Поряд із багатющою природою карпатських Бескидів, цей край століттями залишався, як і вся Україна, за словами Пантелеймона Куліша, «аграрною країною».
Відомо, однак, що лице краю, держави творять люди. Тож слід відзначити, що попри загальну низьку освіченість місцевого населення аж до ХІХ ст.. тут народилися і творили справжні світочі науки і письменства. Серед них - Іван Горбачевський, хімік за фахом, радник цісарського двору, міністр охорони здоров’я Австро-Угорщини; Якуб Парнас - біохімік, один із засновників Академії медичних наук СРСР, перший директор НДІ біологічної та медичної хімії АМН СРСР; Іван Пулюй - фізик, який поряд з В. Рентгеном причетний до відкриття Х-променів, організатор товариства «Українська громада» у Празі (разом з І. Горбачовським); Мирон Зарицький - фундатор української математичної культури; Іван Франко - український Каменяр, філософ, письменник, громадський діяч; Кирило Студинський - мовознавець, письменник, що спричинився до укладання сучасного українського правопису; Ісидор Шараневич і Богдан Барвінський - відомі історики, археологи і краєзнавці; Василь Щурат - письменник, перекладач, громадський діяч, перший ректор Львівського таємного університету та ряд інших писемних мужів.
Загальне піднесення у Європі в ХІХ ст., що зумовилося, до певної міри, «весною народів» 1848 року, не могло не позначитися і на Галичині, приналежній тоді до Австро-Угорщини. Хто ж був будителем галичан у цей неспокійний час? Як відомо, переважна більшість населення тоді була зосереджена у сільській місцевості, де осередками культури і духовності були більші або менші церковні громади. Священики й дяки представляли верству, найбільшу освічену й обізнану в питаннях мови, культури. Тож дуже часто саме вони перебирали на себе відповідальність підвищення загальноосвітнього рівня населення, організацію роботи просвітницьких осередків, впровадження культурного способу життя.
Для прикладу - постаті чотирьох священиків і одного дяка (з цим останнім автор публікації пов’язаний родинними стосунками і знайомствами). З останнього із цієї п’ятірки, яких серед інших Католицькою Церквою було проголошено блаженними, розпочнемо персональне представлення героїв статті. Дяк Володимир Прийма народився у 1906 році в селі Страдч на Яворівщині тодішнього Перемишльського повіту. Батько його був дяком і секретарем при місцевій церкві, а брати - Мирон і Максим - священиками. Один був настоятелем вже не існуючого тепер час греко-католицького храму на Левандівці у Львові, а інший - парохом в одному з сіл на Яворівщині. Сам Володимир Прийма закінчив дяківську бурсу при Митрополитові Андреєві Шептицькому та був дяком і регентом у храмі рідного села. Виконуючи відповідальне служіння, він проявив себе як істинний християнин, порядна людина. Володимир Прийма зберіг міцну віру, не злякавшись небезпек, які прийшли з настанням війни. Він брав активну участь у житті парафії, односельці любили і поважали його як щиру і чесну людину. Загинув Володимир Прийма 26 червня 1941 року разом з місцевим парохом отцем-доктором Миколою Конрадом, повертаючись до храму зі Святими Тайнами після сповіді немічної вмираючої жінки. Він був убитий атеїстичним режимом, який ненавидів Католицьку Церкву. Своїм праведним життям дяк Володимир Прийма заслужив на прославу. У 2001 році Папою Римським Іваном Павлом ІІ його було проголошено блаженним. А в 2013 році він був об’явлений покровителем усіх мирян УГКЦ.
Наступний штрих до колективного портрету стосується особи Івана Попеля. Цей священик народився у Галичі, походив зі шляхетної родини. Навчався він у Станиславові, а ієрейські свячення отримав у Римі. Душпастирював у селі Розтоки та в Заліщиках, а з 1890 року - у Довгополі, де його й поховано. Отець Іван Попель був громадським діячем націоналістичного спрямування, засновував культурно-освітні та економічні товариства на Гуцульщині, його проповіді та виступи були спрямовані на духовне та національне виховання мирян.
Священик Іван Попель сприяв етнографічним, етнологічним, археологічним та антропологічним дослідженням на Гуцульщині. В Довгополі у нього гостювали Богдан Лепкий, Осип Маковей, Іван Труш, Федір Вовк, Іван Франко, Володимир Шухевич, Ольга Кобилянська, Леся Українка, Марко Черемшина та інші діячі культури. Виходець з Опільського краю, отець І. Попель достеменно знав Гуцульщину та був відомий як один із визначних діячів краю. В поезії його часто називали «духовним керманичем». Він був людиною інтелігентною, високоосвіченою з твердими націоналістичними поглядами і глибокими переконаннями. Завдяки цьому священику село Довгополе Галицьке над Білим Черемошем стало місцем відпочинку і творчих студій прогресивних діячів мистецтва.
Перебував в отця Попеля й Іван Франко зі сім’єю. Своїми враженнями про цей мальовничий край Каменяр ділиться з Б. Грінченком, М. Грушевським, З. Тоболкою, А. Чорним та іншими. Перебування І. Франка у Довгополі органічно вписалося разом із Криворівнею у світлу сторінку особистого і творчого життя автора «Мойсея» та «Лиса Микити».
Не менш плідною, але доволі драматичною була діяльність Володимира Попеля, який душпастирював у селах Арламівська Воля і Малнів, що на Мостищині. Прибувши в с. Малнів, отець Володимир почав боротьбу з москвофільством, що культивувалося тут
місцевим парохом Теофілом Глушкевичем. Так, у 1906 році тут було сімдесят осіб, приналежних до товариства ім. Качковського. Попри рішучий спротив польського державного апарату, завдяки отцю Володимиру Попелю у селі було відроджено «Просвіту» та інші культурно-освітні організації. Вдалося збудувати величавий «Народний дім», організувати кооперативу «Маслосоюзу». У цих починаннях батькові допомагав син Степан - випускник філософського факультету у таємному, а згодом і державному університеті у Львові. Після трагічної загибелі багатьох громадських діячів від рук працівників НКВС отець Володимир Попель з родиною емігрував у Регенсбург (Німеччина). Там він і помер у 1947 році та похований на місцевому цвинтарі.
Наступна розповідь - про отця Дмитра Біховського, що душпастирював у Тустановичах (це околиці Борислава). Народився він у 1886 році в селі Трушевичі Добромильського повіту. Закінчивши Перемишльську гімназію, за скеруванням Владики Костянтина Чеховича у 1907-1911 роках він навчався в Українському колегіумі у Римі. Згаданий вище заклад був заснований Папою Левом ХІІІ спільно з австрійським цісарем Францом Йосифом І при Богословській академії «Поліглота» для теологів із Галичини. У 1913 році після служби у Вацевичах і Рихтичах Руських (поблизу Дрогобича) його перевели в Тустановичі на допомогу похилого віку пароху Івану Дашкевичу (батько майбутнього генерал-хорунжого Романа Дашкевича). Вже тоді Тустановичі мали статус міста. До цього рангу цю мальовничу околицю Борислава було піднесено незадовго перед приходом отця Бахівського. Отець Бахівський був здивований принизливим ставленням до місцевих українців з боку поляків і жидів. Своїм першим завданням він поставив спрямовувати кошти, отримані від місцевого виробництва (а це в основному нафтовидобуток) на потреби української громади Тустанович. Робота ця була нелегкою. Він став головою місцевої «Просвіти».
Першим помітним доробком отця Бахівського у Тустановичах стало заснування доброчинного товариства «Братство імені святого отця Николая», яке ставило собі за мету рятувати бідних українських дітей і сиріт від винародовлення. У сиротинці на початках знайшли притулок дев'ятеро хлопчиків. Після закриття через інфекційні захворювання у короткім часі заклад продовжив існування під назвою «Захоронка».
Під час головування отця Бахівського читальнею «Просвіта» при ній уперше в самих Тустановичах засновано на пайових засадах крамницю товарів найпершого вжитку, згодом - кооперативи. З появою останніх (тобто українських крамниць) укорінився принцип «свій до свого по своє». Отець Дмитро Бахівський спричинився також і до заснування приватної учительської семінарії в центрі Дрогобича, нафтового товариства брутівців під назвою «Підойма». Щодо речей морального ґатунку, то о.Бахівський вперше в Тустановичах запровадив відправу молебнів до Пресвятої Богородиці - так звані «маївки». Важлива роль о.Бахівського і в Листопадовому чині 1918 року у Львові. Тоді він був членом Національної Ради від Тустанович. Оцінюючи священичу та громадську діяльність цього душпастиря, Владика Йосафат Коциловський нагородив його крилошанськими відзнаками (титулом каноніка).
Нарешті - ще один вербальний портрет. Отець Петро- Йосафат Герилюк-Купчинський був парохом при храмі Різдва Пресвятої Богородиці у Стебнику з 1990 року. А народився він 24 вересня 1922 року у Кракові в родині військового. Він дуже рано осиротів через трагічну загибель батьків. Тоді вихованням майбутнього священика зайнявся його дідусь. Хирівська гімназія, Місійний інститут отців василіан у Бучачі, місіонерська школа тропічної медицини у Брюсселі, Станиславівська духовна семінарія... Саме такими були основні щаблі духовного зростання отця Петра, формування його як особистості. Але не лише ці інституції викристалізували грані його таланту та зміцнили у вірі й любові до Церкви і народу. У 1946 році отця Петра заарештували за звинуваченням у шпіонажі на користь Ватикану. Отримав він десять років тюремного ув'язнення та п'ять років поселення. Перебуваючи в тюрмі, він мав можливість спілкуватися із затятими атеїстами, колишніми міністрами та іншими високопосадовцями. Це дало йому змогу глибоко осмислити психологію людського буття. На засланні він працював як лікар-лаборант у туберкульозному диспансері в Караганді.
На диякона отця Петра-Йосафата висвячував Владика Йосафат Коциловський у тюрмі в 1946 році, а на священика - Владика Миколай Чарнецький у Львові в 1957 році. З 2001 року отець Петро був членом редколегії релігійного часопису «Діти Непорочної». Він - автор багатьох духовних публікацій про місце віри і Церкви у сучасному глобалізованому світі. Він залишив неоціненний скарб - збірку книг-проповідей, які мають служити дороговказом у житті кожної інтелігентної людини. Та чи не найбільша його заслуга - навернення стебничан до праведного християнського життя. Четвертого жовтня 2007 року отець-мітрат Петро-Йосафат Герилюк-Купчинський відійшов у Божі засвіти. На його могилі завжди рясніють квіти, а виховані ним на ідеалах віри надії і любові парохіяни завжди моляться.
Кілька коротких розповідей про людей, які гідно презентують УГКЦ навіть після своєї смерті, спонукають нас, що живуть у двадцять першому столітті, мислити і діяти суголосно з духом часу. Діяльність їхня була різнобічного, глибокою за змістом і багатоплановою. Тож і надалі наше духовенство має очолювати провід у боротьбі зі злом, відповідати адекватно на виклики буремної епохи, вести до Бога.
