Валеологія - наука про здоров’я людини - стверджує, що на вершині піраміди здоров’я перебуває її духовна складова, яка впливає і визначає морфо-функціональний стан організму людини. Водночас, зміни у тілі людини ведуть до зміни її духовних устоїв. Світова медична практика засвідчує, що в людей, які перенесли пересадку серця, спостерігаються зміни їхньої поведінки та життєвих настанов.
З огляду на вище сказане спробуємо відстежити, у який спосіб в одній особі уживаються ці два фахи - духовний і медичний. Для цього детальніше познайомимося з особами, які у повсякденному житті поєднували ці два види людської діяльності. Іншими словами - спробуємо розібратися, що спонукало медиків прийти до священства, а священиків - лікувати хворих.
Насамперед згадаймо Агапіта Печерського. Це чернець Києво-Печерської Лаври, що був найславетнішим лікарем княжої доби у Київській Русі. Він помер у 1095 році. Життя його описане у «Києво-Печерському Патерику». Достеменно відомо, що народився він у Києві. Досконало оволодівши тодішніми методами лікування людей (монастирі на той час були осередками лікування хворих), він почав працювати на медичній ниві. При цьому він однаково ставився як до жебраків, так і до осіб знатного походження. Грошей за лікування не брав, а просив роздати їх бідним. Цей приклад - лише один із числа тих, які засвідчують, що вже в часи княжої доби чернецтво служіння Богові поєднувало з медичною практикою.
Наступна розповідь - про архиєпископа Сімферопольського і Кримського Луку. У світі він був відомий як Валентин Войно-Ясенецький, професор хірургії. Жив і творив він у ХІХ-ХХ століттях. Народився у Керчі в сім’ї дворянина, провізора за фахом. Хоч батько був католиком, але вихованням дітей займалася мати, православна за вірою. Після закінчення медичного факультету Святого Володимира у Києві та одруження з сестрою милосердя Валентин розпочав свою медичну діяльність як земський лікар у Сімбірську. У штаті лікарні були лише він як лікар, а також - фельдшер. Разом вони провадили лікувально-профілактичну роботу. Потім Валентин працював у периферійних лікарнях Курської та Орловської губерній.
У 1908 році Войно-Ясенецький вступає в екстернатуру при Московській хірургічній клініці професора Дьякконова. Він успішно захищає докторат «Застосування регіональної анестезії в хірургії», пропонуючи власну методику провідникової анестезії. Його пропозиції виявилися кращими, ніж ті, які на той час мали німецькі вчені. У 1920 році було організовано Туркменистанський державний університет, куди Войно-Ясенецький був запрошений на завідування катедрою оперативної хірургії. Слід зазначити, що у цей час помирає його дружина. Зміцнюється віра лікаря, його духовні устої. Він регуляргно відвідує богослужіння. А в 1920 році після публічного виступу на єпархіальному зібранні Войно-Ясенецький був висунутий як кандидат на священика єпископом Туркменистанським і Ташкентським Інокентієм. Спочатку він стає дияконом, а у 1921 році - священиком. На той час Валентин був четвертим священиком місцевого храму у Ташкенті, служив лише у неділю (з огляду на зайнятість медичною практикою упродовж тижня). Йому випадаловиголошувати проповіді. Єпископ Інокентій охарактеризував тогочасну духовну діяльність отця Валентина словами апостола Павла: «Ваше діло не хрестити, а благословити» (І Кор. 1:17). За сфабрикованими справами отця Валентина було засуджено на 16 років, але через місяць його відпустили за відсутністю вагомих доказів його провини.
У 1921 році у власній спальні він отримав чернечий постриг з іменем Лука та іменований єпископом Барнаульським, вікарієм Томської єпархії. Цей факт не залишився поза увагою влади. Під впливом адміністративних та студентських протестів професор Войно-Ясенецький був змушений подати заяву на звільнення з університету. Опісля було заслання у Норильський край, де він перебував до 1925 року. Там отець Лука не полишав своєї медичної та духовної діяльності. У 1931 році – третє заслання. У цей період він робить спробу організувати науково-дослідний інститут (НДІ) гнійної хірургії, але отримує відмову. Далі - вдала спроба організувати Сталінабадський НДІ. У нагороду за це він попросив відбудувати храм у Ташкенті. На це, звісно, радянський уряд не погодився. У 1937 році - третій арешт і заслання.
Під час Другої світової війни Валентин Войно-Ясенецький був головним хірургом госпіталю у Красноярському краї. Свої щоденні молитви він провадить у лісі, позаяк близько не було храмів. За заслуги перед Церквою він стає членом священного синоду у Санкт-Петербурзі.
У 1944 році Войн-Ясенецький очолює Тамбовську катедру. На півдні Сибіру він засіває зерно віри у Господа Бога, організувавши 24 парохії. На цей час припадає вихід у світ чергової редакції його «Нарисів гнійної хірургії» («Очерки гнойной хирургии»). За організацію хірургічної служби під час Другої світової війни і вихід у світ згаданої вище монографії, яка стала «золотим стандартом» лікування гнійної патології усіх часів, він отримує Сталінську премію в розмірі 200 000 рублів. Більшу частину від отриманих коштів лікар і святець перерахував у фонд дитячих будинків.
У 1946 році Войно-Ясенецький був переведений у Сімферополь. Тут він став архиєпископом Сімферопольським і Кримським. Через малярію і лихоманку паппатчі, що спричинила його сліпоту, у 1955 році професор полишає хірургічну практику. За заслуги перед Російською Православною церквою Архиєпископ Лука був канонізований.
Далі я стисло розповім про трьох греко-католицьких священиків, з якими у різний час і за різних обставин мені довелося спілкуватися.
Передусім спадає на думку отець Стефанишин із села Чаплі, що на Старосамбірщині. Я зустрічався з ним, тоді уже стареньким священиком, у 70-х роках минулого століття. Він відзначався надзвичайною
добротою, людяністю, обізнаністю у людській психології та великим бажанням допомогти людям не тільки у їхніх духовних але й у тілесних недугах. У себе на плебанії він вів амбулаторний прийом хворих, маючи закінчену вищу медичну освіту у Віденському університеті. Його інтелект, глибока внутрішня культура, шляхетність та інтелігентність запам’яталися кожному, з ким йому довелося спілкуватися.
Тепер вартує згадати отця Василя Боянівського (у світі - Василь Ількович). З цією людиною я познайомився, коли навчався у Львівському медінституті на початку 80-років минулого століття. Саме в цьому навчальному закладі він був доцентом катедри нормальної анатомії людини і навчав студентів основам будови людського тіла. Це була дуже коректна, виважена і доброзичлива людина. Його вирізняла глибока повага до студентів. А народився Василь Боянівський у селянській родині в селі Старі Стрілища на Жидачівщині. У 1945 році попав під арешт органів КДБ за підозрою в участі у підпільному націоналістичному русі. У в’язниці він пробув десять місяців. У 1947 році, отримавши атестат зрілості, вступає у Львівський медичний інститут, який закінчує у 1953 році. Далі була робота хірургом у районній лікарні, а опісля - аспірантура на катедрі топографічної анатомії та оперативної хірургії під керівництвом професора Івана Студзінського. Ставши доцентом катедри нормальної медицини, він зайнявся викладацькою діяльністю. Наприкінці 80-х років глибока віра, внутрішні переконання спонукають його до студіювання богослов’я нелегально. Від 1992 року він поєднує роботу в медичному інституті зі служінням на духовній ниві, прийнявши сан священика. Протягом двох років викладає анатомію і фізіологію людини для вихованців Львівської духовної семінарії Святого Духа.
З 1994 року і був секретарем Єпископа Самбірсько-Дрогобицького Кир Юліяна Вороновського. Вдруге мені довелося зустрітися з ним у 90-х роках минулого століття на храмовому празнику Перенесення мощей Святого Миколая у Тустановичах (Борислав) на Львівщині. Тепер це був уже отець Василій. Коротка розповідь засвідчує, що шлях сільського хлопця до священичого стану і посади доцента у медуніверситеті виявився довгим і тернистим.
На завершення - ще одна історія. Дуже хочеться згадати істинного мученика за віру отця Петра-Йосафата Герилюка-Купчинського, довголітнього пароха у Стебнику на Львівщині. Народився він у Кракові в знатній родині. Батько його був військовим економістом, походив зі Східної Галичини. Мати була фаховим істориком, доктором наук. Рано осиротівши, хлопчина знайшов прихистоку родині свого дідуся в Тлумацькому районі на Івано-Франківщині. У шестирічному віці він уже перебував на науці у школі єзуїтів, а потім - у місійному інституті отців-василіян у Бучачі на Тернопільщині. Далі було навчання у школі тропічної медицини в Бельгії. У 1946 році його було засуджено за ухиляння від служби в армії. За стараннями Митрополита Андрея Шептицького і графині Сапіги Баварської був звільнений і протягом трьох місяців переховувався у Жовкві в монастирі отців-василіян. У 1943-1945 роках навчався у Станиславівській духовній семінарії, а в 1946 році за підозрою у співпраці на користь Ватикану був заарештований. Під час слідства перебував у тюрмі на Лонцького. Отримав десять років в’язниці і п’ять років заслання. Ув’язнення відбував у Лук’янівській тюрмі. Саме там у 1946 році єпископ Йосафат Коциловський висвятив його на диякона. У 1949 році його було переведено на поселення у Караганду (Казахстан). Працюючи лікарем-лаборантом туберкульозного диспансеру, він хворіє на туберкульоз легенів. Згодом додалися туберкульозний менінгіт і туберкульозний спондиліт (тривале перебування у гіпсовому корсеті в лежачому положенні).
У 1957 році на запрошення отця Г. Мисака отець Петро відвідує Львів, де владика Миколай Чарнецький висвячує його на священика. Переслідування його з боку КДБ фактично не припинялися. У 1960 році він повертається у Галичину. Далі була праця у санаторії в Яремчі, а також в туберкульозному диспансері в Гошові. Отець Петро-Йосафат провадив активну підпівльну діяльність на Станиславівщині. Він відправляв богослужіння у Косові, в Гошові, інших містах і селах. А з легалізацією УГКЦ він спочатку став парохом у селі Лисовичі на Стрийщині, а потім - у Стебнику поблизу Дрогобича. Саме тут проявилася його відданість парохіянам. Пронісши через усе своє життя віру у Бога, зберігши вірність УГКЦ, він скерував на праведну дорогу багатьох мешканців Стебника та околиць. Отець відновив релігійне братство, пожвавив діяльність молитовних спільнот, заснував катехитичну школу для дітей.
Робимо висновок, що релігія і медицина - це два великих начала людського життя, а поєднання в одній особі служіння цим двом фахам - великий життєвий подвиг, свідченням якого є дана розповідь.
Олег ПРИЙМА,
лікар-уролог Трускавецької міської лікарні,
кандидат медичних наук, доцент кафедри анатомії, фізіології та валеології ДДПУ ім. І.Франка
