Владика Ярослав уділив дияконські свячення у Соборі святої Софії, в м. Рим [фото]

16 травня, у день преподобних священномучеників Северина, Якима і Віталія, владика Ярослав,  єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Соборі святої Софії, в м. Рим. Під час богослужіння єпископ уділив дияконські свячення випускникам Дрогобицької духовної семінарії: Миколі Гірняку, Ярославу Мисаку і Михайлу Карпінцю. Детальніше...

Проповідь з нагоди дияконських свячень (2025)

Той, Хто послав Мене, правдивий,і що Я чув від Нього, те й у світі говорюЄвангелія від Івана, 8, 26. Христос Воскрес!Дорогі в Христі брати і сестри! Протягом сорока днів після славного Воскресіння Ісус Христос являвся своїм учням, щоб утвердити їх у вірі. Навіть побачивши Христа Воскреслого, учні все ще сумнівалися (Лк. 24, 38): вони думали, що бачать духа (Лк. 24, 39). Подібне випробування сумнівом пережив і апостол Тома (пор. Ів. 20, 24–27). Тому все, що сталося в ці пасхальні дні, зобов’язувало кожного з апостолів – передусім Петра – до розбудови нової епохи, що розпочалася пасхального ранку. Як свідки Воскреслого Господа, вони стали наріжним каменем, закладеними в основу Христової Церкви. Саме тому Церква впродовж сорока днів пасхального періоду утверджує і нас у святе Воскресіння, щоб ми могли прийняти благу вість з відкритим серцем.  На значущість події воскресіння для нашого спасіння вказує апостол Павло: «А як Христос не воскрес, то марна віра ваша» (1 Кр. 15, 17). Тому Христос не лише являвся учням, а й навчав їх, пояснював Писання, дозволяв торкатися до себе, їв разом з ними. Бог стає близьким, дає себе пізнати учням – на ламанні хліба, по ранах, по словах любові. Це все – не просто докази Його Воскресіння, а насамперед вияв турботи, глибокої любові й відповідальності за тих, кого Він посилає у світ: «Як мене послав Отець, так я посилаю вас» (Ів. 20, 21). Ці сорок днів – школа віри і місійності. Христос не просто воскреслий – Він посланий. І тепер сам посилає своїх апостолів. У цьому полягає джерело справжнього апостольства і послаництва: Отець посилає свого єдинородного Сина, Син – учнів, а вони – у силі Святого Духа – проповідують благу вість аж до краю землі (пор. Мр. 16, 15-16). Апостоли, отримавши від Воскреслого місію проголошувати спасіння в ім’я Ісуса Христа, стали носіями істини, яку вони передали Церкві. Як навчає св. Іриней Ліонський: «Слід шукати істину, яку легко можна отримати у Церкві, бо апостоли, сповна поклали в неї все, що стосується істини, тож кожен охочий черпає з неї питво життя» (Проти Єресей, ІІІ, гл. 4).  Євангельське читання, яке цього дня пропонує нашій увазі свята Церква, містить навчання Ісуса Христа про Його Божественне походження та стосунки з Отцем. Релігійні провідники ізраїльського народу не визнають Його авторитету та особливих взаємин з Богом. Вони все ще не розуміють і не бачать зв’язку між Ісусом і Отцем. Згідно з їхнім уявленням про Бога, Ісус не може бути Його посланцем. Їхній Бог – суворий і караючий, той, хто підкоряє людину, тоді як Бог, якого об’являє Ісус Христос – це Отець, люблячий і милосердний, Той, Хто прихильний до людини. Тому «юдеї ще дужче заповзялися, щоб убити Його – не тільки за те, що суботу порушував, а й за те, що Бога своїм Отцем називав, робивши Себе рівним Богові» (Ів. 5, 18). Слова Спасителя: «Той, Хто послав Мене, правдивий, і що Я чув від Нього, те й у світі говорю» (Ів. 8, 26) відкривають глибокий погляд на суть Його місії у світі. Він не прийшов сам від Себе, а як Той, Хто був посланий Отцем. Це не просто зовнішнє доручення, а вираження єдності з Тим, Хто послав Його. В Ісусі – повна згода, довіра і любов до Отця. Його посланництво – це об’явлення самого Отця. Каже Спаситель: «Що Я чув від Нього, те й у світі говорю» (Ів. 8, 26). Ісус Христос живе і діє не з власної ініціативи, а в послусі Отцеві. Його місія полягає у тому, щоб об’явити любов Отця: «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне. Бо не послав Бог Сина у світ, щоб засудити світ, але щоб світ спасти Ним» (Ів. 3, 16–17). Ісус є живим Словом Отця, Який проголошує волю Того, Хто послав Його. Святий Іриней Ліонський говорить про цю Божу педагогіку, змальовуючи її як взаємне призвичаєння Бога й людини: «Слово Боже оселилося в людині й стало Сином Людським, щоб привчити людину розуміти Бога і  жити Богові в людській природі, згідно з волею Отця» (Проти Єресей, 3, 20, 2). Такий стиль життя – бути в усьому слухняним Отцеві – є дороговказом для кожного, хто бере участь у Христовій місії. Бо воля Отця в тому, «щоб усі люди спаслися і прийшли до пізнання істини» (1 Тим. 2,4). Під час молитви у Гетсиманському саді Ісус Христос повноцінно погоджується з волею Отця: «Хай не моя, а Твоя буде воля!» (Лк. 22, 42). Саме тому Спаситель «дав Себе Самого за гріхи наші за волею Бога Отця» (пор. Гал. 1, 4).  Божественний Спаситель навчає нас, що Царство Небесне здобувають не завдяки словам, а діями. Лише той, хто «чинить волю Отця мого, що на небі» (пор. Мт. 7,21). Він – не лише Посланий, а Той, Хто «постійно чинить те, що до вподоби Господеві» (Ів. 8, 29). У цьому відкривається справжній образ посланця: не просто передавач Божого слова, а воплочення волі Отця. Ісус несе світло, правду і спасіння не за власною ініціативою, а як відповідь на любов Того, Хто послав Його. Посланництво Ісуса є джерелом надії для кожного з нас. Адже так, як Син Божий жив у повній єдності з Отцем, так і ми, приймаючи Його, стаємо учасниками Божественного сопричастя. У Христі ми відкриваємо не лише істину про Бога, а й наше покликання: жити як діти Отця, у слухняності Його волі. Як навчає святий Атанасій Великий: «Син Божий став людиною, щоб людина стала богом» – тобто, щоб через участь у Його місії ми стали причасниками Божого життя. Жити Христовим посланництвом означає жити в любові, що єднає небо і землю, Бога і людину. Бути посланим означає також не проголошувати себе, а Того, Хто послав. Христос приходить у світ як свідок істини – не як той, хто говорить від себе, а як Той, Хто звіщає волю Отця. У цьому полягає і глибина Його покори, і сила Його місії. Завдання свідка – не змінювати сенсу, не адаптувати істину до обставин, а передати її вірно у повноті. Ісус звіщає світові те, що почув від Отця – навіть тоді, коли світ не бажає слухати, навіть тоді, коли ці слова привели Його на хрест. Церква сьогодні наслідує це свідчення Спасителя. Апостол Павло говорить: «Бо ми не самих себе проповідуємо, але Христа Ісуса, Господа; самі ж ми – слуги ваші ради Ісуса» (2 Кор. 4, 5). Справжнє свідчення починається із слухання, із серця, відкритого на Божу волю. Ісус є не лише голосом, який промовляє, але й самим Словом, що стало тілом. Він – Світло, Яке приходить у темряву, навіть якщо ця темрява намагається Його пойняти (пор. Ів. 1, 5). Церква покликана нести це світло, свідчити у Святому Дусі Того, Хто її послав. І кожен християнин покликаний бути продовженням цієї місії: не говорити щось своє, а передавати те, що почув. Тобто, не спотворювати, не применшувати, а вірно передавати Євангеліє. Таке свідчення завжди вимагатиме мужності, бо істина ніколи не залишає байдужими – вона викликає або прийняття, або спротив.  Найвищою формою свідчення є мучеництво, яке є продовженням місії Спасителя. Як Христос свідчив істину до кінця, бувши розп’ятим на хресті, так і мученики продовжують Його справу. Їхнє життя і смерть показують, що заради істини варто жити і навіть віддати своє життя. Серед численних мучеників нашої Церкви особливе місце займають Дрогобицькі священномученики ієромонахи Яким Сеньківський, Северіян Бараник та Віталій Байрак, яких пам’ять нині творимо. Вони не відреклися Христа, не побоялись свідчити істину. У своєму земному житті стали живим свідченням розіп’ятого і воскреслого Христа. У тюремних стінах, там, де панувала жорстокість, вони звершували безкровну Жертву, святу Літургію. Там, де був біль і страх, вони молилися й утішали інших. Їхні тіла були зранені, але в їхніх очах до останнього жевріла надія. У кожному їхньому вчинку було видно Того, Хто їх послав. Вони не тільки говорили про Христа, а свідчили Його власним життям і смертю. Їхнє мучеництво було жертвою любові, добровільним єднанням з Христом у Його посланництві. Вони, як і Христос, «завжди робили те, що до вподоби Господу» (Ів. 8, 29), а тому їхнє свідчення не закінчилося зі смертю. Воно живе й промовляє до нас сьогодні. Їхня кров стала джерелом сили для Церкви, яка продовжує місію Христа: місію любові, правди й спасіння. Сьогодні ми маємо ще одну радість – дияконські свячення. Церква, у молитві й через покладання рук Арихиєрея, визнає покликання і посилає нових служителів. У цьому Таїнстві виражається акт посланництва. Диякон – не сам себе вибирає, не сам себе висилає. Його посилає Христос через Церкву, як колись Отець послав Сина. Це посланництво має особливий вимір служіння. Бо саме слово «диякон» означає служитель. Бути дияконом – означає жити подібно як Христос, який не шукав свого, не ставити себе в центрі, а служив іншим. Диякон – той, хто несе у світ Євангеліє, допомагає єпископові і священникові, а водночас – той, хто виходить за межі храму, до вбогих, самотніх, забутих. Тому дияконське служіння – це не просто перший ступінь священства, а стиль життя. Це свідчення, що починається з «вірності малому», з «готовності слухати Отця», «наслідувати Христа», «відкриватися на дію Святого Духа». У цьому служінні нововисвячені диякони отримують не лише гідність, але й місію. Тому, дорогі диякони, нехай ваше «так» буде красномовним свідченням Христа. Бажаю, щоб ви, як Божественний Спаситель і Учитель, проголошували те, що почули від Отця. І нехай у вашому смиренному і сповненому любові служінні світ побачить Того, Хто вас покликав і послав проповідувати істину. Дорогі в Христі брати і сестри! У світлі Воскресіння ми бачимо, що Христос не лише був посланим Отця, але й зробив кожного з нас учасником Своєї місії і послаництва. Його місія продовжує тривати у світі через Церкву, через спільноту, яка слухає Його слово, приймає Його благодать. У Таїнствах Хрещення і Миропомазання ми прилучилися до Його любові. У Пресвятій Євхаристії єднаємося з Тим, Хто посилає нас. І в щоденному житті покликані проголошувати Його світло, бути голосом Отця серед людей.  Дрогобицькі священномученики показують нам, що вірність Христові виражається у конкретному свідченні. Вони засвідчили своєю кров’ю, що любов до Бога сильніша за страх. А сьогоднішні дияконські свячення – знак того, що Церква жива, що Церква молиться, діє у Святому Дусі і що Господь надалі кличе, благословляє, діє через тих, хто Йому довіряє. Не кожен стане дияконом чи мучеником, але кожен може – і повинен згідно свого покликання – бути вірним свідком там, де є, з тим, що має і те, що робить. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 16 травня 2025 року Божого,м. Рим, Собор Святої Софії Детальніше...

Владика Ярослав у Грушеві: Пречиста Діва Марія — наша надійна спокійна пристань, де можемо безпечно пережити шквал негараздів [фото]

11 травня, у Неділю Розслабленого, відбулась загальноєпархіальна проща до відпустового місця в с. Грушів на Дрогобиччині, де Пресвята Богородиця прославилась у чудотворній іконі. Значна частина паломників вдосвіта вирушили пішою прощею від Катедрального храму Пресвятої Трійці у Дрогобичі. Під час паломництва вірні мали нагоду приступити до таїнства сповіді та взяти участь в молитві, яку провадили семінаристи Дрогобицької духовної семінарії. Святкову Літургію очолив владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, у співслужінні єпархіального духовенства і за участі паломників, які чисельно прибули до Грушева. Детальніше...

Проповідь на неділю Розслабленого (2025)

Христос Воскрес! Дорогі в Христі драти і сестри! Сердечно вітаю всіх на цьому чудотворному місці, де у Грушівській іконі прославилася Пресвята Богородиця. Сьогодні ми прибули сюди у непростий час війни, широкомасштабної збройної агресії московії, від якої потерпає наш народ. Ми стоїмо тут, аби від імені наших воїнів, волонтерів і всього боголюбивого українського народу занести наші молитви до Господа за посередництвом Пресвятої Богородиці, бо, як співаємо у церковній пісні, «ще не чувано ніколи щоб Вона не допомогла: чи у болі, чи в недолі цього земного життя». Тому, починаючи від апостольських часів, християни глибоко шанують Пречисту Богоматір. На Її честь встановлюються свята, постають паломницькі центри, споруджуються величаві храми, пишуться ікони, укладаються молебні й акафісти, молитви, вірші та побожні пісні прослави. Дорогі у Христі! Євангельське читання сьогоднішньої неділі вчергове привертає нашу увагу до основи християнської духовності – особи Ісуса Христа, нашого Спасителя. Ісус – той справжній Богочоловік, на прихід Якого чекає не тільки хворий при купелі, що з глибини свого зраненого й самотнього серця промовляє: «Немає чоловіка, який би мені поміг...» (Йо. 5, 7), але й усе людство, яке потребує Його спасительного зцілення. Спаситель прийшов, щоб принести Добру Новину вбогим, терплячим та знедоленим, проголошуючи Своє післанництво такими словами: «Господній дух на мені, бо він мене помазав. Послав мене нести добру новину убогим, звіщати полоненим визволення, випустити пригноблених на волю....» (Лк. 4, 18). Святе Письмо розповідає нам, що Христос сповнює Свою земну місію у співчутті й милосерді до тих, хто потребує зцілення чи допомоги. «Тоді прийшов Ісус» − ці три слова, які ми часто чуємо в Євангелії, дуже гарно відображають ту повноту Божого світла й любові, з якою Христос приходить у темінь людських скорбот і страждань. Згадаймо сумну атмосферу журби і плачу, що наповнила дім померлого Лазаря. Тут панує безнадія і сум: Його найближчі оплакують гірку втрату дорогої людини. І «Тоді прийшов Ісус…», приносячи утішення. Хвора теща апостола Петра − і гірке досвідчення болю та страждання... І знову чуємо: «Тоді прийшов Ісус...». Розгублені апостоли після воскресіння, серед них апостол Тома, який не знаходить у собі сили, щоб повірити, бо ще всі наповнені гіркими почуттями Страсної п’ятниці, адже нібито втратили Господа, на Якого покладали надії… І знову чуємо: «Тоді прийшов Ісус...». Також сьогоднішнє Євангеліє оповідає нам про те, що на місці людської недолі, горя та смутку, тяжких людських стогонів та плачу з’являється Той, «Хто прийшов шукати і спасти те, що загинуло» (Лк. 19, 10). Христос звертає свій Божественний погляд на одного чоловіка, про якого, здається, забули всі. Ось уже впродовж 38 років він лежить, сподіваючись, що колись прийде та хвилина, коли йому допоможуть, і він зможе діткнутися цілющого джерела. Він зносить нестерпний біль, приниження й несправедливість, адже біля цієї купелі спостерігалися й заздрість, і ненависть, і суперечки, і стогін хворих – справді важке та страшне місце. І Господь Ісус прийшов у це місце скорботи, щоб розділити з людьми їхні страждання. Церква-Мати, йдучи за прикладом Христа, розділяє болі і терпіння наших братів і сестер. Сьогоднішній день – Неділя про розслабленого – присвячений хворим. Стражденні не повинні бути відкинуті. Вони можуть нам багато об’явити, адже їхні терпіння – це не тільки, як іноді думають люди, якась кара за гріхи. Хоча треба визнати, що дуже часто своїм неправедним та грішним життям люди самі себе карають різними хворобами та немочами. Про цей зв’язок між здоров’ям людини та неморальним життям дуже промовисто навчає нас сьогодні Ісус, Який, удруге зустрівши оздоровленого у Храмі, промовляє: «Оце ти видужав, тож не гріши більше, щоб щось гірше тобі не сталося» (Йо. 5, 14). Шлях Христа – не просто співчувати людям та оздоровляти. Він Сам стає одним із нас, іде шляхом приниження й добровільних страждань, змінюючи в такий спосіб установлений порядок. Христос переконує людей, що не просто потрібно чинити добро нужденним і терплячим, а важливо бачити в них Бога, позаяк людина сотворена на Божий образ. Терпіння можуть стати цінністю для тих, кого вони дотикають, хто зуміє побачити в них засіб для освячення душі через упокорення, наслідування терплячого Христа, страждання Якого стали спасенними для всього людства. Для багатьох це може стати доброю нагодою, щоб більше довіритися Богові та не тільки бачити власні потреби, а й іншим в немочах послужити. Це дуже гарно змальовує сьогоднішня євангельська оповідь, бо вражає те, що чоловік, який страждає, розбитий тілесно й надламаний духовно, упродовж довгих літ не знайшов нікого, хто міг би простягнути йому руку допомоги. Мусимо визнати, що в наш час маємо багато людей, до яких часто й ми залишаємося холодні серцем, не надаючи помочі тим, хто страждає через хвороби, перебуває в душевному відчаї, хто шукає і не може знайти свого шляху в житті, а насправді прагне світла – Живого Бога. Кожен із нас часто стоїть зі своїми потребами та болями. Євангеліє розповідає нам про джерело в Єрусалимі, куди кидалися ті, хто шукав зцілення, але яке лише зрідка ставало цілющим − тільки тоді, коли ангел зрушував воду. Ми ж повсюдно маємо доступ до невичерпних та постійних джерел, у яких справді можемо знайти допомогу. Найперше – це Слово Боже, яке містить все потрібне для духовного життя людини. Наше джерело – це також Свята Чаша Пресвятої Євхаристії, з якої черпаємо поживу для життя вічного. Це також наша щоденна молитва, взаємна любов та пошана, гідне християнське життя. Ось джерела, з яких кожен може користати щоденно! І врешті, хочу сьогодні особливо підкреслити, що всі ми дуже щасливі, адже можемо прибігати до справді невсихаючого джерела помочі та материнської підтримки, яким є для нас Небесна Мати. Тут, у Грушеві, біля криниці у цій скромній церковці, по-особливому відчуваємо це. У Молебні до Пресвятої Богородиці молимося: «Всіх скорбних радість і пригнічених заступниця, скитальців потіха, бурями гнаних пристань...». У цьому розбурханому морі життєвих випробувань нашою надійною спокійною пристанню, де можемо безпечно пережити шквал негараздів, є Пречиста Діва Марія. Вона – стіна, охорона, щит і покров для Своїх дітей, а передусім – спокій і домашній затишок дому Бога Отця, приготований для нас, дітей Марії. Тут знайдемо не тільки спокій від війни, хвороби та інших потрясінь, але й умиротворення для власної душі та совісті. Не забуваймо про це джерело миру і якнайчастіше прибігаймо до Богородиці. Повні довіри заносімо наші молитви до Божої Матері, бо Вона щедро допомагає своїм синам і дочкам, яких прийняла від Христа Господа на Голготі й не залишила у Своєму Успенні. Сьогоднішня неділя є також Днем матері, коли ми з вдячністю згадуємо наших матерів, які нас народили, виховали, піклувалися нами. Вшановуємо також нашу неньку Україну, на землі якої ми виросли й увібрали все її культурне багатство. Тож з цієї нагоди сердечно вітаю всіх матерів! Ви звершуєте величне служіння – виховання майбутнього нашого народу, а тому прошу вас виховувати своїх дітей добрими християнами, патріотами свого краю, гідними синами та дочками Матері Церкви й України. Маємо ще одну матір – Святу Церкву. Святий Кипріян каже: «Не може мати Бога за Батька той, хто Церкву не має за матір». Любімо Матір-Церкву, яка нас породила у святій Христовій вірі, захищаймо та допомагаймо їй. Тут Христос перебуває у Пресвятій Євхаристії, тут Він навчає людей через Євангельське Слово, освячує нас через Святі Таїнства. Це добре розуміє й ворог людського роду, тому в Церкві бачить для себе велику небезпеку й намагається її переслідувати, відтягнути від неї людей. Робив він це в минулому, продовжує свою деструктивну діяльність і тепер, намагаючись знищити її, скомпрометувати, очорнити, розколоти. Це й різноманітні секти, і новітні підступні богоборчі ідеології секуляризму та гендеру, й інші шкідливі явища, які ховаються за привабливими гаслами... Проте дияволові не вдасться зруйнувати Церкву, бо вона збудована на Петровій скелі, і «пекельні ворота її не подолають» (Мт. 16, 18). Навіть якби Церкву покинуло багато людей, як це траплялося в недалекому минулому з огляду на переслідування чи як стається зараз в деяких країнах колись християнського Заходу, проте при Тілі Христовому завжди залишатимуться найвірніші учні разом з Пречистою Богоматір’ю, як колись при хресті, коли побитого, зневаженого й розп’ятого Христа покинули всі, крім Його Матері Марії, улюбленого учня Йоана та декількох побожних жінок (Йо. 19, 25). Пречиста Діва та Церква нерозривні, і хто любить Богородицю, той любить Христову Церкву, хто наслідує чесноти Богоматері, той підтримує свою Церкву й Батьківщину в тяжкі хвилини. Дорогі брати і сестри! Приносячи в цей недільний святковий день Євхаристійну Жертву, ми, як зібрана у спільноту земна Церква, молимося разом з Церквою небесною, яку представляє хор усіх святих на чолі з Пречистою, Преблагословенною, Славною Владичицею нашою Богородицею і Приснодівою Марією! Ми приносимо наші моління за всіх і за все: за наш народ, Церкву й Україну, за наших матерів, за воїнів і волонтерів, за лікарів і хворих. Нехай світло Божої правди прожене всяку темряву й неспокій з нашої землі, щоб очима віри ми могли споглядати славні Божі діла в нашій історії і сьогоденні. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 11 травня 2025 року Божого,с. Грушів Детальніше...

Завершилася освітня програми «Зцілення ран війни» для духовенства Самбірського-Дрогобицької єпархії [фото]

У середу, 7 травня у м. Трускавець, в реколекційно-просвітницькому центрі «Оранта», завершився сертифікований курс для духовенства УГКЦ «Зцілення ран війни». Триденний курс для душпастирів складається з трьох напрямів: психічне здоров’я, душпастирство та богослов’я. Детальніше...

У Дрогобичі молитовно вшанували 80-літній ювілей заснування Дрогобицького фахового коледжу нафти і газу та Дрогобицького фахового музичного коледжу ім. В. Барвінського [фото]

6 травня владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, очолив подячну архиєрейську Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці в м. Дрогобичі з нагоди 80-річних Ювілеїв Дрогобицького фахового коледжу нафти і газу та Дрогобицького фахового музичного коледжу ім. В. Барвінського. Богослужіння супроводжував хор "CANTICUM" Дрогобицького музичного фахового коледжу ім. В. Барвінського, художній керівник та диригент Богдан Бондзяк. Детальніше...

11 травня 2025 року Божого проголошено днем ювілейної прощі до чудотворної святині у с. Грушів

З огляду на важливу роль, яку відіграла Грушівська чудотворна святиня у зміцненні духовності українського народу та відродженні УГКЦ, з нагоди ювілейного 2025 року Божого владика Ярослав, Єпископ Самбірсько-Дрогобицький, проголосив 11 травня ювілейного 2025 року Божого днем ювілейної прощі до чудотворної святині у с. Грушів Дрогобицького району, доручивши її молитовному заступництву Пресвятої Богородиці, прославленої в Грушівській чудотворній іконі. Детальніше...

Владика Ярослав: Ранок – це найкращий час для того, щоб зустріти воскреслого Господа у молитві [фото]

4 травня, у Неділю Мироносиць, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійі, в м. Дрогобич. Під час богослужіння єпископ уділив священичі свячення диякону Олексію Стаднику. Детальніше...

Слово з нагоди святкування 80-ї річниці заснування Дрогобицького коледжу ім. Барвінського та Дрогобицького фахового коледжу нафти і газу (2025)

Христос Воскрес! Всечесні отці! Дорогі викладачі, вихователі, студенти Дрогобицького музичного фахового коледжу ім. Василя Барвінського та Дрогобицького фахового коледжу нафти і газу! Щиро вітаю вас у нашому катедральному храмі з нагоди вашого 80-літнього ювілею. Це велике свято не лише для вас, але й для всієї Дрогобицької громади. Дуже похвально, що ваші урочистості передбачають літургійну молитву у храмі – здавен наш народ в основу свого суспільного життя ставить віру в Бога, Якому по-особливому складає вдячність у знакові моменти свого життя. Ваша присутність у цьому храмі – це нагадування про глибокий зв'язок між мудрістю людською і мудрістю Божою, між освітою і вірою, між особистісним розвитком і духовним зростанням у Христі. Сьогодні сердечно вітаю дирекцію коледжів, викладацький склад, всіх ваших працівників. Але по особливому вітаю – студентів, бо саме ви, є найбільшим скарбом наших навчальних закладів. Тому, дорогі студенти, будьте вдячні за ті зусилля ваших настоятелів та викладачів бо завдяки їм ваші Богом дані таланти здатні розвиватися і досягати особливих висот! Дорогі освітяни, дозвольте найперше скласти вам щиру подяку за віддане і творче служіння. Вісім десятиліть педагогічної праці у стінах ваших навчальних закладів – це свідчення жертовної любові до знань, до молоді, до Батьківщини. Ваш внесок у мистецько-культурну спадщину, у технічний і професійний розвиток українського суспільства – неоціненний. Ваша праця – це жертва, вкладена у майбутнє покоління, яке саме зараз зазнає випробувань війною, викликами моралі та ідентичності. Тому особлива подяка всім, хто надає простір Богові в освітньому процесі: хто вчить не лише набувати знання, але прикладає зусилля у виховуванні молодь у дусі свободи, відповідальності й християнських цінностей. Справжня освіта – це не лише засвоєння фактів, це - процес розпізнавання добра, шлях до істини і зростання у любові. Це шлях до глибшого пізнання самого себе і Божого задуму щодо кожного з нас. Освіта без духовного фундаменту втрачає свою цілісність і стає поверховою. Саме тому Церква з великою повагою і надією дивиться на місію вчителя, педагога, наставника – особи, що провадить молодь до повноти життя у Христі – Господі. Світло Христового Воскресіння, яке нині радісно святкуємо, просвітлює не тільки наше життя, але й вказує шлях усьому людству. У Христі Воскреслому ми бачимо не лише перемогу над смертю, але й повноту краси людського життя. Бо Христос, як Вчитель і Пастир, не просто передає знання, але відкриває істину – ту, що веде до свободи: «І спізнаєте правду, і правда визволить вас», каже Господь (пор. Йо. 8. 32). Тому сьогодні звертаємо увагу на вас, дорогі освітяни, як на своєрідний пункт незламності для молоді та їхніх батьків. У час війни, невизначеності, моральних і соціальних потрясінь саме вчитель часто стає тим орієнтиром, на якого дивиться молода людина, шукаючи відповіді на глибші питання: хто я, у кого вірити, заради чого жити. Ви є опорою, що тримає духовно-науковий фронт країни, виховуючи не лише фахівців, але й особистостей зі стійкими моральними цінностями. Ваше щоденне служіння – це знак, що Україна не впала духом, що наш народ має майбутнє, бо є кому формувати сумління молоді. У ваших зусиллях є промінь надії й сили, що передається далі – від серця до серця, від учителя до учня, від покоління до покоління. У спілкуванні з Богом, людина відкриває премудрий Божий задум спасіння, яке походить від Отця через Сина у Святому Дусі. Пресвята Тройця творить людину, дає їй свободу вільно діяти, допомагає виправити її помилки, спасає, але в свою чергу очікує від людини відповіді. Без Бога людська особа не може пізнати цілої правди про саму себе – тому, що вона передусім покликана осягнути подобу Первообразу через життя у Христі та з’єднання з Ним. Не можна забувати, що в часи більшовицького терору, коли знищувалась віра, культура, національна ідентичність, саме духовенство, освітяни, митці стали носіями світла серед темряви. Завдання Церкви і сьогодні – знову й знову вказувати на християнські основи виховання людини як складову духовно-національної ідентичності. Бо християнська духовність породжує шляхетність, допомагає кожній людині стати людиною, а нації – нацією. У християнській моралі сконцентровані найвищі цінності цивілізації, тому християнські аргументи залишаються найвагомішими. Християнське виховання виправдало себе у світовій педагогіці. Щоб виховати здорову, культурну спільноту людей, нам необхідна цілюща сила християнської моралі. Божественна педагогіка подій історії спасіння вчить нас, що справжнє щастя людини полягає не в бунті перед Богом і перетворенні безцінного дару свободи на сваволю, а в сповненні Божої волі, бо створена на Божий образ людина може розвинути свої здібності, таланти й потенціал тільки у Бозі. Бог бажає, щоб Його любили, довіряли, а не боялися, тому створив нас вільними. Для людини розпізнавання — це важливий акт, який стосуються всіх, бо обирання є суттєвою частиною людського життя. Ісус у Євангелії часто говорить про розпізнавання, використовуючи картини щоденного життя. Наприклад, коли говорить про рибалок, які вибирають добру рибу та викидають погану; чи про купця, який вміє розпізнати, яка перлина має найбільшу вартість; або ж про землероба, який знаходить скарб у землі і докладає зусиль, щоб придбати цю ділянку. Таким чином, розпізнавання представляється перед нами як вправа розуму, досвіду, а також волі, щоби зловити слушний момент. Бачимо також, що необхідні зусилля, вміння, навики, щоб розпізнавання могло здійснитися. Рибалка, який проводить ночі в морі, погоджується викинути частину улову, купець не вагається все продати, щоб придбати обрану перлину, як і чоловік, що знайшов скарб. Саме вчитель, вихователь, наставник допомагає молодій людині сформувати вміння розпізнавати. Навчити цьому – це не лише передати знання, а допомогти сформувати характер, сумління, здатність робити правильний вибір. Бог запрошує нас оцінювати та обирати, бо створив нас вільними та хоче, щоб ми користувалися цією свободою, і тому розпізнавання є вимогливим. Ми часто переживали цей досвід: обрали щось, що здавалося нам добрим, але воно не було таким. Або знали, що це є нашим справжнім благом і не обрали його. Людина може помилятися, може не хотіти обирати правильно. Тому Бог від самого початку дає людині чітку інструкцію: якщо хочеш жити, пам’ятай, що ти є Божим створінням, що ти не є критерієм добра і зла, а твої рішення матимуть наслідки для тебе і для світу, від них залежатиме, чи земля буде чудесним садом, а чи смертоносною пустелею. Розпізнавання вимагає зусиль, але є незамінним для того, щоб жити. Воно вимагає, щоб я знав, що є добрим для мене тут і тепер. Насамперед, воно вимагає синівських стосунків з Богом. Бог наш Батько і не залишає нас наодинці, Він завжди готовий порадити нам, підбадьорити, прийняти. Але ніколи не хоче нав’язувати Свою волю. Чому? Бо хоче, щоб Його любили, а не боялися та віддалювалися. Святий Атаназій Великий вчить, що людина як образ Божий є словесною істотою, бо має участь у Божому Логосі. Її словесність полягає в тому, що Творець наділив її силою свого Логосу – здатністю пізнавати Бога через сопричасне життя з Ним. Отже, слідуючи атаназієвій логіці, годі говорити про інтегральний розвиток особистості без розвитку цієї словесності в людині, яка без сумніву має інтелектуальний, розумний характер. Якщо не сформувати цю словестність в належний спосіб, якщо не пізнавати Бога, якщо не роздумувати щодня над Його словом і не повчатись в Його законі, що є природнім для людини і до чого кличе нас наша істота, то замість обожествлення ми будемо наближуватися до безсловесних нерозумних істот, як вважає Атаназій Великий. Якщо не закорінити наш ум в світі божественному, то він покинутий сам-на-сам впаде у світ дочасний, заведе нас на манівці принад. Праведний митрополит Андрей Шептицькийписав: «Вчіть молодь, як має жити! Запалюйте в ній бажання й охоту до того, що є підставою духовного багатства і сили народу. Нехай молодь вчиться любити свою землю, – свою Батьківщину, – нехай вчиться працювати для неї». Дорогі освітяни, Церква сьогодні, як і століття тому, стоїть поруч із вами, маючи велике бажання вас підтримувати. І нині ми беремо на озброєння ці слова великого митрополита, бо праця й покликання педагога – це велике будівництво майбутнього України. На вас, дорогі педагоги: вихователі, вчителі та викладачі покладена велика відповідальність і сподівання - виховати майбутнє України. Тому дякую кожному, хто розвиває українську освіту сьогодні й будуватиме її в майбутньому! І хай Господь нас супроводжує у цій світлій і благородній справі. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога, і Отця та Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь! + Ярослав 6 травня 2025 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Проповідь на неділю Мироносиць (2025)

Христос Воскрес! Дорогі у Христі брати і сестри! Сьогодні маємо чергову неділю після свята Христової Пасхи, яка розповідає нам про нові обставини, які супроводжували воскресіння нашого Господа. Євангельське читання, яке цього дня пропонує нашій увазі свята Церква, має дві частини. В першій головною дієвою особою є Йосиф, побожний чоловік з Ариматеї. Він не втратив віри і відваги навіть тоді, коли апостоли покинули Ісуса і ховались за зачиненими дверима, через страх перед юдеями та римською владою. В другій частині сьогоднішньої благовісті ми бачимо вже не кінець тижня, яким була п'ятниця страстей, але початок нового тижня, перший день нового сотворіння. В цей день – неділю, перший по суботі – жінки, що раніше лише споглядали на місію, яку виконував Йосиф з Ариматеї і Никодим, стають головними особами у благовісті воскресіння. Саме від гробу, який виявився порожнім, бере початок неймовірна вістка про воскресіння нашого Господа. Перший зв’язок між страстями і воскресінням проходить через жінок, які вирушають до гробу, щоб намастити тіло Ісуса. Це Марія Магдалина, Марія, мати Якова, і Саломія, – ті жінки, які в момент Христового розп’яття «дивились здалека» (Мр. 15,40). Тож в обох випадках свідками були ті самі жінки. Повторюючи їх імена, євангеліст Марко творить своєрідний місток між похованням і воскресінням Ісуса Христа та підкреслює, що одну подію не можна розглядати без іншої. Пригляньмось ближче до першої частини сьогоднішньої благовісті. Йосиф з Ариматеї і Никодим, які поховали Ісуса, були членами синедріону, але одночасно були вони й таємними учнями Христа. Вважається, що вони або не прийшли на засідання синедріону, який допитував Ісуса й обвинуватив Його, або були там, але боялися заступитися за Ісуса. Подумаймо, якою важливою у той момент була б для Ісуса підтримка цих двох осіб! Але Йосиф і Никодим боялися, тому й втекли або промовчали. Лише після смерті Ісуса вони подбали про гріб і саван для Нього як Царя і Господа. Незважаючи на це, на прикладі цих двох людей – Йосифа і Никодима – ми бачимо, як діє Божа сила. Спасительна Христова смерть вплинула на них так, як не могло вплинути Його життя і присутність серед них. Коли Ісус помер на хресті, Йосиф забув свій страх, «прибув і, сміливо ввійшовши до Пилата, попросив тіло Ісуса» (Мр.15,43). Не пройшло й години зі смерті Ісуса, коли збулося Його пророцтво: «Я ж коли від землі буду піднесений, усіх притягну до себе» (Йо.12,32). Сила хреста почала змінювати боягузів на героїв, а нерішучих на мучеників. Хіба у цьому немає послання до теперішніх «таємних учнів» Ісуса? Сила хреста і воскресіння може змінити на свідків та новітніх учеників і святих Церкви Христової навіть таємних учнів і тих, хто сьогодні вагається через глибоке розкаяння. Далі Євангелія оповідає нам: «Як же минула субота, Марія Магдалина, Марія, мати Якова та Саломія купили пахощів, щоб піти і намастити його» (Мр.16,1). У Біблії записано, що слова «Христос воскрес» були вперше промовлені ангелом до мироносиць. Жінки ніколи не покидали Ісуса. Вони були з Ним до кінця під хрестом. Вони дивилися, де поклали Його тіло. Вони першими прийшли до гробу і першими дізналися про воскресіння. Вони першими проголосили цю новину, коли побігли розповісти про благу вістку учням, які тоді все ще боялися, а тому поховалися. Так мироносиці стали першими благовісниками Христового Воскресіння. Під час жахливих подій страждань і смерті Христа, жінки виявилися хоробрішими, ніж Його найближчі учні. Проте ця хоробрість не залежить від статі. Це любов робить людей сміливими! І неважливо кого: чоловіків чи жінок. Ці жінки сильно любили Христа, тому й були сильними. Розкаяна грішниця Марія Магдалина, яку Христос воскресив від могили гріха до нового життя у Бозі, перша проголосила добру вістку воскресіння. До честі жіноцтва завжди треба пам’ятати: вони були найближче до хреста у Велику П’ятницю і першими біля гробу у воскреслий ранок. «Рано-вранці... прийшли вони до гробу, як сходило сонце» (Мр.16, 2). Ранок – це найкращий час для того, щоб зустріти воскреслого Господа у молитві. Наші дні будуть справді благословенними, якщо кожного дня «рано – вранці» ми звертатимемо свої думки до Ісуса переможця смерті. Жінки пішли до гробу на світанку, – Христос є тим правдивим Сонцем, яке має освітлювати наш день з перших його хвилин. День буде зовсім іншим, якщо почати його з Ісусом. Це було «першого дня в тижні», коли вони пішли до гробу і побачили, що він порожній. Перший день тижня – це звичайно неділя – День Господній. Це день Воскресіння нашого Господа, у цей день Він з’явився своїм апостолам. Неділя – перший день тижня – досі залишається днем, коли ми як Мироносиці приходимо до Божого храму з пахощами нашої віри і любові та зустрічаємо живого і воскреслого Христа через Слово Боже і святі Таїнства. Це дуже по особливому виявляється у недільній Утрені, коли після читання Євангелія, яке розповідає про одну з одинадцяти появ Ісуса після Воскресіння, вірні вітають поцілунком воскреслого Христа у Євангелії, яке священнослужитель виставляє на тетраподі. Воскреслий Христос приходить і стає посеред нас. Ми бачимо Його своїми очима і цілуємо своїми устами. У цій єдиній дії Утреня охоплює все значення Дня Господнього – особисто зустріти воскреслого Христа сьогодні у Його слові і Євхаристії. Саме тому, коли ми молимося на недільній Утрені, то промовляємо: «Воскресіння Христове бачивши...». Через нашу особисту зустріч з Ним у Його слові й Євхаристії, ми справді Його бачимо… «Вони купили пахощі, щоб піти і намастити Його» (Мр. 16.1). Той факт, що жінки принесли пахощі, вказує на те, що вони не чекали воскресіння. Коли закотили камінь до гробу, поховали не тільки Христа, але й їхню надію. У жінок була лише одна думка – намастити тіло мертвого Ісуса, дія зроджена відчаєм і неймовірною любов’ю. Мироносиці не йдуть до гробу з порожніми руками. Вони купили пахощі, щоб прийти і намастити Його. Ми також можемо щось принести Христові. Навіть якщо ми заплямовані важкими гріхами, ми можемо принести початок доброї волі у розкаянні, трішки любові, щедрості до інших, нашу слабеньку молитву. Без сумніву, наші бідні дари не відкотять камінь від гробу, бо наш доступ до воскреслого Ісуса і до сили Його Воскресіння залишається дивовижним даром Божественної благодаті, але той факт, що ми не прийшли до гробу з пустими руками, покаже, що наше серце також не є зовсім легковажне. Якими пахощами ми можемо намастити Ісуса? Святі Отці та біблійні мислителі вважають, що немає кращих пахощів ніж покаяння, навернення, відданість, віра, надія і любов… Коли жінки наближались до гробу то говорили між собою: «Хто нам відкотить камінь від входу до гробу?» (Мр.16,3). Євангеліє чітко каже, що камінь був важкий. Багато з нас відчувають, що питання жінок торкається і нас. Бо у багатьох душах Ісус похований як у гробі. Він паралізований, нерухомий. Він закритий важким каменем, каменем гріха, незнання, байдужості, каменем поганих звичок, які накопичувались роками. Можливо, ми хочемо відкотити камінь і досягнути живого Господа, але не маємо сили. «Хто відкотить камінь для нас»? «Але поглянувши, побачили, що камінь був відвалений, – був бо дуже великий» (Мр.16,4). Деякі камені ми можемо відкотити самі. «Відкотіть камінь», – наказав Ісус біля гробу Лазаря. Деякі перепони ми можемо усунути, і ми мусимо це зробити, щоб сталося диво. Але каміння, які для нас надто великі може відкотити лише Господь. Справді ангел Божий спустився з неба, відкотив камінь від входу і сів на нього (Мт. 28,2). Дорогі у Христі, жінки-мироносиці, від яких походить назва сьогоднішньої неділі, йдучи до гробу журились: «Хто нам відкотить камінь від входу до гробу?» (Мр.16,3), ці слова у час війни агресора московії проти України дуже вражають нас. Сьогодні ми в скорботі, як і жінки-мироносиці, і теж питаємо себе: хто нам відкотить камінь війни, насилля, окупації, смерті? Однак ми відчуваємо, що в тій історії про воскресіння Ісуса Христа, саме нам, українцям, як і мироносицям, Христовий посланець – ангел, каже: «Не бійтесь!», чому, бо сила Воскреслого Переможця гріха і смерті присутня між нами, і допоможе нам відвалити камінь смерті окупанта і перемогти зло. Тож просімо у Господа сили, мужності та мудрості нашому воїнству та народові, щоб очистити нашу землю від загарбника. Скріплюймо на силі тих, хто у цих нелегких моментах нашого життя потребує нашої підтримки та допомоги. Нехай у нашій пам’яті постійно залишається образ мироносиць, тож як і вони, зустрічаймо Христа вранці, проводьмо з Ним час у молитві і будьмо певні, що наше життя буде повним миру, любові, надії і пасхальної радості. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога Отця і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. + Ярослав 4 травня 2025 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...