- Пане Ігоре, що являє собою поліетнічна історія?
- Поліетнічна історія для України – велика новина і водночас несподіванка для українського суспільства. Професійне середовище загалом не готове до сприйняття цього нового бачення історії України. Тут, на мою думку, дуже важливу роль повинні відіграти інтелектуали, професійні історики, вчителі, зокрема, з цього середовища, об’єднаного в організацію «Нова доба».
Цей підхід сформувався після Другої світової війни. Це західна концепція, яка з’явилася в Західній Європі на хвилі розмов про об’єднання Європи та подолання наслідків Другої світової війни, а також на північноамериканському континенті. Дана концепція означає відхід від моноетнічного підходу до історії країни чи історії певної території як історії домінуючого етносу чи кількох етносів, на чому ґрунтувалася історіографія ХІХ-го – першої половини ХХ-го століття.
- Чи це не стане раптом загрозою того, що більше буде говоритися про історію культур або народів, внаслідок чого буде применшено історію панівного народу чи народу більшості на певній території?
До сьогодні панівним історіографічним дискурсом представлення минулого України є концепція, сформована в основному наприкінці ХІХ-го – на початку ХХ-го століття Михайлом Грушевським. Вона наголошувала на безперервності української історії, починаючи від часів Київської Русі (Давньоруської держави) і завершуючи добою національно-визвольних змагань та проголошенням Незалежності. Стрижневим осердям цієї «звичайної схеми» (за термінологією М. Грушевського) є історія українського етносу від Київської Русі до національно-визвольних змагань.
Однак проблема такого підходу в тому, що він не передбачав (окрім незначних винятків) включення в цю схему історії таких багаточисельних етнічних спільнот, які проживають на території сучасної України, як кримські татари, румуни, євреї, поляки, а також великої російської спільноти, яка стала чисельно помітною на півдні й сході України, починаючи з другої половини ХVIII-го століття.
На мою думку, поліетнічний, багатокультурний підхід є дуже перспективним, але водночас він є потенційною загрозою для досягнення загальнонаціонального консенсусу в трактуванні подій минулого. Річ у тім, що українська незалежність є дуже молодою, а українське суспільство, на мою думку, назагал не готове сприйняти цю модель, не кажучи вже про політиків і частину громадських організацій, які, підозрюю, не оминуть нагоди поспекулювати та інструменталізувати незаангажовані напрацювання інтелектуалів, й передовсім професійних істориків.
- Чому цей багатокультурний підхід не може бути сприйнятливим для України?
- Думаю, такий підхід треба застосовувати, але потрібно враховувати також специфіку України так само, як західні інтелектуали у 1950-х роках враховували специфіку Європи. Самі потреби суспільства, котрі у промовистий спосіб презентувала політична й інтелектуальна еліта, ставили запитання, на які відповідало професійне середовище, запропонувавши нову концепцію історії загалом Західної Європи і кожної країни зокрема.
Специфіка сучасної України полягає в тому, що такої потреби чи такого запиту від суспільства професійне середовище істориків не отримало. У даному випадку маємо ініціативу «згори», а не суспільного запиту, як було у Західній Європі чи на північноамериканському континенті після Другої Світової війни. Така особливість сучасної України, тому необхідно знайти збалансований підхід, аби враховувати ті виклики, які стоять перед українською незалежністю на порозі ХХІ-го століття, пов’язані у тому числі з болісним процесом державотворення.
Ми повинні представляти історію України, з одного боку, як історію державотворення, а з іншого – як історію території та історію країни, яку населяли багато народів, багато етносів, багато різних етноконфесійних спільнот, намагаючись поєднувати обидва підходи. Думаю, що створити щось цілком нове, як це запропонував Роберт Маґочі в своїй нещодавній синтезі історії України як історії території, нам зараз навряд чи вдасться. Це занадто радикальна пропозиція для українського суспільства.
- У чому полягала ця концепція?
- Концепція полягала в тому, щоб представити історію України як історію розвитку окремих регіонів, окремих культур, які між собою взаємодіяли, знаходячись на «великому розломі» між східною слов’янсько-візантійською та західною латинською цивілізаціями. Знаю, що в професійному середовищі книга Маґочі була сприйнята загалом позитивно. Водночас чимало науковців з України до неї поставилися досить прохолодно.
- Тут, мабуть, потрібно відзначити радикалізм автора?
- Радикалізм полягав у тому, що автор відмовився від представлення минулого України як історії панівного етносу – українців, які проживали на географічному просторі, котрий в українській історіографії прийнято називати «українські етнічні землі». Думаю, якщо ми будемо поєднувати підхід «державний» чи «етнодержавний» із сучасним багатокультурним підходом, то це принесе свої плоди, започатковуючи тривалу дискусію про те, що таке історія України.
Якщо подивитися з християнської перспективи, то Україна, яка впродовж останнього двадцятиліття переживає релігійне відродження, практично завжди була багатоконфесійною. Тож маємо добру нагоду саме на цьому прикладі випробувати нові підходи й концепції, що, сподіваюся, отримають підтримку й пропозиції тих, хто представляє обличчя різних християнських і не тільки християнських спільнот.
Однією з об’єднуючих і консолідуючих тем може бути роль києвохристиянської традиції в культурному й соціальному житті. Тут я хотів би покликатися на досвід західних істориків, які після Другої світової війни, в тому числі інспіровані тогочасним екуменічним рухом, почали говорити про таке поняття як «єдність християнської культури», попри домінуючий у той час конфесійний підхід і «арифметику порахунків». У європейському контексті питання, яке поставили історики, полягало в тому, чи, незважаючи на появу Протестантських Церков і католицьку Реформу/Контрреформацію, на теренах Західної Європи з’явилися дві християнські культури – католицька і протестантська. Це є дуже добрий приклад, оскільки інспіровані цим запитанням численні науково-освітні проекти у 60-70-их роках ХХ-го століття дали можливість зблизити підходи фахівців і говорити про історію європейської культури та історію християнства в ширших категоріях, показуючи на конкретних прикладах цю єдність, про яку зараз так люблять говорити в Європейському Союзі.
Випадок України є дуже цікавий тому, що відкриває перспективи збалансованого підходу до висвітлення таких дражливих для частини українського суспільства тем, як Берестейська унія, роль католицизму і Православних Церков різних еклезіальних юрисдикцій у формуванні модерної української нації, трактуванні минулого як «багатьох історій», наголошенні взаємовпливів і взаємозалежностей християнської традиції з іншими етноконфесійними спільнотами, такими як юдеї, мусульмани (кримські татари), чи, наприклад, протестанти на півдні України. Якщо такий підхід ми перенесемо на рівень підручників з історії для професійного середовища, для студентів чи навіть для учнів середніх загальноосвітніх шкіл, то він буде, сподіваюся, дуже позитивно впливати на історичну пам’ять українців.
- В Україні є багато історичних подій, які суперечливо сприймаються в різних частинах території України: ОУН-УПА, присутність радянських військ на території України як окупантів чи як визволителів. Чи цей поліетнічний підхід буде також способом вирішити ці конфліктні теми української історії?
- Може, моя відповідь не буде конструктивною, але я вважаю, що такий підхід може мало дати в наших сучасних дискусіях про роль УПА і «бандерівців», Голодомор тощо. Думаю, що це проблема «технології» досягнення консенсусу в середині самої України. Одним із виходів із сучасної патової ситуації, коли знач-на частина суспільства відкидає пропонований їй варіант історичної пам’яті як «чужий», може стати представлення історії України як кількох чи багатьох історій, що базуватиметься в тому числі на принципі регіоналізму.
Тоді, наприклад, боротьба УПА розглядатиметься як органічна складова, «рідна історія» певного сегменту українського суспільства, водночас паралельно функціонуючи («зживаючись») з уявленнями про «свою історію» цього ж періоду іншого сегмента українського суспільства, представленого, зокрема, Півднем і Сходом. Це певною мірою мало б збалансувати ситуацію.
Питання, однак, полягає в тому, чи ці та інші подібні пропозиції можна представити на професійному рівні та реалізувати на рівні синтез (монографій). Я думаю, що це є великим викликом для нас усіх – мати спільну історію, яка, на жаль, досі роз’єднує українське суспільство, чи послуговуватися декількома/багатьма історіями, які добре сприйматимуться на регіональному рівні, але будуть мало функціональними в загальнодержавному масштабі.
На моє переконання, тут присутні не тільки інтелектуальні й ментальні виклики, але й очевидні загрози щодо успішності загальноукраїнського політичного проекту.
- Який досвід історичного аналізу взаємосуперечливих історичних подій всередині самої країни нам варто запозичити з інших європейських чи північноамериканських країн?
- Один з таких підходів – це почати ставити питання про історію України не від «незапам’ятних часів», а від сьогодення. Тобто ми повинні відштовхуватися від того, чим є Україна у 2011-му році – як політична нація, що формується, як сукупність різних етносів, домінуючим з яких є український, як держава, що охоплює різні території, котрі в різні періоди належали до різних державних організмів та на яких не завжди проживав український етнос.
Аби звести воєдино цю складну географічну мозаїку в підручник з історії України, необхідно застосовувати в тому числі антропологічний підхід та наголошувати на регіоналізмі, звертаючи увагу на специфіку таких регіонів, як Галичина, Донбас, Закарпаття, Волинь, Наддніпрянщина, Слобідська Україна тощо. Це зможе збалансувати ситуацію і відкрити можливості для представлення на загальноукраїнському рівні історичної й культурної специфіки таких регіонів, як Донбас, Крим чи Південна Україна.
На жаль, особливості української історіографічної традиції, в якій минуле цих та інших земель не було належним чином представлене на рівні національного метанаративу, призвели до того, що місцеві еліти Півдня і Сходу перебували в інтелектуальній опозиції до політики історичної пам’яті, яку проводив президент України Віктор Ющенко.
- А мала би бути репрезентована історія цих регіонів на загальноукраїнському рівні?
Безсумнівно. За останні двадцять років такі українські дослідники, як Анатолій Бойко у Запоріжжі, Василь Пірко у Донецьку, Ігор Лиман у Бердянську, Володимир Маслійчук у Харкові, Микола Костриця у Житомирі, Леонід Баженов і Валерій Степанков у Кам’янці-Подільському, Сергій Леп’явко і Сергій Павленко у Чернігові та інші багато зробили для того, аби історія регіонів стала «видимою» і «впізнаваною» для ширшого загалу. Опитування школярів у Львівській області показують, що історія Львова чи Галичини цікавлять студентів набагато більше, ніж історія України загалом. Думаю, що подібна ситуація є в інших регіонах України. Якщо ввести цей регіональний сегмент в загальну історію України, то я вважаю, що це буде дуже перспективним.
- Це не призведе до поділу України?
Гадаю, що ні. Знову ж таки, це питання домовленості, консенсусу між професійним середо-вищем, політиками і паростками громадянського суспільства.
- Чи подібний досвід десь є в інших країнах?
- Так, зокрема, історію Франції розглядають у категоріях культури та історії окремих регіонів, таких, скажімо, як Бургундія чи Нормандія, тобто земель, які формували історичне ядро Франції. У Великобританії це історія таких регіонів, як Шотландія, Уельс, Англія, Північна Ірландія чи загалом Ірландія.
Думаю, важливою складовою сучасних дискусій про історичну пам’ять і перспективи нового підручника з історії України є потреба і наша готовність до діалогу не тільки всередині України, але й з нашими сусідами, які впливали на долю України. Це Росія, Польща, а також такі країни, як Туреччина, Угорщина, Румунія, Словаччина і навіть Білорусь, досвід яких у концептуалізації своїх вітчизняних метанаративів на рівні підручників і синтез є дуже важливими.
- Наступне питання – стосовно досвіду аналізу полікультурності. Чи є країни, які підходять таким чином до своєї історії?
Класичний приклад – це історія Швейцарії, яка є конфедерацією чотирьох різних субкультур, визнаних на державному рівні. Там історія в певних кантонах вивчається автономно. Є якісь загальні сегменти, але наголос робиться на регіоналізмі. Це те, що може бути в обмеженому вигляді корисним і для українських фахівців.
- Тобто Ви вважаєте, що сам підхід не є поганим. Важливо обрати просто правильну стратегію його впровадження?
- Без досягнення загальнонаціонального консенсусу успіхи такого проекту будуть сумнівними. Дуже важливим є порозуміння, оскільки має значення не тільки те, яке ми слово вживаємо, але й те, чи ми домовилися про ті чи інші терміни та поняття. Якщо ми спроможні домовлятися, то проблема буде вже суто технічна – створення такого наративу, який би був загальноприйнятним в українському контексті.
Є досвід роботи комісій, наприклад, українсько-російської чи українсько-польської. Він є різним, але демонструє, що партнерські стосунки є можливими і необхідними. Вкінці я хотів би сказати про перспективу представлення історії України як історії культури з християнської точки зору. Не є секретом, що з часів Великої Французької революції дискурс Просвітництва затінив релігійний фактор в історії європейського континенту, а також північноамериканського. Я думаю, що релігійне відродження, яке переживає Україна, дає великий шанс після багаторічного забуття повернути належне місце християнській культурі в історії України, особливо домодерного періоду.
Європейський досвід показує, що в цьому напрямку ми можемо зробити дуже багато. Вагому роль міг би відіграти, зокрема, Український католицький університет, який є єдиним осередком в Україні, де системно розвивається такий науковий напрямок, як церковна історія. Інституційно, кадрово, інтелектуально Український католицький університет спроможний не тільки долучитися до цієї дискусії, але й запропонувати певні практичні підходи і напрацювання, які, сподіваюся, допоможуть у виробленні збалансованого підходу до написання нової концепції підручника з історії України.
Розмовляв о. Павло ХУД,
Український католицький університет
Інші публікації за темою
- "Жити під обстрілами, спати на землі, їсти, що дадуть, - це не так вже й складно, якщо розумієш, навіщо це робиш", - Священик Тарас Коцюба
- Отець Андрій Нагірняк: Ми як церква дякуємо вкотре сьогодні Карітас-Дрогобич, що він рішуче звершує служіння Боже
- о. Михайло Коліщак: «Війна закінчиться, коли вороги відчують, що ми єдині»
- о. Тарас Гарасимчук: «Шематизм - найкращий подарунок до церковних ювілеїв»
- Владика-номінат Григорій (Комар): «Формація майбутніх священиків завжди буде для Церкви надзвичайно важливою справою, адже від її якості залежить успіх церковної місії»
