Владика Ярослав відвідав парафію Вознесіння ГНІХ с. Недільна на Старосамбірщині [фото]

У неділю, 1 червня, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відвідав парафію с. Недільна на Старосамбірщині. Освятивши престіл, єпископ очолив Божественну Літургію у співслужінні о. Михайла Николина, декана Старосамбірського, о. Антона Маличковича, адміністратора парафії, та священників Старосамбірського деканату. Детальніше...

У Дрогобицькій семінарії відбулося урочисте поставлення випускників-дяків [фото]

  У суботу, 31 травня, в Дрогобицькій духовній семінарії відбулася урочиста Божественна Літургія, яку очолив владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький. Архиєрею співслужили о. Миколай Витівський, ректор Дрогобицького інституту Пресвятої Трійці, о. Дмитро Сенейко, декан дяківсько-регентського факультету, а також священники єпархії. Літургію супроводжували співом випускники дяківсько-регентського факультету під керівництвом викладачки пані Ірини Захарій. Детальніше...

Владика Ярослав у свято Вознесіння Господнього: У своїй особі Христос назавжди з’єднав Бога з історією людини, а людину з Небесним Отцем

29 травня, у свято Вознесіння Господнього, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Катедральному соборі Пресвятої Трійці, в м. Дрогобич. Детальніше...

Проповідь на Вознесіння Господнє (2025)

Сповнивши промисел щодо нас, і те, що на землі, з'єднавши з небесним,вознісся ти у славі, Христе Боже наш,ніяк не відлучаючись, але невідступно перебуваючи,Ти кличеш до тих, що люблять Тебе, Я з вами і ніхто проти вас.(Кондак свята) Слава Ісусу Христу! Дорогі в Христі драти і сестри! Кондак нинішнього свята передає сенс події Вознесіння Господнього. Зі Святого Писання дізнаємося, що Ісус Христос, після свого воскресіння перебував на землі ще сорок днів і з'являвся своїм апостолам та учням. Весь цей час Господь навчав, давав своїм послідовникам вказівки на майбутнє, напоучував у розумінні Священного Писання, заохочував до проповідування Євангелії по всьому світі. Він також пообіцяв учням зіслати Святого Духа, котрий укріпить їх у вірі та дасть відвагу в розумінні й свідченні про Нього у світі. У своєму Вознесінні Ісус Христос повертається до слави, що належала Йому завжди як Сину Божому співістотному з Небесним Отцем. Він повертається до неї в людській природі, яку прийняв від Марії – Пресвятої Богородиці, і несе з собою прославлені знаки терпіння. Він повертається до Отця як Відкупитель людства, щоб зіслати нам дар Святого Духа, що дає життя та утішення. Таким чином Вознесіння Господнє проголошує надію людству. Сучасній людині, незважаючи на здобутки науки і техніки, так загрожує втрата основоположного сенсу життя. Але саме у таїні Вознесіння вона знаходить сенс свого покликання. Людська природа Христа є також нашою людською природою: у своїй особі Христос назавжди з'єднав Бога з історією людини, а людину з Небесним Отцем. «Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку!» (пор. Мт. 28:20). Про свято Вознесіння дуже влучно говорить папа Венедикт XVI у книзі «Ісус із Назарету»: «У вознесінні Ісус йде не кудись до далеких небесних світил, а входить у спільність життя і влади з живим Богом, у стані вищості Бога понад усяким простором. Тому він не «пішов геть», але завдяки самій Божій могутності завжди присутній тепер з нами і для нас. У прощальних промовах Євангелія від Йоана Ісус саме це говорить своїм учням: «Відходжу і до вас повернуся» (Йо. 14, 28). У цьому стихові дивовижно виражена своєрідність «відходу»... Його відхід одночасно є «приходом», новим способом близькості, тривалої присутності, радості, про яку йде мова в Євангелії. Оскільки Ісус є біля Отця, Він не є далеко, але близько до нас. Тепер Він вже не в одному окремому місці світу, як перед Вознесінням, тепер у своїй могутності, що перевершує для всіх усякий простір, Він присутній поруч з усіма і йому моляться всі – протягом цілої історії – і в усіх місцях». Коли в священному писанні чи богослужбових текстах згадується «небо та землю», то йдеться не про фізично-просторовий вимір нашої дійсності, а про інший вимір, іншу грань реальності.  «Небо» є «простором», в якому перебуває Бог, це Божий вимір життя і реальності, а «земля» – «простір», в якому перебувають люди. Той, хто перебуває на небесах (у біблійному розумінні), може одночасно знаходитися і в будь-якій точці землі. Тому Ісус після свого вознесіння став доступним всім і всюди. А разом з тим Він стає володарем землі, адже в біблійному розумінні, Той, Хто перебуває на небесах, є Володарем, Господом усієї землі. Це засвідчують слова наприкінці Євангелія від Матея, якими Ісус звертається до Своїх учнів: «Дана мені всяка влада на небі і на землі» (пор. Мт. 28, 18). Господь наш Ісус Христос видимо і урочисто зійшов на небо, щоб відкрити шлях невидимій благодатній дії Святого Духа, бо всі особи Святої Тройці приймають участь у нашому спасінні. Діло відкуплення людства було звершене Ісусом Христом, а діло благодатного освячення належало звершити Святому Духові. Возносячись на небо, Христос наш Спаситель відкрив всім віруючим в Нього благодатний шлях до Отця. Цим шляхом вірності заповідям, самовідданної посвяти, внутрішнього відновлення і очищення у благодаті Святого Духа через святі Таїнства освячуємо своє земне життя в надії на життя вічне. Рівно ж Вознесіння Христове зміцнює нашу віру. Апостоли через видиму людську природу Ісуса Христа увірували в Його Божество. Але ще більша заслуга є тих, котрі вірують у Нього, не бачивши, бо Сам Христос каже: «Щасливі ті, які, не бачивши, увірували!» (пор. Йо. 20, 29). Вознесіння Христове зміцнює нашу надію. Той факт, що Христос людську природу возніс на небо, дарує нам надію, що й ми будемо з Господом: «І коли піду й приготую вам місце, прийду знову й візьму вас до Себе, щоб і ви були там, де Я» (Йо. 14, 3). Вознесіння Христове зігріває в нас любов до небесного – вічного. Апостол Павло говорить: «Шукайте того горішнього, де Христос перебуває, сівши по правиці Бога. Думайте про горішнє, а не про земне» (Кол. 3, 1-2), адже, за словом Господа, «де скарб ваш, там буде й серце ваше» (пор. Мт. 6, 21). Апостол народів говорить про те небесне, яке повернув нам Христос і яке ми втратили через гріх.  Це небо – близькість з Богом, бо небо є там, де є Бог. Це небо – царство вічного життя, як торжество любові над ненавистю та гнівом, як перемога над гріхом і смертю. «Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку» – каже Господь (Мт. 28:20). Ця обітниця – особлива для нас, адже Ісус дав її своїм учням у той момент, коли їх зоставляв. Вона в особливий спосіб реалізується у таїнстві Євхаристії. Під видом хліба і вина Христос уособлюється у конкретному місці і часі, дозволяючи кожній людській істоті, де вона не була б і до якої б не належала історичної епохи, нав'язати з Ним особистісний контакт. В Євхаристії логіка Воплочення осягає свою остаточну повноту. Євхаристія це вінець цієї дороги, яка привела Христа до відмови від божественних привілеїв, щоб прийняти вигляд слуги (пор. Фил.2,8-7) і щоб стати біля кожного з нас, щоб в кінці кінців стати Їжею і Напоєм для нашої душі в її духовній мандрівці. Ісус не лише тому хотів залишитися з нами, щоб утішати нас у щоденному житті і помагати у прийманні життя з усіма його викликами. Він є з нами, щоб підтримувати нас у боротьбі з кожним проявом зла на землі і щоб стимулювати наше заангажування у поступі до цілей щоразу більш гідних людини й її покликання. Постійна участь у Господній трапезі безпосередньо торкається нашого усвідомлення добра і зла, ставить нас перед обличчям власної відповідальності щодо ближніх та оточуючого світу. Таким чином Євхаристія як «ламання хліба» зобов'язує нас зробити наш особистий  внесок у будівництво «нового творіння»! Свято Вознесіння говорить нам і про остаточне покликання та призначення людини – реалізувати Божу волю «як на небі, так і на землі». І це можливе лише за умови усиновлення людини Богові, зверненні всього свого людського потенціалу в напрямку до джерела свого життя – Бога Отця. Таким чином сенс усього людського життя на землі – це прагнути неба, щоб Бог був у моїй душі, бо де Бог, там і є небо. Це сенс життя, це сенс відносин, щоб Бог був творцем неба у моїй душі. Для цього потрібно кожному з нас запросити Бога до свого серця, щоб бути людиною вознесіння. Наше небо потребує постійного оновлення, постійного поступу, досконалості. Лише в Бозі можемо реалізувати справжню людськість. Вознесіння Господнє також показує, що все у житті людини на землі може бути вознесене до небес, все може набрати сенсу і значення у світлі Небесного Царства. Важливо, щоб ми переживали це вознесення, щоб небо в нашій душі настало, щоб від настання неба змінилося наше реагування, можливо на важкі ситуації, на різні обставини, щоб на них ми вміли по-небесному реагувати на дорогах нашого життя. Господь не залишив нас Він завжди там, де збираються двоє чи троє в Його ім'я (пор. Мт.18,20). Він серед нас, бо ми зібралися у храмі в Його ім'я. Він при серці кожного, хто шукає Його і прагне до Нього. Від серця починає свій шлях людина до Бога. І ми розуміємо, що на небеса Господь зійшов не для того, щоб піти від людей, а для того, щоб наблизитися до кожної людини. Він не залишив апостолів, а перебував з ними під час їх проповіді й свідчення. Він перебував із мучениками й ісповідниками під час їхніх страждань і вони відчували Його допомогу. Господь перебував із преподобними і праведними та полегшував їх подвиг. Дорогі у Христі, ці дні війни агресора московії проти нашого народу просім Господа, щоб підняв нас з нашого горя, болю та  сліз, показав нам вихід із тяжких життєвих обставин, у яких ми перебуваємо. Нехай наша спільна молитва єднає нас і наповнює радістю і впевненістю в тому, що Христос є посеред нас (пор. Мт. 18.20). А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь! + Ярослав 29 травня 2025 року Божого,м. Дрогобич   Детальніше...

Владика Ярослав: Хто любить Бога, той страждає у світі, хто відкривається Богові і в любові пише історію власного існування, той неминуче сходить на хрест

25 травня, у неділю Сліпонародженого, владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію в Катедральному соборі Пресвятої Трійці, в м. Дрогобич. Детальніше...

Неділя Сліпонародженого (2025)

Христос Воскрес! Дорогі в Христі брати і сестри. З сьогоднішнього євангельського читання дізнаємося, що дорогою до Єрусалимської святині Ісус зустрів сліпого від народження чоловіка. Учні запитали Його: «Учителю, хто згрішив? Він – чи батьки його, що сліпи він уродився?» (пор. Йо. 9, 2). «Ані він не згрішив, ані його батьки, – але щоб ділам Божим виявитись на ньому» – каже Христос (пор. Йо. 9, 3), таким чином Господь вчить нас подивитися іншими очима на проблему страждання, яке так часто зустрічаємо на дорогах людського життя. Хрест Христовий змінив сенс людських болів і страждань фізичних і моральних назавжди – вони вже не покарання і не прокляття. Страждання відкуплені відтоді, як Син Божий узяв їх на себе. Завдяки Христовому хресту самі страждання стали своєрідним всезагальним, вселенським таїнством спасіння для людства Дуже часто в нашому щоденному житті ми не розуміємо, як колись апостоли, таємниці терпіння, і здається, що причина нашого нерозуміння є в тому, що наші очі не звернені на Христа розп'ятого і воскреслого. Чим глибше вникаємо в таємницю християнського життя і досконалості, тим краще розуміємо позитивну вартість терпіння. Можемо сказати, що разом із страстями Христа і Його воскресінням кожне людське терпіння знаходиться в новій ситуації. Вже в Старому Завіті праведний Йов розумів його коли говорив: «Я знаю – Захисник мій живе...» (пор. Йов. 19,25). І відносно цього розуміння скеровував своє власне терпіння, яке без спасіння не могло б мати повноти свого значення. Людина знаходить у воскресінні Ісуса Христа нове світло, що допомагає їй переходити густу темряву сумнівів, безнадійності, пониження та переслідування. Тому Апостол народів пише: «Бо як маємо в нас надмір Христових страждань, так є в нас через Христа і надмір утішення» (пор. 2 Кор. 1,5). Світ пізнає в нас образ Христа і задля того поводиться з нами так, як поводився з Христом. Бо ж хто любить Бога, той страждає у світі, хто відкривається Богові і в любові пише історію власного існування, той неминуче сходить на хрест, а мудрість хреста – це логіка воскресіння (пор. Йо.16, 33). Однак для цього потрібне довір’я в Божу любов і милосердя. Потрібно молитись і жити «Таїнствами Спасіння», щоб знайти досить сили і змогти відректися самого себе взяти свій щоденний хрест і йти слідом за Христом (пор. Мт. 16, 24). Оздоровлення сліпородженого, про яке читаємо у сьогоднішній Євангелії, є дуже промовистою подією, яка відкриває нам, з одного боку страждання невинної людини, а з другого – силу Божої любові та милосердя. Можемо собі уявити стан чоловіка, який був позбавлений зору ще від лона своєї матері. Його життя почалося та протікало в цілковитій темряві, так що він ніколи не бачив своїх батьків, тим більше не мав гадки побачити обличчя Месії, Сина Божого, на якого очікував весь Ізраїль. Кожен, хто проходив повз нього, відчував, що такий стан для людини не є природній і може є наслідком якогось тяжкого гріху.  Ісус, відповідаючи учням про причину цієї тілесної сліпоти, спрямовує їх погляд в іншу площину, в якій така тілесна недуга є тільки символом набагато гіршої темряви, яка обіймає весь людський рід після гріхопадіння наших прародичів – темнота духовна. Сліпота ця унеможливлює пізнання правди, яка нас визволяє (пор. Йо. 8, 32). Це зло, починаючи від Адама, успадкувала кожна людина і вже не бачить Бога як Отця, себе самого як сина, а інших як ближніх. Такою темрявою оповита кожна людина, яка засліплена життям без Бога. Тому Христос сьогодні відкрито заявляє як учням, так і кожному з нас, що саме Він є тим Світлом невечірнім для просвічення духовних сліпців, які живуть у темряві гріха (пор. Йо. 9, 5). У пролозі євангелиста Йоана сказано, що Боже Слово, є джерело життя всього, що існує, - є світлом людей (пор. Йо.1,4). Ісус, Воплочене Слово, Син Чоловічий і Син Божий, об’явив себе як життя і світло. Життя і світло є внутрішньо пов’язані між собою: вийти на світло означає народитися. В сьогоднішній благовісті представлено дорогу хрещення: це дорога просвітлення, яка робить нас новими людьми народженими з висоти з води та Духа (пор. Йо. 3,3-5). Охрещені є названі просвітленими (пор. Євр 6,4;10,32). Тому християнська віра з своєї природи є «баченням». Не йдеться тут про особливі чи надзвичайні видіння, а про те, щоб відкрити очі на дійсність. Адже людина є від народження сліпою. Гріх, морок і страх закрили їй очі і проектують на її уста її ж переживання. Лише світло любові дозволить їй відкрити очі і побачити дійсність. Ось чому Спаситель, уздоровлюючи сліпородженого, разом з тим відкриває йому також і його очі віри (пор. Йо. 9, 38).  Помазання очей незрячого глеєм ще не дає прозріння, але чоловікові наказано Господом піти і вмитися в Силоамській купелі. Це – вчинок віри. Це не так як Нааман-сирієць у схожих обставинах (пор. 2 Цар. 5,10-12). Незрячий зразу ж послухався і отримав дар зору. Силоамська купіль, що означає «посланий» – це ніщо інше як Ісус, який є справді «Посланим». Для ранніх християн Ісус був Силоамською купіллю, вода якої представляла воду хрещення, якою Ісус обмиває наші очі сьогодні, щоб дати нам світло свого божественного об’явлення. Так само як він запитав сліпородженого: «Віруєш…?», Він питає і нас сьогодні у хрещенні, і ми відповідаємо Символом Віри, після якого ми, як і сліпороджений, схиляємося і поклоняємося Йому. Розповідь про зцілення сліпородженого часто використовувалася у підготовці оглашенних, яких Рання Церква готувала до хрещення. Святий Августин каже: “Цей сліпий показує людство... коли сліпота є невірством, а прозріння є вірою... Він вмив свої очі у купелі, яка перекладається як «посланий»: він в Христа охрестився.” Ісусові чуда є праобразом чудесних речей, які стаються у Церкві під час звершення святих Тайн. Жодна вода не може обмити душу людини від гріха, однак це звершується під час хрещення силою Святого Духа присутнього в обряді таїнства Хрещення Церквою. Той самий Святий Дух діє і в олії під час святої Тайни Єлеопомазання і, передовсім, у Таїнстві Євхаристії – євхаристійному хлібі та вині. Святі Таїнства є початком майбутнього часу.  Християнський мислитель Ориген метафорично говорить про дві «книги», які ми повинні прочитати, щоб зрозуміти сотворений Богом світ. Перша – це наша душа, яка «відчитує» події власними очима та розумом. Другою книгою є Святе Письмо. Ці дві книги взаємодоповнюються. Читаючи Святе Письмо, ми краще розуміємо самих себе, і легше віднаходимо духовне значення його текстів для нас. Коли ми пізнаємо духовний сенс існування людини, тоді також розширюється і наше розуміння реальності. Один вчений ботанік часто ходив до лісу збирати зразки рідкісних рослин і коренів. Його побачив лісник і почав за ним стежити, проте не побачив нічого підозрілого у поведінці того чоловіка. Коли вчений зауважив, що за ним іде лісник, взяв його за руку і сказав до нього: «Ходи зі мною і я тобі покажу те, що ти ще ніколи не бачив на цій території». Лісник почував себе дещо ображеним, але позволив себе попровадити: «Чи бачиш ці рослини? Вони ніде більше не ростуть, лише на цьому пагорбі. І подивись на цей незвичний вид комах!» Тоді зник скептицизм лісника. Пізніше він визнав: «Я ходив по цій території як сліпий, а той чоловік відкрив мені очі». Світ був створений, щоб нас провадити до Бога. Глей і вода, використані Ісусом, оздоровили сліпонародженого. В алегоричному сенсі все Боже створіння повинно лікувати нашу духовну сліпоту. Ми часто забуваємо про Бога, ми не зауважуємо Його на нашій дорозі життя, де, натомість, зауважуємо і захоплюємось іншими речами та особистими пріоритетами. Однак все творіння говорить: Творець існує, все було нам дане, щоб бачачи ми підносили душу до Господа. Космос є монументальним діянням Божественого Митця. Природні науки досліджують його, проте Творець очікує, що духовні люди через всесвіт пізнають Його Самого. Так як визначні твори мистецтва стають в повні зрозумілими лише експертам, так і діла Божі можуть споглядати духовні люди. У Старому Заповіті таких людей спочатку називали «видющими», тому що вони пояснювали іншим їхні видіння. Потім, саме тому, що вони говорили, їх називали «пророками». Вони відкривали перед іншими правдиве бачення реальності. Свої слова вони записували самі, або це робили їхні учні. Так народилися книги, які ми називаємо Священним Писанням. Дорогі у Христі, сьогоднішнє Євангеліє відкриває нам тайну нашої віри - можливість бачити нашого воскреслого Господа і Творця своїми духовними очима. Господь прагне розвіяти духовну сліпоту в кожному із нас. Він прагне роз'яснити, що Він є світлом для світу, він відкриває очі на правдиву реальність, хоче показати всі наші темні сторони, на які є прикро дивитися, бажає уздоровити нас від темряви наших гріхів та пристрастей. Ісус зможе привернути нам духовний зір тоді, коли ми будемо готові поглянути на свої темні сторони гріха, навернутися до Бога і відчути потребу Його помочі. Він вчить нас покори, щоб людина могла відвернутися від гордого ідеалу самої себе і визнати свою гріховність перед Господом. Після цього Ісус наказує «іти», це означає не затримуватися на одному місці, але прямувати вперед дорогою досконалості життя. Слова Ісуса є джерелом, яке очищує людину, обмиває з усіх уявлень, які спотворили первісний і правдивий образ Божий в нас. Адже кожен з нас отримав таке оздоровлення у Тайні Хрещення, через яку ми перейшли як через силуамську купіль і завдяки якій ми стали називатися Божими дітьми, дітьми Його світла.  У час повномасштабної війни агресора московії, особливо просімо нашого Господа, бути з нами, торкнутися ран нашого народу, підтримати всіх тих, які занепадають духом, зцілити поранених, відкрити очі християнської надії для тих, хто сьогодні її втрачає. Господи Ісусе Христе, дай нам побачити Тебе між нами у многостраждальній Україні, дай нам сказати: «Вірую, Господи!» — і поклонитися Тобі. А благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога і Отця і причастя святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 25 травня 2025 року Божого,м. Дрогобич Детальніше...

Владика Ярослав уділив дияконські свячення у Соборі святої Софії, в м. Рим [фото]

16 травня, у день преподобних священномучеників Северина, Якима і Віталія, владика Ярослав,  єпископ Самбірсько-Дрогобицький, відслужив Божественну Літургію у Соборі святої Софії, в м. Рим. Під час богослужіння єпископ уділив дияконські свячення випускникам Дрогобицької духовної семінарії: Миколі Гірняку, Ярославу Мисаку і Михайлу Карпінцю. Детальніше...

Проповідь з нагоди дияконських свячень (2025)

Той, Хто послав Мене, правдивий,і що Я чув від Нього, те й у світі говорюЄвангелія від Івана, 8, 26. Христос Воскрес!Дорогі в Христі брати і сестри! Протягом сорока днів після славного Воскресіння Ісус Христос являвся своїм учням, щоб утвердити їх у вірі. Навіть побачивши Христа Воскреслого, учні все ще сумнівалися (Лк. 24, 38): вони думали, що бачать духа (Лк. 24, 39). Подібне випробування сумнівом пережив і апостол Тома (пор. Ів. 20, 24–27). Тому все, що сталося в ці пасхальні дні, зобов’язувало кожного з апостолів – передусім Петра – до розбудови нової епохи, що розпочалася пасхального ранку. Як свідки Воскреслого Господа, вони стали наріжним каменем, закладеними в основу Христової Церкви. Саме тому Церква впродовж сорока днів пасхального періоду утверджує і нас у святе Воскресіння, щоб ми могли прийняти благу вість з відкритим серцем.  На значущість події воскресіння для нашого спасіння вказує апостол Павло: «А як Христос не воскрес, то марна віра ваша» (1 Кр. 15, 17). Тому Христос не лише являвся учням, а й навчав їх, пояснював Писання, дозволяв торкатися до себе, їв разом з ними. Бог стає близьким, дає себе пізнати учням – на ламанні хліба, по ранах, по словах любові. Це все – не просто докази Його Воскресіння, а насамперед вияв турботи, глибокої любові й відповідальності за тих, кого Він посилає у світ: «Як мене послав Отець, так я посилаю вас» (Ів. 20, 21). Ці сорок днів – школа віри і місійності. Христос не просто воскреслий – Він посланий. І тепер сам посилає своїх апостолів. У цьому полягає джерело справжнього апостольства і послаництва: Отець посилає свого єдинородного Сина, Син – учнів, а вони – у силі Святого Духа – проповідують благу вість аж до краю землі (пор. Мр. 16, 15-16). Апостоли, отримавши від Воскреслого місію проголошувати спасіння в ім’я Ісуса Христа, стали носіями істини, яку вони передали Церкві. Як навчає св. Іриней Ліонський: «Слід шукати істину, яку легко можна отримати у Церкві, бо апостоли, сповна поклали в неї все, що стосується істини, тож кожен охочий черпає з неї питво життя» (Проти Єресей, ІІІ, гл. 4).  Євангельське читання, яке цього дня пропонує нашій увазі свята Церква, містить навчання Ісуса Христа про Його Божественне походження та стосунки з Отцем. Релігійні провідники ізраїльського народу не визнають Його авторитету та особливих взаємин з Богом. Вони все ще не розуміють і не бачать зв’язку між Ісусом і Отцем. Згідно з їхнім уявленням про Бога, Ісус не може бути Його посланцем. Їхній Бог – суворий і караючий, той, хто підкоряє людину, тоді як Бог, якого об’являє Ісус Христос – це Отець, люблячий і милосердний, Той, Хто прихильний до людини. Тому «юдеї ще дужче заповзялися, щоб убити Його – не тільки за те, що суботу порушував, а й за те, що Бога своїм Отцем називав, робивши Себе рівним Богові» (Ів. 5, 18). Слова Спасителя: «Той, Хто послав Мене, правдивий, і що Я чув від Нього, те й у світі говорю» (Ів. 8, 26) відкривають глибокий погляд на суть Його місії у світі. Він не прийшов сам від Себе, а як Той, Хто був посланий Отцем. Це не просто зовнішнє доручення, а вираження єдності з Тим, Хто послав Його. В Ісусі – повна згода, довіра і любов до Отця. Його посланництво – це об’явлення самого Отця. Каже Спаситель: «Що Я чув від Нього, те й у світі говорю» (Ів. 8, 26). Ісус Христос живе і діє не з власної ініціативи, а в послусі Отцеві. Його місія полягає у тому, щоб об’явити любов Отця: «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне. Бо не послав Бог Сина у світ, щоб засудити світ, але щоб світ спасти Ним» (Ів. 3, 16–17). Ісус є живим Словом Отця, Який проголошує волю Того, Хто послав Його. Святий Іриней Ліонський говорить про цю Божу педагогіку, змальовуючи її як взаємне призвичаєння Бога й людини: «Слово Боже оселилося в людині й стало Сином Людським, щоб привчити людину розуміти Бога і  жити Богові в людській природі, згідно з волею Отця» (Проти Єресей, 3, 20, 2). Такий стиль життя – бути в усьому слухняним Отцеві – є дороговказом для кожного, хто бере участь у Христовій місії. Бо воля Отця в тому, «щоб усі люди спаслися і прийшли до пізнання істини» (1 Тим. 2,4). Під час молитви у Гетсиманському саді Ісус Христос повноцінно погоджується з волею Отця: «Хай не моя, а Твоя буде воля!» (Лк. 22, 42). Саме тому Спаситель «дав Себе Самого за гріхи наші за волею Бога Отця» (пор. Гал. 1, 4).  Божественний Спаситель навчає нас, що Царство Небесне здобувають не завдяки словам, а діями. Лише той, хто «чинить волю Отця мого, що на небі» (пор. Мт. 7,21). Він – не лише Посланий, а Той, Хто «постійно чинить те, що до вподоби Господеві» (Ів. 8, 29). У цьому відкривається справжній образ посланця: не просто передавач Божого слова, а воплочення волі Отця. Ісус несе світло, правду і спасіння не за власною ініціативою, а як відповідь на любов Того, Хто послав Його. Посланництво Ісуса є джерелом надії для кожного з нас. Адже так, як Син Божий жив у повній єдності з Отцем, так і ми, приймаючи Його, стаємо учасниками Божественного сопричастя. У Христі ми відкриваємо не лише істину про Бога, а й наше покликання: жити як діти Отця, у слухняності Його волі. Як навчає святий Атанасій Великий: «Син Божий став людиною, щоб людина стала богом» – тобто, щоб через участь у Його місії ми стали причасниками Божого життя. Жити Христовим посланництвом означає жити в любові, що єднає небо і землю, Бога і людину. Бути посланим означає також не проголошувати себе, а Того, Хто послав. Христос приходить у світ як свідок істини – не як той, хто говорить від себе, а як Той, Хто звіщає волю Отця. У цьому полягає і глибина Його покори, і сила Його місії. Завдання свідка – не змінювати сенсу, не адаптувати істину до обставин, а передати її вірно у повноті. Ісус звіщає світові те, що почув від Отця – навіть тоді, коли світ не бажає слухати, навіть тоді, коли ці слова привели Його на хрест. Церква сьогодні наслідує це свідчення Спасителя. Апостол Павло говорить: «Бо ми не самих себе проповідуємо, але Христа Ісуса, Господа; самі ж ми – слуги ваші ради Ісуса» (2 Кор. 4, 5). Справжнє свідчення починається із слухання, із серця, відкритого на Божу волю. Ісус є не лише голосом, який промовляє, але й самим Словом, що стало тілом. Він – Світло, Яке приходить у темряву, навіть якщо ця темрява намагається Його пойняти (пор. Ів. 1, 5). Церква покликана нести це світло, свідчити у Святому Дусі Того, Хто її послав. І кожен християнин покликаний бути продовженням цієї місії: не говорити щось своє, а передавати те, що почув. Тобто, не спотворювати, не применшувати, а вірно передавати Євангеліє. Таке свідчення завжди вимагатиме мужності, бо істина ніколи не залишає байдужими – вона викликає або прийняття, або спротив.  Найвищою формою свідчення є мучеництво, яке є продовженням місії Спасителя. Як Христос свідчив істину до кінця, бувши розп’ятим на хресті, так і мученики продовжують Його справу. Їхнє життя і смерть показують, що заради істини варто жити і навіть віддати своє життя. Серед численних мучеників нашої Церкви особливе місце займають Дрогобицькі священномученики ієромонахи Яким Сеньківський, Северіян Бараник та Віталій Байрак, яких пам’ять нині творимо. Вони не відреклися Христа, не побоялись свідчити істину. У своєму земному житті стали живим свідченням розіп’ятого і воскреслого Христа. У тюремних стінах, там, де панувала жорстокість, вони звершували безкровну Жертву, святу Літургію. Там, де був біль і страх, вони молилися й утішали інших. Їхні тіла були зранені, але в їхніх очах до останнього жевріла надія. У кожному їхньому вчинку було видно Того, Хто їх послав. Вони не тільки говорили про Христа, а свідчили Його власним життям і смертю. Їхнє мучеництво було жертвою любові, добровільним єднанням з Христом у Його посланництві. Вони, як і Христос, «завжди робили те, що до вподоби Господу» (Ів. 8, 29), а тому їхнє свідчення не закінчилося зі смертю. Воно живе й промовляє до нас сьогодні. Їхня кров стала джерелом сили для Церкви, яка продовжує місію Христа: місію любові, правди й спасіння. Сьогодні ми маємо ще одну радість – дияконські свячення. Церква, у молитві й через покладання рук Арихиєрея, визнає покликання і посилає нових служителів. У цьому Таїнстві виражається акт посланництва. Диякон – не сам себе вибирає, не сам себе висилає. Його посилає Христос через Церкву, як колись Отець послав Сина. Це посланництво має особливий вимір служіння. Бо саме слово «диякон» означає служитель. Бути дияконом – означає жити подібно як Христос, який не шукав свого, не ставити себе в центрі, а служив іншим. Диякон – той, хто несе у світ Євангеліє, допомагає єпископові і священникові, а водночас – той, хто виходить за межі храму, до вбогих, самотніх, забутих. Тому дияконське служіння – це не просто перший ступінь священства, а стиль життя. Це свідчення, що починається з «вірності малому», з «готовності слухати Отця», «наслідувати Христа», «відкриватися на дію Святого Духа». У цьому служінні нововисвячені диякони отримують не лише гідність, але й місію. Тому, дорогі диякони, нехай ваше «так» буде красномовним свідченням Христа. Бажаю, щоб ви, як Божественний Спаситель і Учитель, проголошували те, що почули від Отця. І нехай у вашому смиренному і сповненому любові служінні світ побачить Того, Хто вас покликав і послав проповідувати істину. Дорогі в Христі брати і сестри! У світлі Воскресіння ми бачимо, що Христос не лише був посланим Отця, але й зробив кожного з нас учасником Своєї місії і послаництва. Його місія продовжує тривати у світі через Церкву, через спільноту, яка слухає Його слово, приймає Його благодать. У Таїнствах Хрещення і Миропомазання ми прилучилися до Його любові. У Пресвятій Євхаристії єднаємося з Тим, Хто посилає нас. І в щоденному житті покликані проголошувати Його світло, бути голосом Отця серед людей.  Дрогобицькі священномученики показують нам, що вірність Христові виражається у конкретному свідченні. Вони засвідчили своєю кров’ю, що любов до Бога сильніша за страх. А сьогоднішні дияконські свячення – знак того, що Церква жива, що Церква молиться, діє у Святому Дусі і що Господь надалі кличе, благословляє, діє через тих, хто Йому довіряє. Не кожен стане дияконом чи мучеником, але кожен може – і повинен згідно свого покликання – бути вірним свідком там, де є, з тим, що має і те, що робить. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 16 травня 2025 року Божого,м. Рим, Собор Святої Софії Детальніше...

Владика Ярослав у Грушеві: Пречиста Діва Марія — наша надійна спокійна пристань, де можемо безпечно пережити шквал негараздів [фото]

11 травня, у Неділю Розслабленого, відбулась загальноєпархіальна проща до відпустового місця в с. Грушів на Дрогобиччині, де Пресвята Богородиця прославилась у чудотворній іконі. Значна частина паломників вдосвіта вирушили пішою прощею від Катедрального храму Пресвятої Трійці у Дрогобичі. Під час паломництва вірні мали нагоду приступити до таїнства сповіді та взяти участь в молитві, яку провадили семінаристи Дрогобицької духовної семінарії. Святкову Літургію очолив владика Ярослав, єпископ Самбірсько-Дрогобицький, у співслужінні єпархіального духовенства і за участі паломників, які чисельно прибули до Грушева. Детальніше...

Проповідь на неділю Розслабленого (2025)

Христос Воскрес! Дорогі в Христі драти і сестри! Сердечно вітаю всіх на цьому чудотворному місці, де у Грушівській іконі прославилася Пресвята Богородиця. Сьогодні ми прибули сюди у непростий час війни, широкомасштабної збройної агресії московії, від якої потерпає наш народ. Ми стоїмо тут, аби від імені наших воїнів, волонтерів і всього боголюбивого українського народу занести наші молитви до Господа за посередництвом Пресвятої Богородиці, бо, як співаємо у церковній пісні, «ще не чувано ніколи щоб Вона не допомогла: чи у болі, чи в недолі цього земного життя». Тому, починаючи від апостольських часів, християни глибоко шанують Пречисту Богоматір. На Її честь встановлюються свята, постають паломницькі центри, споруджуються величаві храми, пишуться ікони, укладаються молебні й акафісти, молитви, вірші та побожні пісні прослави. Дорогі у Христі! Євангельське читання сьогоднішньої неділі вчергове привертає нашу увагу до основи християнської духовності – особи Ісуса Христа, нашого Спасителя. Ісус – той справжній Богочоловік, на прихід Якого чекає не тільки хворий при купелі, що з глибини свого зраненого й самотнього серця промовляє: «Немає чоловіка, який би мені поміг...» (Йо. 5, 7), але й усе людство, яке потребує Його спасительного зцілення. Спаситель прийшов, щоб принести Добру Новину вбогим, терплячим та знедоленим, проголошуючи Своє післанництво такими словами: «Господній дух на мені, бо він мене помазав. Послав мене нести добру новину убогим, звіщати полоненим визволення, випустити пригноблених на волю....» (Лк. 4, 18). Святе Письмо розповідає нам, що Христос сповнює Свою земну місію у співчутті й милосерді до тих, хто потребує зцілення чи допомоги. «Тоді прийшов Ісус» − ці три слова, які ми часто чуємо в Євангелії, дуже гарно відображають ту повноту Божого світла й любові, з якою Христос приходить у темінь людських скорбот і страждань. Згадаймо сумну атмосферу журби і плачу, що наповнила дім померлого Лазаря. Тут панує безнадія і сум: Його найближчі оплакують гірку втрату дорогої людини. І «Тоді прийшов Ісус…», приносячи утішення. Хвора теща апостола Петра − і гірке досвідчення болю та страждання... І знову чуємо: «Тоді прийшов Ісус...». Розгублені апостоли після воскресіння, серед них апостол Тома, який не знаходить у собі сили, щоб повірити, бо ще всі наповнені гіркими почуттями Страсної п’ятниці, адже нібито втратили Господа, на Якого покладали надії… І знову чуємо: «Тоді прийшов Ісус...». Також сьогоднішнє Євангеліє оповідає нам про те, що на місці людської недолі, горя та смутку, тяжких людських стогонів та плачу з’являється Той, «Хто прийшов шукати і спасти те, що загинуло» (Лк. 19, 10). Христос звертає свій Божественний погляд на одного чоловіка, про якого, здається, забули всі. Ось уже впродовж 38 років він лежить, сподіваючись, що колись прийде та хвилина, коли йому допоможуть, і він зможе діткнутися цілющого джерела. Він зносить нестерпний біль, приниження й несправедливість, адже біля цієї купелі спостерігалися й заздрість, і ненависть, і суперечки, і стогін хворих – справді важке та страшне місце. І Господь Ісус прийшов у це місце скорботи, щоб розділити з людьми їхні страждання. Церква-Мати, йдучи за прикладом Христа, розділяє болі і терпіння наших братів і сестер. Сьогоднішній день – Неділя про розслабленого – присвячений хворим. Стражденні не повинні бути відкинуті. Вони можуть нам багато об’явити, адже їхні терпіння – це не тільки, як іноді думають люди, якась кара за гріхи. Хоча треба визнати, що дуже часто своїм неправедним та грішним життям люди самі себе карають різними хворобами та немочами. Про цей зв’язок між здоров’ям людини та неморальним життям дуже промовисто навчає нас сьогодні Ісус, Який, удруге зустрівши оздоровленого у Храмі, промовляє: «Оце ти видужав, тож не гріши більше, щоб щось гірше тобі не сталося» (Йо. 5, 14). Шлях Христа – не просто співчувати людям та оздоровляти. Він Сам стає одним із нас, іде шляхом приниження й добровільних страждань, змінюючи в такий спосіб установлений порядок. Христос переконує людей, що не просто потрібно чинити добро нужденним і терплячим, а важливо бачити в них Бога, позаяк людина сотворена на Божий образ. Терпіння можуть стати цінністю для тих, кого вони дотикають, хто зуміє побачити в них засіб для освячення душі через упокорення, наслідування терплячого Христа, страждання Якого стали спасенними для всього людства. Для багатьох це може стати доброю нагодою, щоб більше довіритися Богові та не тільки бачити власні потреби, а й іншим в немочах послужити. Це дуже гарно змальовує сьогоднішня євангельська оповідь, бо вражає те, що чоловік, який страждає, розбитий тілесно й надламаний духовно, упродовж довгих літ не знайшов нікого, хто міг би простягнути йому руку допомоги. Мусимо визнати, що в наш час маємо багато людей, до яких часто й ми залишаємося холодні серцем, не надаючи помочі тим, хто страждає через хвороби, перебуває в душевному відчаї, хто шукає і не може знайти свого шляху в житті, а насправді прагне світла – Живого Бога. Кожен із нас часто стоїть зі своїми потребами та болями. Євангеліє розповідає нам про джерело в Єрусалимі, куди кидалися ті, хто шукав зцілення, але яке лише зрідка ставало цілющим − тільки тоді, коли ангел зрушував воду. Ми ж повсюдно маємо доступ до невичерпних та постійних джерел, у яких справді можемо знайти допомогу. Найперше – це Слово Боже, яке містить все потрібне для духовного життя людини. Наше джерело – це також Свята Чаша Пресвятої Євхаристії, з якої черпаємо поживу для життя вічного. Це також наша щоденна молитва, взаємна любов та пошана, гідне християнське життя. Ось джерела, з яких кожен може користати щоденно! І врешті, хочу сьогодні особливо підкреслити, що всі ми дуже щасливі, адже можемо прибігати до справді невсихаючого джерела помочі та материнської підтримки, яким є для нас Небесна Мати. Тут, у Грушеві, біля криниці у цій скромній церковці, по-особливому відчуваємо це. У Молебні до Пресвятої Богородиці молимося: «Всіх скорбних радість і пригнічених заступниця, скитальців потіха, бурями гнаних пристань...». У цьому розбурханому морі життєвих випробувань нашою надійною спокійною пристанню, де можемо безпечно пережити шквал негараздів, є Пречиста Діва Марія. Вона – стіна, охорона, щит і покров для Своїх дітей, а передусім – спокій і домашній затишок дому Бога Отця, приготований для нас, дітей Марії. Тут знайдемо не тільки спокій від війни, хвороби та інших потрясінь, але й умиротворення для власної душі та совісті. Не забуваймо про це джерело миру і якнайчастіше прибігаймо до Богородиці. Повні довіри заносімо наші молитви до Божої Матері, бо Вона щедро допомагає своїм синам і дочкам, яких прийняла від Христа Господа на Голготі й не залишила у Своєму Успенні. Сьогоднішня неділя є також Днем матері, коли ми з вдячністю згадуємо наших матерів, які нас народили, виховали, піклувалися нами. Вшановуємо також нашу неньку Україну, на землі якої ми виросли й увібрали все її культурне багатство. Тож з цієї нагоди сердечно вітаю всіх матерів! Ви звершуєте величне служіння – виховання майбутнього нашого народу, а тому прошу вас виховувати своїх дітей добрими християнами, патріотами свого краю, гідними синами та дочками Матері Церкви й України. Маємо ще одну матір – Святу Церкву. Святий Кипріян каже: «Не може мати Бога за Батька той, хто Церкву не має за матір». Любімо Матір-Церкву, яка нас породила у святій Христовій вірі, захищаймо та допомагаймо їй. Тут Христос перебуває у Пресвятій Євхаристії, тут Він навчає людей через Євангельське Слово, освячує нас через Святі Таїнства. Це добре розуміє й ворог людського роду, тому в Церкві бачить для себе велику небезпеку й намагається її переслідувати, відтягнути від неї людей. Робив він це в минулому, продовжує свою деструктивну діяльність і тепер, намагаючись знищити її, скомпрометувати, очорнити, розколоти. Це й різноманітні секти, і новітні підступні богоборчі ідеології секуляризму та гендеру, й інші шкідливі явища, які ховаються за привабливими гаслами... Проте дияволові не вдасться зруйнувати Церкву, бо вона збудована на Петровій скелі, і «пекельні ворота її не подолають» (Мт. 16, 18). Навіть якби Церкву покинуло багато людей, як це траплялося в недалекому минулому з огляду на переслідування чи як стається зараз в деяких країнах колись християнського Заходу, проте при Тілі Христовому завжди залишатимуться найвірніші учні разом з Пречистою Богоматір’ю, як колись при хресті, коли побитого, зневаженого й розп’ятого Христа покинули всі, крім Його Матері Марії, улюбленого учня Йоана та декількох побожних жінок (Йо. 19, 25). Пречиста Діва та Церква нерозривні, і хто любить Богородицю, той любить Христову Церкву, хто наслідує чесноти Богоматері, той підтримує свою Церкву й Батьківщину в тяжкі хвилини. Дорогі брати і сестри! Приносячи в цей недільний святковий день Євхаристійну Жертву, ми, як зібрана у спільноту земна Церква, молимося разом з Церквою небесною, яку представляє хор усіх святих на чолі з Пречистою, Преблагословенною, Славною Владичицею нашою Богородицею і Приснодівою Марією! Ми приносимо наші моління за всіх і за все: за наш народ, Церкву й Україну, за наших матерів, за воїнів і волонтерів, за лікарів і хворих. Нехай світло Божої правди прожене всяку темряву й неспокій з нашої землі, щоб очима віри ми могли споглядати славні Божі діла в нашій історії і сьогоденні. А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога й Отця, і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами. Амінь. + Ярослав 11 травня 2025 року Божого,с. Грушів Детальніше...