SDE

Хто був будителем свідомості галичан

№4 (242) квітень 2015 _ Олег ПРИЙМА
Друк E-mail
Блаженний Володимир Прийма
Галичина завжди прива­блювала до себе племена і народи з часів сивої давнини. Попри перманентні міграційні процеси, тут упродовж століть мешкало автохтонне населен­ня з притаманним економічним укладом, мовними особливос­тями, традиціями і побутом. Ці землі привертали увагу і Болес­лава Хороброго, і Мєшка І, й угорського короля Андрія - це зі боку чужинців; і руського князя Володимира Великого, і короля Данила Галицького - з україн­ського боку. Тому не дивно, що упродовж VNІ-ХN ст. великий регіон переходив із одних рук в інші.

Поряд із багатющою приро­дою карпатських Бескидів, цей край століттями залишався, як і вся Україна, за словами Пан­телеймона Куліша, «аграрною країною».

Відомо, однак, що лице краю, держави творять люди. Тож слід відзначити, що попри загальну низьку освіченість міс­цевого населення аж до ХІХ ст.. тут народилися і творили справ­жні світочі науки і письменства. Серед них - Іван Горбачевський, хімік за фахом, радник ці­сарського двору, міністр охоро­ни здоров’я Австро-Угорщини; Якуб Парнас - біохімік, один із засновників Академії медичних наук СРСР, перший директор НДІ біологічної та медичної хімії АМН СРСР; Іван Пулюй - фізик, який поряд з В. Рентгеном при­четний до відкриття Х-променів, організатор товариства «Укра­їнська громада» у Празі (разом з І. Горбачовським); Мирон Зарицький - фундатор української математичної культури; Іван Франко - український Каменяр, філософ, письменник, громад­ський діяч; Кирило Студинський - мовознавець, письменник, що спричинився до укладання су­часного українського правопи­су; Ісидор Шараневич і Богдан Барвінський - відомі історики, археологи і краєзнавці; Василь Щурат - письменник, перекла­дач, громадський діяч, перший ректор Львівського таємного університету та ряд інших пи­семних мужів.

Загальне піднесення у Єв­ропі в ХІХ ст., що зумовилося, до певної міри, «весною на­родів» 1848 року, не могло не позначитися і на Галичині, приналежній тоді до Австро-Угор­щини. Хто ж був будителем га­личан у цей неспокійний час? Як відомо, переважна більшість населення тоді була зосеред­жена у сільській місцевості, де осередками культури і духо­вності були більші або менші церковні громади. Священики й дяки представляли верству, найбільшу освічену й обізнану в питаннях мови, культури. Тож дуже часто саме вони переби­рали на себе відповідальність підвищення загальноосвітнього рівня населення, організацію роботи просвітницьких осеред­ків, впровадження культурного способу життя.

Для прикладу - постаті чотирьох священиків і одного дяка (з цим останнім автор пу­блікації пов’язаний родинними стосунками і знайомствами). З останнього із цієї п’ятірки, яких серед інших Католиць­кою Церквою було проголоше­но блаженними, розпочнемо персональне представлення героїв статті. Дяк Володимир Прийма народився у 1906 році в селі Страдч на Яворівщині тодішнього Перемишльського повіту. Батько його був дяком і секретарем при місцевій церк­ві, а брати - Мирон і Максим - священиками. Один був на­стоятелем вже не існуючого тепер час греко-католицького храму на Левандівці у Львові, а інший - парохом в одному з сіл на Яворівщині. Сам Воло­димир Прийма закінчив дяків­ську бурсу при Митрополитові Андреєві Шептицькому та був дяком і регентом у храмі рід­ного села. Виконуючи відпові­дальне служіння, він проявив себе як істинний християнин, порядна людина. Володимир Прийма зберіг міцну віру, не злякавшись небезпек, які при­йшли з настанням війни. Він брав активну участь у житті парафії, односельці любили і поважали його як щиру і чесну людину. Загинув Володимир Прийма 26 червня 1941 року разом з місцевим парохом отцем-доктором Миколою Конра­дом, повертаючись до храму зі Святими Тайнами після сповіді немічної вмираючої жінки. Він був убитий атеїстичним режи­мом, який ненавидів Католиць­ку Церкву. Своїм праведним життям дяк Володимир Прийма заслужив на прославу. У 2001 році Папою Римським Іваном Павлом ІІ його було проголо­шено блаженним. А в 2013 році він був об’явлений покровите­лем усіх мирян УГКЦ.

Наступний штрих до ко­лективного портрету стосуєть­ся особи Івана Попеля. Цей священик народився у Галичі, походив зі шляхетної родини. Навчався він у Станиславові, а ієрейські свячення отримав у Римі. Душпастирював у селі Розтоки та в Заліщиках, а з 1890 року - у Довгополі, де його й поховано. Отець Іван Попель був громадським діячем на­ціоналістичного спрямування, засновував культурно-освітні та економічні товариства на Гуцульщині, його проповіді та ви­ступи були спрямовані на духо­вне та національне виховання мирян.

Священик Іван Попель сприяв етнографічним, етно­логічним, археологічним та антропологічним досліджен­ням на Гуцульщині. В Довго­полі у нього гостювали Богдан Лепкий, Осип Маковей, Іван Труш, Федір Вовк, Іван Фран­ко, Володимир Шухевич, Ольга Кобилянська, Леся Українка, Марко Черемшина та інші ді­ячі культури. Виходець з Опільського краю, отець І. Попель достеменно знав Гуцульщину та був відомий як один із визна­чних діячів краю. В поезії його часто називали «духовним кер­маничем». Він був людиною ін­телігентною, високоосвіченою з твердими націоналістичними поглядами і глибокими пере­конаннями. Завдяки цьому священику село Довгополе Га­лицьке над Білим Черемошем стало місцем відпочинку і твор­чих студій прогресивних діячів мистецтва.

Перебував в отця Попеля й Іван Франко зі сім’єю. Своїми враженнями про цей мальов­ничий край Каменяр ділиться з Б. Грінченком, М. Грушевським, З. Тоболкою, А. Чорним та ін­шими. Перебування І. Франка у Довгополі органічно вписалося разом із Криворівнею у світлу сторінку особистого і творчо­го життя автора «Мойсея» та «Лиса Микити».

Не менш плідною, але до­волі драматичною була ді­яльність Володимира Попеля, який душпастирював у селах Арламівська Воля і Малнів, що на Мостищині. Прибувши в с. Малнів, отець Володимир почав боротьбу з москвофіль­ством, що культивувалося тут

місцевим парохом Теофілом Глушкевичем. Так, у 1906 році тут було сімдесят осіб, приналежних до товариства ім. Качковського. Попри рішучий спротив польського державно­го апарату, завдяки отцю Во­лодимиру Попелю у селі було відроджено «Просвіту» та інші культурно-освітні організації. Вдалося збудувати величавий «Народний дім», організувати кооперативу «Маслосоюзу». У цих починаннях батькові допо­магав син Степан - випускник філософського факультету у таємному, а згодом і державно­му університеті у Львові. Після трагічної загибелі багатьох гро­мадських діячів від рук праців­ників НКВС отець Володимир Попель з родиною емігрував у Регенсбург (Німеччина). Там він і помер у 1947 році та похо­ваний на місцевому цвинтарі.

Наступна розповідь - про отця Дмитра Біховського, що душпастирював у Тустановичах (це околиці Борислава). На­родився він у 1886 році в селі Трушевичі Добромильського повіту. Закінчивши Перемишль­ську гімназію, за скеруванням Владики Костянтина Чеховича у 1907-1911 роках він навчав­ся в Українському колегіумі у Римі. Згаданий вище заклад був заснований Папою Левом ХІІІ спільно з австрійським ці­сарем Францом Йосифом І при Богословській академії «Полі­глота» для теологів із Галичи­ни. У 1913 році після служби у Вацевичах і Рихтичах Руських (поблизу Дрогобича) його пе­ревели в Тустановичі на допо­могу похилого віку пароху Івану Дашкевичу (батько майбутньо­го генерал-хорунжого Романа Дашкевича). Вже тоді Тустановичі мали статус міста. До цьо­го рангу цю мальовничу околи­цю Борислава було піднесено незадовго перед приходом отця Бахівського. Отець Бахівський був здивований принизливим ставленням до місцевих україн­ців з боку поляків і жидів. Своїм першим завданням він поста­вив спрямовувати кошти, отри­мані від місцевого виробництва (а це в основному нафтовидо­буток) на потреби української громади Тустанович. Робота ця була нелегкою. Він став голо­вою місцевої «Просвіти».

Першим помітним дороб­ком отця Бахівського у Тустановичах стало заснування добро­чинного товариства «Братство імені святого отця Николая», яке ставило собі за мету ряту­вати бідних українських дітей і сиріт від винародовлення. У сиротинці на початках знайшли притулок дев'ятеро хлопчиків. Після закриття через інфекцій­ні захворювання у короткім часі заклад продовжив існування під назвою «Захоронка».

Під час головування отця Бахівського читальнею «Про­світа» при ній уперше в самих Тустановичах засновано на пайових засадах крамницю то­варів найпершого вжитку, зго­дом - кооперативи. З появою останніх (тобто українських крамниць) укорінився принцип «свій до свого по своє». Отець Дмитро Бахівський спричи­нився також і до заснування приватної учительської семі­нарії в центрі Дрогобича, на­фтового товариства брутівців під назвою «Підойма». Щодо речей морального ґатунку, то о.Бахівський вперше в Тустановичах запровадив відправу молебнів до Пресвятої Бого­родиці - так звані «маївки». Важлива роль о.Бахівського і в Листопадовому чині 1918 року у Львові. Тоді він був членом Національної Ради від Тустанович. Оцінюючи священичу та громадську діяльність цього душпастиря, Владика Йосафат Коциловський нагородив його крилошанськими відзнаками (титулом каноніка).

Нарешті - ще один вер­бальний портрет. Отець Петро- Йосафат Герилюк-Купчинський був парохом при храмі Різдва Пресвятої Богородиці у Стебни­ку з 1990 року. А народився він 24 вересня 1922 року у Кракові в родині військового. Він дуже рано осиротів через трагічну загибель батьків. Тоді вихован­ням майбутнього священика зайнявся його дідусь. Хирівська гімназія, Місійний інститут отців василіан у Бучачі, місіонерська школа тропічної медицини у Брюсселі, Станиславівська ду­ховна семінарія... Саме такими були основні щаблі духовного зростання отця Петра, форму­вання його як особистості. Але не лише ці інституції викристалізували грані його таланту та зміцнили у вірі й любові до Церкви і народу. У 1946 році отця Петра заарештували за звинуваченням у шпіонажі на користь Ватикану. Отримав він десять років тюремного ув'язнення та п'ять років посе­лення. Перебуваючи в тюрмі, він мав можливість спілкува­тися із затятими атеїстами, ко­лишніми міністрами та іншими високопосадовцями. Це дало йому змогу глибоко осмислити психологію людського буття. На засланні він працював як лікар-лаборант у туберкульоз­ному диспансері в Караганді.

На диякона отця Петра-Йосафата висвячував Владика Йосафат Коциловський у тюрмі в 1946 році, а на священика - Владика Миколай Чарнецький у Львові в 1957 році. З 2001 року отець Петро був членом редколегії релігійного часопису «Діти Непорочної». Він - ав­тор багатьох духовних публі­кацій про місце віри і Церкви у сучасному глобалізованому світі. Він залишив неоціненний скарб - збірку книг-проповідей, які мають служити дороговка­зом у житті кожної інтелігент­ної людини. Та чи не найбіль­ша його заслуга - навернення стебничан до праведного хрис­тиянського життя. Четвертого жовтня 2007 року отець-мітрат Петро-Йосафат Герилюк-Куп­чинський відійшов у Божі за­світи. На його могилі завжди рясніють квіти, а виховані ним на ідеалах віри надії і любові парохіяни завжди моляться.

Кілька коротких розповідей про людей, які гідно презен­тують УГКЦ навіть після своєї смерті, спонукають нас, що живуть у двадцять першому столітті, мислити і діяти суго­лосно з духом часу. Діяльність їхня була різнобічного, глибо­кою за змістом і багатоплано­вою. Тож і надалі наше духо­венство має очолювати провід у боротьбі зі злом, відповідати адекватно на виклики бурем­ної епохи, вести до Бога.

Великий піст

pist

 

Про часопис
"Жива вода" – єпархіальна газета Самбірсько-Дрогобицької єпархії – заснована у травні 1995 року Божого. Часопис є щомісячним виданням, тираж якого складає 5800 примірників.  Із сторінок газети читач дізнається про актуальні новини церковного життя як в Україні, так і світі. Автори часопису роздумують над богословськими питаннями, діляться дослідженнями на історичну та суспільну тематики. Часопис друкує послання Глави УГКЦ та правлячого архиєрея, а також офіційні загальноцерковні та єпархіальні документи.

Редактор:
о. Михайло БУЧИНСЬКИЙ

Адреса:
вул. Трускавецька  2
м. Дрогобич, Львівська обл.
82100 Україна

Тел.: +380324453034
Ел. пошта: zvoda@sde.org.ua

^ Догори