У Дрогобицькій духовній семінарії розпочався новий навчальний рік [фото]

25 серпня 2025 р. Б., з нагоди початку 2025–26 навчального року, у семінарійному храмі Архиєрейську Божественну Літургію очолив владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ, у співслужінні настоятелів та викладачів семінарії. Молитву супроводжував співом семінарійний хор «Оранта» під керівництвом о. Андрія Буня. Детальніше...

Проповідь з нагоди відкриття навчального року в ДДС (2025)

Слава Ісусу Христу!Всесвітліший отче Ректоре, всечесні отці, дорогі викладачі, любі браття семінаристи, брати і сестри у Христі! Дозвольте сьогодні ласкаво привітати Вас з нагоди початку нового навчального року, у якому пізнаватимемо науку нашого Спасителя, заглиблюватимемося у таїнства віри, приготовляючи себе до прийняття великого дару – священства. Це чергова сходинка у нашому духовному та інтелектуальному зростанні. Для кожного з вас це особливий момент, адже такий духовно-академічний початок завжди несе в собі щось особливе у пізнанні Бога. Євангельська благовість апостола Марка розпочинається такими словами: «Початок Євангелії Ісуса Христа, Сина Божого» (Мр. 1, 1). У цих коротких, але глибоких рядках євангелист, натхненний Святим Духом, відкриває нам не просто черговий людський твір, а слово, яке вводить у нас нову реальність. Адже цей «початок» перегукується з першими словами книги Буття: «На початку сотворив Бог небо й землю» (Бут. 1, 1). Там Бог своїм Словом створив світ із небуття; тепер же у Христі розпочинається «нове творіння», нова історія і нове життя. У кожному біблійному «початку» ми бачимо, що сам Господь входить у людську історію, і з того моменту вона вже ніколи не залишається тією самою. Коли Христос приходить на Йордан, щоби прийняти Хрещення від Івана, знову ж розпочинається початок Його публічного служіння. Саме тут ми чуємо голос Отця: «Ти єси Син мій любий, у тобі – моє уподобання» (Мр. 1, 11), і бачимо Святого Духа, що «як голуб сходив» (Мр. 1, 10) на Сина Божого. Це не просто початок нової діяльності, а момент богоявління – об’явлення Бога серед людей. На Йордані відкривається таїнство: початок – це завжди більше, ніж здається. Для стороннього погляду Христос просто стає в ряд з іншими людьми. Але голос Отця і зішестя Святого Духа відкривають, що це – нова сторінка в історії спасіння. Подібно й наші початки здатні приховувати в собі більше, ніж ми бачимо зовні. Насправді, кожен початок навчального року в семінарії можна сприймати як своєрідний «Йордан», «богоявління», час Господніх відвідин. Дорогі браття, ви навчаєтесь у семінарії не лише для того, щоб здобути знання чи виконати обов’язки, але насамперед – щоб дозволити Богові діяти у вашому житті. Зовні може здаватися, що це лише повторення знайомого вже циклу. Але в Божих очах кожен початок має унікальний зміст. Господь щоразу творить нове (пор. Од. 21, 5): дає силу там, де з’являється втома; відновлює радість, коли оселяється рутина; відкриває нове бачення там, де загрожує звичка чи байдужість. Сьогоднішнє Євангеліє благовістує нам, що одразу після Хрещення Ісуса бачимо незвичний розвиток подій. «І відразу Дух повів його в пустиню; і він перебував у пустині сорок день, спокушуваний сатаною, і був із дикими звірями, а ангели йому служили» (Мр. 1, 12-13). У першій частині євангельського уривку ми чули як пролунав голос Отця з неба, як Дух Святий зійшов на Ісуса у вигляді голуба, як небо розкрилось, і було засвідчено ким Він є насправді – улюбленим Сином Божим. Здавалося б, тепер мало б розпочатися щось тріумфальне: гучна проповідь, чудеса, зцілення, тощо. Але Євангеліє веде нас несподіваним шляхом: замість овацій і чудес – спокуси у пустелі. У біблійній традиції пустеля завжди мала особливе значення. Саме там Ізраїль вперше по-справжньому пізнав Бога після виходу з Єгипту. Там народ блукав сорок років, вчився жити не власними силами, а щоденною манною з неба. Там він переживав очищення, випробування, саме там отримав Закон і досвід Божої близькості. Пустеля завжди була місцем зустрічі й водночас місцем випробувань. Тому не дивно, що й Христос розпочинає свій шлях саме там, куди веде Його Дух Божий. Бо, пройшовши пустелю і спокуси, Господь звіщає благовість, кажучи: «Сповнився час, і Царство Боже близько; покайтеся і вірте в Євангелію» (Мр .1, 15). Дорогі брати-семінаристи, якщо ми справді хочемо бути учнями Христа, ми не уникнемо своєї пустелі. Для вас, семінаристів, таким місцем є роки навчання у семінарії. Може, ви цього ще не відчуваєте, але семінарія – це не лише лекції, книжки чи іспити. Це час, коли Бог занурює вас у внутрішню боротьбу: коли спливають назовні сумніви, страхи, слабкості, але водночас стає очевидною Божа вірність. У пустелі немає нічого зайвого: немає шуму, що міг би заглушити голос Бога, немає розваг чи втеч, немає де сховатися від самих себе – і саме в цьому її сила. У цьому сенсі й семінарія є своєрідною пустелею. Тут ви поступово вчитеся дивитися в обличчя власним слабкостям і спокусам, вчитеся розпізнавати, як у вашому серці діють гордість, заздрість чи втома. І тут же вчитеся довіряти Богові, коли ці спокуси вас випробовують. Слід пам’ятати: пустеля не є для того, щоб зламати людину, а щоб її зміцнити. Як золото випробовується у вогні, так і покликання проходить очищення у пустелі. Тому не бійтеся її. Прийміть свою пустелю як дар. Не тікайте від моментів, коли стає важко, коли приходить спокуса здатися, коли відчуваєте втому. Саме там, на пустелі, формується те серце, яке зможе в майбутньому бути опорою для інших. На пустелі ми також вчимося розпізнавати «знаки часу», що справді важливе. У ній зникають ілюзії. Так само і в семінарії: ви вчитеся дивитися на світ, на власне життя не поверхово, а в світлі Євангелія. Ви вчитеся відрізняти голос Божий від голосу спокусника, правду від брехні, шлях життя від ілюзії легких рішень. І це, зрештою, робить вас здатними у майбутньому бути тими пастирями, які ведуть Божий люд до Господа. Дорогі браття, після пустелі Христос починає Свою публічну діяльність. Його перші слова звучать так: «Сповнився час, і наблизилося Царство Боже; покайтеся і вірте в Євангеліє» (Мр. 1, 15). Це дуже прості, але водночас вимогливі слова. Адже йти за Христом – означає прийняти певний спосіб життя, мати в серці чіткі орієнтири. Без цього шлях учень може швидко втратити силу і сенс. Саме тому Церква подає нам три головні джерела духовного життя учня: молитва, аскеза і церковний досвід. Перш за все – молитва, яка є центром семінарійного життя. Бути учнем означає бути поруч із Учителем: слухати Його, жити Його словом, черпати з Його присутності. Недарма каплиця у нашій семінарії розташована в самому центрі корпусу. Це невипадково: у центрі життя має бути молитва. Молитва вчить уважності, формує здатність слухати. Це вміння є однією з найважливіших чеснот майбутнього священника. Бо хто не відкривається на голос Бога, той не зможе по-справжньому почути і ближнього. Поруч із молитвою стоїть аскеза. У культурі, де так високо цінується комфорт і задоволення, слово «аскеза» звучить дивно й суворо. Але без неї людина стає рабом власних настроїв і бажань. А священник не може бути рабом. Він покликаний бути вільним – для Бога і для людей. Аскеза – це не лише піст чи зовнішні обмеження. Це здатність сказати «ні», коли щось загрожує поневолити серце. Це вміння жити впорядковано, не дозволяючи пристрастям керувати життям, відмовитися від зайвого, щоб залишитися відкритим для справді важливого. У семінарії аскеза може проявляється навіть у малому: вчасно піднятися зранку, обмежити розваги, не шукати легких рішень. Але саме вірність у малому формують справжню свободу: ви вчитеся бути господарями своїх бажань, а не їхніми невільниками. Третє джерело – церковний досвід. Покликання не формується у вакуумі. Семінарія — це не віддалена академічна вежа зі слонової кістки. Як підкреслюють Отці ІІ Ватиканського Собору, семінарія – це «серце єпархії». Тут ви вчитеся жити тим, чим живе вся Церква: богослужінням, спільнотою, традицією, послухом, життям у Таїнствах. Церковний досвід народжується у спільноті. Ви живете поруч із братами, які мають різні характери, звички й слабкості. І це не випадковість. Бо священник покликаний приймати не «ідеальних» людей, а реальних. Тому саме тут ви щодня практикуєте терпеливість, милосердя й любов. Церковний досвід означає також послух. Тут ви поступово вчитеся довіряти не лише власним судженням, а й мудрості Церкви, її традиції, настоятелям і вихователям. Послух виховує смирення, а смирення відкриває серце для справжньої радості. Отже, молитва, аскеза і церковний досвід – це три стовпи, на яких будується шлях учня. Вони ніколи не бувають легкими. Інколи молитва здаватиметься важкою, аскеза – надто обтяжливою, церковний ритм – важким і вимогливим. Але саме через них Бог формує зрілість, без якої неможливо стати справжнім священником. Дорогі брати-семінаристи! Навчання в семінарії – це значно більше, ніж здобути диплом чи опанувати філософію, богослов’я, канонічне право та інші дисципліни. Найглибший сенс цього часу полягає в тому, щоб дозволити Богові поступово переображати ваше серце. І, можливо, траплятимуться моменти втоми чи сумнівів, коли ви запитаєте себе: «Навіщо ці складні іспити? Чому стільки вимог? Чи вистачить у мене сили стати священником?» – саме тоді Господь закликає вас довіритися Йому ще більше. Як Христос розпочав Свою місію після випробувань у пустелі, так і ви вступаєте в кожний новий етап через виклики. Плекайте вірність у малому, будьте терпеливими до самих себе та до своїх ближніх. Розпочніть цей новий академічний рік із глибокою довірою до Бога, просячи в Нього благодаті зростати у мудрості й смиренні, та залишатися вірними у всьому, до чого кличе вас Свята Мати-Церква. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога Отця, і єдність Святого Духа нехай перебуває з усіма вами! Амінь. + Ярослав 25 серпня 2025 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

На Алеї Героїв у Дрогобичі владика Ярослав освятив нові портрети полеглих воїнів [фото]

24 серпня, у День Незалежності України, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, разом із місцевим духовенством відслужив панахиду за полеглими воїнами в часі російсько-української війни та освятив 11 портретів полеглих Героїв. Детальніше...

У День Незалежності владика Ярослав очолив молитву за українське військо і справедливий мир

24 серпня, у День Незалежності України, владика Ярослав Приріз, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, очолив Божественну Літургію у катедральному соборі Пресвятої Трійці м. Дрогобич. Детальніше...

Владика Ярослав у День Незалежності: Молімося за нашу спільну перемогу, працюймо для розквіту нашої землі та для блага нашого народу

24 серпня, у День Незалежності України, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, звернувся зі словом до духовенства, монашества та вірних єпархії. Детальніше...

Звернення преосвященного владики Ярослава (Приріза), Єпископа Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ, з нагоди 34-ої річниці відновлення Незалежності України (2025)

Всечесні і преподобні отці! Преподобні сестри! Дорогі в Христі брати і сестри!Слава Ісусу Христу! 24 серпня 2025 року Божого відзначаємо велике національне свято – відновлення Незалежності України. Про день, який стався 34 роки тому, мріяли мільйони синів і дочок українського народу. Українська незалежність – вимолена вірними, оспівана поетами й кобзарями, здобута довготривалою віковою боротьбою та скроплена кров’ю найкращих синів і дочок України. Відзначаючи 34-роковини відновлення Незалежності України, ми схиляємо голови у пам’ять про тих, хто поклав своє життя за волю і кращу долю нашої Батьківщини впродовж багатьох століть, зокрема й за час новітньої збройної агресії московії супроти нашої держави. Наша Батьківщина не постала 34 роки тому, її історія сягає прадавніх часів, а традиції державотворення беруть початок із десятого століття, коли паросток нашого народу був прищеплений до животворної лози християнської віри. З тих пір український народ утверджував свою духовність, культуру, освіту, державність, прямуючи дорогою християнських цінностей, якою є Господь наш Ісус Христос, Котрий сказав про Себе: «Я є дорога, правда і життя» (Йо.14,6). Євангельські істини були настільки глибоко закорінені у свідомості українців, що виражалися переконанням: краще вмерти вільним, аніж жити рабом; краще зберегти гідність, жертвуючи собою, ніж втратити власне майбутнє та майбутнє народу, йдучи на компроміси зі злом і неправдою. Як християни, ми знаємо, що зло не має в собі буття, але здавна уособлювалося в образі тиранів, диктаторів і воплочувалося у виді антигуманних систем фашизму, більшовизму, а тепер – рашизму. Тоталітарні режими здійснювали злочинства через війни, агресії, геноциди проти народів і злочини проти людяності. Нажаль, сьогодні Україна переживає непрості часи російської збройної агресії, але ми знаємо, що Господь допоможе нам з гідністю подолати всі ці випробування. Пам’ятаймо, що Бог на боці тих, хто відстоює правду, справедливість та добро. Сьогодні, всюди, де б’ється українське серце, до неба лине молитва за Україну, щоб у цей непростий час український народ зміг вистояти духовно, морально і фізично, перемагаючи видимих і невидимих ворогів. Молімося за нашу спільну перемогу; працюймо для розквіту нашої землі та для блага нашого народу. Небесна поміч була необхідна для відновлення незалежності нашої держави, вона вкрай потрібна й сьогодні – як у боротьбі з видимою небезпекою північного агресора, так і з прихованими загрозами світоглядного характеру, що, прикриваючись красномовними гаслами, підступно намагаються знищити споконвічні українські моральні устої і таким чином підрізати коріння української державності. Тепер, у період новітніх випробувань і викликів, які переживаємо, саме на нас із вами Господь поклав відповідальність за збереження й утвердження дару свободи та незалежності нашої держави. Сьогодні ми повинні не лише згадувати своїх славних попередників, а й мати відвагу самим взяти відповідальність за наших сучасників і за майбутні покоління, як це зробили герої – воїни Небесної сотні й тисячі наших військовослужбовців, які щомиті жертвують своїм життям і здоров’ям за єдність, соборність і кращу долю України. Перед лицем теперішніх загроз і викликів об’єднуймося в обороні дару української незалежності, яку ми отримали від Бога зусиллями та молитвами наших предків. Улюблені брати і сестри, щиро вітаю Вас, у це свято національного Великодня! У 34-ту річницю Незалежності України дякуймо Богові, нашому Творцеві і Визволителеві, за дар свободи для нашого народу. Нехай кріплять на дусі захисників України наші молитви, нехай всенародне пошанування додає снаги українським витязям здолати окупанта! Божа мудрість хай веде всіх нас дорогами правди, а Божа любов надихає кожного до щирої молитви і щоденної праці на славу Божу та дочасне і вічне добро рідного народу. Нехай Пресвята Богородиця заступається за всіх нас своїм небесним Покровом, а всі святі землі української вимолюють для нас благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа! Слава Ісусу Христу! Слава Україні! + Ярослав Приріз,Єпископ Самбірсько-Дрогобицький м. Дрогобич   Детальніше...

У Дрогобичі владика Ярослав (Приріз) висвятив чотирьох священників [фото]

23 серпня 2025 р.Б. у катедральному храмі Пресвятої Трійці в м. Дрогобичі відбулося священниче рукоположення випускників Дрогобицької духовної семінарії. Таїнство Священства з рук владики Ярослава, єпископа Самбірсько-Дрогобицького, отримали Василь Хомин, Юрій Губик, Василь Когут та Назар Городиський. Владиці співслужили декан Трускавецький о. Петро Івасівка, декан Самбірський о. Богдан Добрянський, декан Мокрянський о. Степан Гладьо, декан філософсько-богословського факультету УКУ о. Юрій Щурко, о. Роман Андрійовський та численне єпархіальне духовенство. Детальніше...

У Дрогобичі відбулася ювілейна проща родин СДЄ [фото]

16 серпня, з нагоди ювілейної прощі родин СДЄ, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, очолив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці в Дрогобичі у співслужінні священників, які опікуються родинними рухами та душпастирством сімей. Детальніше...

Слово з нагоди ювілейної прощі родин СДЄ (2025)

  «Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені, і я облегшу вас» (Мт. 11, 28) Слава Ісусу Христу! Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні ми зібралися тут, у цьому святому храмі, як паломники надії, наче велика родина Божих дітей. Кожен із нас проходить свій життєвий шлях – зі своїми радощами і болями, сумнівами та очікуваннями. Та в цьому місці благодаті, на цій ювілейній прощі, ми особливо усвідомлюємо, що не є самотніми, бо належимо до великої Божої сім’ї, яку об’єднують одна віра, одна любов і одна надія у Воскреслого Спасителя. Цьогорічна проща має особливий вимір, адже відбувається у ювілейний рік надії. Традиція таких років, започаткована Папою Боніфацієм VIII ще у 1300 році, триває вже понад сім століть. Згідно з усталеним звичаєм, Ювілей оголошується кожні 25 років. У 2025 році Божому блаженної пам’яті Святіший Отець Франциск присвятив цей рік саме чесноті надії, яка, за словами апостола Павла, «не засоромить» (Рим. 5, 5), і запросив до його святкування не лише вірних Римо-Католицької Церкви, але й Східні Католицькі Церкви. Для нас, українців, слово «надія» сьогодні набуває особливого значення. Ми живемо в час, коли темрява війни, невизначеності та страху прагне проникнути у серця, і саме тоді Господь нагадує: «Я – ваша надія» (І Тим. 1, 1). «Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені, і Я облегшу вас» (Мт. 11, 28). Християнська надія не обмежується тимчасовими прагненнями, вона спрямована передусім на вічне життя з Богом. Як зауважив Папа Венедикт XVI: «Бог є підставою надії – не будь-який бог, а Бог, який прийняв людську подобу та полюбив нас „до кінця“ (Ів. 13, 1): кожного особисто й усе людство разом» (пор. Spe Salvi, 31). Щоб глибше зрозуміти зміст Ювілейного року, варто пригадати його біблійні витоки (Лев. 25). Це був період звільнення, прощення боргів і відновлення справедливості. Згідно Священного Писання, принципи і приписи ювілейного року стосуються повернення до витоків, відновлення справедливості, здійснення милосердя, звільнення від рабства, прощення боргів і примирення. Це час надії та відродження, повернення додому та відновлення сімей, оновлення відносин з Богом та ближніми, – час подяки Господу та втішання Його дарами. У Новому Завіті Христос сповнює і довершує сенс цього старозавітного звичаю. У Євангелії від Луки розповідається про Його першу прилюдну проповідь у Назареті, де Він виріс. Проповідь починається словами, якими Господь проголошує сповнення Божої обітниці, сповіщеної пророком Ісаю: «Господній Дух на Мені, бо Він Мене помазав. Послав Мене… оповістити рік Господній сприятливий» (Лк. 4, 18-19). А тоді проголошує: «Сьогодні збулося це писання у ваших вухах» (Лк. 4, 21). У цих словах відкривається глибина: справжній Ювілей настав у Христі. Господь не лише сповіщає благодатний час, але й здійснює його – звільняє людство від гріха у Пасхальному Таїнстві, зцілює хворих, відновлює справедливість, відкриває Царство Боже. Саме ця свобода, яку дарує Христос, є непохитною основою нашої надії: «На це бо й трудимося та боремося, бо ми поклали нашу надію на живого Бога, який є Спасителем усіх людей, особливо ж вірних» (1 Тим. 4, 10). Тож старозавітний ювілей був лише прообразом майбутнього визволення, яке прийшло в особі Ісуса. Він звільняє не лише від зовнішніх тягарів, але й від найбільшого рабства – гріха і смерті, повертає не просто землю, а небесну спадщину задуману Отцем. Це особливо важливо для родин. Християнська сім’я – місце, де Божа благодать і надія передаються з покоління в покоління. Ісповідник віри Патріарх Йосиф у своєму «Заповіті» наголошував: «Батьки, християнська родина – це основа здорового суспільства, народу, нації. Це запорука їхнього зросту і сили! І тому заповідаю вам: збережіть, а де її розхитано – відновіть в українському народі справжню християнську родину, як незгасне вогнище життя і здоров’я Церкви та Народу!». Тому Ювілейний рік надії – це не лише подія для Церкви загалом, але й конкретне запрошення до кожної сім’ї: дозволити Богові зняти різні тягарі, відновити мир у наших домівках та пробудити любов, яка є джерелом справжньої надії та свободи. Дорогі брати і сестри! На початку Господь сотворив людину не для самотності, а для спільноти. У книзі Буття читаємо: Бог створив людину на «свій образ і свою подобу» (Бут. 1, 26), «чоловіком і жінкою сотворив їх», благословив і сказав: «Будьте плідні й множтеся, наповняйте землю та підпорядковуйте її собі» (Бут. 1, 28). Перша спільнота, створена Богом, – не народ, не місто, не військо, а родина. Це показує, що сім’я є основою всього людського буття, місцем, де людина вчиться любові, довірі, прощенню та самопожертві. Нещодавно під час Синоду Єпископів у Римі наша Церква звернула особливу увагу на тему «Душпастирство родин в умовах війни». Християнська сім’я покликана бути привілейованим простором зростання у вірі, святості та любові. У Посланні Синоду читаємо: «Батьки – це перші ікони Божої любові й доброти для своїх дітей. Яке це велике і святе покликання – бути тими, через кого Господь об’являє Себе дітям!». Отці ІІ Ватиканського собору називають родину «домашньою Церквою» – місцем, де передається не лише культура чи традиції, але й віра, надія та любов. Тут діти вперше чують про Бога, бачать приклад молитви, взаємно поваги, пізнають добро. Родина є школою людяності, де кожен навчається жити так, як задумав Творець. Сьогодні ж християнська родина переживає серйозні виклики. Війна розділяє тисячі домівок: батьки далеко від дітей, матері живуть у тривозі, багато сімей втратили дім і змушені починати життя наново. Війна руйнує не лише будівлі, але й відчуття безпеки, що так необхідне всім нам. Паралельно з цим триває менш помітний, але небезпечний ідеологічний тиск. Гендерна ідеологія, що намагається стерти відмінність між чоловіком і жінкою, применшує значення подружжя як союзу між чоловіком і жінкою, проникає через медіа, інтернет і нажаль навіть через освітні програми. Те, що було очевидним для всіх культур упродовж тисячоліть, нині ставиться під сумнів. Якщо християнська родина не буде міцною у вірі, ці ідеї здатні деформувати світогляд нового покоління. Додаються й інші виклики: споживацька культура, культ успіху, пріоритет кар’єри та комфорту над сімейними цінностями. І навіть у наших сім’ях зростає спокуса жити «поруч, але окремо», кожен у своєму телефоні, кожен у своєму світі, без глибокого спілкування і справжнього слухання одне одного. А залежності – алкоголь, наркотики, азартні ігри, інтернет – руйнують родину зсередини, підриваючи довіру та породжуючи зневіру. Перед лицем цих викликів може з’явитися відчуття безсилля. Але наша надія – не в політичних змінах чи економічному зростанні, а у Воскреслому Христі (1 Тим. 1, 1). Лише особистий зв’язок із Тим, Хто є Господом життя, дає справжню силу. Якщо ми хочемо, щоб родина вистояла, щоб діти виросли в любові – потрібно довіритися Христові. Усі наші плани, стратегії та амбіції без Господа залишаться порожніми. Лише Господь Бог може зцілити глибокі рани та дарувати справжній мир, що «перевищує всяке розуміння» (Фил. 4, 7). У сьогоднішньому Євангелії, яке ми щойно почули, Христос промовляє: «Прийдіть до Мене всі втомлені й обтяжені, і Я облегшу вас» (Мт. 11, 28). У цих словах відкривається серце Бога, яке б’ється в унісон із серцями своїх дітей – свого творіння. Це не просто заклик, а обітниця: кожен, хто відчуває тягар життя, запрошений до зустрічі з Тим, Хто є єдиним і справжнім джерелом миру і життя. Втома, про яку говорить Христос, охоплює не лише фізичну слабкість, але й глибоку духовну та емоційну виснаженість. Для українських родин ці слова звучать особливо близько: роки війни, тривога за майбутнє дітей, розлука з близькими, економічна нестабільність. Часом здається, що ці тягарі неможливо зняти. Проте Христос показує інший шлях: не втечу від проблем, а перенесення їх у Його руки, де вони отримують новий сенс і нову перспективу. Коли Ісус каже: «Візьміть ярмо Моє на себе» (Мт. 11, 29), Він не обіцяє звільнення від відповідальності, але пропонує інший спосіб її несення. У біблійному образі ярмо – це знак єдності: двоє, з’єднані одним ярмом, ідуть поруч, ділячи навантаження. Христове ярмо – це союз із Ним, у якому Він бере на Себе головну вагу, залишаючи нам лише те, що можемо понести з Його допомогою. У цьому розкривається суть християнської надії: ми ніколи не йдемо життєвою дорогою наодинці, але у сопричасті з Тим, Хто переміг смерть і воскрес. У світлі Ювілейного року надії ці слова набувають особливого значення. У біблійній традиції ювілей був часом звільнення і відновлення: борги прощалися, раби отримували свободу, земля відпочивала. Церква зберегла цей символ як знак того, що Бог прагне визволити нас від тягарів гріха, страху та зневіри. Тож ця проща є нагодою стати перед Христом зі всіма нашими болями і почути Його тихий, але всемогутній голос: «Я — твоя надія» (І Тим. 1, 1). Господь Бог не дає ілюзій, що війна закінчиться завтра чи всі труднощі зникнуть. Але Він запевняє, що Його мир і присутність сильніші за будь-яку бурю. Для родини це означає, що навіть серед тривог можна виховувати дітей у довірі до Бога, плекати взаємну підтримку, будувати любов, яка віддзеркалює любов Отця. Християнська надія – це не мрія чи утопія, а впевненість, що в історії нашого народу й у долі кожної сім’ї останнє слово завжди належить Богові. Тому сьогодні, відповідаючи на заклик Ісуса, ми у цьому святому місці приносимо Йому всі наші тягарі. Бо лише в Ньому, у лагідному та смиренному серці Спасителя, людська душа знаходить справжній відпочинок і силу йти далі – з надією, яка «не засоромить» (Рим. 5, 5). Коли ми сьогодні роздумуємо над словами Христа, неможливо не згадати про тих, хто в особливий спосіб жив цією довірою до Бога у своєму щоденному житті. Найяскравішим прикладом цього є Пресвята Родина – Ісус, Марія та Йосиф. Святий обручник Йосиф є справжнім образом чоловіка й батька. Він не вимовив жодного слова, записаного в Євангелії, але його життя стало красномовною проповіддю вірності та відповідальності. Йосиф без вагань прийняв Діву Марію і Дитятко Ісуса, довірившись Божому проведінню, навіть коли все навколо здавалося незрозумілим. Він охороняв і забезпечував свою сім’ю, працюючи теслею, показуючи, що праця – це не лише обов’язок, а й спосіб служіння. У часи небезпеки, як-от втеча до Єгипту, Йосиф виявив рішучість і мужність, оберігаючи тих, кого йому довірив Бог. Для сучасних батьків він є прикладом того, як бути духовним провідником у родині: молитися з нею, разом шукати Божої волі, і бути готовим жертвувати власним комфортом заради безпеки й добра своїх близьких. Пресвята Діва Марія – зразок материнської любові, смирення та відданості. Вона прийняла вістку архангела без запитань про власне майбутнє, сказавши: «Ось я Господня слугиня: нехай зо мною станеться по твоєму слову» (Лк. 1, 38). Її життя було глибоко пронизане молитвою і довірою, навіть тоді, коли вона не розуміла всього, що відбувається. Тепер, коли світ часто підмінює справжню любов емоційними чи матеріальними сурогатами, Пресвята Богородиця показує, що материнство – це передусім духовне служіння: провадити дитину як дар життя до Бога, виховувати її в чеснотах, підтримувати у випробуваннях, бути присутньою серцем і молитвою. Ісус Христос обрав шлях послуху Своїм земним батькам. Євангеліє свідчить: «був їм слухняний» (Лк. 2, 51). Це – приклад для сучасної молоді: послух і повага до батьків є виявом зрілості й любові. У Назареті Ісус навчався ремесла, працював, пізнавав Святе Письмо, «зростав мудрістю, літами й ласкою в Бога та людей» (Лк. 2, 52). Для дітей та юнаків це приклад того, що справжній розвиток – це гармонія між фізичним, інтелектуальним і духовним зростанням, а не гонитва лише за зовнішніми успіхами, комфортом та безтурботністю. Пресвята Родина жила у світі, який мав свої труднощі: римська окупація, економічна нестабільність, різні небезпеки, тощо. І все ж у їхній сім’ї панували мир і любов, бо вони черпали силу з Божої присутності. Їхнє життя було прикрашене спільною молитвою, спільне святкуванням релігійних свят, працею на користь одне одного і ближніх. Так само християнська родина покликана бути «домашньою Церквою» – місцем, де Бог шанується, де любов до Нього та одне до одного стоїть на першому місці, а всі інші речі впорядковуються відповідно до цього. Дорогі брати і сестри, дорогі наші родини! Повертаючись сьогодні додому після цієї ювілейної прощі, несімо зі собою передусім живу рішучість будувати свої родини на Христі. Плекаймо молитву у наших домівках так, щоб діти зростали, чуючи не лише новини світу, але й слова Божого миру. Навчаймо їх не боятися труднощів, бо з Христом будь-який тягар стає легшим. Будьмо уважними один до одного, особливо в часі випробувань. Пам’ятаймо: найкраща спадщина, яку можемо залишити дітям, – це не лише освіта чи матеріальний добробут, а міцна віра, приклад жертовної любові та довіра до Бога, що не минає навіть у важкі часи. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь.   + Ярослав 16 серпня 2025 року Божого,м. Дрогобич     Детальніше...

У Самборі відбулася ювілейна проща до чудотворної ікони Пресвятої Богородиці [фото]

15 серпня, у празник Успення Пресвятої Богородиці, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відвідав храм Різдва Пресвятої Богородиці м. Самбора. У співслужінні о. Богдана Добрянського, декана Самбірського і адміністратора парафії, о. Михайла Николина, декана Старосамбірського, та місцевого духовенства архиєрей очолив святкову Божественну Літургію. Детальніше...