SDE

Андрей Шептицький як виклик для українського суспільства

№11 (249) жовтень 2015 _ о. Михайло БУЧИНСЬКИЙ
Друк E-mail
Ілюстрація
Якось воно так трапляється у житті, що дуже часто ми, постаючи перед вибором, керуємось радше емоціями, а не здоровим глуздом. Нас цікавить не стільки суть проблеми, як радше обставини довкола неї, чиясь думка з приводу, навіть якщо й знаємо заздалегідь, що вона упереджена й суб’єктивна.

Проминуло зовсім небагато часу відтоді, як на площі перед собором Святого Юра у Львові було урочисто відкрито пам’ятник Андреєві Шептицькому, але навіть з перспективи цього короткого проміжку часу можемо стверджувати, що рік, з благословення УГКЦ проголошений роком Митрополита, можна розділити на два періоди: до посвячення і після посвячення (цей, другий, хоча ще й не завершився, та все ж, очевидною є його відмінність від першого). Переконання моє умотивоване передусім тим фактом, що у вітчизняному інформаційному просторі (радіо, телебачення, преса і, мабуть, найбільше інтернет) стало значно менше повідомлень про Митрополита. Складається враження, що для багатьох журналістів, представників влади, політиків, як, зрештою, і для певної когорти з числа духовенства, саме скандальні митарства навколо відкриття чи невідкриття пам’ятника стали приводом, щоб говорити або писати про Митрополита. А мало б бути навпаки. Бо ж проблема встановлення є похідною, навіть якщо вона й видавалася нам такою, що лише з моментом встановлення часу настане момент істини. Пам’ятник Великому Митрополитові у Львові апріорі повинен бути. Попри те, що певна група представників інтелігенції, громадян із пост-совєтським ідеологічним загартуванням, вважає постать цю досить контраверсійною, а відверті вороги України й УГКЦ, яких, на жаль, не бракує всередині нашої держави, - реакційною, українське суспільство в основі своїй не лише адекватно трактує Митрополита як особу, але й здатне на те, щоб щораз глибше вивчати й пізнавати його духовну спадщину. Як можна зрозуміти - митарства навколо пам’ятника Митрополитові - це не боротьба, що ведеться у площині «за» чи «проти» особи його, чи, скажімо, способів пошанування і возвеличення. На митрополитові у цій хвилі сфокусовані проблеми, які демонструють чиюсь повагу або неповагу до Церкви як інституції Божої, нехтування думкою людей, яких комусь вигідно називати плебсом, електоратом, натовпом тощо. Коли у свідомості окремих львівських чиновників християнський храм асоціюється з місцем розваг, то годі від них чекати якогось конструктиву в ділянці духовного розвитку.

*******

Рік 2015-й, що близиться до завершення, позначений вшануванням в Україні Митрополита Андрея Шептицького.
Заради справедливості потрібно сказати, що, попри насичену програму заходів, проведених церковними, громадськими і почасти державними структурами, Рік Шептицького не став сповна надбанням українського суспільства. Інакше кажучи, через різні причини й обставини не кожен українець зумів підійти впритул до постаті цього подвижника й оцінити його велич та неординарність. Навіть цей факт уже є викликом для нас, українців ХХ-го століття. Та найбільшим викликом є насправді сам Митрополит Андрей. Так, саме той Митрополит, який випередив час чітким розумінням обставин, неординарним мисленням, архипастирським талантом, здатністю переконувати опонентів, а найперше - великою любов’ю до людей, духовну опіку над якими він провадив.

Для підтвердження - кілька фактів. Упродовж останніх кількох десятиліть практика нашого церковного буття не обходиться без вживання терміну «екуменізм». Чи посилаючись на документи ІІ Ватиканського собору, чи аналізуючи теперішній стан справ у стосунках між різними відламами Церкви київської традиції, ми приходимо до висновку, що в думанні та реальних вчинках Митрополита Андрея екуменізм проявляв себе значно швидше, аніж він став надбанням офіційних циркулярів і вказівкою до практичних дій. Його голос на захист православних храмів, його принципова згода на те, щоб поступитися місцем номінальному православному ієрархові на київському престолі за умови, що об’єднана Українська церква досягне сопричастя з Римом... Не всім відомо, що Андрей Шептицький надав прихисток православному архиєпископові Володимирському Олексієві, а трохи згодом - митрополитові Антонію Храповицькому і єпископу Євлогію. Митрополит Андрей прийняв їх тоді, коли вони втікали на захід від російської революції. Притчею во язицех стали насправді героїчні дії святця, коли він за умов жорстокого визиску євреїв з боку німецької окупаційної влади надавав їм притулок у підземеллях на Святоюрській горі, а також в Унівському монастирі, в сиротинцях Галичини.

Загальновідомим є те, що Митрополит Андрей, маючи знатне походження, був заможною людиною. Але саме завдяки цій його заможності було впроваджено багато соціальних проектів, освіту і можливість реалізувати свій талант отримали десятки обдарованих людей, внесок яких у скарбницю української культури і науки став колосальним. Чи подібна філантропія, продемонстрована Митрополитом Андреєм ще у першій половині ХХго століття, не є дороговказом для сучасних заможних українців?

Візією Митрополита як громадянина і патріота, знавця минувшини, було повернути інтерес до призабутих культурних і духовних надбань (іконопису, стародруків тощо) і, водночас, приблизити когорту вітчизняних митців до розуміння й усвідомлення їх невідворотності загальноєвропейських тенденцій у мистецькому процесі. Ось чому він заснував Національний музей у Львові, а на його офіційному відкритті в 1913 році чітко виголосив свої погляди: «Покажім нашій спільноті... що в нас живуть прегарні й великі традиції, що ми є носіями великої рідкої культури... Не хочемо бути сторожами гробів, хочемо бути радше свідками відродження. Збірки Музею передаємо українському народові... як живу основу майбутньої, - дасть Бог, - спільної праці нашого духовенства й інтелігенції, майбутніх поколінь нашого народу... Пам’яток минулого не відділюймо навіть думкою від сучасності і від завдань майбутнього».

*******

На тлі не завжди бажаного і остаточного прощання зі стереотипами з минулого (дається взнаки інерційне мислення) у багатьох із нас нарешті пробуджується щире бажання пізнати правду, зокрема, якщо йдеться про непересічні постаті з недавнього минулого України, несправедливо оббріхані або принаймні полишені увагою через кон’юнктурний підхід до історії. Кожен із нас по-різному відкрив або й продовжує відкривати для себе феномен Шептицького. У випадку зі мною (щось подібне може стверджувати багато хто із моїх ровесників) цей процес не оминув таких драстичних моментів як перегляд кінофільму «Іванна», читання деяких опусів, що вийшли з-під пера Ярослава Галана, творів Тараса Мигаля (викривав «український буржуазний націоналізм»), епізодичного ознайомлення з періодикою районного масштабу, поодинокі лекції за участю партійних агітаторів під прикриттям діяльності товариства «Знання». Зазвичай потужним набором ідеологічних штампів «бомбардувалися» бандерівщина, уніятство, а поряд з цим - тавром зрадників і запроданців покривали тих, хто не вписувався в контекст комуністичної системи вартостей і переконань. Потім була своєрідна метанойя свідомості. Про Шептицького доступно, невимушено і без пафосу розповідали нам, львівським семінаристам, колишні питомці семінарії й академії у Львові, яких було скликано на зустріч у Рудно навесні 1992 року. Про неоднозначність беатифікаційного процесу у справі митрополита я почув із уст Оксани Гайової, науковця, дослідниці спадщини Митрополита Андрея, що понад двадцять літ працює над упорядкуванням його архіву. На той час вона тісно співпрацювала з владикою Михаїлом Гринчишиним. І ще один момент. Упродовж першої половини 1992 року Львів ретельно готувався до перевезення з Риму тіла Патріарха Йосифа. Звісно ж, у центрі уваги були підземелля Собору Святого Юра. Досить часто нас, семінаристів, посилали у відрядження на роботу саме сюди, у крипти. Тепер це місце приймає тисячі молільників щомісяця. Там покояться тіла найвищих достойників УГКЦ. А тоді домовина з тілом Митрополита Андрея знаходилася в одній із ніш бічної стіни. Її можна було побачити через маленьке віконечко.

Тому кожен із нас, маючи таку можливість, ставав на підвищення із уламків цегли і «заглядав до митрополита», присвітивши ліхтариком. На долівці було багато сміття, віддавало сирістю. Нас переслідувало відчуття запущеності цього місця і, водночас, зігрівала надія, що згодом тут усе виглядатиме так, як воно й повинно бути.

Митрополит Андрей належав до василіанського чину. Тут тривало його становлення як ченця, тут він отримав духовну формацію і знання, необхідні для священика. Звідси, зі згуртованих рядів василіанської монашої братії Божим промислом його було покликано до єпископства. І ось він, вже ставши митрополитом, відновлює студійське чернецтво. Безперечно, що мотивацією у такому рішенні була не якась тяглість до минувшини, не «копання в архаїці», а бажання зробити так, щоб відновлене автентичне східне монашество якомога більше послужило Церкві й суспільству, оживило українську духовність, не позбавлену в тій порі різних чужинецьких впливів і шкідливих нашарувань. З благословення митрополита ігуменом студитів стає його брат Казимир, відомий світові більше як Климентій, один із блаженних ХХ-го століття.

Діяльність митрополита припадає на той час, коли українці, не маючи власної держави і будучи розділені конфесійно, змушені підтверджувати свою релігійну і національну ідентичність через щире прагнення до єдності. Одним із тих, хто надихав їх на те, щоб обрати правильний шлях, був саме Митрополит Андрей. Хрестоматійна праця його «Як будувати рідну хату?» побачила світ наприкінці 1941 року. У цьому посланні, зокрема, знаходимо наступне: «Провідна влада походить від Бога, бо вона є природною консеквенцією людської природи і суспільного життя людини. Кажемо, що влада походить від Бога, від котрого походить і природа, і її природні змагання та потреби. Та влада лежить у природі народу, тобто всього народу, не якоїсь поодинокої людини. Немає ніякої причини, чому один чоловік або кілька чи більше їх могли б бути провідниками та іншим, собі рівним, наказувати. Народ може вибрати собі того чи тих, кому дає таку провідну владу, яку хоче, тобто є природним правом народу встановити собі форму провідної влади, вибрати поміж різними формами - монархічною, олігархічною чи демократичною, - утримуючи собі ту участь у провідній частині, яку може виконувати виборами, себто голосуваннями, а в деяких важливіших справах так званими плебісцитами чи референдумами. Та керівна влада має за мету служити публічному добру, зберігати й боронити природні і правильні свободи громадян, родин і всіх братств, фахових товариств чи синдикатів, чи кооперативів, чи всіх тих угрупувань людей, які відповідають потребам людини і її свободі лучитися з іншими у виконуванні своїх прав і обов'язків».

Він провадив Церквою, коли у Львові й у краї сім разів змінювалася влада. Попри фізичну неміч і досить похилий вік він умів достукатися до серця молодих і любив спілкуватися з ними. Він не у всьому погоджувався з представниками українського націоналістичного руху, але був поважаним у різних таборах. Він дбав про богословський вишкіл священства тоді, коли обставини зовсім не сприяли цьому. Він був мужем молитви попри величезне коло обов'язків. Він здійснював подорожі тими країнами, де вже встигли осісти українські греко-католики, але ще не мали належної духовної опіки. Він знав багато мов, але до гуцулів звертався їхньою говіркою...

Готуючи публікацію до друку, я поставив за мету не так хронологічно подати якісь факти, як, радше, висвітлити, проаналізувати їх в контексті цілісного сприйняття особи Великого Митрополита, який воднораз постає перед нами як живий образ правдивого служіння Богові і людям. Постає як такий, що кожного покликує до дії, до правдивого свідчення.

У лютому-березні 2005 року випала нагода побувати в Хорватії. Як відомо, на теренах цієї країни замешкало багато українців. Тож метою подорожі було ознайомлення із життям греко-католиків цієї країни. А вони, нащадки наших співвітчизників, що перенеслися на Балкани кількома хвилями еміграції, проживають здебільшого в північній частині Хорватії. Не залишилася поза маршрутом подорожі й столиця Загреб. У центрі цього міста, яке чимось нагадує Львів, височіє неготичний катедральний собор Вознесіння Діви Марії та святих Степана і Владислава. Величавий храм довершений вежами-близнюками висотою 105 метрів. Як нам стало відомо із розповіді екскурсовода, цей католицький храм переніс багато страждань. Упродовж кількох останніх десятиліть завершено його реконструкцію. Що стосується змін в інтер'єрі, то, за словами гіда, наприкінці 90-х років минулого століття у пресвітерії над могилами єпископів і архиєпископів Загребських було впорядковано гробницю блаженного Алоїзія Степінаца. Відтоді це місце стало притягувати тисячі вірних, які приходять віддати шану хорватському Блаженному і помолитися за його посередництвом. Стислої розповіді екскурсовода було недостатньо, щоб отримати необхідну інформацію. Тож скористаю із повідомлень в Інтернет-мережі. Хто він, цей чоловік, що користується загальнонародною повагою хорватів? Народився блаженний мученик, сповідник віри, кардинал Алоїзій Степінац у 1898 році в заможній багатодітній християнській родині. Воював під час Першої світової війни, був у полоні. Вчився у семінарії, студіював теологію в Римі. У 1930-му році став священиком, а через чотири роки єпископом. Згодом очолив Хорватську єпископську конференцію. Під час Другої світової війни виступав проти нацизму, захищав та рятував сім'ї євреїв і циганів. Нелегким було його архипастирське служіння. Спочатку він зазнав митарств від режиму усташів (союзників Німеччини). Не оправдалися сподівання хорватів на автономію та незалежність. Як згодом виявилося, хорватів-націоналістів Гітлер використав для власних цілей. Зрозумівши суть окупаційної влади, кардинал Степінац взявся боронити переслідуваних сербів, євреїв, циганів, наражаючись на небезпеку. Коли ж до влади прийшов комуністичний режим, він виступив в обороні віри і Церкви. Арешт не забарився: у 1946 році його засудили на 16 років ув'язнення, але у 1951 році превели під домашній арешт у рідному селі. Через два роки Папа Пій ХІІ підніс його до кардинальської гідності. Втім, маючи заборону на вільне пересування, Алоїзій Степінац не зміг побувати на урочистостях у Римі. Земний біг хорватського кардинала завершився у лютому 1960 року. Далися взнаки важкі хвороби, пов'язані з ув'язненням. Процес беатифікації кардинала Степінаца, розпочатий у 1981 році, завершився проголошенням його блаженним Католицької Церкви 3 жовтня 1998 року. Цю місію звершив Папа Іван Павло ІІ під час візиту до Хорватії. А наступник папи-поляка, Папа Венедикт XVI, відвідуючи Хорватію у 2011 році та оцінюючи життя і діяльність хорватського архиєрея, назвав його великим пастирем і великим християнином, а також людиною зразкової гуманності.

Ознайомившись із основними штрихами біографії кардинала Алоїзія Степінаца, поставив собі за мету краще пізнати нашого Великого Митрополита. Насправді, порівнюючи життєписи цих двох мужів віри, знаходимо досить багато спільного. І ця подібність - також і в тому, що обидва архиєреї не боялися казати правду в очі представникам тоталітарних режимів у той час, коли це означало приректи себе на переслідування або ж навіть на погибель. Ця подібність - у прагненні захистити тих, кого переслідували найбільше. Подібність у тому, що стержнем їхнього життя завжди була віра у всепереможність Божої правди. У тому, що вони зуміли керувати паствою, незважаючи на тягарі воєнного лихоліття чи мінливість політичної кон'юнктури. Подібність і в тому, що, як колись, так і тепер «свої» обвинувачують їх у консерватизмі, «чужі» - поливають брудом, вішають тавро «ворогів народу»...

Але ж «пізнайте правду - і правда визволить вас».

 

Теми: Андрей (Шептицький)

Інші публікації за темою

grushiv

Про часопис
"Жива вода" – єпархіальна газета Самбірсько-Дрогобицької єпархії – заснована у травні 1995 року Божого. Часопис є щомісячним виданням, тираж якого складає 5800 примірників.  Із сторінок газети читач дізнається про актуальні новини церковного життя як в Україні, так і світі. Автори часопису роздумують над богословськими питаннями, діляться дослідженнями на історичну та суспільну тематики. Часопис друкує послання Глави УГКЦ та правлячого архиєрея, а також офіційні загальноцерковні та єпархіальні документи.

Редактор:
о. Михайло БУЧИНСЬКИЙ

Адреса:
вул. Трускавецька  2
м. Дрогобич, Львівська обл.
82100 Україна

Тел.: +380324453034
Ел. пошта: zvoda@sde.org.ua

^ Догори