SDE

Отець Андрій Зелінський: «Військові капелани - служителі великої святині: душі військовослужбовця»

№9-10 (247-248) вересень 2015 _ о. Михайло БУЧИНСЬКИЙ
Друк E-mail
www.news.ugcc.ua
о. Андрій Зелінський
Готуючи до друку публікацію про отця Андрія Зелінського, я випадково натрапив на повідомлення трирічної давності. Католицький сайт CREDO повідомляв про те, що у Львові вперше за 70 років висвятили священика-єзуїта. Це сталося 2 серпня 2012 року. З цього джерела дізнаємося ось що: «Нововисвячений о. Андрій Зелінський отримав богословську освіту в єзуїтських університетах у США та закінчив Києво-Могилянську академію за спеціальністю «політологія». Протягом тривалого часу працював у Центрі військового капеланства УГКЦ, якому належить храм свв. Петра і Павла. Цей храм було відкрито й освячено 6 грудня 2011 року». Повідомлялося також, що у приміщенні відновленої святині перед тим знаходилася книгозбірня бібліотеки ім. В.Стефаника. Проминуло кілька років відтоді, як через покладання архипастирської десниці на голову Андрія Зелінського зійшов Дух Святий, і він поповнив когорту греко-католицьких священиків. Але які ж це були роки для нього, для Церкви, для українського суспільства...

Про свій душпастирський досвід, нехай не дуже тривалий у часі, проте досить насичений різними подіями і постійним уболіванням за стан довіреної Церквою пастви, отець-єзуїт розповідає на шпальтах газет, у спілкуванні з журналістами світських і релігійних видань, на зустрічах зі співбратами у священстві.

Він уже не вперше в нашій єпархії. Цього разу, прибувши у вересні на кілька тижнів до Трускавця і Дрогобича, отець Андрій провів цикл реколекційних наук для єпархіальних священиків, а також для дрогобицьких семінаристів. У запропонованому читачам матеріалі є рефлексії цього священика щодо особливостей капеланської служби (їх взято із опублікованого у різний час і в різних джерелах), а також основні думки про покликання душпастиря в контексті аналізу пророцтв Ісаї.

«Єдина сила, здатна генерува­ти життя, - це любов. Адже вона за своєю суттю є даруванням - щирим і щедрим, вірним і відданим даруван­ням себе з метою утвердження у по­вноті життя іншого. Коли любимо, віримо у перемогу нашої любові, ба­жаємо добра і намагаємось зробити усе від нас залежне, аби його реалізу­вати. Любов не можна меркантиль­но вимірювати кількістю зробле­ного, вона впевнено живе лише у щедро подарованому. Любити - це дарувати саме життя, ділитися со­бою! Простягнути руку, аби підняти з мороку беззмістовності та несма­ку існування, підтримати, прислуха­тись і почути біль і радість людсько­го серця. Любов «не шукає свого» (1 Кор 13, 4), не користується життям іншого, не вдається до ідеологічно- споживацьких маніпуляцій людською свободою, ховаючись за лаштунка­ми власного добробуту, зосередже­но споглядаючи вигоду для власної особистості. Любов завжди ініціює динамічний рух у напрямку іншого: у щасті іншої людини знаходить щас­тя власне й уміє його відчувати. Лю­бов - це дар і дарування - вірне і від­дане, і до кінця! Без любові не можна. Навіть воювати... Йти без любові на фронт не можна поготів! Той, хто вирушає на передову, озброєний лише ненавистю, уже переможений. Він може виграти битву, він не змо­же перемогти! Тільки любов здатна перемагати!»

*****

Ми часто не наважуємося спів­чувати, боїмося відповідальності, і тільки досконала любов може до­помогти нам прогнати геть страх (1 Ів. 4, 18). Ми часто проектуємо своє безсилля на надпотужного по­літичного супер-когось. А Месія уже приходив! І сказав, що тільки любов здатна здолати розпач і беззміс­товність буття, жаль за минулим і страх перед майбутнім, людську ницість, цинічність, продажність і непостійність. Голосно сказав, зо­всім недвозначно, з висоти хреста сказав, що любов - це відповідаль­ність за іншого, за слабшого, за того, хто потребує любові. А щоб бути справжньою, любов має бути щирою та щедрою, і до кінця вірною! Не ідоли дарують життя, а тільки любов!!!

*****

Коли болить, добро здається відсутнім. Страждання змушує лю­дину, яка тепер усім своїм єством намагається відшукати та схопи­тись за наймінімальнішу дозу жит­тя, за якусь атомарну часточку змісту, вигукувати із найглибших закутків її свідомості: «Боже мій, Боже мій, чому мене покинув?» (Пс. 22, 1). Не від безсилля сходить Лю­бов у людський вимір її радикальної відсутності, а від властивої її при­роді невгамовної спраги любити - дарувати життя там, де його забракло. Любов сходить до ради­

кального виміру людського болю, аби там, у самій безодні беззмістовнос­ті людського існування залишатись любов’ю - справжньою, вірною до кін­ця. Аби бути справжньою, любов має залишатись вірною до кінця! Жодних медальок і заохочень, салютів і фе­єрверків, жодних аплодисментів і подяк не пролунало на Голгофі того дня, коли Любов довершувала свою перемогу над потугою зла. Тіль­ки стерильна тиша самотнього страждання, тільки біль відкинення та враження остаточної поразки, тільки жорстокий присмак власного безсилля та відчаю... Страждання творить простір залишеності, який тільки любов здатна трансформу­вати у простір надії!!!

*****

«За однією із найбільш досто­вірних теорій, капеланами назива­ли священнослужителів, що дбали про одну із найважливіших святинь королів франків - частину верхньої накидки, каппи, святого Мартина Турського, яку ті постійно брали з собою на поле бою, аби забезпечити перемогу. Таким чином, священики, які в окремому наметі дбали про кап- пу святого Мартина, стали назива­тися капеланами.

Військові капелани - служителі великої святині: душі військовослуж­бовця. Вони не мають права пере­творитись у музейних працівників, але покликані бути свідками того, що відбувається у глибинах духу лю­дини у військовому однострої, своєю присутністю намагатись прихили­ти для них саме небо, відкрити їм двері для зустрічі з Христом.

Капелани не мають права стати служителями культу. Вони поклика­ні щедро служити Богові в людині, дбати про велику святиню, про душу військовослужбовця, про іскру боже­ственного у камуфльованій людя­ності.

Бути священиком Христовим - це бути носієм таїнства, що пере­вершує будь-яке людське розуміння: видимим простором і часом, кон­кретною часткою людської історії, і водночас - носієм Божої благодаті, Його нестримного бажання любити і змінювати світ людини на краще, дарувати надію і бути знаряддям Його любові».

Бути священиком Христовим у контексті бойових дій - це бути кон­кретним і живим втіленням Божої присутності там, де дійсність без­жалісно спотворюється кров’ю, на­силлям, ненавистю, страхом; бути поруч із тими, хто відстоює саме життя, допомагаючи їм не втрати­

ти найважливіших моральних орієн­тирів, залишатись людьми, здатни­ми любити по-справжньому - щиро і щедро, вірно і до кінця».

Реколекційні повчання для священиків отець Андрій Зелінський провадив на основі ґрунтовного переосмислення пророцтв Ісаї (53, 1-8):

«Хто б повірив тому, що ми чули? Кому рамено Господнє об’явилось? Він, мов той пагін, виріс перед нами, мов корінь із землі сухої. Не було в ньому ні виду, ні краси, - ми бачили його, - ні вигляду принадного не було в ньому. Зневажений, останній між людьми, чоловіків болів, що зазнав недуги; немов людина, що перед нею обличчя закривають, зневажений, і ми його ні за що мали.

Та він наші недуги взяв на себе, він ніс на собі наші болі. Ми ж, ми гадали, що його покарано, що Бог його побив, принизив. Він же був по­ранений за гріхи наші, роздавлений за беззаконня наші. Кара, що нас спа­сає, була на ньому, і його ранами ми вилікувані. Усі, як вівці, ми блукали, кожен ходив своєю дорогою; провини нас усіх Господь поклав на нього.

Його мордовано, та він упоко­рився і не розтуляв своїх уст; немов ягня, що на заріз ведуть його, немов німа вівця перед обстригачами, не відкриває він уст. Насильно, скорим судом його вхопили. Хто з його су­часників думав, що його вирвано з землі живих і що за гріхи народу сво­го його побито аж до смерти?»

«Образ Слуги Господнього - це образ нашого з вами священства»

Образ слуги Господнього - вті­лення ідентичності й місії Бога, який спасає. Образ нашого з вами священ­ства. Той, котрий радикально змінює історію людства. Дивіться, як він ви­глядає. Починається усе з того: «Хто б повірив тому, що ми чули, тому, що ми бачили?» Де є критерій довіри або віри в те, що усе, що звіщає Слуга Господній, насправді є об’явленням самого Бога. Зрештою, задайте собі запитання: «На які ознаки, характе­ристики, риси того чи іншого проповід­ника, священика ви звертаєте увагу або які з цих рис викликають довіру?» Думаючи про це, ви вже маєте можли­вість десь помітити, у якому напрямку ви самі рухаєтесь. Богословськи ми можемо пояснити будь-що. Мабуть, не існує такого феномену у світі, який не можна пояснити по-богословськи. І, зокрема, те, що в очах світу, в яко­му прозвучало Слово Боже, хрест був знаком глупоти, знаком сорому.

Ми стоїмо перед образом Слуги Гос­поднього, який страждає. Той, який спасає людство, виглядає так, що там ні краси, ні вигляду. Він не викликає жодної довіри. Ну як те, що ми ба­чимо, може бути нашим спасінням? Наскільки мізерна істота перед нами. Він не походив з жодної учительської ізраїльської школи. Він не був перво­священиком, не був із фарисеїв. Тес­ля із забутого Богом Назарету. Він не мав якогось особливого статусу, але він довершив спасіння людини. Тут відбувається радикальний переворот в історії людства.

Як ми поєднуємо наші критерії довіри із Божим Об’явленням? Як Бог являє себе в історії людства, в іс­торії кожного з нас? Спасіння - це не байка, яку можемо переповідати. Це має бути дійсністю, яка ламає кості, адже вона починається з навернення, з метанойї. Ця дійсність повинна ви­вернути наше серце. Якщо цього не­має, то немає нічого. Часто бувають гарні проповіді, але немає дійсності. Дійсність повинна бути страждаючою. Вона така, що не обіцяє нам ніякого світлого майбутнього.

Багато людей спасенні Його не- значущістю. Останній серед людей виглядає як покидьок, що нікому не потрібний. Саме тут Бог довершує

спасіння. Не в людській ефективності, не в людському інтелекті, а у незна- чущості.

«Він, мов той пагін, корінь...» Дивлячись на корінь, який виріс із землі сухої, розуміємо, що він може засохнути. Ніякої надії немає на цей пагін. Плоду не буде. Дерева не буде. Бог, котрий спасає, виглядає як той, на якого ми зі своїми людськими здібностями не можемо покласти жодної надії. Дивишся на Нього - і ніяк він не відповідає моїм критеріям довіри. Немає жодного насилля над людською свободою.

«Апелювання до влади є одним із найслабших аргументів»

Але ж ми з вами вміємо пригнічу­вати часто якимись категоріями мета­фізичними. А Він цього не робить. Ми з вами, коли відчуваємо свою слаб­кість, зразу апелюємо до аргументу влади. Це, до речі, один із найслаб­ших аргументів. Є дуже різні і дуже примітивні аргументи в цьому світі. Вони нічого не пояснюють, але ми з ними носимося. І носимося у своєму дуже замкнутому клерикальному гет­то. Бо світ сьогодні живе зовсім інши­ми категоріями. Я не говорю про світ у плані богословському. Світ байду­жий до якихось наших клерикальних аргументів. Але те, що не байдуже - людина завжди потребуватиме Бога. І настільки ми будемо ближчими до того, хто насправді являє Бога, до Бога, який не налягає на людську свободу, який входить у контекст люд­ської руйнації для того, щоб з глибини людського страждання бути до кінця вірною любов'ю. Бо те, що спасає, що здатне на перемогу, - це тільки любов. Але тоді, коли вона справжня. Коли я готовий пожертвувати собою заради іншого. Бог, коли спасає, він не при­гнічує. Він не позбавляє нас свободи, не діє жорстоко. Він пропонує себе. «Зневажений, останній між людьми, чоловік болів, що зазнав недуги; не­мов людина, що перед нею обличчя закривають, зневажений, і ми його ні за що мали». Він сам слабкий, він по­требує лікування. Був час, коли мені доводилося працювати із неповно- справними особами. Треба сказати, що не кожному священикові легко дається бути і спілкуватися із такими людьми. Інша річ - паства, до якої ми звикли. Тоді ми як би над паствою. Священик повинен бути лідером. Але важливо, щоб він був лідером за Христовою думкою. Треба бути пасти­рем добрим, а не вовком серед овець. Тому деколи досить важко бути поруч із слабкими. «Перед ним обличчя за­кривають», бо нагадує нам про наші якісь болі і недоліки.

«Суспільство починається з людини, яка є втіленням Божої гідності»

Ми можемо говорити про суспіль­ство, звикли говорити про якісь такі глобальні стратегії розвитку... І мо­жемо спокійно пройти попри людську гідність, яка лежить на землі. Суспіль­ство починається з людини. З люди­ни, яка є втіленням Божої гідності. Тут суть нашої гідності: створені на образ Божий, відкуплені людиною, ті, яким Бог дарує все. Покликані до вічного життя, до участі у Божій природі. Ось вона, засада гідності людської особи. Ми ж втратили відчуття до гідності конкретної людини. Тобто ми не відчу­ваємо іншої людини, вона стала для нас таким собі знаряддям.

Що стосується наших воїнів, то найгірше проявляється в тому, що ми їх ідеалізуємо. Але в таких випадках ми позбавляємо їх людяності. Поки будемо бігати з оцими гаслами, не зможемо допомогти людині. А там до­помога дуже потрібна. Фактично, це українське суспільство, лише у кон­денсованому вигляді. І ми говоримо не тільки про алкоголь. Пішла шалена кількість розлучень. Але це не озна­чає, що нам потрібно від них відвер­нутись, бо, мовляв, ось вони які. Ми думали, що вони ідеальні, а вони на­справді не такі. Ось тут поле нашої діяльності: ми запрошені рятувати людську гідність. Завдання капелана у війську насамперед - не благослов­ляти усе, що робить армія, а рятувати людину. Ми повинні допомогти вій­ськовому зберегти свою людську гід­ність. Там, у контексті шалених викли­ків. А людина задля збереження своєї гідності мусить пам'ятати, що вона відповідальна за свої вчинки. Деколи усе виглядає досить потворно, до­сить неприємно. Але згадаймо, як ви­глядав Той, через якого здійснюється наше з вами спасіння. Коли Бог хоче об'явити себе, об'явити повноту сво­єї любові, приходить як той, котрий є найменш потрібний, найменш за­хищений. Він - людина болю. Той, на якого немає жодної надії. Він - невда­ха. Коли ми дивимось на образ оцьо­го слуги Господнього, перед нашими очима - невдаха. Нічого в нього у тому житті не вийшло. Він нічого не досяг­

нув. Усе розвалилось. Як він може нам допомогти з нашими пробле­мами? Саме такий образ являє нам Господь Бог свого вірного Слуги, який покликаний стати спасінням для бага­тьох. Той, через якого радикально змі­нилося наше життя. Пам'ятаймо: щоб там не трапилося у нашому особис­тому житті, як би ми не лякалися і не дивувалися, дивлячись у дзеркало, Бог бачить більше і глибше. Тоді нам не потрібно буде лякатися і втікати від своїх страхів у високе богослов'я. Тоді ви зможете залишитися самими со­бою, ходити по землі і до людей гово­рити про справи Божі. Це те, до чого ми з вами покликані. Не бійтесь своєї слабкості, не бійтесь своїх недоліків. Через них Бог діє. Їх не потрібно при­ховувати за пишними ризами. Ось як виглядає Той, котрий спасає людину. Коли ми боїмось, ми завжди захища­ємось. Ми захищаємось жорстоко від

кожного страху. А Бог діє через слаб­кість, бо у нашій з вами слабкості про­являється Його сила.

Коли ми переглядаємо текст, то бачимо слугу неважливого. Перед нами, власне, є ніхто, а не хтось. Ба­гатьом із нас це може не подобатися, не бути цікавим. Але знайдімо трохи часу, щоб подумати, як через наші об­меження, наші слабкості, наші недо­ліки і гріхи... Десь у цьому сум'ятті... Святий Іван Павло І каже, що наше «я» - це є сукупність наших гріхів. Спа­сіння - це тоді, коли ми бачимо Бога, який діє, зцілює десь на руїнах нашої особистості, ліпить докупи, щоб ми мали життя і мали його вповні. І могли тим життя ділитися з іншими.

«Царство Божої любові починається із конкретного людського серця»

Історія кожної людини - це завжди священна історія, бо це та земля, де Господь хоче покласти основи свого нового Єрусалиму. Звідси починаєть­ся царство божої любові. З конкрет­ного людського серця, яке відкрива­ється на серце іншої людини. Це там, де Господь починає зміну цілої сус­пільної тканини. Цілого суспільства, народу, людства. «Він наші недуги взяв на себе». Попередньо ми роз­мірковували над постаттю тієї люди­ни, яка виглядає, немов сухий пагін. Дивимось - і бачимо людину болів. Як він може допомогти нам, якщо у нього купа проблем. Нікчемним якимось він був в очах світу. Той, котрий нам допо­могти не може. Ефективно він не ви­глядає. Але через нього здійснюється

спасіння багатьох, включно кожного з нас. Після того, як ми бачимо цей об­раз, образ оцього зовсім відкинутого, причому настільки спотвореного, що, каже автор, «ми не могли на нього дивитись, бо його неміч, його недуга могла нагадати нам про нашу неміч. Але саме ця постать, саме ця особа довершує щось, що мали б довер­шити ми. Він входить так глибоко в нашу історію, в наше життя, щоб са­мому нібито зіграти цю роль, яку ми покликані зіграти у нашому житті. Для того, аби самому стати нашою іден­тичністю у тому вимірі, де ми з вами самотужки не знайдемо сили, де ми самотужки не зможемо зустрітися із собою. Тут Бог стає нами, стає лю­диною болю. Він стає приниженим, відкиненим, вбираючи в себе, немов губка воду, усі наслідки гріха. Він сам стає руйнацією, але тільки для того, аби там, із глибин людського страж­

дання, із глибини спотвореної гріхом людської дійсності залишатись там любов'ю. Стати звідтіля зціленням.

«Людське життя - це динаміка постійного спілкування з Богом»

Однією з найбільших наших по­милок є те, що ми забуваємо говорити про сутності, але забуваємо, що дій­сність людська - це певні механізми. Людське життя - це процес. Від наро­дження і до завершення земного шля­ху, до початку вічності. Але й навіть там - це динаміка постійного спілку­вання з Богом, який є любов'ю. Спа­сіння - це процес, це шлях, це дорога, це подорож. Немає ніякої статики. І лише тоді, коли жили нашого духовно­го життя атрофуються, усе здається нам зрозумілим, до усього ми вже ніби звикли, тоді трапляється з нами дуже небезпечна хвороба. Ми ніби уже все знаємо. Немає для нас нічого нового під сонцем. Вживаю тут слова Еклезі- яста. Навіщо напрягатися, як кажуть сьогодні. Нічого й так з того не буде. Це дуже небезпечна атрофація нашо­го духовного організму. Бо пригадую слова святого Іринея: «Слава Божа - людина, яка живе». Він входить у наші страждання, щоб показати нам меха­нізм перемоги Його спасительної лю­бові у контексті мого конкретного люд­ського життя. Щиро, щедро і до кінця вірно. Так він виглядає на хресті з ви­соти Голготи. Але коли ми дивимось і бачимо оцю Людину, подібну на сухий пагін, то вважаємо, що Його покарано. Це дуже важлива паралель, це виклик для кожного з нас. Я дивлюсь і оцінюю усе категоріями свого релігійного ви­

ховання, релігійної освіти. Я відчитую це як кару Божу. Я бачу когось, кого вважаю відкиненим Богом. Отже ж, хтось, хто живе всупереч Божій волі, моя людська логіка дивиться на цей факт людського страждання і бачить відкинення Богом. Але Бог вже вкотре хоче сказати: «Мої стежки - не ваші. Мої думки - не ваші думки». Тож по­трібно перевернути свою логіку. Ось вона - метанойя, коли змінюються ра­дикально не тільки цінності мого жит­тя, але й цінності як мотиви для мого життя.

«Справжня любов не тисне блиском слави, розумом чи статками»

Цінності у нас усіх розписані, ми їх знаємо. Ми пізнали їх з початками катехизму. Але коли цінність стає мо­тивацією, коли стає рушієм, тоді, коли ніхто не бачить, коли ніхто не чує, коли всередині серця нам доводиться роби­

ти той чи інший вибір і коли основним критерієм стає бажання бути вірним Христові, - тоді відбуваються великі речі. Бо тоді саме любов справжня і щира стає дійсністю у людському сві­ті. Зло - як вірус. Воно функціонує як вірус. Логіка зла - скористатися нами для того, аби любові стало менше. А там, де бракує любові, там достат­ньо простору для зла. Логіка зла - це логіка віруса. Вірус інсталює себе в систему і починає використовувати її, щоб безперестанно помножувати себе. Любов функціонує по-іншому. Любов намагається підтримати, поді­литись, дати буття іншому. Вона не діє з висоти. Вона не тисне блиском своєї слави, свого розуму, своїх статків. Бог приходить, і приходить у Вифлеєм. Як людина, з'являється у печері. Прихо­дить у дуже убогих обставинах. Він не приходить, що залякати, чи притисну­ти, чи знищити. Месіанська таємниця Христа у богослов'ї, коли Христос на­магається уникнути терміну «Хрис- тос», терміну «Месія», не хоче брати на себе політичної конотації терміну, бо месія для ізраїльського народу та­кож і національний лідер, лідер полі­тичний. Ісус всіляко відхрещується від того, щоб обрати собі також контекст в'їзду у Єрусалим. Зважмо, що Ізраїль за часів Ісуса був окупований римля­нами. Попри те Ісус жодного разу не сказав: «Давайте вперед, переріжемо усіх римлян». Такого ми не знайдемо у Євангелії. Чи ніколи нас це не диву­вало. А ніби мало б дивувати. Ми ж тепер ніби й усі знаємо, що маємо ро­бити з окупантами. Христос хоче глиб­ше копнути. Ми не Євангеліє Христове

інсталюємо в культуру світу. Навпаки, ми заразилися логікою світу і намага­ємося переписати Євангеліє Христове під цю логіку, під наше розуміння подій. Прослідкуйте, що відбувається. А ми ж покликані бути світлом світу. Це ж час­тина нашої місії, нашої ідентичності. Це значить читати усе, що відбувається довкола нас, крізь призму Слова Божо­го, крізь призму того, що Христос нам хоче сказати. Він вчить нас навіть, як бути окупованими. Потрібно звільнити людське серце від вірусу зла. Не має значення, під якими прапорами ходити на мітинги - для зла однаково. Тут при­таманна логіка використання: добийся влади, схопись за владу, скористайся. Зла злом не здолати. Логіку інструмен- талізації, використання не здолати.

«Ми мусимо світитись навіть крізь сутінки»

Тільки любов здатна на перемогу. Саме це хоче сказати нам Христос. Ми мусимо світитись навіть крізь сутінки. Який би там морок не запанував у гли­бинах нашого серця, ми покликані сві­титись. Нездоланною є Його любов до нас. Не ми Його вибрали, а Він нас ви­брав. Він нас покликав, а значить, знає наші недоліки. Але вірить у нас. Бог узяв на себе наше минуле, наші гріхи. Рана, що нас спасає, була на ньому, і його ранами ми зцілені. Його рани - це конкретний вияв щедрої і до кінця вірної любові. Спасіння не означає носитися з певними гаслами й повто­рювати їх. Це означає самому стати втіленням любові. Кожний на своєму місці, у своєму зраненому гріхом кон­тексті. Ми захищаємось від того, чого нам бракує. Від того, чого не можемо, захищаємось від того, що нас вражає. Хтось нас образив, хтось своїм стату­сом затьмарив наше спокійне життя. І скільки загроз існує нашому «я»!

Читаємо: «поніс наші страждан­ня...». Тут автор стишків хоче вибуду­вати таку логіку: бере нашу хворобу - дає нам здоров'я, бере наше по­карання - дарує нам мир, бере наші рани - дарує нам зцілення. У спасінні людини Бог сам стає отим людським стражданням. Тому що любов для того, аби бути справжньою любов'ю, мусить бути щирою, щедрою і до кін­ця вірною. Ісус залишається вірним до кінця, на Голготі. Саме це рухає світом уже впродовж століть.

«Ми, як вівці, бродили», - каже ав­тор. Кожен ішов своєю стежкою. Хрис- тос нас хоче скерувати, вказати на дорогу, що веде до зустрічі з любля­чим Отцем. Пригадаймо слова Папи Франциска про те, що пастир повинен пахнути запахом своїх овець. Наші ві­вці зранені. Люди приходять до церк­ви не з естетичних лише міркувань. Зрештою, це не є мотив, заради якого Церква Христова з'явилася у цьому світі. Це добре, що ми маємо також і певну естетику. Спасіння повинно мати її. Богослов'я краси. Але немає більш естетичної дійсності, більш кра­сивого феномену, як зцілене любов'ю серце людини. Людини, яка може бути щасливою. Щасливою, бо віль­на, бо не відчуває зобов'язання бути залежною від своїх звичок. Ми пови­нні носити тягарі один одного, а не бути один для одного тягарем.

У своєму приниженні Христос не відчуває вдячності. Йому на Голготі ніх­то не аплодує, ніхто не дякує. До кінця залишається лише пусте, стерильне відчуття самотності. Усе зникло, всі розбіглися. Але він залишається вірним до кінця. Для того, щоб самому стати вдячністю, Божа любов стає дійсністю, дійсністю, яка долає людський гріх.

Підготував о. Михайло БУЧИНСЬКИЙ

Великий піст

pist

 

Про часопис
"Жива вода" – єпархіальна газета Самбірсько-Дрогобицької єпархії – заснована у травні 1995 року Божого. Часопис є щомісячним виданням, тираж якого складає 5800 примірників.  Із сторінок газети читач дізнається про актуальні новини церковного життя як в Україні, так і світі. Автори часопису роздумують над богословськими питаннями, діляться дослідженнями на історичну та суспільну тематики. Часопис друкує послання Глави УГКЦ та правлячого архиєрея, а також офіційні загальноцерковні та єпархіальні документи.

Редактор:
о. Михайло БУЧИНСЬКИЙ

Адреса:
вул. Трускавецька  2
м. Дрогобич, Львівська обл.
82100 Україна

Тел.: +380324453034
Ел. пошта: zvoda@sde.org.ua

^ Догори