Вже від самих початків загострення ситуації у Києві цей молодий бойківчанин був у столиці. У ніч на 30 листопада року 2013 він відбув з однодумцями туди, де його чекали великі справи. «Він разом з ними достойно і сміливо охороняв барикади, чергував на Майдані, підтримував порядок у КМДА. Додому, в Сколе, приїжджав дуже рідко. На початку лютого, через пережиті важкі умови на Майдані, через лютневі морози він захворів. Однак лікувався у Скольому недовго. У п’ятницю, 14 лютого, він відпросився у лікаря знову на Майдан, обіцяючи й надалі чемно приймати пігулки. У понеділок, 17 лютого, відбув до столиці».
Тепер це вже історія. А тоді, кілька місяців тому, і - упродовж кількох лютневих днів - вона творилася на кількох площах і вулицях Києва свідомою пожертвою тисяч юнаків і дівчат зі щирими українськими серцями, подвижництвом їхніх старших товаришів, творилася й тими, хто, не розуміючи свого істинного покликання у житті або ж відробляючи проплачені срібняки і будучи до безтями переконаний у необхідності захищати «конституційний порядок», написаний Януковичем і його посіпаками, не вважав за гріх убивати беззбройних, чинити наругу над незахищеними, насміхатися з українських святинь. Кожен, як кажуть, «входив в історію» своєю дорогою.
Похід до Верховної Ради
18 лютого спочатку не віщував біди. Але згодом мирний протест переріс у протистояння. ««Щойно наблизилися до щільного кільця силовиків, як з боку «Беркуту» у натовп полетіли шумові гранати та коктейлі Молотова... У цьому хаосі Олег помітив скаліченого чоловіка і кинувся його відтягувати, рятуючи життя. Однак і самого Олега в ту хвилю було важко поранено в руку, зачеплено осколками ногу та бік, пошматовано одяг. Але й тоді він не покинув передову. Вже пізніше лікар обробить хлопцеві рани. Цього ж вечора в палаці Жовтневому він переодягнувся, взяв необхідні документи. У рюкзаку залишив недочитану книгу «Заметіль. Повісті стрілецького життя» Р. Купчин-ського. І знову - на Майдан».
Напруженим видався і наступний день, 19 лютого. Олег разом із побратимами, серед яких був й отець Любомир із села Жупани на Сколівщині, ніс вахту на барикаді. Знімати напругу підбадьорювати себе та інших допомагало притаманне йому почуття гумору. Він, корис-таючи з можливості трохи відпочити, писав вірші. А для історії фіксував на телефон події, що відбувалися не без його участі. Жив надією, що настануть кращі для України дні. ««Її він занадто сильно любив, аби покинути у найскрутнішу хвилину. Польові командири, бачачи, що він не виздоровів до кінця і важко поранений, просили його покинути варту і їхати додому на відпочинок. А він на те відповідав: «У мене вдома діти не плачуть, а тут плаче увесь народ!»
Фатальним для Олега, як і для багатьох його соратників по боротьбі, став день 20 лютого. З розповіді отця Любомира стало відомо, що вночі сколівські хлопці, відпочиваючи в КМДА після напруженого довготривалого протистояння силовикам, почули тривожне «Беркутівці наступають!» Вони негайно подалися на барикади. Був ранок. Шкільне кільце беркутівців щораз звужувалося. Майданівці не здавалися. А коли перед 10-ю прибуло підкріплення, вони пішли на штурм по Інститутській.
Важко збагнути, чому наряд «беркутівців» тоді затримався неподалік від Жовтневого палацу. Разом зі снайперами вони почали стрілянину по людях, які рухалися вперед. ««Збагнувши небезпеку, Олег кричав усім: ««Назад!» - він нахилився, щоб повернути бійця попереду, потягся за ним рукою, і в ту ж секунду куля снайпера жорстоко обірвала молоде життя. Саме в ті хвилини полягло до півсотні бійців. Світ померк в очах протестувальників, вони не вірили, що втратили своїх друзів-побратимів навічно, але змушені були йти в атаку. Тіло вбитого Олега разом з кількома іншими відтягнули до холу готелю «Україна», а пізніше відвезли на судово-медичну експертизу. Згодом фахівець скаже, що постріл в Олега був здійснений професійно і прицільно через праву лопатку навиліт крізь серце. Також роздроблені кістки обох ніг. Жодного шансу вижити не було. Але не могли сатрапи забрати у нього величезних сподівань на краще. На його устах навіки застигла обнадійлива усмішка. Він і справді до свого останнього подиху вірив у перемогу. Відданого сина Вітчизни, нескореного повстанця, Героя Олега Ушневича проводжала до рідного дому уся Україна».
Вранці 22 лютого тіло безстрашного борця за кращу долю України привезли до рідного дому. Супровід із Києва до Сколе творили побратими та отець Любомир. А зустріли тужливий ескорт сотні мешканців міста, члени ГО «Майдан», представники духовенства, парафіяльні громади. Лице і серце кожного, хто приходив прощатися із загиблим, було позначене печаттю глибокої скорботи і невимовної туги. Осиротілою залишалася найближча родина Олега Ушне-вича - батько Михайло, рідний брат Роман з дружиною Анною, сестра Мар’яна з сім’єю, тітка Галина, брати Ігор, Андрій ... У суботу, 22 лютого, прощання з Героєм Небесної Сотні тривало у районному народному домі «Бескид», куди перед тим процесійно було перенесено тіло загиблого. Не переривався живий потік людей, які прибували з різних куточків Львівщини, щоб віддати Олегові Ушневичу останні почесті та помолитися за упокій його душі. Упродовж ночі тривали своєрідні чування. А у неділю, 23 лютого, відбувся похорон. У день прощання з відважним сколівчанином промовляли його друзі, представники громадськості, священики. Також декламували вірші Олега, написані і вистраждані ним на Майдані:
«Держава Україна є, була і буде! Її незламний дух у нас в серцях живе! Де б ми не були в світі - пам’ятаймо: Ми, українці, ще прославимо своє!»
Життєствердні слова автора, життя якого так трагічно обірвалося, стали своєрідним заповітом для усіх, хто прагне змінити життя в нашій державі, зробити її сильною і демократичною. Досить пафосно промовляв отець Іван Дашинич, декан Сколівський. Він, зокрема, відзначив: доля провини за смерть Олега Ушневича, інших новітніх героїв - на кожному з нас, адже байдужість до життя суспільства, нерозважливість під час виборчих баталій, брак активності у процесі державотворення неминуче приводять до влади тирана. Героїчний вчинок Олега Ушневича духовний отець розглянув у світлі євангельських слів, що немає більшої любові, аніж життя віддати за друзів своїх. Поминальна відправа за Героєм відбулася у головній сколівській святині - храмі Різдва Пресвятої Богородиці. Плакали люди, плакало небо. Майже не вщухав дощ, але це не зупиняло людей, які понад три години прощалися із бійцем загону самооборони. Не один з присутніх на цьому сумному дійстві пережив те, що в кількох словах багато століть тому сказав святий Амвросій Медіолянський про свого померлого друга: «Я його люблю, і тому супроводжую його сльозами та молитвами в землю живих. І не покину його, аж поки не запроваджу його туди, куди його заслуги взивають його - до святої гори Божої, де є вічне життя».
«За всю свою багатолітню історію Сколе ще не бачило такої кількості людей на своїх вулицях. З військовими почестями проводжали в останню путь Героя. Плакали всі: і жінки, і чоловіки, і старі, і малі. В колоні несли квіти, вінки ... Співали Гімн України, «Червону калину», ««Боже великий, єдиний», ««Реве та стогне Дніпр широкий». Велелюдна жалобна процесія розтягнулася на все місто, площі, провулки. Гриміли постріли на честь Героя, ревіли клаксони, натовп скандував: «Герой!», ««Слава!», ««Герої не вмирають!», «Слава Україні! Героям слава!». Тіло загиблого було віддано землі на міському цвинтарі. Там знаходиться меморіал воїнам УПА. Олега Ушневича, мужнього борця «за честь, за славу, за народ», вшанували, як і його героїчних попередників в історичному поступі до незалежної України. Нехай ніколи не згасне свічка пам’яті про нього!
Про Олега Ушневича розповідає врятований ним учасник тих кривавих подій:
«18 лютого я стояв зі щитом у першому ряді, коли «мєнти» пробували прорватись зі сторони Хрещатика (від Європейської), і тут нам перед щитами вибухає газова граната, і щоб менше її вдихати, я опустив голову вниз. Перше, що я побачив, е те, що вже граната закотилась під мою ногу, я встигнув вигукнути «Відходьте!» - і втратив свідомість від вибуху. Наступне, що пам’ятаю, це те, як я лежу на землі і мої штани горять від коктейлю, який кинули «мєнти», а наді мною летять кулі. І саме в цей час з’явився Олег, який під кулями, без бронижелета витягнув мене і не дав згоріти чи бути добитим «Беркутом».
А 21 лютого я знаходжу його фотографію серед числа загиблих... Хоч я і знав його всього-нічого, але він став для мене ріднишим, ніж більшість членів моєї родини», - розповідає тернополянин Олексій Воронцов.
Перед від’їздом до столиці Олег на своїй сторінці в соціальні мережі написав, що боротиметься «Не за Європу, не ПРОТИ чи за когось конкретного, МИ БОРЕМОСЬ ЗА ЇХ МАЙБУТНЄ».
