть вам будувати сучасне й толерантне, відкрите й солідарне суспільство, у якому кожна людина зможе дати свій специфічний вклад у загальне добро, одночасно отримуючи від нього відповідну підтримку для того, щоб у найкращий спосіб розвинути власні дарування» (Промова до діячів політики, культури, науки і бізнесу). Церква, вірна своєму покликанню, супроводжувала наш народ упродовж усієї його історії у змаганнях за кращу долю, за гідне й вільне життя для теперішніх і прийдешніх поколінь. Це будування «рідної Хати» стало одним з важливих завдань для нашої молодої єпархії, яка почала динамічно розвиватися під проводом першого архиєрея, нашого незабутнього батька святої пам’яті владики Юліяна, 10-у річницю переставлення до вічности якого спогадуємо саме цього року. Сьогодні заносимо подячні молитви перед престіл Всевишнього за нього і всіх, хто разом з ним розбудовував нашу єпархію та вірно й жертовно служив і служить рідному народові. 6. Церква під хрестом національної долі українського народу Вірність Української Греко-Католицької Церкви з особливою силою проявилася в часи жорстоких переслідувань та утисків, у період бездержавності й національно-визвольних змагань. Наша Церква завжди була люблячою та вірною Матірʼю, яка розділяла зі своїми дітьми долю й недолю, надії та сподівання. Так було і в минулому столітті, так є і тепер, в умовах жахливої та немилосердної воєнної агресії, яку московія вкотре веде проти нашого народу. У часи підпілля присутність Церкви на теренах нашої єпархії була надзвичайно живою. З удячністю згадуємо єпископів, священників, богопосвячених осіб і боголюбивих мирян, які своєю вірністю Христові й Католицькій Церкві заклали живу та непорушну підвалину майбутньої Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Духовенство та вірні нашої єпархії як свідомі громадяни виборювали й утверджували нашу державність упродовж років незалежності, а тепер захищають її перед лютим ворогом, заручившись безнастанною молитвою всієї церковної спільноти. Сьогодні висловлюємо щиру вдячність волонтерам, добровольцям, воїнам-захисникам, медикам і лікарям, а особливо нашим капеланам, які несуть світло Божої благодаті й любові туди, де війна приносить страх, смерть і руїну. Запитаймо себе, у чому полягає таємниця стійкості, мужності українського народу, який упродовж століть долає непрості випробування, а останніми роками знову протистоїть новітній імперії зла? Секретом нашої стійкості є сила Божа, яка постійно в нас народжується, оновлюється, проявляється навіть у нашій немічності. Цю силу дає нам Бог, Який є Господом сил (пор. Пс. 23, 10). Українці керуються не ненавистю до чужого, а любов’ю до свого. Ця любов – одна з тих християнських цінностей, які плекаємо в собі від часів Свято-Володимирового Хрещення. Сьогодні вона виявляється в жертовності захисників, у невтомній праці волонтерів, у щедрих пожертвах мільйонів людей, у щирій, тихій молитві. Продовжуймо й надалі плекати в собі цю християнську любов, яка народжує героїв, і попри весь біль, який охоплює нас у ці важкі хвилини воєнних випробувань, уникаймо ненависті, бо вона породжує злочинців. Докладаймо зусиль, щоб зберегти свою гідність і людяність і не опуститися до нелюдяності. Залишаймося воїнами світла й добра! Прислухаймося до слів апостола Павла, який закликає: «Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром» (Рим. 12, 21). 7. Церква − школа єдності і християнської любові Церква не може замикатися тільки на собі й на своїх, бо Христос стверджує: «Ще й інші вівці я маю, що не з цієї кошари. Я і їх мушу привести, і вчують вони мій голос – і буде одне стадо й один пастир!» (Йо. 10, 16). Вона покликана прилучити, прищепити тих, хто увірував у Христа, до Виноградини, гілками якої вона є (пор. Йо. 15, 5) і якою є сам Христос. Через Христа людина входить у Церкву, а через Церкву стає живою клітиною єдиного живого Тіла Воскреслого Спасителя. Жива приналежність до Христового Тіла стає джерелом усяких спасенних ласк і благодатей. «Де є Церква?» – запитує Іриней Ліонський і відповідає: «Там, де є Дух Божий, там є Церква і всяка благодать»[1]. Живу і свідому участь у таїнственному і благодатному житті Церкви називаємо вцерковленням. Тож джерелом спасіння є не просто номінальна приналежність до спільноти Христових учнів, але жива участь у церковному житті. Видимим виявом зрілого вцерковлення вірних є їхнє таїнственне життя, тобто участь у Таїнствах Церкви. Кожне зі Святих Таїнств передає благодать Святого Духа й позначує певний етап в історії спасіння людини. Людина приймає благодать, наскільки може вмістити, або, за словами апостола Павла, «у міру зростання повноти Христа» (пор. Еф. 4, 13). Хоча одні Таїнства Церкви повторюються, а інші уділяються лише раз у житті, це не означає, що благодать одних Таїнств є скінченною, а інших − нескінченною. Покликання людини полягає в тому, щоб, отримавши благодать, все глибше нею сповнюватися та з нею співпрацювати задля власного спасіння і преображення всього світу. Місія Церкви – постійно залучати своїх членів до життя в Таїнствах. Святе Таїнство Євхаристії – центр і вершина таїнственного життя Церкви. Вона вводить людей у сопричастя з Богом і між собою. За словами Святих Отців, «Церква творить Євхаристію, а Євхаристія творить Церкву». Сила кожної церковної громади вимірюється ступенем євхаристійності її членів. Парафія, у якій люди свідомо й гідно приступають до Святої Євхаристії, є живою і життєдайною для своїх членів. «Смак» Євхаристії треба прищеплювати вже змалку, причащаючи дітей, а відтак залучаючи до Євхаристії членів церковного братства. Наступним кроком вцерковлення в Таїнстві Євхаристії є участь у ній сімей парафіян. Священник має сприяти, щоб парафіяни збагнули євхаристійне сопричастя як шанс для зростання в сопричасті між чоловіком і жінкою, батьками і дітьми, як запоруку міцності й нерозривності християнських родин. Силою євхаристійної любові парафіяни щораз більше виявляють ініціативу в різних ділянках парафіяльного й суспільного життя. Вони відчувають себе спільнотою Церкви не тільки під час Божественної Літургії, але й готові послужити суспільству в «Літургії після Літургії». Вірні відкриваються на інші Церкви й церковні спільноти, стають готовими до сопричастя з ними; починають відгукуватися на соціальні й національні проблеми; відчувають потребу в громадській і політичній активності; бажають співпрацювати над розвʼязанням спільних проблем; вносять дух Церкви у свої професійні й товариські середовища. За твердженням Святих Отців, кожен вірний покликаний стати «священником всесвіту». Це загальне священство вірних черпає свій сенс у священстві Христа, Який полюбив нас і видав Себе за нас (пор. Гал. 2, 20). Людина доростає до священничого служіння, якщо, подібно до Христа, готова в любові дарувати себе іншим, жертвувати собою заради спасіння світу. З цієї любові виростають священничі та монаші покликання, суть яких полягає у служінні Богові, Церкві й народові. У вірному служінні рідному народові Церква є вчителькою любові й осердям єднання. Справді, якщо диявол намагається посіяти розбрат, недовіру, упередження й озлоблення, Христовий Дух долає і зводить нанівець усі задуми ворога, перемінюючи на добро навіть те, чим диявол хотів нас розсварити, поділити і знищити. Як мило та радісно стверджувати, що наші парафії, церковні осідки, харитативні установи стали місцями прихистку для сотень тисяч наших братів і сестер з інших регіонів України, які рятувалися від воєнного лихоліття. У нас вони знайшли свій другий дім, свою родину − єдину в Бозі, оживлену Божою любовʼю і любовʼю до рідної землі. Тож замість протиставлення й поділів, які намагався посіяти між нами ворог, ми явили світові приклади євангельської гостинності, якою пригортаємо одне одного, а особливо тих, хто найбільше постраждав від російської агресії. Ми й надалі зростатимемо в цій любові і єдності, яка є силою народу й запорукою його теперішніх і прийдешніх перемог. 8. Церква лікує рани на тілі і душі народу Війна залишає глибокі рани на тілі нашого народу. Ці рани відчуваємо і ми − сини і дочки Самбірсько-Дрогобицької єпархії. «Ворог намагається знищити нас, але не знає, що ми – насіння» – цей вислів став гаслом нескореності, живучості та сили протистояння труднощам, які демонструють українці. Він перегукується зі словами християнського письменника Тертуліяна: «Кров мучеників – насіння Церкви». Ми схиляємо голови перед усіма, хто приніс і приносить себе в жертву, щоб захищати невинних, боронити правду, відстоювати Богом дану священну людську гідність, бо сам Христос ототожнює Себе з кожним нужденним: «Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших, ви мені зробили» (Мт. 25, 40). Особливо дякую всім, хто своїми молитвами, пожертвами, служінням полегшує страждання братів і сестер, які перебувають поруч із нами або проживають в районах бойових дій, та нашим воїнам-захисникам. Каже апостол Павло: «Носіте тягарі один одного й тим робом виконаєте закон Христа» (Гал. 6, 2). Рани і травми людей, яким ми покликані служити, здебільшого видимі й очевидні, а часом приховані чи перемотані пов’язками злості, страху, вдаваної відстороненості.У людських ранах розпізнаємо рани нашого Спасителя, і, торкаючись людського страждання, віднаходимо контакт із Христом Воскреслим, рани Якого стали знаком остаточної перемоги Бога над темними й руйнівними силами гріха. Ми пережили найважчу зиму від Другої світової війни. Нас зігрівала Божа ласка й тепло взаємної євангельської солідарної любові. Богові нехай буде дяка за те, що допоміг нам вистояти! Перед нами ще багато випробувань і завдань, тому заохочую Вас, дорогі брати і сестри, до подальшої солідарності з потребуючими, кажучи словами апостола народів: «А ви, брати, не втомлюйтесь добро чинити!» (2 Сол. 3, 13). 9. Церква веде народ за Христом пасхальною дорогою назустріч Воскресінню Дорогі брати і сестри! Напрям нашого земного паломництва вказує нам Церква-Мати, яка має за собою патріархів, пророків, апостолів, проповідників, мучеників, ісповідників, посників. Церква вбачає свою місію в тому, щоб бути справжньою духовною провідницею нашого суспільства, сприяти утвердженню гідності людини, християнських та загальнолюдських цінностей. Ми, християни, є людьми надії не тому, що «сподіваємося на краще», а тому, що віримо в Бога та вічне життя, до якого Господь нас запрошує. «Надія ж не засоромить, бо любов Бога влита в серця наші Святим Духом, що нам даний» (Рим. 5, 5). Минув рік відкритої повномасштабної агресії росії проти нашого народу. Ця наша Страсна п’ятниця триває цілий рік! Для нас вона стала немовби хлібом насущним, і ми не знаємо, коли настане світлий день перемоги над злом, ненавистю й насильством. Пролито ріки крові і сліз. Проте народ живе, народ бореться, народ молиться. І саме Господь закликає нас не сумніватися в перемозі світла над темрявою, життя над смертю, істини над брехнею, бо Він запевняє нас у Своїй любові та милості. Від Нього, нашого Спасителя, черпаємо силу в теперішніх стражданнях. Він – джерело нашої надії. Тож разом з апостолом Павлом сьогодні кажемо: «Нас тиснуть звідусіль, але ми не пригноблені; ми в труднощах, та ми не втрачаємо надії…» (2 Кор. 4, 8). У ці дні подяки, прощення й навернення відновімо нашу віру у Христа Воскреслого, поручаймо Йому себе, наших захисників, наш народ та його провід з твердою вірою, що після Страсної п’ятниці обов’язково настане великодній світанок Воскресіння. Наближаймо його своєю витривалою молитвою, ділами милосердя, жертовною любовʼю. Пам’ятаймо про всіх, хто воює на фронтах − духовних і тілесних, особливо наших незламних воїнів, відданих душпастирів і невтомних волонтерів, поранених і полонених, щоб у своєму терпінні вони відчували підтримку, любов і вдячність всього народу, а передусім − Божу милість і безнастанну Божу любов. Нехай кожен з вас плекає надію на світле майбутнє в мирі і злагоді, бо Воскресіння Христове є джерелом миру. А Божа благодать, що в Христі Ісусі, нехай наповнить вас своєю силою, за молитвами Пресвятої Богородиці і всіх святих і праведних, яких видала українська земля! «Пресвяту, пречисту, преблагословенну, славну Владичицю Богородицю і Приснодіву Марію, з усіма святими пом’янувши, самі себе, і один одного, і все життя наше Христу Богові віддаймо» (Літургійне прошення). Благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! + ЯРОСЛАВ (Приріз), Єпископ Самбірсько-Дрогобицький Дано в Дрогобичі,при катедральному соборі Пресвятої Трійці,14 березня 2023 року Божого [1]Іриней Ліонський, “Проти Єресей”, ІІІ, 24, 1. Детальніше...