Антиклерикалізм іноді має властивість набирати парадоксальних форм. Хто жив у радянські часи, той, мабуть, пам’ятає, що в тодішній літературі Українську Греко-Католицьку Церкву постійно звинувачували в ополяченні українського народу і, одночасно, в підтримці, як тоді говорили, українських буржуазних націоналістів. А цих, останніх, звинувачували в тому, що вони вбивали поляків. Погодьтеся, що дуже дивним виглядає поєднати усе це разом.
А тепер перейдемо до ближчих нам часів. Ще у 1990-х роках у нашій державі стали активними прихильники відродження дохристиянської слов’янської релігії. Агітуючи за старі чи точніше старі-нові культи, вони часто застосовували такий аргумент. Мовляв, християнство нам, українцям, не підходить, бо воно проповідує любов до ворогів, підставлення лівої щоки тощо. Начебто саме тому український народ був постійно кимось поневолений. Але в той же час література апологетів старої релігії робила і цілком протилежні закиди: хрестові походи, релігійні війни і тощо. Як не дивно, вина за ці речі приписувалася не окремим особам, а Церкві і християнству взагалі. Тобто християни одночасно винуваті і в тому, що не борються, і в тому, що борються аж занадто.
Хтось може подумати, що такі парадокси є властивими тільки для нашого часу. Ні, вони мали місце і раніше. Ось що писав ще у 1908 році англійський письменник Гілберт Кейт Честертон: «В одній і тій же атеїстичній брошурі я прочитав, що у християнстві немає єдності (один говорить одне, другий - інше) і що йому бракує свободи дискусії (а в той же час лише різниця думок тримає світ). В одній і тій же розмові один і той же вільнодумець, мій приятель, звинувачував християнство в антисемітизмі і в єврейському походженні (Г.К. Честертон, «Вечный человек». - Москва., Издательство политической литературы// 1991., стор 422). Цей же автор навів багато інших подібних закидів, які остаточно взаємновиключають один одного. Так що, як бачимо, немає нічого нового під сонцем.
Однією з улюблених тем антиклерикальної, а особливо - антикатолицької пропаганди, є історія колонізації Америки. Загалом, автор цих рядків неодноразово торкався цієї проблематики, тож повертатися до розвінчання міфів немає потреби. Для повноти картини наведу лише думку двох сучасних істориків. Отож, спочатку - Тімур Давлетшин: “Слід визнати, що для латиноамериканських індіанців, підкорених іспанськими і португальськими колонізаторами, доля виявилася набагато щасливішою, ніж доля північноамериканських індіанців, винищених майже повністю. Причина в тому, що Північну Америку підкорювали протестанти,причому крайнього напрямку з їхнім старозавітним поглядом на поган. Себе вони вважали Новим Ізраїлем, а індіанців - хананеями. САме цим було виправдане їхнє винищення. Колоністи ж Південної Америки (католики) такого вчення не дотримувалися, тому зуміли співіснувати з тубільцями. В цьому велика заслуга єпископа Бартоломе де Лас-Казаса і його однодумців, які боролися проти поневолення індіанців” (ТимурДовлетшын, «Иерей Даниил Сысоев об испанских конкистадорах» - www.k-istine.ru...patriotism. davletshin-02.ht...).
А тепер - Алєксандр Бушков: “Якщо повернутися в Америку, то сміливо можна сказати, що іспанцям і португальцям все ж було властиве деяке сумління, продиктоване католицьким вихованням. Звірства проти індіанців, що гріха таїти, у період завоювання мали місце, але були викликані в основномутим, що з конкістадорами прибуло багато кримінального елементу, за яким на батьківщині плакала шибениця. Принципова різниця в тому, що іспанці й португальці бачили в індіанцеві людину - власника такої ж безсмертної душі, як і вони самі... В той же час пуритани (різновид англійського протестантизму кальвіністського напрямку - прим. І.Б.) індіанців за людей взагалі не вважали, тож ставилися до них, як до тварин” (Бушков Александр, «Неизвестная война». - Москва., Олма- медиа Групп// 2008., стор. 53). Тут варто уточнити. І серед протестантських богословів у той час були люди, які виступали на захист індіанців. Як наприклад, пастор Роджер Вільямс. Але оскільки у пуритан не існувало централізованих ієрархічних структур, то кожен з таких благодійників був змушений чинити поодинці без можливості будь-якого впливу на верхи. Тому реальних змін вони досягнути не могли Роджер Вільямс добився лише того, що заснував окрему колонію «Провіденс» (майбутній штат Род-Айленд), де до індіанців ставлення було досить людяне. Інша справа - в Іспанії.
Лас-Казаса підтримав авторитетний університет Саламанки, яким тоді опікувалися монахи-домініканці. А пізніше завдяки їм Папа Павло ІІІ, який у 1537 році видав буллу «SublimusDei», де заявив, що індіанці так ж самі люди, як і білі з такою ж самою безсмертною душею. Варто визнати, що і в Іспанії траплялися богослови, які стверджували, що начебто індіанці не зовсім люди. Але, як відомо, в католицизмі не можна тлумачити Святе Письмо всупереч науці Церкви. Тому після папської булли такі теорії вже не проголошувалися.
І ще один фактор, який вплинув на звільнення індіанців. Це було об'явлення Пресвятої Богородиці (1531 рік) у Гваделупе (Мексика). Вона з'явилася у мексиканському національному строї і називала себе захисницею індіанців. Пізніше це чудо було визнано Церквою. Конкретніше про це див. («Та, що наступає на змій», («Жива Вода»., № 3, 2009). Масові паломництва, які відбувалися у Гваделупе, теж змінили ставлення європейців до індіанців. Тому історія Латинської Америки промовляє радше на користь клерикалізму, аніж антиклерикалізму.
Популярно є в наш час закидати Церкві втручання у політику. І було б зрозуміло, якщо б такі звинувачення були зумовлені, скажімо, передвиборчою агітацією. Але ж ні, звинувачення бувають і за те, що Церква підіймає свій голос проти корупції, невиплати зарплатні, абортів, побиття мирних мітингувальників і т.д. Усе подається як втручання в політику. Але, як не дивно, до сьогодні звучать звинувачення Папі Пію ХІІ, якому закидають саме те, що він під час Другої світової війни у політику, власне, не втрутився.
Однак деякі борці із «втручанням Церкви в політику» можуть робити вже досить специфічні звинувачення. Так, наприклад, сучасний київський публіцист Микола Сенченко звинувачує Ватикан у тому, що він ... організував розвал комунізму (див.: Н.И. Сенченко, «Тотальная дезинформация человечества». - Киев., Фон-Стебеляк // 2013., стор. 92). До речі, як виглядає із загального контексту, автор цієї статті вважає себе віруючим і навіть християнином. Однак у той же час він звинувачує Католицьку церкву у розвалі комунізму. Але в цьому випадку важливе не це. Про те, що велику роль у розвалі комунізму і радянської системи відіграв Папа Святий Іван Павло ІІ, говорили і раніше. Згадував це і колишній радянський керівник Михаїл Горбачов. А він, як відомо, тоді перебував при владі, тому був у курсі справ. Правда, він ніякого звинувачення у бік Папи не робив. До речі, те, що закидають Папі Івану-Павлу ІІ, звучить не вперше. Відомо, що в римські часи деякі поганські філософи звинувачували Церкву в занепаді Римської імперії. Саме з цієї причини святий Августин Гіппонійський (+430 р.) написав трактат «Про Боже місто». У Середньовіччі німецькі імператори вели війну з папством, вважаючи його загрозою для своєї імперії. Наполеон тримав в ув'язненні Папу Пія VN, бо бачив у ньому небезпеку для своєї влади і, відповідно, для своєї імперії. Список цей можна продовжити. Але цікаво, що якраз про це явище згадується у Святому Писанні: «За часів тих царів небесний Бог здвигне царство, що не розпадеться повіки, і його влада не перейде до іншого народу; воно повалить і погромить усі ті царства, а само стоятиме повіки» (Дан. 2, 44). Під царствами, які згадуються у Книзі Даниїла, розуміються саме імперії. Тому ті, хто звинувачує Католицьку Церкву у розвалі імперій, тим самим визнають, що вона заснована Богом і що буде існувати до другого пришестя Христового. Крім того, ті звинувачення підтверджують також правдивість Святого Писання, бо ніхто ж не скаже, що вищезгадане пророцтво записане заднім числом.
Подібних закидів можна пригадати ще багато. Найкращий аналіз їм у свій час дав вже згадуваний вище англійський письменник Честертон:
«І тут одного прекрасного дня дивна думка вразила мене, неначе удар грому. Мені прийшло в голову ще одне пояснення. Уявіть собі, що ви чуєте плітки про невідомого вам чоловіка. Один каже, що той занадто високий, інший - що занадто низький. Один закидає йому огрядність, інший - худорлявість. Одні називають його темним брюнетом, інші - світлим блондином. Можна подумати, що він дуже дивно виглядає. Але можна вирішити й по-іншому: він такий як треба. Для гігантів він закороткий, для карликів - задовгий. Ненажери вважають його худим, старі денді - товстим. Шведи, світлі як солома, назвуть його темним, негри - світлим. Коротше кажучи, це просто нормальна людина. Тому, можливо, і християнство нормальне,а його критики помиляються кожен на свій лад» (Г. К. Честертон, «Вечный человек». - Москва., Издательство политической литературы // 1991., стор 423).
