«Надзвичайно приємно розділяти радість народження Христа з тими, хто ніколи раніше це по-особливому не святкував», - Іванна ДІМАН, студентка УКУ, м. Львів
Різдво для мене особливо родинне свято, але останніми роками я рідко проводжу його вдома. Завдяки своїм друзям та одногрупникам з УКУ, моє святкування, зазвичай, відбувається в східній чи південній частині України. Адже надзвичайно приємно розділяти радість народження Христа з тими, хто ніколи раніше це по-особливому не святкував. Наша місія полягає у представленні давніх українських традицій у контексті сучасних подій. Ми кілька разів виступали з вертепом в Одесі, на Майдані в Києві, а цього року їдемо до Краматорська та Харкова. Таке проводження різдвяних свят вже стало для мене традицією і не уявляю Різдва без цих незабутніх подорожей.
«Але історія, як то кажуть, із мораллю», - Наталя БАЛАБАН, студентка ЛНу ім. І. Франка, м. Тернопіль-Львів
Взимку дві тисячі дев’ятого року видалося добряче сніжне і морозяне Різдво. Доки закінчувалася гостина у бабці, я вирішила піти додому самій, щоб мати ще трохи часу підготуватися до вертепу. Зумисне обрала коротший, проте менш освітлений шлях, з якого немає нагоди звернути. На півдорозі побачила, здалося, якусь собаку чи когось іншого, що ледь рухався біля дерева. Стало трохи лячно, але варіанту не було - пішла далі. Вже за кілька кроків зрозуміла - це ... дитина!
Дівчинка років три, на перший доторк у неї було відчутне переохолодження. Я швидко зняла свої рукавиці, теплий шарф, одягнула дитину і взяла на руки, тоді спробувала розговорити. Дівчинка не могла пояснити, де вона живе, тому вирішила забрати її додому. Коли проминали один із провулків, Іринка (так звали дитину) сказала, що, здається, вона тут живе. Не довго думаючи, пішла із малою під будинок, вона показала на один з під’їздів. Направду, одразу зрозуміла, що нам сюди, бо панічні крики було чути ще з двору. Піднявшись з малою на п’ятий поверх, двері нам відчинила вся в сльозах жінка -мати Іринки, яка поспіхом одягала верхній одяг. Поруч стояв її чоловік у нетверезому стані. Якщо коротко, то батько просто загубив дитину, тим паче, що не одразу знайшов дім. За підрахунками, мала пробула на п’ятнадцятиградусному морозі десь понад годину.
Дякувати Богу, все закінчилося добре. Але історія, як то кажуть, із мораллю.
«Вони колядували на славу Божу, а не прийшли заробляти гроші», - Ірина КОЛОМИЄЦь, директор музею Йосифа Сліпого при УКУ, Львів-Рудно
Пригадуються кілька святкувань Різдва.
Східна Україна, туди вислали нас із батьками. Щедрий Вечір. Всі щедрують, і мені, шестирічній, теж хочеться. Проте усі ходили лише до родин, а в нас таких не було. «Я так хочу піти до тих дітей, що радо крокують із вечерею та щедрують під вікнами», - зверталась до мами, на що вона відповіла: «йди, до тітки, у якої ми купували молоко». Я взяла клуночок із кутею та іншими обов’язковими подарунками, пішла до неї та радісно колядувала під її вікном «Щедрівочка щедрувала, до віконця припадала....Щедрик-ведрик, дайте вареник...». Тітка подивилась, як годиться що там я принесла. І питає: «А як у вас на Западній щедрують?» І я заколядувала їй те, що ми вдома у різдвяний час колядуємо. Мені так добре пішло «Бог предвічний». Вона послухала, подумала і сказала: «Гарно, але у нас краще».
Другий - коли ми повернулись на Західну Україну, і нашими сусідами були римо-като-лики. Ми ходили колядувати одні до одних. Пригощалися й багато колядували українською та польською мовами. Це була така гарна атмосфера святкової радості й такої спільнотності по духу. Пригадую слова одних тодішніх колядників, коли їм за коляду давали солодкі почастунки та гроші, то вони взяли тільки частунки, бо «вони колядували на славу Божу, а не прийшли заробляти гроші». А зараз. це часто зводиться до заробітку.
Ще пригадую, наприкінці вісімдесятих років, вже чулись вільніше. Ми з друзями збирались на коляду, ходили від хати до хати, до приятелів, забирали їх із собою і великим гуртом колядували знайомим. Колядували при будь-якій погоді. Такі походи дуже нас об’єднували. Було нестримне бажання вийти з хати і ділитись різдвяною радістю зі всіма.
«Співали вільні люди, творячи довкола себе простір свободи», -Владика Ігор ІСІЧЕНКО, Архиєпископ Харківсько-Полтавський, УАПЦ, м. Харків.
Середина сімдесятих років. «Сусловщина». Час зневіри, взаємних підозр. Час гнітючого мовчання.
Скориставшись зимовою сесією, я перебрався з харківського гуртожитку до рідної Балаклії. Але бабусі, яка тихо й гідно плекала в нашій родині християнські традиції, вже немає. Зустрівши свято з батьками, іду, однак, до дідуся, щоб разом повернутися в минуле. Бо Різдво для нас - частинка того минулого, коли ще в Балаклії не зруйнували всі церкви, а свято не сховалося до зачинених осель. Минулого, котре не повернеш...
Уранці, ховаючись від учителів і партійних чиновників, по хатах пробігли хлопці. Вони «рождествували» - співали тропар Різдва, невідомо звідки почутий і вивчений напам’ять. Я сам із бабусиних слів засвоїв його дитиною чи не раніше за «Отче наш» - адже мав першим у свято вітати хрещену матір! Лише ввечері на Різдво в нас починали колядувати дівчата, зазвичай співаючи простенькі народні колядки. Щойно засяє зірками небо, ставало чути з гавкоту собак, як посуваються їхні групи від хати до хати. У нас же вдома неодмінно ще зі святвечора стояв наготований полумисок з невибагливими ласощами: цукерками, горіхами, пряниками. Так було завжди, скільки я себе пам’ятаю.
Від воріт чути стукіт. Біжу відчинити. І ось раптом цього вечора замість маленького гурту дівчаток на подвір’я починають іти і йти дорослі чоловіки й жінки. Гордо піднісши очі, вони простують до ґанку й гучно, багатоголосо починають:
Нова радість стала, як на небі хмара:
Над вертепом звізда ясна на весь світ засіяла.
Досі я чув цю колядку лише в фільмі «Вечори на хуторі біля Диканьки». Тепер же вона лунає нажив, ніби виклик усім цензурним заборонам, писаним і неписаним, як вирок системі насильства над сумлінням. Лунає в нас, у Балаклії, де й думати боялися про дисидентів, самвидав, правозахисний рух. Лунає, звільняючи душі від страху.
Не знаю, хто зібрав цих людей і повів їх зі старовинними церковними колядами по хатах. Приїжджих серед них не було - самі місцеві, слобожани. Те, що дітям вибачали як гру, дорослим могло зарахуватися за демонстрацію. Антирадянську демонстрацію! Але ніхто в цю мить не думав про це. Співали вільні люди, творячи довкола себе простір свободи.
Цей урочистий спів я ніколи більше не чув у рідному містечку. Однак завжди, коли в церкві вперше починають колядувати, згадую, як серед пітьми застою різдвяний спів допомагав помітити попереду сяйво надії. Надії, воплоченої в Немовляткові, перед Яким пастушки з ягнятком ... на колінцях припадають.
«Це колядувала Церква, яка позбулася кайданів. Це колядувала душа...», - о. Іван ГАЛІМУРКА, головний редактор часопису Львівської Архиєпархії УГКЦ «Мета», м. Львів
Різдво тисяча дев’ятсот дев’яносто першого видалось морозним. Та чомусь на серці не було тієї радості, котра так нуртувала у попередні роки. Радше був смуток. Смуток від того, що моє село, мої люди, котрі так дорогі моєму серцю, зустрічають Різдво Христове збентеженими, стривоженими, розсвареними. Радянська влада конала, однак не хотіла з цим миритися. Щоб посіяти сумнів серед несвідомих християн і у той спосіб зберегти свій вплив на ситуацію у церковному питанні, партійні функціонери вкинули в народ ідею про «козацьку», «незалежну», «свою - українську» тощо, Церкву. Так люди поділились, і коляда вже не була такою урочистою. Однак у серцях зростала надія, що має відбутися щось величне, щось сокровенне. Адже зовсім недавно, на зимового Миколая, до Кропильник, що в кількох кілометрах від нашого села, на празничну відправу приїхав греко-католицький священик зі Львова. Це був світлої пам’яті отець Василь Михайлюк, редемпторист. Саме він відслужив першу публічну Службу Божу у наших краях, на Мостищині.
Відправа була величною. Людей у невеличкій церковці зібралось дуже багато, із усіх навколишніх сіл. Як-не-як - Церква виходила з підпілля. Після святої Літурґії отець Василь відслужив Велике Водосвяття, освятивши воду. Дяк Ярослав Біловус, завбачливо випросив у костелі величеньку пачку образків, і після водосвяття до нього потягнулися мозолисті руки з бажанням отримати образочок. На очах багатьох людей стояли сльози. Обхід довкола храму був урочистим і величним. Після відправи люди розходились, піднесені на дусі та з трепетом у серцях.
Від Миколая до Різдва - раптом два тижні. Окрилені люди гомоніли про празник у Кропильниках і одні одних перепитували, чи буде відправа на Різдво. Зі Львова переказали, що на Різдво відправа розпочнеться о другій годині ночі. Після Святої Вечері спати ніхто не лягав, люди збиралися до Церкви. Молодші, колядуючи, крокували снігом через горбок, старші шукали якогось транспорту. Водій львівського автобуса, що ночував у селі, згодився відвезти людей на Богослужіння. Бажаючих набилося повний салон. Так, колядуючи, приїхали під церкву, і церковне подвір’я наповнилося гамором.
Сільська церковця вже кілька десятків років не бачила стільки людей. На хорах зібралися співаки і щоразу розпочинали нову коляду. Час минав, а відправа не починалася - не було священика. Люди тривожились: чи не надаремне приїхали? Та раптом у храмі пролунало грімке «Христос Рождається!» - це пан Ярослав Біловус, або, як на нього кажуть у селі - Дозик - запровадив до храму священика. Люд ожив, заворушився і гулко видихнув «Славімо Його!». Священик поцілував іконку на тетраподі й увійшов до святилища. Я зразу впізнав його - це був світлої пам’яті отець Богдан Білинський, професор підпільної семінарії. Це був мій Учитель. Саме він з благословення світлої пам’яті митрополита Володимира Стернюка викладав нам моральну науку в підпільній семінарії.
За якусь хвилю розпочалося богослужіння - Повечір'я Велике, Утреня і Божественна св. Літурґія. Відправа тривала понад три години. Однак час злетів миттєво, і наступало Різдво - перше Різдво після виходу Церкви з підпілля.
Відтоді минуло вже понад двадцять років, проте тодішня коляда до сьогодні бринить у моїх вухах. Це колядувала Церква, яка позбулася кайданів. Це колядувала душа...
Про те, чому отець запізнювався, вже дізнався час під час розмови із паном Біловусом, котрий розповів таке: «Повечерявши, я поїхав до отця Богдана, як попередньо і домовлялись. Мій старенький «Запорожець» гріб сніг як міг Раптом виявилось, що в автомобілі не працює пічка, а надворі як-не-як мороз сягав 10 градусів. Прийшовши до хати, кажу до їмості: «Давайте коц!» Тим коцом обмотали о. Богданові ноги та й поїхали. Адже люди чекають! А по дорозі, як на зло, ще й колесо спустило. Диявол намагався перешкодити людській радості, та ми з отцем молилися вервицю до Богородиці, і молитва перемогла».
«Це був «повноцінний» Адвент: зі щоденним чеканням, щоденним роздумуванням, щоденним чуванням, щоденною радістю», - Оксана КУШНІР, працівник Міжнародного інституту етики при УКУ, м. Камянець-Подільський
Дуже часто дехто із нас, святкуючи Різдво, сумує за дитинством, за тим часом, коли світ був для нас казковим та «неушкодженим», і деколи це більше, аніж ностальгія.
Моє казкове Різдво пережила на вул. Новий сад (Am Neuen Garten), що у Потсдамі. Це був «повноцінний» Адвент: зі щоденним чеканням, щоденним роздумуванням, щоденним чуванням, щоденною радістю.
Зима видалася на славу: був мороз, був сніг, а усі потсдамські знайомі стверджували, що давно у їхніх краях не було такої зими. Наприкінці листопада вперше отримала різдвяний календар. Це невеличке полотно з двадцятьма п’ятьма кишеньками, що мало мені нагадувати про час чекання Різдва. У кожній кишеньці, окрім солодощів, які бажано б одразу не їсти, а дочекатися закінчення посту, були маленькі цитати з Біблії, над якими слід було роздумувати впродовж дня. Оскільки у мене з’явився різдвяний календар, то мені захотілося мати ще й різдвяний вінок. До цього моменту вінок для мене був тільки різдвяною прикрасою, якби не підказки-роз’яснення друзів щодо різдвяних символів та їхньої ролі у щоденному житті. Так у моєму помешканні з’явився вінок із чотирма свічками, кожну свічку якого слід було запалювати кожного тижня Адвенту. Щосуботи ввечері навколо різдвяного вінка збиралися мої приятелі, читали Біблію, згадували події тижня, що минав, ділилися планами на наступні дні.
Але найвеселіші пригоди були з лампадкою святого Мартіна і так званим «часом запалювання ліхтарів». Майже кожного дня, у тих чи інших сусідів, можна було побачити на подвір’ї дітей із різдвяними лампадками, які щовечора збиралися в садку тих чи інших сусідів. Вони співали, ласували теплим питтям та тістечками. А дорослі, які супроводжували дуже маленьких дітей, отримували ще й тепле вино (ґлінтвейн).
Я вирішила, що це гарна нагода перезнайомитися з усіма сусідами у моєму районі, отож змайструвала лампадку і приєдналася до гурту дітей. Звісно, кремпувалася, бо не знала добре слів пісень, які треба співати. Перший вечір із ліхтариком був фантастичним. Щовечора дорослих серед дітей із ліхтариками ставало все більше і більше. І всі співали пісні святого Мартіна: «Я йду з ліхтарем, і мій ліхтар зі мною. Вгорі сяють зірки, а тут, внизу, сяємо ми.(Ісh geh mit meiner Laterne und meine Laterne mit mir. Dort oben leuchten die Sterne und unten, da leuchten wir.)».
Деколи потрібно лише тільки відваги, щоб знову дозволити собі стати «дитиною».
«У мене вдома, на Черкащині, Різдво має свій відтінок», - Анастасія МИРОНОВА, студентка уку, м. Сміла, Черкаська обл.
Старенька глиняна хатинка, пічка у якій тріщать дрова, глиняний посуд на столі, а в них рівно дванадцять страв, адже це Різдво - найсі-мейніше свято! Для мене кожні дні, які ще ближче наближають до Різдва, надзвичайно особливі, адже це пов'язано із сімейним вогнищем, зі спогадами дитинства, які навіюють приємні відчуття спокою та відчуття того, що ти важливий атом у молекулі під назвою - сім'я.
Різдво та сім'я, чому так багато пов'язую ці слова разом? Я думаю, всі мене зрозуміють, хто хоч колись допомагав готуватися до нього. По-перше, це несвідоме очікування радості, по-друге, це розуміння важливості цього свята, адже Різдво символізує народження Ісуса, яке ми радо святкуємо у своєму сімейному колі. У мене вдома, на Черкащині, Різдво має свій відтінок. Ходять колядники, а от вертеп лише раз зустрічала на вулиці, але у нас існує таке розуміння, як «нести вечерю хресним», що мало практикується на Галичині. Ця традиція надзвичайна, адже протягом різдвяного періоду всі-всі похресники несуть вечерю хресним батькам, щоб протягом року їм було що «їсти», а ті у свою чергу за колядку обдаровують подарунками.
Маючі такі приємні спогади про Різдво та розуміння його важливості, вирішила минулого року допомогти деяким діткам це відчути. Таким чином, разом із друзями та однодумцями із БО «Відлуння», що діє при УКУ, ми подарували Лаврівським діткам не лише свято Миколая, а й свято - Різдва Христового. У різдвяний період ми поїхати до них у гості, були як одна велика сім'я, займались рукоділлям, писали листи, ліпили вареники, а найголовніше - дбали один про одного, як має робити це родина.
«Навіть життя у б раках не завадило нам відзначати Різдво», Микола КАЧИНСЬКИЙ, інженер-будівельник, м. Стебник
Доля закинула нас з родиною у Хабаровський край. Нанайський район, селище Джонка-Кучі. Нас з батьками привезли туди у травні 1949 року. До Хабаровська везли поїздом, а далі - пароплавом. Там була тайга і кілька бараків. Судовий вирок був пов’язаний з двома статтями: за сприяння УПА і за куркульство. Родину засудили не дивлячись на те, що батько від 1944 року був на фронті. Упродовж перших кількох років побут наш був гнітючим. У 1951 році до нас переселили людей зі Станиславівщини (теперішня Івано-Франківщина). Разом з іншими переселенцями до нас прибуло відразу дванадцять священиків. Була у цьому якась символіка. Відтоді вже було зовсім інакше життя. Священики відправляли богослужіння у бараках. Нашим сусідом був отець Роман Лозінський. Добре пам’ятаю отця Микитку. Тато був закинутий на роботу за двадцять п’ять кілометрів від нашого поселення. Він дуже хотів прибути до нас на Свят-вечір. Ми з нетерпінням чекали на нього. Як могли, так приготувалися. І вони прийшли. Батько зі старшою моєю сестрою Стефанією повечеряли, побули трохи з нами, а потім змушені були повертатися двадцять п’ять кілометрів до тих бараків, де вони працювали. Сидячи за столом, ми пригадували Різдво в Україні. Колядували і старші, і молодші. Заборони не було, адже там були здебільшого українці.
Записав Дмитро НАКОНЕЧНИЙ
