SDE

«Український Мойсей». Митрополит Андрей Шептицький та український національний рух

№8 (246) серпень 2015 _ Світлана ГУРКІНА
Друк E-mail
Митрополит Андрей Шептицький
У звітах і оперативних повідомленнях 2-го відділу УДБ УНКВС (відповідав за роботу з Церквами і релігійними організаціями) митрополита Андрея характеризували так: «великий патріот українських націоналістів», «крайній український націоналіст», був «самостійної української орієнтації з експансією за Дніпро і створення Великої самостійної України». Також окремо підкреслювалося, що «українці вважали його не лише духовним, але й політичним лідером» / «не лише церковним владикою, але й політично-національним вождем», був «не лише ієрархом в очах українців, але й етнархом...».

Андрей Шептицький за час свого перебування на митрополи­чому престолі пережив дві світові війни, був свідком інвазій та оку­пацій: російської, двічі радянської і німецької. Також він був у росій­ському полоні, отож знав, що озна­чає бути в’язнем, бути поза своєю територією, поза своїм народом.

Коли говоримо про митропо­лита Андрея, необхідно пам’ятати і те, що його, главу Греко-Католицької Церкви, трактували як офіційну особу і як моральний ав­торитет. Для того, щоб здобути цей моральний авторитет і визнання серед українців греко-католиків, йому довелося багато працювати, адже коли він зійшов на митропо­личий престол у Львові, то був по­ставлений перед болючим фактом розколу серед духовенства, пред­ставленого двома партіями: русо­філами і народовцями.

Розкриваючи тему митрополи­та Шептицького та української наці­ональної ідеї, щоб зрозуміти знову ж таки цей загальний контекст, хочу зупинитися на трьох точках і корот­ко їх представити. Перше - це те, наскільки сам митрополит Андрей розумів патріотизм та свою роль в українському суспільстві. Друге - це вплив пам’яті й досвіду Першої світової війни і короткого періоду української державності 1917-1921 років на українство в Другій Речі Посполитій у міжвоєнний період, на виховання, розвиток, політику і по­дії літа 1941 року. І третя точка, про яку хочу теж сьогодні згадати, - це відомий з психології «конфлікт по­колінь». Хто має дітей, той завжди, в тій чи іншій мірі, стикався з цим у своїй сім’ї, а середовище сус­пільства не є винятком, і конфлікт поколінь йому також притаманний. Зокрема, в міжвоєнний період у плані політично-стратегічному та­кий конфлікт розгорівся між Україн­ським Національно-Демократичним Об’єднанням та Організацією Укра­їнських Націоналістів.

Говорячи про розуміння Ми­трополитом патріотизму, хочу звернутися до двох документів: звіту митрополита Андрея Шеп­тицького для о. Джованні Дженоккі про стан Львівської архиєпархії, який він написав у Римі у лютому 1923 року, і послання, а точніше декрет до духовенства «Ідеали на­шого національного життя» (більш відомий під назвою «Як будувати рідну хату?»), що датується груд­нем 1941 року (написаний у Львові і опублікований у січні 1942 року в документах архиєпархіального собору). В документах, які розді­лені в часі майже двома десяти­літтями, ключовими принципами для Митрополита є: любов до ближнього; загальне добро в християнському розумінні; спра­ведливість; єдність.

Митрополит Андрей, визна­чаючи особливості українців і, зо­крема,їхнє політичне життя, гово­рив: «Я бачив в тому патріотизмі українців дуже часто помилковий партійний патріотизм». Отже, яким для митрополита було розуміння патріотизму? Цитую: «Справжній патріотизм, це, по своїй суті, - лю­бов до ближнього. Таким чином, я став правдивим українським патріотом. І вся моя праця, наро­джена в цій любові, мала на меті робити добро моїй нації».

У чому полягає добро для нації? Це - освіта для народу, піднесення культури, розвиток економічного життя, творення коо­перативного руху, заохочення на­віть духовенства до здобуття до­даткового фаху, спрямування всіх зусиль на піднесення добробуту народу. Четвертий пункт - спра­ведливість - передбачав права українців. Ось що говорить митро­полит у цьому контексті: «Очевид­но, що у всіх тих питаннях, у яких народ був солідарним у пошуку добра, яке йому було належне, я не міг йому ані заперечувати, ані бути байдужим, бо тим самим міг нашкодити католицькій справі в серцях моїх вірних. Для мене було принципом: їхнє право знайти в мені батька, який - в міру своїх сил - підтримає їх у всіх правах, що їм належать, щоб встановити справедливість».

Поряд із тим митрополит Ан­дрей чітко розрізняв патріотизм і шовінізм: «У всіх справах, де ви­магалася моя позиція як митропо­лита, я старався уникати всього того, що могло бути інтерпрето­ване як національний шовінізм, тим паче, що я завжди вважав шо­вінізм однією з ран, яку повинен лікувати єпископ». Митрополит Андрей визнавав, що греко-католицьким священикам властиві па­тріотичні почуття і вважав, що це справедливо і нормально, адже вони мають не тільки право, але й обов’язок бути патріотичними. Крім того, знаючи своїх вірних, своє духовенство, він, у звіті о.Дженоккі, зазначає, що, очевид­но, апостольський візитатор міг чути закиди українцям стосовно шовінізму. Шептицький на це від­повідає наступним чином: «В його [духовенства] патріотизмі, напев­но є домішок шовінізму, але його доза набагато менша від шовініз­му наших сусідів, докази якого ми маємо щодня».

Також у посланнях, пастир­ських листах митрополита Андрея в 1941-1944 рр. простежується постійний заклик до єдності, який стосується як українських політич­них сил, так і християн-українців назагал. У першому випадку саме єдність усіх патріотичних сил мала стати запорукою успіху в розбу­дові самостійної Соборної дер­жави України з центром у Києві. В другому випадку, національна і політична єдність українців до­зволила б їм спільно працювати над з’єдиненням Церков та в пер­спективі сподіватися на творення єдиної помісної Церкви Київської традиції. Митрополит Шептицький наголошує в декреті «Ідеали нашо­го національного життя», що брак єдності має руйнівний характер:

«На жаль, навіть з поверховної обсервації нашого національно­го життя конечно доходиться до висновків, що є в душі Українця глибока й сильна воля мати свою державу, так попри ту волю зна­йдеться, може, рівно сильна і гли­бока воля, щоб та держава була конечно такою, якою хоче її мати партія, чи кліка, чи група, чи на­віть одиниця. Бо як же пояснити те фатальне ділення поміж собою, ті спори, роздори, сварні, ту партій­ність, яка нищить кожну національ­ну справу?! Як пояснити психіку таких численних гарячих патріотів, яких праця має визначний руїнний характер?! Чи перевагу візьмуть елементи позитивні чи негативні?»

Перша світова війна стала для українців Галичини дуже ве­ликим модернізуючим і націоналізуючим фактором. У військо, зокрема, в Легіон Українських Січових Стрільців йшла переду­сім національно свідома молодь. Також за часів Західноукраїнської Народної Республіки саме військо було найбільшим українізатором в межах території ЗУНРу. Крім того, як військовозобов’язані, йшли служити і греко-католицькі священики-капелани. Спочатку вони були зобов’язані служити в ав­стрійському війську, а потім разом із солдатами перейшли до Україн­ської Галицької Армії. Отець Іван Лебедович нараховує в австрійській армії 91 греко-католицького польового духівника, які були зрівняні в ранзі зі старшинами. Він також подає, що в міжвоєнні роки 42 колишні військові капелани були душпастирями на парафіях. Серед них можемо назвати такі імена, як о. Омелян Ковч, о.Андрій Бандера, о. Мирослав Ріпецький, о. д-р Роман Лободич. Серед ви­кладачів греко-католицької бо­гословської академії у Львові міжвоєнного періоду колишніми польовими духівниками були о.д-р Василь Лаба, о. Олександр Малиновський, який у часі Другої світо­вої війни був апостольським візитатором для Лемківщини.

У 1941 році українські діячі постійно покликаються на факт побудови української державності в 1917-1921 рр., тому що україн­ці (також і митрополит Андрей) вірили в те, що мають право на власну Державу і не просто влас­ну державу, а державу, яка була б об’єднана в межах всіх етніч­них українських земель, і столиця цієї держави мала би бути у місті Києві. Тому не дивно, що в назві Акту від 30 червня 1941 року є використане не слово «проголо­шення» української державності, а саме слово «відновлення», яке є ключовим у висловленні праг­нення єдності та історичної спра­ведливості, що була перервана на початку 1920-х рр. Митрополит Андрей Шептицький, який доклав багато зусиль у 1920-1923 рр. для визнання світовою громадськістю права українців на власну дер­жаву, 1 і 5 липня 1941 р. підтри­мав і привітав своїм пастирським посланням «Акт 30 червня 1941 р.», проголошений Ярославом Стецьком. Цьому передували кра­ківські події 14 і 22 червня 1941 р. Спершу в Кракові була укладена багатообіцяюча «Відозва україн­ських політичних і громадських діячів до народу із закликом до об’єднання всіх патріотичних сил для відновлення Української дер­жави», під якою підписалися 166 видатні діячі української емігра­ції, серед котрих були священики як греко-католицькі (о. д-р Лев Глинка, д-р Іван Гриньох, о. д-р Всеволод Дурбак, д-р Роман Лободич, з Перемишльської єпар­хії: о. д-р Михайло Сопуляк, о. д-р Павло Хрущ (парох Кракова), o.Олександр Циганюк), так і пра­вославні (протоєреї Мартин Вол­ков, Яків Костецький, мґр. Микола Малюжинський). Це ж побажання «об’єднання» ствердив у своїй ві­дозві й Український Національний конгрес у Кракові 22 червня 1941 p., який зібрав представників усіх українських політичних сил в емі­грації, за винятком ОУН (мельни- ківці). Перші дні липня 1941 р. не­мовби свідчили про те, що у 1941 р. вдасться уникнути повторення сумного досвіду початку 1920-х рр. Проте митрополит Андрей, пишучи свої пастирські послання на початку липня, не був поінфор­мований ані про відсутність пред­ставників ОУН (м) на Краківському конгресі, ані про розкол в ОУН.

Разом із тим митрополит Ан­дрей Шептицький, пам’ятаючи події двадцятилітньої давності, вказував українцям на помилки періоду першої державності і про­понував висновки, які слід було би зробити українцям. Наприклад, він не уявляв собі майбутньої Укра­їнської держави, яка б не базува­лася на християнських цінностях та засадах, чи відкидала б віру в Бога, як це зробили більшовики, чи навіть українські соціалісти. У розпорядженні-посланні «Тризуб без хреста» з вересня 1941 р. ми­трополит Андрей зазначає: «Цен­тральнаРада допустилася много ошибок і, зокрема, під впливом засідавчих у ній безбожників спри­чинила національну руїну і помо­гла большевикам запанувати над Україною. Хотіти повторювати її ошибки було би нерозумною полі­тикою. [...] Україна не може взага­лі існувати як самостійна держава, а тим менше може бути славною державою без волі Царя царству­ющих і Господа господствующих Предвічного Бога Ісуса Христа, на­шого Спасителя, Батька і Пана».

Стосовно третьої точки, то конфлікт поколінь полягав у тому, що світоглядні принципи довоєнного і повоєнного поколінь відрізнялися, і їм не у всіх випад­ках вдавалося знайти спільну мову. Молодь, схильна до ідеалізму та рішучих дій, не завжди хотіла прислухатися до порад старших щодо поміркованості. В 1940р. василіянин блжмч. Яким Сеньківський підкреслив на одній зі своїх проповідей, що «молодь не вміє тихо сидіти». Тому митрополит Андрей і в між­воєнний період, і в часі Другої світової війни постійно закликав духовенство, батьків, старших дбати про дітей і молодь, давати їм добрий приклад та, вихо­вуючи їх, наголошувати на важливості дотримання Божого закону. Він постійно намагався запропонувати молоді християнську альтернативу до «-ізмів», яка б не виключала патріотизму, але була б будуючою, а не руйнівною. Так, ще у 1930р. після «розв'язання» української скаутської організації «Пласт», яка проголошувала своїми ідеалами «Бога і Україну», митрополит благословляє створення католицьких скаутів, а також Українського Академічного товариства студентів-католиків «Обнова». Крім того, цього ж року постала Католицька Ак­ція, яка мала на меті нову євангелізацію, поборювання різних політичних “-із­мів“, соціальне служіння. У 1933 році проведення у Львові свята «Українська Молодь - Христові», яке Організація Українських Націоналістів закликала бой­котувати, показала існування конфлікту за вплив на молодь та її виховання. Проте декілька тисяч молодих людей взяли участь у святі.

У роки Другої світової війни митрополит Андрей Шептицький у багатьох по­сланнях апелює до молоді. Він розуміє, що молоді люди легко захоплюються та ідеалістично мислять, схильні до радикалізму. Шануючи їхню здатність до самопожертви, їхню готовність служити народові, митрополит завжди старався напоумити молодь, щоб вона не перейшла межі, не переступила християнсько­го закону. Так, у спільному посланні всіх українських ординаріїв з листопада 1943 р. наприкінці було особливе звернення до молодих людей: «до дорогої молоді, надії нашого народу. Вона дала докази високої любові і пожертування, як ніколи перед тим. Але брак розваги і досвіду зводить її на манівці. Нездоро­вим об'явом є, що молоді, часом навіть дуже молоді, хотять під погрозами при­казувати старшим. Оправдовуються тим, що роблять це для загального добра і на приказ своїх провідників. Але ж є річчю доказаною, яку зрештою стверджує доказ кожної днини, що тих, яких молодь уважає за провідників, вона сама не слухає. [...] На всякий випадок не можна замикати очей і не годиться мовчати, коли бачиться молодих, як розтрачують більші національні добра і наражають увесь нарід на крайну небезпеку. Треба рішучо усім нам цьому протиставитись і освідомленням приводити до опам'ятання».

Дуже часто митрополит Андрей намагався вплинути на молодь, щоб вона не здійснювала терористичних актів чи вбивств - того, що він засуджував різко і грізно. У листі «Про злочин чоловікоубивства»” від 9 жовтня 1941 р., він, зо­крема, писав: «Нехай наша молодь знає, що нема на світі влади, яка могла би позволяти одобряти, або наказувати злочин чоловікоубивства. І нема влади, яка могла би розказувати [наказувати] щось противного Божому законові. Не­хай пам'ятають про те, що будучність нашого народа зависить від вірности, з якою будемо сповняти Божий Закон, нехай пам'ятають, що не тільки великий злочин як чоловікоубивство стягає Божу кару на весь народ, але й менші зло­чини, що є все-таки тяжкими гріхами перед Господом Богом можуть заважити на суді справедливості Всевишнього, в якого руках є доля народів. Від нашої вірности супроти Бога зависить і будуча наша доля».

У посланнях митрополита Андрея також звучить заклик, щоб не втягувати молодь, особливо школярів, до політичних виступів. Шептицький наполягав на тому, що шкільна молодь повинна вчитися, здобувати освіту, робити «позитив­ну наукову працю», адже саме це і є добром для нації.

Під час першої радянської окупації, у 1940-1941 рр. були також спроби НКВС використати дітей священиків, яких звинувачували у приналежності до ОУН, для впливу на батьків, зі спонукою до співпраці задля знищення Греко- Католицької Церкви та переведення її або в православну автокефальну (була така ідея), або ж взагалі її елімінацію. Такими «кандидатами» були: о. Гавриїл Костельник, сімнадцятилітнього сина якого заарештували у Львові, та канцлер Перемишльської єпархії - о. Микола Грицеляк (його сімнадцятилітнього сина теж ув'язнили). І один, і другий священик, незважаючи на те, що вони любили своїх дітей, відмовились від такої співпраці. Отець Грицеляк спершу навіть пого­дився, що він щось зробить з того, про що його просять, але потім, на наступній зустрічі, доволі різко відповів, що «мої релігійні переконання не дозволяють мені з вами співпрацювати. Подібним чином на спроби НКВС щодо співпраці зреа­гував і о. Костельник, відповідаючи: «Якщо мій син винен, то ви його судіть».

На завершення роздумів щодо третьої точки хотіла б навести ще одну ци­тату. У серпні 1946 р., вже після офіційної ліквідації Греко-Католицької Церк­ви на інституційному рівні в межах Української РСР, архимандрит Климентій Шептицький висловив у своєму листі до о. Кирила Королевського оптимізм стосовно молодих людей та збереження духовної спадщини митрополита Ан­дрея: «незважаючи на все, молодь нашої країни в своїй більшості залишається релігійною в глибині душі і чинить опір антирелігійній пропаганді там, де вона існує».

Світлана ГУРКІНА, директор Інститут історії Церкви при Українському католицькому університеті.

Із доповіді під час круглого столу на тему: «Як будувати рідну хату?» у рамках Всеукраїнської наукової конференції «Духовність. Культура. Пам’ять».

Теми: Андрей (Шептицький)

Інші публікації за темою

grushiv

Про часопис
"Жива вода" – єпархіальна газета Самбірсько-Дрогобицької єпархії – заснована у травні 1995 року Божого. Часопис є щомісячним виданням, тираж якого складає 5800 примірників.  Із сторінок газети читач дізнається про актуальні новини церковного життя як в Україні, так і світі. Автори часопису роздумують над богословськими питаннями, діляться дослідженнями на історичну та суспільну тематики. Часопис друкує послання Глави УГКЦ та правлячого архиєрея, а також офіційні загальноцерковні та єпархіальні документи.

Редактор:
о. Михайло БУЧИНСЬКИЙ

Адреса:
вул. Трускавецька  2
м. Дрогобич, Львівська обл.
82100 Україна

Тел.: +380324453034
Ел. пошта: zvoda@sde.org.ua

^ Догори