У статті пропоную розглянути, яким чином різні історичні обставини, у яких довелося жити і діяти Й. Сліпому – майбутньому патріархові, вплинули на формування його переконань щодо ідентичності власної Церкви та на розвиток УГКЦ в ХХ ст..
У звіті для конгресу німецької благодійної організації «Церква в потребі» 1982 р. про становище УКЦ у Радянській Україні 90-літній Кир Йосиф назвав два фундаментальні принципи, які, на його переконання, найкраще підкреслюють її еклезіальну самобутність: 1) сопричастя з єпископом Риму і 2) вірність східнохристиянській візантійській традиції.
Перший принцип полягав у тому, що УКЦ, «згідно з еклезіологією Східної Церкви... є «Екклезія партікуларіс суі юріс» (помісна Церква з власним правом) у вселенській Церкві». З цього випливало наступне розуміння УКЦ:
а) «вона є в повному розумінні католицькою як до свого внутрішнього, так і до свого зовнішнього католицтва, бо вона має повноту християнської віровизначеної спадщини і зберігає свою поєднаність з Петром;
б) вона є в повному і справжньому розумінні православна, бо зберігає і обороняє передану спадщину Господньої благовісти Отців Церкви і Вселенських Соборів з часу перед трагічним роздором поміж Сходом і Заходом».
Другий принцип полягав у тому, що УКЦ «є в повному розумінні східною Церквою». Ці два принципи стали для Сліпого визначальними у розумінні ідентичності УКЦ.
Якими ж аргументами Сліпий обґрунтовував ці два принципи?
Вселенський характер українського християнства
Аналізуючи аргументи Сліпого, можна побачити, що, на його переконання, два вищезгадані принципи буття УГКЦ глибоко закорінені в історії становлення українського християнства. Сопричастя УКЦ з Римською Церквою, на його думку, мало своєю першоосновою вселенський характер християнської традиції від початків її поширення на нинішніх українських землях. Варто зазначити, що першоієрарх УКЦ за освітою не був істориком, а фахівцем у галузі догматичного богослов'я. Його, в міру можливостей, систематичне зацікавлення історією було майже виключно зумовлене історичними обставинами, в яких йому довелося керувати Церквою. Відбувши свій перший термін покарання, і після смерті Й. Сталіна (1953), Сліпий у 1953-1958 рр. вперше починає систематично займатись історією своєї Церкви. Головним мотивом, що спонукав його до цього, стала політика Лаврентія Берії, який, прагнучи стати першим секретарем Компартії СРСР, мав намір дещо змінити зовнішню політику Радянського союзу, а в особі Сліпого він бачив того, хто міг би відіграти роль посередника між Ватиканом та СРСР. У цій справі Сліпий прибув у 1953 р. до Москви, і після кількох розмов з радянськими високопосадовцями йому було доручено написати нарис історії УКЦ і навіть дозволено протягом кількох місяців використовувати фонди історичної бібліотеки в Москві.
У таких політичних обставинах від 1953 до 1957 р. Сліпий працював над історією християнства на історичних українських землях та над історією УКЦ – обидві з'явились друком в Українському католицькому університеті у Римі і стали першим важливим ключем до розуміння ідентичності УКЦ у думці Сліпого. Доказом вселенського характеру українського християнства Й. Сліпий вважав те, що вже від I століття етнічні групи, які заселяли територію сучасної України, мали контакти з християнством (за посередництвом ап. Андрія, св. Климентія Римського та ін.). Насамперед він наводив розповідь про перебування і працю ап. Андрія серед скитів і на ній базував першу важливу тезу, релевантну до питання ідентичності, а саме: про християнство Київської Русі слід говорити, починаючи не від правління князя Володимира, а від апостольських часів, коли, за посередництвом ап. Андрія, українські території стали історично пов'язаними з Вселенською Церквою.
Мученицька смерть св. Климентія Римського і його пошанування на Русі після Володимирового Хрещення (988) набули для Сліпого значення демонстрації єдності Київської митрополії з Вселенською Церквою. Св. Климентій Римський став для Сліпого особою, яку він настільки сильно ідентифікував з історією своєї Церкви, що називав його «нашим», а тому й не дивно, що саме той став покровителем Українського католицького університету в Римі, заснованого Сліпим у 1963 р.: «Ми звемо його нашим, бо хоч св. Климентій римлянин, то він так тісно зв'язав нашу Церкву з Вселенською, що увійшов не тільки в нашу історію, але вріс у життя нашого народу і нашої землі, на якій зложив свої святі кості».
Про авторитет і пошанування св. Климентія на українських територіях свідчило, на думку Сліпого, благословення його мощами новообраного Київського митрополита Клима Смолятича, яке відбулося у 1147 р., без згоди Константинополя. Для Сліпого цей акт був явним знаком зближення з Римським Апостольським Престолом, хоч він і усвідомлював водночас, що багато істориків вбачали у цій події лиш імітацію Константинопольського звичаю благословляти новообраного патріарха мощами св. Івана Хрестителя. Незважаючи на існуючі контраргументи, Сліпий наголошував, що акт благословення митрополита Клима Смолятича мощами св. Климентія є доказом того, що Київська митрополія навіть майже через 100 років після офіційного розколу між Римом і Константинополем 1054 р. твердо трималась єдності з Апостольським Престолом.
Свідомий того, що багато тверджень, які стосувались періоду до 988 р., мали лише гіпотетичний характер й історики ставили їх під сумнів, Сліпий все ж інтерпретував їх як такі, що відображають «історичну дійсність», або ж як свідчення християнського духу Київської Русі, який у подальшому інспірував і живив церковне життя. Таке розуміння дозволяло йому говорити про «майже двотисячолітню історію» українського християнства.
Окрім ап. Андрія та св. Климентія Римського, Сліпий покликався й на інших осіб та на події, які, на його думку, можна вважати аргументами на користь вселенськості Київського християнства. Варто згадати княгиню Ольгу та її взаємини з імператором Оттоном I у 959р.; князя Данила Галицького та його коронування, здійснене папою Інокентієм IV (обидві події Сліпий інтерпретував еклезіологічно); впровадження на Русі у 1089 р. свята перенесення мощей св. Миколая до м. Барі (запровадження цього свята було для Сліпого доказом відкритості до Заходу та невтручання у полеміку між Римом та Константинополем).
Унія між греками та латинянами, укладена на Флорентійському соборі у 1439 р., набула неабиякого значення в аргументації Сліпого. З одного боку, він був свідомий того, що ця унія, підписана у важких політичних обставинах, була фактично приречена; з іншого боку, Сліпий в особливий спосіб підкреслював непересічну роль Київського митрополита Ісидора, якого він називав великим «посередником» між греками та латинянами та «обновником Вселенської Єдности Церкви» на українських територіях.
У цей широкий історичний контекст Сліпий прагнув вписати також феномен Берестейської унії (1595/96) і спростувати твердження, що поєднання 1595/96 р. було виключно наслідком єзуїтських інтриг та соціополітичних обставин. Свідомий того, що при укладенні унії певний вплив мали різні чинники (як, наприклад, експансія протестантизму, внутрішньоцерковна криза Київської митрополії в Польсько-Литовській державі, низький рівень освіти духовенства, вплив церковних братств на єпископів, загрозливе становище Константинопольського патріарха, перехід руської знаті на латинський обряд), він все ж уважав, що саме богословські мотиви стали вирішальними у прагненнях єпископату відновити церковну єдність. Тому Берестейську унію Сліпий пов'язував із традицією Флорентійського собору, вважаючи її виразом прагнень «відсвіжити», або ж відновити єдність із Римом та реактивувати Флорентійські домовленості.
Підсумовуючи, можна стверджувати, що Берестейська унія була для Сліпого не «нововитвором», а наслідком відкритості Київської митрополії до взаємин із Римською Церквою та сповненням усіх попередніх прагнень відновити загальнохристиянську єдність. Глава «мовчазної Церкви» намагався не лише пояснити ґенезу й передумови Берестейського поєднання, але й в апологетичний спосіб обґрунтувати право на існування УКЦ в Радянському Союзі.
Приналежність до східнохристиянської візантійської традиції
Друга засаднича риса ідентичності УГКЦ – приналежність до візантійської традиції – не була, у розумінні Сліпого, лише збігом обставин, а була легітимним синтезом візантійського і східнослов'янського в історичному процесі, що аж ніяк не слід розглядати у протиставленні з вселенським характером українського християнства.
Слід зазначити, що у XIX – на початку XX століття ставлення до візантійської культури і традиції не було однозначним. Багато хто асоціював їх з ритуальним ригоризмом, релігійним фанатизмом, цезаропапізмом. Часто цей вердикт проектувався і на всю східну культуру. Навіть всередині УКЦ були антивізантійські тенденції. Тут можна згадати хоча б Станіславівського єпископа Григорія Хомишина, який у своєму пастирському посланні «Про візантинізм» (1931) поставив його в один ряд із більшовизмом.
З власного досвіду, здобутого, зокрема, під час подорожей до Палестини, Англії та багатьох інших європейських держав, Сліпий дійшов до переконання, що одностороннє засудження всього візантійського є наслідком незнання історичних обставин. Інша важлива причина такого негативного ставлення полягала, на його думку, в ототожненні латинської культури і традиції з католицькою. Відтак все нелатинське автоматично вважалось ворожим католицтву. Зважаючи на це, він поставив собі завдання спростувати твердження про те, що візантійська традиція суперечить католицькій вірі. Сліпий наголошував, що Вселенську Церкву неможливо ототожнювати лише з однією культурою, нацією або обрядом. Вселенськість Церкви є, навпаки, джерелом існування та плекання множинності форм. З гордістю він говорив про візантійську культуру як найважливішу в Середньовіччі, яка в багатьох аспектах перевищувала західну (в агіографії, риториці тощо).
Предметом гордості Сліпого було те, що Київська Русь перейняла християнство в його візантійській формі, а найбільш вражаючим символом християнської візантійської традиції був для нього, без сумніву, храм св. Софії у Константинополі. Як він згадує: «Ми самі, що об'їхавши – слава Богу – і бачивши майже всі катедри і найвеличавіші храми Европи, а також Азії, можемо сказати, що коли увійти було до того храму, якесь ієратичне, святе, таємне надхніння огортає душу людини і настроює її до молитви, хоч він, цей храм, нині перемінений у музей. Він своєю архітектурою, своєю ґрандіозною будовою, своїм улагодженням, мозаїками і колюмнами зворушує кожного входячого, хто б він не був, і підносить його душу до Бога, відриває її від землі, бо тут царить Божа Премудрість».
Відтак, київський храм св. Софії Сліпий вважав вершиною українського стилю будівництва, символом «віруючого і побожного духа українського народу та звеличення неосяжної Божої Премудрости в часах найбільшої могутности держави в історії українського народу і дороговказом для українського народу по всі віки». Спорудження храму св. Софії у Римі стало символом пов'язання з традицією Константинополя і Києва. Римську церкву св. Софії Сліпий називав сестрою київської. А заповітне бажання патріарха знайти останній спочинок у крипті тисячолітньої святині «матері міст руських» виражало і його віру у звільнення власної Церкви на рідних землях від тоталітарного насилля, і надію на поєднання розділених спадкоємців Володимирового Хрещення. Усе це свідчить про те, що Сліпий розумів себе і свою Церкву як природню частину східної традиції, що не стоїть в суперечності до західної.
Йосиф Сліпий та питання Східних Католицьких Церков на Другому Ватиканському соборі
Свідчення Сліпого на Другому Ватиканському соборі підтверджують його спорідненість зі східним християнством. Маючи вже понад сімдесят років, він не був пасивним спостерігачем дискусій, які стосувались реформ і заторкували Східні Католицькі Церкви; він прагнув визначити їх роль у лоні Вселенської Церкви, а долучившись до собору (під час його другої сесії, 29.09.-4.12.1963), став активним учасником дискусій. У соборових промовах він з надзвичайною силою виступав на захист прав східних католиків. Як член соборової комісії у справах Східних Церков, він у своєму виступі 12 березня 1964 року висловився за те, щоб питання Східних Церков на соборі розглядалося окремо. У тій же промові він задекларував, що добро східних католиків для нього є найвищим законом – «Salus Ecclesiae Orientalis Catholicae suprema lex».
Його критика була спрямована проти латинізації Східних Церков, зокрема тих форм стереотипного мислення, які ототожнювали поняття «католицький» і «латинський». Як колись у період діяльності у Львові, так і під час собору Сліпий твердив, що не можна ці два поняття вживати як синоніми, бо саме через це православні мали велике упередження до католиків, вважаючи всі унійні спроби небезпекою впасти і потонути в «mare latinum» (латинському морі). Ці переконання прозвучали у його соборовій промові 16 жовтня 1964 р..
Сліпому залежало на тому, щоб собор офіційними рішеннями підтримав місію східних католиків, даючи їм необхідну самостійність або ж автономію для повноцінного розвитку у Вселенській Церкві. Лише тоді вони зможуть нести правдиве свідчення про можливість плекати свою еклезіальну ідентичність в лоні Вселенської Церкви.
У постсоборовий час декрети про Східні Католицькі Церкви («Orientalium ecclesiarum») та про екуменізм («Unitatis redintegratio») стали для Сліпого підґрунтям будь-яких реформ у власній Церкві. Підсумковим представленням східної ідентичності УКЦ, після багаторічних розмірковувань, можна вважати його висловлювання у вже згаданому звіті для конгресу організації «Церква в потребі» 1982 р., в якому він навів наступні притаманні його Церкві прикмети:
а) «власний східний обряд візантійського зразка;
б) власну церковну мову;
в) власну східноцерковну богословську спадщину;
г) східноцерковну з іншими східними Церквами спільну літургію;
ґ) власні, серед українського народу розвинені літургійні звичаї, чим ця Церква відрізняється від інших східних Церков візантійської християнської сім'ї;
д) власну форму набожности – благочестя;
е) власне церковне право і власну форму ієрархічного порядку при виконуванні міністеріум пасценді ет реґенді (уряду пастирства й управи).
Підсумовуючи, треба сказати: УКЦ є де-факто та де-юре (фактично і правно) помісною Церквою у повному розумінні цього слова».
Підсумки
Два сформульовані Йосифом Сліпим принципи є не лише ключем до розуміння його богословської думки та еклезіологічних переконань, але й допомагають з'ясувати зумовлення та суть реформ внутрішньоцерковного життя, які він пропагував і запроваджував, а також його бачення місця УКЦ в лоні Христової Церкви та її екуменічної ролі у діалозі між християнським Сходом і Заходом.
Він засвідчив, що ці два принципи, маючи глибоке історичне коріння, не суперечать один одному, а гармонійно єднаються. Тому для нього не складало жодних труднощів ідентифікувати себе з богословськими та догматичними надбаннями як християнського Сходу, так і Заходу. Він вважав, що нерідко причиною контроверсій були не так непримиримі богословські позиції, як, радше, політичні та культурні обставини, які спричинили розбіжності між католиками і православними та «провінціалізм» богословського думання. Свідомий того, що УГКЦ на власному тілі щонайсильніше відчула динаміку відчуження між Західною та Східними Церквами, він вважав, що її особливим покликанням є працювати над примиренням між ними у різноманітних ділянках, які охоплюють як богословсько-догматичні контроверсії, так і обрядові та церковноправові розбіжності. Історія УГКЦ криє у собі великий потенціал для праці над примиренням, на перший погляд, абсолютно протилежних позицій, а відтак – для праці над примиренням Церков для досягнення церковної єдності, через пошук глибокого та правдивого синтезу спільної традиції християнської віри.
о. Андрій Михалейко,
доктор богослов'я,
викладач Кафедри церковної історії
Українського католицького університету
(Львів)
- У м. Мостиська відзначили Рік патріарха Йосифа [фото]
- У Трускавці митрополит Ігор освятив пам'ятник Патріарху Йосифу Сліпому [фото]
- У Турці урочистою академією відзначили 125-річчя патріарха УГКЦ Йосифа Сліпого [фото]
- У Дрогобичі відбулась Урочиста академія, присвячена 125-річчю від дня народження Патріярха Йосифа Сліпого [фото]
- У Старому Самборі презентували фотоекспозицію “Патріарх Йосиф Сліпий: Бути собою!” [фото]
